Революція 1848-1849 рр. в Австрійській імперії

Імперія Габсбургів змогла привернути на свій бік парламентську більшість, й тепер мусила ще перемогти у війні. Імперські війська вирушили на допомогу Єллачічу, що спровокувало повстання 6 жовтня у Відні, найрадикальнішу з усіх революцій, що відбувалися протягом 1848 р. Жовтнева революція мала на меті знищення Австрійської імперії й витворення на її місці національної Німеччини і національної Угорщини й фактично прагнула понизити Відень до рівня провінційного містечка. Ця програма не зверталася до лібералів із середовища буржуазії, які усвідомлювали користь від свого статусу мешканців великої імперської столиці, й ще більше їх відштовхнула підтримка цієї програми як вияву соціального невдоволення віденськими масами[26, с.70 ].

Жовтнева революція була приречена без підтримки з боку національної Німеччини або національної Угорщини. Національна Німеччина не могла запропонувати жодної підтримки. Франкфуртський парламент, сам наляканий радикалізмом, уже шукав притулку під захистом прусських військ. Єдиним проявом його підтримки стало рішення від 27 жовтня, що німецькі і ненімецькі землі можуть бути об'єднані лише персональною унією - програма, яку в ту саму мить розстрілювали на віденських вулицях. Національна Угорщина використала перепочинок для заснування Комітету громадської безпеки під головуванням Кошута. Угорська армія напрочуд повільно просувалася до Відня й згодом похапцем повернулася на батьківщину [15, с. 201].

У розпал революції двір утік до міста Оломоуц у Моравії, його приклад наслідували більшість членів Установчих Зборів. У Відні залишилася лише незначна кількість німецьких радикалів і польської знаті. Але династія надалі підтримувала стосунки з обома сторонами, аби убезпечити себе на випадок перемоги однієї з них. Мессенгауера, який керував обороною Відня, затвердили на його посаді в міністерстві, а офіційна Уіеппа ОагеПе друкувала поруч прокламації Мессенгауера і Віндішґреца, імперського головнокомандувача. Міністр фінансів Краус залишився у Відні й навіть сплатив з імперських резервів відрядження двох емісарів до Кошута з проханням про допомогу. Все виявилось марним, Відень залишився в ізоляції. Кудліх, який домігся ухвалення Акта про звільнення, намагався використати свою репутацію для підбурення до виступу селян Нижньої і Верхньої Австрії, але безуспішно [28, с. 470].

Армії Віндішґреца й Єллачіча взяли Відень й здолали радикальну програму в Європі. Першим рішенням уряду переможців стало скасування Франкфуртської резолюції 27 жовтня і призначення Віндішґреца командувачем в антиугорській кампанії. Водночас він поклав край намірам здобути прихильність Англії шляхом поступок в Італії й готувався до поновлення війни. Таким чином, поразка Жовтневої революції означала поразку і національної Німеччини, і національної Угорщини, і національної Італії. Вольова імперська політика вимагала вольових міністрів й вольового імператора. 21 листопада літній Вессенберг поступився місцем Феліксові Шварценберґу, зятеві Віндішґреца і радникові Радецького.

2 грудня Фердинанд зрікся престолу на користь свого племінника Франца Йосифа. Відтоді Фердинанд зник із поля зору й знову з'явився лише в 1866 р., щоб прокоментувати прусську окупацію Праги: „Навіть я міг би зробити це з тим самим успіхом”. Шварценберґ, новий прем'єр-міністр, був уособленням жорстокості: жорстокий в особистому житті, жорстокий у політиці, він дотримувався переконання, типового для не надто освічених людей, що сила є всім, а ідеї - нічим. Він служив із Радецьким в Італії й, серйозно сприймаючи війну 1848 р., як мало хто з австрійських посадовців, щиро вірив у можливості австрійської армії, тобто був однією з перших жертв великої італійської ілюзії [26, с. 73].

Шварценберґ, хоча й походив з однієї з найзнатніших аристократичних родин, не поважав ані традицію, ані аристократів й засуджував ідею спадкової Палати Панів, зауваживши, що в Австрії годі знайти хоча 6 12 вельмож, здатних у ній засідати. Сам позбавлений ідей, він швидко сприймав їх від інших, й підбирав собі співробітників, незважаючи на їхнє минуле. Міністр внутрішніх справ граф Стадіон був аристократом, лояльним, але непохитно ліберальним, який успішно випробував ліберальну політику як намісник Галичини; міністр юстиції Бах був нетитулованим юристом, який поділяв ліберальні уподобання до 26 травня; міністр торгівлі барон Брак був німецьким крамарем з Райнланду, створив велич Трієсту й витворив образ Середньої Європи, економічного союзу всіх центральноєвропейських держав під австрійсько-німецьким пануванням.

Цих людей, істотно відмінних за походженням і світоглядом, об'єднала влада. Шварценберґ додав колориту і зовнішній політиці. Меттерніх залежав від Росії, Вессенберг - від Англії, обидва на засадах ідеологічних принципів - консервативних або ліберальних. Шварценберґ волів позбутися цієї альтернативи, співпрацюючи з Луї Наполеоном, безпринципним авантюристом, який щойно став президентом Французької республіки. Альянс Габсбурґа і Бонапарта його не налякав. Новий уряд був урядом якобінців, й вони прагнули перетворити Франца Йосифа, спадкоємця Габсбурґів, на Наполеона, дитя революції [27, с. 87].

Коли почалося правління Франца Йосифа ще існували випадково збережені Установчі Збори, до повного підкорення Угорщини було варто зберігати підтримку поміркованих чехів і німців, незаплямованих червневими повстаннями в Празі чи Жовтневою революцією у Відні. Установчі Збори, позбавлені будь-якого впливу, перевели до міста Кромериж у Моравії, де вони продовжили свою конституційну роботу. І чехи, і німці позбулися радикалізму: чехи стали австрослов'янами, німці - лояльними австрійцями. Питання, чи виживе імперія, розв'язала сама історія: Установчим Зборам залишалося розмірковувати про можливість примирення імперії з особистою й національною свободою [21, с. 41].

Після жовтневих подій династія справдила свою силу, її не спромоглися опанувати ані чехи, ані німці, тому й вимушено погодилися на компроміс. Досі їхні погляди істотно відрізнялися: німці хотіли зберегти централізовану державу, що її створили Марія Терезія та Йосиф II, чехи прагнули відновити крайові права Богемії. З іншого боку, німці були готові обмежити повноваження центральної влади саме тепер, коли вона так наявно відродилася, чехи ж були готові підтримати центральну владу, яка захищала їх від німецьких національних зазіхань. Чехи полишили федералістичні ідеї й погодилися на унітарну державу, німці ж погодилися на розвинуту земельну автономію.

Винятково інтелектуально чесний Палацький хотів створити нові провінції, мононаціональні за характером. Але з цим не погодилися інші чехи, які не могли поступитися „історичною” Богемією, попри її німецьку меншість, й німці, які вимагали своїх національних прав у Богемії, але відмовляли в них словенським округам Каринтії та Штирії. Німці прагнули запобігти будь-якій ідентифікації провінцій із національностями. Таким чином, навіть у Кромерижі і чехи, заради єдності Богемії, і німці, заради імперії, чинили опір перетворенню Австрії на об'єднання національних спільнот, й залишилися вірними цьому до самого занепаду імперії Габсбургів [22, с. 512].

Кромеризька конституція зробила єдину поступку національним меншинам провінцій: вона дозволила створення залежних „округів”, із місцевими сеймами та автономією. Кромеризькі депутати вважали, що національні амбіції можна задовольнити самими школами і самоуправлінням на національній мові, але не могли уявити націй, що самі визначали б свою долю. Як і німецькі Установчі Збори у Франкфурті, вони не розуміли самого феномену влади, центральної проблеми політики, припускали, що влада залишиться з династією, як, власне, і сталося. Отже, Кромеризька конституція не робила жодної спроби розв'язати питання можливості об'єднання різних націй для створення спільного уряду, вона обмежувалася проблемою мирного співжиття націй під опікою Габсбургів. Власне кажучи, конституція визнала, що без династії імперія не може існувати, а отже, засуджувала всі пізніші проекти заміни монархії Габсбургів „Дунайською конфедерацією”. Народи могли співпрацювати, але лише за наказами Габсбургів [15, с. 211].

Проте сам факт згоди жити в мирі під скіпетром Габсбургів був істотним досягненням, унікальним для Габсбурзької монархії. Ця виняткова подія підштовхнула пізніших аналітиків до перебільшення значущості Кромеризької конституції. Чехи і німці співпрацювали для вирішення своїх завдань, але не скидалося на те, що ця співпраця триватиме, коли знову з'явиться можливість «опанування» династії. Майєр, який склав Кромеризьку конституцію, протягом кількох років був найдовіренішою особою Баха в справі поновлення централізованого абсолютизму. Найближчий прихильник Майера в Кромерижі, Лассер, співпрацював із Шмерлінґом заради маскування німецької гегемонії під серпанком Німецького парламенту й створив систему „виборчої геометрії”, за допомогою якої німцям вдалося утримати штучну більшість в Австрійському парламенті.

Чехи мусили довше зачекати на свій шанс «опанувати» династію. Натомість, вони шукали союзу з „феодальною” знаттю Богемії проти своїх німецьких колег за Кромерижем, й у 1879 р. Рігер, зять Палацького й провідний чеський промовець у Кромерижі, став союзником імперського уряду, маючи на меті покласти край гегемонії німецьких лібералів. Навіть тимчасова домовленість у Кромерижі стала можливою завдяки розгрому чеських і німецьких радикалів армією Габсбурґів, але раніше чи пізніше цей радикалізм мусив відродитися. Кромеризьку конституцію, далеку від втілення згоди народів Австрії, створили далекі від народу депутати, обачливі освічені мужі, які сподівалися забезпечити своє бюрократичне або академічне майбутнє, вважаючи, що це задовольнить національні прагнення мас [26, с. 77].

Поки Установчі Збори обговорювали в Кромерижі конституційні статті, справжню силу націоналізму засвідчили події в Угорщині, де серби, словаки і румуни, з одного боку, та угорці, з другого, вбивали одне одного в найжорстокішій міжнаціональній війні модерних часів. Кромеризький парламент погодився з доконечністю збереження сильної Австрійської імперії, але це рішення слід було узгодити з угорським питанням, на яке в Кромерижі просто заплющили очі.

Лише Палацький несміливо запропонував розчленувати Угорщину на національні держави. Чехи зігнорували пропозицію, що передбачала також розчленування „історичної” Богемії, проте відкинули й мадярські вимоги незалежності словаків. Німці не заперечували претензій другої панівної нації, але не погоджувалися з вимогами, що загрожували Великій Австрії. І чехи, і німці мусили вдавати, ніби угорської проблеми не існує, і, в такий спосіб, підготували шлях до домовленості Угорщини з династією за їхніми спинами. Через мовчанку Кромерижа стосовно угорських справ Збори ставали непотрібними урядові Шварценберґа, який сподівався від них допомоги в боротьбі з Угорщиною, а не ухвалення ліберальної конституції [18, с. 202].

Тепер Шварценберґ був сповнений рішучості протидіяти Угорщині, й першим свідченням цього став розпуск Кромеризької асамблеї 4 березня 1849р., конституційний проект якої залишився нереалізованим. Водночас, Шварценберґ, Стадіон і Бах воліли засвідчити, що й вони є свого роду революціонерами. Попри те, що свої посади вони отримали завдяки Віндішґрецу, ці сановники не симпатизували його поглядам, як і поглядам його аристократичного оточення. Ці „старі консерватисти” - прихильники Меттерніха, підсилені угорськими магнатами, які побили глека з Кошутом, пропонували анулювати здобутки 1848 р., й відновити угорський сейм у тому вигляді, в якому він існував до Березневих законів [26, с. 77].

Вони відстоювали політику союзу між цісарем і знаттю, марну за часів Меттерніха, й ще примарнішу після аграрної революції. Шварценберґ та його прибічники не збиралися повертатися до передреволюційної Австрії, слабкість якої їх дратувала не менше, ніж ліберальні нововведення. На початок березня 1849 р., Віндішґрец втратив політичний вплив, і його протестами проти нової політики відверто нехтували. Стадіон поквапно накидав альтернативну до кромеризької конституцію. Цей документ розглядав усю імперію, з Угорщиною й Ломбардо-Венецією включно, як унітарну централізовану державу, яка мала єдиний імперський парламент, обраний прямим голосуванням, і відповідальний уряд на чолі з прем'єр-міністром. Угорщина підлягала поділові за національним принципом на провінції, що їх, як і решту земель, понизили до статусу звичайних адміністративних округів. Конституція Стадіона „розв'язала” Австрійську проблему просто скасувавши її й передбачала, що цей конгломерат земель і народів становитиме таку саму національну єдність, вільну від традицій, як і наполеонівська Франція. Плани Йосифа II поновилися, але за значно не сприятливіших умов, тим паче, що якобінство Шварценберга та його міністрів досить швидко вичерпалося.

Конституція Стадіона набрала чинності закону 4 березня 1849 р., під час розпуску Кромеризького парламенту. Вона мала вступити в силу, як тільки минуть „тимчасові надзвичайні обставини”. Тим часом кабінет відповідав лише перед неіснуючим парламентом і молодим недосвідченим імператором, тож мав фактично диктаторські повноваження, відвойовуючи Угорщину й Італію для Габсбургів, видаючи «тимчасові декрети», що являли собою надзвичайної вагомості закони. Серпанок лібералізму відкинули, починалося абсолютистське правління нового монарха [24, с. 390].

Таким чином, поразка революційного руху у Австрійській імперії була зумовлена багата національністю складу населення імперії, яке висувало відмінні національні вимоги та не мало єдності у справі формування ліберального суспільства, що призвело до перемоги неоабсолютизму.

Висновки

Революційні події у Австрійській імперії були зумовлені прагненням багатонаціонального населення до покращення власного становища та формування ліберальної конституційної монархії. У ході революції 1848 р., слов'янські культурні і громадсько-політичні діячі посилили боротьбу за справедливе вирішення національного питання. У нових суспільно-політичних умовах важлива роль відводилася всеслов'янському форуму, на якому вдалося обговорити спільні дії та координацію слов'янських суспільних рухів. Скликання такого форуму було спробою координації дій в національному і суспільно-політичному русі. Його проведення диктувалося також підвищенням інтересу громадськості до слов'янського питання, зростанням небезпечних об'єднавчих тенденцій німецького народу, які засвідчували прагнення створити нову імперію з включенням до неї багатьох слов'ян. На травень 1848 р. були призначені вибори до Франкфуртського парламенту, що повинен був прийняти рішення про об'єднання німців в єдиній державі.

Загальнослов'янський з'їзд, скликаний у Празі в червні 1848 р., був першою політичною нарадою представників слов'янських народів - підданих монархії Габсбургів. У ході роботи Слов'янського з'їзд чітко проявилися відмінні ідейно-політичні тенденції у вирішенні слов'янського питання. Діячі ліберального спрямування висловлювалися за вирішення національних завдань, відстоюючи при цьому збереження Австрійської держави. На противагу їм радикали пропагували революційні зміни. Проте в цілому учасники з'їзду не вийшли за рамки національної проблематики. Революційні програми не здобули підтримки, а більшість учасників слов'янського форуму висловилася за збереження Австрійської монархії. Скликання у 1848 р., Німецьких національних зборів у Франкфурті і проведення Слов'янського з'їзду в Празі демонструвало протилежність національно-державних інтересів народів імперії. Німці прагнули до об'єднання держави під своєю домі нацією, слов'янські народи потребували часу для формування модерних націй у державі, котра б не гальмувала цих процесів.

До того ж часи Кромеризького райхстаґу давно минули. 7 березня 1849 р., за допомогою армії уряд розпустив його. Великим здобутком цього райхстаґу був проект конституції. На ньому дуже серйозно обговорювалися проблеми централізму та федералізму і шукалися шляхи, як політично облаштувати Австрію - Угорщина до уваги не бралася, - щоб задовольнити усі національні меншини монархії. Питання ставилося так: зберегти в історичних межах землі австрійської корони чи провести кордони по землях народів, межі заселення яких важко, а часом і зовсім неможливо було визначити. Розглянувши проекти богемського німця Людвіґа фон Ленера та чеха Франца Палацького, райхстаґ погодився врешті прийняти проект силезького німця Каєтана Маєра, який, акцентуючи на збереженні історично усталених меж земель, передбачав їхній внутрішній поділ на національні повіти. Поряд із земельними сеймами, ландтаґами, мали існувати такі представницькі органи, як повітові зібрання, крайстаґи. Що стосувалося конституційного адміністрування, то зберігався принцип демократії, за яким цісар мав лише право вето на рішення райхстаґу, а також установлювалася відповідальність міністерства перед райхстаґом.

Уряд розробив свій констпроект, засадничим положенням якого було централізоване управління усією монархією; включення пункту, за яким монарх мав абсолютне право вето, а уряд - право на прийняття надзвичайних законів (параграф 14), що становило у відповідних випадках реальну загрозу розпускові двопалатного райхстаґу. Коли депутатам стало відомо про плани уряду розпустити райхстаґ, вони одразу ж погодилися прийняти до розгляду урядовий проект. Та, незважаючи ні на що, райхстаґ було розпущено 7 березня 1849 р. Ніхто й слухати не хотів про запропоновані національними представництвами проекти конституції. Проект уряду - „октройовану конституцію” - було оприлюднено у формі цісарського маніфесту. Фактично ж і ця конституція залишилася хіба на папері; райхстаґ з її приводу так ніколи й не скликали. І лише райхсрат, наділений дорадчою функцією, який засідав за зачиненими дверима, одержав право на існування. Іронія долі вбачається у тому, що вперше і востаннє подана представниками народів у Кромеризькому проекті виважена форма мирного співіснували народів, - принаймні народів західної частини Габсбурзької монархії, - зосталася формою без змісту.

Список використаних джерел та літератури

Збірники документів і матеріалів

1. Декрет о свободе печати и других мерах (15. 03. 1848 г.). // Хрестоматия по новой истории: У 3 т. / Под. общ. ред. А.А. Губера и А.В. Ефимова. - Москва: Мысль, 1965. - Т.2. - С. 145-146.

2. Из листовки от 5 марта 1848 г. // Хрестоматия по истории южных и западных словян: У 3 т. / Отв. ред. В.Г. Карасев. - Минск: Университетское, 1989. - Т.2. - С. 46.

3. Из петиции императору, принятой на народном митинге в Праге. // Хрестоматия по истории южных и западных словян: У 3 т. / Отв. ред. В. Г. Карасев. - Минск: Университетское, 1989. - Т.2. - С. 47-48.

4. Из статьи М. Маяра „Союз словенских обществ”. // Хрестоматия по истории южных и западных словян: У 3 т. / Отв. ред. В.Г. Карасев. - Минск: Университетское, 1989. - Т.2. - С. 57-58.

5. Из решений майской скупщины сербского народа. // Хрестоматия по истории южных и западных словян: У 3 т. / Отв. ред. В.Г. Карасев. - Минск: Университетское, 1989. - Т.2. - С. 62-64.

6. Из решений хорватского сабора 1848 г. // Хрестоматия по истории южных и западных словян: У 3 т. / Отв. ред. В.Г. Карасев. - Минск: Университетское, 1989. - Т.2. - С. 64-66.

7. Из „Требований словацкого народа” (1848). // Хрестоматия по истории южных и западных словян: У 3 т. / Отв. ред. В.Г. Карасев. - Минск: Университетское, 1989. - Т.2. - С. 67-69.

8. Из Обращения к неславянским народам империи. // Хрестоматия по истории южных и западных словян: У 3 т. / Отв. ред. В.Г. Карасев. - Минск: Университетское, 1989. - Т.2. - С. 74-75.

9. Из Манифеста к европейским народам. // Хрестоматия по истории южных и западных словян: У 3 т. / Отв. ред. В.Г. Карасев. - Минск: Университетское, 1989. - Т.2. - С. 70-71.

10. Львовский адрес. // Хрестоматия по истории южных и западных словян: У 3 т. / Отв. ред. В.Г. Карасев. - Минск: Университетское, 1989. - Т.2. - С. 70-71.

11. Польский национальный комитет польскому народу. // Хрестоматия по истории южных и западных словян: У 3 т. / Отв. ред. В.Г. Карасев. - Минск: Университетское, 1989. - Т.2. - С. 72-73.

12. Программа Объединенной Словении. // Хрестоматия по истории южных и западных словян: У 3 т. / Отв. ред. В.Г. Карасев. - Минск: Университетское, 1989. - Т.2. - С. 59-60.

13. Проект Кудлиха об отмене крепостного права // Хрестоматия по новой истории: У 3 т. / Под. общ. ред. А.А. Губера и А.В. Ефимова. - Москва: Мысль, 1965. - Т.2. - С. 148-149.

14. Чего добивалса венгерский народ в 1848 г. // Хрестоматия по новой истории: У 3 т. / Под. общ. ред. А.А. Губера и А.В. Ефимова. - Москва: Мысль, 1965. - Т.2. - С. 164.

Монографії, брошури, узагальнюючі праці, науково-довідкові видання, статті

15. Брик І. Слов'янський з'їд у Празі 1848 р. і українська справа // Записки НТШ. - 1920. - Т. CXXIX. - С. 141-217.

16. „Весна народів” у Галичині // Велика історія України: У 2 т. - Київ, 1993. - Т.1.- С. 245-262.

17. Дворнік Ф. Слов'яни в європейській історії та цивилізації. - Київ: Дух і Літера, 2000. - 528 с.

18. Історія центрально-східної Європи / За ред. Л. Зашкільняка. - Львів: Львівський національний університет ім. Івана Франка, 2001. - С. 242-256.

19. Лещеловская И.И. Фрейдзон В.И. Революция 1848-1849 гг. и угнетенные народы Австрийской иперии // Советское Славяноведение. - 1973. - № 6. - С. 29-50.

20. Найборт Л. Современная австрийская историография революции 1848-1849 гг. // Новая и новейшая история. - 1988. - № 1. - С. 177-187.

21. Нидерхаузер Є. Славянские народы империи Габсбургов в резолюции 1848 года // Славяноведение. - 1998. - № 6. - С 29-42.

22. Освободительное движение народов Австрийской иперии: Возниковение и розвитие. Конец ХVІІІ - 1849 г. / Подг. Т.М. Исламов, А.С. Мильников ; - Москва: Наука, 1980. - 609 с.

23. Орлык И. Венгерская революция 1848-1849 гг. и Россия // Новая и новейшая история. 2008. - № 2. - С. 21-40.

24. Пристер Е. Краткая история Австрии, - Москва: Издательство иностранной литератури, 1952. - С. 335-393.

25. Революции 1848-1849 гг. / За ред. Ф.А. Потьомкіна, А.И. Молотова. - Москва: АН СССР, 1952. - С.118-128.

26. Тейлор А.ДЖ.П. Габсбурзька монархія 1809-1918. Історія Австрійської імперії та Австро-Угорщини. - Львів: ВНТЛ-Класика, 2002. - 268 с.

27. Удальцов И.И. Проблемы освободительного движения народов Австрийской империи. // Советское Славяноведение. - 1980. - № 4. - С. 94-100.

28. Цьольнер Е. Історія Австрії. - Львів: Літопис, 2001. - 708с.

Размещено на Allbest.ru