Становище Німеччини напередодні Другої світової війни

Це породило тарифну автономію, так як 13 імперських управляючих з питань праці стояли на позиціях державного керівництва з питань праці і господарської бюрократії.

Разом з тим, прийняття закону породило цілу низку протиріч між цими управляючими та функціонерами НСОВО. Отже, тут, як і скрізь, прослідковується принцип протистояння між організаціями та посадовими особами. Гітлер говорив, що тертя породжує енергію, але він не звернув уваги на те, що ця енергія тратилась впусту. Крім того протистояння між собою не давало можливості цим організаціям та посадовцям втручатися в інші державні справи.

В результаті прийняття закону про імперських управляючих з питань праці уже в другій половині 1933 року почалось відходження ДАФ і НСОВО від принципів профспілкової роботи і перетворення їх на пропагандистські організації []. Після виборів на підприємствах 12 листопада 1933 року ДАФ повністю втратив свою профспілкову структуру і поглибив свою пропагандистську діяльність.

Пропагандистська діяльність ДАФ виражалась перш за все у програмі «Сила через радість», яка перетворила ДАФ на суміш туристичного агентства і організації, метою якої було проведення вільного часу німцями з мінімальними вступними внесками. Густав Круп фон Болен, як керівник Імперського комітету німецької промисловості, закликав німецьких промисловців підтримати ДАФ для створення справжньої народної співдружності [6; 259].

Закріпив таку ситуацію закон «Про впорядкування національної праці» від 20.01.1934 року. Він звільнив Трудовий фронт від вирішення питань про тарифи та робітничі договори, надавши йому лише дорадчу функцію. Вибори на підприємствах перетворювались в фарс, адже список довірених осіб робітників мав складатися за вказівкою керівника підприємства або старшини НСОВО і мав затверджуватись таємним голосуванням колективу підприємства, але у випадку неодобрення колективом міг затверджуватись особистим рішенням управляючого з питань праці. Згідно цього закону управляючий з питань праці були співробітниками рейхсміністерства праці і підкорялись директивам імперських чиновників [7; 352]. Крім цього давати їм розпорядження мав право і рейхсміністр економіки.

Закон «Про впорядкування національної праці» вирвав з рук ДАФ та НСОВО відання правовим захистом найманих робітників. Згідно закону, якщо підприємець намагається звільнити більше 10% персоналу підприємства, то він має взяти дозвіл на це в управляючого з питань праці. Крім того, він був зобов'язаним підписати розпорядження, в якому вказувалась тривалість робочого дня, вид винагороди, умови акордної оплати, умови розірвання договору і т. д., тобто найманий робітник був застрахований цим законом у всякому випадку, в самих важливих питаннях від свавілля керівництва.

Проте ДАФ добився того, що на робітничих судах в якості захисника виступали юрист-консульти ДАФ при посередництві уповноважених цієї ж таки організації.

В законі також підтверджувався вплив держави на трудові відносини. Наприклад, по розпорядженню рейхсміністра внутрішніх справ робітники і службовці громадських закладів не підпадали під умови закону.

Значним досягненням закону була заміна прав найманих робітників на користь державного регламентування, а також соціального партнерства правами на користь встановлення відносин між керівником і колективом підприємства.

На ряду з цим тривала реорганізація ДАФ, етапи якої були окреслені Робертом Леєм в кінці січня 1934 року. Її результат полягав передусім в тому, що були розпущені окремі об'єднання робітників і службовців, причому верховне керівництво в так званих імперських заводських групах було дієвим лише до 1938-39 років. Окрім цього виникла вибудувана по вертикалі централізована організація ДАФ зі структурою, аналогічною НСДАП. Основні структури розподілялись згідно відомств в центральному бюро ДАФ у відповідності з їх підпорядкуванням в рамках ДАФ. Найважливішими з них були організаційний відділ, відділ кадрів, відділ друку та пропаганди, юридичний відділ, соціальне відомство, управління професійною підготовкою і керівництво підприємствами.

Поряд з посиленням ДАФ втрачала свою силу НСОВО.

Внаслідок «Ночі довгих ножів» (ніч з 30 червня на 1 липня 1934 року), коли було знищено вищих керівників СА, загинув і Грегор Штрассер, який відігравав в існуванні НСОВО велику роль. Потім повівся загальний наступ на НСОВО і вже 24 серпня 1934 року були відсторонені від посад найвищі керівники НСОВО Брюкнер, Крюгер, Гауенштейн.

Будучи одним з найбільших партійних функціонерів, Лей намагався посилити ДАФ. Оскільки повноваження ДАФ не були чітко визначені, то функціонери Трудового фронту дозволяли собі втручатися у справи підприємств, порушуючи закон «Про впорядкування національної праці». Не зважаючи на різні протести, Гітлер, під впливом Лея підписує «Постанову фюрера про Німецький трудовий фронт» від 24.10.1934 року. В цій постанові ДАФ називається організацією, що об'єднує всіх «працівників розумової та фізичної праці», а також розширено повноваження ДАФ. Ця постанова викликала протест Шахта, Зельдте, Фріка та Гесса.

Натрапивши на опір уряду, Лей змушений був піти на поступки і в березні 1935 року підписав Лейпцигську угоду з міністром економіки та міністром праці. Ця угода обмежувала повноваження ДАФ, запобігала його самоуправству. В той же час ДАФ отримав статус додаткового підрозділу НСДАП, чим обмежувалась його самостійність з боку партії.

Таким чином ДАФ перестав бути виразником інтересів робітників, а все більше перетворювався в тоталітарну надорганізацію, яка для широкомасштабної підтримки економічних цілей режиму зв'язувала культурне і соціальне обслуговування з ідеологічною обробкою населення.

Разом з тим в квітні 1935 року останній раз відбулися вибори уповноважених осіб на підприємствах. Після них за наказом Гітлера на посади уповноважених затверджували без всяких виборів строком на один рік, а з 1938 року строк їх повноважень був продовжений на невизначений термін.

Згодом було суттєво обмежено свободу вибору професій та права трудящих на державне забезпечення роботою. Це стало можливим після прийняття закону «Про регулювання зайнятості» від 15.05.1934 року, яким скорочувався приток робочої сили до крупних міст, в яких і так вистачало безробітних, а також фактично унеможливлювався перехід робочих з сільського господарства до промисловості. Іншим законом - «Про задоволення потреби в робочій силі в сільському господарстві» від 26.02.1935 року було санкціоновано втручання влади в існуючі трудові відносини і силоміць повернути у сільське господарство робітників і службовців, які раніше були в ньому зайняті.

Таким чином, незважаючи на те, що уряд ніби і захищав робітників та службовців, проте разом з тим багато в чому їх притісняв. Можна говорити про балансування «на грані». Гітлер боявся викликати незадоволення робітників і службовців, але разом з тим хотів зберегти прихильне відношення роботодавців - промисловців та підприємців Німеччини. Прийняття цих законів спиралось також на інтереси села, яке почало втрачати робочу силу і поступово занепадало.

Поряд з прийняттям закону було введено трудові книжки для всіх робітників та службовців і тим самим створено технічні умови для всеохоплюючого контролю та управління робочою силою. Почалося закріплення робочих місць. Разом з тим, організації по працевлаштуванню та страхуванню від безробіття повністю перейшли під керівництво держави.

Ще одним нововведенням було запровадження 26 червня 1935 року обов'язкової трудової повинності замість колишнього добровільного найму на роботу. Таким чином управління трудовими ресурсами перейшло на якісно новий рівень і дозволило поповнювати кадри на тих підприємствах, в чіткій роботі яких держава була зацікавлена в першу чергу.

Отже, завдяки вжитим заходам, націонал-соціалістам вдалося досягти поставленої мети - забезпечити стимулювання бажання німців працювати там, де вкаже держава і у потрібний момент мобілізувати значні трудові ресурси; заспокоїти хвилювання працюючого населення, які поселились після ліквідації профспілок; вдалося відновити впевненість населення у тому, що й завтра у працюючого буде робота. Незаперечним є те, що вже у 1935 році Гітлеру вдалося добитись майже повної ліквідації безробіття, а отже, і добитись успіху своєї трудової і соціальної політики. Поряд з такими успіхами втрата суспільно-політичних свобод сприймалась населенням як втрата незначна.

В цей період значно розширилась кількість різноманітних націонал-соціалістичних організацій, як наприклад «Гітлерюгенд», ДАФ та інші. Це стало можливим завдяки широкій пропаганді досягнення кар'єрного росту через службу в цих організаціях, причому швидкого кар'єрного росту зі зрівнянням у правах з попередньою елітою.

Таким чином відбувся перехід від профспілок до єдиної організації, що представляла робітників та службовців - Німецького трудового фронту. Це стало можливим завдяки тому, що профспілкові організації діяли розрізнено, поодинці і не вживали активних дій для боротьби з натиском націонал - соціалістів. Так було вирішено чи не найголовнішу проблему для роботодавців. Власникам підприємств робітники та службовці в особі профспілок тепер не чинили спротиву. Прийняті закони дозволили роботодавцям вільніше відчувати себе при вирішенні питань встановлення тарифних ставок, виплати різного роду компенсацій та доплат. Держава ж отримала можливість ефективніше управляти кадрами, впливати на трудові ресурси, оперувати ними. Крім того, покращились стосунки між державою та власниками підприємств, що дозволило Гітлеру вирішувати питання підготовки до війни більш ефективно. Поряд з цим держава отримала можливість за допомогою різних способів втручатися в роботу підприємств та організацій, які не знаходились у державній власності.

Робітники та службовці відчули сильну руку держави, яка стала їх єдиним захисником від свавілля роботодавців. Хоча певні обмеження все ж стосувались і вільного вибору професії, наприклад заборона працівникам сільського господарства шукати роботу в містах, проте саме завдяки їй було врятоване німецьке сільське господарство, яке могло залишитись без робочої сили. Цими заходами вдалося зупинити зростання числа безробітних у містах і поступово звести його якщо не до нуля, то принаймні до мінімуму, а отже вирішити проблему безробіття в країні. По мірі того, як зростав рівень промислового виробництва зменшувалося безробіття, а отже ми можемо говорити про те, що Німеччина вже у 1935 році вийшла на передові позиції у своєму промисловому розвитку.

Отже, заходи, що вживались Гітлером та Робертом Леєм не дивлячись на їх антидемократичний характер, дали позитивний результат для всієї держави.

2.3 Освіта в Німеччині в 1933 - 1939 роках

30 квітня 1934 року обергруппенфюрер СС Бернхард Руст, колись гауляйтер Ганноверу, член нацистської партії й друг Гітлера з початку 20-х років, був призначений рейхсмінистром науки, освіти й народної культури. У безглуздому метушливому світі націонал-соціалізму Руст як не можна краще підходив на цей пост. Провінційний учитель, в 1930 році він став безробітним, оскільки місцеві влади звільнили його через деякі відхилення психіки. Втім, звільненням він був почасти зобов'язаний своїй фанатичній прихильності нацизму.

Зайнявши в лютому 1933 року пост міністра науки, мистецтв і освіти Пруссії, він похвалявся тим, що йому одним махом вдалося ліквідувати школу як "пристановище інтелектуальної акробатики". І такій людині, позбавленій здорового глузду, був довірений контроль над німецькою наукою, системою освіти й молодіжних організацій. Освіта в Третьому рейху, як представляв її собі Гітлер, не повинна була зводитися до занять у задушливих навчальних класах: її потрібно доповнити спартанським, політичним і військовим навчанням відповідно до певних вікових груп. Вона повинна була досягати своєї вершини не в університетах або технічних вузах, де навчалося незначне число молоді, а починаючи з 18 років у процесі примусового відбування трудової, а потім і військової повинності. Сторінки "Майн кампф" буквально поцятковані прикладами презирливого відношення автора до "професорів" і інтелектуального життя в навчальних закладах. Викладаючи деякі свої ідеї щодо утворення, Гітлер писав: "Вся освіта, здійснювана національною державою, повинна бути насамперед націленою не на те, щоб забивати голови учнів знаннями, а на те, щоб формувати здорове тіло". Але ще більш важливим, по думці автора, є залучення молоді на службу "новій національній державі" - предмет, до якого він часто вертався й після того, як став диктатором. 1 травня 1937 року він сказав: "Наш новий рейх нікому не віддасть свою молодь, він залучить її до себе й дасть їй свою освіту й своє виховання". Це не було порожньою похвальбою - саме це й реалізовувалося на практиці. Німецька школа від першого класу до університету включно швидко нацифікувалась. Поспішно переписувались підручники, мінялися навчальні програми. За висловлюванням "Дер дойче эрциер", офіційного друкованого органу працівників освіти, "Майн кампф" стала "педагогічною дороговказною зіркою". Учителів, які не змогли розглянути її світла, звільняли. Більшість викладачів були в більшому або меншому ступені нацистами за духом, а то й активними членами нацистської партії. Для ідеологічного загартування їх направляли на спеціальні курси, де вони інтенсивно осягали основи націонал-соціалістичного навчання, при цьому особливий упор робився на вивчення расистської доктрини Гітлера. Кожний працюючий у системі освіти - від дитячого садка до університету - був зобов'язаний вступити в Лігу націонал-соціалістичних учителів, на яку законом покладено завдання координації ідеологічної й політичної діяльності всіх учителів й викладачів відповідно до націонал-соціалістичної доктрини. Закон 1937 року про цивільні служби зобов'язував викладачів бути "виконавцями волі підтримуваного партією держави" і бути готовими "у будь-який час беззавітно захищати націонал-соціалістичну державу". У прийнятому раніше декреті вони кваліфікувалися як державні службовці - таким чином, на них поширювалася дія законів про раси. Євреям зрозуміло, викладати заборонялося. Всі викладачі приймаючи присягу "на вірність і покору Адольфові Гітлерові". Пізніше було заборонено викладати всякому, хто раніше не служив у СС, не відбував трудову повинність або не входив в "Гітлерюгенд". Кандидати на посаду викладачів в університетах повинні спочатку пройти шеститижневі збори в таборах, де нацистські фахівці вивчали їхні погляди й характери, а потім узагальнювали свої висновки й представляли їх у міністерство освіти. Останнє залежно від політичної благонадійності видавало їм посвідчення на право викладати. До 1933 року середні навчальні заклади в Німеччині перебували в юрисдикції місцевої влади, а університети підпорядковувалися владі відповідних земель. Тепер всі вони були передані у відання рейхсміністра освіти, що управляв ними залізною рукою. Відтепер університетських ректорів і деканів, яких раніше обирали штатні професори факультетів, призначав тільки він. Призначав він також і керівників Союзів студентів, у який входили всі учні, а також керівників Союзу викладачів університетів, членами якого належало бути всім викладачам. Націонал-соціалістична асоціація університетських викладачів, керована старими нацистськими функціонерами, відігравала вирішальну роль у відборі тих, кому довірялося навчання, і контролювала, щоб навчання велося відповідно до нацистських теорій. Результати такої нацифікації освіти й науки виявилися катастрофічними. У підручниках і лекціях історія фальсифікувалася до безглуздості. Расові науки, що проголошували німців вищою расою й таврували євреїв як джерело всіх бід на землі, були ще більш сміховинні. В одному тільки Берлінському університеті, де в минулому викладало стільки видатних учених, новий ректор, у минулому штурмовик, за професією ветеринар, заснував двадцять п'ять нових курсів по расовій науці, а в час, коли він по суті розвалив університет, у ньому велося викладання вісімдесяти шести курсів, пов'язаних з його власною професією. Викладання природничих наук, чим протягом багатьох поколінь славилася Німеччина, швидко занепадало. Звільнили або змусили піти у відставки таких учених, як фізики Ейнштейн і Франк, хіміки Габер, Вільштеттер і Варбург. З тих, хто залишився, багато хто були заражені маревною нацистською ідеологією й намагалися прикласти її до чистої науки. Вони прагнули викладати, як самі виражалися, "німецьку фізику", "німецьку хімію" і "німецьку математику". В 1937 році вийшов у світ перший номер журналу за назвою "Німецька математика". У редакційній статті проголошувалася: будь-яка ідея, що затверджує, що математика може розглядатися поза расовою теорією, "несе в собі зародок загибелі німецької науки.

Веймарська республіка наполягала на забезпеченні повної волі викладання, але одним з результатів такої волі стало те, що переважна більшість викладачів університетів, настроєних, як правило, антиліберально, антидемократично й антисемітськи, сприяли підриву демократичного режиму. Здебільшого професори були фанатичними націоналістами, що жадали відродження консервативної монархічної Німеччини. І хоча до 1933 року багатьом з них нацисти представлялися занадто буйними й жорстокими, щоб вони могли відчувати до них симпатії, своїми повчаннями вони створювали ґрунт для приходу нацистів до влади. До 1932 року більшість студентів з ентузіазмом ставилися до Гітлера. У деяких викликало подив число викладачів університетів, які після 1933 року упокорилися нацифікації вищої освіти.

Після шести років нацифікації число студентів університетів скоротилося більш ніж наполовину - з 127 920 до 58 325. Набір студентів у технічні інститути, що готували для Німеччини вчених і інженерів, скоротився ще разючіше - з 20 474 до 9554. Якість підготовки випускників знизилося жахливо. До 1937 року відчувалася не тільки недостача молоді в науковій і технічній областях, але й падіння рівня її кваліфікації. Задовго до початку війни представники хімічної промисловості, що старанно забезпечували переозброєння нацистської Німеччини, скаржилися у своєму журналі "Хеміше індустрі", що Німеччина втрачає свою провідну роль у хімії. "Під загрозою виявилися не тільки національна економіка, але й сама національна оборона", - ремствував цей журнал, бачачи причину такого положення в недоліку молодих учених і посередньому рівні їхньої підготовки в технічних вузах. Як виявилося, втрати нацистської Німеччини обернулися виграшем для інших країн світу, особливо в гонці за створення атомної бомби. По іронії долі створенням атомної бомби США виявилися зобов'язані двом ученим, вигнаним по расовій ознаці з Німеччини й Італії, - Ейнштейну й Фермі.

2.4 Соціальне становище молоді. «Гітлерюгенд»

У справі підготовки молоді до здійснення намічених ним планів Адольф Гітлер робив ставку не стільки на загальноосвітні навчальні заклади, скільки на "Гітлерюгенд".

Прихід нацистів до влади 30 січня 1933 року дозволив "гітлерюгенду" зайняти нові позиції у зв'язку зі своїми новими функціями. Вибір шляху "гітлерюгенду" повинен був стати вибором всієї німецької молоді. Після 30 січня керівництво "гітлерюгенду" почало пред'являти тотальні домагання на сферу роботи з молоддю. Бальдур фон Ширах із цього приводу висловився в такий спосіб:" Як НСДАП стала єдиною партією, так і "гітлерюгенд" повинен стати єдиною молодіжною організацією "[9;386]. А один з теоретиків діяльності цієї організації писав пізніше із цього приводу: "Сукупність домагань "гітлерюгенду" поширювалась в 2-х напрямках - "гітлерюгенд" хотів охопити всю молодь і всю життєву сферу молодої Німеччини". З 1933 року "гітлерюгенд" направляє свої зусилля, з однієї сторони на те, щоб "поглинути" молоді скільки можливо, а з іншого боку, щоб "виключити" якнайбільше молодіжних союзів і об'єднань, тобто прагне використати максимальну кількість освітніх функцій. Зі своєї сторони "гітлерюгенд" розглядав будь-які прояви в області молодіжного життя (поза рідним домом, школи й церкви) як конкуруючі соціальні інститути. У їхнє число, наприклад, потрапили політичні молодіжні організації, молодіжні релігійні союзи, союзні й автономні організації, що вели спортивну й професійну роботу в середовищі молоді. Всі ці організації грали у Веймарській республіці значну роль, а їхня сукупність становила 5-6 мільйонів чоловік[].

5 квітня 1933 року Бальдур фон Ширах наказав підрозділам "гітлерюгенду" зненацька захопити канцелярію Державного Комітету Німецьких Молодіжних Організацій [9;386]. Внаслідок цієї акції керівництво "гітлерюгенду" одержало значні матеріали про існування, керівництво, адреси всіх інших молодіжних організацій, що сприяло політиці їх "вимикання". Згодом останній голова Державного Комітету генерал Фогт самовільно передав свій пост Шираху й навіть пішов на службу в "гітлерюгенд"(пізніше його книга "Німецька молодіжна служба" була використана "гітлерюгендом" як навчальний посібник для військово-спортивного виховання). Ставши главою комітету, Ширах через кілька днів виключив з нього єврейські молодіжні організації. Якщо в 1932 році "гітлерюгенд" не мав більше 700 000 членів, то до кінця 1934 року їхнє число склало 3,5 мільйони членів[9;388]. Цей величезний чисельний зліт мав як політичну, так і виховну основу: по-перше, у націонал-соціалістської держави "гітлерюгенд" одержував монопольні позиції на шляху розпуску, уніфікації, заборони інших молодіжних організацій; по-друге, "гітлерюгенд" опанував тими життєвими формами, які під кінець республіки робилися розповсюдженими й популярними в молоді. 22 липня 1933 року Ширах остаточно розпустив і закрив Державний Комітет Німецьких Молодіжних Організацій[9;389]. Але цим більшість союзних організацій не було прибрано з дороги. Їхнє закриття й приєднання відбувалося дивно швидко й без опору. Звичайно, чималу роль у цьому зіграв терор "гітлерюгенду", якому піддалися комуністичні й соціалістичні молодіжні організації, що не випробували до цього на собі настільки твердого тиску. Крім того, місцеві відділення "гітлерюгенду" дозволяли собі перегини, вважаючи, що "національна революція " дотепер не завершена. Основними конкурентами "гітлерюгенду " стали ліві організації, молодіжні праворадикальні організації, а так само євангелічні й католицькі союзи.

Після пожежі в рейхстазі і, як наслідок цього, закону про надання надзвичайних повноважень, КПН і СДПН піддалися терору СС, СА й поліції. Домашні обшуки, арешти й заборони зламали організацію соціалістичної робітничої молоді. Комуністичний союз молоді пішов у підпілля. Частина цих організацій приєдналася до "гітлерюгенду", але ціль однаково була досягнута - один з конкурентів був заборонений і прибраний з дороги [9;390].

У ряду молодіжних організацій, що перебували близько до НСДАП, так само виникли організаційні проблеми. Незважаючи на те, що ідеологічними гаслами їх були: "Вождь і дружина ", "Кров і ґрунт", "Нації й соціалізм", "Боротьба проти Версаля й Веймара "- вони були конкурентами "гітлерюгенду" у монополії на націоналістичну пропаганду. Ці праворадикальні організації об'єдналися наприкінці березня 1933 року в "Великонімецький молодіжний союз" під керівництвом адмірала фон Тратха, що мав широкі зв'язки з рейхсвером. Через ці зв'язки він сподівався одержати, принаймні, невелику автономію від "гітлерюгенду". Союз виступив з вірнопідданською декларацією у відношенні НСДАП, у якій клеймувалися комуністи, демократи і євреї. "Гітлерюгенд" не раз намагався перетягнути до себе молодь із Союзу, але подібні випадки мали одиничний характер. Ідеологічно "Великонімецький молодіжний союз" стояв досить таки близько до нацистів, але злиттю із пролетарським "гітлерюгендом" йому заважало елітарне походження більшості членів Союзу. До того ж він навряд чи мав настільки велику кількість членів, як "гітлерюгенд". Улітку 1933 року " Великонімецький Молодіжний Союз" хотів влаштувати зліт, але це було заборонено окружним начальником, тому що " це принесло б населенню округу безладдя".

17 червня 1933 року Бальдур фон Ширах був призначений Гітлером на пост рейхсюгендфюрера (імперського керівника німецької молоді)[6;381]. У наказі Гітлера було зазначено, що "рейхсюгендфюрер стоїть на чолі всіх об'єднань дівчат і юнаків ". У той же день Ширах розпустив своєю владою "Великонімецький молодіжний союз "[9;388]. Адмірал фон Трот виразив свій протест Гітлерові й Гінденбургу, але це ніяк не вплинуло на розвиток ситуації. Відносини між " Великонімецьким молодіжним союзом " і нацистською державою не були однозначними. З одного боку, схожість ідеології дозволяла проводити спільну роботу. З іншої сторони керівники Союзу вважали себе елітою й дистанціювалися від нової "пролетарської влади". Так Ширах писав з даного приводу про Союз: " Вони вважають нас масою, а себе елітою. Ми ("гітлерюгенд") - народна молодь, а вони - вибрана молодь. Націонал-соціалістська держава не може терпіти такого погляду на речі. Якщо "гітлерюгенд"- народна молодь, то такою молоддю повинні стати всі "[9;389]. Обвинувачення Шираха не були необґрунтованими. За рік до цього Поль Вернер писав про " Великонімецький молодіжний союз": "Вони хотіли,щоб військові бачили в членах союзу кандидатів в офіцери, а в молодіжних групах інших рухів - лише потенційних рекрутів". Саме керівництво "гітлерюгенду" вважало Союз застарілим." Не я виніс смертний вирок союзу,- писав Ширах,- цей вирок був оголошений дійсністю реального життя, наш час вимагає не романтики табірного багаття. Вони не мають поняття про дебати 17-літніх про сенс життя й що ці дебати не закінчуються угодою." Ширах з відвертим презирством ставився до керівництва Союзу.Так найглибше "враження " на нього зробило те, що "видатні діячі" Союзу мають єдину своєрідність, що заключалось в тому, що вони ніколи не дозволяють собі стригти волосся. І як логічний підсумок пролунала його фраза:" Вони живуть у часі, якого більше немає." На думку Шираха це доводило те, що вони не зв'язують перспектив Німеччини з технічним розвитком, а стало бути, з робочою молоддю. "Відповідно, - писав Ширах,- робоча молодь не зв'язує перспектив з ними ". Правда, настільки жорсткі висловлення Шираха були, швидше за все, ширмою, тому що за Союзом він "доглядав" з 1929 року (у результаті цього багато керівників Союзу в 1933 році виявилися на постах у СС і СА). Після закриття Союзу його керівництво повторно виразило прихильність новому режиму (їхній приклад після цього наслідували керівники майже всіх молодіжних організацій). Цим переслідувалася надія на збереження або автономії, або певної самостійності у складі "гітлерюгенду", що, втім, подекуди вдавалося - іноді керівники розпущених організацій одержували право голосу в "гітлерюгенді". В 1933 році один з керівників "Великонімецького молодіжного союзу" писав:"Якщо новий уряд виконає наші вимоги, ми будемо аккомпонувати йому; якщо ж навпаки - ми будемо боротися з ним." Артур Мораун, керівник Німецького Молодіжного Ордену, організації близької до Союзу, заявив у лютому 1933 року про незгоду з лінією Гітлера. У результаті цього Гітлер наказав 31 березня 1933 року порвати всі відносини членів НСДАП із Союзом, але таких найшлося не багато. Незважаючи на ідеологічну подібність члени Союзу вчинили опір нацистам, що, щоправда, базувалося на етичному фундаменті й було поширено серед людей, наближених до носіїв влади в нацистській Німеччині. Тому вони не відчули на собі більш-менш помітних репресій, тому що, фактично, сприяли становленню режиму.

У цю годину євангелічна молодь Німеччини повинна знати, що її керівництво скаже радісне:"Так!" націонал-соціалістському виступу. Усвідомлення того, що йде відновлення життєвих основ всіх народностей переконує, що в цю годину життєві сили євангелізму принесуть єдиний порятунок і відновлення від розпаду й падіння при Божественному керівництві й провидінні. Господь знищить розкладання й розпад звичаїв, професій, родин, держави ". Ядро молодіжних євангелічних організацій намагалося ще до 1933 року розчистити шлях"гітлерюгенду" у Державну Раду Німецьких Молодіжних Організацій. В 1933 році керівники багатьох євангелічних організацій підписали "завірення покірності", тісно зв'язавши націонал-соціалізм і християнство.Правда, був певний опір цьому курсу, що найчастіше залежало від ідеологічних і політичних установок відповідних керівників - як вони самі розуміли точку зору й переконання молодих. Затрудняючись однозначно відповісти "так" або "ні" націонал-соціалізму, євангелічна церква розкололася через від'єднання "Німецької Церкви",керованої єпископом Людвігом Мюллером. Сам Мюллер був затятий нацист, що бачив у Гітлерові вождя, посланого Богом. За це Мюллер удостоївся звання імперського керівника євангелічної молоді Німеччини 3 липня 1933 року. Через церковні вибори, що відбулися 23 липня 1933 року "Німецька Церква" одержала керівництво майже у всіх церковних об'єднаннях, що давало гарантії успіху молодіжної діяльності євангелістів, що підтримали Гітлера. Але Ширах неухильно прискорював вливання євангелічної молоді до складу "гітлерюгенду". Єпископ Мюллер не тільки не пручався, але й сприяв цьому, за що й одержав пізніше в складі "гітлерюгенду" посаду керівника євангелічної молоді. Наприкінці грудня 1933 року в зв'язку з тим, що більшість євангелічної молоді перейшло в "гітлерюгенд", всі євангелічні молодіжні організації були розпущені.

У католицької молоді в цілому існувало дистанціювання від націонал-соціалізму. Втім, вона охоче підтримувала ідею "сильної національної держави". Саме католицька молодь, завдяки зайнятий нею позиції, викликала побоювання в націонал-соціалізму, тому що через строго ієрархічний єпископат вона була краще захищена від уніфікації й злиття з "гітлерюгендом". У результаті цього Гітлер вирішив провести переговори про конкордат. Але після того, як 1 липня 1933 року Ширах за підтримки гестапо провів чищення католицьких організацій, позбавив їх всієї власності - конкордат виявився під погрозою зриву. У добавок до цього, 8 липня 1933 року Ширах був підпорядкований міністрові внутрішніх справ, його компетенція й сфера діяльності значно розширилася. Внаслідок цього 9 липня 1933 року конкордат був перенесений у Рим. Після цього "гітлерюгенд" перестав бути самостійним підрозділом і був зобов'язаний виконувати накази МВС в обов'язковому порядку.

В 1934 році "гітлерюгенд" почав відкрито перешкоджати й обмежувати діяльність молодіжних католицьких союзів через терористичні дії, пропагандистські заходи, регіональні заборони й закриття окремих союзів і інші акції (наприклад, постанова, що діти, що не складалися в католицьких союзах мають більше прав). Так А. Розенберг у своїй статті, присвяченій антирелігійному вихованню членів "гітлерюгенду" писав: "Ми домоглися прогресу в насадженні націонал-соціалістичної ідеології в розумах німецької молоді. Від католицької молоді залишилися тільки групки, які згодом теж будуть включені до складу "гітлерюгенду". "Гітлерюгенд" переконаний, що ніхто не зможе протистояти йому. Більше того, наша програма виховання в школах всіх категорій складена в такому антихристиянському й антиєврейському дусі, що підростаюче покоління буде врятовано від шахраїв у рясах". Боротьба єпископату й католицьких молодіжних організацій за збереження окремих сфер молодіжної роботи було аж ніяк не боротьбою за демократію. У надрах католицьких молодіжних організацій була вироблена така ідеологія, що дуже близько перебувала з націонал-соціалізмом. Наприклад, більшість католицької молоді привітало "Третій Рейх" як руйнування республіки. Із цього приводу вони писали у своїх листівках наступне:"Ми, новонімецька молодь, привітаємо нову державу: а) як подолання партійної держави, що розривала Німеччину на різні непримиримі табори й фронти, що робило недосяжним національну згоду; б) як подолання ліберальної держави, що під політикою розуміло тактичний компроміс різних світоглядів; в) як подолання парламентської держави, у якій займаються тільки переговорами й голосуванням, а не прийняттям чітких рішень і не несуть відповідальності; г) як подолання класової держави, у якій зіштовхуються інтереси одних з інтересами інших, а громадське життя пронизує економічна боротьба. У цих чотирьох подоланнях старої держави через нову державу ми бачимо органічно чисту німецьку імперську ідею ". Подібна доля спіткала багато націоналістичних молодіжних організацій, наприклад "Бісмаркюгенд","Гінденбургюгенд", які пережили інші молодіжні організації, але ненадовго. Те ж відбулося з "Шарнхорсбундом", молодіжною організацією "Сталевого Шолома", що повторила його шлях приєднання до СА, влившись в "гітлерюгенд". До цього часу був позначений, після одностайного висловлення всіх причетних організацій, перехід груп численних дотепер існуючих молодіжних організацій в "гітлерюгенд". Крім того, сильний приплив здійснювався за рахунок організацій, що не належали дотепер до числа основних молодіжних організацій, що входили в "державний комітет", що мало не тільки організаційне, але й виховне значення. До числа подібних організацій ставилася, наприклад, "Німецька молодь Європи ", що організовувала спільну роботу, турботу й обмін з молоддю німецьких народних груп у різних країнах. Не випадково, приєднання "комітету " і "Німецької молоді Європи" вважалося проведенням вагомої й позитивної роботи.

Паралельно із процесом уніфікації молодіжного життя нацистське керівництво давно вже планувало загальнонімецьку акцію, пропагандистський ефект від якої повинен бути спрямований виключно на молодь. Такою акцією стали події 10 травня 1933 року. Її корені ідуть у лютий 1933 року, коли головне управління преси та пропаганди закликало німецьку молодь до участі в "культпоході" "проти ненімецького духу", що повинен був початися 12 березня, а закінчитися 10 травня. Серед молоді почалося поширення документу, більше відомого як " 12 тез проти ненімецького духу", що містив у собі наступне: " 1. Мова й писемність кореняться в народі. Німецький народ відповідає за те, щоб його мова і його писемність залишалися б чистим і нефальсифікованим вираженням його народностей. 2. Зараз розгорнулась прірва між написаним і німецькою народністю. Цей стан - ганьба. 3. Чистота мови й написаного залежить від тебе! Твій народ передав тобі мову для збереження. 4. Наш найнебезпечніший ворог - єврей і той, хто в нього в кабалі. 5. Єврей може думати тільки по-єврейськи. Якщо він пише по-німецьки, він бреше. Але й німець, що пише по-німецьки, а думає не по-німецькому, крім того, бездумний, і не знає свого завдання. 6. Ми хочемо викорінити неправду, затаврувати зрадництво, ми хочемо створити для студентства замість вогнищ бездумності вогнища дисципліни й політичного виховання. 7. Ми хочемо поводитись з євреєм як із чужим, а нашу народності сприймати всерйоз. Тому ми жадаємо від цензури: єврейські здобутки виходять тільки єврейською мовою. Якщо вони виходять німецькою мовою, то їх треба розглядати як переклади. Суворо заборонити вживати готичний шрифт. Готичний шрифт тільки для німців. Ненімецький дух повинен бути викоренений з німецької книжкової торгівлі. 8. Ми жадаємо від німецької молоді показати волю й здатність для самостійного усвідомлення й рішення. 9. Ми жадаємо від німецької молоді тримати в чистоті німецьку мову. 10. Ми жадаємо від німецьких студентів виявити волю й здатність для подолання єврейського інтелектуалізму й пов'язаних з ним ліберальних проявів, що ведуть до занепаду німецького культурного життя. 11. Ми вимагаємо відбору студентів і професорів по надійності їхнього мислення в німецькому дусі. 12. Ми вимагаємо,щоб німецька вища школа стала оплотом німецьких народностей і бойовищем за німецький дух. На початку третього тижня нашої чотиритижневої акції почнеться публічний збір розкладницьких книг, проти яких у першу чергу бореться наша молодь. Кожний студент проведе чищення своєї бібліотеки, у яку по недомислу потрапили ці ненімецькі книги; кожний студент буде наводити порядок у бібліотеках своїх знайомих; молодь займеться чищенням публічних бібліотек, які не повинні служити збіговиськами невідомо яких книг. 10 травня 1933 року будуть віддані вогню нездорові книги. " Комітет боротьби проти ненімецького духу повідомляє Вас про те, що з Вашої бібліотеки треба вилучити книги, відзначені в прикладеному "чорному списку". Але для того,щоб ця література була дійсно знищена, варто передати в найближчі дні представникам комітету, які з'являться у Вас, відібрані книги й брошури, з тим,щоб 10 травня вони були привселюдно спалені..." Сама процедура знищення "крамольних" книг була максимально наближена до "варбургфесту" 18 жовтня 1817 року, традиції якого були досить сильні в німецькому студентстві. Для проведення "аутодафе" навіть був складений єдиний сценарій, докладно описаний у газетних звітах того часу: " Представники молоді, перш ніж спалити книги, викрикували гасла: Перше. Проти класової боротьби й матеріалізму, за народну спільність і ідеалізм у житті! В ім'я всього цього я віддаю полум'ю писання Маркса й Каутського! Друге. Проти декадансу й морального розкладання! За те, щоб було гарне поводження й виховання в родині й державі, я віддаю полум'ю писання Генріха Мана, Эрнеста Глезера й Эріха Кестнера. Третє: Проти підлості мислення й політичного зрадництва, за безмежну відданість народу й державі! В об ім'я всього цього я віддаю полум'я твору Фрідріха Фостера. Четвертий.Проти розкладницькому душу перебільшення значимості сексу, за аристократизм людської душі. В ім'я всього цього я віддаю полум'я писання Зиґмунда Фрейда. П'ятий. Проти перекручування нашої історії й применшення наших великих діячів, за шанування нашого минулого. в ім'я всього цього я віддаю вогню твору Еміля Людвіга й Вернера Хагемана. Шостий. Проти демократично-єврейських антинародностей, за національну свідомість! В ім'я всього цього я віддаю вогню писання Теодора Вольфа й Георга Бернгарда. Сьомий. Проти літературного зрадництва солдатів превиття світової війни, за виховання народу в дусі істини. В ім'я всього я віддаю вогню твору Эриха Марії Ремарка. Восьмий. Проти чванливого спотворювання німецької мови, за турботу про найцінніше надбання нашого народу. В ім'я всього цього я віддаю вогню писання Альфреда Керра. Дев'ятий. Проти нахабності й самовпевненості, за поважність і шанобливість до німецького народного духу. Нехай полум'я поглине писання Тухольского й Осецкого ". "Аутодафе" було акцією подвійного призначення. З одного боку, події 10 травня 1933 року були акцією лякання, метою якого було налякати до смерті "середньої людини", що звикли ставитися з повагою до друкованого слова. З іншого боку, ця акція дала можливість відчути молоді радикалізм нової влади, а так само, те що нова влада покладає на неї більші надії. "Гітлерюгенд" використав найбільше яскраво у своїй організації після 1933 року молодіжний менталітет, що поширювався не на окремі сфери, а на весь молодіжний рух. Після "єднання молоді ", після відсторонення від політики "старих, що проводили лінію угодовства", після "відновлення народу й нації ", що повинне було "відмести закостенілу в'ялу систему " в "схвильованої " молоді була поширена неусвідомлена потреба в чомусь новому.

У даний період "гітлерюгенд" виявив надзвичайно високі вимоги й домагання на області молодіжного життя, які виявилися в: по-перше, у роз'єднанні й уніфікації всіх конкуруючих молодіжних організацій і установ (за винятком католицьких молодіжних союзів, закритих більше пізніше); по-друге, в одержанні контролю над всіма можливими функціями й областями молодіжного життя; по-третє, через старання після охоплення всієї молоді охопити й кожне нове підростаюче покоління. Приплив нових членів в "гітлерюгенд ", "ідеалізм", що, принаймні в перші роки націонал-соціалістської диктатури, був корисний, успіх "гітлерюгенду" у молоді, через відповідність його цілей дійсним бажанням, вимогам і життєвим принципам молоді - все це вилилося в те, що "гітлерюгенд" поширює серед молоді широку впевненість у можливість реалізації свого потенціалу. Юнацький рух, відомий до 1933 року, мав безліч серйозних недоліків - наприклад, не були представлені в молодіжному русі цілі соціальні шари й групи молоді (молодь провінції, дівчата в цілому). "Гітлерюгенд" забрав убік специфічні молодіжні особливості, соціальні розходження, стер грань між селом і містом, знищив статеву диференціацію молодіжної роботи. Через усе це можна сказати, що після 1933 року "гітлерюгенд" насамперед позначив розширення "життєвих форм молодіжного руху "- хоча це позначення було оманливим. Узагальнення молоді в націонал-соціалістської системі було неминучим. Після "вимикання" партійних молодіжних організацій, приєднання професійних і спортивних об'єднань навряд чи представляло проблему. Через заборони, закриття й почасти через прийом різних молодіжних союзів, через уливання численних груп (тих же конфесійних союзів) і приплив неорганізованих мас в "гітлерюгенд " давав в 1933-1934 роках величезний чисельний приріст. Це можна простежити на розвитку "гітлерюгенду" в обергебіт Весті (Західна Німеччина): 1925 рік - 100 членів 1930 рік - 1800 членів 1926 рік - 200 членів 1931 рік - 2400 членів 1927 рік - 500 членів 1932 рік - 6300 членів 1928 рік - 800 членів 1933 рік - 15 000 членів 1929 рік - 1200 членів 1934 рік - 1 500 000 членів Для всього ж "гітлерюгенду" приріст склав з 107956 чоловік (кінець 1932 року) до 3 577 565 чоловік наприкінці 1934 року. Саме в цей час іде уніфікація в "гітлерюгенді ", "юнгфольку"(Jungvolk - юний народ), "Бунд дойче медель " (Bund Deutche Madel - Союз німецьких дівчат),"Юнгмедель"(Jungmadel - Юні дівчата). У гітлерюгенді була встановлена чітка вертикальна структура, уведена єдина уніформа. 1934 рік, оголошений Ширахом "Роком навчання й внутрішніх досягнень " ознаменував формування цієї об'єднавчої тенденції.При цьому успішно йшла уніфікація "гітлерюгенду" і придбання "гітлерюгендом" подальших сфер впливу й діяльності, а так само функцій молодіжного життя. У липні 1934 року була завершена уніфікація в "гітлерюгенд" молоді з "Німецького робочого фронту ", завдяки чому "гітлерюгенд" одержав найважливішу частину соціальної молодіжної роботи, що доти перебувала в руках профспілок і підприємств.

Висновки

Військова ревізія Версаля й всієї післявоєнної системи міжнародних відносин вважалася неможливою без ліквідації веймарської демократії.

Висуваючи мету підготовки війни-реваншу, правлячі кола Німеччини бачили гарантію її успішного завершення у встановленні диктаторського режиму. Логіка розвитку подій вимагала пошуку нової масової опори для цього режиму. Встановленню фашистського режиму передувала боротьба всередині правлячих сил по питанню про форми і характер диктаторського режиму. В решті - решт Гітлеру вдалося переконати провідних економічних та державних діячів у тому, що Німеччині потрібен саме нацизм, що лише нацисти зможуть вивести державу з кризи і розірвати «пута версальського договору», що лише він, Гітлер, зможе бути диктатором. Всі його докази справили враження не політичну та економічну еліту Німеччини і вони привели Гітлера до влади. Це стало можливим також завдяки широкій підтримці Гітлера народними масами, які бачили в ньому месію. З огляду на ті обставин, за яких НСДАП прийшла до влади в державі, а також на те, що далеко не всі промисловці та підприємці до кінця вірили у виконання нацистами своїх обіцянок, Гітлер взявся якщо не до проведення активних заходів у внутрішній політиці, то принаймні до їх імітації, в першу чергу в економічній сфері. Як ми бачимо, найбільші та найважливіші реформи було проведено у перші три роки правління Гітлера. Для того, аби ніхто не спробував йому заважати виконати обіцяне, було ліквідовано багатопартійність та заборонено профспілки. І завдяки тому, що досить непогані економічні програми були розроблені його попередниками, але не були виконані, так як не задовольняли ті чи інші верстви населення або ту чи іншу партію чи профспілку, Гітлеру вдалося стабілізувати ситуацію в державі, досягнути зростання економіки та ліквідації безробіття.

Ще одним успіхом Гітлера було те, що його режим був визнаний іншими країнами Європи, які мали наглядати за тим, аби Німеччина не порушувала умов Версальського договору. З їх мовчазної згоди Німеччина на чолі з Гітлером і перетворилась на економічно потужного агресора з боєздатною армією.

Успіх Гітлера в перші роки його правління опирався не тільки на досягнення зовнішньої політики, що забезпечили безкровні завоювання, але й на економічне відродження Німеччини, що у партійних колах і навіть серед деяких закордонних економістів звеличувалося як чудо. Дуже багатьом так і могло здатися. Безробіття - це проклін 20 - початку 30-х років - скоротилися, як ми бачили, із шести мільйонів в 1932 році до менш одного мільйона через чотири роки. За період з 1932 по 1937 рік національне промислове виробництво зросло на 102 відсотка, а національний доход подвоївся.

Але щирою основою відродження Німеччини було переозброєння, на яке починаючи з 1934 року нацистський режим направив всі зусилля підприємців і робітників поряд із зусиллями військових. Вся економіка Німеччини, що іменувалася військовою економікою, була навмисно організована так, щоб функціонувати не тільки у мирний час, але й під час війни, тож орієнтована на війну. У своїй опублікованій у Німеччині в 1935 році книзі "Тотальна війна", генерал Людендорф підкреслював необхідність тотальної мобілізації економіки країни, як і всього іншого, щоб належним чином підготуватися до тотальної війни. Ця ідея була не нова для нацистів. Протягом XVIII-XIX століть Пруссія, направляла близько 5/7 державного доходу на армію й всю її економіку завжди розглядалася в першу чергу як знаряддя забезпечення військової політики, а не народного добробуту.

У вересні 1936 року у зв'язку з передачею чотирирічного плану під твердий контроль Геринга, що став замість Шахта диктатором економіки, Німеччина перейшла до системи тотальної військової економіки. Метою чотирирічного плану було перетворити за чотири роки Німеччину в країну, що сама забезпечувала б себе всім необхідним, щоб у випадку війни її не змогла задушити військова блокада. Імпорт був скорочений до мінімуму, був уведений твердий контроль за цінами й розміром заробітної плати, дивіденди обмежувалися 6 відсотками річних, будувалися величезні заводи з виробництва синтетичного каучуку, тканин, пального й іншої продукції із власної сировини. З огляду на це ми можемо сказати, що нацисти посадили німецький народ на штучні, синтетичні продукти, так як не змогли повністю забезпечити потребу населення та армії у натуральній продукції. Були також побудовані гігантські заводи Германа Геринга, що робили сталь із місцевої низькосортної руди. Коротше кажучи, німецька економіка була мобілізована на потреби війни, а промисловці, доходи яких різко підскочили, перетворилися у гвинтики військової машини. Проте нацисти так захопилися підготовкою до війни, що навіть не зважали на пересторогу міністра економіки Ялмара Шахта, що це може призвести до неповоротних процесів в економіці. Натомість цього відомого в Німеччині економіста і банкіра було звільнено з посади. Проте представники промислових кіл не протестували проти цього, засліплені великими прибутками від державних військових замовлень.

Крім почуття задоволення від одержання підвищених баришів, підприємці був задоволені також тим, що Гітлер поставив робітників на місце. Відтепер не лунали невиправдані вимоги підвищити заробітну плату. У дійсності вона була навіть трохи урізана, незважаючи на ріст вартості життя на 25 відсотків. Головне - не було страйків, що дуже дорого обходилися. Практично ж їх не було взагалі - прояви подібних безладів у Третьому рейху були заборонені.

Загалом же ми можемо говорити про те, що економіка гітлерівської Німеччини готувалась до проведення війни. Досягнення нею сировинної та продовольчої автаркії стало для Німеччини настільки ж нездійсненним в такі короткі строки, наскільки воно було першочерговим для Гітлера та партії. Можливість виконання цього завдання вчені-економісти бачили лише через кілька десятиріч. Проте ми можемо говорити, що на випадок війни Німеччина все ж таки мала певні запаси сировини та продовольства, які могли забезпечити потреби держави на строки від одного місяця до одного року у випадку повної зупинки видобутку цієї сировини. Найважливішою сировиною і надалі залишалась залізна руда, від кількості якої розраховувалась потреба держави у іншій сировині.

Щодо продовольчих запасів, то в першу чергу увага зверталась на запаси зерна і жирів, бо решта продовольчої продукції завжди була у надлишку, навіть продукти тваринництва. Загалом створена система розподілу сільськогосподарських продуктів довела на практиці свою ефективність в мирний час, а також, як показало майбутнє, під час війни.

Що ж до фінансування військових витрат, то ми можемо говорити про приховування Німеччиною до 1935 року реальних темпів росту озброєнь завдяки системі векселів, які не враховувались в офіційній фінансовій статистиці і звітності на державному рівні. Поряд з тим значні кошти на переозброєння армії було отримано внаслідок антисемітських заходів на державному рівні. Склалася ситуація, при якій фінансування нарощування озброєнь проводилось за рахунок політичних ворогів націонал-соціалізму.

Отже, ми можемо говорити, що вжиті Гітлером заходи дали свій позитивний результат і вже на 1939 рік Німеччина стала чи не наймогутнішою у економічному та військовому плані країною Європи і якби не маніакальне бажання фюрера панувати над всим світом то на сьогоднішній день Німеччина, можливо, була б у економічному плані розвиненішою за США.