Червоний терор в роки громадянської війни в Росії

Поняття та історичні передумови, а також обґрунтування червоного терору, політика російської держави щодо нього. Методи та форми проведення червоного терору, оцінка його масштабів. Аналіз негативних наслідків даного процесу для української державності.

Рубрика История и исторические личности
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 30.09.2014
Размер файла 53,7 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

Червоний терор в роки громадянської війни в Росії

Вступ

В першій половині ХХ ст. в Російській державі відбулася велика кількість кровопролитних подій. Однією з таких найвагоміших подій став факт червоного терору. Актуальність даної теми полягає у тому, що відкриті терористичні засоби управління державами на даний момент не мають широкого поширення. Однак державними верхівками багатьох провідних країн світу такий метод широко використовується в завуальованому вигляді.

В даний час термін «червоний терор» має два визначення. Для частини істориків поняття «червоний терор» включає в себе всю репресивну політику радянської влади, починаючи з самосудів жовтня 1917-го. Згідно з їх визначенням, червоний терор - логічне продовження Жовтневої революції, почався раніше білого терору і був неминучий, тому що більшовицьке насильство було направлене не проти чинного опору, а проти цілих верств суспільства, які були проголошені поза законом: дворян, поміщиків, офіцерів, священиків, куркулів, козаків. Інша частина істориків характеризує Червоний терор як крайній і вимушений захід; міру захисну і відповідну, як реакцію проти білого терору і вважає початком Червоного терору постанову РНК РРФСР від 5 вересня 1918 «Про червоний терор».

У радянській історичній літературі всіляко підкреслювалося, що червоний терор був вимушеним заходом, введеним у відповідь на жахливий білий терор. Багато ж сучасних дослідників, висвітлюючи у своїх працях події того часу, практично ставлять між цими двома явищами знак рівності. На нашу думку, білий та червоний терор не можна ставити на один щабель. Звичайно, ніякий терор, з точки зору елементарної людяності, не може бути виправданим. Але все ж істотна різниця між ними є. Вона чітко окреслена одним з перших дослідників цього питання С.П. Мельгуновим, який вважав більшовицький терор системою планомірного проведення в життя насильства як знаряддя влади, яке до того ж мало своїх ідеологів.

Метою даної роботи є детальне вивчення прояву тероризму стосовно окремих верств населення Росії на початку ХХ ст.

Завдання роботи є наступними:

1) чітко схарактеризувати політику Російської держави щодо червоного терору в роки Громадянської війни;

2) визначити масштаби терору за допомогою вивчення джерел та літератури;

3) схарактеризувати походження червоного терору в Росії.

Хронологічні рамки охоплюють 1917-1923 роки. Нижня межа зумовлена початком Громадянської війни, а верхня межа зумовлена остаточним завершенням Громадянської війни в Росії.

Дана тема є досить актуальною в роботах багатьох науковців. Однією з основних праць, для написання курсової стала книга Мельгунова С.П «Красный террор в Росии» де основне місце займає питання, яке було поставлене істориком: чи є червоний терор явищем класового характеру? або ж він спрямований проти всіх людей, яких більшовики можуть оголосити «ворогами Радянської влади?».

Працюючи над книгою історик використав дуже широку гаму матеріалу, в тому числі абсолютно безперечний, наприклад видання ВЧК і надзвичайок на місцях. Історик групує колосальний фактично матеріал за критерієм видів прояви терору, і, підбором фактів, визначає характер явища масового революційного терору. Історик віддавав собі повний звіт у нездійсненності завдання відтворення повної картини пережитого Росією, точного підрахунку жертв революційного терору в той час, коли писалася книга. Мельгунов і не ставить перед собою вичерпного завдання, оскільки вважає досягнення цієї мети нереальним в принципі. У своїй роботі історик підводить певні підсумки і групує факти, обумовлюючи в тих чи інших місцях щодо неперевіреною деяких джерел або відсутності можливості мати точні дані. При цьому сам автор відводить сумніви, пов'язані з сучасністю виходу цієї роботи, наполягає на важливості та сучасності публікації.

Як зазначає біограф С.П. Мельгунова - Ю.Н. Ємельянов, важливе історико-політичне значення книги Мельгунова полягає в тій важливій обставині, яка була доведена істориком на підставі підсумовування фактів, що «червоний терор» не був терором пролетаріату, але був типовим партійно-груповим терором РКП (б), партійної і ідеологічної диктатурою влади

Ще однією не менш важливою працею стала праця Ратьковського І.С. «Красный террор и деятельность ВЧК в 1918 году». Дана книга присвячена дослідженню діяльності ВЧК в період червоного терору 1918 року. Ратьковський вважає мало не головною причиною жорстокості влади, дії білої армії та інтервентів і жорсткі придушення комуністичних революцій у Німеччині, Угорщині та особливо у Фінляндії, де під керівництвом Маннергейма було знищено більшість місцевих комуністів. Спочатку ВЧК створювалася виключно для захисту радянської влади. Відповідно активна боротьба з революцією викликала на світло червоний терор 1918 року, який виражався у винищуванні всіх активних противників режиму. Замахи ж на перших осіб радянської держави з'явилися лише каталізатором терору, через що просто знищувалися всі неугодні. Безлад в ВЧК панував несусвітній, в цю структуру влилися сотні, якщо не тисячі сумнівних та кримінальних елементів, які відразу ж стали використовувати своє робоче місце в корисливих цілях. Свавілля досягнуло такого масштабу, що ЦК змушене було піти на реорганізацію відомства шляхом переведення його під контроль безпосередньо партії, провівши при цьому десятки показових розправ над чекістами. І це в період анархії і під час перманентних закликів до пролетарського терору проти антирадянських класів. Коли опір режиму пішов на спад, червоний терор з жовтня місяця також почав скорочуватися аж до чергового сплеску в 1919 році.

Важливим джерелом для написання стала праця Денікіна А.І. «Очерки русской смуты»» присвячена подіям другої половини 1917 - початку 1918 р. Виступ генерала Корнілова, Жовтневий переворот більшовиків, спроби встановлення легітимної влади через скликання Установчих зборів, ганебний Брестський мир - ці драматичні події остаточно розкололи російське суспільство і підштовхнули державно мислячих військових до створення Добровольчої армії. У подальшому дано аналіз сепаратистських течій на окраїнах Росії, що демонструє наявність у окремих національних еліт стійких міжнародних переваг і поведінкових стереотипів (зберігаються і до теперішнього часу). Описано перші бойові дії Добровольчої армії, відмічені як успіхами, так і поразками.

Не менш важливою є праця Верта Н. «Государство против своего народа».

Автор розглядаючи події революції та Громадянської війни, відзначає, що репресії проводилися проти всіх класів, у тому числі і проти робітників, але «нова влада намагалася приховати репресії проти робітничого класу, від імені якого більшовики взяли владу». Великий інтерес в плані нашої теми представляє дослідження А.В. Шубіна «Російська революція і більшовицька диктатура». В ньому автор, використовуючи значне число документів, розглядає, події перших років радянської влади. Питання створення репресивного апарату «політичної юстиції» в Росії після встановлення Радянської влади і розгорнув масовий терор проти населення нашої країни досліджують В. Кудрявцев і А. Трусов в монографії «Політична юстиція в СРСР».

Все це, включаючи інші документи та літературу, стали основою для написання курсової роботи з даної теми! Вичерпна та зрозуміла інформація поданих праць, дає можливість простежити та зрозуміти всі аспекти подій періоду Червоного терору в Росії. Завдяки чому можна проаналізувати всю серйозність тих подій та жорстокі злочинні дії влади.

1. Обґрунтування червоного терору

український державність червоний терор

Потужна ідеологічна основа - марксистське вчення про диктатуру пролетаріату практично стало передумовою розгорнутого а роки Громадянської війни червоного терору терору. Зміст теорії диктатури пролетаріату в російському варіанті модифікувався в тісному зв'язку з політичною обстановкою і потребами керівної партії. По суті справи вона використовувалася для вироблення і обґрунтування цієї стратегії і тактики, яку проводила радянська влада, виходячи з конкретних історичних умов.

Цьому періоду відповідає і політичний перехідний період, і держава цього періоду не може бути нічим іншим, крім як революційною диктатурою пролетаріату. Лейтмотивом всіх їхніх уявлень про майбутнє суспільство і шляхи переходу до нього була не ідея співпраці, діалогу, взаємодії класів і верств населення, а протилежна установка - на непримиренну боротьбу класів. Співпраця класів розглядалася як буржуазне гасло, відкидалося в самій своїй основі. Поняття диктатури пролетаріату неодноразово пов'язувалося його авторами з революційним насильством.

На сьогодні червоним вважають не «надзвичайну міру самооборони», а спробу створити універсальний засіб вирішення будь-яких проблем, ідеологічне обґрунтування злочинних дій влади, а в Надзвичайній комісії вбачають інструмент масових вбивств. В даний час набула поширення теза Мельгунова про те, що білі більше, ніж червоні, намагалися дотримуватися правових норм при проведенні каральних акцій.

Справа в тому, що правові декларації і постанови сторін не захищали населення країни в ті роки від свавілля і терору. Їх не могли запобігти ні рішення VI Всеросійського Надзвичайного з'їзду Рад (листопад 1918 р.) про амністію та «Про революційну законність», ні постанова ВЦВК про скасування смертної кари (січень 1920 р.), ні вказівки урядів протилежної сторони.

І ті, й інші розстрілювали, брали заручників, практикували різноманітні тортури. Саме порівняння: один терор гірший (кращий), ніж інший є некоректним. Вбивство безневинних людей - злочин. Жоден терор не може бути взірцем.

У записці Є. М. Склянському (серпень 1920 р.), заступнику голови Реввійськради республіки, В. Ленін, мабуть, оцінюючи план, народжений у надрах цього відомства, наставляв: «Прекрасний план! Докінчувати його разом з Дзержинським. Під виглядом «зелених» (ми потім на них звалимо) пройдемо на 10-20 верст і перевішати куркулів, попів, поміщиків. Премія: 100.000 р. за повішеного».

Вже перші акти насильства, проведені одно-, а потім і двопартійним радянським урядом (Більшовики та ліві есери): закриття газет, які захищали ідеї Лютого, а не Жовтня 1917 р., оголошення партії кадетів поза законом, розпуск Установчих зборів, введення права позасудової розправи, визнання терору не надзвичайним, а традиційним засобом боротьби за владу - викликали несприйняття багатьох. Серед них були М. Горький, Р. Люксембург, І. Бунін, тисячі жителів країни, які залишили про цей час спогади, або висловили протест вже тоді.

Вони протестували проти вбивства ідеологічних супротивників, заборони інакомислення в країні, розгулу свавілля влади, тих методів і засобів, за допомогою яких більшовицьке керівництво вирішило досягти своїх цілей. Ленін і його соратники захищали необхідність посилення каральної політики в країні.

Причому всі вони розглядали право розпоряджатися життями людей як природне. Троцький після закінчення Громадянської війни на запитання: «Чи виправдовують взагалі наслідки революції, викликані нею жертви?» - відповів: «Питання теологічне і тому безплідний. З таким же правом можна перед труднощами та смутком особистого існування запитати: чи варто взагалі народитися на світ?»

Іншої точки зору дотримувався Каутський, вважаючи скасування смертної кари само собою зрозумілим для соціаліста. Він говорив про перемогу більшовизму в Росії і поразку там соціалізму, стверджував, що розглядати червоний терор як відповідну реакцію на білий - це те саме, що виправдовувати власне злодійство тим, що й інші крадуть. Він бачив у книзі Троцького гімн нелюдяності і короткозорості і пророчо передбачив, що «більшовизм залишиться темною сторінкою в історії соціалізму».

Важко назвати перші акти червоного терору. Зазвичай їх пов'язують з початком громадянської війни в країні, яка фактично почалася з акту збройного захоплення влади більшовиками. Їх перемога відразу ж привела в дію важелі політичного і економічного терору (однопартійна ідеологічна, державна монополія, експропріація власності і т.д.). Тоді ж стали відомі випадки фізичного знищення противників.

Відповідно до думки сучасних істориків, в перші місяці після революції 1917 року в Росії почала складатися держава нового типу - тоталітарна, однією з головних рис якої була не суворість закону, а його повна довільність. Після революції навіть ті категорії громадян, які за конституцією мали всі права, були позбавлені їх. Більшовицька влада з самого моменту свого виникнення зіткнулася з потужним і довгим опором самого народу, притому не тільки пасивним, так чи інакше саботують заходи влади, а й з розгортання всюди бунтами. Більшовики не раз відкрито визнавали, що цей опір набагато небезпечніший для їхньої влади, ніж дії Білої армії.

Процес переходу від індивідуального до масового терору зайняв небагато часу. Видно зв'язок між різними типами терору і соціально політичними діями урядів і протиборчих організацій.

Замах на Леніна стався ввечері 1 січня 1918, незадовго до відкриття Установчих зборів, а вбивство членів ЦК партії кадетів, депутатів цих зборів, юриста Ф.Ф. Кокошкіна і лікаря А. І. Шингарьова сталося в ніч з 6 на 7 січня, тобто в той час, коли ВЦВК затвердив ленінську постанову про його розпуск.

Введення масового терору не припиняло індивідуального, але, як правило, погоджувалося з жорсткими політичними акціями проти основної частини населення країни - селянства. Менше відслідковується зв'язок між військовими перемогами (ураженнями) сторін і жорсткістю каральної політики. Кримська трагедія (осінь 1920 р.) - розстріл чекістами тисяч офіцерів і військових чиновників армії Врангеля відбулася після перемоги червоних. У радянській історіографії тривалий час існувала думка про те, що білий терор в країні почався влітку, а червоний - після виходу постанови Раднаркому від 05 вересня 1918, як відповідь на білий.

Є й інші точки зору, що зв'язують початок червоного терору з вбивством царської сім'ї, із закликом Леніна до проведення терору в Петрограді у відповідь на вбивство Володарського, з резолюцією ВЦВК 29 липня 1918 про проведення масового терору проти буржуазії, з тим, що терор становив сутність радянської системи і до серпня 1918 проводився фактично, а «з 5 вересня 1918 р. - офіційно.

Більшовикам вдалося створити ілюзорне уявлення про справедливу зрівняльності, запевнити більшість населення в тому, що воно отримає землю, хліб, світ. Реалією стали війна, голод, реквізиції і терор. Смертна кара в Радянській Росії була офіційно введена 21 лютого 1918 року.

Про це було сказано у відозві Раднаркому «Соціалістична вітчизна в небезпеці», написаному Троцьким за дорученням Леніна. На її підставі Надзвичайний комітет отримував право позасудової розправи над «ворожими агентами, спекулянтами, громилами, хуліганами, контрреволюційними агітаторами, німецькими шпигунами». Пізніше до них додали «саботажників та інших паразитів». У відповідь на здивування, виражене лівим есером наркомом юстиції І. Штейнбергом, Ленін сказав, що «без найжорстокішого революційного терору» бути переможцем неможливо.

Класові характеристики червоного терору з'явилися в 1918 р. для обґрунтування та виправдання дій сторін. У радянських роз'ясненнях зазначалося, що методи червоного і білого терору схожі, але «рішуче розходяться по своїх цілях»: червоний терор спрямований проти експлуататорів, білий - проти пригноблених трудящих.

Терор вершили офіцери - учасники льодового походу генерала Корнілова; чекісти, які отримали право позасудової розправи; революційні суди і трибунали керувалися не законом, а політичною доцільністю.

16 червня 1918 нарком юстиції П. Стучка скасував усі раніше видані циркуляри про революційні трибунали і заявив, що ці установи «у виборі заходів боротьби з контрреволюцією, саботажем і не пов'язані ніякими обмеженнями».

21 червня 1918 Революційний трибунал при ВЦВК виніс без переконливих доказів смертний вирок начальнику морських сил Балтійського флоту капітана А.М. Щастному. За наданими ВЧК і трибуналам прав можна судити про розвиток радянської каральної політики, бо ці установи розглядали переважно політичні злочини, а до них відносили «все, що проти радянської влади».

При цьому варварство і жорстокість революційної політики були обумовлені не характером людей, що стоять на чолі революції (зокрема, Леніна), а самим характером революційної епохи. Було ліквідовано поняття вини. Держава (а точніше сказати, її керівники) визначала - хто винен. А винні були, наприклад, селяни, які не бажали віддавати безкоштовно сільгосппродукти.

Планомірний терор поширювався і на армію. Більшовики будували регулярну армію з дисципліною, значно більш суворою, ніж у царській армії. Вона була заснована на жорстких покарання і розстріли. Головком рапортував Леніну:»… Смертельна кара у нас на фронтах практикується настільки часто і по всіляких приводах і випадків, що наша дисципліна в Червоній Армії може бути названа в повному сенсі цього слова кривавої дисципліною. «Крім того, у 1919 році у всіх губерніях, повітах, містах і на заводах з місцевих більшовиків, членів профспілок і «співчуваючих» були створені «Частини особливого призначення» (ЧОП), які власне і здійснювали розстріли в Червоній армії. Широко практикувалися загородзагони.

Тобто ззаду червоноармійців, що йдуть у бій, йшли або сиділи «чонівці» з кулеметами, у завдання яких входило перешкодити можливому відступу військ. До лав «чонівців» було залучено в цілому 363 045 чоловік.

Що стосується населення країни, то насправді одні й ті ж люди, які люто виступали проти влади «білих», не менш самовіддано прагнули повалити владу «червоних», якщо тим вдавалося взяти верх.

Рух «зелених» виникало стихійно: з'являлися самоврядні і самооборонятися об'єднання, які потім розпадалися або гинули під ударами червоних чи білих армій. Тут не було регулярних військ, озброєння було небагато (в основному, те, що відбиралося у «білих» або у «червоних»). Професійні військові складали одиниці, в основному, з молодшого офіцерського складу та з рядових. Організація бойових загонів - партизанська, тактика ведення бойових дій - теж. Представники цього руху були налаштовані проти диктатури більшовиків, а й проти відновлення старих порядків. «Зелені» жорстоко придушувались як «білими», так і «червоними». Придушення здійснювалося тиловими частинами Червоної Армії і військами ВЧК. Незважаючи на те, що рух «зелених» був масовим (навесні 1919 року повстання охопили Брянську, Самарську, Симбірську, Ярославську, Псковську, Смоленську, Тверську та деякі інші губернії), але перемогти вони не могли, оскільки цей рух не був політично організований.

Узагальнюючи все вищевикладене можна зробити висновок, що в післяреволюційний час народ найбільше хотів просто свободи і боровся проти влади взагалі. Повертаючись до теми «червоного терору», можна сказати, що залякування більшовиків застосовувалося в масштабах, про які не мали поняття «білі». Терор на територіях, зайнятих «білими» арміями, був завжди справою окремих осіб, окремих генералів, таких, як Май-Маєвський або Слащов. Терор носив кустарний характер. Видно, що для консерваторів, якими в більшості своїй і були «білі», взагалі не характерна агресивність, оскільки їхньою метою є «зберегти», а не «завоювати».

Терор був одним з вирішальних факторів перемоги більшовиків у суперечці «червоні» - «білі». Розмах терору визначався декількома причинами:

- По-перше, прагненням обох сторін (як «червоних», так і «білих») до диктатури як до методу управління;

- По-друге, відсутністю демократичних традицій;

- По-третє, жорстокістю і знеціненням людського життя в результаті світової війни.

2. Форми і методи червоного терору

Відповідно до думки сучасних російських істориків, в перші місяці після революції 1917 року в Росії почала складатися держава нового типу - тоталітарна, однією з головних рис якого була не суворість закону, а його повна довільність. Після революції навіть ті категорії громадян, які за конституцією мали всі права, були позбавлені їх. Більшовицька влада з самого моменту свого виникнення зіткнулася з потужним і довгим опором самого народу, притому не тільки пасивним, а й активним.

Більшовики не раз відкрито визнавали, що цей опір був набагато небезпечнішим для їхньої влади, ніж дії Білої армії. При цьому варварство і жорстокість терористичної політики були обумовлені не характером людей, що стоять на чолі революції (зокрема, Леніна), а самою сутністю тих років.

Було ліквідовано поняття вини. Держава визначала - хто винен. А винні були, наприклад, селяни, які не бажали віддавати безкоштовно сільгосппродукти. Влітку 1918 року єдиним корисним селянином став бідняк і сільський пролетар. Коли ж з'ясувалося, що ця політика згуртовує село проти радянської влади, в категорію «корисних» був включений середняк. Колишні офіцери царської армії також були включені в розряд ворогів. Правда, коли військові специ знадобилися для будівництва Червоної Армії, їх перевели в категорію «корисних громадян».

Найважливішим інструментом для вирішення сформульованих більшовиками завдань стала ВНК - Всеросійська Надзвичайна Комісія.

ВНК представляла собою орган більшовицької партії, що підкоряється безпосередньо В.І. Леніну. Вона була створена 7 грудня 1917 року, її першим головою став Ф. Дзержинський. Спочатку ВНК створювалася як орган розслідування, і її репресивні заходи зводилися до конфіскації майна і продовольчих карток. Місцеві НК дуже швидко набули широкого поширення, привласнили собі право після короткого суду розстрілювати арештованих. Ці дії віталися Леніним та іншими керівниками більшовицької партії. «Треба заохочувати енергію та масовість терору», - писав Ленін 26 липня 1918 року.

З перших же днів після приходу до влади, за свідченням Н. Крупської, Ленін найбільше побоювався м'якості своїх соратників. У відповідь на скасування Лютневої революцією смертної кари він в гніві повторював: «Дурість… Що ж вони думають, що можна зробити революцію без розстрілів!».

За роки громадянської війни число членів ВНК зросла з однієї тисячі в квітні 1918 року до 37 000 у січні 1919 року. Навесні 1921 року в її лавах налічувалося вже 233 000 чоловік. Мережа НК покрила всю радянську республіку: їх створювали в містах, на залізницях, в армії. Дуже швидко ВНК отримали необмежені права. НК самі заарештовували, самі вели слідство, судили і приводили вироки у виконання. На додаток до своїх необмежених прав ВНК була визнана «непогрішною», що означало повну заборону на критику органу.

Відкинувши публічно терор, як метод боротьби, робітничо-селянська влада, однак, широко його використала, пояснюючи необхідність його застосування тим, що вона могла заплатити за свою великодушність занадто дорогу ціну - своїм існуванням.

Масовий характер страти набули після замаху на Леніна і вбивства голови Петроградської НК Урицького 30 серпня 1918 року. Рада Народних Комісарів (РНК) 5 вересня видає постанову про «червоний терор». В цей же день Фанні Каплан стріляла в Леніна, була сама розстріляна без суду і слідства, за постановою ВНК. Починається хвиля масових розстрілів. Уже 3 вересня в Петрограді було розстріляно 500 заручників (за деякими джерелами 600) і підозрілих осіб. Заступник голови ВНК Петерс стверджував, що цю цифру не можна вважати надмірною за поранення Вождя. Народний комісар внутрішніх справ Петровський видає спеціальний наказ, в якому, обурюючись з приводу надзвичайно мізерної кількості серйозних репресій і масових розстрілів білогвардійців і буржуазії, дає вказівку:»… взяти значну кількість заручників.» Тут потрібно зауважити, що ВНК ввела в ужиток два каральні заходи, які до революції в Росії не застосовувалися:

1) взяття заручників;

2) концентраційні табори (трудові табори).

Причому, за розпорядженням Ф. Дзержинського, заручниками слід було брати тільки тих людей, які мають вагу в очах контрреволюціонерів, оскільки ніхто не заступиться і нічого не дасть за якогось сільського вчителя, лісника, мельника або дрібного крамаря.

Термін «концтабір» вперше використав Л. Троцький. 26 червня 1918 Л. Троцький надіслав до Ради народних комісарів меморандум, в якому запропонував зарахувати до буржуазії колишніх офіцерів, які не бажають вступати до Червоної Армію, і заслати їх в концтабори. За його безпосередньою участю були розроблені умови примусової праці в таборах. 8 серпня Троцький розпорядився про створення концтаборів у містах Муромі, Арзамасі і Свіяжске. Концтабір стає універсальним засобом проти всіх «сумнівних». 5 вересня 1918 ця міра була узаконена постановою Ради народних комісарів. У ній говорилося: «Необхідно убезпечити Радянську Республіку від класових ворогів шляхом ізолювання їх у концтаборах. «Концтабір був мірою покарання, яка за ступенем суворості безпосередньо слідувала за розстрілом. Смертна кара, про скасування якої жалкував Ленін, була відновлена декретом РНК від 21 лютого 1918 року. Цей декрет представляв ВНК право безпосередньої розправи над активними контрреволюціонерами. До розряду «активний контрреволюціонер» були зараховані: «ворожі агенти, спекулянти, громили, хулігани, контрреволюційні агітатори, німецькі шпигуни.» Всі вони розстрілювалися на місці, тобто без суду і слідства. Незабаром ВНК розширила цей список, включивши туди також саботажників і паразитів.

У радянській Росії функціонувало два види концтаборів. Одні з них перебували у віданні Народного Комісаріату Внутрішніх Справ (туди прямували люди, вже засуджені трибуналом), інші - у віданні ВНК, там відбували покарання «потенційні класові вороги», «чужі елементи», «паразити», заарештовані на всяк випадок в адміністративному порядку.

За офіційними даними самих репресивних органів: 1 січня 1921 року в 107 таборах НКВС знаходилося 51 тис. ув'язнених, у таборах ВНК - 25 тис. У 1918-1919 роках було заарештовано 128 тис. осіб, 54 500 з них були звільнені, 9641 - страчені. Втім, історики зазначають, що ці цифри не можна вважати цілком достовірними.

«Червоний терор» носив державний характер. Він був спрямований не проти окремих осіб, навіть не проти окремих партій. Його об'єктом були цілі соціальні групи, цілі класи, а на деяких етапах громадянської війни - великі групи населення країни. Наприклад, придушення повстання донських козаків, що спалахнуло навесні-влітку 1919 року, взяло форми теперішнього геноциду.

Показовим є бунт тамбовського селянства («антоновщіна»), що почався в серпні 1920 року. Для придушення цього бунту командувачем військами Тамбовської губернії був випущений наказ такого змісту:

1. Ліси, де ховаються бандити, очистити отруйними газами, точно розраховувати, щоб хмара задушливих газів поширювалася по всьому лісу, знищуючи все, що в ньому ховалося.

2. Інспектору артилерії негайно подати на місця потрібну кількість балонів з отруйними газами і потрібних фахівців.

Більшовики будували регулярну армію з дисципліною, значно більш суворою, ніж у царській армії. Вона була заснована на жорстких покараннях і розстрілах. Головком Вацетіс рапортував Леніну: «Смертельна кара у нас на фронтах практикується настільки часто, що наша дисципліна в Червоній Армії може бути названа в повному сенсі цього слова кривавою дисципліною. «Крім того, у 1919 році у всіх губерніях, повітах, містах і на заводах з місцевих більшовиків, членів профспілок і «співчуваючих» були створені «Частини особливого призначення» (ЧОП), які власне і здійснювали розстріли в Червоній армії. Широко практикувалися загородзагони. Тобто ззаду червоноармійців, що йдуть у бій, йшли або сиділи «чонівці» з кулеметами, у завдання яких входило перешкодити можливому відступу військ. До лав «чонівців» було залучено велику кількість людей, десь близько 363 тис. чоловік. Така поведінка влади демонструвала варварську суть революції на першій її стадії.

Можна сказати, що залякування більшовиків застосовувалося в масштабах, про які не мали поняття «білі». Терор на територіях, зайнятих «білими» арміями, був завжди справою окремих осіб, окремих генералів, таких, як Май-Маєвський або Слащов. Він носив, якщо так можна висловитися, кустарний характер. Крім того, якщо подивитися на цю проблему більш широко, то можна помітити, що для консерваторів, якими в більшості своїй і були «білі», взагалі не характерна агресивність, оскільки їхньою метою є «зберегти», а не «завоювати». Терор був одним з вирішальних факторів перемоги більшовиків у суперечці «червоні» - «білі».

Розмах терору визначався декількома причинами:

- По-перше, прагненням обох сторін (як «червоних», так і «білих») до диктатури як до методу управління;

- По-друге, відсутністю демократичних традицій;

- По-третє, жорстокістю і знеціненням людського життя в результаті світової війни.

Характерно, що право ВНК на позасудові розправи, скомпонував Троцький, підписав Ленін; трибуналам надав необмежені права нарком юстиції; постанову про червоний терор завізували наркоми юстиції, внутрішніх справ та керуючий справами Раднаркому (Д. Курський, Г. Петровський, В. Бонч-Бруєвич); військовим трибуналам визначив завдання голова Революційного військового трибуналу республіки К. Данішевський.

Він заявив: «Військові трибунали не керуються і не повинні керуватися жодними юридичними нормами. Це караючі органи, створені в процесі напруженої революційної боротьби, які постановляють свої вироки, керуючись принципом політичної доцільності і правосвідомістю комуністів».

Надання права підписувати найважливіші акти каральної політики не тільки вищим органам, а й нижчестоящим свідчило про те, що цим актам не надавалося першорядного значення, що терор швидко ставав буденною справою. Керівництво Радянської Республіки офіційно визнало створення неправової держави, де свавілля став нормою життя, а терор - найважливішим інструментом утримання влади.

Беззаконня було вигідне воюючим сторонам, оскільки дозволяло будь-які дії з посиланнями на подібне у противника. Його походження пояснюється традиційною жорстокістю російської історії, гостротою протистояння революціонерів і самодержавства, тим, нарешті, що Ленін і Плеханов не бачили гріха у вбивстві своїх ідеологічних супротивників, що разом з отрутою соціалізму російська інтелігенція повною мірою прийняла і отруту народництва».

У радикальному перевороті в Росії на початковому етапі створення диктаторського режиму взяли участь і ліві есери. Вони не тільки на початку грудня 1917 р. увійшли до складу Раднаркому, а й були поряд з більшовиками творцями ВНК і його місцевих комісій, що зробили причетними до «гріха революції». Більш того, їх представники залишалися в ВНК аж до 6 липня 1918 р., хоча Раднарком ліві есери залишили після підписання Леніним Брестського мирного договору з Німеччиною.

Терор здійснювали не тільки чекісти. У придушенні великих селянських, робітничих, солдатських і матроських виступів брали участь частини Червоної Армії, внутрішні війська, продовольчі загони, продовольча армія (62043 чол., в грудні 1920 р.).

Але головним провідником терору була ВНК, керівником політики його здійснення - більшовицьке керівництво. ЦК РКП (б) в посланні чекістам повідомляв: «Необхідність особливого органу нещадної розправи визнавалася всією нашою партією зверху до низу. Наша партія поклала це завдання на ВНК, забезпечивши її надзвичайними повноваженнями і поставивши її в безпосередній зв'язок з партійним центром».

ВНК створювалася як елітна організація: більшість - комуністи; практично безмежна влада над людьми; підвищені оклади (у 1918 г.зарплата члена колегії ВНК - 500 руб. Вона дорівнювала окладу наркомів, рядові чекісти отримували 400 руб.). Привілеї відпрацьовувалися. Багато чекістів стали катами, виконавцями партійної волі.

Постійно декларований класовий принцип при проведенні червоного терору не завжди дотримувався. У книзі С.П. Мельгунова серед жертв терору в 1918 р. зазначено 1,286 представників інтелігенції, 962 селянина, 1026 заручників (чиновників, офіцерів) та ін.

Вміле використання фальсифікацій для розпалювання ненависті до противників режиму ставило метою і залякати, і придушити можливий опір йому кожного громадянина. Знайомство зі слідчими справами про вбивство комісара у справах друку, пропаганди та агітації Петроградської Ради В. Володарського, голови петроградської ЧК М. Урицького і замаху на Леніна породжує безліч питань, на які важко знайти відповіді.

Володарський був убитий 20 червня 1918 в Петрограді маляром Сергєєвим, есером. Незрозуміло, чому жертвою став саме Володарський, чому машина, на якій він їхав з мітингу, «зламалася» по дорозі на тому місці, де її чекав терорист. Розслідування тривало довго (до кінця лютого 1919 р.), але результатів не дало. Більшовики використовували акт вбивства Володарського для закликів до масового червоного терору, розгортання широкомасштабної агітаційної кампанії проти демократичних партій: меншовиків і правих есерів. Але для переконання населення в необхідності тотального терору цього виявилося недостатньо. Вбивство маловідомого в країні Володарського (єврея, більшовика з невеликим партійним стажем) не могло викликати масового обурення мас.

Обстановка в країні надзвичайно загострилася. Більшовики йшли до створення однопартійної системи, розпалювання класової боротьби, вважаючи, що тільки в цьому випадку вони можуть утриматися при владі. 14 червня 1918 ВЦВК виключив зі свого складу і запропонував зробити це місцевим Радам есерів (правих і центру), меншовиків, «які прагнуть дискредитувати і скинути владу Рад».

Одночасно створювались комбіди, активізували реквізиційних заходи, збільшували чисельність ВНК і терпіли поразки від загонів Чехословацького корпусу та Народної армії Комітету членів Установчих зборів, створених есерами в Самарі для відновлення влади Установчих зборів.

Вбивство Урицького і замах на Леніна сталося в один день - 30 серпня 1918 Урицький був не гіршим з чекістів, навпаки, багато знаходили в ньому чесність і людяність. Стріляв в Урицького Леонід Якимович Каннегіссер, поет і соціаліст. У ході слідства були висунуті різні версії мотивів вбивства Урицького. Найбільш вірогідною була визнана та, яку нав'язав слідству Каннегіссер: стріляв в знак протесту проти розстрілу в якості заручника одного гімназійного приятеля. Іншої не змогли довести і націлені на розкриття політичних злочинів чекісти.

Проте відповідна реакція була надзвичайно жорстока: в Петрограді було розстріляно до 900 безневинних заручників. Значно більше число жертв пов'язане з замахом на Леніна. Число розстріляних у перші дні вересня 1918 р. до постанови Раднаркому про червоний терор, підрахувати важко.

Важливо відзначити, що ця постанова фіксувала те, що вже вже відбувається і давала цьому законодавчу основу, влада освячувала терор як державну політику. У ці дні ЦК РКП (б) і ВЧК виробили практичну інструкцію. У ній пропонувалося: «Розстрілювати всіх контрреволюціонерів. Надати районам право самостійно розстрілювати… Взяти заручників… влаштувати в районах дрібні концентраційні табори… Сьогодні ж вночі Президії ВНК розглянути справи контрреволюції і всіх явних контрреволюціонерів розстріляти. Те ж зробити районним НК. Вжити заходів, щоб трупи не потрапляли в небажані руки…»

Свавілля перевершило найпохмуріші очікування: у 1918 р. було розстріляно 6,185 осіб, посаджено у в'язниці 14,829, в концтабори - 6,407, стали заручниками - 4,068 63. Це приблизні цифри, оскільки підрахувати, скільки життів було загублено тоді місцевими НК, практично неможливо. ВНК роз'яснювала: під час громадянської війни правові закони не пишуться, тому «єдиною гарантією законності був правильно підібраний склад співробітників Надзвичайної комісії».

У вересні 1918 р. нарком внутрішніх справ Г. І. Петровський обурювався через «мізерну кількість серйозних репресій і масових розстрілів» і пропонував губвиконкому, тобто виконавчим органам радянської влади, проявити в поширенні масового терору «особливу ініціативу».

Слідство про замах на Леніна було типовим для того часу і свідчило про те, що влада не зацікавлена у виявленні обставин злочину та особистості терориста. Їм важливий був сам факт того, що сталося, щоб перейти до тотального винищення тих, кого вони вважали «контрреволюціонерами».

Істотною частиною Громадянської війни були численні селянські виступи проти політики радянської влади на місцях. Здебільшого вони спалахували стихійно, як протест проти реквізицій, податків, різних повинностей, мобілізацій до армії, як реакція людей, яких грабують, пропонуючи натомість відібраних продуктів харчування «світле майбутнє». Масові селянські виступи почалися з осені 1918 р. і досягли свого апогею в 1920 р., сприяло збереженню воєнного стану в 36 губерніях країни аж до кінця 1922 р.

У русі опору режиму брали участь сотні тисяч багатонаціонального селянського населення, в його придушенні - елітні збройні частини: курсанти, загони корпусу ВНК, внутрішніх військ, інтернаціоналісти, кращі полководці - М.Н. Тухачевський, І. П. Уборевич, В. І. Шорін та ін. Шаленість і нещадність російського бунту проявилася тоді у всій своїй силі. У 1918 р. при придушенні цих виступів загинуло 5 тис. чекістів і приблизно 4,5 тис. продзагінців.

У жахливої антиутопії ленінської держави з партійним керівництвом, віддають розпорядження, і гвинтики-виконавці сліпо їх реалізують, терор повинен був виконувати ті ж функції, що згодом у нацистській Німеччині виконували табори смерті: знищити ті частини населення, які не вписуються в схему, накреслену Вождем, і тому визнаються зайвими. Або на якихось етапах починають заважати виконанню загального плану.

Стереотип тих років був такий: аргументи були не потрібні, політичні звинувачення дорівнювали кримінальним. Ймовірно, кількість людей, загиблих від червоного терору, з часом стане відомо і ще раз потрясе свідомість людей.

Таким чином, червоний терор - це заходи, які здійснювались більшовиками проти широких соціальних груп, що були оголошені «класовими ворогами» або звинувачувались у «контрреволюційній» діяльності.

3. Масштаби терору. Розстріли в Криму

Широко практикувалося узяття заручників і їх розстріли. Число жертв з боку селян було незмірно більшим. У 1920 р. велася справжня війна пролетарської держави з більшістю власного населення. Тому Ленін і називав її більш небезпечною для радянської влади, ніж Денікін, Юденич і Колчак разом узяті. Лють і нещадність, з якою спалювалися села, розстрілювали селяни і як заручники цілі селянські сім'ї, ще тільки стають предметом вивчення.

Точних підрахунків числа жертв білого і червоного терору немає. Наведені в літературі цифри суперечливі, їх джерела, методика підрахунків не повідомляються. Комісія, створена Денікіним для розслідування діянь більшовиків у 1918-1919 рр., Назвала 1,700 тис. жертв червоного терору.

Радянські історики підрахували, що в 1917-1922 рр. загинуло 15-16 млн. росіян, з них 1,3 млн. стали в 1918-1920 рр. жертвами терору, бандитизму, погромів, участі в селянських виступах та їх придушення.

Встановити точні цифри загиблих під час червоного терору є неможливим. Аналіз окремих протоколів засідань Президії ВНК показує, що кількість людей, засуджених до розстрілу з числа розглянутих справ, досить велика.

8 травня 1919 розглянуто 33 справи - 13 осіб засуджено до розстрілу; 6 серпня 1921 відповідно - 43 і 8; 20 серпня 1921 - 45 і 17; 3 вересня 1921 - 32 і 26; 8 листопада 1922 р. - 45 і 18.

За даними протоколів засідань президії Казанської губНК за два дні засідання в грудні 1918 р. було розглянуто 75 справ заарештованих, з них засуджено до розстрілу 14; в 1919 р. з розглянутих приблизно 3 тис. справ було засуджено до розстрілу 169, в 1920 р. - 65, в 1921 р. - 16 90. Звіти про різні терористичних акціях неточні.

Відомо, що в Криму, після евакуації військ Врангеля, залишилися десятки тисяч колишніх офіцерів, військових чиновників, з різних причин зважилися відмовитися від еміграції. Багато хто з них пройшли реєстрацію, а потім були розстріляні.

Таким чином, терор який поширювався з моменту перемоги радянської влади відкрито легімітизувався і вводився в систему одразу після встановлення однопартійного правління - влітку 1918 року разом з продрозкладкою, забороною товарних відносин.

Особливість «червоного терору» полягає в тому, що він виступав не покаранням за які-небудь провини. І навіть не методом придушення противників - це була всього лише одна з його функцій. Він був не засобом для досягнення будь-якої конкретної мети, а одночасно був і метою. Однією з основ побудови комуністичного порядку - і ця основа, в свою чергу, будувалася й удосконалювалася разом з іншими складовими частинами «нового суспільства».

Відтепер фізичному винищенню супротивників більшовизму був доданий офіційний статус і загальнодержавний, тотальний розмах.

«Трудящі, - писала газета «Правда» 31 серпня 1918 року, - настала година, коли ми повинні знищити буржуазію, якщо ми не хочемо, щоб буржуазія знищила нас. Наші міста повинні бути нещадно очищені від буржуазної гнилизни. Усі ці добродії будуть поставлені на облік і ті з них, хто становить небезпеку для революційного класу, знищені».

У вересні 1918 р. тільки в Москві було розстріляно до 800 чоловік, серед них - колишній міністр внутрішніх справ Олексій Хвостов, що був глава Держради і міністр юстиції Іван Щегловітов і колишній товариш міністра внутрішніх справ Степан Белецький. Розстріли проходили на Ходинському полі, Срібному бору і Ваганьково. Приречених в одній білизні везли до місця страти, вибудовували в шеренгу перед заздалегідь приготовленими могилами, наказували повернутися, після чого стріляли їм у голови. Іноді при розстрілах грав військовий оркестр.

У Петрограді в той же період, за офіційними радянськими даними, було розстріляно 512 чоловік, однак у це число не увійшли офіцери і цивільні, страчені у Кронштадті з ініціативи місцевої влади. Загальне число вбитих складає 1300 осіб.

Почавши в обох столицях, ця кампанія незабаром прокотилася і іншими містами. Так, починаючи з 31 серпня НК Нижнього Новгорода під керівництвом Миколи Булганіна (майбутнього глави уряду СРСР у 1955-1958 роках) розстріляла 141 заручника; у В'ятці евакуйована з Єкатеринбурга Уральська ЧК відрапортувала про розстріл за тиждень 409 чоловік. Крім НК і ревтрибуналів, у справу викорінювання «внутрішньої контрреволюції» включилися регулярні армійські частини. Кожен вступ червоних у яке-небудь селище чи місто обертався повальними грабунками і масовими розправами.

Не менші жахи діялися і на Півдні Росії. Після захоплення червоними Ставрополя в місті були по-звірячому убиті більше сотні «буржуїв»: гімназисти, офіцери, студенти, чиновники. Розправами керував заступник голови Північно-Кавказької НК Г. Атарбєков (незадовго перед цим він влаштував криваву різанину в П'ятигорську).

Страшні події розігралися в Казані. Вступ у місто частин Червоної Армії ознаменувалося жорстоким побоїщем. Жителів міста розстрілювали цілими родинами. Дивовижна жорстокість панувала на Дону. Саме тут більшовицький терор придбав виразні риси геноциду.

24 січня 1919 р. Оргбюро ЦК РКП (б) випустило директиву за підписом Свердлова, що наказує «провести масовий терор проти багатих козаків, винищивши їх поголовно; провести нещадний масовий терор стосовно усім узагалі козакам, що приймали яку-небудь пряму чи непряму участь у боротьбі з Радянською владою. Стосовно середнього козацтва пропонувалося застосовувати «усі ті заходи, що дають гарантію від будь-яких спроб з його боку до нових виступів проти Радянської влади».

Почалися небачені в російській історії масові убивства козаків. Було заборонено саме слово «козак», носіння кашкетів, погонів і лампасів.

Населені пункти обкладалися грошовою контрибуцією, за несплату якої був розстріл. Станиці перейменовувалися у волості, хутори - у села. На чолі станиць ставили комісарів з числа інородців - євреїв, австрійців чи угорців, що страшенно лютували.

По хуторах роз'їжджали спеціальні каральні загони, що щодня страчували по 40-60 чоловік. Розправи здійснювалися за допомогою кулеметів, оскільки одними гвинтівками за раз здійснити розстріл такої кількості «класових ворогів» було неможливо.

Однак усі ці звірства тьмяніють у порівнянні з тим, що було вчинено більшовиками в Криму. У довгому переліку злочинів режиму, зроблених під час громадянської війни, кримська трагедія займає особливе місце.

Після евакуації армії П.Н. Врангеля восени 1920 р. у Криму залишалися тисячі офіцерів і солдатів Білої армії, цивільних і військових чиновників, біженців, що не зуміли чи не захотіли залишити країну. Усі ці люди були приречені на розправу, тому що, на думку радянського керівництва, виявляли собою джерело потенційної погрози.

Відразу ж після заняття півострова військами Південного фронту в Криму почалася кривава бійня. Спочатку винищування «буржуазії» носило переважно стихійний характер.

Зокрема, у Сімферополеві, Алупці і Ялті вступ частин Червоної Армії ознаменувався масовими вбивствами поранених, залишених Врангелем під захистом Міжнародного Червоного Хреста.

Нещасних витягали з лікарняних ліжок у двір і там убивали. Медичний персонал, який намагався перешкодити злочинам, знищувався одночасно з пацієнтами.

Крім кривавих розправ, значне поширення серед червоноармійців і матросів одержало ґвалтування жінок і пограбування осель. Відповідно до свідчення очевидця, займаючи яке-небудь місто (у даному випадку - Сімферополь), «солдати накидалися на жителів, роздягали їх і відразу, на вулиці, одягали на себе відібраний одяг, шпурляючи свою розідрану солдатську шинель роздягненим. Бували випадки, коли той самий громадянин по чотири рази піддавався подібному перевдяганню, тому що наступний солдат виявлявся ще більш обірваним і захоплювався більш цілим одягом свого попередника, і т.д. Хто міг ховався у підвалах, боячись потрапляти на очі озвірілим червоноармійцям…»

Стихійну фазу терору незабаром змінила організована.

Спочатку людей реєстрували і розпускали по будинках. Однак незабаром вийшов новий наказ, що оголосив повторну реєстрацію, і всі, хто з'явився на неї, були арештовані і розстріляні.

У 1919 р. розправи здійснювалися під керівництвом голови кримського ВРК Бела Куна і секретаря кримського комітету РКП (б) Розалії Самойловни Залкінд (Землячки). У знищенні «контрреволюційного елемента» також брали участь і інших партійні діячі. Так, наприклад, у складі надзвичайних «трійок», що виносили розстрільні вироки, зустрічаються імена К.Х. Данишевського, С.С. Дукельского, В.Н. Манцева, А.И. Михельсона… Практично всі ці особи будуть згодом репресовані.

Точна кількість убитих більшовиками в Криму, мабуть, ніколи не буде відомо. За різними оцінками, за період з осені 1920 р. по зиму 1921 р. чекістами було розстріляно від 17 до 120 тис. чоловік. Після поразки білих армій країна виявилася охоплена пожежею селянських повстань.

Почавши з Поволжя, гуманітарна катастрофа поширилася на всю Лівобережну Україну, охопила Крим, Центрально-Чорноземний район, частину Уралу. 35 губерній з населенням 90 млн. чоловік перетворилися в зону загального нещастя. Інформаційні зведення тих років майоріли повідомленнями про самогубства на ґрунті голоду і масового людожерства.

Так, у Самарській губернії були арештовані дві жінки, що убили старих бурлаків і з'їли їхнє м'ясо. У Пугачовськом повіті смажили трупи, вириті з цвинтаря. В Актюбінському повіті на ринку тривав продаж смаженого людського м'яса, унаслідок чого владою був виданий наказ про заборону торгівлі смаженим м'ясом.

Спалахи червоного терору тривали в Криму протягом другої половини грудня 1917 - першої половини лютого 1918 рр., але події 21-24 лютого вийшли за рамки усього, що було раніше. Початок ним поклала нова хвиля вбивств у Севастополі. Багатьма чорноморськими матросами, які вже зазнали смак насильства, керували величезна ненависть до «класових ворогів», бажання негайно розправитися з «власниками й антирадянськими змовниками». Член Севастопольської ради більшовик Рябоконь відверто заявив: «Усю буржуазію треба розстріляти. Зараз ми перебуваємо при владі, тому вбиваємо. Яка це революція, коли не різати буржуазію».

Для розуміння ситуації, що склалася тоді не лише у Севастополі, а й в Криму в цілому, наведемо висловлювання Юрія Гавена: «Треба визнати, що однією з найбільших помилок у політиці Таврійського ЦВКу в особі, головним чином, його голови (Антона Слуцького.) було те, що він дозволяв загонам робити самостійні (на розсуд штабів) і без контролю судових органів обшуки, масові вилучення цінностей, що тягло за собою розкладання цих слабко дисциплінованих загонів і озлоблення серед населення. Зокрема необхідно згадати про очолюваний Шмаковим Чорноморський загін, який… займаючись експропріацією буржуазії протягом 5-6 тижнів, цілком розклався і став небезпечною загрозою самому ТаврЦВКу».

Червоний терор не був прерогативою винятково міст. У селах більшовики проводили таку ж політику. Спочатку селянам наказали здати всі недоїмки за декілька років, починаючи з дореволюційних часів. Оскільки борги колишній владі, через обставини воєнного часу, були величезними, а грошей, щоб негайно сплатити їх, у сільського населення не було, по Криму знову прокотилася хвиля репресій. І хоча потім більшовики визнали, що цей крок був помилковим, проте він остаточно відштовхнув від радянської влади основну частину селянства Криму, велику частину якого складали татари.

Наприкінці квітня 1918 р. Радянська соціалістична республіка Таврида припинила своє існування і перша спроба впровадження у Криму «нової революційної законності» на цьому скінчилася. Наступний її прихід до Криму відбувся через рік. 29 квітня 1919 р. в Сімферополі відкрилася Кримська обласна партійна конференція більшовиків, на якій було прийняте рішення про утворення Кримської Радянської Соціалістичної Республіки. На півострові створили надзвичайні органи влади - військово-революційні комітети. Спочатку їхній склад був багатопартійним, однак комуністи шляхом розпуску і переобрань комітетів та інших заходів витиснули конкурентів і зайняли в ревкомах домінуюче положення, зробивши їх слухняним знаряддям своєї політики.

Заходи влади по насильницькому відбиранню у населення продовольчих товарів та примусова посівна кампанія призвели до зростання обурення в суспільстві. Почали виникати стихійні виступи протесту. За цих умов Кримська надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією та саботажем, яка була створена 14 квітня 1919 р., повинна була забезпечувати виконання розпоряджень обласного ревкому. Це означало винищення всіх тих, хто насмілювався виказувати своє невдоволення існуючим станом речей. Встановлення «революційної законності» призвело до нової хвилі червоного терору.


Подобные документы

  • Історико-психологічні риси головних ініціаторів, ідеологів і практиків радянського терору. Характеристика ленінсько-сталінської системи побудови комунізму. Психотип Сталіна як тоталітарного державця. Проведення масових вбивств в сталінській політиці.

    статья [32,8 K], добавлен 11.09.2017

  • Ідеологічна основа репресій. Політика "Червоного терору". Жертви "антикапиталистической революції" на початку 30-х років. Протести селян проти колективізації та примусового вилучення "надлишків" зерна. Смерть Йосипа Сталіна та ослаблення репресій.

    реферат [562,1 K], добавлен 25.11.2014

  • Дослідження внеску іспанських істориків та їх колег із Великої Британії і США в історіографію громадянської війни в Іспанії. Розкриття української складової вивчення теми громадянської війни в Іспанії, оцінка можливостей її покращення та розширення.

    статья [64,9 K], добавлен 11.09.2017

  • Ознайомлення із видами та ідеологічними напрямками анархізму. Визначення спільних та відмінних рис у теорії анархізму у період терору 1905-1907 рр., революції 1917 р. і на сучасному етапі державного будівництва на теренах пострадянського простору.

    дипломная работа [192,4 K], добавлен 02.08.2010

  • Розпад Російської імперії та відродження української держави: історичні передумови. Проголошення України незалежною демократичною державою, розвиток конституціоналізму. Четвертий універсал, українська держава за Гетьмана П. Скоропадського та Директорії.

    курсовая работа [46,4 K], добавлен 27.09.2010

  • Створення антигітлерівської коаліції, головні історичні передумови даного процесу. Структура та взаємодія членів даного утворення. Хід війни на північно-африканському театрі військових дій та на морських комунікаціях. Причини розпаду фашистського блоку.

    лекция [45,4 K], добавлен 26.06.2014

  • Причини появи й розвитку, формування та особливості російської військової розвідки і її вплив на воєнні дії та політику імперії в регіоні Далекого Сходу. Форми та методи діяльності російських розвідструктур під час російсько-японської війни 1904-1905рр.

    дипломная работа [115,3 K], добавлен 14.07.2011

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.