Пережитки язичництва в культурі Київської Русі Х-ХІІІ ст.

План

Вступ

Розділ І. Джерела та історіографія

1.1 Джерела

1.2 Історіографія

Розділ ІІ. Язичництво Київської Русі

2.1 Язичництво та язичницький світогляд

2.2 Язичницькі святилища та святі місця

Розділ ІІІ. Християнізація Київської Русі

Розділ ІV. Пережитки язичництва в Київській Русі після прийняття християнства

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Методичний додаток

Вступ

Витоки української культури беруть свої початки з давньоруської держави, духовна та культурна спадщина якої стала першоосновою для сучасної національної культури. Світогляд середньовічної людини багато в чому спирався на релігійну основу. Вірування мали великий вплив на повсякденне життя людини, вони регулювали та конролювали всі сфери життя. Зміна язичницької релігії на християнство не змогла повністю викоренити язичницькі вірування зі світоглядної системи давньоруської людини. Законсервувавшись в народній культурі, пережитки язичництва проіснували достатньо довгий час та стали невід'ємною частиною культури українського народу. Тому актуальність теми досліджень пережитків язичництва не підлягає сумніву.

Мета роботи: дослідити феномен язичницьких пережитків в Київській Русі, з'ясувати процес християнізації язичницького суспільства та виникнення системи давньоруського двовір'я.

Для досягнення даної мети потрібно вирішити такі завдання:

- проаналізувати джерела та історіографію проблеми;

- розглянути язичницький світогляд та систему вірувань в Київській Русі напередодні хрещення;

- дослідити язичницькі святилища та язичницькі святі місця до хрещення Київської Русі;

- проаналізувати передумови християнізації Київської Русі, розглянути процес християнізації;

- висвітлити боротьбу християнства проти язичництва після прийняття християнства;

- з'ясувати причини збереження решток язичництва в культурі та розглянути основні пережитки язичництва у світогляді давньоруської людини.

Об'єктом дослідження є релігійне та культурне життя Давньої Русі.

Предметом дослідження. є язичницькі пережитки в релігійно-світоглядній системі Давньої Русі.

Хронологічні рамки охоплюють Х - середину ХІІІ ст. (з моменту виникнення Давньоруської держави до монголо-татарської навали).

Територіальні рамки обумовлюються територією Київської Русі Х -ХІІІ ст.

Структура бакалаврської роботи складається зі вступу, чотирьох розділів, що розподіляються на підрозділи, висновків, списку використаних джерел та літератури, методичного додатку.

Перший розділ присвячено розгляду джерел та історіографії.

Другий - досліджує слов'янське язичництво, його систему релігійних вірувань, святилищ і святих місць.

У третьому розділі висвітлено передумови та процес християнізації Київської Русі.

У четвертому розділі проаналізовано стан релігійних вірувань після прийняття християнства у давньоруському суспільстві, здійснено огляд пережитків язичництва в Київській Русі.

Практичне значення дослідження полягає у можливості використання результатів та матеріалів роботи на уроках з історії, українознавства і культурології та в позакласній роботі.

Розділ І. Джерела та історіографія

1.1 Джерела

Джерельну базу дослідження складають: письмові, археологічні, етнографічні та фольклорні джерела.

Серед письмових джерел важливими є вітчизняні та зарубіжні літописи, хроніки, твори арабських та візантійських авторів.

Давньоруські автори не описували всіх обрядів язичників. Вони лише осуджували "поганські" вірування, тому й не вдавались у подробиці описання, які й так були добре відомі їхній тогочасній аудиторії, значна частина якої продовжувала сповідувати язичництво.

Найяскравішим прикладом є "Повість минулих літ". Лiтописна традицiя на теренах Русi, очевидно, веде свiй початок з ХI ст. На зламi ХI-ХII ст. перші лiтописнi тексти були систематизовані та впорядковані у зводи спочатку зусиллями монаха Києво-Печерської Лаври Нестора, а трохи згодом вiдредагованi ігуменом Київського Видубицького монастиря Сильвестром [9; с. 8]. Результатом їх діяльності і став лiтописний текст, вiдомий як "Повiсть минулих літ". У "Повісті минулих літ" записана згадка про релігійну реформу князя Володимира. Переліковуються боги княжого пантеону язичницької доби - дерев'яні Перун, Хорс, Даждьбог, Стрибог, Симаргл та Мокош.

Методологiя літописів відзначалася провiденцiалiзмом. Їхнi автори вважали, що все i в людинi, i в кранi, i загалом у свiті передбачено i запрограмовано Богом. Людина у своїх змаганнях, суспільство, країна можуть зрозуміти передбачення. Тоді їх дії не перечать волі Бога. І тоді він веде їх та вони перемагають. Якщо ж Божий замисел не виконується, то дії людини та країни приречені на поразку [17; с. 365].

Крiм лiтописiв, значний масив iсторичної iнформацiї про релігійне життя давньоруської країни зберiгся на сторiнках пам'яток давньоруської літератури. Серед них перш за все слід згадати "Слово про закон і благодать" київського митрополита Іларіона. Мета цього невеличкого за обсягом твору -- уславити дiяльнiсть великих київських князів, як фундаторів держави, опікунів церкви. Але водночас значну увагу придiлено iсторичним подiям [20; с. 49].

Особливу цінність для вивчення пережитків язичництва у давньоруському суспільстві становлять повчання проти язичництва.

Найбільша гордість давньоруської літератури, найвидатніша пам'ятка світової культури - "Слово о полку Ігоревім" містить у собі певні елементи язичницьких вірувань. Історичною основою поеми є невдалий похід князя Ігоря Святославича, його брата Всеволода, сина Володимира та небожа Святослава проти половецьких ворогів Руської землі, який закінчився поразкою русичів у битві на річці Калка. [27; с. 110].

Основою фольклорних джерел є усна народна творчість, міфи про походження Всесвіту, Сонця, Місяця, гір, морів, озер. Міфотворчість - найдавніший вияв колективної людської свідомості, більшість з яких виникли у дохристиянський період.

Давні уявлення, релігійні культи та язичницька міфологія зумовили формування календарно-обрядової творчості, що ґрунтувалися на особливостях природної циклічності, на різних етапах сільськогосподарської працію. Слов'яни намагалися задобрити сили природи. Яскравий приклад - календарно-обрядові пісні, відповідно до чотирьох пір року, періодів у хліборобстві. Кожний цикл має центральне свято, обрядові дійства та мають релігійне, поминальне, хліборобське та родинне значення. Наприклад, колядки, щедрівки, веснянки, гаївки, маївки, Русальні та Купальські пісні; зажинкові, жнивні, обжинкові пісні [34; с. 475-477].

Сюди також входять казки, легенди, билини, що містять рештки язичницьких вірувань.

До археологічних джерел належать поховальні та культові споруди. Поховальні споруди найбільш яскраво показують процеси, що відбувалися у давньоруському суспільстві у релігійній та культурній сферах.

Найбільш раннім у слов'ян був обряд кремації, який для пам'яток кінця I тисячоліття н.е. фіксується в двох стадіях: трупоспалення на стороні і на місці майбутнього поховання. У першому випадку померлих спалювали на загальному для усієї громади вогнищі. Як і в пізніших похованнях (за обрядом інгумації) небіжчикові клали різноманітний інвентар: побутові речі, прикраси, амулети-обереги, кераміку, іноді знаряддя праці та жертовні страви. В багатих похованнях зафіксовані ще предмети озброєння й спорядження воїна, в окремих комплексах виявлені загнуздані коні та вбиті слуги (найчастіше - наложниці). В окремих могилах небіжчиків не виявлено - то були меморіальні споруди (кенотафи) на честь померлих далеко від домівки [55; с. 259].

Яскравим прикладом поховання язичницького періоду є чернігівський курган Чорна могила. Пам'ятку дослідив Д. Самоквасов [24; с. 937-938]. Крім князя, тут було поховано, ще підлітка та жінку. Біля померлих покладено різноманітні речі, що являлися необхідними для них на "тому світі": предмети озброєння і військового спорядження (шоломи, кольчуги, мечі), кінська упряж (стремена, сідло), побутові речі (ножі, ключі, замки, сокири, наповнений кістками тварин казан), довгі ритуальні ножи, прикраси, монети, численні зливки кольорових металів - рештки розплавлених у вогні речей. У ногах небіжчиків лежали забиті бики і коні. Б. Рибаков інтерпретував Чорну Могилу як захоронення князя місцевої династії [44; с. 306].

З прийняттям християнства поховальний обряд докорінно змінюється, кремація замінюється на інгумацію, з могил починає зникати поховальний інвентар, зброя та їжа. Але пережитки язичницького обряду продовжують існувати вже на християнських кладовищах.

Що стосується шляху досягнення іншого світу, а також його місцеперебування за уявленнями середньовічних слов'ян, слід зауважити, що інформація щодо цього в наявних писемних джерелах відсутня. Тому слід брати до уваги найбільш загальні вірування давніх індоєвропейців, до яких належало і східноєвропейське слов'янство. У більшості індоєвропейських народів Космос був упорядкования і систематизований у вигляді трьох просторово-часових пластів: нижнього (підземний світ), середнього (земний) і горішнього (небесний). Це так звана "концепція світового дерева" [54; с. 340]. У східних слов'ян така модель досить підтверджується композицією Збруцького ідола.

Також важливе місце в житті східних слов'ян посідали культові споруди: капища, святилища, - де стояли виконані з різного матеріалу зображення язичницьких богів. Такі святилища відкриті в Шумську на Житомирщині, у Ржавинському лісі на Буковині, на горі Пластунка під Каневом, на Старокиївській горі.

Аналогічні культові пам'ятки відомі й на північних землях. Найбільш вивченим є святилище поблизу Новгорода, на Перині ("пагорбі Перуна"); Деякі з цих пам'яток перебували в центрі окремих східнослов'янських земель і відігравали роль племінних язичницьких культових місць [54; с. 339].

Найдавніше капище у Києві було розкопано у 1908 році у центрі городища на Старокиївській горі (біля приміщення сучасного Національного музею історії України) В. Хвойкою. У центрі городища Кия стояло язичницьке капище - культовий центр полян, що датується V - VI ст. Від язичницького капища залишився, власне, фундамент складений із необроблених брил пісковику, граніту на глиняному розчині [44; с. 70].

В Україні зберігаються рештки визначної культової споруди поганського часу - печерно-скельного храму в с. Буша (р.Мурафа, притока р.Дністер) з наскельним рельєфом-композицією та написами. Питання про достеменний час виникнення цього рельєфу й самої будівлі залишається дискусійним. Одні вбачають у ньому витвір кельтських майстрів, інші взагалі відмовляються його визнавати за взірець стародавнього мистецтва. Але при всьому тому існують незаперечні докази використання храму для культових відправлень у VІІІ - ІХ ст. В. Даниленко ще 1961 р. відкрив і дослідив тут глинобитний вівтар-вогнище й ліпну слов'янську кераміку VІІІ ст. Знахідки трапилися в культурному шарі, що накопичився на дні печери [54; с. 340].

Через поодинокі згадки про слов'янські капища відтворити повну картину місць поклоніння давніх словян неможливо. Але за допомогою археологічних досліджень слов'янських святилищ у Києві, Чернігові, Новгороді, маємо можливість уявити, як же виглядали слов'янські святилища.

В 1975 році розкопки, що проводила Київська археологічна експедиція неподалік від літописного Теремного двору виявили місце розташування Перунового пагорба, де натрапили на викопані в материковому ґрунті фундаментні рови споруди, засипані щебенем, уламками плінфи та шифером у перемішку із глиною і шматками цем'янки. Споруда являла собою видовжений прямокутник. Південна, північна і східна частина прямокутника переходили в симетричні виступи. Всього виступів було шість, у вигляді пелюстків квітки. Саме у цих виступах могли стояти ідоли літописних богів [4; с. 131].

Таким чином, досліджуючи дохристиянські уявлення і вірування доби Київської Русі, спираючись на письмові згадки, археологічні джерела та фольклорні матеріали в цілому можемо відновити загальні риси язичницької системи вірувань та її пережитки після прийняття християнства.

1.2 Історіографія

З прийняттям та поширенням християнства на теренах Київської Русі ще довгий час продовжується поклоніння "отай" старим богам, а згодом відбувається процес присвоєння персонажам християнських святих якостей язичницьких нижчих і вищих божеств[12; с. 182].

Досить довгий час церква, за власними релігійними вподобаннями, заперечувала тему язичництва як повної сформованої системи уявлень, вірувань та обрядів, натомість заповнюючи цю прогалину своїми судженнями про високу моральність та розквіт культури з прийняттям християнства.

Увага до історії язичництва помітно зросла у XIX ст., у зв'язку із зростанням національної самосвідомості. Починає проводитися велика етнографічна робота: збір народних сказань, пісень, прислів`їв, запис народних звичаїв. З'ясувалося, що і в той час, у XIX столітті, селянин, особливо десь у глибинці, залишався за своїм світоглядом, за суттю, а не формою віри, більше язичником, аніж християнином.

В цей час з'являється дуже цікава збірка поетичних казок, розповідей, легенд про вірування, побут слов'ян, розмаїття демонологічного та звіриного світу відомого етнографа та фольклориста О. Афанасьєва [6; с. 1022-1024].

Демонологією та уявленнями слов'ян займався І. Нечуй-Левицький, у невеликому описі якого яскраво змальовані вовкулаки, русалкі, польовики та багато іншіх створінь, що відігравали у повсякденному житті певну магічну роль [32; с. 58].

Інтерес суспільства до дохристиянських вірувань помітно проявився і в художній літературі. Найяскравішим прикладом використання язичницькіх вірувань є творчість М. Гоголя. Слід згадати і про літературний спадок М. Коцюбинського; зокрема, про "Тіні забутих предків", де прослідковуються пережитки поганських вірувань у селянському середовищі, та Г. Квітки-Основ'яненка "Конотопська відьма" [34; с. 665, 536]. Також слід згадати твір "Лісова пісня" Лесі Українки, де яскраво зображені пережитки язичницьких вірувань про нижчих духів.

Дореволюційна історіографія теми хрещення Русі, процесу християнізації та взаємовідносин нової та старої релігій вельми широка. Але характерним є те, що навіть намагаючись досліджувати джерела, автори часто переносили в минуле уявлення свого часу. Багатовікова пропаганда перемоги християнства над язичниством, як світла над темрявою, визначила і ціннісну шкалу, з якою дослідники підходили до теми язичництва. Самі дохристиянські вірування відривалися від соціально-економічних та політичних умов, у яких вони зароджувалися, поширювалися та існували.

Дослідження Є. Анічкова ніби завершують та підбивають підсумки літописним пошукам дореволюційних авторів у сфері язичництва. Він розглянув та дослідив джерела, що стосувалися слов'яноруських божеств, і дійшов висновку, що в літературі існують різночитання щодо походження та функцій окремих божеств, а також етимології їх імен. [2].

Після розпаду Російської імперії та початку побудови СРСР постало на меті виховання атеїстичної свідомості громадян, релігія взагалі - у язичницьких чи християнських своїх проявах - стала розглядатися як "опіум для народу". Тому тема історії релігії достатньо довго була не актуальною. В радянські часи особливо до середини ХХ ст. лише деякі дослідники торкалися проблеми язичницькіх вірувань та їх пережитків.

Найбільш широко досліджував проблему слов'янського язичництва у другій половині ХХ ст. Б. Рибаков [43; 44]. Його роботи "Язичництво Древньої Русі" та "Язичництво давніх слов'ян" базувались на широкій джерельній базі, масово залучався археологічний матеріал. На думку Б. Рибакова, у східних слов'ян до прийняття християнства вже існувала віра в єдиного верховного бога. Він вважав, що у східнослов'янському язичництві таким головним богом був Род. Після прийняття християнства язичництво не зникло, а просто змішалось з християнством.

Серед радянських дослідників ще потрібно відмітити праці В. Топорова та В. Іванова, Н. Велецької, В.Проппа. Особлива активізація релігієзнавчого напряму в історичній науці припадає на час проведення святкування 1000-літнього ювілею прийняття християнства на території Русі, як державної релігії.

Сучасні дослідники язичницьких вірувань та міфології акцентують увагу на дослідженні світоглядних вірувань, виділяючи їх з християнської обрядовості і виводячи витоки слов'янських язичницьких обрядів та вірувань з часів існування на теренах майбутньої Київської Русі індоєвропейських племен, залучаючи археологічні джерела. Серед сучасних дослідників, котрі висвітлюють релігійне становище Давньої Русі, слід відзначити П. Толочка, О. Моцю, Н. Яковенко, М. Котляра та інших археологів, істориків та культурологів.

Досить лаконічно та змістовно розкриває проблематику язичницьких богів, календаря та світобудови Г. Лозко у праці "Коло Свароже" [28; с. 78, 115, 180]. Одна з найгрунтовніших праць, присвячених релігійній трансформації давньоруського суспільства - "Київська Русь: від язичництва до християнства" О. Моці та В. Рички [30].

Таким чином, підсумовуючи історіографію даної теми, можна стверджувати, що язичництво при всій своїй різнобарвності, всежтаки залишається досить суперечливою темою, що потребує подальшого вивчення.

Розділ ІІ. Язичництво Київської Русі

2.1 Язичництво та язичницький світогляд

Язичництво (вiд давньослов. слова "язики" -- народи) є досить невизначеним термiном, що свого часу виник у церковному середовищi для позначення всього нехристиянського. У релiгiєзнавствi пiд "язичництвом" розумiють рiзноманiтнi релiгiйно-мiфологiчнi уявлення, обряди та культи, що iснували в рiзних народів планети до прийняття ними вищих релiгiйних форм (як правило, світових релiгiй). Найчастiше цим поняттям позначають вiрування тих народiв, що не мали власних держав, а, створивши їх, одразу прийняли одну iз свiтових релiгiй, минаючи стадiю тривалого розвитку власно нацiонально-державної релiгiї. Тому хронологiчнi рамки слов'янського язичництва надзвичайно широкi -- своїми коренями воно сягає в кам'яний вiк, а його пережитки можуть зберiгатися до ХIХ -- початку ХХ ст. [17; с. 347].

Язичництво давнiх слов'ян саме по собi не є унiкальним явищем у свiтовiй iсторiї релiгiй, це -- слов'янський варiант загальнолюдського язичницького масиву, однак варiант неповторний. Цю неповторнiсть язичництву давнiх слов'ян додає перетинання в ньому кiлькох вiдносно самостiйних релiгiйних шарiв, на основi яких воно, власне кажучи, i сформувалося.

Перше релiгiйне нашарування в давньослов'янському язичництвi складають обряди i вiрування прадавнього населення лiсостепової смуги Украни (середня течiя Днiпра --Десна), що заселяло цю територiю ше з кам'яного вiку (з VI тисячорiччя до н.е.). Цей шар вiдповiдав розвинутому анiмiзму i складався бiльшою частиною з духiв природи , першоосновою їх виникнення є страх, формується демонологічний світ. Головними його представниками виступють упирі, вампіри, русалки, домовики, великої уваги набувабть культи лісів та дерев тощо Мiцно зачепився в народнiй свiдомостi i функцiонував досить автономно щодо культiв пiзнiших язичницьких богiв.

Другий шар у язичництвi давнiх слов'ян, деякі дослідники, пов'язують iз впливом трипiльської культури кiнця IV--ІІІ тисячолiть до н.е. у межирiччi Днiпра -- Днiстра, яку вважається однiєю з найбiльш високорозвинених для свого часу. Цей шар вiдбивав релiгiйнi вiрування i культи, пов'язанi з раннiм землеробським господарством, з шануванням божеств родючості та врожаю, що уособлювали собою Всесвіт, а щодо кожної окремої людини виступали як бог чи богиня долі. Тут мають місце обряди та ритуали сезонного господарського циклу (свято приходу весни як початку нового року, свято дозрівання та збору врожаю, і таке інше). Представниками цього шару є боги Рід (Святовид) з рожаницями, Коляда, Ярило, Жива і Морена, Купайло.

Нарештi, центральним шаром язичництва є коло релiгiйних уявлень i практик iндоєвропейцiв ІІІ--ІІ тисячолiть до н.е., прабатькiвдиною яких були пiвденнi степовi регiони Росiї, Молдови, України. В iндоєвропейських народiв склалися загальнi погляди на свiт, його трискладову структуру; вiра в богiв -- творцiв неба, землi, людей; практика їхнього вшановування кривавими жертвопринесеннями; надзвичайно розвинутий культ предкiв i поховальна обрядовiсть [30; с. 4-6].

Таким чином, язичництво давнiх слов'ян має витоки з тисячолiтньої iсторiї, протягом якої воно перебувало в процесi постiйних видозмiн. В цьому і полягає головна особливiсть еволюцiї слов'янського язичництва -- впродовж усього перiоду iснування якого рiзноякiснi релiгiйнi нашарування в ньому не асимiлювали, не замiнювали один одного, а спiвiснували, взаємодоповнюючись, змiшуючись один з одним. От чому в слов'янському язичництвi напередоднi хрещення Русi в один той самий час iснував пантеон богiв на рiвнi розвинутого полiїтезму при вiдсутностi сталого культу вшанування головних божеств i окремого жрецького прошарку, а поруч з цим пантеоном -- не менш популярний i шанований пантеон нижчих духiв на рiвнi первiсного полiдемонiзму.

Бiльш-менш упевнено ми можемо розглядати язичництво тiльки в тому виглядi, в якому воно iснувало в схiднослов'янських племен другої половини І тисячолiття н.е. пiд час виникнення в них власної державності [17; с. 348].

Середньовічні автори знали слов'янське язичество в часи його розквіту, однак залишили про нього дуже мало свідчень [54; с. 338]. Тому для відтворення цього часу актуальним є звернення уваги на найдавнішу форму традиційної культури народу, що тісно пов'язана з природними умовами, історичним буттям народу, способом його життя, діяльністю, характером, психологією. Вона виражена в різних формах: матеріальній (будівлях, знаряддях праці, ремеслах, саморобних засобах транспорту, одязі, їжі) і духовній (звичаях, творах усної народної творчості, обрядах, традиційних знаннях, мистецьких виробах тощо).

Язичество - це не просто релігія, це світогляд, тобто цілісна система уявлень про світ і місце людини в ньому. Боги уособлювали явища природи й космос, а з часом і суспільні процеси. Є всі підстави вважати, що наприкінці І тис. слов'янське язичництво становило собою досить складну систему уявлень, міфологічних образів, котрі мали глибокі первістні коріння та пройшли шлях різних перетворень від мисливських небесних тварин, землеробських богинь родючості до патріархальних і воєнно-дружинних культів Перуна та Сварога [54; с. 338].

Наразі, спираючись на автора фундаментального дослідження про язичество древніх слов'ян, академіка Б.О.Рибакова та історичне джерело ХІІ ст. "Слово про ідолів" можна виокремити чотири стадії розвитку, що відповідають певним історичним епохам у слов'янській дохристиянській історії: поклоніння і покладання треб (жертв) "упирям і берегиням", ставлення страв ("трапез") Роду й рожаницям; культ Перуна; після запровадження християнства таємні ("отай") поклонінням різним богам, у тому числі й найдревнішим [43; с. 5]

Дивовижною сферою народно-традиційної культури є знання, набуті у процессі тривалого спостереження за явищами природи, виробничого і життевого досвіду. Перебуваючи в оточенні непізнаної природи, люди, однак, у процесі часообігу осягали закономірність і взаємозумовленність багатьох явищ. Раціональні знання переплітались із системою вірувань і уявлень. Усе це разом формувало своєрідне середовище, де організовувалося буття людини.

Однією з найдавніших форм духовної культури є звичаї та обряди. Звичаї це повсякденні, усталені правила поведінки, що складалися історично в контексті людських стосунків. Вони, як неписані закони, народжуються разом з народом і передаються з покоління у покоління, стають звичаєвими, -традиційними.

Обряди це символічні дійства, приурочені до відзначення найбільш важливих подій у житті людських гуртів, родин, окремих осіб. Між звичаями та обрядами існує певна різниця. Якщо звичаїв дотримуються щоденно, то обряди виконуються напередодні чи безпосередньо у дні свят [37; с. 117]. Знання природних циклів і орієнтація в часі формувалися ще на тій стадії, коли давне населення вело привласнюючу форму господарювання, тобто існувало виключно за рахунок мисливства і збиральництва. І тільки з часом, коли людина вже приборкала деяких тварин та оволоділа початковими навичками рільництва починає зароджуватися і накопичуватися шляхом фільтрації набутої інформації, знання про відліки часу, пори року, міри та ваги тощо.

Тобто через переважну більшість наших предків, що займалися землеробством, та спеціалізувалися на лісопромислах, звіроловстві й тваринництві, рільництва [12; с. 44-45]; Вирощуючи культурні злаки, випасаючи худобу тощо, селянин фіксував усі атмосферні зміни з огляду на позитивних чи негативних впливів на результати його праці. Саме ці обставини і змушували селян виробити сукупну систему вірувань, прогнозувань і фахову освіту - народну мудрість звести до певної системи, яка б мала практичну користь. Власне це завдання і виконував аграрний (народний, річний) календар - неписаний кодекс рільника [47; с. 11]. Регламентація пристосовувалася до певних календарних подій. Аграрний календар регламентував строки посіву та глибоке розуміння технологій вирощування культурних рослин. В свою чергу Вінець - рік поділяється на чотири пори року - зиму, весну, літо і осінь. А взагалі рік мав 12 місяців і кожен з них мав власну назву, прив'язану до тих чи інших робіт, найчастіше до хліборобних.

Так, аналізуючи назви місяців за різними регіонами, можна простежити діяльність народу у сільському господарстві, кліматі, суспільстві, культурі тощо. Березень - березоль, сочень, з гір потоки, зимобор; Квітень - цвітень, дзюргальник, лукавець, снігогін; Травень - май, травник, пісенник; Червень - червець, хліборост, різноцвіт, кресник; Липень - липець, сінокіс, косень, маківка літа; Серпень - хлібочол, - різносол, жнивець, копень, спасівець; Вересень - вереснець, ревун, зоревник, хмурень, "бабине літо"; Жовтень - костричник, свадебник, позимник, листопад, грязник; Листопад - падолист, грудень, напівзимник, братчиком; Грудень - мочавець, солоноворот, андрієць, стужайло; Січень - просинець, перезим'є, тріскун, сніговик; Лютий - крутень, бокогрій, криводоріг, сніжень, громник, казибрід.

Місяць поділявся на чотири тижні. Уже за часу Трипільської культури на українських землях існував семиденний тиждень, він, доречі, був поширений серед усіх пелазгів аж до Малої Азії, а також у єгипетських жреців. Кожних сім днів відбувалася зміна фази місяця. Також семиденний тиждень добре узгоджується з психо-фізичними ритмами людського організму. А відтак спостерігаються зміни в життєдіяльності людей, тварин, рослин [28; с. 115].

Знання і уявлення про світобудову і розташування небесних світил покладено в основу як астрономічного так і народного календарів, а також припущень щодо організації Всесвіту. Згідно з давніми уявленнями, світ складався із Землі, Сонця, Місяця і, що найважливіше, - семисферного Неба, де у відповідному порядку розташовані усі світила. "Сьоме небо" служило місцем перебуванням богів, тому і вираз "сьоме небо" набув у народній творчості чогось недосяжного, казкового і загадкового. Спостерігаючи за зоряним небом, селяни розрізняли більшість сузір'їв, які в українців отримали свої назви: Великий Віз або Віз (Велика Ведмедиця), Малий Віз або Пасіка (Мала Ведмедиця), Хрест (Лебідь), Дівка воду несе (Орел), Волосожар (Плеяди). Вирізняли на небі й окремі планети (зорі). З планетою Венера, яку пестливо називали Зірниця, Вечірня зіронька, Враннішня зоря тощо, пов'язано чимало прикмет. За нею орієнтувались про пору ночі: опівночі сходила Зірниця, а надранок мерехтіла яскравим світлом вранішня зоря. Помічена була ще одна планета - Марс, яку впізнавали за жовтуватим відтінком світила [31; с. 275-276].

З джерел сивої давнини, має витоки і народна медицина. Вона не виступає застиглим каноном, а розвивається разом з суспільством, добою епохи; повнокровно живиться та абсорбує у свої різноманітні засоби досягнення як загальнонаукових, так і в першу чергу медичних знань.

У народній медицині праукраїнців та українців переплітаються найрізноманітніші гілки понять, дій, засобів, означень, методів впливу на серце, розум та недуги людини, на природу, яка оточує цю людину, чи, правдивіше, на її стихії: Сонце, Небо, Повітря, Воду, Вогонь, Землю, на її рослинний та тваринний світ, на її неповторну красу, ту, що створена природою, і ту, що виплекана людиною, з допомогою замовляння цілющого зела, предметів мистецтва, пісень, ритуалів, оберегів, житла, одягу, їжі, напоїв і всього, звеличує людина, живучи на благословенній землі. Звертаємо особливу увагу, що уже у ті далекі доісторичні часи набирають особливої ваги такі наріжні пластини впливу на людину і природу: слово, мова, замовляння і магія дій, речей, рослин, різноманітних оберегів, численні святково-виробничі ритуали з високомистецькими дійствами.

Вже у прадавній слов'янській медичній культурі домінує особа жінки над чоловіком. Це ставить її у коло найважливіших подій. Вона творець родинного вогнища, мати дітей. Жінка стоїть у центрі весняної, літньої календарної обрядовості та поезії. Вона продовжує рід людський, годує дітей материнським молоком, співає колискові пісні, оповідає казки та легенди, формує духовний світ майбутнього покоління. Це вона купає дитину в настоях череди, материнки, квіток глоду, ромашки, трави м'яти, чебрецю, деревію, аби її дитина росла здорова і бадьора, повна сил та енергії [7; с. 22].

Уже первісна людина, керуючись інстинктом самозбереження, змушена була надавати собі лікарську допомогу при різного роду травмах та захворюваннях. І, цілком природно, засоби для цього шукала в навколишній природі, насамперед у світі рослин.

У народній медицині раціональні засоби, визнані сучасною наукою як доцільні й ефективні, поєднувались з магічними діями. Найпоширенішим магічним впливом користувалася словесна магія. Протягом певного історичного періоду було розроблено окрему форму мовного навіювання - замовляння. Специфікою замовлянь та нашіптувань є те, що у процесі їх використання за призначенням забороняється додавати довільні слова, речення, гадки, змінювати їхній зміст.

Зразки стародавніх замовлянь вельми різноманітні: замовляння про здоров'я взагалі, для немовляти при першому його поруху після народження, для вояків та зброї. Замовляння мають глибоку фольклорно-пісенну основу, на підвалинах якої легко спостерігати віковічну інтелігентну мудрість народу, яка базується на медитаційній магічності слова як чинника діяльності центральної нервової системи. Разом зі словом народ вірить у великий вплив на людину небесних світил, вогню, води, землі, рослин як ліків та оберегів, язичницьких, а згодом і християнських божеств [7; с. 27].

Характеризуючи етнографічні та фольклорні джерела, слід зазначити, що вони є головним матеріалом для вивчення дохристиянських звичаїв та обрядів. За допомогою етнографічних матеріалів маємо можливість простежити, хоча дещо у видозміненій формі, пережитки язичницьких дійств, уявлень тощо.

До фольклорного матеріалу відносять казки, билини, сказання, народні пісні, щедрівки, колядки, які можуть бути джерелом вивчення язичницьких уявлень та вірувань. Адже в багатьох веснянках, щедрівках, колядках, піснях, дитячих іграх збереглись фрагменти давніх міфологічних поглядів та релігійних вірувань. Так, наприклад, за підбіркою Б.О.Рибакова до прадавніх мисливців палеоліту і мезоліту можна віднести цілий рядок елементів східнослов'янського фольклора: замовляння сил природи, замовляння проти лиха, біди (упирі, вампіри), образ чудовиська у вогні, культ ведмежої лапи чи казковий велетень Ведмеже Вушко, богатирі у звірячих шкірах, - все це відголоскі кам'яного віку [43; с. 7]. А от пізніша стадія мезоліту зазнала дещо змін, так з'являються божество Род та рожаниці, найчастіше в образі лосихи та її теля. І нарешті, образ матері як космогонічної Венери, задум плодовитості рільницькіх племен. Що теж згодом стала Матір'ю- Землею, або ж Маковою.

Основу язичницьких вiрувань давнiх слов'ян складали рiзноманiтнi природнi культи. Слов'яни боготворили лiси, рiки й iншi водойми, гори, каменi або безпосередньо, або заселяючи iх особливими духами. Подiбнi пережитки, власне, анiмiстичних вiрувань можна зустрiти не тiльки в язичництвi, а й у розвинутих національно-етнiчних i регiональних релiгiях -- досить згадати нiмф i сатирiв в олiмпiйськiй релiгiї давнiх грекiв. Стiйкiсть поклонiння духам i природним явищам пояснюється дуже легко - вони iснували поруч з людьми, були для них зрозумiлiшими, нiж, припустимо, небеснi боги [37; с. 96].

В очах наших слов'янських предкiв переважна бiльшiсть духiв ставилася до людей неоднозначно. Саме в такому виглядi переносили люди на духiв свої спостереження за рiзноманiтними природними феноменами, кожний з яких залежно вiд обставин мiг то допомагати, то шкодити людям, хоча, за великим рахунком, самi люди поводяться так само. Сонце, наприклад, могло виступати i небесним вогнем, джерелом тепла i свiтла, вiд якого повнiстю залежить життя i добробут людей, i нешастям, тому що саме його променi палять руських ваїв у "Словi о полку Iгоровiм" Отже, слов'янам-язичникам доводилося постiйно залучати на свiй бiк заради доброго врожаю, безпеки худоби, вдалих пологiв тощо, всiх цих водяникiв, лiсовикiв i домовикiв.

Природнi культи давнiх слов'ян можна умовно роздiлити на чотири: культи води, культ лiсiв i дерев, культ предкiв, культ злих сил. Зрозумiло, цим не вичерпуються прояви слов'янського язичницького анiмiзму: цiлий ряд джерел пiдтверджує, що слов'яни поклонялися каменям i горам, колодязям i озерам, звiрам i птахам, вогню, зiркам, Мiсяцю та Сонцю.

Культ води пов'язаний з тим, що слов'яни вважали воду першоматерiєю свiту. Насправдi "земнi" джерела водного культу слiд шукати в значеннi води для землеробства, що було основою господарства давнiх слов'ян. Здавна слов'яни приносили жертви озерам i колодязям, полюбляли молитися над водою, називали рiчки богинями, запалювали свiчки над колодязями i криницями. Поруч iз виключно "зрошувалъною" також шанувалася "очисна" властивiстъ води, внаслiдок чого ще в середнi вiки зберiгався звичай водних ордалiй [17; с. 349]. Воднi ордалi -- випробування, якi полягали в тому, що людину, запiдозрювану в чаклунствi, кидали у воду, уважно спостерiгаючи, -- потоне вона чи нi.

Найбiлъш вiдомий прояв культу води, безперечно, -- це вiра у водяникiв i русалок. Водяного народна фантазiя зображувала у виглядi старця з довгою, заплутаною бородою, який надає перевагу тихим глибоким заводям. Русалки уявлялися вродливими дiвчатами, що через якiсь причини (найчастiше -- через нещасливу любов) знайшли свою смерть у водi. Танцi русалок -- це хвиля на водi, а їхнi пiснi -- це шум хвилі [32; с. 38]. Коли в розпал лiта, пiд час визрiвання врожаю, вранцi виступала роса. люди вважали. шо русалки приносять її у своєму довгому волоссi, i назвали Русальським тиждень, що передував святу лiтнього сонцестояння.

Предметом культу дерев ставали як окремi породи дерев (найчастiше дуб -- найпомiтнiше за розмiрами i за вiком дерево лiсостепової зони), так i цiлi гаї. Там, у священних гаях, пiд загрозою суворого покарання заборонялося ловити птахiв, полювати на тварин, навiть рубати дерева. Нашi предки були переконанi, що саме в лiсах та гаях, де затишно i спокiйно, в пущах, подалi вiд людських очей жили боги. Тому в лiсах найчастiше i розташовувалися культовi споруди слов'ян-язичникiв, проводилися окремi обрядово-ритуальнi дії [17; с. 350]. Вiзантiйський iмператор Константин Багрянородний залишив опис подiбних дiй бiля священного дуба на островi Хортиця. Торговцi, якi щойно подолали небезпечнi днiпровськi пороги, збиралися пiд його розложистим гiллям i приносили йому жертви: хто хлiб, хто кусень м'яса, хто живих пiвнiв. Потiм, утворивши коло з 12 стрiл, провадили ворожіння -- можливо, про прикiнцевий прибуток свого підприємства [58; с. 69].

Втілюючи загальне бачення і розуміння місця людини в світі, світогляд впливає на її життєві позиції та вчинки. У життєво-практичному світогляді важливе місце посідають уявлення та вірування. Уявлення - це образ якогось предмета чи явища, який міг сприйматися раніше і відтворився в пам'яті або створений уявою. Воно стосується не тільки минулого й теперішнього, а й майбутнього. У народному світогляді переважають уявлення як плід власне уяви, що стосується таких ситуацій, яких людина повністю не реалізувала в дійсності. Отже, йдеться про перетворювальне, а також спотворене відображення реальних предметів і явищ.

Релігійні уявлення людей називаються віруваннями. Вони сприймаються без перевірки, на віру. Віра становить основу релігійного світогляду. Релігійні люди переконані в існуванні надприродних сил та в їх визначальній ролі у світі.

Світогляд народу завжди мав яскраво виражене релігійне спрямування. Вірування необхідно відрізняти від повір'їв - своєрідних народних уявлень про залежність людини та її долі від явищ навколишнього світу. Народні повір'я широко відображені в усній народній творчості, зокрема в переказах, легендах тощо.

Логічно буде розпочати з найвищіх богів: Волос - Велес, Даждьбог, Хорс, Перун, Стрибог, Род, Симаргл, Мокош. Частина з них мали чужинське походження: Хорс, був іранським божеством Місяця, Перун - богом блискавки у литовців, Мокош - богинею хатнього вогнища у фінських племен Верхнього Поволжя [58; с. 65].

Перун був грізним божеством, але водночас, це був і мудрий бог. Уявляли його стрункім, золотовусим чоловіком з луком і стрілами в руках. Хорс, згаданий ще в "Слові о полку Ігоревім" як бог нічного світила, помилково вважався богом сонця. Даждьбог - одне з головних божеств язичницької Русі. Під цим ім'ям обожнювалося Сонце, давало життя, живило навколишне природне середовище. Бог що дає добро [36; с. 12].

Антиподом Даждьбогу був Стрибог, той що знищує добро, уособлював холод і негоду, родоначальник усіх вітрів. Симаргл, бог Землі та підземного царства, дослідники трактують його образ як крилатого пса, охоронця зерна і посівів, мав крила, гострі пазури та зуби [30; с. 31-33].

Представницею жіночої статі була Мокош - це божество родючості і домашнього господарства. Цікаво, що такі боги як Род і Велес у кам'яну добу відігравали найважливішу роль для слов'ян, а пізніше вже вважалися однопорядковими релігійно-міфологічними персонажами з Перуном, Велес став покровителем нижчого світу, а Род семантично пов'язаний з родючістю [15; с. 69-72].

У дохристиянські часи наші предки не мали чіткого уявлення про душу. Припускалось існування кількох душ в однієї людини [37; с. 80].

Побутувало й інше трактування душі. Наприклад, душа ототожнювалась з Долею, щодо якої існували різні погляди: Доля - душа предків; Доля - душа людини, або її двійник.

Доля як душа предків - не що інше як збережений старовинний культ предків, охоронців родинного вогнища. Люди вважали, що Доля вмирає разом з людиною. Хоча такий погляд переважав, були й інші повір"я, за якими Доля померлого живе в його могилі або спочиває на ній. Щоб викликати її, треба перескочити через могилу, хоча не виключена можливість появлення замість щасливої Долі лихої, тобто Недолі.

Також хочеться зазначити про згадані Б.О.Рибаковим [43; с. 7-9], О.П.Моцєю, В.М.Ричкою [30; с. 27] - поховальні обряди - спалення мерця, або викладення мертвого тіла у позі ембріону для повернення у материнське лоно за для рееркарнації духу померлого в іншу людину, або істоту.

Уявлення про злих духів, що надійшли з давніх часів слід відрізняти від знахарів, примівників, ґрадівників, віщунів тощо, демонічні істоти, демони - це фантастичні істоти. У давні часи траплявся домовик - був богом хатнього вогню і печі, певно був добрим богом, а не дідьком... Розрізняли декілька домовиків [37; с. 87].

На Русі домовиків звали Возицею, бо той мав людську фігуру з кінськими копитами та вухами, доглядав коней у стайні, боронив од звіра. Домовик Баган, глядів худобу від багаття, йому укладали містечко в коровниках, кошарах, яслах свіжим сіном. А покровителя хатнього добра звали домовиком-клієцьником [31; с. 284].

Нижчі духи і півдухи: русалки, мавки. Русалки - богині земної води, живуть на самому дні в чудових кришталевих палатах у морі, у річках і, навіть, у криницях. Русалки - невеликі дівчата, діти-семилітки, живуть громадами. Вони дуже вродливі з чорними очима та довгим русявим, або зеленим волоссям. За народними переказами русалоньки дуже рідко з'являються на люди одягнені, майже завжди вони у прозорих сорочках, або голі, прикриваючі тіло розпущеними косами, гойдаються на гіллі верби, розбігаються по лісах, долинах, полях - пустують, мнуть жито; розпусні діви співають пісні, кличуть парубків до лісу, і там залоскочують до смерті [58; с. 62].

Мавки живуть у лісах і у печерах. Всі вони показуються в образі гарних дівчат, люблять музику і танці, вночі плавають по воді в річках, озерах, хлюпаються. Зачіпають, жартують, а як тільки хто їх вподобає, то миттю лоскочуть, топлять у воді, стинають голову [32; с. 46-51].

До русалок і мавок прилучають міфічні духи - нічки (від німецького nachtmar), або великоруські кікімори - то жіночі духи, живуть у хатах, виходять вночі, пустують, шукають гребені молодиць, плутають прядиво [31; с. 285].

Найтемніші вірування та найстрашніші легенди про упирів, про вампірів - тварин з породи кажанів, іноді мерців, що встають з могил та п'ють кров живих людей [6; с. 1017], поширилися з Греції, Моравії, Угорщини та Польщі, спричиняючи велику паніку серед людей, аби ті божеволіли [31; с. 285].

Щодо живих людей, таких як відьми та вовкулаки, не надається надприродна сила чи особлива здібність. Відьми - це звичайні жінки, інколи з містичними можливостями, та зазвичай з конкретною спеціалізацією - здоювати молоко у чужих корів. Відьом серед народу розрізняли на вчених, родимих. Саме родимі відьми мали телепатичні здібності, силою своєї думки шкодили людям, тваринам. Відьми крадуть з неба дощ, і росу, ховають у горщиках, крадуть з неба зорі і місяць, літають повітрям на Лису гору й справляють там чудні ігрища. Наприклад, Київщина дуже славетна та багата на такі відьомські гори, одна у Києві, поряд з Цаповим болотом (відьомським), друга трохи нижче Києва, та понад Дніпром. Так само, як і упирі, відьми можуть вставати з могил, мстяться людям за кривду, що зазнали за життя - п'ють їхню кров. На одному з таких оповідань збудована, як відомо, ціла чудова фабула повісти Гоголя "Вій"[53; с. 153-169].

Вовкулаками, більш поширені у Європі, називають людей зі здатністю перевертатися вовками, і навпаки. На Україні перші згадки про вовкулаків з'являються вже в оповіданні "Слово о полку Ігоревім", мова йшла про невірів, людей яких покарано за різні гріхи, головне за порушення сексуального утримання напередодні свят [17; с. 200]. Живуть вони у лісі поряд із вовками, нападають на домашню худобу, та тільки душать її - не їдять. Залежно від регіону вовкулаки називалися по різному, на заході - вукодлака. На Червоній Русі в засуху і холеру палили упирів та відьом на терновому вогні, що є символом небесного вогню, блискавки.

2.2 Язичницькі святилища та святі місця

Територія Русі, що заселена була східними слов'янами, вірогідно, мала велику кількість язичницьких святилищ і священних місць. Десятки святилищ, відкритих на сьогодні в різних регіонах східнослов'янського світу, доводять певну організацію культових місць та їхню різноманітність. Такі місця були як загального призначення - за наявності вівтаря, найчастіше зробленого з глини, підвищення (пагорб, штучно влаштоване городище), сліди у вигляді заглиблення - від дерев'яного чи кам'яного ідола (або й сам ідол), і нарешті спеціальні ями, заглиблення під вогнища, котрі оточували місце ритуалу; Про це свідчать топонімічні назви поселень "святих озер", "святих рощ", молитовників біля стодолів, що містять назви чи елементи язичницьких імен [54; с. 339]. Згадуються вони і в деяких писемних джерелах, зокрема, в "Слові о законі і благодаті" митрополита Іларіона. Підтвердженням того "Добрий дуб", що міститься під Києвом на "Желярі", назва якого відбилася в найменуванні урочища, що згадувалося в літопису під 1169 роком [55; с. 258].

Такі святилища відкриті в Шумську на Житомирщині, у Ржавинському лісі на Буковині, на горі Пластунка під Каневом, на Старокиївській горі. Вони розташовувалися на городищах і поселеннях (наприклад, у с. Городок на Поділлі). Аналогічні культові пам'ятки відомі й на північних землях. Найбільш вивченим є святилище поблизу Новгорода, на Перині ("пагорбі Перуна"); Деякі з цих пам'яток перебували в центрі окремих східнослов'янських земель і відігравали роль племінних язичницьких культових місць [54; с. 339].

За дослідженням язичницької топоніміки, що були проведені Т.В. Сергіной, виявляється декілька тематичних груп. На першому місці стоять топоніми, що пов'язані з Волосом - Велесом. Це дає підставу вважати, що Велес був найбільш вшанованим богом серед слов'ян. Крім того, в топоніміці відображені і інші язичницькі сюжети: Ворожба, Ярилова, Ігрище тощо [44; с. 15-16]. Збереженість язичницьких топонімів свідчать про те, що довгий час зберігались їх первісні функції. Але топоніміка не дає можливості повністю з'ясувати знаходження святих урочищ, по-перше, після охрещення Русі Володимиром майже усі колишні поганські святилища було замінено на християнські, а по-друге, такі поклоніння чи моління, як "хто під овином молився" або "в пшениці" чи "біля води" не залишали топонімічних слідів. Своєрідним розрядом культових місць були священні і святі рощі "древеса" й "рощення". Одним з дерев, що поважали була береза, з якою пов'язаний цілий ряд весняних обрядів а хороводних пісень. Не виключно, що береза була присвячена берегиням, духам добра [15; с. 62].

Дерева, що були розташовані біля джерел, криниць, мали особливу повагу, адже одночасно можна було звертатись і до сили рослин, і до живої води. Адже тут певною мірою поєднувались культ обожнювання води, і культ рослин, що в уяві тогочасної людини наділені великою силою, що мала допомагати тій людині, яка поклонялась і молилась у цих містах, приносила жертви. Серед населення був поширений культ дуба. Дуб - дерево Перуна - міцно увійшов в систему язичницьких вірувань і обрядів. Так як прабатьківщина знаходилась в зоні, де були поширені дуби, тому вірування, що пов'язані з дубом, мають свої коріння з давніх часів [43; с. 9-13].

Поклоніння давніх русів Перунову дубу змальовано імператором Костянтином Багрянородним, що датується 948 роком, він пише: "Пройдучи це місце, вони досягали остріва, яке називають Святим Григорієм, і на цьому острові здійснюють свої жертвоприношення, так як там росте величезний дуб. Вони приносять кісні хліба, м'ясо, а інші приносять в жертву півней. Щодо півнів вони за допомогою жеребу вирішують - зарізати їх, з'їсти чи відпустити живими" [9; с. 21-25].

Одне з досліджень було зроблено ще у 1909 році, виявлено біля монастиря Пустинного Миколи. За довжиною стовбур дуба сягав 20 метрів. Судячи по кільцям на зрізі йому було десь 150 років. В свій час в товщу стовбура були врізані і встигли врости в дерево, чотири кабанячих щелепи, що розташовані були квадратом.

Ще один схожий дуб було знайдено вже 1975р., недалеко від першого, нижче гирла Десни. У стовбурі було виявлено дев'ять кабанячих щелеп [57; с. 33]. Від свого попередника дуб відрізнявся лише розмірами, висота якого була 10 метрів та кількістю ритуальних предметів, що теж були вставлені у вигляді квадрату. На двох дубах було виявлено сліди обпалення. Скоріш за все, біля дубів знаходились ритуальні вогнища. Приблизний час існування називають VIII ст. Є підстави вважати, що населення київських земель поєднувало між собою декілька культів: вепра - найсильнішого і поширенішого з диких тварин та дуба - наймогутнішого і найміцнішого серед інших дерев. Водночас вшанування дуба було пов'язано з поклонінням богу Перуну.

Обидва стовбури були знайдені у воді. Скоріш за все, дуби росли поблизу переправи, де перетинались важливі шляхи: Дніпровський - шлях "з варяг у греки", другий вів з Києва до Чернігова. Можливо тут і росли священні дуби. Недалеко звідси було і місце зупинки торгових караванів, які приїздили до Києва з півночі. Тому й не випадково язичницькі святилища влаштовувались на людних шляхах, щоб дружинники і купці, уникнувши численних небезпек під час походів і мандрівок, могли приносити жертви своїм богам. Магічну силу кабанячих ікл з отворами східні слов'яни використовували як талісмани і вважали їх священними речами, що мали оберігати людину. Не раз виявляли ікла, кісти й кабанячі голови в курганних похованнях сіверян та древлян. Без сумніву можна вважати кабана священною твариною. Його приносили в жертву богам з надією, що цим можна набути їхньої ласки і допомоги. Деякі вчені стверджують, що поєднання обпаленого дуба з кабанячими іклами було пов'язано із святкуванням новорічних циклів свят, коли спалювали дубову колоду з обов'язковою стравою "васильївського" порося [23; с. 24]. Про полювання на вепра та урочисте споживання його м'яса розповідається в літописах і билинах.

Отже, за допомогою етнографічного матеріалу ми маємо можливість прослідкувати магічне поєднання культів дерев, води і вогню. За народними віруваннями вогонь - найвеличніший дар богів людям. Через поклоніння вогню пояснюється й українська гостинність [31; с. 263]. Вода вважалась фільтром людини від гріхів.

В Україні зберігаються рештки визначної культової споруди поганського часу - печерно-скельного храму в с. Буша (р.Мурафа-Дністер) з наскельним рельєфом-композицією та написами. Питання про достемений час виникнення цього рельєфу й самої будівлі залишається дискусійним. Одні вбачають у ньому витвір кельтських майстрів, інші взагалі відмовляються його визнавати за взірець стародавнього мистецтва. Але при всьому тому існують незаперечні докази використання храму для культових відправлень у VІІІ- ІХ ст.. В.М. Даниленко ще в 1961 р. відкрив і дослідив тут глинобитний вівтар-вогнище й ліпну слов'янську кераміку VІІІ ст.. Знахідки трапилися в культурному шарі, що накопичився на дні печери [54; с. 340].

Через поодинокі згадки про слов'янські капища, відтворити повну картину місць поклоніння давніх слов'ян неможливо. Але за допомогою археологічних досліджень слов'янських святилищ у Києві, Чернігові, Новгороді, маємо можливість уявити як же виглядали слов'янські святилища.

Найдавніше капище у Києві було розкопано у 1908 році у центрі городища на Старокиївській горі (біля приміщення сучасного Національного музею історії України) В.В. Хвойкою. У центрі городища Кия стояло язичницьке капище - культовий центр полян, що датується V - VI ст. Від язичницького капища залишився власне фундамент складений із необроблених брил пісковику, граніту на глиняному розчині [54; с. 337]. Фундамент мав еліпсоподібну форму з чотирикутними виступами. Із західного боку фундаменту виявлено масивний стовп, в якому шари обпаленої глини чергувались з шарами вугілля і золи. Навколо нього була велика кількість кісток. Б.О.Рибаков, виходячи з масштабів вівтаря, схилявся до того, що це - залишки великого язичницького храму, а еліпс із каменів - призначений для заклання [44; с. 70].