Геноцид голодом на Вінниччині (Поділлі) у 1932-1933 рр.: передумови, причини та наслідки

З метою збільшення кількості „експертних”господарств, окружні партійні комітети отримали вказівку визначати невеликий розмір прибутку селянського господарства, яке можна було піддавати „експертному” оподаткуванню. Так, в матеріалах Тульчинського окружного парткомітету (квітень 1929 р.) зазначалося: „Ознакою, що визначає багатість куркульського господарства повинен служити розмір загального прибутку господарства, як оподаткованого сільгосподатком, так і не оподаткованого сільгосподатком, у розмірі 500 крб. і більше... Разом з тим, допустити в окремих випадках застосування експертного порядку обкладання до окремих куркульських господарств з прибутком 400-300 крб., при умові наявності у цих господарствах інших ознак, які визначають їхню багатість...”⁴⁰

Якщо взяти до уваги, що для більшості українських селянських господарств у 1928 р. прибуток становив 500-600 крб.,⁴¹ стає зрозумілим - більшовицька влада могла притягнути до „експертного” оподаткування майже кожне селянське господарство.

Репресії проти селян-„експертників” ще більше посилилися з початком насильницької суцільної колективізації сільського господарства. 5 лютого 1930 р. Політбюро ЦК ВКП(б) в постанові „Про сільськогосподарський податок на 1930/1931 рр.” констатувало: „По відношенню до куркульських господарств. 1. Притягнути до індивідуального оподаткування всі явно куркульські господарства, відмінивши в існуючому законодавстві визначення „багатих куркулів”. Загальну кількість куркульських господарств, які підлягають індивідуальному оподаткуванню, в середньому по Союзу визначити у 3 %. 2. Заробітну плату членів господарств, оподаткованих індивідуально, включати в оподаткований прибуток повністю, якщо вони приймають участь в господарстві або мають у ньому земельний наділ. 3. Всі перераховані в законі про єдиний сільгоспподаток пільги не надаються господарствам, які оподатковані в індивідуальному порядку”.⁴²

Не зважаючи на те, що вже десятки тисяч індивідуально оподаткованих селянських господарств було розорено, кремлівська влада ставила завдання на 1930 р. визначити ще 3 % „куркульських” господарств, тим самим прирікаючи нові селянські господарства на розкуркулення.

Офіційна позиція з цього питання відкрито проголошувалася на сторінках партійної преси. Так, газета „Пролетарська правда” в номері від 22 січня 1930 р. стверджувала, що „знищення соціальної бази українського націоналізму - індивідуальних селянських господарств - є одним із основних завдань колективізації в Україні”.⁴³

Усі націоналістичні „куркульські”, індивідуально оподатковані „експертні” селянські господарства, потраплять до першої масової п'ятивідсоткової хвилі розкуркулення (лютий-березень 1930 рр.⁴⁴ Але на цьому більшовики не зупиняться, нищення селян-одноосібників, а з 1931 р. і колгоспників, систематично продовжуватиметься і протягом наступних 30-х рр.

Так, 15 лютого 1931 р. до Народного Комісаріату фінансів УСРР надійшов циркуляр Наркомфіну СРСР такого змісту: „У зв'язку з явно недостатнім виявленням кількості куркульських господарств, Уряд Союзу в постанові від 23 грудня 1930 р. визнав результати оподаткування куркульських господарств с/г податком в індивідуальному порядку незадовільними і запропонував урядам союзних республік „зобов'язати місцеві ради та виконавчі комітети прийняти міри по виявленню всіх куркульських господарств і оподаткуванню їх с/г податком в індивідуальному порядку, з тим, щоб закінчити визискування податку з куркульських господарств не пізніше 15 січня 1931 р. Першого січня НКФ Союзу телеграфно запропонував Вам надати до 15 січня попередні підсумки довиявлення, а до 25 січня доповісти про остаточні підсумки оподаткування куркульських господарств... Неотримання протягом кількох днів цих повідомлень ставить нас перед необхідністю порушити в Колегії НКФ СРСР конкретно питання про притягнення винних до відповідальності”.⁴⁵

Уряд Української СРР, миттєво відреагувавши на вимоги Москви, цим ще більше загострив ситуацію - спровокувавши класову боротьбу в колективних господарствах, коли запропонував місцевій владі виявляти „куркулів” у колгоспах Так, в лютневій 1931 р. постанові РНК УСРР йшлося: „РНК ухвалила висловити догану Президіям Знаменського, Єлісаветградського, Великоолександрівського, Махнівського, Андрушківського та Снігурського райвиконкомів і Бердичівській міськраді за невиконання директив Уряду про виявлення та оподаткування куркульських господарств. РНК пропонує спільно з організаціями КНС та спілки Рабземлісу негайно виключити з колгоспів та притягнути до індивідуального оподаткування куркулів, в разі їх виявлення у складі колгоспів”.⁴⁶

Як засвідчує постанова, більшовики нищили не тільки одноосібників, пошук ворога-„куркуля” відбувався і в колгоспах, а отже, кожна українська селянська родина могла бути піддана репресіям, що і відбувалося в Україні - відбувалася багаторічна війна з усім українським селянством.

У 1932-1933 рр. процес масових виключень селян з колгоспів та віднесення їх до „експертників” з подальшим розкуркуленням продовжувався. Так, в селах Джуринського району Вінницької області з колгоспів виключали бідняків, і середняків (по 10-20 господарств), відбираючи у селян останє майно та продукти.⁴⁷ Такі ж події відбувалися і в Городоцькому районі (тепер Хмельницька обл.), де в районну прокуратуру кожен день протягом червня-липня 1932 р. надходило від 150 до 200 скарг селян, вигнаних з колгоспів та віднесених до „експертників”.⁴⁸

Масовими були і знущання над селянами в ході фіскальних та продовольчих реквізицій, зокрема, в червні 1932 р. у селі Хоменки Шаргородського району голова сільради Пецік разом з райуповноваженим Подуном, відібравши все майно у сім'ї бідняка Чайковського, протримали останнього в погребі двоє суток. Були спроби згвалтувати дружину Чайковського, його самого кожен день катували, „тримаючи в одній руці наган, а другою наносячи побої”.⁴⁹

Подібна ситуація мала місце і в селах Липовецького району, де місцева влада, за несплату податків, відносила селянські господарства до „експертних” і масово їх розкуркулювала.⁵⁰

Таким чином, індивідуальне „експертне” оподаткування селянства, що широко використовувалося більшовицькою владою протягом 1928-1933 рр., слугувало для неї як методом фіскального визискування українського селянства, так і механізмом остаточного розорення селянських господарств (одноосібників і колгоспників) В період насильницької суцільної колективізації та кампанії „ліквідації куркуля як класу” воно ще більше посилилося і стало одним із чинників посилення голоду.

1.6 Державні позики

Наступною формою фіскального визискування більшовиками українського селянства стало запровадження системи державних позик. Насамперед, значна увага органів влади, в справі масштабних реквізицій багатомільйонних коштів в українському селі, приділялась розгортанню і виконанню державної внутрішньої позики на індустріалізацію народного господарства СРСР. Дана шестивідсоткова позика була започаткована постановою ЦВК і РНК СРСР 24 серпня 1927 р. на суму двісті мільйонів карбованців в облігаціях, вартістю кожна - 25 крб., терміном на десять років, з 1 жовтня 1927 р. до 1 жовтня 1937 р.⁵¹

Але зазначена грошова сума виявилася недостатньою і 18 червня 1928 р. ЦВК і РНК СРСР прийняли ще одну постанову „Про випуск другої Державної внутрішньої позики індустріалізації народного господарства Союзу РСР” вже на суму в п'ятсот мільйонів крб., терміном на десять років в облігаціях, вартістю кожна - 50 крб.⁵² У грудні 1928 р. цю позику збільшили ще на п'ятдесят мільйонів крб.⁵³

24 липня 1929 р. ЦВК і РНК СРСР приймають чергову постанову „Про випуск третьої Державної внутрішньої позики індустріалізації народного господарства Союзу РСР” на суму сімсот п'ятдесят мільйонів крб. в облігаціях, вартістю 50 крб. кожна, на десять років, з 1 грудня 1929 р. до 1 грудня 1939 р.⁵⁴

Реалізації вказаної позики розпочалася одразу. Липнева 1929 р. постанова Політбюро ЦК КП(б)У зобов'язувала: „Всім партійним організаціям негайно розгорнути широку політичну роботу за реалізацію 3-ї позики індустріалізації. Особливо велике значення має дана робота на селі, де вперше повинні мати крупну суму (41 млн.)... По відношенню до куркульських прошарків села повинні бути застосовані ті ж заходи громадського тиску через кооперацію, загальні збори селян, комісії сприяння, що і при хлібозаготівлях. Повинні бути прийняті всі міри для того, щоб до 1 жовтня шляхом реалізації позики добитися отримання нал. грошима 15 млн. карбованців, згідно директиви центру.”⁵⁵

Окружні парткомітети, відповідно, в серпні 1929 р. у директивах райпарткомам вказували: „Визнаючи, що при мобілізації коштів у населення стимулюючу роль відіграє хлібозаготівля, райпарткомам розгорнути роботу по стягненню єдиного сільськогосподарського податку, а також, розповсюдження 3-ї позики індустріалізації та збирання коштів по самообкладанню, стежучи за тим, щоб в оплату населення не здавало облігацій попередніх державних позик.”⁵⁶

Районні партійні комітети, в свою чергу, в вересні 1929 р. надіслали місцевим партійним осередкам циркуляри такого змісту: „По позиці індустріалізації. Виділити актив села, членів ЛКСМУ, вчителів, членів сільрад і правлінь усіх кооперацій і т. д. Уповноваженим з реалізації позик на кожні 10 господарств створити ударні групи із комсомольців, учителів, активу села і активу членів союзу, до 20 вересня цього року добитися повного надходження перших внесків підписувачів на облігації, комісії сприяння позики залишаються в тому ж складі, що і є, окрім уповноважених, які знову повинні бути вибрані. Всі ці, вище згадані, повинні добитися повної реалізації позики до 25.Х. цього року контрольних цифр... Пам'ятай гасло: „Ні одного двору без облігації.”⁵⁷

Змушені виконувати поставлені завдання, сільські ради в повному складі, разом з комісіями сприяння позиці (такі комісії утворювалися у кожному селі з 1929 р., на зразок комісій сприяння хлібозаготівлі), нав'язували реалізацію облігацій, по суті - змушували кожну селянську родину придбати її.⁵⁸

Застовований тиск давав результат. У доповідній від 15 жовтня 1929 р. секретаря Мурафського райпарткому Солов'я читаємо: „Про розповсюдження 3-ї позики. На 20 вересня по району підписки зібрано на суму 84565 крб., контрольне завдання було 79060 крб., виконано на 107 %...”⁵⁹

Проте не всі райпарткоми доповідали про успішне виконання розповсюдження позики. В Шаргородському районі, наприклад, на вересень 1929 р. планове завдання було виконано всього на 41 %.⁶⁰ Керівникам райпарткомів, які не стовідсотково виконували планові завдання, окружні парткомітети постійно надсилали директиви з вимогами: „Ліквідувати заборгованість по 3-й позиці індустріалізації... Негайно організувати бригади для перевірки роботи сільських та колгоспних комісій сприяння. При сільрадах організувати бригади з активістів, що виконали свої зобов'язання щодо передплати. Бригади повинні перевірити охоплення всієї сільської людности передплатою... Забезпечити негайне внесення чергових внесків колгоспниками... Негайно ліквідувати заборгованість по попередніх позиках...”.⁶¹

Таким чином, позика на індустріалізацію реалізовувалася серед одноосібників і колгоспників, для відбору грошей у селянства задіювалися комісії сприяння, сільський актив, бригади (в першу чергу - фінансових та кооперативних організацій), обов'язковим для селян було придбання облігацій і за попередні позики. Дана фіскальна позика виконувалася за всяку ціну на протязі 30-х років ХХ ст., незважаючи на те, що у селянських родин відбиралися останні копійки, посилюючи їхнє зубожіння.

Але найбільший фіскальний тиск, який продовжувався навіть в роки голодомору, відчуло українське селянство в ході реалізації більшовиками позики „П'ятирічка за чотири роки”. 3 липня 1930 р. ЦВК і РНК СРСР постановили: „Випустити державну внутрішю виграшну позику „П'ятирічка за чотири роки” на загальну суму в п'ятсот мільйонів крб... Позика випускається терміном на десять років, з 1грудня 1930 р. по 1 грудня 1940 р., в облігаціях п'ятдесят крб. кожна...”.⁶²

В наступному - 1931 році, ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову „Про другий випуск державної внутрішньої позики “П'ятирічка за чотири роки” („Випуск третього вирішального року п'ятирічки”) на суму в один мільярд шістсот мільйонів крб., терміном на десять років, номіналом у п'ятдесят крб.⁶³

Причому, більшу частину цієї величезної грошової суми, а саме - 1 мільярд 200 мільйонів крб, потрібно було реалізувати вже протягом 1930-1931 рр.⁶⁴

Безумовно, що саме ця позика максимально наблизила українське селянство до економічної катастрофи. Ще 9 листопада 1930 р., у зв'язку з відсутністю в селян грошової маси, РНК СРСР прийняв постанову про розрахунок за фінансові борги сільськогосподарською продукцією: „За директивою Уряду. Райсільбанки зобов'язані від селян - здавачів хліба та іншої продукції, приймати доручення на оплату за рахунок належних їм сум різних платежів: сільськогосподарського податку, самообкладання, внески на державну позику тощо. Ці доручення треба виконувати порядком безготівкових розрахунків...”⁶⁵

Отже, фіскальне визискування українського селянства переросло з листопада 1930 р. у продовольчі побори, які, у зв'язку з непомірними фінансовими плановими завданнями і низькою закупівельною ціною на зернове збіжжя, мали повністю виснажити українське село і неминуче призвести до голодомору.

Не зменшилися фінансові та продовольчі побори і в 1932 р. Про реалізацію позики четвертого заключного року п'ятирічки у Вінницькій області (утворена в лютому 1932 р.), кожну декаду місяця повідомляв Вінницький обласний відділ ДПУ своїй керівній інстанції - ДПУ України.⁶⁶

У спецзведеннях з грифом „Цілком таємно” від 1, 10 та 20 липня 1932 р. повідомлялося: „Вся робота проводиться сільрадами кабінетним порядком, без скликання зборів і роз'яснюючої роботи. Сільради призначають бригади, які обходять села і оформляють підписку... Відсутність масово-роз'яснюючої роботи заміняється голим адмініструванням, супроводжується грубими порушеннями політики партії (побиття, арешти, примус, погрози, конфіскація майна і т.д.). Серйозною причиною повільного ходу підписки на позику є продовольчі труднощі... Керівний склад працівників сільрад бездіє, заявляючи: „В даний час немає можливості реалізувати позику і вести розмови з голодуючими селянами”.⁶⁷

В серпневих спецзведеннях ДПУ відклалася така інформація: „Є випадки, коли сільради і правління колгоспів не видають довідки селянам на помол муки, мотивуючи це тим, що вони не придбали облігації... Селяни жаліються, невже Уряд не знає, що в селян немає грошей і немає чого їсти... В селі Зінов'євськ Затонського району середняк-одноосібник Жаховський Антон, не отримавши довідки на помол муки,...почав плакати, при цьому промовляючи: “Грабіжники ви, вимотуєте в мене останню душу, залишаєте сім'ю без хліба”... В селі Верболози Козятинського району колгоспники відмовляються від підписки на позику, мотивуючи це тим, що забрали вже все останнє..., хліб та другі продукти при хлібозаготівлі... В селі Бутовці Грицівського району на загальних зборах колгоспників піднявся крик: „У нас немає хліба. Діти пухнуть з голоду, а тут давай та ще давай, краще купили б дітям хліба, навіщо нам облігації...”.⁶⁸

Фатальним для селянства України стало травневе 1932 р. рішення вищих владних органів СРСР про реалізацію „нової позики“ в розмірі 3-х мільярдів 200 мільйонів крб. Причому, більша частина цієї позики, “Четвертого завершального року п'ятирічки”, повинна була виконана протягом одного місяця, до 25 червня 1932 р. Для її реалізації кремлівська влада пропонувала масово задіяти партактив, робітничі бригади, комісії сприяння.⁶⁹ А Політбюро ЦК КП(б)У вересневою 1932 р. постановою погрожувало обласним парторганізаціям: „Попередити всі обласні організації, що у випадку невиконання ними фінансового і касового планів, вони будуть негайно піддані репресіям.⁷⁰

Кошти, які повинні були здати вже голодуючі українські селяни, були для них астрономічними. Тільки на першу половину жовтня 1932 р. для областей України ставилось таке фінансове завдання (в мільйонах крб.):⁷¹

Вище зазначені дані підтверджують, що основний тягар в реалізації позик на Поділлі - аграрному регіоні України - ліг на плечі селянства, в кілька разів перевищуючи фінансові збори з робітників і кустарів. Загальна сума оплати за позику „Четвертого вирішального року п'ятирічки” на 1932 р. становила для подолян 57 млн. крб. (у 1931 р. - 34 млн. крб.).⁷² Для відбору селянських коштів тільки обласне фінуправління мобілізувало на село 50 чол., поповнивши робітничі бригади.⁷³

Облігації позик, в сумі кілька сотень карбованців для кожної селянської родини (величина річної суми залежала від розподілу райвиконкомами та сільськими радами планових фінансових зобов'язань), в роки голодомору влада змушувала купляти одноосібників і колгоспників, наголошуючи, щоб „колгоспники в справі передплати позик вели перед”.⁷⁴ А оголошуючи чергові декадники „Виконання фінансового плану 1932 р.”, більшовики, організовуючи робітничі бригади для фінансових поборів на селі, дали цій акції цинічну назву - „Допомога міста селу в справі реалізації позик”.⁷⁵

Таким чином, застосувавши в українських селах грабіжницьку систему з реалізації державних позик, як одну з методів експропріації, більшовицька влада протягом 1928-1932 рр. прискорила зубожіння селянства. Постійно збільшуючи планові завдання, змусивши колгоспників і одноосібників розраховуватись за фінансові борги продуктами харчування, сталінський режим відбирав останні засоби для виживання.

1.7 Державне „окладне” страхування селянства

Одним з наступних економічних механізмів вилучення коштів, що призвело до зубожіння українського села стало державне страхування селянства. Постановою Ради Праці та Оборони СРСР Про обов'язкове окладне страхування в сільських місцевостях на 1927-1928 рр” від 24 вересня 1927 р., більшовицька влада започаткувала примусовість страхування для селянства, яке продовжувалося і протягом 30-х рр. ХХ ст.

У постанові акцентувалося: „Установити на 1927-1928 бюджетний рік на території Союзу РСР сільське обов'язкове окладне страхування будівель від вогню..., рослинних культур від градобою, свійських тварин від смерти, а саме: рогатої худоби віком од 1,5 року (по Україні - од 1 року) і коней, верблюдів... за нормами й тарифами зазначених в додатку... Дозволити Головному Правлінню Державного Страхування Союзу РСР..., як спробу, завести обов'язкове окладне страхування засівів од замочування та вимерзання в Коростенській, Проскурівській, Полтавській, Київській й Харківській округах України... Дозволити економічним нарадам республік... змінювати, в межах до 20 %, тарифи (збільшення або зменшення)...”⁷⁶

Норми й тарифи державного обов'язкового окладного страхування для округів союзних республік передбачали надходження таких грошових сум (подаються частково, в карбованцях):⁷⁷

Відомості таблиці свідчать, що з 1927 господарського року українському селянину потрібно було, в обов'язковому порядку, віднайти ще біля 300 крб. (враховуючи плату за хату і тільки одну одиницю великої рогатої худоби та одного коня) для сплати державі коштів на окладне державне страхування.

Тарифи державного страхування зростали для українських селян з кожним наступним господарським роком, наприклад, для селян Вінницького округу в такій прогресії (в карбованцях):⁷⁸

Особливо відчутно зросли тарифи на страхування будівель від вогню, а в цілому подільський селянин, тільки за державне страхування, повинен був виплатити державі вже не менше 400 крб. щорічно, а отже, протягом двох років сума для виплати зросла вдвічі.

З листопада 1930 р. всі селянські господарства - боржники проплат на державне страхування змушені були сплачувати ще й пеню, що складала: за один день заборгованості: одноосібники - 2 коп. з 10 крб, колгоспники - 1 коп. з 10 крб., „куркулі” - 7 коп. з 10 крб.⁷⁹

Не зменшувався цей вид фіскального тиску, а тільки збільшувався і протягом наступних років - років голодомору. У зв'язку з тим, що страхуванню підлягали і колгоспи, збільшився об'єм роботи і відповідальність за виконання фіскальних завдань, тому з лютого 1931 р. влада вирішила передати всю діяльність в справі страхових операцій Народному Комісаріату фінансів Союзу РСР, ліквідувавши республіканські управління та крайові контори Держстраху.⁸⁰

Методи фіскальних поборів в українському селі на державне страхування залишалися такими ж, як і за інші повинності - насильницькими. Використовуючи різного роду бригади, партійний і сільський актив, комісії сприяння, КНС, комсомол..., для насильного вилучення селянської власності, більшовики не церемонилися у виборі методів. Так, у доповідній секретаря Мурованокуриловецького райпарткому Кушнірука до секретаря Вінницького обкому КП(б)У Алєксєєва (квітень 1932 р.) з грифом „Таємно” читаємо: „РПК повідомляє, що в селі Дерешова 30 березня мали місце ряд фактів обурливого перекручування лінії партії. Сільські організації в тому числі і партгрупа, замість того щоб провести широку масову роботу серед невеликої групи одноосібників (40 господарств) і організувати їх на ліквідацію прориву в підготовці до сівби та мобілізації коштів, стали на шлях грубих обурливих заходів: арешти і утримування в холодній брудній хаті тих селян, які не виконали завдань і знущання над ними; штрафування селян і негайне стягнення штрафу кутковими бригадами; в примусовому порядку стягнення з селян продуктів для харчування бригад (хліб, яйця, кури...); нарешті, двох селян бідняків примусили ходити по селу і носити на плечах дошку з написом „зривників 3-ї більшовицької весни на громадський буксир...”⁸¹

Не маючи змоги виконати фінансові планові завдання багаточисельних податків, позик, зборів тощо, українські селяни за борги піддавались репресіям: фізичному насиллю, конфіскації майна та хліба, а з початком колективізації і розкуркуленню. Так, „за несплату різних боргів”, в тому числі боргів за страхування, 18 березня 1931 р. була розкуркулена в с. Вонячин Літинського району багатодітна мати Яремчук Степанида, власниця такого майна:⁸²

Незважаючи на те, що загальна грошова сума всього майна становила всього 472 крб., дане господарство, в якому вже не було ні худоби, ні птиці, сільська рада визначила як „куркульсько-заможне” господарство. Все майно і будівлі були передані колгоспу, а саму „куркульку”, яка насмілилася вийти з колгоспу в 1930 р., разом з чотирма малолітніми дітьми, виселили за межі села.

До речі, фінансовий, тільки податковий, наростаючий тиск на зазначене господарство був таким: 1927 р. - 57 крб. 60 коп., 1928 р. - 113 крб., 1929 р. - 114 крб. В 1930 р. господарство вже повинно було сплатити: 153 крб. - податок, 153 крб. - самообкладання, 153 крб. - облікове страхування, разом - 459 крб., (без врахування позики та інших поборів).⁸³

Ці дані свідчать, що фіскальний тиск протягом кількох років збільшився на подільське селянство майже у десять разів, з 57 крб. до 459 (без позик), виконати всі планові завдання-побори стало неможливо, а за невиконання хоча б однієї - слідувало розкуркулення.

Таким чином, державне обов'язкове окладне страхування селянства, як один із задіяних більшовиками механізмів експропріації власності в українському селі, становило для селянського господарства непомірно велику суму - до 400 крб. за рік і також відіграло злочинну роль в економічному розоренні селянських господарств України.

1.8 Одноразовий збір на культурне будівництво

Черговим обов'язковим платежем для українського селянства, в період руйнації сільського господарства, став „Одноразовий збір на культурне й господарське будівництво в містах”.⁸⁴

Для заохочення місцевих експропріаторів, більшовицька влада дозволила з 1931 р. частину зібраних грошей, при умові виконання плану, залишати в бюджетах міст і селищ.⁸⁵

Планові ж, фінансові завдання одноразового збору не поступалися іншим платежам, які влада зобов'язала сплачувати, насамперед, селянство. Так, на 1931 р. для Брацлавського району Поділля вони були такими (подані не всі види оподаткування, в тисячах крб.).⁸⁶

Дані таблиці свідчать, що грошова сума одноразового збору була шестизначною і приблизно такою ж, як і суми на сільськогосподарський податок, самооподаткування, державне страхування, паї споживчої кооперації. Для селянського господарства - це обов'язкова сплата ще 100-200 крб.

Стягнення коштів з населення України на одноразовий збір також були примусовими. 5 лютого 1931 р. інформаційний сектор РНК УСРР надіслав усім райпарткомам КП(б)У телеграми Народного Комісара фінансів УСРР Рекіса з вимогами: „Стан підготовки до стягнення одноразового збору в багатьох місцях не забезпечує одержання 10 лютого першого внеску... Прискорити вручення повідомлень всім платникам, забезпечивши негайне вживання заходів примусового стягнення..., особливо щодо нетрудових груп людності...”⁸⁷

Місцеві партійні та виконавчі органи влади доповідали 15 лютого 1931 р. керівним інстанціям про складність реалізації одноразового збору серед сільського населення. Так, селяни Брацлавського району реагували на даний збір коштів таким чином: „В селі Чуків відмовилася від одноразового збору Марченко Настя - середнячка; в селі Бугаків категорично відмовляються сплачувати кошти бідняки, мотивую це тим, що вони звільнені від сільськогосподарського податку і повинні бути звільнені і від одноразового збору; в селі Бортники колгоспниця Шевчук Гафія - вдова, висловила невдоволення збором, акцентуючи на тому, що члени колективів не мають можливості його сплатити; в селі Перепеличе бідняк Циганчук Василь гірко висловився: „Я одноразового збору не внесу, нехай у мене дітей забирають”... В селі Перепеличе середняк, член колгоспу Федик Терен промовив: „Тепер мені нічого не страшно, нехай обкладають, з нас же 7-м шкур не здеруть, раніше нас стригли, а тепер і бідноту...”⁸⁸

Протягом 1932-1933 рр., незважаючи на високу смертність селянства від голоду, ситуація з реалізацією одноразового збору не змінилася, влада продовжувала відбирати в голодуючих останні кошти та продовольство. Так, секретар Вінницького обкому КП(б)У Чернявський в терміновій телеграмі до секретарів райпарткомів від 21 листопада 1932 р. зазначав: „Уряд затвердив одноразовий податок..., протягом грудня повне одержання податку... Негайно відкличте мобілізованих фінробітників. Забезпечте класову чіткість проведення податку не послаблюючи виконання плану мобілізації коштів і до нарахування нового податку забезпечте повне одержання всіх сільських обов'язкових платежів.⁸⁹

17 грудня 1932 р. Нарком фінансів УСРР Рекіс в доповідній записці до секретаря ЦК КП(б)У Хатаєвича, повідомляв: „ Надходження складають біля 4 мільйонів крб. (8 % плану)... Ці показники свідчать про те, що кампанія по достроковому визискуванню одноразового збору не розгорнута в більшості областей... В зв'язку з цим, приймаючи до уваги велике значення даного податку для касового збору, прошу підписати телеграму областям. Зокрема, вважаю за необхідність в телеграмі підкреслити недостатнє використання місцями наданого права збільшувати податок по відношенню до злісних конрактантів”.⁹⁰

Подані документи свідчать, що більшовицька влада наприкінці 1932 р., в час національної трагедії - наростаючого голодомору, знаючи про це і усвідомлюючи масштаби біди, своїми діями її прискорила. Запровадивши технологію дострокового одноразового збору протягом грудня 1932 р., план виконання якого був розрахований на весь господарський - 1933 р., влада, тим самим, остаточно прирекла українське селянство на голодне вимирання. Адже в грудні 1932 р. були вивезені і всі посівні фонди в рахунок хлібозаготівель, а також в даному місяці започаткує своє верховенство в Україні паспортний режим, змусивши селянські сім'ї вмирати від голоду в своїх селах, так як залишати їх, щоб врятуватися, було заборонено.

Загалом, підсумовуючи аналіз задіяних більшовиками обов'язкових фінансових платежів в українському селі протягом 1927-1933 рр., можна констатувати: по-перше, розмір виплат за вказані шість років на них зріс у кілька разів і становив на кінець 1931-1932 рр. в середньому 1100-1300 крб. (не враховані „експертні” господарства). А в зв'язку з тим, що прибутки селянства далеко не досягали зазначених сум (рентабельне господарство - 500-600 крб.), сплатити їх було неможливо; по-друге, за несплату хоча б одного виду податку, селяни піддавалися політичним і економічним репресіям, фізичному насиллю - це змушувало їх зменшувати ефективність господарств, з метою зменшення суми фіскальних завдань; по-третє, розпочавши експропріацію селянської власності в 1927-1928 рр. з більш заможних селян, використавши при цьому, так звану, „класову боротьбу”, на початку 1931 р. більшовики вдалися до масового нищення всього селянства, як одноосібників, так і колгоспників, в тому числі і бідноти; по-четверте, руйнація сільського господарства, як одноосібного, так і колективного, відбувалася систематично наростаючи (фінансові визискування тривали і в 1932-1933 рр.), цілеспрямовано створюючи умови для економічної катастрофи і, як наслідок - Голодомору в Україні.

1.9 Колективізація та розкуркулення в Україні у 1929-1933 рр

Примусова колективізація в українських селах здійснювалася більшовиками всупереч волі переважної більшості селянства, яке бажало працювати самостійно на своїй землі власними засобами виробництва. Змушуючи селян працювати колективно, відбираючи у них без відшкодування результати їхньої праці та роками нажиту власність, сталінський режим тим самим викликав невдоволення і гнів. Більшість селянства України, як і Поділля, ігнорували суцільну масову колективізацію 1929 р. і чинили стійкий опір більшовицьким насильницьким заходам.

Офіційне рішення про початок суцільної колективізації (суцільна колективізація - це експропріація майже всієї селянської власності: землі, реманенту, худоби, навіть - птиці)⁹¹ було прийняте на Листопадовому 1929 р. пленумі ЦК ВКП(б). Пленум закликав усі партійні зусилля направити на те, щоб вже протягом найближчих двох років в основному завершити колективізацію сільського господарства в країні.⁹²

Партійне керівництво України на чолі з генеральним секретарем ЦК КП(б)У Косіором не тільки підтримало дане рішення, але й визначило ще більш стислі строки: суцільну колективізацію в Україні провести протягом одного року.⁹³

Саме штурмовщина проведення колективізації та вимога Сталіна і його оточення організовувати тільки комуни (усуспільнення практично всієї власності селянина та ліквідація ринкових відносин), як найвищу форму „колгоспного руху”⁹⁴, призвели до великомасштабної руйнації економічних засад сільського господарства.

У такій ситуації, коли колективізація насаджувалася силоміць „з верху”, а куркуля не можна було „підпускати до колгоспу на відстань гарматного пострілу”⁹⁵, вже наприкінці 1929 р. селянський опір в Україні (вбивства та побиття активістів, підпали, „баб'ячі бунти”) зріс у порівнянні з 1927 р. в чотири рази.⁹⁶

Опір селян колективізації мав різні форми. Він був неорганізованим, але сильний масовістю. Остання допомагала селянам долати страх перед розкуркуленням. Особливо дошкуляли місцевій владі так звані „баб'ячі бунти”: селянки, яким нічим було годувати дітей, відстоювали своє право на власну корову, дрібну худобу, птицю.

Збройний опір не набув великого поширення в степовій зоні України, де партизанським загонам було важко діяти, але він був потужним на Поділлі, насамперед, в лісистій місцевості. Тільки в одному Вінницькому окрузі протягом січня-березня відбулося 416 антирадянських виступів селян (дані таблиці по районах Вінницького округу):⁹⁷

В другій половині лютого-березні 1930 р. став мінятися характер масових селянських виступів. Вони стали організованішими і більш тривалими в часі, набули відкритого опору владі. А події в Бердичівському та Шепетівському округах, Вінницькому, Кам'янець-Подільському, Могилів-Подільському, Тульчинському округах Поділля, де антирадянські збройні виступи тривали по кілька днів, набувши характеру бойових дій (більшовики були змушені кинути проти повсталих війська ДПУ), стали підтвердженням наростаючого кровопролиття в ході громадянської війни з українським народом.⁹⁸

Взимку-навесні 1930 р. практично вся територія України була охоплена полум'ям селянських повстань. Так, з 20 лютого до 2 квітня 1930 р. в 41 окрузі республіки було зафіксовано 1718 масових виступів селян: з них 25 у Кам'янець-Подільському, 41 - Могилів-Подільському, 68 - Вінницькому, 146 - Тульчинському, 251 - Шепетівському округах. ⁹⁹

У кровопролитному протистоянні з військами ДПУ (тільки наприкінці січня 1930 р. в українське село було мобілізовано додатково 29 939 співробітників ДПУ)¹⁰⁰, міліцією, озброєними партійно-комсомольськими загонами загинули сотні українських селян. Г. Орджонікідзе, який у цей час перебував в Україні з місією „виправити становище”, у своїх записах констатував: „В трьох округах: Тульчинському, Шепетівському і Могилівському справжні повстання селян. Повстання придушено зброєю, застосувавши кулемети, а в окремих місцях, і гармати. Убитих і розстріляних - 100, поранено декілька сотень. Ці райони переважно з бідняцьким населенням...”¹⁰¹

Масовість і завзятість антирадянських селянських виступів в Україні не могла не хвилювати більшовицьких вождів, тим паче зростала загроза непокори владі серед територіальних частин Червоної армії, в основному - селянської. Усвідомивши величезну небезпеку для свого існування, тоталітарний режим вирішив прискорити кампанію з розкуркулення та депортацій селянства, як один із засобів придушення опору.

До цього спонукала більшовицьку владу також і криза будівництва колгоспного ладу. Так, в Україні кількість колективізованих господарств навесні 1930 р. становила 27 %.¹⁰² В деяких районах Поділля - 15 %.¹⁰³

В наукових працях серед причин „ліквідації куркульства як класу” більшовиками розкуркуленням, визначені такі: економічна - експропріація селянських коштів у державну казну, а також на колгоспне будівництво (будівлі, майно та реманент); соціальна - ізоляція „куркулів” від основної частини селянства; політична - ліквідація „дрібного сільського буржуа” на селі була необхідна в зв'язку з неможливістю його використання для побудови комуністичного суспільства, а також прискорювалася перспектива більш широкого втягнення частини колгоспного селянства в майбутні більшовицькі акції; психологічна - формування у свідомості населення образу „ворога народу” в особі „куркулів” та „підкуркульників”.¹⁰⁴

У совокупності всі ці причини слугували для селянства, яке, ще не зазнало репресій, застереженням і не залишало для них вибору: якщо не в колгосп, то - на виселення.

Розпочалася масова акція „ліквідація куркуля як класу” в січні 1930 р., згідно постанови ЦК ВКП(б) від 5 січня „Про темп колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву”: більшовицька тоталітарна держава, прийнявши дану постанову, перейшла від політики обмеження куркуля до політики його фізичного знищення.¹⁰⁵

Особлива роль у „ліквідації куркуля як класу” відводилася органам ДПУ. 11 січня 1930 р. заступник голови ДПУ СРСР Г. Ягода (фактично керівник даної інституції, у зв'язку з недугою Менжинського), у циркулярі до керівників відповідних республіканських структур, вказував: „Куркуль як клас повинен бути знищений... Якщо ми швидким, рішучим ударом, як під час хлібозаготівель, не нанесемо удару до початку весняної посівної кампанії, будемо мати ряд суцільних повстань і зрив кампанії. Нам потрібно до березня-квітня розправитися з куркулем, раз і назавжди зламати йому хребет..., в першу чергу необхідно розробити міри репресивно-адміністративного характеру, а саме: „СОУ” (секретний відділ управління) повинно опрацювати області, звідки негайно потрібно виселяти, заарештовувати, відправляти у концтабори куркульню. Підхід такий” 1) особливо злісних - у концтабори, сім'я виселяється; 2) куркуль, який проводить антирадянську агітацію - на виселення... з сім'ями у райони Крайньої Півночі та пустинні місця Казахстану...”¹⁰⁶

24 січня 1930 р., секретар ЦК КПУ С. Косіор надіслав у всі округи України телеграми-директиви з категоричною вимогою до виконання (враховуючи важливість даного документа - подається повністю): „Блискавка. Харків. 2026, 300, 24/1, 11, 56. Вінниця, окрпарткому. Повідомляється постанова ЦК від 23 січня 1930 р., по-перше, негайно розпочати заходи проти куркулів з таким розрахунком, щоб до 15 березня їх в основному завершити; по-друге, заходи провести в першу чергу в прикордонних округах і районах суцільної колективізації; по-третє, підготовку в селах розпочати з 1 лютого, протягом 2-3 тижнів підготувати бідняцько-середняцьку масу, а потім приступити до проведення міроприємств; по-четверте, розкуркуленню повинно бути піддано біля 150 тисяч господарств по всій Україні, з них біля 60 тисяч підлягають виселенню за межі України, інші, після конфіскації майна, розселені у районах свого проживання; по-п'яте, проведення заходів у районах суцільної колективізації повинно відбуватись наступним чином: а) представники районних трійок, за участю сільських працівників, складають особові списки куркулів, яких необхідно розкуркулити, а також - до виселення; б) у селах питання про заходи проти куркульства і персональні питання виносять спочатку на обговорення організованої і не організованої бідноти, потім проводиться робота серед середняків, поетапно і тільки після підготовки, питання виноситься на занальні збори колгоспу; в) рішення колгоспів затверджуються сільськими радами і райвиконкомами, у тих місцевостях, де сільські ради не сприяють проведенню заходів проти куркульства, такі сільські ради переобираються; г) у селах, де ще немає колгоспів, робота проводиться таким же чином, з тим, щоб у процесі цієї роботи створити колгосп; по-шосте, в округи і райони суцільної колективізації негайно відправляються витримані, надійні люди, спроможні забезпечити через бідняцько-середняцькі маси розкуркулення; по-сьоме, Наркомюст дає вказівки на основі яких законів можна проводити дане міроприємство, до видання спеціального закону з цього питання; по-восьме, з ЦК в округи надсилаються примірні контрольні цифри про куркулів взагалі і яких потрібно вислати, за основу цих цифр беруться дані Наркомфіну і Наркомторгу; по-дев'яте, розпочати негайно в центральній і місцевій пресі політичну підготовчу кампанію проти куркуля за проведення розкуркулення; по-десяте, по відношенню до районів нацмен (німців, болгар та ін.), розробити особі директиви. Секретар ЦК КП(б)У Косіор. НР 042286/9”.¹⁰⁷

Як засвідчує поданий вище документ, розкуркуленню в Україні підлягали 150 тис. селянських господарств, депортації - 60 тис. селянських родин і це тільки на початку 1930 р. На реалізацію цього злочину більшовицька влада відвела виконавцям обмежений час, до 15.03.1930 р.

Саме тому поспішність проведення акції з „ліквідації куркуля” в Україні, зокрема на Поділлі, набирала все більших обертів. Так, вже 25 січня 1930 р. керівники всіх 13 районів Вінницької округи отримали „Інструкцію для проведення роботи з розкуркулення та виселення куркулів”.¹⁰⁸

В інструкції констатувалося: „1. Вся вказана нижче робота повинна проводитися по всій окрузі, як у районах суцільної колективізації, так і в інших районах. 2. З метою чіткого керівництва... створена трійка під головуванням секретаря ОПК і членів: голови окрвиконкому та начальника ДПУ. 3. Підготовча робота з розкуркулення та виселення куркулів розпочинається 26 січня 1930 р... 5. РПК виділяють відповідальних витриманих і надійних товаришів... 6. РВК визивають голів сільрад і КНС... 7. Мобілізовані товариші 28 січня виїжджають у села для безпосередньої роботи... разом з активістами, наймитами, бідняками складають списки на розкуркулених... 10. Сільради, комнезами, партійні і комсомольські осередки, які протидіятимуть проведенню даної роботи, повинні бути негайно розпущені, а членів партії і комсомольців виключити з організацій... 12. Одразу ж після затвердження списків сільрадами майно куркулів відбирається і по відповідним описям і розцінкам здається у колгоспи... 26. Нижче подаються орієнтовні контрольні цифри на обидві категорії куркулів”:¹⁰⁹

Отже, загальна кількість селянських господарств Вінницького округу, які започаткують перший період масового розкуркулення подільського селянства (лютий-березень 1930 р.)¹¹⁰ становить 2 тис. 959 господарств. Беручи до уваги, що кількість господарств у Вінницькому окрузі становила 112 тис. 209 господарств¹¹¹, відсоток розкуркулених господарств протягом зазначеного періоду - 2,63 %. У деяких районах Поділля, наприклад Яришівському, відсоток розкуркулених за лютий-березень 1930 р. був значно вищим - 3,5 %.¹¹²

Вимоги „Інструкції” стосувалися усіх районів округу: зон суцільної і не суцільної колективізації. Категоричною та примусовою вона була і до виконавців злочинної більшовицької акції, не залишаючи вибору членам сільрад, комнезамів, партійних і комсомольських осередків.

2 лютого 1930 р. усі структурні відділи ДПУ та їхні військові підрозділи отримали наказ ОДПУ за № 69 „Про заходи з ліквідації куркульства як класу”. Даний наказ зобов'язував негайно розпочати злочинну акцію проти селянства, у ньому констатувалося: „Особливо серйозні, складні і відповідальні завдання, покладені партією на органи ОДПУ. Від наших органів більше, ніж будь-коли, вимагається виключна напруженість зусиль, рішучість і витримка, виключно сурова класова лінія, чіткість і швидкість дій... Міроприємства органів ДПУ повинні розгорнутися по двох основних лініях: 1. Негайна ліквідація контрреволюційного куркульського активу... (перша категорія); 2. Масове виселення куркулів... і їх сімей у віддалені північні райони СРСР та конфіскація їхнього майна (друга категорія)...”¹¹³

Наказ, який підписав вже згадуваний Г. Ягода, засвідчує, що саме на органи ДПУ була покладена більшовицькою партією найбільша відповідальність за „успішне проведення акції”. Саме органи ДПУ, разом з сільським люмпеном та місцевим партактивом, робітничими бригадами стали виконавцями розстрілів, ув'язнень у концтабори та виселень сотень тисяч українських селян.

На Поділлі особливо жорстоко діяв проти селянства 24 Могилів-Подільський окружний прикордонний загін ДПУ, виконуючи директиву республіканського управління ще від 16 січня 1930 р. за № 36070 та наказ ОДПУ за № 69. У матеріалах політдонесень вказаного загону за лютий-березень 1930 р. відклалася така інформація: „Для боротьби з хвилюваннями в окрузі, а також проведення важливої операції - вилучення контрреволюційного куркульства задіяна маневрена група і кавалерійські кулеметні взводи... В селі Козлівка Мурафського району каввзвод закрив усі виходи із села і всю ніч, не дивлячись на дощ, продовжував операцію проти куркуля... На другий день, прибувши у Тульчин, перший взвод був задіяний для операції у селі Шура, яка була проведена без ексцесів... 26 березня в селі Білоусівка на групу, яка супроводжувала заарештованого куркуля, напав натовп селян з метою звільнити арештанта, з криками: „Бий їх, чого вони до нас приїхали, ми їм покажемо колективізацію”. Але рішучими діями і з допомогою підоспівшого червоноармійського взводу напад було відбито і заарештований доставлений по призначенню”.¹¹⁴

Перебіг подій у лютому-березні 1930 р. на Поділлі, в період найжорстокішого „класового” протистояння: громадянської війни в українському селі, доцільно проаналізувати на прикладі одного району, бажано, який не відносився до районів суцільної колективізації, з метою підтвердження, що розкуркулення відбувалося практично одночасно у всіх районах краю. Бершадський район Тульчинської округи (даний район округу до середини лютого 1930 р. не належав до районів суцільної колективізації)¹¹⁵, як один із найпотужніших аграрно-землеробських, цілком відповідає цьому.

2 лютого 1930 р. Бершадський райпартком КП(б)У, як і всі райпарткоми округи, отримав директиву Тульчинського окружкому КП(б)У з грифом „Цілком таємно”, у якій обумовлювалися практично всі деталі акцій розкуркулення та виселення “куркулів”, зокрема: „1. Виселенню підлягають усі куркулі-експертники, які платять податок від 100 крб і більше, контрреволюційний контингент села і міста (по списках ДПУ), сім'ї розстріляних за контрреволюцію... 2. Вся відповідальність за точне і своєчасне виконання операції покладається на окрвідділ ДПУ і його представників на місцях. 3. Усі секретарі РПК і голови райвиконкомів несуть персональну відповідальність за виконання всіх вказівок ОПК... 5. Про початок операції будуть поставлені до відома уповноважені ДПУ шифр. телеграмою - „операція розпочата”, які негайно повідомляють про це секретарів РПК... 6. Фактично виселення із сіл повинно розпочатися після отримання телеграми, з таким розрахунком, щоб обов'язково усі виселені були вже в райцентрі або пункті збору не пізніше 12 год. дня... 7. Відбирання майна і передача його сільрадам, виселення із сіл повинно відбуватися рано вранці, на світанку. 8. 4-го лютого у всі села району направити відповідальних і серйозних партійних працівників, які будуть при практичному виселенні являтись представниками райвиконкомів..., з моменту отримання вказівки про виселення повинні організувати озброєну групу з місцевих партійців, комсомольців, надійної частини організованої і неорганізованої бідноти..., очоливши загін , відправити куркулів до пункту, який вкаже уповноважений району по виселенню (примітка: зброю віднайти на місці в окремих осіб)...

12. Умовний знак початку операції для представників райвиконкомів узгодити на місці уповноваженому по району. 13. Для усіх виселених, включаючи і їхні сім'ї надати необхідну кількість возів... (примітка: на кожну окрему сім'ю дозволяється вага не більше 15 пудів)... 18. Супроводжувати виселених із райцентрів до місця посадки уповноважений повинен обов'язково, з посиленою охороною всього районного загону (примітка: усі озброєні загони, які супроводжуватимуть виселених з сіл в райцентри, після передачі виселених уповноваженому району, організовано повертаються в села)... 20. Районний загін, після передачі виселених керівнику сектору, організованим порядком, на чолі з уповноваженим району, повертається в районний центр, де розташовується обов'язково казарменним порядком до особливого розпорядження. 21. Керівник сектору знімає загін виключно після відправки ешелону... 23. Всякі спроби куркульського і контрреволюційного елементу розпочати ексцеси безпосердньо в селі і на шляху пересування... повинні найрішучіше подавлятися..., а у випадках спроби повстання - застосовувати зброю...”¹¹⁶

Чим не підготовка до бойових дій? Більшовицька влада продумала і передбачила всі можливі аспекти, навіть, у випадку відмови когось з мобілізованих виконати наказ уповноваженого чи керівника сектору, дана особа підлягала арешту і відправці до ДПУ.¹¹⁷

За реалізацію вище зазначених планів, особисту відповідальність в Тульчинському окрузі ніс начальник окрвідділу ДПУ Петерс.¹¹⁸ 4-го лютого 1930 р., за підписом Петерса, секретарю Бершадського райпарткому КП(б)У Хмельницькому надійшла директива з грифом „Цілком таємно”, у ній акцентувалося: „З отриманням цього, пропонується відібрати із складу міської партійної організації групу партійців у кількості 40 чол., із складу міської комсомольської організації також 40 чол., всього - 80 чол., причому, бажано вміючих володіти зброєю. На всіх товаришів, які увійдуть до групи, негайно скласти список у трьох примірниках, з яких один екземпляр, не пізніше 5 лютого, надати Бершадському уповноваженому ДПУ, другий - зберігати в себе. Керівником групи необхідно призначити т. Пересаду із занесенням його у вказаний список і надавши йому третій екземпляр такого.