Проблема абсолютизму в Росії
Особливості російського абсолютизму та його відмінність від західноєвропейського. Основні підходи до дослідження російського абсолютизму в історіографії, передумови і особливості його розвитку. Реформи Петра І та їх роль у розвитку абсолютизму в Росії.
| Рубрика | История и исторические личности |
| Вид | курсовая работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 12.01.2010 |
| Размер файла | 74,6 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
39
Зміст
Вступ
Розділ 1. Особливості російського абсолютизму та його відмінність від західноєвропейського
1.1 Основні підходи до дослідження російського абсолютизму в історіографії
1.2 Основні риси російського абсолютизму та його відмінність від західноєвропейського
1.3 Передумови і особливості розвитку абсолютизму і Росії
Розділ 2. Реформи Петра і та їх роль у розвитку абсолютизму в Росії
2.1 Статус російського монарха
2.2 Реформи центральних органів влади і управління
2.3 Інститут фіскалів і прокуратури та колегії
2.4 Церковна реформа
Розділ 3. Абсолютизм у Росії в другій половині XVIII століття
3.1 Освічений абсолютизм за правління Катерини ІІ
3.2 "Наказ". "Покладена комісія" 1767 р.
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Абсолютизм характеризується наступними основними ознаками: зосередження законодавчої, виконавчої і судової влади у руках спадкоємного монарха; право монарха розпоряджатися податковою системою і державними фінансами; наявність розгалуженого чиновницько-бюрократичного апарата, що здійснює від імені монарха управлінські, фінансові, судові й інші функції; централізація, уніфікація й регламентація державного і місцевого управління, територіального розподілу, наявність постійних армії і поліції; регламентація всіх видів служб і станів. В епоху абсолютизму припинялося або губилося колишнє значення органів, типових для передуючої абсолютизму станово-представницької монархії, ставали усе більш проникними міжстанові перегородки. Державна влада одержала значну самостійність стосовно суспільства, у тому числі до верхів пануючих прошарків.
Абсолютизм у Росії сформувався наприкінці XVII - початку XVIII ст. У цей час значно підсилилася роль дворянства, сформувалося купецтво, припинилося скликання земських соборів, зменшилося значення аристократії, була усунута приказна система управління і створені дворянсько-бюрократичні установи: сенат, колегії, місцеві органи влади, церква підлегла державі, організовано регулярні армію й флот й ін., що привело до перетворення Росії в чиновницько-дворянську монархію с необмеженою владою імператора.
Абсолютизм у Росії опирався ще більшою мірою, ніж у країнах Західної Європи, на дворянство, а також на бюрократію. В окремі періоди Абсолютизм у Росії приймав форму так званого освіченого абсолютизму.
Актуальність дослідження. У ХХ столітті перед історичною наукою постало багато актуальних проблем, серед них відродження інтересу до політичної історії з виділенням нових напрямків та аспектів дослідження: проблем ґенези правової, класової, національної держави, змісту політичної влади, засобів її самопред'явлення.
В цьому контексті представляє інтерес абсолютизм епохи раннього нового часу. Абсолютизм належить до тих небагатьох проблем, інтерес до яких з боку наукових кіл навіть з плином часу не лише не зменшується, але, навпаки, виявляє стійку тенденцію до зростання. Історики завжди звертали погляди у бік політичної історії Росії. Винятковий інтерес до її вивчення зумовили багатовікова еволюція державно-правових конституційних структур та спадкоємність в розвитку політичних інститутів.
З наукової точки зору, характеристика структури та діяльності державних установ раннього абсолютизму в цілому дозволяє прослідкувати процес формування політики абсолютистської держави, поглибити розуміння ролі адміністративно-юридичних та соціально-політичних інститутів, їх взаємовідносин з монархом, на етапі становлення, форми правління, що одержала назву абсолютної монархії: дослідження цього явища безперечно має практичну значимість. Його результати, узагальнюючи історичний досвід, допомагають аналізувати й прогнозувати розвиток сучасних структур влади. Усе вищенаведене і зумовило вибір теми курсового дослідження: «Проблема абсолютизму в Росії».
Об'єктом дослідження є суть та специфіка феномену абсолютизму в Росії.
Предметом дослідження є дослідження абсолютизму та його проявів в контексті дослідження особливостей функціонування його, як політичного режиму у Росії.
Хронологічні рамки дослідження охоплюють кінець XVII - початок XVIII ст., і зумовлюють, виникнення, розвиток, та завершення політичної доби абсолютизму у Росії.
Мета дослідження: розкрити сутність системи правління, що сформувалась в Росії наприкінці XVII - початку XVIII ст., на основі комплексного аналізу структури та діяльності основних інститутів публічної влади, визначити її характер та еволюцію, яку зумовлювало співвідношення влади: король/королева -- державні органи управління. Для досягнення мети в ході курсового дослідження передбачається вирішити такі дослідницькі завдання:
- охарактеризувати основні підходи до проблеми російського абсолютизму в історіографії;
- дати визначення та характеристику абсолютизму, як політичному режиму;
- вивчити основні особливості російського абсолютизму та його відмінності від західноєвропейського;
- визначити та проаналізувати передумови, основні етапи становлення та особливості розвитку абсолютизму у Росії, як політичного режиму;
- встановити політику Петра І, в контексті російського абсолютизму;
- дослідити державницьку діяльність Катерини ІІ, як основної представниці режиму російського абсолютизму.
Ступінь наукової розробки обраної проблематики. У вивченні абсолютизму в Росії XVIII століття особливої уваги заслуговують праці В.О. Ключевського, учня С.М. Соловйова. [25] Задум Ключевського В.О. полягав у тому, щоб розвінчати офіційно створену апологетику «матері батьківщини» і показати істинну роль Катерини в апогеї кріпосництва. Далі В.О. Ключевський послідовно розкривав, як, у чиїх інтересах здійснювався «початок» у створенні «правової держави» і у чому полягала в цьому процесі роль самої імператриці. [25]
Ще більш спірна точка зору була висунута А.Я. Аверхом, зачинателем дебатів про сутність російського абсолютизму, які в 70 роках пройшли на сторінках журналу «Історія СРСР». [2] На думку А.Я. Аверха, абсолютизм виник й остаточно затвердився при правлінні Петра І. [2, 82]
Спірним було питання про час виникнення бюрократії. На думку М.І. Павленко, бюрократія в Росії бере початок із часу оформлення абсолютизму.[37], [38], [39] На сучасному етапі проблему російського абсолютизму досліджують Захаров В.Ю., [21], [22] Кодан С.В., [26] Козлова Н.В., [27], [28] Писарькова Л.Ф., [41] Проценко Ю.Л., [43] Савицький В.Д.,[47] Сорокин Ю.А. [53], [54]
Практичне значення отриманих результатів зумовлене можливістю використання положень дослідження у подальшому дослідженні історії суспільно-політичних процесів в Росії, з погляду визначення суті їхніх політичних режимів. Це дає підстави використовувати результати дослідження під час написання наукових, дипломних та бакалаврських робіт, теми яких стосуються даної проблематики у вищих навчальних закладах, а також у підготовці статей та аналітичних доповідей.
Структура курсової роботи зумовлена необхідністю досягнення визначених мети та завдань дослідження. Робота складається зі вступу, 3 розділів, 9 підрозділів, висновків. Список використаних джерел охоплює 66 найменувань.
Розділ 1. Особливості російського абсолютизму та його відмінність від західноєвропейського
1.1 Основні підходи до дослідження російського абсолютизму в історіографії
В 1660-1670-х рр. у Росії відбувається перехід від станово-представницької монархії до необмеженої, котра завершується за правління Петра I. Нова форма правління йменується двома термінами: абсолютизм і самодержавство.
Довгий час вони розглядалися як слова синоніми, що позначають одне й теж -- необмежену монархію. Однак в 1960-1970-і рр. у радянській історіографії вибухнула багаторічна дискусія про співвідношення цих понять. У центрі уваги виявилося питання про ступінь застосовності марксистської концепції абсолютизму до соціально-економічних і політичних реалій Російської імперії XVIII-XIX ст.
Загалом концепція К. Марка й Ф. Енгельса про абсолютизм говорила, що абсолютні монархії виникають у країнах Західної Європи на перехідному етапі від класичного феодалізму до раннього капіталізму, коли у зв'язку з розвитком товарно-грошових відносин відбуваються серйозні зміни в соціально-економічному базисі. З переходом від натурального господарства до товарного падає економічне, а значить і політичний вплив земельної аристократії (великих феодалів) і, навпаки, зміцнюють позиції міської буржуазії, що зароджується, що веде до серйозних змін у структурі політичної надбудови. Виникає ситуація своєрідної рівноваги, коли нові буржуазні відносини ще остаточно не дозріли, а старі феодальні вже не були пануючими. [21, 25]
Сформованою ситуацією скористалися багато європейських монархів XVI-XVII ст. Прагнучи звільнитися від опіки й претензій великих феодалів, вони стали опиратися на союз дрібного служивого дворянства й третього стану (городян), зацікавлених у сильній центральній владі. [21, 26]
Такім образом, виникнення абсолютних монархій розглядалося Марксом й Енгельсом як закономірна зміна політичної надбудови у зв'язку зі змінами соціально-економічного базису. Головною соціальною опорою абсолютних монархій країн Західної Європи були дрібні дворяни й городяни, а політичною опорою - бюрократичний апарат й армія. При цьому абсолютні монархи аж ніяк не сліпо виконували побажання своєї двоякої соціальної опори. Навпаки, використовуючи протиріччя між дворянством і третім станом, вони стали мистецьки використовувати їх, прагнучи до все більшого зміцнення власної влади. Тим самим виникла тенденція до відносної самостійності абсолютної монархії від своєї соціальної опори в широкому змісті (служиве дворянство й городяни).
Що стосується необмеженої монархії в Росії, то, зважаючи на все, Маркс й Енгельс не бачили в ній подібності із класичним європейським абсолютизмом і схилялися до того, щоб віднести російське самодержавство до так званої азіатської форми правління по типу Османської імперії, Персії й т.д., заснованої на пануванні натурального господарства, общинному землекористуванні й перевазі державної, а не приватної власності на землю. [21, 26] З іншої сторони Маркс і Енгельс відзначали, що при правлінні Петра I російське самодержавство еволюціонувало від старих азіатських форм правління до європейського абсолютизму, зберігаючи, проте, риси східного деспотизму, оскільки зберігався общинний устрій села й, у значній мірі, натуральне господарство.
Таке неоднозначне трактування класиками марксизму російського самодержавства й привели до дискусії про те, що ж таке російський абсолютизм -- особливий вид абсолютної монархії західного типу або східна деспотія?
З позицій сьогоднішнього дня видно, що дискусія про природу російського абсолютизму носила багато в чому схоластичний характер і часто зводилася до коментування висловлень Маркса, Енгельса і Леніна (часто досить неоднозначних і суперечливих) по даному питанню. На жаль, учені споконвічно були змушені діяти у вузьких рамках пануючої ідеології і тому обговорення часто зводилося до того, хто виявить більшу ерудицію й спритність в оперуванні цитатами з робіт класиків марксизму. Зрозуміло, їх (класиків) думка вважалася істиною в останній інстанції.
Проте, незважаючи на зазначені вище складності, дискусія в цілому виявилася досить плідною. У науковий оборот був введений значний масив нових джерел, визначені основні підходи до виявлення соціальної й політичної сутності російського абсолютизму, етапів його становлення й розвитку.
Думка учасників дискусії із приводу природи російської необмеженої монархії розділилися. Меншість учених на чолі з Н.П. Павловою-Сильванською доводили наявність у російському абсолютизмі ознак східної деспотії, посилаючись насамперед на ряд висловлень К. Маркса, Ф. Енгельса й Г.В. Плеханова.[40, 217] Схожої позиції дотримувався й А.Н. Чистозвонов. У статті «Деякі аспекти проблеми генезису абсолютизму», що носила порівняльно-історичний характер, він висловив думку про існування двох типів абсолютизму -- класичного європейського (наприклад, Франція Людовика XIV) і азіатського (або напівазіатського). До останнього типу він відніс абсолютизм в Іспанії і Росії. При цьому посилався, насамперед, на висловлення Маркса, який, аналізуючи політичний лад в Іспанії XVII-XVIII ст., відзначав наступне: «Абсолют таким чином, абсолютна монархія в Іспанії, що мала лише чисто зовнішню подібність із абсолютними монархіями в Європі, взагалі повинна бути віднесена до азіатських форм правління». На думку Чистозвонова, Маркс і Енгельс відносили до іспанського варіанта абсолютизму й російський абсолютизм. [62, 46] При цьому абсолютизм вони розглядали у формально-юридичному змісті як необмежену монархію, підрозділяючи її, як мінімум, на два різновиди -- абсолютні монархії Європи і азіатські форми правління. Приблизно такої ж позиції дотримувався й А.Я. Аврех. [2, 82]
І Павлова-Сильванська, і Чистозвонов, і Аврех виділяли наступні риси російського абсолютизму, які зближали його, на їхню думку, з азіатською деспотією: перевага не правових методів керування суспільством і, насамперед, особистої сваволі монархів; перевага державної власності на землю й общинне землекористування; нерозвиненість у Росії XVII-XVIII ст. третього стану, а звідси, винятково дворянський характер російського абсолютизму.
Однак більшість учених, що приймали участь у дискусії, цю позицію не підтримало. А.Л. Шапіро, М.І. Павленко, А.Н. Сахаров, А.М. Давидович, Ю. Ю. Титов й ін. доводили, що Маркс мав на увазі не різні типи абсолютизму, а регіональні особливості абсолютної монархії як єдиної форми правління. [64, 69], [39, 118], [48, 110], [17, 58], [58, 107] На їхню думку, Росія пройшла ті ж етапи в становленні монархії, що й країни Західної Європи. Інша справа, що через вплив монголо-татарського ярма Росія, по-перше, стадіально відстала від передових країн Західної Європи, як у соціально-економічному, так і політичному плані, таким чином перетворившись у країну яка розвивається, і, по-друге, тривала залежність від Золотої Орди сприяла сприйняттю багатьох рис східної політичної системи (незначна роль права в управлінні країною, перевага особистої сваволі правителя й т.д.). При цьому зверталася увага на те, що ті риси, які було прийнято вважати проявами східного деспотизму, виявляються тією чи іншою мірою і у практиці більшості західноєвропейських абсолютних монархій. Наприклад, у період правління у Франції Людовика XIV особиста сваволя монарха відігравала значну роль у визначенні внутрішньої й зовнішньої політики. Так що навіть теоретично поділ понять на абсолютизм і східну (азіатську) деспотію досить умовний. Після західницьких реформ Петра I російський абсолютизм за зовнішньою формою остаточно зближається із західноєвропейським абсолютизмом.
1.2 Основні риси російського абсолютизму та його відмінність від західноєвропейського
Що ж стосується питання про співвідношення понять «абсолютизм» і «самодержавство», то воно вирішувалося з позицій їхньої рівнозначності. При цьому вищезгадані вчені посилалися, насамперед, на роботи В. І. Леніна, у яких самодержавство, абсолютизм і необмежена монархія розглядалися як синоніми[22, 16].
У кожному разі, представники обох підходів прийшли до висновку, що російський абсолютизм мав ряд особливостей, які відрізняли його від західноєвропейського абсолютизму. По-перше, у російського абсолютизму була інша соціальна база. Якщо в Західній Європі абсолютизм виник на стадії рівноваги дворянства й буржуазії, то в Росії абсолютистський режим опирався винятково на дворянство, тому що буржуазії, у західному змісті цього слова, у Росії XVII-XVIII ст. майже не існувало. По-друге, у Росії влада монарха в меншому ступені опиралася на закон, і більшою мірою -- на особисту сваволю, насильство, тобто на не правові засоби. Хоча, починаючи з Петра I, співвідношення поступово міняється в протилежному напрямку і монархія як би «обростає» правовими засобами здійснення свого панування.
При визначенні понять «абсолютизм» і «самодержавство» більше вірним є формально-юридичний підхід. Відповідно до нього і абсолютизм, і самодержавство є синонімами понять «необмежена монархія». У цьому змісті російське самодержавство є різновидом необмеженої, тобто абсолютної монархії. Отже, поняття «російський абсолютизм» (самодержавство) цілком порівнянне з такими поняттями як «французький абсолютизм», «іспанський абсолютизм» і т.д.
Інша справа, що російський абсолютизм виник на іншій соціальній основі, ніж у Західній Європі. Через нерозвиненість буржуазних відносин у Росії рубежу XVII-XVIII ст. (коли й відбулося остаточне формування ознак абсолютної монархії) ніякої рівноваги між дворянством і буржуазією не існувало. Абсолютизм у Росії виник в основному під впливом майже винятково зовнішньополітичного фактору, а звідси й опорою був тільки один служивий стан (дворянство). Постійна зовнішня небезпека вимагала сильної центральної влади й швидкого прийняття рішень на вищому рівні. Однак паралельно діяла і інша тенденція, обмежувальна. Стара земельна аристократія (боярство), опираючись на сильні економічні позиції, природно прагнула впливати (як мінімум) на прийняття політичних рішень, а по можливості, і брати участь у цьому процесі. До того ж усе ще зберігалися й продовжували діяти старі вічові традиції (по суті, прямого народовладдя), які тягнулися ще від часу існування Давньоруської держави й Новгородської республіки, і виразилися в створенні й діяльності Земських Соборів (1549-1653 р.). По суті, вся друга половина XVI ст. і перша половина XVII ст. пройшла під знаком боротьби цих двох тенденцій у політичному розвитку Росії. Причому, довгий час результат цієї боротьби був неясний, верх по черзі брала то одна тенденція, то інша. При правлінні Івана Грозного і у роки правління Бориса Годунова, здавалося, перемогла абсолютистська тенденція, спрямована на максимальну концентрацію владних прерогатив у руках монарха. Однак під час Смути і у часи правління Михайла Романова (1613-1645) взяла гору обмежувальна тенденція, різко підсилився вплив Боярської Думи і Земських Соборів, без санкції яких той же Михайло Романов фактично не прийняв жодного закону.
Переломним моментом, який привів до перемоги абсолютистської тенденції, стало, встановлення в Росії кріпосного права, яке завершилося в 1649 р. Основний наслідок цього вкладався в тому, що після остаточного юридичного оформлення кріпосного права, дворянство виявилося в повній залежності від центральної влади в особі монарха, яка тільки одна і могла забезпечити панування дворян над селянами й утримувати їх у покорі. По суті, це був один з переломних моментів в історії Росії. Адже кріпосне право було встановлено державою під прямим натиском дворянства (особливо середнього й дрібного) заради забезпечення їм мінімального рівня доходів. Але в обмін дворянству довелося відмовитися від претензій на пряму участь у справах управління державою і визнати себе в якості не більш ніж слуг монарха. Така виявилася плата за «зроблені послуги» з боку монархічної влади. [21, 32]
Дворяни одержали владу над селянами й постійний рівень матеріальних доходів в обмін на відмову від домагань на участь у державному управлінні «на рівних» (або «майже на рівних») з государем. Недарма, майже відразу за юридичним оформленням кріпосного права (1649 р.) пішло припинення скликань Земських Соборів (останній з них у повному складі був скликаний в 1653 р.).
Отже, вибір був зроблений, і заради своїх економічних інтересів російські дворяни пожертвували інтересами політичними. Абсолютистська тенденція перемогла. При цьому введення кріпосного права привело і до ще одного наслідку, а саме: через відсутність нормальних умов для розвитку (зник, наприклад, ринок вільної робочої сили) різко загальмувалося формування буржуазних відносин. Тому і буржуазія в Росії довгий час не складалася в окремий клас суспільства зі своєю соціальною психологією, вимогами й т.д. Їй просто нівідкіля було узятися. Тому й соціальна опора в російської абсолютної монархії, яка формувалася, на відміну від країн Заходу, могла бути тільки однією -- дворянською. Якою вона, цілком закономірно, і стала.
Другою яскраво вираженою особливістю російського абсолютизму стало його відношення до права і закону. У співвідношенні правових і не правових засобів здійснення влади в Росії, вибір був однозначно зроблений на користь не правових. Основним методом управління стала особиста сваволя монарха і його оточення. Це пішло ще із часів Івана Грозного, і в XVII столітті, коли відбувся остаточний перехід від станово-представницької монархії до абсолютної, мало що змінилося.
Особиста сваволя завжди ставилася в главу кута. Звичайно, можна на це заперечити, що існувало ж Соборне укладення як загальнодержавний звід законів. Але на практиці ні монарх (будь то Олексій Михайлович або Петро I), ні вищі чиновники вимогами законів не керувалися, не вважали себе ними зв'язаними.
Звичайно, не можна заперечувати, що в період правління Петра I закони приймалися в досить великій кількості і зачіпали майже всі сфери управління (Генеральний регламент, регламенти колегій, Військовий Артикул, Табель про ранги). Однак призначалися вони винятково для підданих, сам же монарх і близько не вважав себе зв'язаним законами. Практика прийняття політичних рішень при правлінні Петра I мало чим відрізнялася від епохи Івана Грозного. Воля монарха як і раніше розглядалася як єдино можливе джерело влади.
При цьому, не можна сказати, що Росія вуж дуже сильно відрізнялася в цьому змісті від країн Заходу. Та ж сваволя і волюнтаризм повною мірою застосовувався у Франції Людовиком XIV, що вважається класичним абсолютним монархом. Чого варті хоча б сумно відомі чисті проскрипційні бланки з підписом короля, куди чиновники поліцейського відомства за своїм розсудом могли вписати будь-яке прізвище, власник якого відразу без усякого суду виявлявся в Бастилії.
Інша справа, що при всіх протиріччях розвиток західноєвропейських абсолютних монархій пішло по шляху усе більше активного використання правових засобів при регулюванні різноманітних суспільних відносин. Поступове співвідношення між особистою сваволею й законом стало зміщатися убік останнього. Сприяло цьому кілька факторів, головним з яких було усвідомлення монархами того простого факту, що управляти державою набагато легше, якщо якнайбільше сфер суспільних відносин урегульована чіткими і ясними правовими нормами. По-друге, застосування волюнтаристичних методів управління державою, активне особисте втручання в усі сфери життя мають на увазі наявність певних особистісних якостей у монарха: високий інтелектуальний рівень, сила волі, енергійність і цілеспрямованість і т.д. Однак, порівняльний аналіз положення справ у Росії і Європі XVII-XVIII ст. показує, що більшість абсолютних монархів того часу, мало чим нагадували за своїми якостями Людовика XIV, Петра I або Фрідріха II. Отже, у силу своїх обмежених здатностей вони чисто фізично не могли ефективно застосовувати особисту сваволю в справах управління державою. До того ж волюнтаризм все-таки вимагає певної частки творчості, а із цим у більшості монархів того часу були явні проблеми. Набагато простіше було управляти в «автоматичному режимі» на основі норм і правил, що дісталися в готовому виді від попередників. Ну а те, що було ще не врегульоване, було передовірено врегулювати бюрократичному апарату.
1.3 Передумови і особливості розвитку абсолютизму і Росії
Час виникнення абсолютної монархії на території Росії - друга половина XVI століття, а остаточне її оформлення - перша чверть XVIII століття. Історично-правнича література не дає однозначного розуміння абсолютизму. До таких спірних питань необхідно віднести наступне: класова сутність абсолютизму, його соціальна база, причини утворення абсолютизму, співвідношення понять абсолютизму й самодержавства, час виникнення абсолютизму і етапи його розвитку, історична роль абсолютизму в Росії.
Як сказано вище, Російська держава мала як загальні з іншими державами, так і специфічні причини виникнення абсолютизму, які зложилися в силу територіальних, внутрішньо- і зовнішньополітичних особливостей. Наприклад, А.Н. Сахаров відзначає, що «історичний фактор - протиборство між селянством і класом феодалів у період зародження буржуазних відносин у країні не є основним у становленні російського абсолютизму в другій половині XVII століття. Одним з істотних факторів утворення абсолютизму в Росії є зовнішньополітичний фактор». [48, 112] Н.І. Павленко писала: «Особливість російського абсолютизму полягала в тому, що він виник на базі протиборства сил усередині одного класу, тобто між дворянством і боярством». [38, 29]
Епоха XVI- XVII століть була переломним етапом не тільки для Європи, але і для Росії. У межах цих двох сторіч, коли йшла підготовка абсолютизму, можна виділити два етапи: XVI століття - поч. XVII століття - початок нового періоду російської історії. Обидва етапи відзначені селянськими війнами - перша затримала розвиток абсолютизму, а друга була чинником його створення.
Середина XVII століття - це період початку формування буржуазного суспільства, період абсолютизму. Важливою причиною виникнення абсолютизму в Росії був економічний розвиток країни в XVI- XVII століттях. У цей період екстенсифікується сільське господарство через розширення посівних площ і посилення кріпосного гніта; відбувається спеціалізація районів на виробництві певних сільськогосподарських продуктів. Помісна форма землеволодіння сприяє розкладанню натурального господарства - замість продаваних на ринках продуктів сільського господарства поміщики купували вироби західноєвропейських мануфактур і предмети розкоші. Однак, такого роду ринковими зв'язками були охоплені далеко не всі вотчини: лише великі землевласники мали можливість створювати багатогалузеве господарство, організовувати промисли й збувати товарні надлишки не тільки на внутрішньому, але й на зовнішньому ринку. Тобто, у Росії починається процес первісного нагромадження капіталу, хоча, на відміну від Англії, він протікав у феодальній формі -- багатства накопичувалися у великих землевласників.
Феодально-кріпосницькі відносини створювали обмежені можливості для розвитку торгівлі, оскільки феодальне господарство засноване на дрібному селянському натуральному господарстві, що не було високопродуктивним. Існування старих аграрних відносин при виникненні нових форм буржуазної держави -- одна з основних особливостей російського абсолютизму. «Абсолютизм виник і розвивався в спеціальних умовах існування кріпосного права й сільської громади, підданої вже значному розкладанню». [42, 65]
Однією з важливих передумов формування абсолютизму виявилася соціальна сфера. Властиво економічні зміни в житті суспільства не визначають розвитку форм державності, економічним змінам відповідають зміни в соціальній структурі суспільства, і насамперед у вигляді панівного класу -- класу феодалів. Затвердження в XV-XVI століттях помісної форми землеволодіння висунуло дворянство, а в XVII столітті зміцнилися позиції купецтва. Із середини XVII століття перетерпіли зміни права феодалів на землю: Укладення 1649 року закріпило зближення маєтків з вотчинами в частині прав по обміну маєтків; в 1674-1676 роках за відставними служивими людьми, спадкоємцями поміщиків був визнаний продаж маєтків. На тлі економічних змін відбувався процес станової консолідації феодалів (боярства і помісного дворянства). Всі категорії приватновласницьких селян зливалися в основну масу кріпосного залежного селянства.
В XVII столітті відбувається зростання ролі помісного господарства в економіці країни і відповідно підйом політичного значення дворянства. У період становлення абсолютизму, монарх опирався на дворянство в боротьбі з боярською й церковною опозицією, яка виступала проти посилення царської влади. Абсолютизм робив все, щоб консолідувати клас феодалів, зміцнити тим самим свою соціальну базу. В історичній літературі існує думка, що на рубежі XVII- XVIII століть боярство, у результаті скасування місництва і ліквідації боярської думи, як стан зник і основною опорою самодержавства було дворянство. Найважливіші соціальні передумови абсолютизму в Росії виразилися в рості феодального землеволодіння, у різних привілеях російських купців на внутрішніх ринках країни. [42, 68]
Установлення абсолютизму в Росії було викликано і зовнішньополітичними причинами: необхідністю боротьби за економічну й політичну незалежність країни, за вихід до моря. Абсолютна монархія виявилася більше пристосованою до вирішення цих завдань, ніж станово-представницька монархія. Так, двадцятилітня Левонська війна (1558-1583 рр.) закінчилася поразкою Росії, а абсолютна монархія в результаті Північної війни (1700-1721 рр.) блискуче впоралася з рішенням цієї проблеми.
Велике значення в становленні абсолютної монархії грали Земські собори, початковою метою яких було зміцнення класу феодалів, а потім встановлення кріпосного права. Виходячи з історичних і політичних умов уряд спочатку тримав курс на зміцнення абсолютизму через Земські собори, а потім на згортання їхньої діяльності.
Однією з характерних сторін оформлення абсолютистської держави є бюрократизація державного апарата. Складання бюрократичного апарата мало два напрямки: «1) Створення системи управління зі складною структурою підпорядкованості установ, строгим поділом функцій керування, одноособовим рішенням питань при колегіальності їхньої підготовки; системи, що приводила до панування канцелярії, у якому головною була паперова переписка, а не сама справа; 2) Створення привілейованого кола, що здійснює це керування, тобто верстви чиновництва, підлеглого тільки верховній владі, та яке цілком залежале від неї у своєму службовому становищі і майновому забезпеченні.». [41, 103]
Отже, з середини XVII століття станово-представницька монархія переростає в абсолютну, що відображає вступ феодалізму в нову стадію. В епоху пізнього феодалізму класовий розподіл суспільства оформляється як становий. Становий лад здобуває риси замкнутості, консерватизму. Формою правління при абсолютизмі залишається колишня монархія, але зміст і зовнішні атрибути її міняються.
Перехід до абсолютизму характеризується й помітними змінами в державному механізмі. Відмирають і скасовуються станово-представницькі органи, створюється складна, розгалужена, дорога система органів, наповнених урядовцями-дворянами.
Але говорячи про становлення абсолютизму в Росії, не можна не помітити одну особливість: якщо в Європі зміцнення позицій абсолютної монархії вело до звільнення селянства від гніта, то в Росії спостерігалися зворотні процеси.
Черепнін Л.В. аналізуючи становлення абсолютизму в Росії, відзначив деякі особливості складання даної форми правління:
- Слабість станово-представницьких установ;
- Фінансову незалежність самодержавства в Росії;
- Наявність бвеликих матеріальних і людських ресурсів у монархів, їхня самостійність у відправленні владних повноважень;
- Складання нової правової системи;
- Формування інституту необмеженої приватної власності;
- Безперервне ведення війн;
- Обмеження привілеїв навіть для пануючих станів;
- Особлива роль особистості Петра I. [60, 53]
Розділ 2. Реформи Петра І та їх роль у розвитку абсолютизму в Росії
У Росії в XVIII столітті поряд зі зміцненням й оформленням станового ладу, відбуваються глибокі зміни в економічному й соціальному розвитку, що торкнулися всіх сторін народного господарства і соціального вигляду країни. В основі цих змін лежав процес розкладання феодалізму й генезису капіталістичних відносин, що почалися ще в XVII столітті. Кульмінацією цього процесу була, звичайно ж, епоха Петра (1672-1725 рр.). Петро I правильно зрозумів й усвідомив складність тих завдань, які стояли перед країною й приступився до їхнього здійснення. «Реформи Петра були підготовлені попередньою історією народу, були потрібні народу». [39, 118] Уже до Петра І була написана досить цільна перетворювальна програма, яка багато в чому збігалася з реформами Петра, і яка в деяких питаннях навіть пішла далі них.
Реформи торкнулися буквально всіх сторін життя російської держави і російського народу, однак до основних з них варто віднести наступні реформи: військову, органів влади і управління, станового устрою російського суспільства, податкову, церковну.
Слід зазначити, що основною рушійною силою петровських реформ стала Північна війна. На перший погляд перетворювальна діяльність Петра І представляється позбавленою всякого плану і послідовності. Поступово розширюючись вона захопила всі частини державного ладу, торкнулася всіляких сторін народного життя. Але жодна частина не перебудовувалася відразу, в один час і у всьому своєму складі.
О.А. Омельченко виділяє три етапи в реформах Петра I.
Перший (1699-1709\10р.) -- зміни в системі державних установ і створення нових; зміни в системі місцевого самоврядування; встановлення рекрутської системи. [36, 23]
Другий (1710\11-1718\19р.) -- створення Сенату і ліквідація колишніх вищих установ; перша обласна реформа; проведення нової військової політики, широке будівництво флоту; установа законодавства; перенесення державних установ з Москви в Санкт-Петербург. [36, 24]
Третій (1719\20-1725\26) -- початок роботи нових, уже створених установ, ліквідація старих; друга обласна реформа; розширення й реорганізація армії, реформа церковного управління; фінансова реформа; введення нової системи податків і нового порядку державної служби. Вся реформаторська діяльність Петра I закріплювалася у формі уставів, регламентів, указів, які мали однакову юридичну силу. [36, 24]
2.1 Статус російського монарха
При правлінні Петра I у Росії остаточно затвердився абсолютизм. 22 жовтня 1721 року Петру I був привласнений титул Батька Батьківщини, Імператора Всеросійського, Петра Великого. Прийняття цього титулу відповідало юридичному оформленню необмеженої монархії.
Один із принципів абсолютизму - розширення повноважень імператора. Імператори мали більш широкі повноваження, ніж царі періоду станово-представницької монархії. Монарх не був обмежений у своїх повноваженнях і правах ніякими вищими адміністративними органами влади і управління. Влада імператора в такій мірі була широка і сильна, що Петро I переступав усталені звичаї, які стосувалися персони монарха. У тлумаченні до 20 артикула Військового уставу 1716 року і у Морському уставі 1720 року проголошувалася: «Його Величність є самовладний монарх, що нікому у своїх справах відповіді дати не повинен, але силу і владу має своєї держави і землі як християнський государ по своїй волі і благомненію управляти». [14, 59] У регламенті духовної колегії (1721 рік, січень) говорилося: «Монархова влада є влада самодержавна, котрій коритися сам бог за совість велить». [14, 59] Монарх був главою держави, церкви, вищим суддею, верховним головнокомандуючим, у його винятковій компетенції було оголошення війни, підписання миру, підписання договорів з іноземними державами. У законодавчій владі тільки імператору належало право видання законів. Він мав вищу адміністративну владу в країні і йому підкорялися всі органи державного управління. Імператор також був главою судової влади. Всі вироки і рішення судів виносилися від його імені. Йому належала вища церковна влада, яку він здійснював через спеціально створену установу -- Синод.
Петро I вніс зміни в порядок успадковування імператорського престолу. До нього царський престол переходив від батька до сина. В XVII столітті, якщо не було законного спадкоємця, то короля міг обрати Земський собор. Однак, Петро вважав такий порядок невідповідним ідеї необмеженої монархії і думав, що якщо спадкоємець не гідний престолу, то імператор може призначити своїм спадкоємцем особу «усмотря гідного». Петро втілив цю ідею в «Уставі про спадкування престолу» (1722 рік). Приводом до видання Уставу був опір царевича Олексія реформаторській діяльності Петра І.
Таким чином, прагнення монархів Російської держави XVI-XVII століть до «самовладдя і повновладдя», у першій чверті XVIII століття одержали остаточні оформлення у вигляді абсолютної монархії. При чому були ліквідовані установи (патріаршество і боярська дума), у яких так чи інакше могла проявлятися протидія самодержавству государя.
2.2 Реформи центральних органів влади і управління
Перехід до абсолютизму не зводиться лише а звільнення царя від будь-яких стримуючих сил. Перехід до абсолютизму, його розквіт ознаменувала перебудова державного апарата.
Затвердження абсолютизму супроводжувалося посиленням централізації й бюрократизації державного апарата. У проведення реформ державного управління було два етапи. Перший з них охоплює 1699-1711рр. -- від створення Бурмистерської палати, або Ратуші, і першої обласної реформи до установи Сенату. Адміністративні перетворення цього періоду здійснювалися поспішно, без чітко розробленого плану.
Другий етап падає на більш спокійні роки, коли найважчий період Північної війни залишився позаду. Проведенню перетворень на цьому етапі передувала тривала й планомірна підготовка: вивчався державний устрій західноєвропейських держав, за участю іноземних правознавців складалися регламенти нових установ. При їхньому складанні були використані шведські регламенти, відповідним чином перероблені і доповнені відповідно до російських умов. [14, 142]
Законодавчі акти початку XIII століття закріпили необмежений характер царської влади. Замість Боярської думи указом 22 лютого 1711 р. був заснований новий державний орган -- Урядовий сенат. Всі його члени були призначені царем з числа його безпосереднього оточення (спочатку -- 8 чоловік). До складу Сенату входили найбільші діячі того часу. Всі призначення й відставки сенаторів відбувалися по іменних царських указах. Сенат засновувався як колегіальний орган, у компетенцію якого входило: відправлення правосуддя, рішення фінансових питань, загальні питання управління торгівлею і іншими галузями господарства. Таким чином, Сенат був вищою судовою, управлінською і законорадницькою установою, яка виносила на розгляд різні питання для законодавчого вирішення монархом.
Встановлення Сенату був важливим кроком складання бюрократичного апарату абсолютизму. Сенат був слухняним знаряддям самодержавства: сенатори були особисто відповідальні перед монархом, а у випадку порушення присяги, каралися стратою, опалою, відмовою від посади, грошовими штрафами.
2.3 Інститут фіскалів і прокуратури та колегії
Одночасно із Сенатом, для таємного нагляду за виконанням указів, був заснований інститут фіскалів. Встановлення інституту фіскалів і прокуратури в системі органів державної влади в I чверті ХVIII ст. було одним з явищ пов'язаних з розвитком абсолютизму. Указами від 2 й 5 березня 1711р. передбачалося «учинити фіскалів у всяких справах». Фіскалітет створювався як особлива галузь сенатського управління. Указ від 17 березня 1714 р. намітив компетенцію фіскалів: узнавати про все, що «до шкоди державному інтересу бути може»; доповідати «про злий намір проти персони його величності або зраду, про збурювання або бунт», а також боротьба з хабарництвом і казнокрадством.
Першим законодавчим актом про прокуратуру був указ від 12 січня 1722р.: «бути при Сенаті генерал-прокуророві і обер-прокуророві, також у всякій колегії по прокурору...». [14, 142] А указом від 18 січня 1722р. засновані прокурори в провінціях і надвірних судах. Якщо фіскали перебували частково у веденні Сенату, то генерал-прокурор і обер-прокурори підлягали суду самого імператора. Прокурорський нагляд поширювався навіть на Сенат. Указ від 27 квітня 1722р. «Про посаду генерал-прокурора» визначав його компетенцію, у яку входило: присутність у Сенаті, здійснення контролю за фіскалами, «і коли що зле буде негайно доносити Сенату». [14, 142] Генерал прокурор мав право: порушувати питання перед Сенатом для вироблення проекту рішення, яке потрапляє імператору на затвердження, виносити протест і припиняти справу, сповіщаючи про це імператору.
1717-1719 роки були підготовчим періодом становлення нових установ - колегій. Система колегій не зложилася відразу. Указом 14 грудня 1717р. було створено 9 колегій: Військова, Берг, Ревізіон, Іноземних справ, Адміралтейська, Юстиц, Камер, Штатс-контор, Мануфактур. Усього до кінця 1-ої чверті ХVIII ст. існувало 13 колегій, які стали центральними державними установами, сформованими за функціональним принципом. Генеральний регламент колегій (1720р.) встановлював загальні положення управління, штати і порядок діловодства. Присутність колегії становили: президент, віце-президент, 4-5 радників, 4 асессора. Колегії одержували укази тільки від монарха і Сенату і мали право не виконувати укази останнього, якщо вони суперечили указам імператора. Колегії виконували сенатські укази, надсилали копії своїх рішень і доповіді про свою діяльність у Сенат.
Колегія іноземних справ замінила собою Посольську канцелярію. Її компетенція була визначена указом від 12 грудня 1718р., у яку входило відати «усякими іноземними й посольськими справами», координувати діяльність дипломатичних агентів, завідувати відносинами і переговорами з іноземними послами, здійснювати дипломатичну переписку. На Військову колегію покладало керування «всіма військовими справами»: комплектування регулярної армії, керування справами козацтва, устрій госпіталів, забезпечення армії. У системі Військової колегії перебувала військова юстиція, що складається з полкових і генеральних кригсрехтів. Адміралтейська колегія відала «флотом з усіма морськими військовими служителями» і керувалася у своїй діяльності «Регламентом про управління адміралтейства і верфі» (1722) і «Регламентом морським». У її склад входили Військово-морська і Адміралтейська канцелярії, а також Мундирна, Вальдмайстерська, Академічні, Канальні контори і Партикулярний верф. Малоросійська колегія була утворена указом від 27 квітня 1722р., з метою «Обгороджувати малоросійський народ» від «несправедливих судів» і «утискань» податками на території України. Вона здійснювала судову владу, відала зборами податей на Україні. В останні роки існування основними її цілями була ліквідація самоврядування й колишніх органів влади. Камер-колегія повинна була здійснювати вищий нагляд за всіма видами зборів (мита, питні збори), спостерігала за хліборобством, збирала дані про ринок і ціни, контролювала соляні промисли й монетну справу. Камер-колегія мала свої органи: у провінціях -- контори камерирських справ, у дистриктах -- установи земських комісарів. Штатс-контор-колегія за регламентом 1719р. здійснювала контроль за державними витратами, становила державний штат (штат імператора, штати всіх колегій, губерній, провінцій). Вона мала свої провінційні органи -- рентереї, які були місцевими казначействами. Ревізіон-колегія повинна була здійснювати фінансовий контроль за використанням державних коштів центральними й місцевими органами. Щорічно всі колегії й канцелярії надсилали в колегію рахункові виписки по складеним ними прибутковим і видатковим книгам і у випадку відмінності судила і карала чиновників за злочини по доходах і рахунках. В 1722р. функції колегії були передані Сенату. У коло обов'язків Берг-колегії входили питання металургійної промисловості, керування монетними і грошовими дворами, закупівля золота і срібла за кордоном, судові функції в межах її компетенції. Мануфактур колегія займалася питаннями всієї промисловості, крім гірничодобувного, і управляла мануфактурами Московської губернії, центральної й північно-східної частини Поволжя й Сибіру. Колегія давала дозвіл на відкриття мануфактур, забезпечувала виконання державних замовлень, надавала різні пільги промисловцям. Також у її компетенцію входило: посилання засуджених по кримінальних справах на мануфактури, контроль технології виробництва, постачання заводів матеріалами. На відміну від інших колегій вона не мала своїх органів у провінціях і губерніях. Комерц-колегія сприяла розвитку всіх галузей торгівлі, особливо зовнішньої. Колегія здійснювала митний нагляд, становила митні устави і тарифи, спостерігала за правильністю мір і ваг, займалася будівлею й спорядженням купецьких судів, виконувала судові функції. З організацією Головного магістрату (1720р.) питання внутрішньої й зовнішньої торгівлі відійшли в його ведення. Функції Головного магістрату як центральної установи укладалися в організації розвитку торгівлі й промисловості в містах і керування посадським населенням. Юстиц колегія (1717-1718р.) керувала діяльністю губернських надвірних судів; здійснювала судові функції по карних злочинах, цивільним і фіскальним справам; очолювала розгалужену судову систему, що складалася із провінційних нижніх і міських судів, а також надвірних судів; діяла як суд першої інстанції по «важливим і спірним» справам. Її рішення могли бути оскаржені в Сенаті. Вотчинна колегія утворена в 1721р.: вирішувала земельні суперечки й позови, оформляла нові дарування земель, розглядала скарги на «неправі рішення» по помісних і вотчинних справах. Таємна канцелярія (1718р.) відала розшуком і переслідуваннями по політичних злочинах (справа царевича Олексія). Існували й інші центральні установи (старі збережені накази, Медична канцелярія). [32, 175-176]
2.4 Церковна реформа
Важливу роль у розвитку абсолютизму грала церковна реформа. Разом з реформою центральних урядових органів було змінене управління церквою. В 1700 році помер патріарх Андріан і Петро І заборонив обирати йому спадкоємця. Управління церквою поручалося одному з митрополитів, який виконував функції так би мовити виконуючого обов'язко патріаршого престолу. В 1721 році була заснована «духовна колегія» або Синод, що став головною центральною установою по церковних питаннях, і підкорявся Сенату.
Була скасована посада патріарха, спостереження за церквою поручалося обер-прокуророві Синоду. Члени Синоду, так само як і інших колегій, призначалися царем.
Церковна реформа означала ліквідацію самостійної політичної ролі церкви. Вона перетворювалася в складову частину чиновницько-бюрократичного апарату абсолютистської держави. Паралельно із цим держава підсилила контроль за доходами церкви, значна частина доходів від монастирських володінь надходила із цього часу в загальнодержавну скарбницю. Ці дії Петра І викликали обурення церковної ієрархії і чорного духівництва, і виявилися однією з головних причин їхньої участі у всякого роду реакційних змовах. Петро здійснив церковну реформу, яка виразилася в створенні колегіального управлінні російською церквою. Знищення патріаршества відображало прагнення Петра ліквідувати немислиму при самодержавстві петровського часу «князівську» систему церковної влади.
Оголосивши себе, фактично, главою церкви, Петро знищив її автономію. Більше того, він широко використав інститути церкви для проведення поліцейської політики. Піддані, під страхом великих штрафів, були зобов'язані відвідувати церкву і каятися на сповіді священикові у своїх гріхах. Священик, також, відповідно до закону, був зобов'язаний доносити владі про все протизаконне, що стало відомим на сповіді.
Церковна реформа завершила процес підпорядкування церкви світській владі, який почався ще в XVII столітті. Перетворення церкви в бюрократичну контору, яка стоїть на охороні інтересів самодержавства, і обслуговує його запити, означало знищення для народу духовної альтернативи режиму. Церква стала слухняним знаряддям влади.
Підсумовуючи, можна зазначити, що реформи Петра I знаменували остаточне оформлення й подальший розвиток абсолютної монархії в Росії. Російський абсолютизм, у відмінності від класичного західного, виник не під впливом генезису капіталізму, балансуванням монарха між дворянами і третім станом, він виріс на кріпосницько-дворянській основі. Його формуванню сприяли традиції самодержавства, подальше посилення централізації влади, а почасти складна міжнародна обстановка і досвід західноєвропейського абсолютизму.
Перехід до абсолютизму означав перебудову державного апарата. Нова система управління стала кроком вперед у державному будівництві: вона замінила наказовий лад, який відрізнявся архаїзмом, виявилася одним з найважливіших елементів європеїзації Росії, і нарешті, в умовах феодального правопорядку поклала початок законності.
Таким чином петровські реформи привели до утворення військово-бюрократичної держави із сильною централізованою самодержавною владою, яка опирається на кріпосницьку економіку, сильну армію і флот. Створена нова держава не тільки підвищила ефективність державного управління, але й послужила головним важелем модернізації країни. Росія швидко наздогнала ті європейські країни, де збереглося панування феодально-кріпосницьких відносин, але вона не могла наздогнати ті країни, які встали на капіталістичний шлях розвитку.
За час царювання Петра І (перша чверть XVIII ст.) відбулася серйозна метаморфоза зовнішньої політики Росії: від рішення насущних завдань національної політики вона перейшла до постановки і вирішення типово імперських проблем, саме в цей час почали формуватися імперські стереотипи.
У першій чверті XVIII ст. у Росії відбувається юридичне оформлення абсолютизму. «Перехід до абсолютизму знаменувався широким розвитком законодавства. При цьому авторами законів були самі монархи». [39, 119]. Розвиток абсолютистської держави, її активна внутрішня і зовнішня політика висували нові складні потреби їхнього ідеологічного обґрунтування. У період розвитку, абсолютизм потребував підтримки. І така підтримка була зроблена доданням йому сакрального, теологічного характеру, вираженого в тому, що носій абсолютної влади -- монарх -- це «провідник волі Божої».
Отже, в Росії в першій чверті XVIII століття абсолютизм оформилося в завершеному виді, тобто в системі державних органів не було такого органа, який міг би обмежувати владу монарха. Для такого абсолютизму характерний високий ступінь централізації державної влади, наявність чиновницького апарату, численність армії.
Більшість з петровських нововведення продемонстрували дивну живучість. Державні установи становили кістяк російської держави в XVIII ст., а почасти й далі. Рекрутські набори проіснували до 1874 року, а Сенат, Синод, прокуратура, Табель про ранги, так само як і вся Російська імперія -- до 1917 року.
Подобные документы
Становлення абсолютизму в Росії. Створення системи абсолютної монархії за добу Петра I. Спадкоємність реформ. Післяпетровські перевороти. "Просвітницький абсолютизм" Катерини II. Джерела права в Російській імперії. Право за "Артикулами військовими".
контрольная работа [31,6 K], добавлен 03.12.2009Вивчення Петра Великого в розрізі поглядів сучасників і істориків. Порівняльний аналіз ходу і суті реформ Петра I на підставі досліджень і поглядів істориків. Вплив Петра на зовнішню політику держави, дослідження дебатів про суть російського абсолютизму.
курсовая работа [57,6 K], добавлен 25.01.2011Історія виникнення та основні етапи розвитку політичної ліберальної думки в Росії. Чотири хвилі російського лібералізму, основні представники російського ліберального руху. Аналіз різних видів критики лібералізму як політичного вчення та моделі розвитку.
курсовая работа [103,6 K], добавлен 12.01.2010Характерні риси західноєвропейського феодалізму, його економічна структура та основні етапи розвитку, шляхи становлення. Місце бенефіціальної реформи Карла Мартелла в укріпленні становища середніх феодалів. Особливості аграрних стосунків VIII–IX ст.
реферат [29,6 K], добавлен 09.09.2009Умови формування та характерні особливості дворянської історіографії в Росії у другій половині XVIII ст. М. Щербатов та І. Болтін як найвизначніші представники дворянської історіографії. Участь Катерини II в формуванні дворянської історіографії в Росії.
реферат [23,1 K], добавлен 18.09.2010Вивчення життєвого шляху Ф. Прокоповича. Київський та петербурзький періоди творчої діяльності Феофана Прокоповича, філософські погляди на світобудову. Прокопович як автор теорії просвіченого абсолютизму та основний ідеолог реформ Петра Першого.
реферат [33,5 K], добавлен 08.02.2013Порівняльна характеристика Росії з Європою напередодні петровських реформ та під час них - на початку XVIII століття. Аналіз ранньої діяльності Петра Великого, його військові реформи, адміністративні та економічні перетворення: спроба модернізації країни.
дипломная работа [6,3 M], добавлен 06.07.2012Столетний период в истории Западной Церкви, взлет и падение папского могущества, основные вехи: противостояние французской монархии папскому абсолютизму; централизация и фискальная эксплуатация церковных структур. Двоепапство в Риме, Великий раскол.
реферат [38,9 K], добавлен 28.02.2012Реформа друку Петра I. Виникнення нового друкарського шрифту. Основні друкарні і видавництва. Діяльність Московського друкарського двору. Роль указу про вольні друкарні (1783 р.) у прогресі російського книгодрукування. Тематика друкарської книги XVIII ст.
реферат [27,1 K], добавлен 30.07.2009Період Смути у Російській державі. Особистість найвідомішого самозванця Росії – Лжедмитрія. Підготовча діяльність Лжедмитрія 1 щодо походу на Москву. Деталі захоплення влади Самозванцем. Правління та крах першого російського імператора Лжедмитрія I.
курсовая работа [149,0 K], добавлен 16.11.2010
