Дерев'яні храми Полтавщини також ілюструють три визначені мною основні проблеми дерев'яних храмів: кричучу неповноту реєстрів пам'яток усіх можливих рівнів, що не дає навіть теоретичної можливості щодо ведення ефективної державної політики в їх відношенні, що у свою чергу переростає у незадовільний, часом навіть аварійний стан споруд, що мають неабияку архітектурно - історичну та мистецьку цінність та, іноді, - у некваліфіковані та просто вбивчі для пам'яток переробки та перебудови з боку релігійних громад усіх можливих конфесій, через які вони значною мірою втрачають свої первісні естетично - мистецькі характеристики. Першу частину вищезгаданої глобальної проблеми яскраво ілюструє той факт, що із відомих мені нині існуючих 31-ї дерев'яної церкви пам'ятками архітектури національного значення є лише дві: Спаська церква у Полтаві 1706-го року побудови, що фактично опинилася у середині цегляного "футляру", надбудованого задля збереження споруди у 1840-ві роки та церква початку XIX-го століття у с. Піски Лубенського району, що була значно перебудована та розширена за рахунок прибудованої дзвіниці у 1902-му році. І це все при тому, що в області я нарахував як мінімум десять дерев'яних храмів XVIII-го століття, вісім із яких не внесені до жодного із можливих реєстрів. До речі, одна із них вже не перший рік ремонтується (церква початку XVIII-го століття у селі Григоро - Бригадирівка Кобеляцького району), один знаходиться у стані природної руйнації (церква 1798-го року побудови у с. Чорбівка Кобеляцького району), один із них (пам'ятка архітектури місцевого значення) ПО - ВАРВАРСЬКОМУ обмурований цеглою у 2006-му році громадою не раз уже згадуваного УПЦ - МП (церква 1756-го року, перебудованої та розширеної у 1887-му році) у с. Бобрик Гадяцького району. Споруда довго не протягне, адже під "кожухом" із цегли дерево швидко починає пріти, від чого воно стає трухлявим та у ньому починають заводитися різноманітні шкідники, через що споруда просто розваляється за 20 - 30 років. І чому, питається, не взяти під охорону держави храми із сіл Нижня Будаківка Лохвицького району (кінець XVIII-го ст., перебудована та розбудована на початку XIX-го ст., на теперішнє місце перенесена 1912-го року) та храм із села Повстин Пирятинського району (1775 рік; бічні рамена, дзвіниця, баня із ліхтариком добудовані 1852-го року)? Може, не хочуть зайвого клопоту із взяттям їх під охорону держави, а, може, просто не знають про їх існування, бажаючи жити на вже готовому реєстрі та звести свою роботу до мінімума? У будь - якому разі це вcе засвідчує фактичну недієздатність пам'яткоохоронців Полтавщини, як і всього Лівобережжя, та, звісно ж, інформаційний вакуум, який особисто для мене розвіяла книга М. Куриленка "Полтавщина Православна" та фото церков цього регіону, зроблені вже згадуваним мною Андрієм Бурлакою і викладені ним на сайті / рanoramio.com/. Проте і зараз для мене залишається таємницею зовнішній вигляд церкви 1814-го року побудови у с. Марківці Кобеляцького району та взагалі, сам лише факт існування церкви середини - кінця XVIII-го століття у селі Варварівка Карлівського району області. Серед проблемних будівель можу відзначити іще церкву у с. Вечірки Пирятинського району (офіційно датують 1848-м роком, хоча споруда імовірно належить до середини XVIII-го століття; дзвіниця із притвором - 1912-го року) та церква у с. Михайлівка Полтавського району (початок XX-го ст.), що перебувають у стані природної руйнації. Незадовільним є стан обмурованої ще за радянської доби церкви 1886-го року побудови у с. Бобровник Зіньківського району та обмурованої церкви 1858-го року побудови у с. Зубівка Миргородського району області тощо. Напередодні Великодня 2011-го року була майже повністю знищена вогнем церква 1870-го року у с. Попівка Зіньківського району області. Причина пожежі документально не встановлена. Ця споруда не мала жодного правового захищаючого її на державному, чи місцевому рівні статуса та не була дослідженою науковцями. Це ще раз доводить: моя робота зі збору інформації про невнесені до реєстрів пам'яток архітектури дерев'яні храми є вкрай потрібною і має бути гідно оцінена, адже дерев'яні церкви продовжують горіти, руйнуватися, ПО - ВАРВАРСЬКОМУ ремонтуватися, а головне - залишатися поза увагою історичної та пам'яткознавчої науки та усього суспільства взагалі по всій території України. Проте повсій території України є багато позитивних прикладів. Полтавщина також не є винятком: нещодавно коштом благодійників була досить якісно відремонтована церква у с. Дуджин Гай Новосанжарського району (1887-го року побудови). На жаль, такі випадки є поодинокими та щастить далеко не усім церквам, котрі того потребують. Це означає, що необхідна продумана політика держави у цій сфері. Сподіваюся, що із часом ситуація і із церквами, і із різноманітними реєстрами покращиться, і в цьому, можливо, буде і мій особистий внесок [16-ст.13-81, 18-ст.47, 56, 92, 1, 2].

Отже, перейдемо до висновків: за двадцять років незалежності України стан пам'яток дерев'яного зодчества не тільки не покращився, а й навпаки, погіршився. Ми й тепер не можемо дати чіткої відповіді на запитання: скільки таких храмів (хоча б побудови XVII - XVIII-го століть) існують на сьогодні на території України (хоча б Лівобережної), чітко характеризувати їх технічний стан, рівень архітектурно - мистецької цінності цих давніх споруд. Це випливає із того, що ми не створили за цей 21 рік повноцінних реєстрів пам'яток архітектури, як місцевого, так і національного значень не тільки по досліджуваних мною областях, а і по усій Україні. Реєстри цих споруд, що існують зараз - або істотно недороблені та неповні (Чернігівська, Київська, Черкаська, Сумська області), або взагалі катастрофічно неповні, не пророблені ще за радянської доби (Полтавська, Харківська, Луганська, Донецька, Дніпропетровська області). Зібрані мною матеріали та, передовсім, моє щире бажання і надалі займатися цією проблематикою, сподіваюся, дозволять покращити ситуацію [16-ст.13, 1].

Із початком повернення цих храмів релігійним громадам вироблені ще за радянської доби беззаконню та безкарність у пам'яткоохоронній сфері тільки "набрали обертів". Релігійні громади власноруч спотворюють ці архітектурно цінні споруди самовільними ремонтами, переробками та перебудовами, іноді навіть знищують їх по - справжньому ВАРВАРСЬКИМИ методами (згадати хоча б сумні події у Сосниці та Озерянах на Чернігівщині). Рішення цієї проблеми тільки ОДНЕ: жорсткий КОНТРОЛЬ над релігійними громадами з боку компетентних державних органів та громадськості, відбір споруд у найбільш знахабнілих парафій (за рішенням суду та компетентних державних органів). Мають бути встановлені великі за розмірами (понад двадцять тисяч гривень) штрафи за знищення чи шкідливу для споруди самовільну перебудову чи ремонт, що дозволили б у майбутньому професійно відреставрувати пошкоджені споруди, мають бути передбачені і БАГАТОРІЧНІ терміни ув'язнення для священнослужителів, що пішли на ці незаконні дії (як це було із самовільним знищенням церкви XVIII-го століття у селі Розваж Острозького району Рівненської області влітку 2011-го року) [2 - 3 - 34, 11 - 224-229, 2].

Щодо без наглядових та не використовуваних за прямим (чи господарчим) призначенням храмів, то тут теж ВКРАЙ потрібна цілеспрямована та послідовна ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА. Вона має проявлятися у музеєфікації та професійній реставрації споруд за державні або приватні кошти. Це і перенесення цих храмів до музеїв народної архітектури та побуту (такі вже вдало функціонують у Києві (Пироговe), Львові ("Шевченківський Гай"), Переяславі - Хмельницькому тощо). Мають бути і санкціоновані державою та пам'яткоохоронними організаціями перенесення таких от занедбаних храмів у сусідні села, де є здатні підтримувати ці споруди у належному технічному стані релігійні організації (за умови їхньої згоди щодо належного використання архітектурно цінної культової будівлі). Мають бути створені та профінансовані на державному та місцевому рівні комплексні заходи допомоги щодо порятунку від руйнування архітектурно цінних споруд (як має бути зроблено у Городищі (Миколаївської церкви) та Карасинівці на Чернігівщині, Бакирівці та Лебедині на Сумщині тощо) та музеєфікації споруди безпосередньо на місці її теперішнього розташування (як це вже було зроблено із церквами у с. Кути Буського району на Львівщині (Миколаївська церква XVII-го століття), Стеблівці Хустського району (порятунок решток згорілої 1996-го року церкви XVII-го століття) та Колодному Тячівського району (порятунок від природної руйнації найдавнішого такого храму в Україні - Миколаївської церкви 1470-го року побудови) тощо [2 - 3 - 34, 11 - 224-229, 2].

Отже, із кожної існуючої нині у цій сфері проблемі я знайшов логічний та реальний для виконання вихід. Я пропоную власну допомогу у зборі інформації та фото фіксації пам'яток історії та культури, створенні нового детального реєстру цих споруд та переведенні його у доступну та ілюстровану електронну форму (до своєї роботи додаю і два диска із фотографіями та інформацією щодо АБСОЛЮТНОЇ БІЛЬШОСТІ із історично та архітектурно цінних споруд УСІХ областей України), а головне - ПОПУЛЯРИЗАЦІЇ пам'яток історії та архітектури України, донесення відомостей про них до широкого загалу. Мабуть, - це - НАГЛОВНІШЕ, адже перетворення архітектурних пам'яток (передовсім - дерев'яних храмів на популярні центри туризму (в тому числі й міжнародного (згадаємо хоча б ЄВРО - 2012)) у комплексі із дбайливим ставленням до них держави та кожного з нас ГАРАНТУЄ їх збереження для нащадків [11 - 224-229, 2, 7]!

Доповнення до відомостей про культові пам'ятки українського Відродження та бароко середини XVII-го - початку XIX-го століть:

Здавалося б, вони усі відомі, доглянуті, бо знаходяться у великих містах чи монастирях, фігурують у путівниках та мають достатню увагу держави, бо уособлюють, мабуть, найважливіший період в історії України, добу Гетьманщини (1648 - 1781 (1783 або 1786) роки). Але виявляється, що такі храми існують не лише у Києві, Харкові, Чернігові чи Полтаві, а й у невеликих селах, недіючих та поруйнованих монастирях тощо. Мою зацікавленість підсилює і той факт, що стан пам'яток доби української державності часів Гетьманщини (1648 - 1781 (1783, 1786)) роки показує реальний, а не декларований стан української державності. Звісно, що за імперської доби та за часів радянської влади їх стан значно погіршився, а кількість - зменшилася. Починаючи із 1930-х років і до кінця 1960-х років різні області України втратили: Київська область та місто Київ - 23 споруди; Сумська область - 22 споруди; Чернігівська область - 19 споруд; Харківська область - 10 споруд; Полтавська область - 7 споруд; Черкаська область - 1 споруду; Донецька область - 1 споруду; Луганська область - 1 споруду; Херсонська область - 1 споруду. Із 1990-х років, із здобуттям Україною незалежності збережені храми почали повертатися релігійним громадам, багато споруд професійно від реставрували (реставрації пам'яток цього стилю почалися, щоправда, десь із 1950-х років). Із середини 1990-х років почалися і перші відбудови та відтворення таких неймовірно цінних споруд, як потрібні, вдалі та наукові (Успенського собору (XII-го - кінця XVII-го - сер. XVIII-го ст.) Києво - Печерської лаври, Михайлівського Золотоверхого собору у Києві (XII - сер. XVIII-го ст.), так і непотрібні та антинаукові (відтворення Петропавлівської церкви сер. XVII-го ст. у Чигирині, Покровського собору 1780-х років у Батурині). Останні дві - взагалі надзвичайно спірні, адже відтворення споруди "на пустому місці" при фактичній відсутності відомостей про цей об'єкт є вкрай непотрібним та цинічним в умовах, коли справді цінні пам'ятки продовжують гинути в очікуванні реставрації! Так наша держава, вкладаючи мільйони доларів у відбудову втрачених іще у XVIII-му столітті споруд Батуринської цитаделі (к. XVII-го ст.) забула, що у селі Дігтярівка Новгород - Сіверського району Чернігівської області гине без реставрації Покровська церква (1708 - 1710-го років) - остання фундація гетьмана І. Мазепи, найактивнішого за всю нашу історію мецената української архітектури та інших видів мистецтва. Зовсім нещодавно розпочато реставрацію Троїцької церкви (1772 - 1774-го років) у селі Кірове Новгород - Сіверського району Чернігівської області - фундації старшини Стародубського козачого полку та відставного гетьмана К. Розумовського. На реставрацію та відбудову продовжує очікувати напівзруйнована надбрамна церква покинутого Глухівсько - Петропавлівського монастиря (1712-го року побудови) - фундація Стародубського полковника Миклашевського. У 1950-ті роки її почали розбирати на будматеріали з ініціативи дирекції місцевого будинку пристарілих, але це варварство було припинено держкомісією із Києва; з тих пір вона продовжує повільно руйнуватися та втрачати елементи декору. Проте сусідній Сафроніївський монастир у с. Нова Слобода Путивльського району Сумської області поступово відроджується. Тамтешню надбрамну церкву - дзвіницю (1750-ті роки) та трапезну (кінець XVII-го століття) піднято із руїн силами тамтешньої монастирської братії М.П. Та ж сама щаслива доля спіткала із шістьма храмами Густинського монастиря на Чернігівщині, де монастирський собор (1672-го року побудови, фундатор - гетьман І. Самойлович) та Петропавлівська церква 1696-го року побудови були доведені до стану руїн за радянської влади. Проте, на щастя, були врятовані місцевими монахинями, хоча науковість ремонтів цих споруд, зроблених під проводом Московського патріархату викликає досить серйозні сумніви. А от у Переяславі - Хмельницькому на Київщині тамтешній Михайлівський монастир уже досить істотно натерпівся від ВАРВАРСЬКИХ ПЕРЕБУДОВ соборного храму (1646 або 1666 рік) силами тамтешніх "москвофілів". Сподіваюся, із щойно повернутими спорудами Гамаліївського монастиря під Шосткою на Сумщині (будувався із 1720-го по 1734 роки) вони не зроблять того самого хоча б із поваги до подружжя гетьмана І. Скоропадського (гетьманував із 1708-го по 1720 роки), що поховані у трапезній Харлампіївській церкві (1720-го року побудови). Ще більше мене хвилює доля істотно поруйнованих соборного храму (1757-го року побудови) та Георгіївської трапезної церкви (1709-го року побудови) Курязького монастиря під моїм рідним містом Харковом, що є двома із шести більш - менш збережених споруд у стилі українського Відродження і бароко на території нашої області. Втратити або остаточно занедбати їх - це означає фактично довершити розпочату комуністичними безбожниками над українськими історичними та духовними пам'ятками нині фактично наскрізь русифікованої Харківської області. Дещо інший аспект проблем реставрації пам'яток цього періоду демонструють два храми різних періодів становлення цього стилю, що на території Дніпропетровщини: Варваринська церква 1756-го року у Китайгороді Царичанського району та Хрестовоздвиженська церква 1804-го року у Дніпропетровську, що суттєво втратили свої первісні архітектурні форми та первинні риси українського Відродження та бароко пізнього етапу його становлення внаслідок некваліфікованої та антинаукової реставрації, що нав'язала їм форми невластивого їм псевдоросійського стилю, що протягом усього XIX-го та на початку XX-го століття був головним ворогом споруд в українських стилях (згадати хоча б спробу перебудови собору (1686-го року побудови) в Ізюмі на Харківщині (1902 - 1905-го років), що мала б навернути слобідський козацький собор до лона "російського православ'я"). Сподіваюся, що дуже скоро у Києві завершиться розпочата у 2010-му році реставрація церкви св. Костянтина та Олени (1756-го року побудови; перебудовувалася у 1860-ті роки) - останнього істотно поруйнованого у 1930-ті роки барокового храму української столиці. На жаль, у провінції стан пам'яток у стилі українського бароко все ще не завжди задовільний: так і лишається відчутно поруйнованим та ще більше перебудованим храм кінця XVIII-го ст. у селі Линово Путивльського району Сумської області; напівзруйнованою та лише частково відбудованими лишаються Миколаївська та Різдвобогородицька церкви кінця XVIII-го ст. у місті Середина - Буда на Сумщині; уже раніше згадана мною Покровська церква (1708 - 1710-го року) у с. Дігтярівка Новгород - Сіверського району Чернігівської області; церква (1786-го року побудови) у с. Нова Білиця Старобільського району Луганської області; церква (1750-х років побудови) у с. Караванське Краснодонського району Луганської області; Володимирська церква УАПЦ (1796 - 1822-го років) у Кіровограді.; церква (1746 або 1782-го року побудови) у с. Новий Мерчик Валківського району Харківської області. Вимагають до себе уваги і руїни втрачених більше, аніж на 70% споруд цього стилю, різноманітні рештки (фундаменти, підмурки, фрагменти їх окремих частин) мають бути законсервовані, бо вони теж мають вагому історичну цінність, як частково збережені пам'ятки архітектури доби Гетьманщини. Більш менш збережених фрагментів руїн втрачених споруд цього періоду на Лівобережжі є всього дві: рештки стін собору Спасо - Преображенського Максаківського монастиря (1646 - 1654-го років побудови; розібраний наприкінці 1930-х - 1940-х років) на Чернігівщині та Успенської церкви (1686-го року побудови; руйнувалася 1973-го та 1986-го року) у с. Лютенька Гадяцького району на Полтавщині. Будматеріал, що лишився у вигляді битої цегли біля руїн цих споруд має бути закріпленим на збережені фрагменти стін цих будівель, і тим самим - законсервованим. Мають бути проведені і археологічні дослідження та вивчення наземних та підземних решток повністю втрачених споруд та ансамблів доби Гетьманщини: втраченого ансамблю Пустинно - Рихлівського монастиря на Чернігівщині; втраченого Миколаївського собору (1686 рік побудови) Крупицько - Батуринського монастиря на Чернігівщині; втрачених монастирських соборів Охтирського та Глухівсько - Петропавлівського монастирів, що на Сумщині; решток втрачених монастирських соборів Зміївського (кінця XVII-го ст.) та Хорошівського (1750-х років) монастирів на Харківщині тощо [2 - 43 - 137, 3 - ст.11, 24, 156, 172, 10 - ст.54, 92, 12 - ст.34 - 67, 1, 6, 7].

Не менш важливим завданням є і збір та систематизація інформації про надзвичайно важливі з архітектурної та історичної точок зору споруди. До мене це вже спробували зробити на "Вікіпедії". Проте тамтешній список цих будівель є далеко не повномасштабним та не зовсім точним, хоча поки що він є найповнішим серед всіх існуючих (не враховуючи мого списку). Багаторічний пошук у книгах (В. Вечерський "Пам'ятки архітектури та містобудування Лівобережної України"; "Втрачені об'єкти архітектурної спадщини України"; Д. Антонюк "Дванадцять мандрівок Полтавщиною"; М. Куриленко "Свята Чернігівська Земля"; "Полтавщина Православна" та інші), різноманітними реєстрами усіх рівнів, Інтернет - ресурсах дають змогу мені створити власний, найповніший (проте ще не зовсім опрацьований) реєстр - каталог усіх нині існуючих культових споруд у стилі українського Відродження та бароко, структурований за областями України:

1) Чернігівська область - існує 51 споруда; втрачено - 19 споруд;

2) Київська область та місто Київ - існує 36 споруд; втрачено - 23 споруди;

3) Сумська область - існує 31 споруда; втрачено - 22 споруди;

4) Полтавська область - існує 9 споруд; втрачено - 7 споруд;

5) Харківська область - існує 6 споруд; втрачено - 10 споруд;

6) Дніпропетровська область - існує 5 споруд; не було втрачено жодної споруди;

7) Черкаська область - існує 3 споруди; втрачено - 1 споруду;

8) Луганська область - існує 3 споруди; втрачено - 1 споруду;

9) Кіровоградська область - існує 2 споруди; не було втрачено жодної споруди;

10) Донецька область - існує 2 споруди; втрачено - 1 споруду;

11) Херсонська область - існує 1 споруда; втрачено - 1 споруду. Отже, перейдемо до підсумків: ВСЬОГО на території України (обмеженої сучасними кордонами, бо велика кількість храмів у стилі українського Відродження та бароко збереглася на території Російської федерації) ІСНУЄ - 147 споруд; ВТРАЧЕНО - 85 споруд.

Висновки: ці храми - живе свідчення доби розквіту й занепаду української козацької держави Гетьманщини, історична та особиста пам'ять про багатьох полковників та гетьманів, а отже ці споруди - фундамент, на якому тримається існування незалежної України, як правонаступниці Гетьманщини. Зберегти та реставрувати, систематизувати знання щодо цих будівель та популяризувати їх серед якнайширшого загалу наших громадян та іноземців - святий обов'язок нинішньої української держави. Вони - невід'ємна частина минулого України, без якої просто неможливим є її майбутнє! Зібрати усі дані щодо їх кількості, технічного стану, історико - архітектурної цінності - ось яке завдання я ставив перед собою, коли брався за їх детальне вивчення. Про те, як я зміг виконати його - судити вам самим, шановні читачі, проте я впевнений, що я впорався із поставленою перед собою метою [2 - 43 - 137, 3 - ст.11, 24, 156, 172, 10 - ст.54, 92, 1, 6]!

Список літератури та Інтернет-ресурсів