Червоний терор в роки громадянської війни в Росії

Але, у цілому, ставлення уряду Кримської РСР до політичних опонентів було більш стриманішим, ніж у 1918 р., і не характеризувалося повною нетерпимістю. Кримська надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією та саботажем, яка була створена 14 квітня 1919 р., видала суворий наказ про заборону самочинних обшуків, арештів, самосудів, реквізицій та ін. Тому такого масового терору, як у 1918 р., в Криму тоді не було, хоча терор і надалі залишався засобом офіційної політики. Есери, меншовики, анархісти, національні організації у 1919 р. уникнули жорстоких репресій, і навіть брали участь у ревкомах, профспілках та ін. Але на пресу і пропаганду більшовики наклали суворе обмеження. Газети, які затаврували як «буржуазні» («Крымский Вестник» та ін.), негайно закрили.

Свій надзвичайний характер більшовицька влада зберегла усі 75 днів існування Кримської РСР. Ради депутатів так і не були відновлені. Функції НК передані Особливому відділу при Військово-революційній раді КРСР. 12 червня в Криму висадився білогвардійський десант генерала Я. Слащова. 24 червня радянські частини були змушені покинути Сімферополь, а через дві доби в Криму не залишилося жодного червоного загону. Уряд республіки евакуювався до Нікополя, а потім у Київ. Кримська РСР припинила своє існування.

Втретє більшовики прийшли до Криму й остаточно захопили його наприкінці 1920 р. У жовтні почалася вирішальна битва за півострів, на якому закріпилася армія П. Врангеля, а 7-17 листопада війська Південного фронту під командуванням М. Фрунзе здійснили головну наступальну операцію - перехід через Сиваш і штурм Перекопу.

На цьому тлі більшовиками був розіграний перший акт майбутньої драми: оголошено амністію всім, хто складе зброю. Ще у травні 1920 р. міністр закордонних справ Великої Британії Дж. Керзон звернувся до уряду РРФСР з пропозицією про переговори та амністію білогвардійцям.

В радянській історіографії багато писалося про розгул білого терору на півострові, внаслідок чого більшовики, начебто, були вимушені реагувати адекватно. Відповідно до розрізнених і уривчастих свідчень, зібраних, наприклад, кримським істориком В. Брошеваном у фондах Державного архіву Автономної Республіки Крим, у 1918-1920 рр. у Криму білими й інтервентами було заарештовано 1428 осіб, із них членів РКП(б) - 289, членів інших партій - 7; за соціальною ознакою: робітників - 135, селян - 32. Засуджено до страти 281 особу. Зрозуміло, навіть якщо ці дані й не досить вірні та деякою мірою занижені, все ж таки вони не йдуть ні в яке порівняння з кількістю вбитих більшовиками у Криму під час червоного терору. Надзвичайний стан залишався в Криму фактично до листопада 1921 р., а попереду була вже наступна трагедія: голод 1921-1923 рр.

Таким чином, масштаби червоного терору в Росії в роки Громадянської війни не є повністю з'ясовані істориками. До сих пір ведуться суперечки з приводу конкретних цифр. Такою самою є ситуація з масштабами терору в Криму. Абсолютно зрозумілим є той факт, що даний вид репресивно-карального апарату держави ніяк не виправдовував себе перед населенням. Він є прикладом жорстокості державної влади у найбезглуздішому його прояві. Цілеспрямоване винищення будь-якого класу не може бути виправдане історичною наукою.

Висновки

Таким чином, більшовики опанували територію - епізодично й рвучко в 1918-19 роки, розмірено й послідовно - в 1920-21 роках. Вражає те, що докладно обґрунтовані схеми державного терору, його моделі, що змінювались відповідно до історичних періодів, большевицькі лідери мали уже з перших днів свого панування. При цьому вони розглядали масовий терор саме як засіб державного управління.

Об'єкт терору більшовицька пропаґанда визначила задовго до Першої світової війни. Закликали до знищення великих фабрикантів, заводчиків, поміщиків, служителів культу - реально терор у місті був спрямований проти інтеліґенції. У зв'язку з боротьбою за хліб боролись проти верхніх прошарків людності сільської. Ліквідовуючи при цьому якусь невелику частину населення, імпульсивний червоний терор, що мав вибуховий характер, використовувався, щоб паралізувати решту населення для дальшого зміцнення влади в руках комуністів. Згодом, коли настали мирні часи, соціальна політика й напрямок державного терору лишалися ті самі, зазнали змін лише його методи.

Чи не найпершою і найголовнішою функцією більшовицьких спецслужб була інформаційна - збирання й систематизація відомостей про населення. Принаймні, ця функція передувала всім іншим. На її основі було здійснено соціальну революцію в СРСР. Починаючи з найперших днів радянської влади і протягом кількох десятиріч держава створила інформаційну основу своєї внутрішньої політики, зокрема масового терору, а саме: докладно продуману систему обліків, анкетування, паспортизації й переписів населення. Ідучи цим шляхом, влада заклала в загальнодержавних масштабах всеохопну й доволі точну інформаційну управлінську базу, яка віддзеркалювала кількісний і якісний склад населення, головним чином міського, передусім чоловічого. Загалом держава отримала досить повну характеристику населення. Арешти проводилися на основі саме тієї інформації, яку збирали невтомні «бійці невидимого фронту».

Отже, червоний терор в Російській державі в роки Громадянської влади став одним з методів підкорення російського населення до існуючого режиму. Він відзначився своїм масштабом. Його наслідки до сих пір сколихують всю світову громадськість у зв'язку з жорстокими методами його проведення.

Однак на той час, на думку деяких сучасних істориків, це був прийнятний метод. Так як це був надзвичайно важкий період а розвитку російського суспільства і інший метод не був би таким дієвим. Влада намагалась таким чином закріпитись і показати населенню міцність свого авторитету перед ним.

Список використаних джерел та літератури

1. Борьба за Советскую власть в Крыму. Документы и материалы / Отв. ред. П.Н. Надинский. - Симферополь, Крымиздат, 1957. - Том I. (Март 1917 г. - апрель 1918 г.). - 269 с.

2. Глава I. Карательная политика советского государства // ГУЛАГ (Главное управление лагерей) 1917-1960 / Под общей редакцией академика А.Н. Яковлева. Составители: А.И. Кокурин и Н.В. Петров. Научный редактор В.Н. Шостаковский. - М.: Международный Фонд «ДЕМОКРАТИЯ», 2000. - С. 15. - (Россия. XX век. Документы).

3. Деникин А.И. Очерки русской смуты. - М.: Харвест, 2002. - 464 с.;

4. До 90-річчя декрету «Про червоний терор» // Персонал Плюс. - №35 (287) 10 - 16 вересня 2008 р

5. Красный террор в годы Гражданской войны: По материалам Особой следственной комиссии по расследованию злодеяний большевиков // Под ред. Ю. Фельштинского и Г. Чернявского. - М., 2010. - 512 с.

6. Кришевский Н. В Крыму // Красный террор глазами очевидцев / составл., предисл. д.и.н. С.В. Волкова. - М.:Айрис-пресс, 2009. - с. 173-197

7. Лацис М. Чрезвычайные комиссии по борьбе с контрреволюцией. - М., 1921.

8. Черная книга коммунизма. Преступления, террор, репрессии. - М.:Издательство «Три века истории», 2011, 2-е издание, исправленное, 780 с.

9. Лацис М. Правда о красном терроре // Известия ВЦИК, 1920. 6 февраля. - с. 6-8.

10. Ленин В.И. Полное собрание сочинений. Т. 39.

Размещено на Allbest.ru