Литовська експансія на українські землі в XIV ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Державний Педагогічний Університет ім. П.Т.

Історичний факультет

Кафедра історій України

РЕФРАТ

на тему: Литовська експансія на українські землі в XIV ст.

м. Умань 2022 р.

Зміст

литовський гедимін князь держава

Вступ

1. Великий князь литовський Гедимін

1.1 Діяльність Гедиміна на території України

1.2 Похід великого литовського князя Гедиміна в українські землі та його наслідки

2. Українські землі в складі Великого князівства Литовського

2.1 Процес і сутність входження до складу Литовської держави

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Великі прогалини у вітчизняному джерельному матеріалі часів Середньовіччя, тривала різниця в методологіях дослідження вчених-медієвістів вітчизняних і зарубіжних, значний обсяг стереотипів, що склалися в підходах до трактування історії Київської Русі і т. ін., призвели до того, що в історії нашої країни порівняльно мало вивченою є так звана литовська доба, коли українські землі входили до складу Великого князівства Литовського.

Про приєднання Гедиміном Волині й Київського князівства розповідають білорусько-литовські літописи, «Хроніка Биховця», «Хроніка Литовська і Жмойтська». Вони описують однакові події, але інколи автори дають фактам свою оригінальну інтерпретацію, що допомагає висвітлити маловідомі сторінки нашої історії. На сучасному етапі дослідження цієї проблеми на увагу заслуговує праця Ю.І.Терещенка, яка побудована на письмових джерелах та археологічному матеріалі. В українській історіографії плідно працює В.М.Бодрухин; не припиняє своїх історичних розвідок, у тому числі й торкаючись означеної нами теми, А.М.Кирдон і П.В.Кирдон. Слід відмітити праці В.Й.Борисенка, О.Д.Бойка. У тім зазначимо, що поки досліджені лише окремі аспекти приєднання українських земель до складу Великого князівства Литовського. У даній розвідці робиться спроба визначити характер й особливості литовської експансії на українські землі в першій четверті XIV ст.

1. Великий князь литовський Гедимін

1.1 Діяльність Гедиміна на території України

За часів першого об'єднувача Литви князя Міндовга литовцями було захоплено так звану Чорну Русь і деякі білоруські землі. Особливо швидко зростає Литва за часів Гедиміна (1316 -- 1341), який завершив розпочате Міндовгом приєднання білоруських земель, а також захопив кілька північних українських князівств. Гедимін проводив дуже ефективну політику щодо українських та білоруських земель, які не могли протистояти просуванню Литви на південь. Білорусь не була в цей час консолідованою і поділялася на невеликі окремі князівства. Україна суттєво потерпала від татаро-монгольської залежності, а Галицько-Волинська держава, переживши певний період піднесення, котилася до занепаду. В цій ситуації Гедимін утверджує свою владу над усією Литвою і Жмуддю, приєднує значну частину Білорусії, Турово-Пінське князівство, Берестейську землю, Волинь та ін. П'ять доньок Гедиміна були одружені з сусідніми руськими князями, його син -- Ольгерд -- одружився з Вітебською княжною, Любарт -- із Волинською. Ці подружжя давали великому князю литовському легітимні підстави для оволодіння «руськими» (українсько-білоруськими) землями. Литовська експансія не становила загрози українсько-білоруській спільноті ні в соціальному, ні в національному аспектах. Увійшовши до складу Великого князівства Литовського, вона зайняла практично рівноправне політичне становище з його литовським етнічним компонентом. Вільно, яке Гедимін зробив своєю столицею, стало політичним центром не лише Литви, а й Русі Південної та Західної. Ці регіони після падіння Галицько-Волинської держави знайшли собі новий воєнно-політичний осередок, у якому власне етнічні литовські землі займали лише одну десяту частину. У 20-ті роки XIV ст. литовські війська почали наступ на землі Київського князівства. Незважаючи на значні спустошення, Київ залишався важливим політичним, економічним і культурним центром. Він був символом традицій давньої Руської держави, її головним містом. Тому оволодіння старою столицею мало «узаконити» претензії литовського князя на землі Русі. Як свідчать літописи, війська Гедиміна захопили спочатку Овруч і Житомир, а потім -- після місячної облоги -- Київ. Проте встановити повний контроль над Київським князівством Литві у цей період не вдалося. Намісник литовського князя у Києві поділяв владу з ханським баскаком, який, очевидно, контролював не захоплену Литвою частину території Київщини. Гедимін поставив у залежність також Смоленськ, намагався поширити свій вплив на Псков і Новгород. Але ці спроби викликали протидію Московського князівства. У результаті значних територіальних здобутків Литва перетворилася на велику державу. Причому значна частина анексій була здійснена без застосування зброї. Стоячи на більш низькому рівні суспільного і культурного розвитку, Литва зазнавала істотного впливу соціально-політичних і культурних традицій з боку білоруської та української аристократичних верств -- носіїв старокиївських державних традицій. Гедимін почав титулуватися «королем литовським і руським», продовживши у такий спосіб старокиївську монархічну традицію, його столиця Вільно перетворилася на один із важливих осередків українсько-білоруської культури. Тут поряд з осередками давніх поганських святилищ поставали нові римо-католицькі та православні церкви. Невідомо, чи був Гедимін сам охрещений, але він весь час підкреслював свій спадкоємний зв'язок з давньоруською політичною і культурною традиціями, демонструючи подиву гідну для тих часів релігійну толеранцію. Більшість синів великого князя литовського прийняли православ'я. Литовські князі залишали фактично недоторканним соціально-політичний лад зайнятих білоруських і українських земель, які зміцнили Литву своїми військовими формуваннями, високою культурою, розвинутою економікою, вмінням будувати і захищати фортеці тощо.

1.2 Похід великого литовського князя Гедиміна в українські землі та його наслідки

У сучасній історичній науці питання про вторгнення військ великого литовського князя Гедиміна в українські землі в 1321-1322 рр. відноситься до дискусійних. Одні вчені приймають на віру повідомлення білорусько-литовських літописів, інші - мають сумніви. Так, Г.Ю.Івакін підкреслює: «Якщо ж і можна визнати вплив Литви на Київ або навіть якісь військові спроби його захоплення, то не можна погодитись з фактом державного завоювання Гедиміном Київської землі та Волині. О.В.Русина не має довіри до свідчень білорусько-литовських літописів і констатує, що аналіз джерел «вповні підтверджує квазіісторичний характер оповіді про похід Гедиміна на Волинь і Київщину». На думку О.М. Уривалкіна, у 1321 р. почався перший етап експансії литовців в українські землі, «але інформації щодо цього періоду недостатньо». Н.Л. Сморкачова стверджує, що питання вторгнення Гедиміна 1321 - 1322 рр. в українські землі слід розглядати в контексті «історичної долі Києва і взаємин великих литовських князів з татарами». Відносно результатів походу В.Й. Борисенко впевнений, що перемога литовців «була не повною... Поряд з адміністрацією баскака діяла адміністрація й литовського князя». Такої ж думки й Ю.І. Терещенко: «Встановити повний контроль не вдалося. Намісник литовського князя в Києві поділяв владу з ханським баскаком». Н. Яковенко заперечує похід Гедиміна на Волинь. Після тривалих війн за галицьку спадщину до володінь Великого князівства Литовського відійшли Волинська та Берестейська землі. На думку О.Б. Широкорада, Гедимін у 1320 р. здійснив похід на Володимир Волинський, де князював син Василька Романовича Володимир. Князь у бою загинув, а бояри після його загибелі капітулювали. Тоді ж Гедимін захопив Луцьк, а зиму він провів у Берест'є. Також О.Б. Широкорад дійшов висновку, що король Лев Юрійович, його брат Андрій і переяславський князь Олег загинули у 1321 р. у битві на річці Ірпені. Тому слід приділити увагу більш ретельному розгляду відомих джерел і зіставленню їхніх свідоцтв. «Хроніка Биховця» вказує, що великий литовський князь Гедимін у 1321-1322 рр. здійснив похід в українські землі. Проте, Густинський літопис вказані події хронологічно відносить до самого початку XIV ст. 1305 р.. Метою дослідження є аналіз військового походу літовського князя Гедиміна в українські землі 1321-1322 рр. На початку XIV ст. Велике князівство Литовське значно підсилилось. Його військова експансія також посилилась, коли владу захопив Вітень, «маршалок бывший Тройдена», «...муж годний и до всего удатный». У 1312 р. литовці здійснили напад на Добжинську землю, у 1315 р. - у Куявію. Хроніка Литовська і Жомойтська свідчить, що «року 1312 Литва, прусы и жомойды тихо, не оголошаючи, в землю Добринскую вторгнули и место головное Добрынь в неделю, гды люде были в костъле на набоженствъ, опановали... села, фольварки и все спустошивши в мизерную неволю забрали». Герман Вартбург стверджує, що литовці «частково» почали стверджувати свою владу у Волинському князівстві при Тройдені і його наступниках. Активна експансія литовців у сусідні землі неминуче повинна була привести до боротьби з татарами. Якщо татари підтримували Москву, то литовці - Твер. У 1315 р. татари здійснили напад на Литву. Проте жорстока боротьба хана Узбека з Іраном 1318-1321 рр. дозволила Гедиміну вторгнутися в українські землі. У 1321 р. Гедимін «...з літвою и жомонтю и русью, и татарами немцев наголову поразивши... тягнул на княжати волынские, а напервей напротив Володимира князя». Володимир «...зостал на пляцу забитим... Лев, князь луцкий... утекал аж до Бранска Северскаго, до князя Романа зятя своего... Станислав, великий князь киевский... утекл до князя рязанского, который ему зараз дол в малжонство дочку свою Олгу». Хроніка Литовська й Жмойтська прямо вказує, що після різдва 1322 р. Гедимін «...тягнул з Берестя против князю Станиславови, княжати киевскому, котрий с продков сам один монархою або єдиновладцию был руским. Потом тягнул Гедимин в Киевские волости... И так князь переяславский Олег, а луцкий князь Лев, от литвы выгнаный, Роман бранский...стягнулися на ратунок до Станислава, князя киевского, который обозом лежал над Ирпенем рекою три мили от Києва... А злучивши все войска свои в едно великое войско, маючи и от татаров помочь…» Після перемоги над українськими військами «...литва русканов аж до ночи гонили, били, секли и имали». Л.В. Войтович стверджує, що зараз відносно існування київського князя Станіслава не має сумнівів. Хроніка Литовська і Жомойтська свідчить: «Гедимин... притягнул до Києва и, обложили замок добывая его уставичными штурмами». Герман Вартберг вказує, що облога тривала два місяця. Останнє свідчить, що Київ був містом із міцними укріпленнями. Гедимін одразу ж «...на Киеве и инших местах переложил старшим наместником своим Мендовга князя Голшанского Алигимонтовича, кревного своего, который потом окрестился в веру рускую и пановал в Києве аж до Владимира Ольгердовича, князей Слуцких предка». Мешканці підкорених міст були повинні приносити Гедимінові присягу. Хроніка свідчить: «...поддалися, и присягу и послушенство выконали... зо всем князством Луцким поддалися и присягу потомного послушенства учинили... а так замок и место Киев поддала Гедимину... и подаючися в ласку и в державу Гедиминови, там же ему и присягу выполнили». Як бачимо, князі втекли, а бояри приносили великому литовському князю ленну присягу. Гедимін «...и замок Луцкий и иные пригородки старостами своими осадил... Потом пшол до Житомира, в котором было много шляхты киевской... А так поддалися наостаток и там старосту своего и рыцар ство литовское в замку и месте осадил... князь литовский, переложивши на Киев наместником Мендовга, а иншие замки также старостами своими осадивши, вернулся до Литвы». Гедимін «...за единым звитязством монархию Киевскую, Волынские и Северские князства аж до Путивля за Киевом на 50 миль и далее опановал, и до Литовского панства прилучил...». Про литовське вторгнення в українські землі також розповідається у «Лівонській хрониці» Германа Вартберга, написаній у другій половині XIV ст.. Таким чином, посилання дослідників на недостовірність фактів білорусько-литовських літописів спростовуються свідоцтвом хроніки Германа Вартберга, капелана Тевтонського ордена, який в середині XIV ст. прибув із Вестфалії до Лівонії й з плином часу займав там важливі посади. Він особисто приймав участь у поході на Литву, використовував у своїй праці офіційні орденські документи. Хроніст також посилається на «псковського літописця». Завершується хроніка Германа Вартберга подіями 1378 р. Похід Гедиміна автором датується 1320-1321 рр. Навряд чи орденський хроніст вигадав сам факт походу. Але у 1331 році в Києві був «татарський підручник» Федір, а на Волині правили українські князі. Учені припускають, що 1323 р. брати- співправителі Андрій та Лев Юрійовичі загинули в боротьбі проти ординців. Проте з 1325 р. на прохання бояр на Волині князював Болеслав Тройденович, сестринець померлих князів Романовичів. Сучасний литовський історик Е. Удавічюс вважає, що Андрій та Лев загинули у 1322 р., чим і скористалась Литва, хоча до загибелі братів відношення й не мала. Син Гедиміна Любарт у 1320 р. став зятем волинського князя, але головним напрямком литовської політики на півдні став Київ, де князював брат Гедиміна Федір (ім'я отримав по хрещенні). Проте одразу закріпитися в Києві Гедиміну не вдалось. Литва обороняла сюзеренітет Орди від вторгнень Угорщини й Польщі. Л.В.Войтович версію про брата Гедиміна Федора вважає непевною. На думку О.Задорожнього, в Києві правили представники путивльської гілки Ольговичів, а «навколо Путивля були об'єднані землі від Сейму до верхів'я р. Самари і до нижньої течії р. Осколу). Дійсно, у 1331 р. Федір погр абував тільки що затвердженого новгородського архієпископа Василя: «И приехали под Чернигов город, и ту пригналъся кыевьский князь Федор, с баскакамы татарсъкым, въ 50 человекъ, разбоем, и наши остерегошася, и сташа доспеве противу себе, мало кровопролитие не учинилося промежу ими, понеже наши с себе откуп дали, а Ратьслава, протодиакона митрополица, поймав на Кыев повеле, чресъ цолованье, а князь вьспремь срам отьиде, но от Божіа казни не убежа: поирала коня его, и поидоша пеши. И оттоле поеха владыка на Брянеск». Якщо литовці й мали якісь впливи на Київ, то вже до вказаної дати ординці встановили попереднє положення. Київ й надалі був ординським леном. Відомо, що литовські князі, коли підкорили Київ, ще протягом тривалого часу сплачували ординцям за нього як ленники данину. На думку Е. Пчелова, Гедемін без успіху намагався встановити контроль над Волинню. Приєднання Києва до Великого князівства Литовського відбулося після початку в Орді так званої «великої замятні». Після смерті хана Бірдібека татарські хани змінювались майже щорічно. Літопис 1359 р. розповідає: «Того ж лета Бердибекь царь умре, а Кульп сяде на царьство, и царствова 6 месяцы, и убиенъ от царя Науруса. По Кульпе же прия царьство Нарусъ». Під 1362 р. маємо звістку, що після битви на Синій Воді «сей Ольгердъ и иныя Рускія державы во власть свою пріять, и Мевъ под Феодоромъ княземъ взять, и посади въ нем Володымера, сына своего». У наступних працях слід звернути увагу на московсько-литовські відносини. На думку О. Пчелова, на початку 1360-х рр. татари намагалися взяти реванш, а тому розгром у 1363 р. трьох великих загонів у битві на Синій Воді став початком звільнення руських земель від ординської залежності. Ольгерд вдвічі збільшив територію ВКЛ і створив велику державу, яка «була спроможна реально протистояти Орді, Ордену і Москві». Таким чином, залучення даних орденського хроніста Германа Вартбурга дозволяє більш вірогідно казати про можливість вторгнення військ великого литовського князя Гедиміна в українські землі на початку 20-х років XIV ст. Можливо, що київський лен дійсно отримав хтось із представників путивльської лінії Ольговичів, а до Великого князівства Литовського Київ був приєднаний лише за часів Ольгерда.

2. Українські землі в складі Великого князівства Литовського

2.1 Процес і сутність входження до складу Литовської держави

У вітчизняній історичній науці панує думка, що литовські князі здобули українські землі майже без боротьби, ніби литовського завоювання українських земель не відбувалося, а було мирне приєднання до великої поліетнічної держави на чолі з енергійною династією. Влада литовців була більше привабливою ніж монголо-татарська. Наприклад, Ю.І.Терещенко зазначає: «Населення, що зазнавало тяжких утисків під час ординського панування вважало перехід під владу Литви меншим злом… Частина місцевого боярства підтримувала литовського великого князя…». В.Й.Борисенко підкреслює: «Навесні-влітку 1324 р. українсько-литовські війська здійснили визвольний похід на Київське князівство, його здобуття мало б величезний вплив на розгортання визвольного руху в Україні. Значну роль при цьому відігравало й відоме прагнення частини київської аристократії позбутися чужоземного панування». Погляди про майже добровільне приєднання українських земель до складу Великого князівства Литовського в концептуальному плані неминуче ведуть до визнання факту, що Литовська держава є прямим продовженням Київської Русі. А.М.Кирдон і П.В.Кирдон зазначають, що литвські князі «…застосували для ідеологічного обґрунтування своєї експансії політичну програму відновлення єдності Русі, яка полягала в оригінальній і сприйнятній ідеї зміни егіди династії Рюриковичів на династію литвців-Гедиміновичів». В.Й.Борисенко підкреслює: «Перші роки правління литовських князів на Волині переконали патріотичну українську громадськість у реальності відновлення національної держави… Визволена спільними силами Україна об'єдналася з Литвою в одній державі як рівна з рівною». Але в історичній науці існують й інші думки: «…будь-яка чужа влада ніколи не дбає про благополуччя поневоленого народу і розквіт загарбованих земель… Панувала ілюзія збереження давньоруської державності». Взагалі дослідники намагаються довести, що у складі Литви українці мали непогані умови для збереження і розвитку власної мови, культури, віри. Часто вказані поняття змішуються з державністю. Наприклад, В.М.Бодрухин підкреслює, що «думки вчених щодо характеру литовської експансії в українські землі тісно пов'язані з їхньою характеристикою сутності державності Великого князівства Литовського». Він також дійшов висновку: «Якщо останні (культура, віра) і справді не зазнавали утисків з боку правителів Великого князівства Литовського, то державне життя великі литовські князі в українських землях спочатку сильно обмежували, а згодом і зовсім втиснули в рамки своєї державницької схеми».

Для вирішення вказаної проблеми потрібно звернутися до писемних джерел. Коли Гедимін напав на Київське князівство, київський князь Станіслав, «…злучивши все войска свои в едно великое войско, маючи и от татаров помочь...». Проте союзні війська битву програли.

«Хроника Биховця» також містить звістку про боротьбу українських князів проти білорусько-литовського князя Рингольта ще в XIII ст., справді, більшість дослідників називають його міфічним героєм. Тоді київський князь з іншими князями «…со овоими полками, пошли против великого князя Рингольта. Й взяли, те князья русские на помощь от царя Заволжского несколько тисяч татар». Люта бійка відбулася біля річки Неман. Рингольт одержав перемогу. Таким чином, літописи свідчать, що українські князі чинили литовським нападам відчайдушній опір.

Узагальнююча характеристика різних точок зору стосовно вказаної проблеми дається в «Історії держави і права України»: «Деякі інші історики дописалися навіть до того, що Литва ніби виконувала «велику місію збирання земель Русі», була «відновленою руською державою».

Насправді литовські правителі домагались власної мети і зберігали на українських землях попередні порядки та звичаї тільки доти, доки це не суперечило їхнім інтересам. Інша справа, що литовська держава загалом була м'якшою, толерантнішою, зрозумілішою для місцевого населення, ніж жорстка, нещадна татарська, тому й сприйнятливішою, але знову ж таки - чужинською».

Отже, думки вчених щодо характеру литовської експансії в українські землі тісно пов'язані з їхньою характеристикою сутності державності Великого князівства Литовського.

Державотворчі процеси, що відбувалися в Литві вимагали прийняття суспільством нової релігії. Спочатку існувала реальна можливість утворення теократичної держави під зверхньою владою язичницьких жерців, однак цьому перешкодила агресивна зовнішня політика, яку проводили литовці в землях колишньої Київської Русі. Литовська держава була із самого початку поліетнічною, тому в ній одразу ж вироблялися певні форми існування різних етносів, що вело до релігійної толерантності. Спостерігалися спроби модернізації язичницької релігії, хоч існували дуже сприятливі умови щодо розповсюдження християнства, яке приймали окремі члени князівського роду.

Було дуже добре для українців, коли литовські князі, маючи українські уділи, приймали православну віру. Проте на думку В.М.Бодрухина, «…питання віри для литовських князів було, перш за все, політичним, а приймали вони таку віру, яка була потрібна в конкретній місцевості.

Наприклад, Жемайтія протягом тривалого часу відмовлялася приймати князів, окрім язичників. Лише таким і давали там лени. Хто сидів у білоруських і українських землях, став православним. Ті литовські князі й бояри, лени яких знаходилися під зверхністю польської корони переходили до католицтва». За думкою Д.М.Бантиш-Каменського, Гедимін відзначався особливою толерантністю в цих питаннях. Він не лише поважав давні народні звичаї, особливо віру, але був заступником грецької віри.

Проте він намагався замістити посади церковних ієрархів своїми прихильниками. Наприклад, Гедимін «хотел поставить Арсения на владычество в Пскове… Арсений же с Пъскова поиде, посрамлен от митрополита…». Гедимін і його наступники намагалися утворити для Західної і Південної Русі окрему митрополію. Але суперництво з Москвою і протидія константинопольського патріарха, який відстоював єдність руської митрополії, не дали змоги здійснитися таким планам. Отже, литовські правителі зберігали на українських землях попередні порядки доки це не суперечило їхнім інтересам.

Якщо релігія і культура мало зазнали утисків за часів правлення Гедиміна, то державне життя українських земель було сильно обмежене.

Оскільки Велике князівство Литовське було конгломератом приєднаних земель з різним рівнем розвитку, то місцеве управління Литва спочатку не змінювала, а обмежилася новою деформацією васально-ленних зв'язків. Сюзеренами стали не ординські хани, а Гедиміновичі. На відміну від татаро-монголів, нові володарі змінили територіальних правителів окремих земель на представників своєї династії. Українських князів ми не бачимо, лише литовських, які прийняли нові імена по хрещенні.

Однак зі зміною володаря сутність влади місцевих князів не змінювалася. Литовські князі швидко пройнялися інтересами князівств-земель, почали виконувати волю місцевого боярства.

Успіхам литовській експансії сприяла матримоніальна політика, яку Гедимін проводів у підкорених землях. Наприклад, він видав «… в Ляхи в жену сыну Казамерову Владиславу». Цю думку підтримують А.Жуковський і О.Субтельний. Вони доводять, що Гедимін у 1316 р. Вдруге об'єднав Литовську державу, «…здобувши, білоруські та українські землі. Він зайняв Мінськ, Берестейщину, Волинь, Турово-Пінщину і північну Київщину… для зміцнення своєї держави Гедимін через подружжя своїх дітей нав'язав родинні зв'язки з українськими і білоруськими князями, сприяв поширенню української культури в Литві». Така політика приносила значні територіальні прибутки.

Отже, виходячи зі сказаного, можна зробити декілька висновків.

Розгорнутий Гедиміном наступ литовських військ на Південно-Західну Русь вдався лише частково. Причиною цього була протидія Литві з боку Золотої Орди, Мазовії, Польського та Угорського королівств. До того ж, саме Велике князівство Литовське перебувало під постійною загрозою нападу Прусського ордену. Ці зовнішньополітичні фактори зумовили компромісний характер політики великокнязівського уряду Гедиміна у Південно-Західній Русі. Проте досягнутий у 1325 р. компроміс не міг задовольнити жодну зі сторін, а тому виявився нетривким.

Культура і релігія практично не зазнали тиску з боку литовців. Проте питання віри для литовських князів було більш політичним, а приймали вони таку віру, яка була потрібна в конкретній місцевості. Литовські князя зберігали на українських землях попередні порядки та звичаї доти, доки це не суперечило їхнім інтересам. Державне життя давньоруських земель литовські володарі сильно обмежували, а згодом і зовсім втиснули в рамки своєї державницької схеми.

Висновки

Об'єднав литовські племена в єдину державу князь Міндовг (1230-1263 рр.). За часів Міндовга об'єктом проникнення стали західноруські (білоруські землі). А його наступник Гедимін (1316-1341 рр.) поклав початок включення до Литовського князівства південно-західних руських (українських земель). Зміцненню литовських позицій у цьому регіоні сприяло те, що після смерті Юрія ІІ Болеслава на Волині вокняжився син Гедиміна Любарт, котрий водночас був і галицько-волинським князем. Наступник Гедиміна Ольгерд приєднав до Литви Київщину, Поділля та Чернігово-Сіверщину. Литовське проникнення на терени України не мало характеру експанссії і місцеве населення йому опору не чинило. Адже литовські князі звільняли від золотоординського іга, а руські князі зберігали свою автономність.

Поступова інкорпорація українських земель перетворила Литовське князівство у Велике князівство Литовське, котре являло собою федерацію удільних князівств. Зберігалася стара система управління, лише з тією відмінністю, що руська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів. У цій державі, 90 % території складали інкорпоровані руські землі і майже 90 % населення становили русини, тобто білоруси й українці. Основними аргументами для підтверження процесу «ослов'янення» литовських князів варто назвати:

1) розширення сфери впливу руського православ'я у Великому князівстві Литовському;

2) утвердження руського права;

3) визнання офіційною руської мови;

4) запозичення литовцями руського досвіду військової організації, будування фортець, податкової системи тощо.

До кінця ХІV ст. українські землі у Великому князівстві Литовському складалися з уділів, нерованих князями з династії Гедиміновичів, які, визнаючи владу великого князя, все ж лишалися відносно незалежними правителем. Київським та Чернігово-Сіверським князівствами керували сини князя Ольгерда - відповідно Володимир та Дмито-Корибут Ольгердовичі. На Волині удільним князем був брат Ольгерда - Любарт Гедимінович, а згодом - син останнього Федір. Поділля дісталось в уділ небожам Ольгерда - трьом братам Коріатовичам.

Список використаних джерел

1. Терещенко Ю.І. Україна у складі Литовського князівства та Польського королівства / Ю.І. Терещенко // Історія України. 1997. № 16. С. 2-68.

2. Борисенко В.Й. Курс української історії: з найдавніших часів до XX ст. / В.Й.Борисенко. К.: Либідь, 1996. 612 с.

3. Кирдон А.М. Особливості інкорпорації українських земель до складу Великого князівства Литовського / А.М.Кирдон, П.В.Кирдон // Актуальні проблеми вітчизняної і всесвітньої історії. Луганськ: Вид-во СНУ ім. В. Даля, 2001.

4. Бойко О.Д. Історія України: Посібник для студентів вищих закладів. К.: Академія, 1999. 561 с.

5. Бодрухин В.М. Литовська експансія в українські землі / В.М. Бодрухин // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. Випуск 10. Запоріжжя: Просвіта, 2001. С.152-155.

6. Бодрухин В.М. До питання про характер державності Великого князівства Литовського / В.М. Бодрухин // Актуальні прблеми вітчизняної і всесвітньої історії; [Матер. I Всеукр. наук. конф. 8-9 лютого 2001 р.]. Луганськ: Вид-во СНУ ім. В. Даля, 2001. С. 3-5.

7. Хроники: Литовская и Жмойтская, и Биховца // ПСРЛ. Т.32. М.: Наука, 1975. 320 с.

Размещено на Allbest.ru