Політичний та економічний розвиток Румунії у 1990–2005 рр.

Процес повалення тоталітарного режиму в Румунії вирізнявся стихійністю і мав драматичні наслідки. Блискавичні зміни в країні стали несподіванкою для владної еліти. їх започаткувала мирна демонстрація 15 грудня 1989 р. в Тимішоари, спрямована на захист місцевого кальвіністського пастора угорця Л. Тьокеші. Тоді вперше прозвучали антидиктаторські гасла. Жорстока розправа з демонстрантами призвела до людських жертв. З Тімішоари заворушення перекинулися на Бухарест, де зав'язалися бої між повстанцями і урядовими силами та інші центри країни. В студентському середовищі столиці 21 грудня 1989 р. прозвучали заклики до повалення диктатури. Наступного дня до мітингуючих приєдналися робітники та інтелігенція. Штабом повсталих став телевізійний центр. Н. Чаушеску з дружиною Єленою спробували втекти зі столиці на гелікоптері, але були затримані та після швидкоплинного "суду" розстріляні. Увечері 22 грудня 1989 р. в Бухаресті та деяких інших містах почалися локальні бої, які тривали три дні, загинуло близько тисячі людей. Загалом армія підтримала повсталих.

На характер посттоталітарних змін значною мірою впливала майже цілковита відсутність демократичних традицій у румунському суспільстві. Влада в країні перейшла до сформованого в ході революції Фронту національного порятунку (ФНП), куди ввійшли керівні діячі Компартії, що відмежувалися від колишнього режиму, військові, представники опозиції. Новий уряд на чолі з П. Романом, призначений 31 грудня 1989 р., був підконтрольний ФНП і розділяв його політичну програму. У січні 1990 р. ФНП утворив місцеві органи влади й управління.

Нове керівництво Румунії провело ряд кардинальних перетворень, розпустило колишні державні структури.29 грудня 1989 р. була затверджена нова назва держави - Республіка Румунія. ФНП проголосив перехід до політичного плюралізму, перебудову народного господарства, дотримання прав і свобод особистості та національних меншин. Програма передбачала проведення економічних реформ у шість етапів: надання повної свободи комерційній діяльності; лібералізація цін; відновлення приватної власності на землю; реприватизація державних підприємств; приватизація житлового фонду; забезпечення конвертованості національної валюти.

Виникло близько 90 політичних партій і громадських організацій. Компартія була оголошена поза законом, але згодом це рішення відмінили. Працівникам армії, міністерств закордонних і внутрішніх справ, суду, прокуратури було заборонено перебувати у будь-яких політичних партіях.

У лютому 1990 р. було створено Тимчасову раду національної єдності. її склали ФНП (50% членів) і по три представники від інших політичних партій. За своєю суттю вона була румунським варіантом "круглого столу" і мала завдання підготувати скликання Установчих зборів. Виданий нею декрет (18 березня 1990 р) містив положення про форму держави (президентська республіка), спосіб вибору президента (загальні та прямі вибори), структуру парламенту (двопалатний), а також створення нових органів, зокрема Вищої ради національної оборони. Тобто, після краху комуністичного режиму не йшлося про повернення до довоєнної державно-правової системи.

Опозиційні Тимчасовій раді національної єдності сили гуртувалися навколо двох об'єднань. Так, до Національного альянсу ввійшли 24 партії та понад 50 профспілок. Демократичний центр об'єднав 14 політичних партій і рухів. Уже з квітня розпочалося цілодобове блокування опозицією центру Бухареста.

У травневих парламентських виборах 1990 р. брало участь 88 політичних партій. Більшість мандатів (у Палаті депутатів - 263 з 396, у Сенаті - 92 з 119) здобув ФНП, який перед тим перетворився у політичну партію. До тих діячів "історичних партій", які приїхали в основному зі Заходу "навчати країну демократії", населення ставилося насторожено. Другою політичною силою і опонентом правлячої партії став Демократичний союз угорців Румунії (відповідно 29 і 12 мандатів). Успіх останніх свідчив про те, що в країні існує політично організована й активна угорська національна меншина, яка готова боротися за свої права. Вона також заявила про себе як впливовий політичний чинник.

Президентом країни став Й. Ілієску (85%), а уряд із представників ФНП очолив П. Роман. "Історичні" партії сформували позапарламентську опозицію і критикували уряд за його комуністичні методи правління. Політичне протистояння продовжувалося. Влітку 1990 р. сутички на вулицях столиці спалахнули з новою силою. Дії правоохоронних органів були практично паралізовані. Уряд звернувся за підтримкою до шахтарів (10 тис), які розгромили штаб-квартири опозиції. За таких умов у вересні Й. Ілієску зустрівся з опозиційними лідерами, але згоди сторони не досягли.

Економічна реформа, започаткована лібералізацією цін, викликала загострення соціальної напруги в суспільстві. У вересні 1992 р. страйки шахтарів і їх похід

до столиці змусив піти у відставку прем'єр-міністра П. Романа, чиї ринкові реформи призвели до зниження життєвого рівня населення. Відставка П. Романа завдала серйозного удару всьому процесу реформ. Новий кабінет міністрів Т. Стожолана продовжував здійснювати програму ринкових перетворень. Основними напрямами його діяльності були роздержавлення економіки та створення приватного сектора. Уряд розпочав велику приватизацію, земля стала об'єктом власності, її дозволялося продавати та передавати у спадщину.

Незважаючи на всі спроби влади збалансувати економічне становище, виробництво падало. Критична ситуація склалася з продуктами харчування. Румунія змушена була імпортувати не тільки зерно й картоплю, але навіть кукурудзу.

Розвиток партійної системи після ліквідації режиму Н. Чаушеску пройшов дві фази. У першій домінував ФНП, що зумів скористатися ореолом революційності та успадкував владні структури та майно Компартії. У квітні 1992 р. ФНП розколовся. Прихильники Й. Ілієску утворили Демократичний ФНП лівого спрямування. Молодші реформатори-технократи увійшли до партії з попередньою назвою, яку очолив П. Роман (пізніше вона була перетворена в Демократичну партію). Понад 10 партій, зокрема т. зв. історичні, на початку 1992 р. об'єдналися в опозиційну Конвенцію за дотримання прав людини. Згодом вона отримала назву Демократична конвенція Румунії (ДКР).

На президентських виборах 1992 р. переміг Й. Ілієску (62%) і став першим всенародно обраним главою держави. Демократичний ФНП, хоч і виявився переможцем на вересневих виборах 1992 р. (28%), не мав абсолютної більшості, а його позиції в парламенті залежали від підтримки націоналістичних і соціалістичних партій. Кабінет міністрів очолив його представник Н. Векерою. Демократичний ФНП сформував коаліційний уряд із кількома дрібними комуністичними й ультра-націоналістичними партіями, пообіцяв уповільнити економічні реформи, щоб уберегти населення від високої інфляції та безробіття. Було змінено саму концепцію економічних перетворень. Урядовці керувалися не стільки рекомендаціями західних експертів, скільки практичним досвідом щодо подолання кризових ситуацій в країнах із розвинутими ринковими системами. Процес приватизації уповільнився, лібералізація перестала бути самоціллю, роль держави в економіці значно зросла. Це дало позитивні результати і вже до 1995 р. економічний ріст сягнув 9%.

Парламентські вибори 1996 р. принесли перемогу опозиції: Демократична конвенція отримала 32% голосів, а Партія соціальної демократії (ПСД, таку назву отримав у липні 1993 р. Демократичний ФНП) - 25% голосів. Підсумки виборів засвідчили, що партії колишньої комуністичної номенклатури виявилися неспроможними здійснити проголошений ними курс ринкових перетворень. Зволікання влади зі структурною перебудовою та її нездатність порозумітися з міжнародними фінансовими інституціями поглибили економічну кризу. Чергове радикальне реформування економіки стало для країни новим ринковим шоком, зламало слабку макроекономічну рівновагу, досягнуту в попередні роки.

На президентських виборах 1996 р. переміг лідер опозиційної Демократичної конвенції Еміль Константинеску (54,4%). Таким чином, результати парламентських і президентських виборів 1996 р. спричинили різку зміну політичного ландшафту країни і влади. Характерно, що в цей час у ряді інших країн (Болгарії, Польщі, Угорщині) влада перейшла від праворадикальних партій назад до комуністів-реформаторів, що перефарбувалися в соціал-демократів.

Внутрішню політику уряду Е. Константинеску визначала низка заходів, спрямованих на рішучий розрив із комуністичним і націоналістичним минулим. Він відмовився від монархізму, якого дотримувалася більшість його однопартійців по Націоналцараністській Християнській і Демократичній партії (НЦХДП входила до складу Демократичної конвенції).

Водночас причиною суспільної напруги стала недостатня правова захищеність національних меншин. Боротьбу за автономію продовжували передусім угорці та цигани, німці ж воліли покидати країну і переселялися до Німеччини. В національному питанні основною проблемою виявилася угорська меншина. З декількох мільйонів циган (оцінки щодо їх чисельності значно розходяться, коливаючись від 2 до 4 млн), більшість не мала роботи, більше половини з них були неграмотні.

Націоналістичні партії заявляли про свою мету відродити велич Румунії шляхом "остаточного врегулювання" питань, пов'язаних з циганами, євреями та іншими нацменшинами. Тому уряд погодився на співпрацю з лідерами угорської меншини, цей факт румунські націоналісти кваліфікували як "зраду Батьківщини". Об'єднання з Бессарабією все ж залишалося, на думку нового президента, національним історичним ідеалом Румунії, але могло здійснитися лише за вільного волевиявлення народів обох країн.

Новий уряд звинуватив своїх попередників у прихильності до комуністичних методів правління і повторно вдався до "шокової терапії". Надмірна лібералізація викликала макроекономічну дестабілізацію і новий спад економіки. До 1999 р. обсяг промислового виробництва знизився майже на 10%, різко скоротилися інвестиції, інфляція зросла до 55%. Рівень життя погіршився втричі, порівняно з 1989 р. Зовнішній державний борг на кінець 1999 р. сягав майже 8 млрд дол. Інфляція сягнула 55%. Для сільського господарства 1999 р. був найгіршим у тому десятилітті.

У такій суспільній атмосфері країну офіційно відвідав колишній король Міхай (уперше він побував у Румунії в березні 1992 р. з приватним візитом), якому новий уряд відновив громадянство. Правляча еліта сподівалася використати його споріднення з монаршими дворами Європи для прискорення прийому Румунії до Євросоюзу і НАТО.

Непроста економічна ситуація спричинила масові виступи в листопаді 1999 р. Протести почалися в Яссах, де 20 листопада на вулиці міста вийшов кількатисячний некерований натовп. Через кілька днів п'ятитисячна колона демонстрантів пройшла вулицями Бухареста. Там демонстранти вже були організованіші. Були навіть спроби захопити урядову резиденцію, однак поліція відтіснила демонстрантів із площі.

На листопадових (2000) парламентських виборах Демократична конвенція зазнала нищівної поразки, не отримавши жодного мандата. Парламентськими тоді стали ПСД (220 мандатів з 485), ультраправа націоналістична партія "За велику Румунію" (121), Демократична партія (44), Націонал-ліберальна партія (43) і Демократичний союз угорців Румунії (39). Оскільки ПСД не мала абсолютної більшості, для формування уряду їй необхідна була підтримка інших депутатів. Побоюючись підірвати свою репутацію, Й. Ілієску відкинув будь-яку можливість угоди з ультранаціоналістами. ПСД оголосила про утворення одноколірного кабінету меншості та закликала його підтримати три інші партії з демократичної опозиції.

Непростими виявилися президентські вибори. Результати першого туру (26 листопада) дещо шокували суспільство: Й. Ілієску набрав 36,6% голосів, а В. Тудор - 28,5%. Керівники практично всіх політичних партій, патріарх Румунської православної церкви Феоктист і ексмонарх Міхай закликали виборців віддати голоси Й. Ілієску, оскільки в іншому випадку могла загальмуватися інтеграція Румунії до євроатлантичних структур. Як наслідок, у другому турі (10 грудня 2000 р) лідер ПСД Й. Ілієску став главою держави (66,83%). Різке зростання популярності правих радикалів стурбувало багатьох у країні та за рубежем. Особливо насторожило, що за В. Тудора голосувала молодь, тоді як головною опорою Й. Ілієску був в основному літній, незаможний електорат.

Новий уряд, який очолив юрист Адріан Настасе розпочав роботу 29 грудня 2000 р. Уряд і профспілки підписали 19 лютого 2001 р. т. зв. соціальний пакт, що передбачав трирічний мораторій на будь-які акції протесту синдикатів. Зі свого боку влада зобов'язалася зберегти рівень інфляції в рамках 27%, забезпечити 4% зростання ВВП, понизити безробіття до 10%, збільшити реальну зарплату (на 4%), поквартально індексувати пенсії тощо.

28 листопада 2004 р. у країні відбулися парламентські та президентські вибори. На виборчі дільниці прийшло майже 60% громадян з правом голосу. Найбільше місць у двопалатному парламенті здобула Соціал-демократична партія - 36,6%. Опозиція в особі Ліберально-демократичного союзу набрала 31,8%. Третьою парламентською партією стала "За велику Румунію" - 13%. Значною політичною силою у парламенті виявилися етнічні угорці - 6%. Уряд сформував Келіна Попеску-Терічану, представник Національно-ліберальної партії, яка склала парламентську коаліцію з соціал-демократами.

Вибори глави держави показали розходження у політичних симпатіях серед регіонів країни. Мешканці південно-східної частини голосували за провладного кандидата, прем'єр-міністра А. Настасе. Президентом став кандидат від опозиції, представник правоцентристського блоку "Справедливість і правда" Траян Басеску (51,5%). Проте від початку намітилося протистояння між главою держави і прем'єр-міністром К. Попеску-Терічану, якого підтримала парламентська більшість.

У квітні 2007 р. ліва опозиція в парламенті звинуватила президента в зловживанні владою, порушенні конституції, корупції, розпалюванні конфліктів між політичними силами і 332 голосами проти 108 усунула його з посади. Проте на травневому референдумі 74% виборців висловилися за підтримку дій президента.

2. Економічний розвиток Румунії у 1900 - 2005 рр.