Реформи Івана IV Грозного

З'являється новий постійний вид війська - стрілецьке. (див додаток 3) Воно формувалось в якості постійного контингенту піхоти (почасти кінноти), озброєні вогнепальною зброєю. Вони забезпечувались колективно землею, міськими дворами, які не оподатковувались, невеликими грошовими виплатами, зберігали стрільці і право на дрібну торгівлю і ремесла.

Модернізація і хороші умови для існування стрільців у другій половині XVI століття перетворили постійне стрілецьке військо на найміцнішу бойову силу Російської держави.

Завдяки змінам, проведеним в армії, її озброєння набуло своєрідного «єдиного обличчя». Кожен воїн мав на озброєнні залізний шолом, панцир або кольчугу, шаблю, лук і стріли.

До змін в армії додається поява артилерії. Збільшується артилерійський парк, обслуговуючі гармати, гарматники були виділені в особливу групу служивих людей.

Спірним питанням в реформі армії є питання чисельності війська. Перший полюс його представляє Скринніков. Він вважає, що армія за Івана Грозного була невелика: «В походе 1562 года полевая армия насчитывала 18 тысяч детей боярских. Их сопровождало до 20-30 тысяч их холопов». [2.11.:246]

Більшість вчених дотримується думки, що військо до кінця XVI століття нараховувало не менше 100 тисяч осіб. Цю точку зору може підтвердити Карамзін: «Имев под Казанью 150000, Иоанн чрез несколько лет мог выводить в поле уже до трехсот тысяч всадников и пеших». [2.4.:545]

Я вважаю, що чисельність війська дорівнювала або хоча б була близька до 100 тисяч чоловік, оскільки декілька десятків тисяч воїнів не могли представляти велику армію, а той період часу характеризується великими військовими перемогами.

В результаті реформ була створена міцна боєздатна армія, здатна протистояти сильному і міцному противнику. Армія XVI століття набагато перевищувала армію Московського князівства XV століття, а створивши таку міцну армію, Іван Грозний отримав право більше вимагати від неї, що збільшувало її боєздатність.

2.8 Зміни в земельному законодавстві. Обрана «тисяча»

Центральним питанням внутрішньої політики 50-их років є земельне. Характер земельної політики середини XVI століття визначився вже в першому великому заході в області земельного питання. Цим заходом було «испомещение» наказом від 3 жовтня 1550 р. дворянської тисячі біля Москви, на основі чого планувалось збудувати новий «Государев двор» не за територіальним принципом, а за ознаками знатності і службової вдачі. «Реформа выдвинула чиновный принцип, в основе которого лежали такие признаки, как знатность и служебное преуспевание». [2.11.:165]

До цієї «тисячі» (усього 1078 дворян, за іншими даними 1070) були зараховані дворяни, які не мали власної землі поруч з Москвою що ускладнювало їхню службу при дворі. Цей крок дозволив урядові завжди мати під рукою людей, яких можна було призначати воєводами в полки, головами в сотні, відправляти з дипломатичними дорученнями до сусідніх країн. (див. додаток 4)

В процесі реалізації наказу від 3 жовтня 1550 р. була укладена так звана Тисячна книга, яка вміщувала в собі списки всіх дітей боярських, що увійшли до складу тисячі.

До списку кращих слуг були занесені імена удільних князів - Бєльського, Мстиславського і Глинського, а також добра половина Боярської думи. Удільні правителі перетворювались на державних поміщиків, яким наказ давав право за необхідності мешкати не в своїх столицях, а в підмосковному помісті, щоб бути готовими до посилки за призначенням.

Ці перетворення мали б повернути єдність селянського стану. Але реформа наштовхнулась на деякі труднощі. Для наділення дворян землею потребувалось не менше 118 тисяч чвертей ріллі, а такої кількості землі у казни не було на той час. І тому реформа з самого початку здійснювалася лише частково. Для мешканців Новгороду землі взагалі не вистачило. Таким чином через віддаленість Новгорода від Москви його поміщики практично не могли слугувати столиці. (див. додаток 5)

Розміри підмосковних наділів дітям боярським визначались у 200, 150 і 100 чвертей землі в залежності від того, до якої з трьох статей (на які була розбита «тисяча») відноситься цей син боярський. Документ цей встановлював порядок поповнення «тисячі» в разі смерті когось з її членів.

В ході реалізації реформи деяким поміщикам землі не вистачило, але сам цей процес був заходом величезного масштабу в галузі земельних відносин. В результаті дворяни-поміщики отримали в свої руки більше 100 тисяч чвертей ріллі з відповідною кількістю луків і лісів.

Одним з важливих кроків Івана Грозного є присуд від 11 травня 1551 р. Значення його полягає в тому, що він формулює основні принципи політики уряду Івана Грозного по відношенню до двох категорій феодального землеволодіння: монастирського і княжого. Акт цей встановлював ряд заходів, спрямованих проти посилення таких землевласників. По-перше, заборонялась купівля монастирями та іншими представниками церковного землеволодіння земель без попередньої доповіді про це цареві.

Другий пункт розповсюджував обов'язковість доповіді про земельні вкладення в монастир.

Третє положення цього документу встановлювало особливі обмеження для землевласників ряду місцевостей, в першу чергу для князів. Будь-яке порушення цього правила вело до позбавлення землі.

Узявши на себе зобов'язаність забезпечити дворян помісними землями, держава надалі мала б постійно турбуватись про поповнення земельного фонду. Тому, регулюючи питання монастирського землеволодіння, документ від 11 травня 1551 р. одночасно включав в себе ряд пунктів, спрямованих на ліквідацію величезної кількості монастирських землеволодінь, що виникли в період боярського правління. Тут і маємо змогу прослідкувати основний політичний мотив, який виявляється в усіх заходах 50-их років, - інтереси дворянства. Саме з цієї причини влада повернулась до проекту часткової секуляризації церковних земель. Всі ці заходи мали на меті запобігти подальшому зростанню монастирського землеволодіння. «...они (епископы и монастыри) могли бы сей куплей присвоить себе наконец большую часть недвижимых имений в России, ко вреду общества и собственной их нравственности». [2.4.:483]

Але переоцінювати результати земельних реформ не треба, бо система обмежень вступала в силу тільки в тому випадку, якщо виникала загроза виходу землі зі служби. «При наличии наследников и при нормальном течении службы князья из состава Государева двора имели право и на выкуп родовых земель, и на первоочередное право получение земель из поместного фонда, пополнявшегося за счет конфискованных вотчин». [2.11.:168]

Проведення цієї реформи, яка виражали інтереси держави і дворянства, була необхідною для обмеження влади церкви і встановлення контролю над землею. Метою цього законодавства була не консервація тих відносин, які вже склались, а розширення фонду земельної власності, що слугував основою нової військово-служивої системи Московської держави.

2.9 Опричнина

Видатний російський історик В. О. Ключевський якось підмітив стосовно опричнини: «Учреджение это всегда казалось странным как тем, кто страдал от него, так и тем, кто его исследовал». Дійсно, усього сім років існувала опричнина, але так багато вчених працювало над нею, над виясненням її причин і цілей. В цілому, всі думки істориків можна звести до двох взаємовиключних тверджень: 1) опричнина була обумовлена особистими якостями царя Івана і не мала якогось політичного обґрунтування (В. О. Ключевський, С. Б. Веселовський, І. Я. Фроянов), 2) опричнина була добре продуманим політичним кроком Івана Грозного і була спрямована проти тих соціальних груп, котрі протистояли його самодержавству. Остання точка зору, в свою чергу, також роздвоюється. Одні дослідники вважають, що метою опричнини було скинення боярсько-княжої економічної і політичної міці (С. М. Соловйов, С. Ф. Платонов, Р. Г. Скринніков). Інша група (О. О. Зимин, В. Б. Кобрін) доводять, що опричнина «цілилась» в останки удільно-княжої старовини (Старицький, князь Володимир), а також спрямовувалась проти сепаратистських прагнень Новгорода і протистояння церкви як міцної недержавної організації. Жодне з цих положень не доведене остаточно, тому суперечки продовжуються.

Можливо, причини опричнини треба шукати не у боротьбі з певними соціальними групами, а в реакції, яка намагалась посилитись через владу на альтернативу державного розвитку, представлену виборними органами.

Але нам треба знати не стільки думки дослідників, скільки хід самого опричного «дійства».

3 грудня цар несподівано для багатьох виїхав з Москви разом з сім'єю в супроводі підібраних бояр і дворян. Узяв він з собою казну і великі святині. Після відвідання Троїте-Сергієва монастиря він направився до своєї літньої резиденції - до Олександрівської слободи (нині м. Олександрів в 100 км на північний схід від Москви). Звідси на початку січня 1565 р. Іван Грозний відсилає до Москви дві грамоти. В першій, адресованій боярам, духовенству і служивим людям, він звинувачує їх у зраді і проворстві зрадам, а у другій цар заявляє московським посадським людям, що він гнівається на них і «опалы никоторые нет». Грамоти царя зачитали на Червоній площі і викликали вони велике обурення серед населення. Московський народ вимагав, щоб царя вмовили повернутись на престол, погрожуючи, що сам народ знищить державних лиходіїв і зрадників.

Через декілька днів Іван Грозний прийняв в Олександрійській слободі делегацію духовенства і боярства і погодився повернутись на престол за умови, «что ему своих изменников, которые измены ему, государю, делали и в чем ему, государю, были непослушны, на тех опала своя класти, а иных казнити и животы их и статки иматп, а учинити ему на своем государстве себе опричнину, двор ему учинить себе и весь обиход особный». [2.11.:108]

Опричнина не була якоюсь новою справою, бо так здавна називався наділ, який цар видавав вдові «опричь», окрім іншої землі. Однак в даному випадку опричнина була власним наділом царя. Інша частина держави почала називатись земщиною, управління якою здійснювала Боярська дума. Політичним і адміністративним центром опричнини став «особливий двір» зі своєю боярською думою і приказами, частково переведеними з земщини. В опричнині існувала власна казна. Спочатку до опричнини була прийнята тисяча (до кінця опричнини - вже 6 тисяч) в основному служивих людей, але були і представники старих княжих і боярських родів. Для опричників вводилась особлива форма: до ший своїх коней вони прив'язували собачі голови, а біля колчана зі стрілами вони тримали мітлу. Це означало, що опричник має гризти «государевых изменников» і вимітати зраду. (див. додаток 6)

Здебільшого вважається, що в складі опричнини були території, де панувало князівсько-боярське землевпорядкування. Виселення звідти великих землевласників на землі земщини таким чином підривало їхню економічну базу і послаблювало їхні позиції і політичній боротьбі. Однак останнім часом стає ясно, що землі, які увійшли до складу опричнини, були заселені в основному служивими людьми (дворянами), або іншими вірними слугами правителя (західні землі), або чорносошними (Помор'я). опрична частина була виділена і в Москві. Причому частина землевласників просто перейшла в опричнину. Безумовно, не обійшлося і без виселень. Але їхні масштаби не слід перебільшувати, до того ж постраждалі землі були швидко повернені власникам. Опричнина не змінила структури великої власності на землю, боярське і княже землеволодіння по суті пережило опричнину. Хоча неможливо сказати, що жертвами хворобливих підозр царя ставали в основному бояри. Йому постійно виділись змови проти нього, і дуже часто голови невинних людей десятками злітали з пліч.

Виступ Івана Грозного і опричників проти старих удільних інститутів досяг свого апогею в 1569-1570 рр. Церковні ієрархи не підтримували опричної політики. Митрополит Афанасій подався в монастир, а Пилип Количев, що змінив його на цій посаді, одразу виступив зі звинуваченнями проти такої політики. Його було скинуто, він був замкнений в монастирі, а на шляху до Новгорода його було задушено. Однак факт скинення митрополитів і інших церковників ще не свідчить про послаблення позицій церкви в цілому.

Ще з початку 50-их рр. Іван Грозний повів лінію на фізичне знищення останнього удільного князя на Русі - Володимира Андрійовича Старицького, котрі як показали події 1553 р., пов'язані з хворобою Івана, міг реально претендувати на престол. Після ряду опал і принижень Володимир Андрійович в жовтні 1569 р. був отруєний.

В грудні 1569 р. військо опричників, особисто очолене Іваном Грозним, виступило в похід на Новгород, який, нібито, хотів його зрадити. [2.11.:170] Цар йшов як по ворожій країні. Опричники громили міста Твер, Торжок, села і хутори, вбивали і грабували населення. В самому Новгороді погром тривав 6 тижнів. Підозрюваних тисячами катували і топили в Волхові. Місто було розграбоване. Маєтності церков, монастирів і купців було конфісковано. Потім Грозний пішов на Псков, і тільки марновірство грізного царя не дали місту впасти перед військом опричників.

Новгородський похід дав змогу зробити висновок, що Іван IV боявся не тільки представників аристократії, (як перепони на шляху до необмеженої влади), але в рівній мірі (а може і в більшій мірі) міського і сільського населення, також представленого на Земських соборах - установах станово-представницьких.

Після повернення з Новгорода починаються страти самих опричників, тих, хто стояв біля її витоків: на зміну їм приходять ті, хто відрізнився в погромах і стратах, серед них Малюта Скуратов і Василь Грязной. Опричний терор продовжувався. В 1570 р. відбулись останні масові страти в Москві. [2.11.:190]

В 1572 р. опричнину було скасовано. Деякі дослідники гадають, що змінено було лише вивіску, а опричнина під назвою «государева двора» продовжувала існувати. Інші історики вважають, що Іван Грозний намагався повернутись до опричних порядків в 1575 р., коли знову отримав у власність «наділ», а на іншій території поставив управляти татарського хана, який прийняв християнство, Симеона Бекбулатовича, який називався «великим князем всія Русі», на відміну від просто «князя московського». Не пробувши на престолі і року, хан був скинений з великого княжіння. Все повернулось на свої місця.

Опричнина в цілому не могла ані посилити самодержавного правління (після смерті Івана Грозного ми бачимо не стільки діяльність царя Федора Івановича, скільки його оточення, з яких яскравіше всіх виділявся Борис Федорович Годунов, який досягши престолу, був змушений затверджуватись Земським собором), ані ліквідувати центральні станово-представницькі органи і місцеве самоврядування. Опричнина не повинна розглядатись як ступінь до нової прогресивної самодержавної форми правління, як часто її визначають. В більшій мірі вона була поверненням до часів удільного правління, якщо мати на увазі поділ країни на опричнину і земщину. Опричнина була реформою, але реформою з протилежним знаком. Про це свідчать її наслідки.

ВИСНОВКИ

Такими були заходи, вироблені Іваном Васильовичем Грозним з колом бояр і Сильвестром в 50-их рр. XVI століття. «Они касались многих сторон тогдашней жизни и вносили в жизнь много добра; поэтому они и пользуются большой славой».

«Таким образом, положительное значение царя Ивана в истории нашего государства далеко не велико, как можно было бы думать, судя по его замыслам и начинаниям, по шуму, какой производила его деятельность. Грозный царь больше задумывал, чем сделал, сильнее подействовал на воображение и нервы своих современников, чем на современный ему государственный порядок».

Карамзін перебільшував трохи, поставивши царювання Івана Грозного, одне з найпрекрасніших на початку, за кінцевими результатами його в один рядок з монгольською навалою і лихоліттями удільного часу.

Головною особливістю перетворень періоду правління Обраної Ради стало безладдя в їх проведенні і в той же час комплексність, відвертий про дворянський характер. Влада приходила до висновку про необхідність цих змін в процесі самих реформ, чітко накресленої програми дій не існувало. Однак зміни відрізнялись чіткою правовою спрямованістю, що було зумовлено створенням нової правової системи. Отже, реформи не можна називати слабкими, бо головні установи і інститути, основні регламентуючі норми пережили і опричнину, і самого Івана Грозного, виходить, досягли своєї мети. В результаті реформ Росія отримала нове зведення законів - «Судебник» 1550 р., нову систему управління на місцях і в центрі. Військово-служива система набула свого кінцевого вигляду і стала фундаментом Російської монархії. Війни наступного періоду довели, що держава має великий військовий потенціал, небезпечний для всіх її сусідів. Реформи супроводжувались розвитком торгівельних і дипломатичних відносин їз Заходом. Розвивається наука, мистецтво, натупає період розвитку держави і, якби реформи не наштовхнулись на протидію аристократії, права якої обмежувались, вони в призвели до ще масштабніших позитивних результатів. Але ворожість боярства веде до опричнини. Проводячи реформи, Обрана Рада використовувала традиційний механізм управління, провідне місце залишалось за Боярською Думою. Практичною розробкою і впровадженням реформ займались прикази. Нововведення не втілювались у життя без участі бояр. Однак уряд Івана Грозного не міг абсолютно успішно вести реформаторську діяльність з тої причини, що в ньому самому не було одностайності і згоди. Та все ж таки реформи, не дивлячись на деякі негативні сторони, можна рахувати успішними.

Жорстокість, терор - показник слабкості влади, її неспроможності домогтися своїх цілей звичними шляхами. Замість тривалої і складної роботи зі створення державного апарату цар Іван Грозний намагався використовувати найбільш простий метод: «не роблять - наказати», «не слухають - стратити».

Але цей шлях терору був неприйнятний для діячів Обраної Ради. Суворість і жорстокість покарань уміщувались в систему цінностей століття: людей страчували навіть за підозрою в розбої, зізнання добували за допомогою тортур, офіційно закріплених законом, єдиним видом тюремного ув'язнення визнавали довічне, від служивих людей вимагали підкорення, але це не було атмосферою масового терору, загального страху, масових доносів.

«Отсюда и вытекает сопротивление Сильвестра и Адашева тем или иным начинаниям царя и упорство в проведение в жизнь собственных предначертаний. Конфликт разрешился падением Избранной Рады».

Реформи 50-их рр. підготували країну до наступних реформ, хоча носили не повсюдний характер через невеликі грошові витрати на їхнє проведення і поступове запровадження в життя. Ці перетворення не тільки продовжували починання попередників, але щось починали з нуля. Таким чином, вони були спрямовані на потреби держави і виражали інтереси бояр і аристократії. В основному перетворення носили позитивний потенціал, бо послужили стимулом для подальших змін в економіці. Але не дивлячись на це, деякі області державного управління залишились занедбаними, наприклад, дипломатія. Боярська боротьба за владу звела на нуль її авторитет. Але ці реформи підготували державу до наступних перетворень.

Список використаних джерел та літератури

Джерела:

1.1. Хрестоматия по истории СССР с древнейших времен до конца ХVIII века: Пособие для учителя/ Сост. П.П. Епифанов О.П. Епифанова - 2-е изд., дораб. - М.: Просвещение, 1989. - 288 с.

Література:

2.1. Альшиц И.П. Начало самодержавия в России. Государство Ивана Грозного - Л.: Наука, 1988. - 242 с.

2.2. Головатенко Е.Н. История России: спорные проблемы. - М: Наука, 1989. - 345 с.

2.3. Зимин А.А. Реформы Ивана Грозного. - М.: Прогресс, 1964. - 216 с.

2.4. Карамзин Н.М. История Государства Российского. В 3 кн. Кн. 2. Тт. V, VI, VII, VIII. - М.: Книга, 1988. - 585 с.

2.5. Ключевский В. О. Краткое пособие по русской истории. - М.: Наука, 1990. - 412 с.

2.6. Ключевский В. О. Исторические портреты. Деятели исторической мысли. - М.: Правда, 1991. - 624 с.

2.7. Кобрин В. Б. Иван Грозный. - М.: Наука, 1968. - 128 с.

2.8. Костомаров Н. И. Русская история в жизнеописаниях ее важнейших деятелей. - М.: Эксмо, 2004. - 1024 с.; ил.

2.9. Платонов С. Ф. Полный курс лекций по русской истории. - М.: Прогресс, 1995. - 532 с.

2.10. Платонов С. Ф. Учебник по русской истории для средней школы. - М.: Прогресс, 1992. - 400 с.

2.11. Скрынников Р. Г. Иван Грозный. - М.: Наука, 1975. - 246 с.

2.12. Соловьев С. М. Учебная книга по русской истории. - М.: Прогресс, 1989. - 389 с.

2.13. Шмидт С. О. Становление российского самодержства. - М.: Наука, 1973. - 233 с.