Така ж закономірність (щоправда, в скромнішому числовому вираженні) простежується в Переяславі. В Чернігові до XI ст. відносяться два храми, а на територіях інших південноруських міст по одному. Значно збільшується число храмів, зведених на півдні Київської Русі, в XII -- XIII ст., що було пов'язано як із поширенням християнства, так і з бажанням місцевих князів будувати престижні споруди у зв'язку з соціально-економічним зміцненням вотчинних володінь.

Крім залишків кам'яних споруд, у різних місцях виявлені речі культового вжитку: хороси, підсвічники, кадила, що засвідчує перебування тут за середньовіччя дерев'яних церков чи каплиць.

На Русі протягом кількох століть більше всього будувалося храмів на честь Богородиці, різних свят (Різдва Богородиці, Успіння, Покрова, Срітення, Введення), Христа і конкретних святих, які переважно були небесними патронами князя-засновника певної церковної споруди.

Співвідношення місцевих традицій і ортодоксального християнства простежується в певних рисах поховальної обрядовості перших століть II тисячоліття н.е. Зокрема, типовий для візантійського регіону звичай перезахоронения померлих через певний час на Русі зафіксовано лише в окремих монастирях Києва та Чернігова, а також у Василеві та його околицях на Дністрі. Східні слов'яни, з огляду на психологічну специфіку в ставленні до померлих, ховали їх раз і назавжди.

Певний вплив обрядовості з Візантії простежується в звичаї проживання чи захоронения в печерах, що його в кількох випадках зафіксовано на території Середнього Подніпров'я (Київ та його околиці, Чернігів, Монастирьок, Любеч), Середнього Подністров'я та Волині (Бакота, Ля-дава, Зимно, Нагоряни та ін.).

Незначне число випадків дотримання обрядовості ортодоксального візантійського християнства свідчить про те, що ні про яке засилля грецького кліру в східнослов'янських парафіях не може бути й мови. Додамо, що, на відміну од теплих, сухих та провітрюваних печер чорноморсько-середземноморського регіону, на основній частині сучасної України (як і всієї Східної Європи в цілому) печери будувалися під землею, були холодними, темними, задушливими. Проживання в них для ченців-аскетів, котрі присвячували себе тільки Богу, оберталося на справжнє подвижництво.

Така орієнтація Церкви на всіх рівнях передовсім на місцеве середовище спричинювала те, що духівництво було одним із поборників спокою та злагоди на Русі.

Церкві подеколи було навіть байдуже, має рацію чи помиляється в конкретному випадку той або інший світський феодал будь-якого рівня, котрий іде зі зброєю в руках на сусіда чи родича. Завданням її стало запобігання кровопролиття, отож духовні пастирі докладали значних зусиль для ліквідації суперечностей в ім'я злагоди і єдності князівських родин.

Слід зазначити, що позиція митрополита, єпископів і священиків визначалася тим положенням, яке Церква посідала в системі феодальної держави. Розуміючи, що за умов політичної нестабільності й постійної міжкнязівської боротьби земельні, фінансові та правові інтереси Церкви повсякчас ущемлюватимуться, духівництво було зацікавлене в збереженні єдності Русі. Доцентрові тенденції Церкви зумовлювалися також її положенням паралельної політичної структури, яка мала великі можливості в справі формування суспільної свідомості, розвиткові культури, виробленні й поширенні на певні життєві сфери церковної юрисдикції, здійсненні міжнародних зв'язків (насамперед з візантійською ойкуменою).

Як інститут, котрий відав управлінням культу, Церква володіла розгалуженою мережею установ, що опікувалися літургічною та іншими формами діяльності, місіонерством, виконанням християнських таїнств, віросповіданням та релігійно-пропагандистською діяльністю. За допомогою князівської влади вона справляла відчутний вплив на розвиток у Київській Русі феодальної суспільної свідомості, писемності, літератури, культури загалом у християнській релігійній формі. Водночас вона завдавала значних втрат старій язичницькій культурі Але що далі від центрів, то її вплив був усе менш дійовим [42, 134].

Проте населення Східної Європи в цілому й південноруських земель зокрема не могло в одну мить відмовитись од старих дідівських та батьківських язичницьких вірувань і "одноголосно" сприйняти нові духовні цінності. З цього погляду ситуація на Русі не була чимось новим - подібні явища зафіксовані в західноєвропейських країнах та й у Візантії вже після утвердження нової християнської державної релігії [17, 145-146]. А про те, як це відбувалося на Русі, красномовно свідчить хоча б літописне повідомлення 1071 року (більш як через 80 років після введення православ'я):

"У ті ж часи прийшов волхв, спокушений бісом, бо, прийшовши до Києва, він говорив: "Явилися мені п'ять богів, кажучи так: "Повідай людям, що на п'ятий рік потекти Дніпру назад, а землям переступати на інші місця, так що стати Грецькій землі на Руській землі, а Руській на Грецькій, і іншим землям переміститися"". Невігласи ж його слухали, а віруючі насміхалися, говорячи йому: "Біс тобою грає на пагубу тобі". Що й сталося йому, бо одної ночі зник він безвісти".

Певна річ, такі явища мали місце передовсім у народній культурі, не так тісно пов'язаній попервах з інноваціями.

З'ясувати цю ситуацію здатне розташування самої пам'ятки: вказані поселення та могильник знайдено поблизу місця, де підземна річка виходить на поверхню і, утворюючи гарну, оточену деревами невелику затоку, на дні якої ввесь час м'яко коливається білий пісок (аналогія - палаюче вогнище), вливається в річку Ласка - праву притоку Десни. Тут тривалий час стояла каплиця і жителі поблизьких сіл відзначали свято Маковея. Зіставляючи наявну археологічну інформацію з літописним повідомленням про будівництво храмів на місці язичницьких святилищ, можна з великою долею імовірності стверджувати, що в XI - XII ст., як і в давніші часи (поряд знайдено сліди слов'янського поселення третьої чверті І тисячоліття н. є.), населення шанувало цей чудовий куточок природи. Таке поклоніння деревам, озерам, ручаям, на думку відомого дослідника слов'янської міфології Є. В. Анічкова, було однією з форм релігійної свідомості. Святилище на березі Ласки могли відвідувати на початку II тисячоліття, тобто після введення християнства, й паломники-язичники з більш віддалених місцевостей, зокрема, представники заможних прошарків суспільства. Це паломництво сприяло торговельним оборудкам, обміну прикрасами, не типовими для сільської місцевості. Окремі з них згодом опинилися серед інвентаря в згаданих похованнях.

Таким чином за ортодоксального християнства існували свої правила та канони.

За доби Давньої Русі

Саме пристосування прадавніх язичницьких культів східних слов'ян до нових форм економічного й суспільно-політичного життя не змогло задовольнити потреби ранньофеодального суспільства і його держави. Протягом усього кількох років з часу проведення уніфікації і об'єднання язичницьких культів на основі традиційних вірувань східних слов'ян відбулося перегрупування політичних сил всередині панівної верстви Київської Русі, загалом завершилося її станове оформлення та консолідація.

Усе розмаїття елементів стародавнього язичницва; вірування, звичаї, наявність живих носіїв релігійних традицій тощо - побажав використати для ідеологічної підтримки своєї влади великий князь Володимир Святославич відразу після утвердження на київському столі 980 року. Саме ним було створено пантеон богів, знаних і шанованих у різних землях держави. Створення такого релігійного осередку в політичному і економічному центрі Київської Русі мало на меті обгрунтувати територіальну єдність та неподільність підлеглих князю земель, соціальну та етнічну спільність підданих.

На чолі пантеону поставлено Перуна- володаря грому і блискавок, покровителя великого князя та його військової дружини, чим закріплювався принцип єдиновладдя. Перун був грізним божеством. Але водночас це був мудрий бог, адже його зображали з сивою (срібною) головою та золотими вусами. На посаді "першого серед перших" він змінив Рода.

Другим богом пантеону був Хорос. Окремі давні дослідники вважали, що це бог сонця і тепла.

Слідом за Хоросом називається Даждьбог- одне з головних божеств язичницької Русі. Під цим ім'ям обожнювалося Сонце, яке, згідно з віруваннями наших предків, давало життя, живило все навколишнє природнє середовище. Тобто це був бог що дає добро. Крім нього, східні слов'яни знали ще й інших "сонячних" богів, але Володимир із якихось відомих тільки йому причин вибрав Даждьбога. Широкого розповсюдження на Русі також "сонячні" амулети- круглі підвіски з різноманітними візерунками чи зображеннями.

Антиподом Даждьбогу 980 року був Стрибог- бог, який знищує добро. В ньму ще уособлювалися холод, негода. За "За словом о полку Ігоревім ", Стрибог- дід, родоначальник усіх вітрів. П'ятим богом вважався Сімаргл (або Семуругл в інших писемних джерелах). Про нього дійшло досить мало відомостей, з наявної інформації дослідники трактують образ Сімаргла як крилатого пса, охоронця зерна і посівів. З огляду на такі функції він мав крила, гострі пазури та зуби.

Єдиною представницею жіночої статі в цьому поважному зібранні богів була Мокош. Вона вважалася заступницею дому, родинного вогнища, покровителькою ткацтва, прядіння, вишивання та інших занять[22, 31].

Прийняття християнства сприяло зростанню міжнародного авторитету держави. Сприяло налагодженню і розширенню плідних зв'язків, побудованих на принципі рівноправності, з багатьма європейськими країнами, зокрема з Німеччиною, Польщею, Швецією, Римом.

Під впливом християнства поступово відбулася докорінна зміна світобачення та світосприйняття у населення Давньоруської держави.

3.2 Розуміння поняття "християнські цінності" в давньоруському суспільстві

Ми живемо в такий час, коли в суспільному типову свідомості проходить формування нових цінностей та переосмислення старих.

Зараз можна спостерігати зростання інтересу до отримання знань, вмінь та навиків, які сприяли б росту статку людини. Разом з тим люди задумуються над тим, яке місце в їх житті займають моральні і духовні цінності. Важливим джерелом духовності суб'єкта є етичні норми на які він орієнтується у повсякденному житті. Коли суб'єкт сприймає і засвоює етичні норми як внутрішні обов'язкові зразки поведінки то він також приєднується до високих духовних цінностей буття. Духовне багатство людини збільшується, коли усталені в суспільних нормах духовні цінності стають невід'ємною частиною світу, суб'єктивної реальності. У якості християнських цінностей розглядались морально-етичні заповіді, які записані в Новому Завіті.

Поняття "християнські цінності" є умовними. Під цим розуміють ті цінності, котрі по своєму змісту прямо протилежні не християнським. Це не значить що вони повинні обов'язково мати якийсь виражений негативний особистісний чи суспільний зміст. До ахристиянських цінностей можна віднести інші релігії, а також цінності, які не входять до релігії, жодної релігії, що існують. Прикладом може бути відмінність між християнськими та язичницькими цінностями. Окрім цього добре відомо, що ряд заповідей християнства має певні загальні риси в порівнянні з іншими релігіями. Цінності можна розуміти, як форми репрезентації свідомості людини тих чи інших принципів поведінки [33, 49].

Існування в структурі морально-етичних цінностей двох різно направлених по змісту, підструктур можна розуміти, як закономірне явище, яке виникає в процесі взаємодії людини в соціальному середовищі. Кожна з них виконує певну функцію в житті людини і сприяє більш успішній його адаптації в тих чи інших умовах життєдіяльності. Християнські цінності будуються на встановленні безконфліктних відносин з іншими людьми, але й ухилення від виникаючих протиріч, відмова від активного вирішення життєвих труднощів. Таке відношення до себе чи до інших людей та ситуація в одних випадках може мати соціально адекватну, а в інших соціально неодекватну форми поведінки. Але дотримання християнських цінностей веде до дезадаптації людини, яка перестає враховувати потреби життя. А християнські цінності забезпечують прогрес або регрес особистості, групи чи суспільства, тому що породжені ними протиріччя є головним джерелом зміни будь-якої системи.

Цінності об'єкти віруванні оріентири, структуруючі світ, роблячи його рельєфним для людини і по відношенню до людини: " Всему царству ценностей присущ особый порядок, который состоит в том, что ценности в отношениях друг к другу образуют некую "иерархию", в силу которой одна ценность оказывается более высокой" или "более низкой", чем другая. Эта иерархия как и разделение на "позитивные" и "негативные" ценности, вытекает из самой сущности ценностей и не относится только к известным ценностям"" [26, 115]. Таке упорядкування світу одночасно є ціннисним упорядкуванням відкритої світу людини, утвердження в ньому і через нього певного культурно-антропологічного прототипу ("решения за себя есть формирования себя"), так як логос, світ смислів і цінностей, не протистоїть людині лише, як інше начало, а є загально значимою формою вираження суті людського буття формою і способом самоутотожнення людського начала в людині і по суті справи "лишь в той мере , в какой мы выполняем задачи и требования осуществяемим смыслом и реализируемыми ценностями, тогда человек осуществляет и реализует самого себя"[ 26, 117].

Виходячи з вище наведеного слід зазначити, що християнські цінності відігравали особливу роль в житті давньоруського суспільства і окремих людей, що мало вплив на їх життя, світобачення та світосприйняття.

3.3 Трансформація ціннісних орієнтацій особистості після запровадження християнства

Контакти між язичництвом і православ'ям іноді простежуються навіть через багато століть. Як змогли встановити В. П. Коваленко та Р. С. Орлов, царські ворота іконостасу чернігівського Борисоглібського собору справді були виготовлені з металу срібного язичницького ідола, що його за переказами заховали в землю жерці під час охрещення чернігівців за князювання Володимира Святославича. Для витопу ідола були використані арабські дирхеми, а після знахідки його в пізньо-середньовічні часи срібло знайшло нове застосування - як матеріал для створення християнської святині.

Проте найбільш цікавим у переплетінні язичницьких та християнських ідей у світогляді як широких народних мас, так і соціальної верхівки Київської Русі виявилось явище, що отримало назву "двовірства"

І все ж релігійний синкретизм виявився на обох рівнях давньоруської культури (як елітарної, так і народної), наклав свій відбиток на поведінку, критерії цінностей і практичний бік діяльності представників різних соціальних груп населення. Двовірство не обмежувалося колом вірувань та обрядів, воно справляло великий вплив і на розвиток філософсько-світоглядних ідей, включаючи етичну та естетичну свідомість, історичне мислення, уявлення про саме суспільство. Весь комплекс пам'яток матеріальної культури й писемності, усна традиція в зафіксованих найдавніших шарах, живопис свідчать про взаємодію в культурі Київської Русі кількох світоглядів. І в пізніші часи навіть праведні християни подекуди, свідомо чи несвідомо, дотримувалися принципу двовірства: "Бога люби, але й чорта не гніви") двовірства можуть бути віднесені наступні явища:

1) одночасне звернення до християнських та нехристиянських надприродних персонажів та інші форми змішання різнорідних релігійних елементів;

2) використання християнами елементів язичницької обрядовості та фразеології;

3) присвоєння персонажам християнської міфології рис язичницьких нижчих і вищих божеств;

4) звернення до язичницьких персонажів і мотивів у вочевидь християнському середовищі.

(На думку Церкви, до двовірства слід зараховувати не лише синкретизм християнства і слов'янського язичництва, а й змішання з християнством елементів інших релігій (язичництва неслов'янських народів, ісламу тощо). Проте далеко не всі нехристиянські риси народних вірувань спрямовані своїм корінням у дохристиянську добу. Не зрідка власне християнські мотиви в перебігу їх засвоєння простолюдом набувають близького до язичництва вигляду. Язичницьке начало могло підтримуватися не стільки історичними спогадами, скільки сталістю життєвого укладу та пов'язаними з ним психологією й рівнем культури, і Традиційна народна культура з її чуттєвим, напівязичницьким світосприйняттям володіла колосальною творчою потенцією, що дозволяла їй істотно трансформувати і переосмислювати елементи християнства. Зазвичай уявлення про народні вірування, зокрема й у релігійній сфері, пов'язують із селянськими масами. Це загалом справедливо, одначе подібні ідеологічні погляди були характерними і для значної частини жителів давньоруських міст, мали прибічників і в аристократичному середовищі.

З цим можна погодитися, уточнивши, проте, що зазначені факти стосуються передовсім культури вищих соціальних прошарків суспільства. На рівні елітарної культури двовірство найперше відбивається в тексті "Слова о полку Ігоревім", написаного через два століття після введення християнства на Русі. Тут згадуються старі божества (Велес, Стрибог, Хоре, Див та інші), підкреслюється активне ставлення сил природи до різних етапів походу новгород-сіверського князя Ігоря Святославича на половців 1185 року: попередження про небезпеку на початку походу, радість у зв'язку зі втечею князя з полону. Не менш показовими з цього погляду є діалог полоненого князя з річкою та плач дружини князя Ярославни, яка звертається за допомогою не до християнських святих, а до вітра-вітрила, Дніпра-Славутича, світлого і трисвітлого сонця.

Яскраві приклади існування двовірства серед феодальної верхівки дають вироби прикладного мистецтва. З-поміж них найбільш показовими є круглі амулети-змійовики, що походять з Візантії, але набагато більшу популярність здобули на Русі. Це, схоже, передовсім було пов'язано зі специфікою релігійної свідомості східних слов'ян доби середньовіччя)

На одному боці такого оберега зображався Христос, Богородиця, архангел Михаїл чи ще якийсь святий, на іншому, фігура чи сама лише голова з волоссям у вигляді змій (міфологічний мотив, генетично пов'язаний з античною Медузою Горгоною). На багатьох із виявлених у різних місцях екземплярах присутні грецькі написи заклинання проти зображеного на них демона вже не Горгони. Написи на змійовиках називають цього демона "істера" (давньоруський переклад "дъна", проте це слово можна тлумачити й інакше: "внутрішнє, утроба, її хвороби та демон, що їх спричиняє"). Певно, мається на увазі хвороботворний демон жіночої статі, який часто фігурує в апокрифічних текстах і пов'язаних з ними заклинаннях. Написи грецькою мовою на частині цих амулетів говорять про їх використання саме у вищих соціальних прошарках суспільства Київської Русі. Невибагливі за виконанням змійовики могли носитися й представниками широких мас. Саме так вважають окремі дослідники.

Популярність язичницьких мотивів серед "сильних світу цього" засвідчують і деякі категорії жіночих прикрас: срібні двостулкові браслети-наручі та не менш відомі колти з емалями. Перші з них стягували довгі та широкі рукава сорочок, що вдягалися жінками перед ігрищами, але під час танців знімалися (довгий рукав саме такої сорочки прагне намочити в річці Каяла героїня "Слова" Ярославна, щоб утерти ним криваві рани на тілі свого чоловіка). Другі являли собою фрагменти головного убору. На браслетах часто викарбовувалося зображення жінок у танці, скоморохів, гуслярів, тобто все те, що засуджувалося церковниками як язичницьке. А колти не зрідка прикрашалися зображеннями птахів-сиринів, "деревами життя" - символами будови Всесвіту. Проте слід відзначити, що в XII - XIII ст. у вищих суспільних колах ці речі носилися вже не для демонстрації перед духівництвом і поступово замінювалися сюжетами суто християнськими [31, 560].

Набагато більше свідчень про двовірство знаходимо на рівні народної культури. Про це оповідається в окремих церковних творах, наприклад, у проаналізованому Б. О. Рибаковим "Слові про те, як язичники поклонялися ідолам і приносили їм жертви". Твір, можливо, був написаний у XII ст. церковнослужителем з кліру Київської Софії під час мандрівки на кораблі до Константинополя. Зокрема, в ньому розповідається, що після введення християнства на Русі язичництво відступило на "україни", де люди і в згаданий час молилися "проклятому богу Перуну" та іншим божествам, однак робили це крадькома.

Археологічне підтвердження двовірства отримано під час - робіт на давньоруському сільському поселенні між сучасними селами Автуничі та Лемешівка на півночі Чернігівщини, де поміж численних категорій знахідок були виявлені предмети християнського культур натільні хрестики, виготовлені з металу, перламутру та сланцю, а також енколпіони (хрести-складні). А на одному з уламків горщика XII ст., виготовленого місцевим ремісником-гончарем, вдалося прочитати частину напису: "[Боже] поможи рабу твоєму М...". З усього сказаного випливає, що християнство цілком торжествувало навіть у цьому віддаленому од великих центрів куточку Південної Русі. Проте на сільському кладовищі небіжчиків ховали ще за старими звичаями під курганними насипами.

Слід зазначити, що серед археологічних пам'яток XI - XIII ст. саме поховальні пам'ятки якнайкраще ілюструють побутування релігійного синкретизму в середовищі широких народних мас Адже за християнськими канонами людина з цього світу мусила вирушати до потойбічного з тим, з чим прийшла, тобто без нічого. А на некрополях перших століть II тисячоліття н. є. досліджуються курганні насипи, під якими біля померлих часто знаходять різноманітний інвентар, що за традиційними віруваннями мав допомагати людині в її житті на новому місці. Така ж картина простежується й на багатьох безкурганних (тобто християнських) кладовищах: незрідка фіксуються в могилах кераміка та інші побутові речі, прикраси, елементи одягу тощо. Найчастіше зустрічаються в XI - XII ст. комплекси, де курган - символ язичництва в поховальній обрядовості ще насипався, але саме захоронения за обрядом інгумації вже проводилося в ямі, тобто виконувалася одна з догм нової, християнської релігії.

Ще одним підтвердженням синкретизму вірувань є наявність у культурних шарах багатьох давньоруських міст і сільських поселень, що існували на початку II тисячоліття н. е., амулетів-оберегів та символів християнської релігії. До останніх слід відносити вже згадані хрестики невеликих розмірів та енколпіони, а також іконки прямокутної і овальної форми, виготовлені з різного металу і каміння, фігурні підвіски із зображенням святих. На півдні Русі популярними були зображення Христа, Богородиці, Георгія, Миколая, Пантелеймона, Гавриїла та деяких інших. Зустрічаються не лише місцеві вироби (часто досить високої якості), а й імпортовані з Візантії, Скандінавії.

Вражають розмаїттям амулети перших століть II тисячоліття н. е. Поміж них орнаментовані підвіски круглої форми -- символи Сонця, так звані "лунниці" - символи Місяця, мініатюрні топірці із золота та кольорових металів символи Перуна (його символами були ще й крем'яні знаряддя праці та уламки цього каменю), шумні амулети-обереги, які своїм звуком мали відганяти злих духів від людей і домашніх тварин. Крім того, відомі мініатюрні ключики символи багатства, кістяні обереги (ікла кабана, ведмедя, так звані "стилі" зігнуті вістря із зображенням чи орнаментом на одному з кінців, пазури хижаків), глиняні писанки, що уособлювали очисні, відроджувальні сили, та деякі інші речі Навіть певні побутові предмети, зокрема, ножі, потрапляючи в поховання, наділялися новими, магічними функціями, вони відігравали роль супротивників злих сил. Такі властивості окремих предметів побутового призначення зафіксовані і в етнографії.

Часто язичницькі та християнські амулети і символи зустрічаються разом в одному археологічному комплексі (наприклад, у складі однієї низки намиста могло бути кілька лунниць і хрестиків). Іноді протилежні з релігійного погляду мотиви могли переплітатися в одному виробі (наприклад, хрест у колі чи всередині лунниці, або звернення до Бога на язичницькому амулеті кабанячому іклі).

Розглянуті тут матеріали різних історичних джерел дозволяють зробити певні висновки. Можна стверджувати, що коли Київська Русь увійшла до християнського світу як рівноправний партнер, то отримала значні і позитивні імпульси, що безумовно сприяли розвиткові її культури загалом і релігійної свідомості зокрема.

Водночас давньоруська епоха стала добою протистояння старої і нової релігійних систем, взаємопроникнення ідей, що спричинило появу такого духовного феномена, як двовірство. Розвинуте в пору державотворення східнослов'янське язичництво не відразу поступилося місцем новій вірі. Проте апарат Церкви за підтримки світської влади поступово, але неухильно завойовував позиції в усіх куточках східнослов'янської ойкумени і, зокрема, на території південноруських земель.

Функції язичницьких богів перебрали на себе окремі християнські святі (Велес Власій, Перун Ілля), деякі православні свята (Пасха, Різдво) наклалися на прадідівські ритуали.

IX - XIII ст. стали перехідним етапом у розвитку християнства на території сучасної України, як і по всій Східній Європі. Нова доба його утвердження почалася в другій половині XIII ст., коли внаслідок внутрішнього духовного розвитку суспільства, а також глобальної для країни катастрофи - навали орд Батия і загибелі держави - східні слов'яни вже остаточно навертаються в християнство, а прадідівські божества та звичаї виступають переважно як релікти.

Християни, за їх словами, мали попередників в минулому, бо істина тобто соціально-актуальні цінності, існували в світі до приходу Христа і навіть до дарування Закону.

Отож прийняття християнства є якісною зміною свідомості людини та звільнення від пристосування до загальноприродних умов , зроблено новий важливий крок до перебудови розуму і пізнавальних процесів, розуміння та соціальної адаптації.

Висновки