Радянське підпілля та визвольний рух на Рівненщині в роки Великої Вітчизняної війни

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Матеріали Всеукраїнської історико-краєзнавчої акції

«ШЛЯХАМИ ПОДВИГУ ТА СЛАВИ»

Тема: «РАДЯНСЬКЕ ПIДПIЛЛЯ ТА ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ НА РIВНЕНЩИНI В РОКИ ВЕЛИКОЇ ВIТЧИЗНЯНОЇ ВIЙНИ»

2009

Зміст

Вступ

Фашистська окупація Рівненщини

Відродження національно-культурного життя

Культурне життя краю

Радянське підпілля

Визволення Рівненщини

Висновки

Вступ

У наступному році минає 65 років Великої Перемоги. Друга світова війна була найбільшою війною в історії людства, яка забрала безпрецедентне число жертв. До сьогодні історики сперечаються над їхнім числом, оцінюючи (за останніми оцінками) втрати СРСР у близько 40 млн. осіб, з них - 7 - 9 млн - України. Величезними були матеріальні втрати у війні.

Не оминула війна і наш край. Тим більше, що Рівне у роки воєнної окупації перетворилося на столицю Рейхскомісаріату Україна. Тут були зосереджені і концтабори, і тюрми, які весь час були переповненими.

Трагедія, яку пережив наш народ у ХХ столітті, спонукає до переосмислення причин воєнного лихоліття, висвітлення особливостей життя народу у важких умовах окупації. Без осмислення важкозрозумілих, неоднозначно висвітлюваних сторінок воєнної історії годі сподіватися на об'єктивне висвітлення подій Другої світової війни та встановлення історичної справедливості.

Дане дослідження є спробою встановлення особливостей фашистської окупації Рівненщини та національно-культурного життя краю у роки війни.

Фашистська окупація Рівненщини

22 червня 1941 року Рівне блискавкою облетіла тривожна звістка: війна, фашистська Німеччина напала на нашу країну. Вже в перший день віроломного нападу війна принесла рівненчанам людські жертви. Смерть прилетіла на крилах фашистських літаків. Молодчики рейхсмаршала авіації ката Герінга скинули бомби у центрі міста -- не на якісь важливі воєнні об'єкти, а на жилі квартали. В небі над Рівним 22 червня о 4-й годині 25 хвилин ранку вперше в історії Великої Вітчизняної війни льотчик - винищувач Іван Іванович Іванов протаранив фашистський бомбардувальник«Хейнкель-111».

Підступний ворог наближався до міста. Прикриваючись розбійницькими нальотами на місто «юнкерсів» і «хейнкелів», танкова армія генерала Клейста вирішила блискавично оволодіти районом Луцьк-Дубно-Ровно. Кілька днів біля Дубно тривали великі бої. Радянські танкісти восьмого механізованого корпусу (командир генерал-лейтенант Д.І.Рябишев, комісар М.К.Попель) зірвали ворожі плани, знищивши понад 400 танків противника, і дали змогу нашій армії зайняти більш зручні рубежі оборони. Але сили були нерівні. Німецькі військові частини 29 червня 1941 року вдерлися в Рівне.

Ніколи жителі міста не забудуть жахливих, кривавих днів фашистської окупації. Жорстокі, невблаганні гітлерівські людожери почали наводити «новий порядок». У Ровно вони влаштували «столицю» окупованих ними земель Радянської України. Тут був рейхскомісаріат на чолі з намісником Гітлера Еріхом Кохом, який в одному із звернень до солдатів Східного фронту писав: «Ви можете мені повірити, що я витягну з України останнє, аби тільки забезпечити вас і ваших батьків». Звідси у міста і села України розходилися розпорядження і закони фашистських окупантів, за невиконання яких штрафували, катували, ув'язнювали і розстрілювали.

В книзі Д. Медвєдева «Сильні духом» Ровно при фашистах описується так: «Неможливо було примиритися з тим, як скалічили місто німецькі окупанти. Вони ніби зробили йому «честь», утворивши з нього «столицю», і в той же час вони його умертвили. В Ровно зібралася величезна кількість фашистів. Тут були і військові, і чиновники, і їх сім'ї; німецькі поміщики, які приїхали сюди «освоювати» східний простір», були й «українці» берлінського походження, і всілякі колишні люди. Вся ця різноманітна маса сновигала вулицями, кричала в так званих казино і торгувала, торгувала, торгувала... Афери робилися в ресторанах, установах і прямо на вулиці. Вечорами, біля театрів, де красувалася намальована на шиті заввишки на цілий поверх актриса кіно, яка хтиво посміхалася, збиралися натовпи офіцерів, розмальованих дівиць, комерсантів у котелках і в накрохмалених маніжках. З вікон лунала сентиментально-еротична мушка, чулися голоси офіцерів, які розважалися... а місто було мертве».

Похмурого осіннього дня в листопаді 1941 року на околиці міста -- Грабнику -- за наказом окружного комісара Беєра зійшлися тисячі радянських громадян, євреїв за національністю. Силоміць людей погнали під конвоєм за місто до ліска Сосонки. Тут в болотистій долині від куль фашистських катів загинуло сімнадцять з половиною тисяч ні з чому не винних жителів. За першим масовим розстрілом населення відбулися інші: на подвір'ї міської тюрми, по вулиці Білій, біля кар'єрів Видумки. За даними матеріалів Нюрнберзького процесу в Ровно та його околицях фашистські кати умертвили 102 тисячі чоловік.

Окупаційна машина в Ровно запрацювала. Вона навіть випускала паперові гроші з зображенням... голівки української дівчинки у хусточці. Це було в дусі гітлерівців. «Прославляли» на грошах українську дитину -- і створили на Україні для народу справжнє пекло.

Відродження національно-культурного життя краю

фашистський окупація рівненщина культурний

Події 1941 року в Рівному явно і переконливо засвідчували наміри окупантів на українських теренах. Кожен день переживався у тривозі і страху. Усвідомлюючи увесь трагізм становища, люди все ж прагнули живого діла, корисного заняття, яке б дало змогу хоч на якийсь час забути про жахи війни. Цим можна пояснити розгортання і навіть піднесення в перший період війни українського руху в Рівному.

Діяльність українських громадсько-культурних органів допомагала не тільки зорганізувати українське життя в Рівному та повіті. Ці органи, як могли, відстоювали інтереси українського населення щодо освіти, праці. Безумовно, траплялися і звичайні запроданці, але організований український рух керувався патріотичними ідеями: це підтверджує той факт. що з другої половини 1942 року він перейшов у нелегальні форми і породив партизанську боротьбу, тобто однозначно увійшов у конфлікт із німцями, не бажаючи їм пособляти у здійсненні геноциду українців.

На початку окупації українські організації Рівного шляхом переговорів із німецькою владою домагалися деяких пільг для українців. І це, зважаючи на умови війни, було немалою справою. Так, міська управа та її голова (бургомістр) П.Бульба з великими зусиллями відновили освіту и місті. На 26 жовтня працювали дві гімназії, чотири народні школи, ще чотири спеціальні школи з набуття фаху, жіноче училище. В освітній системі були зайняті 105 учителів, а до навчання стало 2541 дитина. Були введені українські назви вулиць замість польських, наприклад, С.Петлюри (Галлєра), Хмельницького (Понятовського), Петра Могили (Скорупки), Євгена Коновальця (Ягеллонська) та інші. Звичайно, за винятком тих головних вулиць, які фашисти назвали на свій манір. Завдяки допомозі міської управи у місті отримали право легальної діяльності багато діячів, які переїхали сюди і інших регіонів чи із-за кордону. Так само управа захищала інтереси українських організацій, товариств, зокрема товариства "Просвіта", яке стало повсюдно відроджуватися.

Певна річ, українські організацій які діяли в Рівному за німецько-фашистської окупації, публічно солідаризувались із діями окупантів, що не робило їм честі, але при цьому не відмовлялися від власних програмних цілей. Вони жили ілюзіями недалекого визволення України. Звідти і патріотичне піднесення початку війни, зокрема в рядах ОУН.

Тривалий час діяльність українських організацій у підокупаційному Рівному часу війни шельмувалася та замовчувалася компартійною пропагандою. Тільки тепер можемо спокійно, неупереджено оцінити цю замовчану сторінку історії міста, розставивши крапки над "і". По-перше, нерозумно усіх діячів цієї пори називати зрадниками радянської Вітчизни, як це традиційно робилося. У складі СРСР Рівненщина була протягом неповних двох років перед війною, до того ж ставлення до радянської влади у місті було неоднозначним Несерйозно, отже, було б застосовувати щодо тогочасних рівняй чи західних українців узагалі критерії радянського патріотизму.

Культурне життя

Восени та взимку 1941-42 років поступово налагоджується українське культурне життя краю. І це - на тлі винятково загрозливих обставин війни. Масово відроджується "Просвіта”, заборонена за Польщі, з'являються інші громадські організації, відновлюються сільські бібліотеки, хори та драмгуртки, поширюється українська преса і книга, відновлюється початкова школа рідною мовою... Хоча усі заходи були короткотривалими, -- уже влітку-восени 1942 року німці круто змінили свою політику і грубо зліквідували паростки українського самоврядування та культурництва -- усе ж вони мали певні наслідки.

Наймасовнною із легальних організацій стала відроджена ”Просвіта”. Відомо, що німці неохоче погоджувались на її заснування і всіляко цьому перешкоджали. Дозвіл фашистської влади було одержано аж у грудні 1941 року, а вже у січні наступного „Просвіта” активно запрацювала у Рівному. Вона об'єднала понад 60 членів - представників інтелігенції, духівництва, службовців та ін. Головою "Просвіти" обрали досвідченого громадського діяча Волині ще з польських часів Неофіта Кибалюка (раніше він керував цією організацією в Дубні). До просвітянського проводу увійшли Г.Грибок, Ф.Темнюк, М.Божок, О.Демчук, А.Ганке. До організації та участі у просвітянських заходах залучали кращі українські інтелектуально-мистецькі сили, як-от, письменника Уласа Самчука, викладачку гімназії Надію Іщук та інших. "Просвіта" розгорнула енергійну працю по селах Рівненщини: створення бібліотек й читалень, драмгуртків, осередків дитячого виховання, збір коштів для громадських та благодійних потреб, проведення українських свят тощо. Зусиллями просвітян у Рівному влаштували курси вихователів дитсадків та організаторів культурного дозвілля, щоб забезпечити село необхідними кадрами. Організовувалися з'їзди та збори „Просвіти” з участю представників сільських осередків.

Від вересня 1941 року Рівне стає визначним центром української преси та книговидання того часу. Саме першого вересня вийшла у світ газета „Волинь”, що стала громадським голосом українського руху в окупованій німцями Україні. Газета вважалася легальною і ретельно контролювалася німецькими службами. Проте завдяки мудрому провідництву вона швидко набула авторитету в краї та й у інших регіонах України. Головним редактором "Волині" став уже знаменитим па той час письменник Улас Самчук, який щойно повернувся з еміграції до рідного краю (він -- уродженець села Дермань на Рівненщині). Самчук був досвідченим літератором. Загалом газета вже від перших номерів набула професійного вигляду. Вона добре віддзеркалювала настрої та інтереси тогочасного українського руху.

„Волинь” була першою популярною українською газетою на теренах Волині. Водночас це було найпопулярніше газетне українське видання в Україні. А мудре керівництво газети забезпечило майже незалежний (принаймні, на перших порах, до весни 1942 року) її курс та зміст. Престиж видання стрімко зростав, а кращі публікації „Волині” ставали предметом обговорення також і поза Україною, в середовищі українських діячів Праги та Варшави. Початковий тираж не задовольняв, газета стала виходити 40-тисячним накладом і поширюватись по всій Україні (Київ, Харків, Кривий Ріг та інші міста). Найкращим свідченням її потрібності в тих екстремальних умовах, коли, як багато хто вважав, не до газет людям, були численні листи читачів, десятки й сотні листів-відгуків на публікації "Волині".

Розгорнуло діяльність також українське видавництво "Волинь". У ньому співпрацювали ті ж діячі, які об'єдналися навколо газети. У Рівному стали виходити ще два періодичні видання. Це журнал "Український хлібороб та дитячий часопис "Орленя".

Яскравим і самобутнім мистецьким явищем був міський український театр Рівного. Театральна трупа складалася частково із акторів колишнього радянського театру, частково із приїжджих акторів та аматорів. Мистецький рівень театру був надзвичайно високим. Колектив очолив невтомний Анатоль Демо-Довгопільський, визнаний митець-віртуоз і патріот із багатолітнім стажем діяльності (активно виступав у політиці й мистецтві ще за Польщі).

Рівне того часу являло собою місто різких і жахливих контрастів. Тривога і невідомість щодня супроводжувала людину на вулицях міста. Ось як цю атмосферу передав письменник: "...Люди стали марксистами, фашистами, націонал-соціалістами. „Релігійно-фанатичними”. З переконанням, що тільки в такому вигляді можна виправдати себе, як „гомо сапієнс”. А разом вони мусили жити, ходити по землі, шукати їжу, мати якесь ложе, любитися. В такій атмосфері жили ми також в нашому Рівному. Біля нас було безліч драстичних суперечностей. По вулицях ходило багато ситих людей, а тут же побіч в таборах, на очах усіх вимирало тисячі з голоду. Ми могли бавитись, коли наші друзі вмирали. І навпаки. Нічого ніде не було певним. Кожен крок -- небезпека”.

Радянське підпілля

Німці в 1942 році все частіше проводять каральні акції серед українського населення. Конфлікт наростає з обох боків. Обурення українців, окрім репресій, викликають насильні вербування молоді на роботу до Німеччини, де остарбайтери були, по суті, каторжанами. Відтак український рух поступово перетікає в нелегальні форми діяльності.

У той час у конфлікт із гітлерівцями включаються ще дві політичні сили на теренах краю. По-перше, це сили радянської орієнтації. По-друге сили польського національного опору. Радянський опір забезпечувався кількома джерелами: а) розгортанням на Поліссі радянських партизанських загонів, десантованих чи передислокованих сюди зі Сходу; б) організацією військовополонених, яким вдалося втекти із концтаборів; в) діяльністю окремих партійних та радянських керівників, яким до тих пір вдавалося маскуватися від німецько-фашистських репресій.

Інформація про діяльність у початковий період війни радянських підпільників у Рівному досить суперечлива. На жаль, досі не маємо об'єктивних свідчень. А праці «на замовлення» радянських дослідників явно грішать зловживаннями. Навряд чи можна погодитися з тим, що підпільні групи були цілеспрямовано залишені при відступі Червоної армії та евакуації компартійних органів. Адже той відступ був поспішним і хаотичним; зорганізувати підпільні групи для диверсійної роботи відповідні радянські служби змогли тільки на Лівобережній Україні.

Одна з підпільних груп виникла серед робітників-рівнян. Очолив її відомий борець-комуніст Терентій Новак. Він згуртував навколо себе невелику організацію. Її учасники намагалися шкодити німцям дрібними диверсіями. У 1943 році робота групи активізувалася у зв'язку з налагодженням контактів із чекістським загоном Дмитра Медведєва, інструкції якого стала виконувати організація Новака, А восени більшість членів групи перейшла до партизанського лісу. Гестапо, проте, вистежило частину групи. 4 січня 1944 року гітлерівці влаштували на центральному майдані міста показову страту підпільників М.Жарської, І.Луця, М.Поцелуєва, М.Самойлова, Ф.Шкурка. Підпільна організація Павла Мирющенка більше зосереджувала увагу на пропагандистській та розвідувальній діяльності. Мирющенко був кадровим партійним працівником, до війни він обіймав посаду секретаря райкому комсомолу у Львові. Як свідчать офіційні радянські джерела, у липні 1941 року він був спеціально закинутий у тил ворога у складі опергрупи із завданням створити у Рівному підпільний райком комсомолу та групу опору. Трагічно склалася доля ще однієї підпільної групи, що склалася, головним чином, із визволених з полону військовополонених. Очолив цю групу професійний партпрацівник Микола Остафов. Двоє підпільників із цієї організації -- Василь Галузо та Микола Куликов -- загинули під час нерівного бою на вулиці Хмільній (район Волі, біля залізниці). Інші були заарештовані гестапо наприкінці 1943 року і розстріляні у січні 1944-го.

Протягом 1943 року фашисти зліквідували у Рівному не тільки реальні, але навіть потенційні сили опору. Рівненська тюрма була постійно переповнена. Ще раніше окупаційні власті заборонили та зліквідували культурницькі ініціативи українців.

У червні 1942 року в поліських лісах був висаджений десантом загін спецпризначення «Победители» («Переможці»), яким командував капітан НКВС Дмитро Медведєв. Коли загін трохи обжився, із Москви надійшло поповнення. Серед парашутистів цього поповнення, що приземлилися на нашій землі 25 серпня, був і червоноармієць Микола Грачов. Насправді Грачов мусив стати однією з основних фігур у діяльності загону «Переможці». Мав він на той час тридцять один рік, певний життєвий і професійно-розвідувальний досвід.

Після ретельного вивчення ситуації та апробації легенди Зіберта, Кузнєцов став подовгу затримуватися у Рівному. На нього покладалися найвідповідальніші завдання загону «Переможці» (а цей загін мав спецпризначення збору розвідувальної інформації). Операції Зіберта старанно готувалися у лісовій ставці загону Медведєва. До збору розвідданих Медведєв залучив також перевірених людей із місцевих мешканців, як-от сім'ї Струтинських та Довгерів із Полісся. Микола Струтинський та Валентина Довгер у майбутньому стали близькими спільниками Кузнєцова у проведенні ряду операцій.

Умови діяльності у краї антифашистських сил були досить складними. Своєрідна роль у цій боротьбі належала полякам. Провідна сила польського національного опору -- Армія Крайова -- у цей час виступає як самостійна, поборюючи інші партизанські формування. Однак із наближенням фронту керівництво Армії Крайової все відвертіше шукає підтримки у радянських вождів, і польське підпілля налагоджує співпрацю з червоними партизанами. "...Поляки пішли разом з більшовиками проти українців. Наслідки цього були жахливі", -- згадував І. Бульба-Боровець. Таким чином, роз'єднаність національних сил опору -- польського та українського перед уже явною загрозою нової окупації краю мала трагічні наслідки. Підпільна війна на багато фронтів перетворювалася в хаос, а людина часто відчувала себе заручником випадкових обставин і в будь-який час могла безвинно стати жертвою цих обставин.

Визволення Рівненщини

У січні наближення фронту стало очевидним і невідворотнім. Усе, що могли, -- устаткування підприємств, локомотивно-вагонний парк залізниці, обладнання пошти й телеграфу, культурні цінності, фашисти вивозили на захід. Решту вони готувалися висадити в повітря або спалити при відступі, щоб перетворити місто в суцільну руїну. Спеціальні гітлерівські команди спішно влаштовували тут надійний оборонний вузол, сподіваючись на певний час затримати наступ радянських військ.

1 лютого 1944 року на підступах до Рівного зупинились передові частини Червоної армії. Наступ радянських військ, який почався наступного дня, 2 лютого, виявився дуже нелегким. Що ближче просувалися радянські солдати, то завзятішим був опір фашистів. Доводилося брати боєм кожен метр землі. Лише у другій половині дня, коли остаточно було зламано рубіж оборони противника, стався вирішальний прорив. Проте бої не вщухали. Аж уранці наступного дня рівняни дізналися, що місто повністю звільнене від німців. У результаті боїв за Рівне фашисти втратили кілька тисяч особового складу свого війська, а також 30 великих складів із зброєю та військовою амуніцією.

5 лютого 1944 року на честь звільнення Рівного у вечірньому небі Москви спалахував артилерійський салют. Того ж дня було оприлюднено наказ Верховного Головнокомандувача про присвоєння кращим військовим частинам та з'єднанням звань Рівненських та Луцьких. Від цього дня Рівненськими стали іменуватися 13-а армія (генерал М.Пухов), 6-й гвардійський кавалерійський корпус (генерал С.Соколов). 24-й стрілецький корпус (генерал М.Кирюхін) та 7-й стрілецький корпус (генерал М.Глухов), І хоч від цієї пори канонада у Рівному вщухла, кровопролиття не зупинилося. Повернення у край комуністичного режиму із його жахливим карально-репресивним апаратом цього разу не викликало великих ілюзій. Тим свавільніше поводилися представники радянської влади в умовах воєнного часу. Взялися до звичної "чистки" підрозділи енкаведистів, які мали завданням зламати опір українських повстанців, усіх вороже настроєних щодо комуністичного режиму сил. Почався трагічний період репресій 1944-50-х років у Рівному та на Рівненщині. Період, який означився тисячами і тисячами жертв, зламаних людських доль та великих страждань наших краян. Так продовжувалася трагічна братовбивча війна, в якій українці опинилися по різні сторони барикад. Одні продовжували підпільну боротьбу в УПА, переховуючись по лісах та хуторах від каральних загонів нової влади. Інші йшли на співпрацю з цією владою і служили їй, не бачачи можливості і смислу боротися із могутньою сталінською соцімперіею та її нещадним апаратом насильства. Треті щиро й наївно вірили комуністичній пропаганді. Втім, останніх було небагато. 1 тому нова влада так енергійно береться організовувати масову міграцію до Рівного кадрів (управлінців, службовців, робітників) із Росії та східноукраїнських земель. Такі кадри мали стати основною опорою радянської влади....

Разом з регулярними радянськими військами місто визволяли від фашистських загарбників партизани і підпільники Рівненщини. 12 лютого 1944 року у рапорті на ім'я секретаря ЦК КП(б)У, голови Уряду УРСР, генерал-лейтенанта Микити Сергійовича Хрущова вони повідомляли, що не давали ворогові спокою ні вдень ні зночі: пустили під укіс 607 військових ешелонів, знищили 207 гармат, 131 танк, розгромили 13 гарнізонів, зірвали 61 склад, розбили 899 автомашин, вбили понад 30 тисяч німецьких солдатів та офіцерів.

Так з 1944 року почалася нова, післявоєнна сторінка історії краю.

Висновки

Фашистська окупація Рівненщини принесла багато горя жителям краю. Особливо постраждало Рівне як столиця «рехскомісаріату», адже німці тут себе почували особливо вільно. Відтак місто в роки зазнало величезних руйнувань.

Проте національно-культурне життя краю не вмерло. Навпаки, з перших днів війни жителі акумулювали всі сили для того щоб вижити, протистояти введенню жахливого «нового порядку». Тому так активно починають діяти національно-культурні організації у краї, та навіть видавалася газета «Волинь». Вона в деякий час мала 40-тисячний наклад, що свідчило про популярність видання.

Активно діяв і партизанських рух. Попри неоднозначне ставлення до радянської течії руху опору, все ж він відіграв важливу роль у визволенні краю від німецько-фашистських загарбників. Тож лише з лютого 1944 року почалося у нашому краї нове життя.

Використана література

1. Поліщук Я. Рівне - мандрівка крізь віки. Нариси історії міста. Рівне, 1998.

2. Молчанов О. Ровно. - К., 1961.

3. В сердцах ровенчан - навечно. - К., 1985.

4. Субтельний О. Україна. Історія. - К., 1997.

Размещено на Allbest.ru