Геноцид голодом на Вінниччині (Поділлі) у 1932-1933 рр.: передумови, причини та наслідки

Групу в кількості 80 чол. озброїти вогнепальною зброєю: гвинтівками, револьверами і мисливськими рушницями. Згідно додаткового телеграфного повідомлення, направити на ст. Тростянець в розпорядження представника Тульчинського окрвідділу ДПУ т. Черемісіна. Попереджаю, про час відправки загону, буде повідомлено телеграфно. Виконання настоящої директиви покладається під Вашу особисту відповідальність...”¹¹⁹

Таким чином, окрім сформованих озброєних загонів у кожному селі для розкуркулення (відбору коштів і майна) та супроводження „куркульських” сімей до райцентрів, у самих районних центрах також формувалися озброєні загони з партактиву і комсомольців, які повинні були доправити „куркульські” родини до найближчих залізничних станцій з подальшим етапуванням ешелонами на Крайню Північ, Сибір, Казахстан, Урал.

Перша черга депортування „куркулів” з України, яка була підготовлена ОДПУ 10 лютого 1930 р., набула таких даних: 20 000 сімей, 100 000 людей, 57 ешелонів, виселення на Крайню Північ, закінчення операції 15 квітня 1930 р.¹²⁰ В районах округів Поділля перша черга виселення мала закінчитися до 1 квітня 1930 р.¹²¹

Всі райони Поділля: Вінницького, Кам'янець-Подільського, Могилів-Подільського, Проскурівського і Тульчинського округів були віднесені більшовицькою владою до районів суцільної колективізації, у яких стовідсоткова колективізація планувалася у найкоротший термін, практично протягом одного року, а в зв'язку з цим і акція з „ліквідації куркуля як класу” в подільських районах проводилася нагально та жорстоко, її зазнало кожне село.

Підтверджує даний висновок значний масив архівних джерел Державного архіву Вінницької області, причому, документи відтворюють перебіг злочинного розкуркулення майже всіх районів Поділля, зокрема, у Вінницькому районі перша хвиля масового розкуркулення розпочалася 26 лютого 1930 року:¹²²

Тільки протягом кількох днів, наприкінці лютого 1930 р. у Вінницькому районі в 39-ти населених пунктах (всього на той час до складу району входило 55 сіл)¹²³, було розкуркулено 231 селянське господарство з 303 господарств, які було заплановано розкуркулити протягом лютого-березня 1930 р.¹²⁴, що становить близько 80 %.

На кожне розкуркулене господарство, членами комісії з розкуркулення складався акт, у якому фіксувалися будівлі, майно та реманент господарства з підрахуванням загальної грошової суми. Даний акт завірявся підписами членів комісії та підписом розкуркуленого господаря власності (як правило розкуркулені селяни відмовлялися ставити свій підпис).

Усі розкуркулені одноосібники протягом 24-х годин змушені були звільнити своє помешкання разом з сім'єю. На розкуркулені сім'ї подолян 1-ї та 2-ї категорій очікував концтабір або виселення за межі України, сім'ям 3-ї категорії, які залишались на проживання у межах свого району, влада виділяла найгіршу землю¹²⁵ і житло бідноти, котра переселялася в будинки розкуркулених.¹²⁶

Інформація, яка висвітлена в більшості актів, підтверджує той факт, що розкуркуленню були піддані найчастіше середняки. Так, в акті про розкуркулення Регана Магдея, селянина-одноосібника села Стадниця Вінницького району, зазначена така власність:¹²⁷

Загальна грошова сума вище вказаного розкуркуленого селянського господарства становить всього 1083 крб. - це свідчить, що дане господарство не відносилося до заможних, а перерахована та зафіксована в акті власність тільки підтверджує даний висновок. Ніяк не можна було назвати заможними й інші розкуркулені господарства селян-одноосібників села Стадниця: Бондарчука Явдокима (вартість всієї власності - 1109 крб.), Коваля Григорка (1901 крб.), Бондарчука Максима (1668 крб.).¹²⁸

Розкуркулені селяни села Стадниця Вінницького району, в тому числі і Реган Магдей, двічі подавали заяви до районної трійки з розкуркулення про повернення їм майна, але і в березні, і в серпні 1930 р. отримали відповідь - відмовити.¹²⁹

Відмова районних керівників більшовицької влади розкуркуленим селянам, яких віднесли до 3-ї категорії, ще раз засвідчує про небажання місцевої партійної номенклатури реагувати позитивно на несправедливість у селах районів Поділля. Це пояснюється насамперед політичними мотивами, адже розкуркуленню підлягали, в першу чергу, ті селянські господарства, які були віднесені до „ворогів” більшовицької влади. Так, серед причин розкуркулення селянських господарств села Янів Вінницького округу, зазначені: „Козодой Максим... - противник міроприємств радянської влади, Зикін Оксентій... - учасник повстання 1919 р., Макошин Іван... - антирадянський елемент, Бондар Олекса... - вороже ставиться до всіх міроприємств, які проводяться на селі...”¹³⁰

Стосовно розподілу в подільських селах розкуркулених господарств на 2-у і 3-у категорії, то в основному все залежало від особистого ставлення місцевих „експропріаторів” до конкретної селянської родини. Наприклад, у селі Великий Чернятин Калинівського району, один з рідних братів - Паламарчук Антон Йосипович був віднесений комісією з розкуркулення до 2-ї категорії: виселення на Крайню Північ, маючи 5,5 десятин землі (платив податок у розмірі 148 крб.). Його брат - Паламарчук Трохим Йосипович - до 3-ї категорії, маючи у власності 12 десятин землі (платив податок у розмірі 180 крб.).¹³¹

Для розкуркулених селян 3-ї категорії влада визначила певні норми прожиткового мінімуму і категорично вимагала їх дотримання, зокрема у матеріалах Вінницького та Тульчинського окрвиконкомів йдеться: „Цілком таємно. Про землевпорядкування... Відвести на найдальших і непридатних землях - землі для куркульських господарств...”,¹³² „... з худоби та птиці: 2-3 курки, одне порося...”¹³³

Щодо сільськогосподарського реманенту, то для розкуркулених 3-ї категорії Тульчинський окружком КП(б)У ще в лютому 1930 р. визначив такі норми: „Для тих, що не підлягають виселенню за межі округи, а поселяються в спеціальних виселках... залишити реманент за такими нормами на 3-4 господарства: 6-8 га рільної землі, одного коня, один плуг, один лущільник, одну борону, один культиватор, одного воза та сані. Продуктивного скота не давати... Куркулям надаються якісь інші приміщення, будинки бідняків в порядку переселення... При розкуркуленні - хліб та посівматеріал залишати за мінімальними нормами на їдока...”¹³⁴

Подальша доля розкуркулених селян-одноосібників 3-ї категорії була не кращою від розкуркулених інших категорій, хоч ці сім'ї проживали на рідних теренах. Чоловіків - голів сімей, як правило, заарештовували і тримали певний час в місцевих „бупрах”, щоб пізніше визначитись з районом виселення, а сім'ї виганяли з власних осель.¹³⁵

Прикладом вище викладених висновків, може слугувати інформація, яка відклалася в скарзі до Голови ВУЦВК Г.І. Петровського, розкуркуленого селянина А. Антохова з села Крупина Хмільницького району Вінницької округи, а саме: „22 лютого мене заарештували і посадили у Вінницький Бупр. Вини за собою я не відчуваю. Після мого арешту мою жінку вигнали з хати як куркульку. Але я під розкуркулення не підлягаю бо я вважаюсь як середняк. До революції землі у мене не було і я був батраком, ходив по чужих роботах. Коли мені надали землю, я весь час працював коло свого господарства. Тепер мав 1 коняку, 2-є малих лошат, 1 корову, 2 вівці, хату, клуню, 1 сарай, машин у мене ніяких не було. Продподатку платив 30 крб. з копійками, маю сім'ю ... душ. Посадили в Бупр мене і забрали дома все по неправді, так як я мав з ними, тоєсть з головою сільради та сільКНС, особисті рахунки. Прошу, як батька України, бути батьком мені і моїй сім'ї, що страждає на чужім селі без хліба, повернути мою сім'ю у хату і дати можливість жити. 29 травня 1930 р. Прохач Антохов.¹³⁶

Для таких „куркулів” як Антохов, Політбюро ЦК КП(б)У постановою від 11 серпня 1930 р. визначило і крайні строки виселення „куркулів” 3-ї категорії з осель на висілки - „... до закінчення осіннього сіву 1930 р...”¹³⁷

„Куркулі” усіх 3-х категорій були позбавлені і виборчих прав (перебували поза законом)¹³⁸, влада відносилася до них як до прокажених, нещадно переслідуючи та відбираючи результати їхньої праці, навіть найматися на роботу їм було категорично заборонено. Так, у липневій 1930 р. директиві ЦК КП(б)У, з грифом „Цілком таємно”, констатувалося: „Є випадки коли розкуркулені використовуються на роботах в колгоспах та радгоспах як наймана робоча сила... Політбюро пропонує ні в якому разі не допускати використовування куркулів за яких би то не було умов”.¹³⁹

Місцеві „експропріатори” і приїжджі „двадцятип'ятитисячники”, ще й безжалісно знущались над селянами, адже для них селянство було „класовим ворогом”. Так, голова Червоножовтневої сільради Ф. Нечаєв „вечорами, у нетверезому стані викликав у сільраду жінок, гвалтував їх, поперджаючи, що за розголошення, вишле на Північ як куркульку разом із сім'єю”.¹⁴⁰ Тільки в одному Могилів-Подільському окрузі, за насильство над селянами в лютому-березні 1930 р., було притягнуто до відповідальності партійною конторольною комісією 31 комуніста, з них: 4-х виключили з партії, 10 - зняли з роботи, 10 - віддали до суду, 7 - дістали різні партстягнення.¹⁴¹ Але, в переважній більшості випадків, насильство та знущання над селянами, в ході акції „розкуркулення”, залишалися безкарними.

Про свавілля більшовиків-„двадцятип'ятитисячників” та комсомольців в українських селах йдеться і в таємному березневому 1930 р. листі ЦК КП(б)У „До всіх окружкомів та райкомів КП(б)У”, зокрема: „Тов. Баліцький, який сам об'їхав округи, де були волинки, про Шепетівку пише ось що..., бридкі вчинки робітників, які збирали посівний матеріал, практикуючи при цьому майже поголівні труси уночі у селян, самочинне розкуркулення, що зачепило середняків. За директивою окружкому комсомолу, комсомольці повинні були „обійти всі до одного будинки на терені вашого осередку, обдивившись дахи, хліви та хати і запаси тих предметів, які лежать там без всякої здатности забрати”, з чого виникла нечувана зненависть до комсомольців..., комсомольці обходили двори, збирали „експорт”, стріляли по дворах собак, при чому, як пише у своєму запізнілому листі окружком партії, „є випадки поранення людей і домашньої худоби та ін”.¹⁴²

Ганебно проявили себе прислані робітничі бригади і у Вінницькому окрузі Поділля. Так, у „Додаткових матеріалах щодо проведення розкуркулення у Турбівському районі”, читаємо: „В селі Л. Лосіївка у розкуркуленого куркуля забрали...шовкову хустку та спідницю, в Прилуцьких хуторах у розкуркуленого забрана бритва, подушки та інше... Робітничій бригаді, яка працює в цих селах, винесено догану... Одночасно сповіщаємо ОПК, що робітнича бригада, яка прибула з Луганська... систематично пиячить. З виявленням нових матеріалів про наслідки розкуркулення буде сповіщено додатково”.¹⁴³

Відображення сваволі на селі було б неповним, якщо не згадати про те, що масштабні „стратегічні” кампанії розкуркулення, вислання та примусової колективізації в українському селі доповнювались іншими, так би мовити супутніми, кампаніями: закриттям явочним порядком церков та арештами священників; „мобілізацією посівного матеріалу” - черговим визискуванням хлібних ресурсів з села шляхом обшуків та реквізицій; збором утильсировини - від масового зняття і здачі „на утиль” могильних надгробків, хрестів та церковних дзвонів до створення „спецзагонів”, що відстрілювали собак і котів по дворах господарів або ж обрізали хвости і гриви в коней (увійшовши в азарт, актив с. Новополонське Шепетівської округи цілком серйозно пропонував для виконання спущеного згори плану остригти волосся всім жінкам і бороди чоловікам).¹⁴⁴

Таким чином, на початку 1930 р. більшовицька влада цілою низкою партійних постанов та наказів ОДПУ прирекла кращу частину українського селянства на знищення, організувавши державний терор проти селян-одноосібників, селян з національною самосвідомістю та власною гідністю. Виконавцями злочину постали, як загони ДПУ, більшовицький партактив і комсомол, так і численні робітничі бригади „двадцятип'ятитисячників” та сільська біднота, заохочена майном розкуркулених. В українському селі запанувало насилля та голод, на довгі роки були втрачені християнська мораль та добропорядність, змінилася ментальність українства.

Всього, протягом 1930-1933 рр., більшовицька влада розкуркулила в Україні понад 200 тисяч селянських родин (кілька мільйонів осіб)¹⁴⁵. Ще в 1927 р. Центральне статистичне управління УСРР засвідчило, що в Україні, за соціально-економічними ознаками, нараховується 204,5 тисяч „куркульських” селянських господарств.¹⁴⁶ Приблизно такі ж дані, стосовно кількості розкуркулених, були оприлюднені в резолюції 12 з'їзду КПУ в 1934 р.¹⁴⁷

На Поділлі аналітичні дослідження дають змогу встановити кількість розкуркулених у 1930-1933 рр. - понад 30 тисяч сімей. Дана кількість розкуркулених подільських селян (Вінницького, Кам'янець-Подільського, Могилів-Подільського, Проскурівського, Тульчинського округів) визначається із загального їхнього числа - 659 тис. селянських господарств та кількості розкуркулених - до 5 %.¹⁴⁸

Загальна кількість виселених селянських сімей за межі України сьогодні трактується неоднозначно. У директивній телеграмі секретаря ЦК КП(б)У С. Косіора від 24 січня 1930 р., зазначено, що 60 000 українських родин необхідно виселити з України в найкоротший термін.¹⁴⁹

Архівні джерела органів ДПУ, які оприлюднені на сьогодні, дають змогу констатувати, що тільки протягом 1930-1931 рр. було депортовано з України біля 55 тисяч селянських родин.¹⁵⁰ Відсутні точні дані ДПУ про депортації селянства з України в наступних роках, але є відомості про те, що тільки у 1933 році з українських колгоспів було „вичищено” біля 200 тисяч „куркулів”¹⁵¹, частина з них, безперечно, поповнила кількість висланих раніше на Крайню Північ, Сибір, Урал, Казахстан.

Науковці Інституту історії НАН України в праці „Голод 1932-1933 років в Україні” подають дані про 70 тисяч депортованих українських сімей у 1930 р.¹⁵², та інформацію про те, що протягом 1930-1931 рр. в Україні „зникло 282 тис. селянських дворів”.¹⁵³

В аналітичній довідці інформаційної групи НКЗС УСРР „Про попередні економічні наслідки від розкуркулення при суцільній колективізації” від 21 травня 1930 р., з грифом „Не підлягає розголошенню”, зазначена кількість - „93 тис. таких господарств”.¹⁵⁴

На думку авторів цієї праці, в 1930-1933 рр. більшовики депортували з України майже 100 тисяч селянських родин, біля 50 % всіх розкуркулених селянських господарств. Даний висновок підтверджують більшість архівних джерел сільських рад, райвиконкомів, а також доповідні окружних відділів ДПУ, в яких подана інформація стосовно відсотків депортованого селянства із загальної кількості розкуркулених. У вже вище зазначених документах відсоток депортованих селянських родин становить майже половину від розкуркулених, але були й райони, де кількість виселених становила більшість. Так, з Янушпільського району до січня 1931 р. було вислано за межі України 149 сімей з 239 розкуркулених.¹⁵⁵ Подібна ситуація склалася і у Вінницькому окрузі, де протягом січня-березня 1930 р. з розкуркулених 2 538 селянських родин було вислано з України - 1 457 родин.¹⁵⁶

Отже, посилаючись на вище подані джерела, можна зробити висновок, що на Поділлі було депортовано протягом 1930-1933 рр. біля 15 тис. селянських родин (з понад 30 тис. розкуркулених).

Але більшовицький режим, його вождів, навіть мільйонні жертви не надто турбували. Так, Й. Сталін в розмові з У. Черчілем зізнався, що прийшлось пожертвувати протягом чотирьох років десятьма мільйонами селян у справі колективізації, а на запитання, що сталося з куркулями, відповів: „Деяким з них дали землю для індивідуального обробітку в Томській області, або в Іркутській, або ще далі на північ, проте основна частина була дуже непопулярна, і їх знищили власні наймити”.¹⁵⁷

Важливо зазначити, що для більшості „куркульських” сімей, які мали бути виселені у віддалені північні райони країни взимку 1930 р., можливостей доїхати до місця виселення було не так вже й багато, у зв'язку з „мінімальними продовольчими запасами”, виділеним невеличким грошовим коштом та відсутністю теплої одежі. Про це повідомляв начальник Могилів-Подільського окружного відділу ДПУ Чирський у березневій 1930 р. доповідній секретарю окружкому КП(б)У, акцентуючи: „Сім'ї висланих повинні бути забезпечені теплою одежою, продовольством на два місяці і самим необхідним інструментом, як-то: сокири, вила, лопати і т. п. Просимо дати на місця відповідну директиву з цього питання, так як є випадки коли в ході розкуркулення... відбирається одежа, продовольство і вище вказані інструменти...”¹⁵⁸

А залізничник ст. Козятин Галяс, який відправляв ешелони з „куркульськими сім'ями” взимку 1930 р., гірко констатував: „Радянська влада своїми міроприємствами загубила найкращих селян-хліборобів, даних людей назвали куркулями і вивезли на явну загибель. Подивіться який плач стоїть по селах, забирають маленьких дітей та жінок цих куркулів і везуть також на смерть, ці невинні діти загинуть, адже вони босі та голі, що робиться, немає ніякої можливості утриматися від сліз. Плакати потрібно і все це необхідно занести в історію людського життя, що витворяла Радвлада над селянством”.¹⁵⁹

Для селян-„куркулів” більшовицька влада готувала ще другий і третій періоди масового розкуркулення та виселень-депортацій: осінь 1930 р. - літо 1931 р.¹⁶⁰ та 1933 р.¹⁶¹, адже сталінський режим вимагав від місцевих виконавців розкуркулити до 5 % селянських господарств.¹⁶²

На недепортованих „куркулів”, як і на колгоспників, очікував попереду і нищівний голодомор 1932-1933 рр.

На нашу думку, сам процес розкуркулення на місцях взагалі носив характер перманентного на протязі 30-х років ХХ ст., а кількість розкуркулених селян, в той чи інший період, цілковито залежала від масштабів опору селянства примусовій колективізації та активності антирадянських виступів. Постанова ЦК ВКП(б) „Про припинення масових селянських виселень”¹⁶³, хоч і була прийнята в травні 1933 р. (в Україні вже лютував голодомор), не відміняла локального розкуркулення і виселення противників більшовизму.

Колективізація та розкуркулення селянства були тісно пов'язані між собою. Це підтверджує і зведена таблиця колективізації у Вінницькому районі протягом 1929-1931 рр., яка засвідчує такі показники (у процентах):¹⁶⁴

Найбільший спад колективізації припадає якраз на пік самого активного опору селянства масовій акції з розкуркулення (березень 1930 р.), у цей час більшовики змушені були тимчасово відступити від своїх планів. Але вони прекрасно розуміли, що без розкуркулення та виселення кращих одноосібників-хліборобів - позитивних результатів колективізації сільського господарства не досягти. Повернути втрачені позиції партійному та сільському активу вдасться тільки через рік, у березні-квітні 1931 р., коли в основному закінчиться другий, найбільш масовий період розкуркулення та депортацій селянства.

Тільки шляхом насилля, зламавши опір селянства з допомогою військових частин ДПУ, репресивних заходів розкуркулення та депортацій, в умовах наростаючого голоду, більшовицький режим добився покращання кількісних показників суцільної колективізації.

Таким чином, задіяний більшовиками метод нищення українського селянства - розкуркулення та виселення українських родин за межі України, був нерозривно пов'язаний з насильницькою суцільною колективізацією. Його потребувала більшовицька влада не тільки у зв'язку з економічними потребами - необхідністю вилучення будівель, майна та реманенту, які відходили у власність колгоспів, але й також для досягнення планових показників комунізації села та придушення масового селянського опору: розстріли, концтабори, депортації на Північ десятків тисяч найстійкіших і сміливіших з українців поступово зменшували міць опору більшовицькій владі.

2. Продовольчі реквізиції в українських селах у 1928-1933 рр

2.1 Повернення більшовицької влади в 1928 р. до політики „продрозкладки”

З введенням Нової економічної політики і заміною продрозкладки продподатком (на Поділлі продовольчий податок впроваджувався з 1922 р.)¹ відчутних змін стосовно хлібозаготівель не відбулося. План на 1922 р. передбачав збір зерна в розмірі 150 млн. пудів.² Але вже в 1923 р. він знову зріс до 170 млн. пудів.³ Збільшуючись з кожним роком, у 1928 р. становив 265 млн. пудів,⁴ а в 1931 р. - 434 млн. пудів хліба.⁵

6 травня 1932 р. РНК СРСР і ЦК ВКП(б) затвердили річний хлібозаготівельний план для України в розмірі 356 млн. пудів хліба, зменшивши його всього на 18 % від минулорічного (для всіх інших республік план був зменшений на 30 %) і це при тому, що серед українців уже лютував голодомор.⁶

Передбачити голод в Україні стало можливим вже у 1925 р., адже надмірне прискорення темпів і розмірів примусових методів хлібозаготівельних кампаній розпочалось з прийняттям планів сталінського керівництва пов'язаних з індустріалізацією країни. Курс на індустріалізацію було проголошено Х1V з'їздом ВКП(б)⁷, вона мала здійснюватися за рахунок села, для чого і було ухвалено невідповідність цін на промислові та сільськогосподарські товари.

За підрахунками економістів через штучно встановлену різницю цін на товари промисловості й сільського господарства, з метою „викачувати гроші” на розвиток індустрії, українське селянство втрачало щорічно 300 мільйонів золотих довоєнних карбованців, що становило 20 карбованців на десятину посівної площі. Іншими словами: якщо український селянин до першої світової війни міг придбати якийсь промисловий виріб за 1 пуд зерна, то тепер змушений був віддати за той же товар 5 пудів.⁸

У 20-х роках стрімко зростав і відсоток постачання українського хліба загальносоюзній державі. Так, у 1922-23 рр. український хліб становив 30,5 %, у 1924-25 рр. - 40,8 %, у 1925-26 рр. - 76 %.⁹

Секретар ЦК ВКП(б) Сталін в циркулярах парторганізаціям країни вказував: „Потрібно насамперед підняти на ноги партійні організації, вказавши їм, що справа заготівель є справою всієї партії...”¹⁰

Директивні та розпорядчі документи керівників більшовицької партії, постанови партійних форумів стосовно політики на селі все більше посилювали економічний тиск на селянство.

У грудні 1927 р. відбувся черговий ХV з'їзд ВКП(б), який прийняв перший п'ятирічний план розвитку народного господарства на 1928-1933 рр. і проголосив курс на суцільну колективізацію сільського господарства.¹¹ Ці кардинальні рішення були прийняті партійним форумом одночасно. Виконання грандіозних індустріальних планів ставало б неможливим без збільшення експорту зерна за кордон і отримання іноземної валюти, технічного устаткування тощо.

На цей час, у зв'язку з систематичним проведенням хлібозаготівель, загострення відносин між селянами-власниками та сталіністами призвели до хлібної кризи (недовиконання планових завдань). Селянські господарства не мали або мали в обмеженій кількості надлишки зерна.

Отримати необхідну кількість дешевого хліба більшовицька держава планувала з покірних колективних господарств.

На цьому ж партз'їзді прозвучав заклик щодо збільшення його експорту, а саме:

„Товарність сільського господарства ще дуже мала порівняно з тими завданнями, які стоять тепер перед сільським господарством з точки зору соціалістичного народногосподарського плану. Особливо різко позначається це на недостатніх можливостях сільськогосподарського експорту, який є базисом імпортних операцій, необхідних для якнайшвидшої індустріалізації країни і дальшого піднесення самого сільського господарства...”¹²

Недостатня кількість експортного зерна призвела до постійного наростання планових завдань та ще більшого посилення репресивних заходів в ході хлібозаготівель.

Ще під час роботи з'їзду, 14 грудня 1927 р. ЦК ВКП(б) видав директиву секретарям окружних партійних комітетів, в якій вказувалось на необхідність активізації хлібозаготівель. 24 грудня 1927 р. за цією директивою з'явилася наступна, але і вона ситуації не змінила.¹³

6 січня 1928 р. ЦК ВКП(б) надіслав на місця ще одну директиву з грифом „таємно” підписану особисто секретарем ЦК ВКП(б) Сталіним, в якій у погрозливому тоні висловлювалася вимога щодо рішучості в реалізації хлібозаготівельної політики з метою досягнення відчутного перелому. Так, у 4-у пункті директиви зазначалось: „При стягненні недоїмок всякого роду платежів застосовувати негайно жорстку кару, в першу чергу по відношенню до куркулів. Особливо репресивні заходи необхідні по відношенню до куркулів і спекулянтів, які зривають сільськогосподарські ціни... ЦК попереджає вас, що зволікання з виконанням цієї директиви і недосягнення в тижневий термін реальних успіхів поставить ЦК перед необхідністю заміни нинішніх керівників парторганізацій...”¹⁴

Але незважаючи на загострення відносин між владою і селянством, більшовицьке керівництво продовжувало силову політику хлібозаготівель. В другій половині січня 1928 р. члени Політбюро ЦК ВКП(б) роз'їхалися по країні, щоб прискорити подолання хлібозаготівельної кризи. Сталін поїхав у Сибір, де почав втілювати на практиці власний метод хлібозаготівель, який назвали „уральсько-сибірським” і поширили на всю країну.¹⁵ Відчули на собі даний метод і подільські селяни. У листі секретаря Тульчинського окружного партійного комітету Марченка секретарю ЦК КП(б)У Кагановичу від 20-го січня читаємо: „Приступивши в січні місяці до форсованого розгортання хлібозаготівель ми одразу ж застосували ряд жорстких репресивних заходів... Було заарештовано 22 чол., осуджено 15 чол. у яких конфісковано хліб. Ці заходи ми почали проводити на свій страх і ризик так, як чіткої і ясної вказівки по лінії юстиції не було...”¹⁶

Внаслідок таких репресивних дій влади, введення в політику хлібозаготівель елементу позаекономічного примусу, дало можливість вже в січні 1928 р. заготовити 29 млн. пудів зерна замість запланованих 25 млн. пудів. Заготівельний план був виконаний в Україні на 116 %.¹⁷ Але це призводило до зруйнування хлібного ринку, сіяло невпевненість, загострювало внутрішньополітичну обстановку. По селах поповзли чутки про відмову від нової економічної політики і повернення до продрозкладки. В результаті, селяни не бажали контактувати з органами державної влади, заготівельними організаціями, скорочували посіви, ділили господарство серед членів сім'ї, йшли на заробітки в міста.

У зв'язку з переходом на позаекономічні методи хлібозаготівель розпочалася мобілізація партійного активу, за своїм характером схожа на роки громадянської війни. 28 січня 1928 р. окружним партійним комітетам надходить директива секретаря ЦК КП(б)У Кагановича з грифом „Таємно”, в директиві акцентується увага на таких аспектах: „Працівник, який направлявся в район, був в один і той же час агентом з викачки недоїмок по селу сільськогосподарського податку і держстраху, агітатором з розповсюдження займу і проведення самообкладання; працівником, який стимулював хлібоздачу і хлібозаготовачем. Таке суміщення не могло, звичайно, не відбитися на успішності виконання головного завдання дня - на безпосередній роботі по хлібозаготівлях. Для усунення цього недоліку ЦК вимагає негайно, з отриманням даної директиви, виділити групу відповідальних працівників, знайомих із хлібною справою (від 25 до 75 чол.), в залежності від міцності окружного активу, які повинні бути кинуті виключно на хлібозаготівельну роботу...”¹⁸

За неповними даними тільки за січень-березень 1928 року в Україні було мобілізовано близько 6-и тисяч окружних, міських, районних, містечкових партійних працівників, яких направили в село для посилення хлібозаготівель.¹⁹

Навіть тоді, коли шляхом примусу перевиконали січневий план хлібозаготівлі, коли хлібозаготівельна криза досягла свого апогею, більшовицький режим продовжував твердити про „рішучий перелом в справі хлібозаготівель” і зростання планових завдань.

13 лютого 1928 року партійні організації отримали директиву Політбюро ЦК ВКП(б) підписану Й. Сталіним з грифом „Таємно. Не для преси.”, в якій останній наполягав на посиленні хлібозаготівель, рекомендував застосовувати 107 ст. Кримінального кодексу РСФСР і відповідну статтю українського кодексу (127), які дозволяли репресії проти селянства. З метою заохочення до цієї справи бідніших верств вказував на необхідність надати їм із так званих конфіскованих лишків 25 % зерна на умовах довгострокового кредиту.²⁰

Стосовно надання 25 % конфіскованого хліба бідноті, бюро Вінницького окружного комітету КП(б)У прийняло аналогічну постанову з грифом „Цілком таємно” 2 липня 1928 р., в ній йшлося: „... Доручити фракції Окрвиконкому дати директиву сільрадам про посилення хлібозаготівельної роботи... Підтвердити ще раз постановою бюро про залишення в селі 25 % конфіскованого хліба у куркуля на потреби біднішої частини селян...”²¹

Цій постанові, відповідно, передувала постанова ЦК КП(б)У від 17 лютого 1928 р.²² До речі, даний захід для більшовиків не був новим, ще в 1920 р., впроваджуючи насильницьку політику прозрозкладки, від 10 % до 25 % зерна залишалося у волосних коморах на потреби пролетаризованих верств села. Це повинно було забезпечити підтримку сільською біднотою кампанії вилучення хліба. У телеграмі Сталіну в Харків Ленін високо оцінив цей захід в Україні в ході примусових хлібозаготівель.²³

Отже, політика більшовицького керівництва, яка впроваджувалася в життя наприкінці 1927-1928 рр., започаткувала корінну ломку економічних відносин на селі. Офіційно не змінюючи політичного курсу, влада від ринкових відносин НЕПу знову повернулась до часів „воєнного комунізму” - до примусової продрозкладки. Така політика базувалася на насиллі і репресіях, вона обезкровлювала українське селянство і невздовзі призвела до трагічних наслідків.

Про жорстокий характер протистояння між владою і селом вже на початку 1928 р. свідчить велика кількість антибільшовицьких селянських виступів, в тому числі і збройних. На Поділлі, у Вороновицькому районі Вінницького округу в цей час діяла повстанська організація на чолі з колишнім петлюрівським отаманом Кіндратом Саваринським.

Доведені до відчаю сваволею більшовицької влади десятки селян смт. Вороновиця і навколишніх сіл Війтівці, Воловодівка, Ганщина та ін. вирішили взятися до зброї. В плани повстанців входило розгром партійних і радянських установ, міліції, звільнення заарештованих селян, залучення на свою сторону „територіальних військ”, поширення повстання на інші райони. В разі невдачі повстанці планували прорватись до Польщі.²⁴

Військовим підрозділам ДПУ вдалось розгромити Вороновицьку повстанську організацію саме в той час, коли повстанці готувалися до збройного нападу на одну з районних установ. Окрім зброї у повсталих були вилучені листівки із закликом: „Хто не бажає загинути з голоду, тягнути більшовицьке ярмо і відробляти їм кріпосне право - до зброї!” Листівки було підписано „Спілка визволення України.”²⁵

Після розгрому повстанців, бюро Вінницького окружкому КП(б)У прийняло термінову постанову „Про політичний стан округа і ліквідацію спроби збройного повстання у Вороновицькому районі”. У постанові зазначалось: „Цілком таємно. Відмітити своєчасну ліквідацію спроби збройного повстання у Вороновицькому районі... Маючи на увазі розлад частини радянського апарату у Вороновицькому районі, що сприяло збройному повстанню, створити комісію для детального вивчення стану району... З огляду на нинішню напруженість на селі, відмічаючи зміцнення контрреволюційних сил і в той же час недостатнє реагування на ці прояви місцевих парторганізацій, ще раз нагадуєм усім районним партійним організаціям про негайне реагування.... та інформування Окрпарткому і при необхідності органів ДПУ...”²⁶

Втілюючи сталінські рішення в життя, державні силові структури, партійні і виконавчі органи влади на місцях, все частіше стали застосовувати до селян, які не в змозі були виконати величезні державні побори, карально-репресивні заходи: штрафи, збільшення розмірів самообкладання, описування та конфіскацію майна, арешти, довготривале ув'язнення, депортацію.

У зв'язку з цим, в доповідних записках окружних відділів ДПУ за березень 1928 р. в основному йде мова про різке погіршення життєвого рівня селян і їхню готовність до боротьби з владою. Так, у листах до червоноармійців, селяни Джулинського району Тульчинського округу писали: „В цьому році за податок прямо грабують, описують все, що є в господарстві і забирають останні подушки з дому. Більше всього грабують за невиконання самооподаткування... Настільки важко, що краще вмерти. Заплатив податок - 80 р., самообкладання - 40 р., на землевпорядкування - 32 р., облігації - 20 р. і, крім того, ще держстрах, а хто їх не виконує - забирають худобу або в тюрму саджають... Прийшло 3000 облігацій, без квитка про їхній викуп ніде неможливо змолоти ні одного пуда. Люди всюди тільки і говорять - давай війну, або вертаємся до 1918 року...”²⁷

На цей час, вище зазначені партійні рішення засвідчили: хлібозаготівельні кампанії будуть тільки посилюватись. Сталінський режим, який все більше набирав ознак тоталітарного, вдається ще до одного насильницького заходу - контрактації зерна „на корню”.

Більшовицька влада і раніше застосовувала примусову і економічно невигідну для селянства контрактацію, змушуючи їх підписувати контракт (договір), який зобов'язував здавати державі частину зібраного урожаю тієї чи іншої зернової культури, цукрового буряка, м'яса, інших продуктів. Але даний захід змушував селянина віддати урожай прямо з поля. Про це йдеться в директиві секретаря Вінницького окружкому КП(б)У Островського від 10 липня 1928 р.: „Цілком таємно. До всіх райпарткомів. Враховуючи, що зима та весна цього року була дуже несприятлива для степових округів, через що велика кількість озимини загинула, а також і те, що значна кількість хлібних лишків нами з села вже взята - таке становище рішуче ставить перед партією і Радянською владою питання про термінову заготівлю озимого насіння... З цією метою по лінії сільгоспкооперації зараз розпочнеться кампанія по заключенню умов з колективами, земгромадами та селянами на предмет закупки в них врожаю озимих культур в спосіб контрактації на корню...”²⁸

Ще не дозрів хліб, не розпочались жнива, а селян вже примушували підписувати кабальні умови контрактації на майбутній урожай, прирікаючи їх на голодну смерть. Закінчувалась директива застереженням райкомам партії, що зібраний хліб повинен надійти державі не пізніше термінів зобов'язань.²⁹

Сталін, руйнуючи ринкові засади села в процесі примусової хлібозаготівлі, знищуючи заможних селян, добре усвідомлював, що тільки збідніле і голодне, доведене до відчаю селянство стане покірнішим і змушене буде масово вступати в колгоспи.

Восени 1928 р. з'явились районні трійки сприянню хлібозаготівлям, які були наділені особливими і безмежними повноваженнями.³⁰ Це був той логічний кінець, який завершився введенням „воєнно-комуністичних” методів хлібозаготівель.

До всього, 10 грудня 1928 р., на вимогу ЦК ВКП(б), усім сільським райкомам КП(б)У надходить лист ЦК КП(б)У з таким текстом: „Таємно... Затверджені останнім пленумом ЦК ВКП(б) контрольні цифри визначають новий могутній поступ вперед по шляху до індустріалізації, по шляху дальнішого соціалістичного будівництва. Нічого й казати, що виконання цього завдання залежатиме від виконання плану хлібозаготівель... Нарешті, ЦК змушений сказати, що не зважаючи на рішення, хлібозаготовчі організації не були своєчасно зміцнені робітниками. Розкладені елементи низового апарату, зв'язані з куркульською частиною села, лишились на своїх місцях, негативно впливаючи на хлібозаготовчу роботу...”³¹

Саме з цього часу приймається рішення про поповнення і зміцнення хлібозаготівельних бригад робітниками. 19 грудня 1928 р. надходить і відповідна директива ЦК КП(б)У: „До всіх ОПК та Молдавського обкому. ЦК намітив, як практичне міроприємство, для досягнення перелому в хлібозаготівлях посилку на село робітників з виробництва (в тому числі позапартійних). В зв'язку з цим ЦК пропонує негайно виділити групу класово-витриманих робітників від верстату, яку, після інструктування, надіслати на 2-3 тижні на село з тим, аби потім замінити їх новою групою робітників”.³²

Таким чином, робітничі бригади з хлібозаготівель поновили свою активну діяльність в українських селах наприкінці 1928 р. (на початку 20-х рр. вже задіювалися в хлібозаготівельних репресіях).³³ Разом із партійним та сільським активом вони склали основу хлібозаготівельних бригад, які стали діяти постійно, реквізовуючи селянський хліб. З часом влада назве їх „похідними”,”буксирними”, з 1929 р. їм буде заборонено залишати села в разі невиконання хлібозаготівельних планів.³⁴ На початку 30-х років вони відіграють найбільш злочинну роль, виконучи чергову більшовицьку місію - відбір усіх наявних продуктів харчування.

Також наприкінці 1928 р. влада вдасться до прийняття рішень про обов'язкову здачу селянами мірчука, партійні постанови вимагали: „Надходження мірчука все триває в незадовільному стані. Млинарсько-круп'яні підприємства умовами на здачу мірчука ще й до цього часу неохоплені,... повинно бути відрахування 10% мірчука...”³⁵

Селян, які частину зерна мололи на муку для власного споживання, відтепер змушували, за здійснення помолу, десяту частку віддати державі (згодом - 20 %). У 1932-1933 рр. сталінський режим не тільки заборонить помол муки для селян, а й навіть накаже видати обкомам партії постанови про відбір на селі жерновів³⁶ та м'ясорубок³⁷, мотивуючи дане рішення „розбазарюванням хліба”.

Отже, хлібозаготівельна примусова кампанія 1927/1928 рр. набула чіткого „воєнно-комуністичного” характеру: більшовицька влада обрала шлях насильства і репресій в українських селах для реалізації продовольчих завдань. Постанови і рішення вищих партійних органів 1928 р. також засвідчують, що економіка в руках сталінського режиму була лише елементом політики, її найважливішим інструментом і, що саме цей рік започаткував собою найбільш жахливі сторінки історії українського народу.

2.2 „Нові методи” хлібозаготівель 1929 р.

1929 р. не покращав економічного становища в Україні: видача працюючому населенню міст продуктів по картках (перехід до карткової системи розпочався в лютому 1929 р.)³⁸ не ліквідувала давки та бійки в довгих чергах за хлібом, іншими продуктами харчування.

Перспективи селянства передбачалися ще сумнішими. Взимку 1929 р. повторились події минулого року, коли всі зусилля влади були спрямовані на „викачування” позаекономічними засобами хліба та грошей із села. Так само, як це було раніше, директивні вказівки про виконання хлібозаготівельних та фінансових кампаній „будь за що” спровокували колосальний сплеск насилля та зловживання з боку місцевої влади. Обшуки, побиття, приниження селян, які чинили спротив, набули широкого розмаху. Так, про події в селі Заліське Тальнівського району Уманської округи, матеріали Державного Політичного Управління засвідчили: „Уповноважені райвиконкому... вчинили обшук у господарстві селянина Цимбала (шість чоловік їдців), відібрали 5 мішків зерна... і описали майно. Син Цимбала, комсомолець - повісився у клуні, батько - намагався зарізатися, але в нього відібрали ніж...”³⁹

Коли в більшості українського селянства закінчилися припаси продуктів, розпочалося проїдання посівного матеріалу і масовий забій тварин. Народний комісаріат торгівлі УСРР, змушений реагувати на дану ситуацію, надіслав директиву „До всіх завокрторгвідділів. Не підлягає оголошенню”, в ній йшлося: „Як наслідок заходів на хлібозаготівельному ринкові, заможніші групи селянства нині вибраковують худобу в більшому розмірі, ніж це можна вважати за нормальне. Не важко передбачити, що через деякий короткий час посилена реалізація селянської худоби зменшиться... Тому треба нинішню кон'юнктуру використати, по-перше, для максимального посилення усуспільненого сектору щодо кількісного і якісного збільшення череди в радгоспах, колгоспах та в молочарських фермах...”⁴⁰ Наркомторг УСРР не запропонував нічого іншого для припинення масового вирізання худоби, окрім усуспільнення її та передачі в колгоспи та радгоспи.

Намагаючись вийти з економічної кризи за допомогою Москви, перший секретар ЦК КП(б)У Косіор (призначений на посаду в серпні 1928 р.) направив навесні 1929 р. доповідну записку до ЦК ВКП(б), в якій підсумовував, що українська влада неодноразово ставила перед союзним центром питання про потребу завезення зерна в Україну, однак до цього часу воно залишилось невирішеним.⁴¹

Сподівання на допомогу Кремля дійсно були марними, про це засвідчила промова Сталіна на квітневому об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б), в якій керівник держави в черговий раз підтвердив, що в сільському господарстві країни все відбувається за продуманим партійним сценарієм. Він зазначав: „Крім звичайних податків - прямих і посередніх, які сплачує селянство державі, воно дає ще деякий надподаток у вигляді переплат на промтовари і у вигляді недоотримання по лінії цін на сільськогосподарські продукти... Чи посильний цей податок для селянства ? Так, посильний. Як він називається у нас інакше? „Ножицями”, „перекачкою” коштів із сільського господарства у промисловість з метою швидкого розвитку нашої індустрії. Так от, цей надподаток, одержуваний в результаті „ножиць”, і становить „щось подібне до данини”. Чи не означає це, що, беручи цей додатковий податок, ми тим самим експлуатуємо селянство? Ні, не означає. Природа радянської влади не допускає якої б то не було експлуатації селянства з боку держави”.⁴²

Цинізм Сталіна меж не мав, обібравши селянство „до нитки” і спровокувавши хлібозаготівельною політикою голод, Сталін стверджував, що нічого особливого не відбувається, а насилля та експлуатація взагалі неможливі, так, як селянство проживає в країні - радянській.

Але незважаючи на систематичність реквізицій хліба, у травні союзне керівництво, підводячи попередні підсумки хлібозаготівель 1928/29 господарського року, було змушене визнати суттєве недовиконання плану, зокрема Україною, поставки якої за 11 місяців (71,1 млн. пудів хліба) виявились вдвічі меншими від запланованих.⁴³

Складна економічна ситуація пояснювалась не стільки наслідками недороду, скільки руйнівним впливом впровадженого владою механізму позаекономічного та політичного тиску на село: згортанням ринкових відносин і поступовою деградацією сільського господарства. Загальмувати негативні процеси можна було лише відмовою від силової політики. Натомість сталінський режим зробив ставку саме на неї, поставивши за мету перетворити надзвичайні заходи у систему, повністю ліквідувати товарообмін між містом та селом, загнати селян до колективних господарств, фактично перетворивши їх на кріпаків.

Становище усугублялась ще й тим, що селяни - боржники хлібозаготівлі попереднього господарського року, в обов'язковому порядку, зобов'язувались виконати його планове завдання за рахунок нового урожаю, причому, розмір хлібозаготівельного завдання прийдешнього року не зменшувався.⁴⁴ У зв'язку з цим, з року в рік масштаби хлібозаготівель зростали, а можливості їх виконання не покращувались, тому, українське село стрімко розорювалося, а зубожіння селян все більше посилювалося.

Не зважаючи на це, план хлібозаготівлі для України на 1929/30 господарський рік знову збільшився, він становив 255 млн. пудів зернових.⁴⁵ Щоб отримати таку значну кількість хліба з економічно виснаженого українського села, більшовицька влада потребувала потужного хлібозаготівельного апарату, наділеного особливими повноваженнями, в тому числі, юридичним правом систематично здійснювати реквізиції селянського хліба. І таке право окружні, районні, сільські партійні та виконавчі органи влади отримали, як і отримали вони рекомендації щодо шляхів посилення хлібозаготівлі.

Проаналізувавши попередню практику, яка доводила складність виконання річного плану поставок хліба з пропорційним квартальним розподілом та виходячи з того, що одразу після збору нового врожаю взяти його у селян буде легше, ніж навесні, коли припасів хліба значно поменшає, а проблем у зв'язку з наближенням посівної побільшає, центральне керівництво визнало за доцільне в 1929/30 господарському році основний тягар хлібозаготівель перенести на перше півріччя (липень-грудень) і проводити їх за так званими „новими методами”, які включали в себе цілий комплекс політичних та економічних заходів.⁴⁶

16 травня 1929 р. Вінницький окружний парткомітет отримав секретну телеграму ЦК КП(б)У за підписом С. Косіора „для неухильного керівництва в роботі по хлібозаготівлях”, в ній констатувалось: „Повідомляється постанова ЦК ВКП(б) від 11 травня 1929 р. з питання хлібозаготівель. План хлібозаготівель на період травень-липень затвердити в розмірі 15 млн. пудів... Вважати необхідним, спираючись на ініціативу сільської громадськості, провести через збори селян або земгромади постанови про обов'язкове виконання плану хлібозаготівель для даного села... Більша частина хлібозаготівельного плану, приблизно 75%, повинна бути виконана за рахунок заможної частини села, менша - в порядку самозобов'язання - іншою частиною села. Для проведення в життя прийнятого загальними зборами хлібозаготівельного плану і розподілу його по окремих господарствах необхідно створити спеціальні сільські комісії... Доручити НКЮ, ДПУ і НКВС на місці узгодити вказівки про боротьбу з елементами, які зривають міроприємства по хлібозаготівлях... Не пізніше 15 травня командирувати у всі округи... членів ЦК і Раднаркому, зобов'язавши їх перебувати в районах до забезпечення повного виконання плану заготівель... Мобілізувати на цей період ряд відповідальних окружних партпрацівників, закріпивши їх безпосередньо до районів і сіл для керівництва роботою по хлібозаготівлях”.⁴⁷

„Нові методи” Політбюро ЦК КП(б)У планувало задіяти в 20-ти округах України, на Поділлі - у Вінницькому окрузі.⁴⁸ До складу УСРР у 1929 р. входив 41 округ.⁴⁹

Але вже наприкінці травня, отримавши вказівку Сталіна, ЦК КП(б)У зобов'язував й інші округи, в тому числі прикордонні, впроваджувати „нові методи” хлібозаготівлі на селі.⁵⁰

У відповідь, 3-го червня 1929 р., секретар прикордонного Могилів-Подільського окружкому КП(б)У Коваленко, надіслав в ЦК КП(б)У лист такого змісту: „Даним хочу поставити Вас до відома про те непорозуміння, яке виникло на грунті хлібозаготівель, в зв'язку з телеграмою ЦК № 226, де зазначено, що додатковою постановою Політбюро допускає застосування „нових методів” хлібозаготівель також в округах Могилівському, Любенському і Кременчуцькому. Ця телеграма нас здивувала і викликала підозри про помилку... Проте повне усвідомлення важкого становища з хлібом в країні, а також телеграма тов. Сталіна переконала нас в тому, що вияснення цієї справи могло б викликати на нас зі сторони ЦК безвідповідальність за таку важливу і вирішальну для нашої країни кампанію. Бюро одразу ж дало директиву РПК і вислало уповноважених в райони з вказівкою застосувати на практиці всі методи перераховані постановою Політбюро від 11 травня...”⁵¹