Про законодавчі функції князів історичні джерела дають мало відомостей. Важливою функцією князів була організація зовнішньополітичних зв'язків з іншими руськими князівствами та Польщею, Угорщиною, Литвою, Золотою Ордою, Візантією, Римом і т.д. Дипломатичні переговори князі веди особисто або через послів, котрі призначалися з числа впливових бояр, духовних осіб або княжих синів.

Часто відбувалися княжі з'їзди, на яких князі вели переговори вбивство, складали угоди про мир або стосовно інших справ. Договір, називався «ряд». Інколи угоду стверджували присягою. На знак особливої дружби і приязні між країнами іноді домовлялися про заключення шлюбів між своїми дітьми чи іншими близькими родичами. Виникли і певні дипломатичні звичаї, котрі вважались непорушними -- Наприклад незайманість послів («не личигь нам убити посла»), привітання володарю землі при проїзді через його територію, посилання цінних подарунків володарям держав, обдарування послів.

Важлива функція князя заключалась в організації війська. Воно в Галицько-Волинському князівстві в основному було організовано, як і в інших руських князівствах. Військові сили складалися з «воїв» (загального народного ополчення в разі особливої в тому потреби) і «дружини» (постійного війська з бояр). За службу князь надавав дружинникам землі. Бояри брали участь у воєнних походах не лише особисто, а приводили і свої власні військові загони. Крупні бояри інколи утримували цілі полки, а середні, як правило, на заклик князя йшли в похід з одним-двома своїми вошами-дружинниками. Таким чином, князь залежав від бояр, тому князі прагнули організувати своє власне військо. Частково цю потребу задовольняли наймані загони з іноземців або запрошені іноземні загони.

Князь Данило Романович створив своє власне військо. Воно складалося з важкоозброєних «оружників» і легкоозброєних «стрільців». Він організував нове військо на основі народного ополчення -- з селян і дрібних бояр, які за свою службу одержували платню грішми або товаром (наприклад, сіллю). Великі фортифікаційні роботи, в тому числі збудування кам'яних «веж», зміцнювали безпеку держави і підсилювали авторитет і владу князя.

Князеві належала і вища виконавча влада. Адміністративні справи він доручав своїм урядовцям. Адміністративні посади цього часу мали різне походження. Одні беруть свій початок у попередньому часі як органи самоврядування, інші -- створені князем для виконання певних функцій управління.

Набуває поширення складна двірцево-вотчинна система управління. Двірцево-вотчинні слуги князівського домену одночасно виконували і роль державних урядовців, котрі за дорученням князя здійснювали управління і суд в межах усього князівства.

Давньою була посада тисяцького, якого призначали з найвпли-вовіших бояр, власне, рахуючись з вимогами боярської знаті. Головний його обов'язок полягав у обороні дорученого йому міста. Він брав участь у воєнних походах князя разом зі своїм військовим підрозділом. У XIV ст. тисяцькі вже не згадуються в історичних джерелах.

Перше місце між княжими сановниками у XIII ст. займав двірський, або дворецький. Цей чин в Галицько-Волинському князівстві, очевидно, виник під впливом державного устрою Угорщини («пала-тни»), бо в інших руських князівствах у цей час він не зустрічається. Дворський брав участь у воєнних походах князя, але основна його функція була пов'язана з управлінням княжим двором. Він же здійснював судівництво від імені князя як «суддя княжого двору».

У джерелах згадується печатник. Ця посада, теж невідома в інших князівствах Русі, поширена була в західноєвропейських країнах («канцлер»). Він зберігав княжу печатку і прикладав її до княжих документів. До наших днів дійшли оригінали князівських грамот XIV ст., написані на пергаменті, печатки при них підвішені на жмутках тонких нитяних мотузків і витиснем на воску з обох боків. Печатник складав і текст грамот або ж керував його складанням. Він же зберігав державні документи, розсилав їх за призначенням. Писав грамоти окремий писар -- писець. Печатник же міг виконувати за дорученням князя й інші адміністративні функції.

Помітне місце займали стольник, головною функцією котрого було управління княжими землями -- маєтками, і сідельний, що виконував особисті доручення князя.

Історичні джерела свідчать, що центральна адміністрація в Галицько-Волинському князівстві була до певної міри диференційованою. Але оскільки всі посадові особи крім своїх основних обов'язків виконують ще і окремі доручення князя, можна говорити лише про початок спеціалізації адміністративного управління. За службу урядовці, очевидно, одержували землю (немає відомостей).

Територія Галицько-Волинського князівства поділялася на менші округи -- волості, котрі раніше були окремими князівствами (Галицька, Перемишльська, Теребовельська, Белзька, Ярославська, Сяноцька, Симбірська, Городоцька, Львівська, Коломийська, Жвдачівська, Луцька, Ходмська та ін.). Управління волостями князь доручав крупним боярам («волостеям»), які за це одержували землю і право на «кормління». Всаостеі також мали адміністративні, воєнні і судові повноваження.

На кінець ХПІ ст. у Галицько-Волинському князівстві нараховуються понад 80 міст, котрі, як і в інших руських князівствах, продовжують традиції княжої доби. Це управління містом патриціатом на сотні й десятки. Але в першій чверті XIV ст. у цьому регіоні нських земель починає поширюватись німецьке право. В містах ,що виникли на цьому праві, вся влада передавалась війтові. Формуеться новий міський устрій, заснований на самоврядуванні міст при управлінні магістратом, до якого входить міська верхівка. Німецьке (магдебурзьке) право спочатку впроваджувалось там, де проживали німці-іммігранти. Війта або призначав князь, або обирала громада.

Як і в попередній час, верховним розпорядником державних фінансів був князь. Доходи складалися з данини натурою або грішми. Князь міг віддавати боярам або воєводам право збирати данину з міст. Збільшення данини відбувалось за рахунок посилення феодальної експлуатації населення. Другим джерелом доходів було мито від купців, яке бралося на митницях, податки з промислів, зокрема з солеварень Закарпаття.

І в період феодальної роздробленості судова влада була поєднана з адміністративною. В особливо важливих справах, наприклад коли вони стосувались бояр, судівництво проводив сам князь. Він же міг дати доручення боярам або своїм урядовцям провести розслідування конкретної справи. Пізніше дворський заступає князя в судівництві. Виконують роль суддів також і тіуни. Міста на німецькому праві мали свій окремий суд -- війтівський. Що стосується судочинства і дієвого права в період феодальної роздробленості, то вони збереглися з попередньої доби.

Окремим церковним правом і судом користувалась церква, значення якої в Галицько-Волинському князівстві було досить великим. Це було пов'язане з серйозними політичними подіями в цьому краї ХІП ~ XIV ст. Відомо, що в XIII ст. поширюється пропаганда католицизму на Україні, виникають латинські монастирі і храми в місцях проживання іноземців. У зв'язку з монголо-татарським нашестям і спробами Данила Галицького об'єднати сили різних європейських держав з протиординським спрямуванням Ватикан ставив умову: покатоличення Русі. Але ні Ліонський собор 1245 р., ні місія в Галичині (проїздом в Монголію) папського нунція Плано де Карпіні не дали бажаного результату.

У 1247 р. папа Інокентій IV запропонував Данилові унію церков, обіцяючи допомогти у боротьбі проти татар. Стосунки Галицького князя з папою викликали загострення відносин з татарами, які почали нападати на Галичину і руйнувати її. У 1256 р. Данило розірвав стосунки з Ватиканом.

Одним з показників тяглосгі державності і могутності Галицько-Волинського князівства є те, що київський митрополит Кирило покидає Київ і проживає в Галичі (пізніше він переїхав у Владимир в Суздальській землі), а його наступник митрополит Максим у 1299 р. и'июегійно переніс кафедру Київської митрополії у Владимир-Суздальський.

Галицький князь Юрій став дбати про створення окремої україни ; митрополії з центром у Галичі і добився того, що у 1303 р. миргородський патріарх висвятив на митрополита Нифонта.

Митрополія мала єпархії: Галицьку, Володимиро-Волинську, Луцьку, Турівську, Холмську. Це викликало незадоволення вододимиро-суздальських князів і митрополита, і внаслідок Царгородського патріарха він у 1347 р. скасував Галицьку митрополію (вона була відновлена в 1371 р., що вже відкоситься до наступної доби у розвитку українських земель). Як бачимо, князі активно впливали на церкву, використовуючи її в своїх інтересах. За їхньою згодою митрополити призначали єпископів в єпархії Галицько-Волинського князівства.

Висновки

Література

1. Полонська-Василенко Н. Історія України.-К., 1993.-Т.1.

2. Історія держави і права України: у 2 ч./За ред. А.Й.Рогожина.-К.,1996.-Ч.1.

3. Кульчицький В.С., Настюк М.І., Тищик Б.Й. Історія держави і права України.-Львів, 1996.

4. Музиченко П.П. Історія держави і права України: Навчальний посібник.-К.:Товариство „Знання”, КОО,1999.

5. Грабовський С.,Ставрояні С., Шклєр Л. Нариси з історії українського державотворення - К.:Генеза.,1995

6. История государства и права Украинской ССР / Под ред. Б.М.Бабия, К, 1987. -- Т. 1.

7. Шевчук В.П.,Тараненко М.Г. Історія української державності -К.:Либідь., 1999

8. История государства и права Украинской УССР.-К., 1987.-Т.1.

Размещено на http://www.allbest.ru/