Революція 1848-1849 рр. в Італії
Історичні передумови революції, та головні фактори розвитку протестних настроїв у суспільстві. Революційні події 1848 - початку 1849 р.: їх суть, спрямованість. Завершальний етап революції та її наслідки, історичне та соціально-політичне значення.
| Рубрика | История и исторические личности |
| Вид | реферат |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 22.04.2015 |
| Размер файла | 52,5 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
Размещено на http://www.allbest.ru/
Курсова робота
Революція 1848-1849 рр. в Італії
Вступ
революція історичний політичний
Актуальність. На дослідження даної проблеми наштовхує необхідність узагальненого комплексного аналізу такого історичного явища як революція 1848-1849 рр. в Італії. Попри те, що революція відбулася більш ніж 160 років тому, своє значення і актуальність вона не втратила і до сьогоднішнього дня. Нам, на даному етапі розвитку, необхідно враховувати досвід попередників. На прикладі італійської революції ми можемо вирішити власні проблемні питання. Особливо актуальним для українців є одне з основних завдань революції в Італії - об'єднання країни. Та якщо для італійців це було територіальне об'єднання, то для нас це перш за все ідеологічне об'єднання. Також слід поважати національних героїв, таких як Джузеппе Гарібальді, Джузеппе Мадзіні та інших.
Предметом даної роботи є весь комплекс подій і факторів, які впливали на хід революції в Італії 1848-1849 рр., а також причинно-наслідкові зв'язки та закономірності які супроводжували цей процесс.
Об'єктом дослідження виступає революція в Італії 1848-1849 рр.
Метою нашої роботи є спроба всебічного та об'єктивного висвітлення матеріалу, та комплексний аналіз італійської революції.
Для реалізації мети дослідження були поставлені такі завдання:
- проаналізувати політичне та економічне становище в Італії;
- визначити основні передумови та причини, що призвели до революції в Італії;
- дослідити особливості ходу революції;
- простежити наслідки революційного процесу.
Хронологічні рамки дослідження охоплюють січень 1848-серпень 1849 р. Нижня хронологічна межа - початок революційних виступів на о. Сицилія. Верхня хронологічна межа - захоплення Венеції австрійцями.
Практичне застосування роботи: даний матеріал може бути використаний на уроках історії в середній школі, при написанні бакалаврських та дипломних робіт, при підготовці до олімпіад, семінарів а також студентських виступів.
Головними джерелами курсової роботи є прокламації, звертання діячів італійської революції до населення, описи останніх днів Венеціанської республіки, контрреволюційного перевороту Фердинанда ІІ. Критично проаналізувавши джерела ми можемо отримати інформацію про хід революційного процесу. Цінними є також спогади Дж. Гарібальді. Незважаючи на те, що джерело є суб'єктивним, воно містить думки, спостереження учасника подій.
Серед монографічної літератури одне з основних місць серед досліджень даної теми займають праці В. Невлера «Джузеппе Гарибальди», «Єхо гарибальдийских сражений», «Демократические сильі борьбе за обьединение Италии», а також його статті. В працях подана загальна характеристика Італії, а також детально описані патріотичні рухи 30-70-х рр. XIX ст.
Серед фундаментальних праць слід відзначити дослідження Канделоро Джорджо «История современной Италии» та Мизиано «История Италии». В них відтворюється розвиток Італії від найдавніших часів до сьогодні. Важливе значення має двохтомник «Революция 1848-1849 гг.», на основі якого можна прослідкувати період «весни народів» в Європі.
Крім того, для дослідження даної теми заслуговують уваги наступні праці: Ковальская М.И. «Италия в борьбе за национальную независимость и единство», Кирова К.Э. «Жизнь Джузеппе Мадзини».
Також слід згадати про статті Берті, Муромцевої та Жаботинського, які допомагають створити цілісну картину тогочасних подій.
Структура обумовлена метою та завданнями курсової роботи і складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури, а також з додатків.
1. Історичні передумови революції
Загибель наполеонівської імперії в 1814-1815 рр. разом з феєричними заявами організаторів Віденського, конгресу про рішучість дати Європі мир, порядок і спокій були з полегшенням зустріті населенням Італії. Навіть повернення легітимних, за термінологією Віденського конгресу, династій і монархів на початковому етапі сприймалися як благо. Та дуже скоро надії на краще розвіялись. В епоху Реставрації відновилась політична роздробленість. Різко зросла залежність Італії від Австрійської імперії, яка перетворилась в гаранта Віденської системи на Апеннінському півострові [25, с. 274].
За рішенням Віденського конгресу 1815 р. Італія була поділена на 8 держав. Північні області - Ломбардія і Венеція - були приєднані до Австрійської імперії; поряд було створене Сардинське Королівство (П'ємонт), яке охоплювало власне П'ємонт та о. Сардинію; в Центральній Італії були відновлені герцогства Парма, Модена, Тоскана і Лукка, які знаходилися під австрійським впливом; в Папській області була відновлена світська влада пап; на півдні - королівство обох Сицилій [19, с. 4].
На середину XIX ст. Італія була порівняно відсталою країною Європи. Майже 4/5 населення були пов'язані з сільським господарством. Більшість селян змушені були на кабальних умовах орендувати землю у поміщиків. «Найбільш «поширеною формою оренди була напівфеодальна здольщина, при якій селянин віддавав більшу частину врожаю поміщику. Важкими були також прямі і непрямі податки.
Італійські поміщики на середину XIX ст. не були однорідними. В роки наполеонівських воєн світське і духовне землеволодіння було підірване, оскільки їх конфісковані землі перейшли в руки буржуазії. Італійські буржуа не займалися великим капіталістичним господарством. В більшості випадків вони, як і дворяни, здавали свої землі в оренду. Буржуа ще більше погіршували становище селян. Експлуатуючи селян напівфеодальними методами, італійські поміщики в той же час були пов'язані з ринком капіталістичного виробництва [14, с. 9].
Основною галуззю італійської промисловості було виробництво шовку-сирця, більша частина якого вивозилася на європейські ринки. Розмотка шовкових коконів здійснювалася переважно в селах. В Ломбардні і П'ємонті розвивалося текстильна промисловість. В 40-х рр. в Мілані нараховувалось 28 механічних текстильних підприємств. Серед механічних були також шовкові і льонопрядильні фабрики, машинобудівні майстерні [27, с. 106].
Дуже важким було становище робітників. Робочий день тривав 12 годин і більше, а заробітня плата часто була нижчою голодного мінімуму. Широко використовувалася дитяча праця. Розвиток промисловості гальмувався митними бар'єрами встановленими між окремими
італійськими державами і відсутністю спільного італійського ринку. Кожна з італійських держав володіла своїми грошовими знаками, своєю митною системою. Не достатньо розвиненим був і сухопутний транспорт [21, с. 20].
Складним було і політичне становище Італії. Австрія, яка на Віденському конгресі отримала найрозвиненішу промислову частину Італії - Ломбардію і Венецію, була зацікавлена у збереженні своїх італійських володінь, а отже в слабкості Італії. Економічно відстала, політично роздроблена, залита кров'ю, принижена в своїй національній гідності, Італія була в очах австрійців «тільки географічним поняттям».
Поширились репресивні методи розправи з таємними організаціями. Були прийняті жорсткі цензурні міри проти поширення зарубіжних ліберальних і демократичних видань. Церква і духовенство хотіли відновити втрачений духовний контроль над суспільством, активно пропагуючи консервативну ідеологію Реставрації.
Різноманітним і неоднорідним патріотичним силам в 20-30-ті рр. приходилось вести нерівну боротьбу проти. абсолютистських і клерикальних режимів. Найбільшого відгуку ці процеси знаходили серед міських і сільських підприємців, ремісників, службовців, чиновників, робітників. Велику роль відіграли також просвітницькі кола аристократії, вища бюрократія, професура, молодь, військові [25, с. 276].
Їх інтереси відображали карбонарські організації. Вони виступали за відновлення конституційних порядків, критикували правлячий режим. Карбонарії були ініціаторами революційних рухів 1820-21 і 1831 рр. Приводом була революція в Іспанії. 2 червня 1820 р. почалася Неаполітанська революція. Король Фердинанд І Бурбон був змушений подарувати конституцію. Але згодом завдяки підтримці священного союзу конституціоналізм на Півдні Італії був знищений.
В березні-квітні 1821 р. революційні події розгорнулись в П'ємонті. Повсталі вимагали «іспанської конституції». Але вже в квітні революція була придушена регулярними військами [6, с. 56].
Революційні рухи в Середній Італії в 1831 р. розпочались під безпосереднім впливом Липневої революції у Франції і боротьби за незалежність у Бельгії. Особливий внесок у становленні революційної ідеології і розробці програми дій зробив молодий юрист і талановитий публіцист, організатор, уродженець Генуї Джузеппе Мадзіні (1805-1872). Беручи активну участь у карбонаризмі, він змушений був значну частину життя провести у вигнанні, де налагодив особисті контакти з багатьма діячами європейської демократії і національно-визвольних рухів. Важливим рубежем на шляху становлення мадзінізму як особливої системи поглядів революційної демократії Італії і Європи, стала діяльність організації «Молода Італія» і видання однойменного журналу - трибуни Дж. Мадзіні і його соратників [8, с. 848].
Умовою вирішення «італійського питання» і завдань італійського суспільства Мадзіні вважав боротьбу за свободу і незалежність Італії, створення єдиної держави в тісному взаємозв'язку з реалізацією широкого кола демократичних перетворень і утворенням в країні республіканського устрою [11, с. 310].
Щоби отримати незалежність, єдність і свободу, необхідно було, на думку Мадзіні, втягувати в революційну боротьбу проти папства монархії і Австрійської імперії та народні маси, формувати національну самосвідомість і так звану релігійну свободу - готовність на великі жертви в ім'я нації і країни у широких мас населення. «Бог і народ» - таким був один з головних лозунгів «Молодої Італії».
Революція повинна була стати соціальною. Вона мала призвести також до внутрішніх перетворень в Італії, очистити її від пережитків феодалізму. «Італія стара від рабства і закоренілих переконань. Пробуючи відродити її… залишивши невирішеним соціальне питання, означає пробувати вбити ворога заржавілою від часу зброєю» [15, с. 24].
Уже в перші місяці своєї діяльності «Молода Італія» об'єднала кращу частину італійської революційно-демократичної еміграції, її підпільні відділи виникли в Генуї і Тоскані. З другої половини 1831 р. почалась організація конгрегацій «Молодої Італії» в Папській державі. З кінця 1831 р. - в П'ємонті і Ломбардії. Італійські конгрегації «Молодої Італії» були, як правило, невеликі. Лише в Мілані кількість її членів перевищувала З тисячі. Членами конгрегацій були студенти, адвокати, журналісти, лікарі, буржуа, дворяни [15, с. 29].
Членом «Молодої Італії» в 30-ті рр. був і прославлений герой італійського народу Джузеппе Гарібальді, син мореплавця. Він присвятив життя «боротьбі за Італію об'єднану і вільну від деспотизму». З 1834 по 1848 рр. він пробув у вигнанні, де брав участь у боротьбі за незалежність південноамериканських республік. Будучи за океаном Джузеппе підтримував зв'язки з Мадзіні [17, с. 153].
Віктор Гюго так писав про національного героя Італії: «Хто такий Гарібальді? Людина, не більше - але людина в повному значенні цього слова, людина, яка бориться за свободу, людина, яка втілює в собі людство» [20, с. 117],
Зазнавши поразки в Мілані, Мадзіні переходить до тактики «швидких і частих ударів» і організовує серію партизанських виступів. Весною 1833 р. поліція розкрила підготовку «Молодою Італією» до повстання в П'ємонті і як наслідок, покотилась хвиля кривавих репресій по Північній і Центральній Італії. До 1840 р. організація була відновлена. В серпні 1843 і в березні 1844 р. завершились невдало дві спроби розпочати революцію в Італії. Неодноразово здійснювались військові експедиції з-за кордону (савайська експедиція 1834 р., повстання в Сицилії 1837 р.). Все це разом з тяжкими втратами оберталося новою хвилею репресій [26, с. 120].
Між тим необхідність корінних змін в економічному і політичному житті країни ставала зрозумілою і ліберальним колам. Важливим імпульсом становлення італійського лібералізму став промисловий переворот 30-40-их рр., який сприяв розвитку мануфактурного виробництва, застосуванню парових двигунів, ткацьких станків, сільськогосподарської техніки. Найшвидше процес індустріалізації проходив у Ломбардії. Його перші результати переконували обуржуазнених дворян, підприємців, учених в необхідності подолання економічної відсталості країни, вирішення соціальних проблем, розвитку системи освіти, охорони здоров'я.
Саме з їх пера почали з'являтися проекти податкових, митних, адміністративних реформ, радикальної перебудови судової системи. Вони, на противагу революційної демократії, діяли легально. За їх ініціативою для пристарілих і сиріт були створені притулки. Не дивлячись на жорстокі цензурні порядки, розвивався публіцистичний друк [25, с. 280].
Найбільш популярними виразниками політичних інтересів лібералів були д'Адзельо, Ч. Бальбо і Д. Дуррандо. Одночасно в Італії широкого поширення набули різноманітні варіанти «католицького лібералізму», або «неогвельфевізму». Його представники, зокрема В. Джоберті, намагались
поєднати боротьбу за незалежність і єдність Італії з реформуванням церкви. Для зміцнення її авторитету пропонували римському папі стати на чолі процесу відродження Італії. Саме Джоберті належить використання терміну Рисорджименто в якості мети відродження славних традицій італійської історії і культури. В кінці 1847 р. в Турині - столиці П'ємонту - за участі графа Б. Кавура стала виходити газета з аналогічною назвою «Рисорджименто» [16, с. 242].
Смерть папи Григорія XVI і вступ на папський престол Пія IX в 1846 р. поклав початок боротьбі за реформи в італійській державі. Вона досягла апогею восени 1847 р.
Новий папа, щоб покращити ситуацію оголосив політичну амністію і дозволив повернутися вигнанцям. Повсюди стали відбуватися масові збори і маніфестації, де вимагалися демократичні свободи, створення громадянської гвардії.
Осінню 1847 - весною 1848 р. наступила нова фаза - формування представницьких органів і помірковано-реформістських керівництв. Так, в серпні - вересні 1847 р. володар Тоскани Леопольд ІІ був змушений визнати свободу друку, та створення гвардії Державного консульства, згодом він подарував підданим конституцію [25, с. 281].
Політична активність населення зростала. Серед римського населення поширились чутки, що папа хоче за рахунок церковних земель полегшити податки населення. У всій Італії чекали реформ, чекали, що папа оголосить війну проти Австрії.
В 1847 р. в Римській державі прокотилась хвиля голодних бунтів. В північних областях таємні терористичні організації організовували вбивства місцевих багатіїв. Тут буржуазія вже з кінця 1846 р., не чекаючи дозволу папи, приступили до організації національної гвардії. На восьмий день народних рухів пала дозволив буржуазії організовувати національну гвардію.
З приходом Пія IX зріс авторитет поміркованих лібералів в правлячих колах. В серпні 1847 р. д'Азельо опублікував свій «Проект національної програми». Суть програми зводилась до твердження, що «революційний принцип» заважає союзу держави з народом і проведенню реформ, а тому має бути відкинутим. Д'Азельо виступив також проти народної боротьби за незалежність Італії [27, с. 112].
Літом 1847 р. фактичне керівництво рухом поступово стало переходити до лівих лібералів, очолюваних адвокатом Стербіні. Вони представляли інтереси середньої буржуазії і частини ліберального дворянства. Не маючи якоїсь особливої програми, вони влаштовували збори, на яких приймалися вимоги про створення виборних муніципалітетів, світського міністерства та інших реформ. Організатором народних демонстрацій був революціонер, виходець з народу Анджелло Брунетті, більш відомий під іменем Чічероваккіо.
Політичним центром, який об'єднав лібералів був у 1847 р. Римський клуб. На початку 1848 р., коли відносини між лівими і поміркованими загострились, ліві вийшли з Римського клубу і створили Народний клуб, який очолив Стербіні. В цей час до лівих стали примикати і мадзіністи.
Тоскана, якою правив герцог Леопольд ІІ, вважалась в Італії державою з ліберальним режимом. Але в Тоскані буржуазія була зацікавлена у визволенні і об'єднанні Італії, а становище народних мас було тут не кращим, ніж в інших італійських державах. Скоро Флоренція стала одним з центрів буржуазно-демократичної журналістики в Італії [27, с. 113].
Під впливом народних рухів восени 1847 р. Леопольд II включив у склад свого кабінету поміркованих лібералів і дозволив створення національної гвардії. Але згодом стало відомо, що зі складу національної гвардії були виключені дрібні лавочники, ремісники, робітники. Тоді в Тоскані спалахнули нові рухи, які перекинулись на Модену, Парму, Лукку. Не маючи сил для придушення повстання, князь, який правив Луккою продав свою державу Тоскані. Герцог Модени звернувся по допомогу до Австрії, і Меттерніх ввів сюди декілька батальйонів. Це ще більше загострило ситуацію в Центральній Італії [13, с. 188].
Напруженою була ситуація і в П'ємонті. В Генуї народ вимагав відміни податку на сіль і зброї для боротьби з Австрією. В Турині демонстрації проходили під гаслами «Геть єзуїтів». Щоб заспокоїти населення, Сардинський король Карл Альберт 30 жовтня оголосив про судову реформу і про деяке послаблення цензури. Та народні вибухи не припинились. А в січні 1848 р. один з лідерів п'ємонтських лібералів - граф Кавур запропонував попросити в короля конституцію. Заява Кавура була опублікована в газеті «Рісорджименто» і викликала критику з боку короля.
Весною 1847 р. голодні бунти сколихнули Ломбардо-Венеціанське королівство. Організаторами демонстрацій були підпільні республіканські гуртки міланської буржуазії та інтелігенції. В кінці 1847 р. республіканці випустили прокламацію з закликом відмовитися від куріння тютюну, продаж якого був монополією Австрії. Австрійська влада 13 січня 1848 р., щоб спровокувати населення, випустила на вулиці міста солдат з сигаретами, що викликало зіткнення населення з військами. З Мілана народні, рухи перекинулись у Венецію. Організаторами їх виступили «буржуазні демократи - Даніель Манін і Ніколо Томмазео [27, с. 116].
В Неаполітанському королівстві, на відміну від інших італійських держав, не було проведено жодних реформ. В липні 1846 р. король Фердинанд II уклав з Меттерніхом таємну угоду про військову допомогу, посилив цензуру і заборонив демонстрації на честь Пія IX. Але новини з Флоренції і Риму передавались з вуст в уста, а деспотичний гніт неаполітанських Бурбонів ставав все більш ненависним. Тому на 1 вересня 1847 р. було призначено дату повстання. Але про це стало відомо і більшість таємних комітетів відмовились від виступу [12, с. 138].
1 грудня 1847 р. в газетах Флоренції і Риму з'явилося звернення до Фердинанда II з проханням погодитись на реформи. Звернення було підписане шістдесятьма знаними лібералами П'ємонту, Тоскани і Риму. Ця петиція і демонстрації, які її супроводжували були останньою спробою перешкодити народній революції шляхом реформ. Але Фердинанд II відмовився дати згоду на організацію національної гвардії. 14 грудня в Неаполі відбулися криваві сутички між студентами та урядовими військами. Тоді підпільний комітет неаполітанських лібералів відправив свого представника до Риму просити допомоги у випадку повстання. Було вирішено, якщо керівництво до 12 січня 1848 р. не піде на поступки то сицилійські ліберали піднімуть населення острова на повстання, а неаполітанські - підтримають їх демонстрацією з вимогою конституції [27, с. 118].
Отже, економічна відсталість, політична роздробленість, австрійське і французьке панування та світська влада пап стали тими чинниками, які сприяли виникненню революційної ситуації в Італії. Особливо ситуація загострилась в 1846-1847 рр. внаслідок неврожаїв, зростання опозиційних рухів серед буржуазії, а також з приходом до влади папи Пія IX.
2. Революційні події 1848-початку 1849 рр.: їх суть, спрямованість
2.1 Початок першого періоду революції
Нація, сама природа якої, її історія, спільність мови і культури, судилося бути нерозділеній, вимагала повернення собі цього природного права у ненависних іноземних правителів. Революція в Італії розпочалася в державах, які найбільше страждали від національного гніту: в Ломбардо-Венеціанській області та Королівстві Обох Сицилій. Головнокомандуючим австрійськими військами в Ломбардо-Венеціанській області був фельдмаршал Радецький, який мав диктаторські повноваження.
12 січня населення Палермо вийшло на вулиці. Керівники таємних організацій стали роздавати зброю. Під керівництвом Ла Мази швидко стали формуватися повстанські загони, які складалися головним чином з міської бідноти і буржуазії. Цього ж дня був створений Тимчасовий комітет на чолі з Ла Мазою. Повстання оголосили демократичні сили острова. Вони вимагали незалежності Сицилії в рамках італійської федерації і відновлення конституції 1812 р. [12, с. 166].
Уже 14 січня повстанці заволоділи більшою частиною міста. 23 січня був створений Генеральний комітет, який виконував функції нової влади. Його очолив учасник сицилійської революції1820 р. Руджеро Сеттімо. На початку лютого 1848 р. Сицилія, крім фортеці Мессіни і м.Сіракузи, була очищена від королівських військ. Генеральний комітет Палермо був реорганізований в Тимчасове керівництво. Більшість членів були поміркованими лібералами.
17 січня підняли повстання патріоти Чіленто, який знаходився неподалік Неаполя. Повстання очолили представники радикальної буржуазії на чолі з Костабіле Кардуччі. Вони рухалися до Неаполя, де відбувалися демонстрації. Фердинанд ІІ був змушений піти на поступки. 18-20 січня було прийнято ряд декретів, за якими Сицилії надавалася обмежена автономія. Але цього було недостатньо. 25 і 27 січня в Неаполі пройшли бурхливі демонстрації з вимогою конституції. Були підняті прапори італійських національних кольорів і кольорів карбонаріїв. Тепер навіть самі генерали стали переконувати короля в необхідності змін. 29 січня Фердинанд IІ опублікував декрет про конституцію. Конституція передбачала введення двопалатного парламенту - палату перів призначав король, палата депутатів обиралася, але король зберігав за собою великі повноваження [12, с. 231].
Події в Неаполі викликали патріотичне піднесення в Сардинському королівстві. На початку лютого демонстрації пройшли в Турині і Генуї. Туринський маніципулітет прийняв 5 лютого петицію з вимогою конституції. Тоді Карл Альберт скликав 7 лютого нараду міністрів та інших чиновників, яка ухвалила основні положення Статуту - майбутньої конституції. 5 березня конституція була опублікована. Згідно з Альбертинським статутом виконавча влада належала королю, а законодавчу здійснювали спільно король і дві палати депутатів - палата депутатів, яка обиралася на основі майнового цензу, і сенат, члени якого призначалися королем пожиттєво. Конституція передбачала свободу друку і зборів, але з деякими обмеженнями. Після об'єднання Італії Альбертинський статут з деякими змінами залишався основним законом країни протягом ста років [12, с. 168].
Після проголошення конституцій в Королівстві обох Сицилій і Сардинському не міг протистояти народному тиску і герцог Тоскани Леопольд II. В герцогстві народні рухи носили не тільки ліберальний, але і національний характер. Особливо сильними були рухи в Ліворно, де великим впливом користувалися республіканці. В ніч на 10 січня за наказом Леопольда II в Ліворно було заарештовано 14 чоловік як керівників «революційної партії». Серед арештованих був відомий в народі письменник Ф. Гуеррацці. Народ став вимагати звільнення письменника, а також проголошення конституції. 17 лютого Тосканська конституція була проголошена [22, с. 143].
Рух за конституцію охопив також папську державу. 8 лютого в Римі відбулася велика демонстрація, де вимагалося змінити склад кабінету міністрів, збільшити в ньому кількість світських осіб. 9 лютого рада міністрів подала у відставку, а наступного дня папа опублікував маніфест, який населення сприйняло як благословення національного руху і відповіли 10-тисячною маніфестацією. 12 лютого було сформовано нове керівництво. Але Пій IX не хотів суттєво розширювати право існуючих інститутів. Але демонстрації тільки посилились, особливо коли стало відомо про лютневу революцію в Парижі. Пій IX зрозумівши, що не в змозі протистояти ліберальному і національному руху знову пішов на поступки. 14 березня був опублікований підписаний Пієм IX «Основний статут світського управління церковної держави». Це була конституція з двопалатною системою. Верхня палата призначалася папою пожиттєво; палата депутатів вибиралась на основі цензу. Але над цими двома палатами стояла колегія кардиналів, наділена конституційними функціями. Ця колегія церковників володіла правом вето і мала право скасовувати рішення палат. Конституція папської держави була найбільш консервативною у порівнянні з іншими італійськими державами [12, с. 171].
Таким чином, починаючи з осені 1847 р. до середини березня 1848 р. народні рухи розвивалися з величезною швидкістю. Повстання охопили майже весь півострів. Монархи змушені були піти на серйозні поступки.
2.2 Революція у Венеції та Мілані
Революційні події в Австрійській імперії не могли пройти безслідно і у Ломбардо-Венеціанській області, яка знаходилась під впливом імперії. 17 березня 1848 р. у Венеції на площі св. Марка відбулася бурхлива демонстрація. Народ вимагав звільнення відомих діячів республіканського руху Маніна, Томмазео та їх соратників, арештованих в січні. Не чекаючи відповіді, демонстранти напали на в'язницю і звільнили в'язнів. Наступного дня на площі св. Марка знову пройшла демонстрація, під час якої австрійські солдати вбили п'ятьох жителів. Кривавий акт австрійців викликав протести з боку венеціанців. На пропозицію Маніна муніципалітет звернувся до губернатора Венеції графа Палффі з вимогою організувати громадянську гвардію [12, с. 172].
За планом, розробленим Маніним, повстання мало розпочатися з захоплення арсеналу. Початок його було призначено на 22 березня. Ще до приходу Маніна в арсенал, робітники жорстоко вбили начальника арсеналу полковника Маріановича, після чого Манін з декількома десятками солдат без бою захопили арсенал. До повстанців приєдналися частини морської піхоти та артилерії. Влада перейшла до муніципалітету. На площі св. Марка Манін проголосив республіку: «Венеціанці, ми вільні!..ми завоювали свободу не проливши жодної краплі крові… ми створимо один з центрів, який буде служити для поступового злиття нашої Італії в єдине ціле!» [2, с. 230]. 23 березня Манін сформував тимчасовий уряд Венеціанської республіки.
Революції у Венеції та Ломбардії відбулися майже одночасно. 18 березня міланці побачили на стінах будинків імператорський едикт, підписаний віце - губернатором О'Доннелем, де обіцялося свобода друку, провінціальні збори. На всіх примірниках цього едикту було: «Занадто пізно!». Поряд з нимй були анонімні записки, де перераховувались вимоги народу: знищення старої поліції, амністія політичних в'язнів, свобода друку, вибори до Національних зборів, створення національної гвардії і нейтралітет імператорських військ [22, с. 169].
В Мілані розпочалося повстання. Проходили вуличні зіткнення між народом і австрійською армією. В ніч з 18 на 19 березня майже все місто було вкрито барикадами. Душою повстання був Каттанео. Виділявся також Енріко Черпускі.
20 березня була утворена Військова рада, яка здійснювала керівництво повстанням. Цього ж дня головнокомандувач австрійських військ фельдмаршал Раденький через посередників запропонував перемир'я. Муніципалітет, очолюваний лібералом Казаті, схилявся прийняти пропозицію Раденького. Але військовий комітет і всі демократичні діячі прагнули продовження боротьби. 22 березня муніципалітет Мілана оголосив себе Тимчасовим керівництвом. Очолив його Казаті. До уряду, який складався з поміркованих лібералів, увійшов також один демократ - Чезаре Корренті. Військовий комітет був об'єднаний з Комітетом оборони Тимчасового уряду.
Таким чином, під час формування нової влади перемогу отримали помірковані [12, с. 175]. Становище австрійської армії в Ломбардії було катастрофічним. 22 березня вона розпочала відступ під прикриттям артилерійського вогню. А вранці 23 березня Тимчасовий уряд Ломбардії опублікував прокламацію, в якій народ закликали тримати барикади і продовжувати боротьбу за Італію.
2.3 Перша війна за незалежність
Перемога міланської революції справила великий вплив на подальший розвиток визвольного руху в Італії. Повсталі в березні 1848 р. в герцогствах Парма і Модена вигнали австрійські війська. Тимчасові уряди, які виникли в цих герцогствах, провели плебісцит на якому було вирішено приєднатися до Сардинського королівства. В самому ж сардинському королівстві практично в кожному місті відбувалися масові демонстрації з вимогами війни проти Австрії. Карл Альберт 24 березня опублікував звернення «До народу Ломбардії і Венеції», де наголосив, що бажає «продемонструвати почуття національної єдності» і що «Італія впорається сама» [12, с. 177].
Одночасно міністр зовнішніх справ Сардинського королівства Л. Парето в нотах, розісланих представникам великих держав, виправдовував втручання його країни необхідністю завадити встановленні в Ломбардії демократичного устрою. Правителі Сардинської монархії найбільше боялися народних рухів і встановлення республіканського устрою в Ломбардо-Венеціанській області. Своїм військовим втручанням вони прагнули приєднати цю територію до Сардинського королівства, щоб утворити Північноіталійське під егідою Савойської династії. Перевага династичних інтересів над національними зумовило зволікання Карла Альберта і стало головною причиною поразки сардинської армії у війні [13, с. 241].
Після втечі з Мілану австрійська армія була ослаблена і деморалізована, тому якщо б сардинська армія або волонтерські загони проявили таку ж організованість як міланці під час «П'яти днів», то австрійська армія була б повністю розбитою. Але сардинська армія, яку так чекало населення Ломбардії і Венеції, не поспішала з виступом. Тільки 6 квітня відбулися перші сутички між п'ємонтськими та австрійськими військами.
Сардинська армія була погано підготовлена до війни, у генеральному штабі не було детально розробленого стратегічного плану, командування не мало навіть географічних і топографічних карт Ломбардії. Карл Альберт, який був верховним головнокомандуючим, дотримувався тактики позиційної війни. Нерішучість сардинської армії пояснювалась не тільки недостатньою технічною підготовкою, а головним чином політичними цілями, які Карл Альберт і його оточення переслідували в цій війні. З самого початку війни керівництво П'ємонту вимагало від Тимчасового уряду Ломбардії рішення про його приєднання до Сардинського королівства: дії п'ємонтської армії ставилися в залежність від вирішення цього питання. Та проводячи таку політику, П'ємонт не міг перемогти у війні. Це було перешкодою створення єдиного національного фронту в боротьбі проти Австрії [12, с. 178].
В березневі дні 1848 р. керівники італійських держав під тиском народних виступів змушені були надіслати в Ломбардію свої військові підрозділи. Остерігаючись революційного вибуху в своїй державі герцог Тоскани Леопольд ІІ 21 березня опублікував відозву, де повідомлялось про формування добровільних загонів у Ломбардію і про концентрацію регулярної армії на кордоні. Змушений був погодитися на відправку в Ломбардію військових контингентів і Пій IX. Ліберальна буржуазія і народні маси вимагали участі Папської держави у війні проти Австрії. 24 березня армійський корпус чисельністю приблизно 7 тис. чоловік під командуванням генерала Джованні Дурандо вирушив з Риму. Відправив своє військо на сцену військових дій і Фердинанд II, король обох Сицилій [12, с. 179].
Таким чином, на фронті змагалися армійські частини і волонтерські загони всіх італійських держав. Однак їй не вистачало єдиного командування, яке б координувало дії військових підрозділів. Хоча Карл Альберт і був верховним головнокомандувачем і претендував на роль керівника всіма армійськими частинами, та він не мав навичок полководця.
Тиск, який чинив Карл Альберт через своїх емісарів і правих лібералів на суспільну думку Ломбардії і Венеції, призвів до загострення боротьби між політичними партіями та угруповуваннями на звільнених від австрійців територіях. В Ломбардії відбувалася боротьба між правими лібералами і демократичними силами. Суперечки існували і в середині демократичного табору. Каттанео і Феррарі пропонували організувати боротьбу за повалення влади поміркованих і захоплення її демократією. Мадзіні, який прибув до Мілана 7 квітня, вважав план Кагганео і Феррарі нереальним [22, с. 180].
Військове керівництво знало слабкості демократів, тому прийняло постанову про проведення плебісциту з приводу приєднання і тим самим порушило обіцянку відкласти вирішення долі Ломбардії до перемоги над - зовнішнім ворогом. Плебісцит, який відбувся 29 травня, висловився на користь приєднання.
У Венеціанській області в квітні-травні 1848 р. ситуація була складніша, ніж в Ломбардії. Тут сильними були протиріччя між містами континентальної частини області і Венецією. Для посилення зв'язків з провінціями і для підготовки виборчого закону було вирішено скликати Консульту (Раду), в яку кожна провінція мала прислати трьох представників. На засіданні Консульти, скликаній 8 квітня, представники провінцій висловились за негайне приєднання до Сардинського королівства, чого не хотів допустити Тимчасовий уряд. Та військова ситуація завадила повністю оформити приєднання до Сардинського королівства як Ломбардії так і Венеції [12, с. 181].
Під час першої фази війни відбувалися важливі події, які багато в чому визначили подальший розвиток визвольного руху і вплинули на розстановку сил. В Папській державі реакціонери вимагали щоб папа відкрито виступив проти руху за об'єднання Італії і проти визвольної війни. 29 квітня Пій IX із «Зверненням», в якому засудив війну з Австрією і заявив, що солдати Папської держави були відправлені до кордонів лише для захисту цілісності володінь церкви. Це розвіяло міф про «папу - визволителя» Італії, а також викликало хвилю протестів у Римі та в провінціях. Народні маси вимагали заміни керівництва. 4 травня 1848 р. папа призначив новий уряд, який формально очолювався кардиналом, але основну роль в ньому відіграв поміркований ліберал Теренціо Маміані [13, с. 255].
Звернення Пія IX відкрило шлях Фердинанду II та іншим реакціонерам Королівства обох Сицилій, які шукали приводу для придушення національного руху військовим шляхом. Приводом стали події в Палермо та Неаполі.
13 квітня сицилійський парламент прийняв положення про позбавлення Фердинанда ІІ і династії Бурбонів прав на сицилійський престол. У відповідь Фердинанд ІІ опублікував заяву, де вказувалось, про рішення сицилійського парламенту протизаконне і не має жодної сили [12, с. 182].
В цей час 18 і 30 квітня 1818 р. відбувалися вибори до палати депутатів королівства. Більшість вибраних депутатів були поміркованими лібералами. Передбачалось, що на початку роботи парламенту депутати складуть присягу «дарованій» королем конституції. Але в тексті присяги не йшлося про зміни до конституції, обіцяні керівництвом, «…депутати вимагають, щоб король пішов на поступки. Король обіцяє опублікувати указ наступного дня. Однак вночі в Неаполь вступають війська… 20 тисяч солдат, частина неаполітанці, частина швейцарці» [3, с. 233]. Про конфлікт між королем і парламентом швидко стало відомо. Ввечері 14 травня на вулицях Неаполя з'явилися перші барикади, а вранці 15 травня почалася перестрілка між повстанцями та військовими частинами. Проти повстанців була кинута 12 тисячна армія, тому повстанці не змогли встояти. Після перемоги Фердинанд II призначив новий уряд, розпустив палату депутатів і національну гвардію. Переворот 15 травня призвів до глибокої політичної кризи монархії Бурбонів.
Переворот в Неаполі, внаслідок якого було відкликано з фронту корпус генерала Пепе і виступ Пія IX, не тільки послабив військові сили Італії, а й негативно вплинув на моральний стан армії. Це було на користь Австрії, яка в червні отримала ряд перемог і знову захопила майже всю Венеціанську область, крім самої Венеції. Асамблея Венеції, яка зібралася 3 червня прийняла рішення про приєднання Венеції до Сардинського королівства. За негайне приєднання до Сардинського королівства проголосувало 130 депутатів, проти - 3. Після цього Манін подав у відставку і у Венецію прибули сардинські комісари [12, с. 184].
Активну діяльність розгорнув Джузеппе Гарібальді, який 21 червня 1848 р. повернувся в Італію. Ще 1847 р. Гарібальді запропонував свої послуги Пію IX в боротьбі проти Австрії. Але Папська держава відмовилась від допомоги революціонера. Повернувшись в Італію він прибув до сардинської армії Карла Альберта, який з недовірою поставився до Джузеппе. Тоді Гарібальді поїхав до Мілана і запропонував свої послуги Тимчасовому уряду Ломбардії, який призначив Джузеппе генералом [10, с. 84].
В цей час в битві біля Кустоццою (25 і 26 липня) сардинська армія потерпіла поразку і відступила в Мілан. Виникла загроза захоплення Мілана. В ніч з 27 на 28 липня Тимчасовий уряд скликав збори, в ході яких був створений Комітет безпеки, а Гарібальді отримав наказ вирушити з загоном 1500 чоловік в Бергамо. Тут партизанський ватажок поповнив свій загін на 3700 чоловік і готувався виступити проти австрійців, але отримав розпорядження з Мілана про приєднання до сардинської армії. Битва за Мілан тривала декілька годин. Злякавшись, Карл Альберт і його генерали вирішили капітулювати (4 серпня). 6 серпня фельдмаршал Радецький знову вступив у Мілан, а через три дні було підписане капітуляційне перемир'я, яке ввійшло в історію під назвою «перемир'я Саласко» - за ім'ям воєначальника генерального штабу п'ємонтської армії. Демаркаційна лінія між двома воюючими арміями ставали кордоном, а П'ємонт мав відкликати свої війська з Ломбардії і Венеції, а також з герцогств [22, с. 191].
Гарібальді не визнав перемир'я. 13 серпня він випустив прокламацію, де розкритикував Карла Альберта і закликав до продовження війни. Він вирішив розпочати в Ломбардії партизанську війну і вирушив на чолі своїх волонтерів в Альпи. Радецький оточив загони Гарібальді, які не змогли протистояти 15 тисячній австрійській армії. 26 серпня Гарібальді змушений був припинити боротьбу і відступив у Швейцарію.
2.4 Початок другого етапу революції
Припинення Карлом Альбертом війни проти Австрії призвело до загострення ситуації в Італії. Венеція була готова знову повстати. 11 серпня на площі св. Марка зібралася демонстрація, яка вимагала розправи з п'ємонтськими комісарами. Манін, який виступив перед народом, пообіцяв, що республіканський уряд буде сформовано через два дні. Комісари зняли з себе повноваження. 13 серпня Асамблея нагородила Маніна диктаторськими повноваженнями.
Події в Італії розвивалися синхронно. Поразка біля Кустоцци і перемир'я Саласко викликали в Тоскані ще більші протести, ніж у Венеції. 24 серпня в Ліворно прибув священик Гавацці, який став сигналом для повстання. Він приїхав в Ліворно, щоб вирушити до Болоньї, але влада з ним грубо повелася і під конвоєм відправили на кордон. В Ліворно вибухнуло повстання, в результаті якого було захоплено губернаторський палац. Влада в місті фактично опинилася в руках народу [12, с. 188].
Повстанням розпочався новий період італійської революції. Це був період, коли фронт ліберальної буржуазії було прорвано; партія поміркованих лібералів розкололася. Одна її частина приєдналася до реакційних сил і утворила з ними антиліберальний фронт. Інша частина відійшла від політичної боротьби, надавши свободу дій демократам.
Події в Ліворно викликали протести і в інших містах Тоскани. В Тоскану повернувся з австрійського полону Джузеппе Монтанеллі - популярний в народі діяч демократичного руху. Уряд правих лібералів на чолі з Джоно Камппоні змушений був піти у відставку. 27 жовтня Монтанеллі сформував новий уряд, в якому переважали демократи [12, с. 189].
Бурхливі і драматичні події відбувалися в кінці літа і на початку осені 1848 р. в Папській державі. В Римі та в інших провінційних містах народ вимагав надати допомогу фронту, а також участі Папської держави у війні проти Австрії. Пожвавилась діяльність клубів. На початку серпня уряд Маміані пішов у відставку. Папа призначив новий уряд на чолі правим лібералом Фаббрі, який проіснував тільки шість тижнів. 16 вересня було сформовано уряд Пеллегріно Россі. З приходом до влади він обмежив свободу друку і посилив поліційний апарат, що викликало невдоволення з боку населення. 15 листопада 1848 р. на площі перед будівлею парламенту Россі був смертельно поранений кинджалом. Після вбивства Россі міністру папського уряду подали у відставку. Господарем становища в Римі фактично став Народний клуб на чолі з П'єтро Стербіні - карбонарій, республіканець, друг Мадзінї. 24 листопада папа, який хотів заручитися підтримкою іноземної інтервенції і відновити старі порядки, втік в прикордонну неаполітанську фортецю Гаету. Ще до цього з Риму втекли всі кардинали [13, с. 299].
Стосовно Королівства Обох Сицилій, то після перевороту 15 травня і кривавої розправи, організованої Фернандом II в Неаполі в ряді провінцій відбулися повстання. Ліберальна більшість палати депутатів заявила про свою опозицію до політику уряду. Тоді Фердинанд ІІ видав декрет про відстрочку їх засідань. Ліберали відхилили пропозицію демократів про організацію потужних виступів проти керівництва. Отже, Фердинанду II вдалося придушити визвольні рухи і зробити кроки до реставрації абсолютистських порядків, а також почав готувати похід проти Сицилії [12, с. 193].
31 серпня Фердинанд відправив у Мессіану експедиційний корпус під командуванням генерала Філанджіері. 7 вересня бурбонські війська оволоділи містом. В результаті бомбардування майже все місто було зруйноване. Завдяки посередництву англійців і французів 8 жовтня було підписано перемир'я і неаполітанські війська тимчасово призупинили похід каральної експедиції. Лише в травні 1849 р. Бурбонам вдалося повністю підкорити Сицилію.
Тим часом в Римі та інших містах П'ємонту проходили демонстрації. 15 грудня новий уряд сформував лідер опозиції Джоберті. В програмі уряду вказувалось, що П'ємонт буде боротися за незалежність і об'єднання Італії як федерації італійських держав. Нічого не виконавши з обіцяної програми уряд склав свої повноваження.
Велику роль відігравали клуби. Важливе значення мало прибуття в Рим Гарібальді. Енергійну діяльність розгорнули також прихильники Мадзіні, добиваючись проголошення республіки. В такій ситуації Тимчасова Верховна хунта, яка утворилася 20 грудня прийняла рішення про скликання Установчих зборів. 28 грудня хунта розпустила парламент, а наступного дня опублікувала декрет про призначення (на 21 січня) виборів до Установчих зборів [22, с. 204].
Таким чином, напружена боротьба демократичних сил увінчалася перемогою. Скликання Установчих зборів в Римі мало велике значення для всього Апеннінського півострова.
3. Завершальний етап революції та її наслідки
Вибори до Установчих зборів проходили в спокійній ситуації: «Сини Риму після скількох віків рабства і ганебної покірності знову були призвані до виборчих комісій. Жодних безпорядків, жодних проявів пристрасті, крім однієї - пристрасті до свободи і відродження Батьківщини!» [1, с. 128]. До них увійшли видатні представники демократичного руху - Гарібальді, Філопанті, Мадзіні. Збори розпочали свою роботу 5 лютого. Першим було піднято питання про форму правління. При обговоренні більшість висловилися за республіку. Збори прийняли закон про обмеження влади папи і проголошенні республіки. Начальником генерального штабу революційної армії став Піказане [23, с. 184].
Події в Римі сприяли розгортанні боротьби за республіку в Тоскані. 22 січня в тосканському парламенті був внесений законопроект про вибрання 37 депутатів в італійські Установчі збори. 30 січня Леопольд ІІ виїхав у Сієну. 8 лютого парламент обрав тріумвірат у складі Гуерацці, Монтанеллі і Маццоні в якості Тимчасового уряду. 14 лютого у Флоренцію прибув Мадзіні, який запропонував проголосити республіку і об'єднати Тоскану З Римською республікою. Фактично Тоскана стала республікою, однак положення в країні залишалося невизначеним [12, с. 198].
В Римській республіці протягом лютого-квітня 1849 р. було проведено ряд реформ. Було видано декрет про націоналізацію церковних земель і передачу їх бідним сім'ям; введено прогресивний податок на промисловців і торговців; знищено соляну і тютюнову монополію; ліквідовано церковні суди і запроваджено цивільний трибунал; декрет про відділення школи від церкви. Поступово налагоджувалось господарське життя республіки. Але проти республіки утворювався реакційний фронт. 18 лютого Пій IX звернувся з меморандумом до великих держав, де просив направити військові сили проти республіки. Фердинанд ІІ і Австрія готували інтервенцію. В такій ситуації серйозною проблемою була організація військових сил республіки. За короткий термін вдалося створити армію чисельністю 20 тисяч. Коли стало відомо про підготовку П'ємонту і відновлення військових дій, Установчі збори прийняли рішення направити війська на фронт [12, с. 199].
На початку березня 1849 р. у зв'язку з успіхами революції в Римі і Тоскані гасла війни проти Австрії знову стали актуальними. Карл Альберт хотів реабілітуватися і відновити війну. П'ємонтський уряд оголосив про порушення перемир'я і 20 березня військові дії відновилися. Усвідомлюючи професійну бездарність генералів, Карл Альберт призначив головнокомандувачем армії польського генерала Хшановського.
На лінію фронту П'ємонт міг виставити близько 70 тис, чоловік. Приблизно такою була й чисельність армії Радедького, але австрійська армія була краще озброєна. 23 березня в битві при Новарі п'ємонтська армія зазнала серйозної поразки. Цього ж дня Карл Альберт звернувся до австрійців з пропозицією перемир'я. Умови, висунуті австрійською стороною виявилися занадто важкими: окупація значної території П'ємонту, виведення флоту з Адріатичного моря та ін. Карл Альберт не прийняв умов і зрікся престолу на користь свого сина Віктора Еммануїла. Раденький погодився дещо пом'якшити умови і 26 березня перемир'я було підписане.
27 березня було сформовано новий уряд на чолі з генералом Г. де Лоне, який складався з лібералів і консерваторів. 30 березня король розпустив обидві палати депутатів [13, с. 324].
Однак п'ємонтська монархія більше за все боялася нового повстання, яке дійсно розпочалося - в Генуї. Демонстрація, яка почалася 27 березня переросла в повстання. Цілий тиждень повстанці володіли містом, але не змогли встояти перед бомбардуванням.
Жорсткий режим встановлений Радецьким в Ломбардії, кривавий терор і військові контрибуції викликали невдоволення з боку населення. Коли П'ємонт відновив військові дії декілька міст повстали (Комо, Варезе, Бергамо). Особливо героїчно боролися повстанці Брешії: 10 днів вони протистояли австрійеькій армії. Але поразка при Наварі виявилась початком кінця італійської революції [12, с. 202].
Першим впав демократичний уряд у Флоренції. Невизначена політика тосканського тріумвірату, перш за все Гуерацці, сприяли посиленню позицій реакції. В такій ситуації Установчі збори Тоскани надали Гуерацці диктаторські повноваження (27 березня). Тоді реакційні сили 11 квітня здійснили контрреволюційний переворот. 12 квітня муніципальна рада, де переважали ліберали, оголосила про розпуск зборів і утворення Тимчасової урядової комісії. Гуерацці був заарештований. Одразу після перевороту були заборонені демократичні газети, закритий Народний клуб. Австрійці направили в Тоскану корпус генерала д'Аспре, який без боїв зайняв усю Тоскану. Австрія знову підкорила собі Тоскану і посадила на престол Леопольда ІІ. Після поразки біля Навари становище Римської республіки було складним і 29 березня Установчі збори прийняли рішення про утворення тріумвірату у складі Мадзіні, Саффі і Армеліні.
В той час коли тріумвірат займався організацією армії стало відомо про підготовку французької інтервенції проти Римської республіки: «Римляни! Іноземна інтервенція загрожує території республіки. Керівництво неухильно слідкує за тим, щоб ніхто не повалив республіку. Громадяни, організовуйтесь навколо нас. Бог і народ, закон і сила отримають перемогу!» [5, с. 237].
В ніч на 22 квітня 1849 р. від берегів Тулона на 17 кораблях відплив в порт Римської республіки корпус генерала Удіно (7 тис.). В Римі почали споруджувати барикади. Як тільки стало відомо про висадку експедиції Удіно Мадзіні викликав Гарібальді і доручив йому організувати оборону міста. Вранці 30 квітня інтервенти підійшли до стін Риму і розпочали атаку, але до вечора були розбиті. 1 травня Удіно, щоб виграти час, отримати підкріплення запропонував тріумвірату перемир'я.
В цей час Фердинанд II на чолі 12-тисячної неаполітанської армії ввійшов на територію Римської республіки. Враховуючи таку ситуацію тріумвірат вирішив в першу чергу направити армію проти військ Фердинанда ІІ. Тим часом на допомогу французам прийшли іспанці, які висадились 28 травня в Гаеті. Отже, Удіно отримав у підкріплення 30 - тисячну армію. 30 травня французький посол Леєсепс уклав перемир'я, а 1 червня Удіно заявив, що він не визнає угоди і війну. Військові дії розпочалися 3 червня. Впродовж всього місяця війська республіки самовіддано захищали місто. Але 30 червня Установчі збори прийняли рішення про припинення оборони. А 1 липня прийняли конституцію республіки, яка була найпрогресивнішою з усіх італійських конституцій. Конституція проголошувала принцип народного суверенітету, рівність, свободу і братерство всіх громадян [22, с. 205].
Подобные документы
Соціально-економічне і політичне становище Італії в 40-х рр. ХІХ ст. Початок революції. Війна за незалежність і поразка сардінської армії. Падіння Римської та Венеціанської республік. Причини поразки та історичне значення італійської революції 1848-49 рр.
курсовая работа [57,4 K], добавлен 06.12.2010Огляд революцій 1848–1849 рр. у Європі. Повалення монархії і проголошення республіки у Франції. Бонапартистський переворот. Встановлення Другої імперії. Передумови революції у Німеччині. Революція і національний рух в Австрійській імперії, в Італії.
курсовая работа [47,2 K], добавлен 06.07.2012Висвітлення причин, передумов та наслідків українського питання в революції 1848-1849 рр. в Австрійській імперії у світлі цивілізаційного підходу сучасної історичної науки. Буржуазна революція 1848 р. — "Весна народів" — і реформи в Австрійській імперії.
контрольная работа [34,4 K], добавлен 26.07.2015Соціальні та національні проблеми імперії Габсбургів. Передумови та завдання революції. Буржуазна революція 1848 р. і реформи в Австрійській імперії. Революція в Галичині. Українці в імперському парламенті. Поразка революції і Жовтневе повстання у Відні.
курсовая работа [54,8 K], добавлен 05.07.2012Вивчення передумов і наслідків революції 1848-1849 рр. в Австрійській імперії, яка внесла докорінні зміни не лише в політичний, економічний, культурний розвиток Австрійської імперії, а й змінила всю тодішню Європу. Участь слов'янських народів в революції.
курсовая работа [46,6 K], добавлен 19.09.2010Об’єднавчі процеси на Апеннінському півострові першої половини ХІХ ст. Національна революція 1848-1849 рр.: здобутки та невдачі боротьби за єдність та незалежність держави. Завершальний етап боротьби за незалежність та об’єднання Італії П’ємонтом.
дипломная работа [1,3 M], добавлен 10.07.2012Загострення соціальної боротьби, народних виступів, національно-визвольних рухи проти феодально-абсолютистські утисків у 1848-1849 роках в Парижі, Відні, Берліні, Римі та інших європейських столицях. Розгляд розвитку економіки країн після революції.
реферат [33,0 K], добавлен 10.04.2010Революційні події у Відні 1848 р., поштовх посиленню визвольних рухів, об’єднаних під скіпетром Габсбургів у Галичині та Буковині. Господарська криза Австрії у період наполеонівських воєн. Посилення національного руху серед українського населення.
реферат [24,3 K], добавлен 11.05.2011Історичні передумови Помаранчевої революції. Перспективи і загрози Помаранчевої революції. Соціально-психологічний аспект Помаранчевої революції. Помаранчева революція: Схід і Захід. Помаранчева революція в оцінках західної та російської преси.
реферат [35,0 K], добавлен 17.04.2007Розвиток Італії після поразки революції 1848-1849 рр. Франко-італо-австрійська війна 1859 р. і звільнення Ломбардії. Перемир'я у Віллафранці, похід "Тисячі" Д. Гарібальді. Італія на початку 60-х р. XIX ст. Перетворення на єдине конституційне королівство.
лекция [25,6 K], добавлен 29.10.2009
