Боротьба Італії за національну незалежність та єдність (початок ХІХ ст. - 1870 р.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

БАКАЛАВРСЬКА РОБОТА

БОРОТЬБА ІТАЛІЇ ЗА НАЦІОНАЛЬНУ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ

ТА ЄДНІСТЬ (ПОЧАТОК ХІХ СТ. - 1870 Р.)

Зміст

Вступ

Розділ 1. Об'єднавчі процеси на Апеннінському півострові першої половини ХІХ ст

1.1 Передумови та причини посилення доцентрових тенденцій

1.2 Революційні події початку 1820-х рр. Державницька діяльність Джозеппе Мадзіні

Розділ 2. Національна революція 1848-1849 рр.: здобутки та невдачі боротьби за єдність та незалежність держави

2.1 Назрівання революційної кризи в італійському суспільстві

2.2 Ліберально-буржуазний етап боротьби (січень - серпень 1848 р)

2.3 Демократизація революційного руху та встановлення республіканського ладу (серпень 1848 - серпень 1849 рр)

Розділ 3. Завершальний етап боротьби за незалежність та об'єднання

3.1 Переможне протистояння Італії з австрійською та французькою державами 1850-1860-х рр

3.2 Об'єднання італійських земель під проводом П'ємонту

Розділ 4. Цивільна безпека

4.1 Надання першої медичної допомоги при травмах нижніх кінцівок

4.2 Міжнародні документи в галузі охорони праці спільні для України та Італії

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Додатки

Вступ

Актуальність теми. Нещодавно людство вступило в нову, постіндустріальну епоху розвитку, перехід до якої фактично співпав із початком третього тисячоліття. Поряд з високими технологіями, всеохоплюючою інформатизацією соціуму та реалізацією демократичних цінностей, цивілізаційний спадок сучасності містить також комплекс масштабних проблем розвитку, серед яких одне з ключових місць посідає забезпечення державами та їх націями власних інтересів, зокрема, територіальної цілісності та національної самореалізації, незалежності. Повноцінне вирішення означених проблем неможливе, на наш погляд, без звернення до історичних прикладів їх нейтралізації.

В цьому плані історія Італії ХІХ ст. являється особливо показовою, оскільки даний період пройшов під знаком національно-визвольної та об'єднавчої боротьби народу Апеннінського півострова. Події італійського «рісорджіменто» засвідчили героїчні сторінки італійської історії, продемонстрували, що лише спільними зусиллями народу можливо досягнути належних умов для його розвитку. На наше переконання, народу України варто брати за приклад героїчну боротьбу народу італійського за право бути господарями на своїй землі та цінування здобутої незалежності.

Теоретична доцільність роботи продиктована тим, що ряд аспектів проблематики не знайшли достатнього висвітлення в історичній науці, а існуючі праці з даної проблематики носять фрагментарний і нерідко тенденційний характер, не використовують весь існуючий комплекс архівних, публіцистичних та інших джерел.

Мета наукового пошуку полягає в комплексному розкритті процесу боротьби італійського народу за незалежність та об'єднання в період формування індустріальної цивілізації.

Реалізація поставленої мети передбачає розв'язання наступних дослідницьких завдань:

- визначити внутрішні та зовнішні причини й передумови посилення національно-визвольної боротьби італійців;

- реконструювати революційні події початку 1920-х рр. та їх історичні наслідки;

- послідовно проаналізувати італійську національну революцію середини ХІХ ст. та встановити причини її поразки;

- охарактеризувати завершальний етап національно-визвольних змагань під проводом П'ємонту в умовах іноземної інтервенції;

- дати оцінку ролі видатних діячів у боротьбі народу за незалежність та територіальну цілісність держави.

Об'єктом дослідження виступає боротьба італійського народу за державну незалежність та єдність у ХІХ ст.

Предмет наукового аналізу становлять передумови та причини активізації національної боротьби; інституціоналізація державницького руху; розвиток національних ідей та їх реалізація в ході революційних подій початку 1820-х та 1848-1849 рр.; здобутки та невдачі у процесі здобуття незалежності та державної єдності Італією.

Хронологічні рамки роботи охоплюють початок ХІХ ст. - 1870 р. Нижня межа обумовлена суттєвою активізацією національної боротьби італійців внаслідок погіршення реакційної політики пануючої династії Бурбонів після перемоги Великої французької революції. Верхньою межею взято 1970 р. - рік скинення у Римі влади папства та приєднання міста до Італійського королівства, що знаменувало завершення об'єднання італійських земель в межах однієї незележної держави.

Територіальні межі обумовлюються відносною широтою досліджуваної теми та поставлених у роботі завдань. Фактологічні й теоретичні масиви інформації тією чи іншою мірою охоплюють територію Апеннінського півострова, яка нині співпадає з межами сучасної італійської держави, а у ХІХ ст. була охоплена національно-визвольною та об'єднавчою боротьбою.

Методологічна база роботи ґрунтується на загальних принципах наукового пізнання: історизму, об'єктивності та системності, які передбачають з'ясування умов виникнення, розвитку й наслідків подій, явищ та процесів, а також розуміння їх причинно-наслідкового зв'язку. При написанні бакалаврської роботи, розробці її концепції, положень та висновків застосовуються наступні загальнонаукові та історичні методи дослідження: аналітичний, описовий, компаративний, проблемно-хронологічний, статистичний, та історико-географічний.

Наукова новизна роботи:

- на основі широкого кола історичної літератури комплексно розглянуто боротьбу Італії за національну незалежність та територіальну цілісність;

- уточнено та систематизовано сукупність факторів, що мали вплив на перебіг революційних подій та об'єднавчого процесу;

- послідовно відтворено процес об'єднання італійських держав навколо П'ємонту;

- дано оцінку участі різних діячів у означених процесах;

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів. Зібраний у роботі фактичний матеріал, теоретичні положення, висновки і узагальнення розширюють наукові знання про без перебільшення звитяжну боротьбу народу Італії за об'єднання у власній незалежній державі. Результати наукового пошуку можуть бути використані при здійсненні подальших історичних досліджень військово-політичного характеру; написанні підручників з історії міжнародних відносин та нової історії, а також праць, присвячених історії Італіх. Також матеріали бакалаврської роботи можуть залучатися при підготовці лекційних курсів та семінарських занять у вищих навчальних закладах.

Наукова апробація. Найважливіші аспекти, що були досліджені в процесі наукового пошуку, апробовані на звітній конференції Рівненського державного гуманітарного університету (м. Рівне, 21-22 лютого 2012 р.). Тема доповіді: «Боротьба Італії за національну незалежність та єдність (початок ХІХ ст. -1870 р.)»

Структура бакалаврської роботи зумовлена змістом проблеми, метою та завданнями дослідження. Робота складається з вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, додатків. Загальний обсяг бакалаврської роботи становить 55 друкованих сторінок, в тому числі 3 сторінки - список використаних джерел та літератури (40 бібліографічних позицій) і 4 сторінки - додатки.

Розділ 1. Об'єднавчі процеси на Апеннінському півострові першої половини ХІХ ст.

1.1 Передумови та причини посилення доцентрових тенденцій

італія незалежність п'ємонт

У результаті панування феодального ладу і багаторічного іноземного володарювання на Апеннінському півострові Італія довгі роки залишалася роздробленою. На час Великої французької революції 1789 р. Італія була роздроблена на десять держав. Північна частина Італії, Ломбардія, перебувала під австрійським пануванням; розташована на захід від Ломбардії аристократична Венеціанська республіка зберегла характер міста-держави; поруч - Сардінське королівство (П'ємонт), яке включало власне П'ємонт і острів Сардинію, на півдні Сардинського королівства існувала аристократична Генуезька республіка; в Центральній Італії були розташовані герцогства Парма, Модена, Тоскана і крихітна республіка Лука, а також Папська держава; південь острова займало королівство Обох Сицилій, яке включало Неаполітанське королівство і острів Сицилію. Всі держави в Центральній Італії перебували під впливом Австрійської імперії і управлялися її ставлениками. У королівстві Обох Сицилій панувала іспанська гілка французької династії Бурбонів і лише в Сардінському королівстві правила "чисто італійська" Савойська династія [17; с.219-220].

Сильний був, крім національного, і феодальний гніт. Історичний розвиток Італії в другій половині XVIII ст. призвів до посилення опозиції широких суспільних верств проти існуючого стану в Італійських державах. В кінці 80-х років в Італії почалися стихійні виступи селян, ремісників, робітників міст. Політичних реформ і об'єднання країни вимагала буржуазія. Буржуазна революція 1789 р. в сусідній Франції сприяла ще більшому посиленню в Італії прагнень до політичної свободи та об'єднання. Нові ідеї французької революції посилювали невдоволення деспотичними монархіями, що панували на Апеннінському півострові. Коли французька революційна армія в 1792 р. вступила в Савойю, народ зустрів її з захопленням і криками "свобода, рівність, братерство" [34, с.23].

У 1793 р. найбільші італійські держави вступили в загальноєвропейську коаліцію проти революційної Франції. З початком наполеонівських воєн майже вся Італія була зайнята військами Наполеона. Наполеон кілька разів перекроював карту Італії. Спочатку Італія покрилася "республіками-дочками", підлеглими французькому пануванню; потім Наполеон створив на Півночі Італійське королівство під керуванням свого пасинка Богарне, на півдні - Неаполітанське королівство під владою генерала Мюрата і майже всю решту Італії приєднав до французької імперії. Бурхлива епоха французької революції і наполеонівських воєн залишила глибокий слід в історії Італії. У період французького панування були підірвані феодально-абсолютистські підвалини в Італії: ліквідовані численні митні бар'єри і цехові обмеження, секуляризовані церковні землі, введений єдиний кодекс [4, с.109]. Все це було позитивними зрушеннями.

У ході політичних переворотів і революційних виступів мас прокинулася національна самосвідомість і демократичні прагнення всього італійського народу. Ломбардці і неаполітанці, п'ємонтці і тосканці поступово стали вважати себе єдиною нацією.

Але Наполеон I розглядав Італію як військово-стратегічний плацдарм для здійснення своїх загарбницьких цілей. У результаті наполеонівських воєн майже вся Італія виявилася фактично напівколонією Франції. Наполеон перетворив її на монопольний ринок збуту для французької промисловості і джерело сировини для неї. За період війн італійські держави повинні були сплатити десятки мільйонів франків податків на утримання французьких військ і вся ця тяжкість військової контрибуції лягала на плечі народних мас. Крім того, безперервні війни поглинали найбільш здорову й працездатну частину населення. "... Французька політика в Італії, - писав згодом Енгельс, - завжди була обмеженою, егоїстичною, експлуататорською ... Досить добре відомо, як Наполеон, його намісники і генерали в період з 1796 по 1814 р. висмоктували з Італії гроші, продовольство, художні цінності і людей ... " [22, с.27-28]. Після краху наполеонівської імперії в результаті перемоги союзних держав над буржуазною Францією в Італії почався період реакції і відновлення феодально-абсолютистського ладу. Рішенням Віденського конгресу в 1815 р. Італія була роздроблена на 8 держав. Майже у всі італійські держави, що існували до встановлення французького панування, повернулися колишні правителі.

З колишніх 10-ти держав не були відновлені лише Венеціанська та Генуезька республіки. Генуя приєдналася до Сардинського королівства, а територія колишньої Венеціанської республіки - до Австрії і разом з Ломбардією утворила Ломбардо-Венеціанську область. Більшість держав Італії знову прямо або побічно потрапили в сферу австрійського впливу. Австрійське панування в Італії навіть посилилося, воно поширилося на більшу територію, ніж раніше. Австрія заволоділа найбагатшими й сильними у стратегічному відношенні провінціями Італії [8, с.764].

У придушенні революційного руху правителям Італії допомагали реакційні уряди Європи. Восени 1815 р., після остаточного розгрому наполеонівської імперії у Відні був створений "Священний союз", до якого приєдналися майже всі європейські держави. Цей союз був організований для придушення національно-визвольних рухів у Європі, в першу чергу в Італії. Відновлення феодально-абсолютистських порядків, закріплення державної роздробленості та іноземного гніту згубно відбилися на економіці італійських держав. У 20-х рр. XIX ст. Італія перебувала у стані глибокого економічного застою, була однією з відсталих країн Європи.75-80 % населення займалися сільським господарством. Але майже всі землі належали дворянству і вищому духовенству [10, с.46].

Селяни орендували землю у поміщиків на надзвичайно невигідних для себе умовах. Важким було і становище робітників. Робочий день тривав 12 годин і більше, а заробітна плата була дуже низькою, що дозволяло жити тільки впроголодь. Широко застосовували дитячу працю, за яку платили копійки. Існування феодальних пережитків у селі, жебрацькі умови життя народних мас обмежували внутрішній попит на товари і гальмували створення великої промисловості. Розвиток промисловості гальмувався також митними бар'єрами між окремими італійськими державами, відсутністю внутрішнього італійського ринку [32, с.417].

Перші капіталістичні підприємства були створені в більш розвинених областях Північної Італії. З'явилися фабрики, обладнані машинами, хоча в промисловості все ще переважали дрібні підприємства з застосуванням ручної праці. Чим більше розвивався капіталізм, тим відчутніше ставали іноземні кайдани, ставало ясніше, що без політичного об'єднання Італії в єдину національну державу, без радикального знищення феодальних пережитків неможливий подальший економічний розвиток країни і покращення життя народних мас. Необхідні були відкрита боротьба за звільнення країни від гніту Австрійської імперії, скасування світської влади папи і ліквідація феодальних монархій в Італії.

1.2 Революційні події початку 1820-х рр. Державницька діяльність Джозеппе Мадзіні

Національний і соціальний гніт, важке становище народних мас викликали майже безперервне бродіння серед широких верств італійського суспільства. До початку 1820-х років в італійських державах посилилося прагнення до незалежності країни і до її об'єднання. Національно-визвольний рух все більше поширювався. Перший відкритий виступ проти феодальної реакції почали карбонарії в 1820 р. Союз карбонаріїв ("вугільників") виник ще в 1808 р. на півдні Італії [16, с.112]. Це було таємне товариство, що ставило своєю метою повалення феодально-абсолютистського режиму та іноземного панування. У Неаполі, у провінціях, керованих папським легатом, а також на території П'ємонту активно діяло безліч підпільних організацій. Такі організації мали досить розгалужену мережу, яка виходила за межі країни і досягала території Франції, Німеччини, Іспанії. Спочатку переважна більшість членів таких організацій становили ті, чиї інтереси були найбільш уражені в результаті падіння режиму Наполеона, а саме військові, чиновники, власники землі, дрібне духовенство, з примкнулими до них лібералами, які виявляли все більший інтерес до відкритої боротьби [27, с.98-99].

Цілі, переслідувані в ході діяльності таких організацій, не відрізнялися однорідністю. Так, організації Філіппо Буонарроті заявляли про різні наміри, доповнювали один одного, але відрізнялися все більш радикальним характером. Декларовані цілі різнилися залежно від становища, займаного тим чи іншим членом організації. Так, члени організації, що займали нижчі чини, були навіть змушені вимовляти клятву деїст у вірності принципам братерства і рівності. Вищестоящі члени організації проголошували боротьбу за створення унітарної республіканської конституції, яка б грунтувалася на суверенітеті народу. Нарешті, члени організації, що займали найвище становище в ній, вимовляли клятву в тому, що вони будуть боротися за скасування приватної власності і колективне володіння власністю, колективне виконання роботи. Але для більшості членів організації цілі, декларовані "Федерацією" Буонарроті були ні чим іншим, як антиавстрійською боротьбою за створення конституційного королівства на півночі Італії [34, с.23].

Подібна різниця в поглядах на цілі організації спостерігалася і в діяльності таємних товариств карбонаріїв. Основна сила цих організацій була сконцентрована на території провінцій континенту, де до неприязні по відношенню до вельмож-феодалів додавалося невдоволення, викликане підписанням конкордату, а також економічною політикою Неаполя і його централізмом.

Товариства карбонаріїв були виразниками ідей провінційної буржуазії, що з'явилася під час правління Мюрата. Крім того, рух карбонаріїв отримав широку підтримку серед дрібних землевласників, торговців, ремісників, дрібного духовенства, а також офіцерів низького рангу. У деяких регіонах до руху карбонаріїв приєдналися селяни [24, с.112].

Політична програма діяльності карбонаріїв була досить невизначеною, але вона зводилася до вимоги створення конституції як єдиного інструменту протидії абсолютизму Фердинанда. За основу бралася конституція Іспанії, яка вважалася більш демократичною, ніж конституція Сицилії чи Франції.

У контексті діяльності таких опозиційних течій відбулося зародження революційного руху 1820-1821 років. Особливістю цього революційного руху стало те, що в ньому практично відразу проявилося протиріччя між революціонерами і застарілим характером їх вимог. Початком революційного руху стало повстання коммунерос в Іспанії. Дуже швидко революційний рух захлеснув територію королівства обох Сицилій, де військові під командуванням генерала Пепе зажадали від Фердинанда прийняти конституцію. У П'ємонті в січні 1821 року гарнізон Алессандрії повстав, вимагаючи від Віктора-Еммануїла I позбутися від "згубного впливу Австрії". У ході цих подій проявилася прихильність повсталих членів правлячої династії, а також прагнення до незалежності дому Савойї. Полковник де Сантароза, один Карла Альберта, принца Савойського-Каріньянского, потенційного спадкоємця королівського трону, виступив на підтримку повсталих. Конституція була проголошена [31, с.48].

Два революційних рухи зазнали краху через втручання іноземних держав. Фердинанд, що правив на території королівства обох Сицилій, заручився підтримкою Священного союзу, в результаті чого австрійці захопили королівство П'ємонт в березні-квітні 1821 р. У самому П'ємонті Віктор-Еммануїл відрікся від влади аж ніяк не на користь Карла Альберта, який виявляв свою прихильність повсталим. Новим правителем П'ємонту став Карл Фелікс, герцог Модени, який не визнав діючу конституцію. Карл Альберт вважав за краще втекти з держави.10 квітня австрійці вступили в Турин. По всій країні прокотилася хвиля репресій. Тисячі лібералів і карбонаріїв були арештовані в цей час, деякі встигли втекти з країни [39, с.210-212].

Учасники революційних виступів прагнули до повернення цінностей і порядків, що існували в епоху Просвітництва. Буржуазія, яка була основною діючою силою революції, була позбавлена ??політичного впливу. Крім цих особливостей слід відзначити, що в боротьбу кинулися представники правлячих класів, а не простий люд, пригноблений проведеними реформами і французьким пануванням. Народ в основній своїй масі був тепер схильний шкодувати про скасування королівського режиму. Однією з головних причин невдачі революції стала відсутність згоди щодо цілей революційної боротьби. Помірні учасники революції вимагали ввести в дію основний закон Франції, а радикалісти виступали за вступ в дію конституції Іспанії 1812 р., а також запровадження загального виборчого права [35, с.209].

Незважаючи на затишшя, що почалося після придушення революції 1820-1821 рр., повністю революційний рух в Італії не зупинився. То тут, то там спалахували знову повстання. Так, у 1831 р. повстання охопили герцогства Парму і Модену і Папську державу. У Пармі та Модені були навіть засновано тимчасові революційні уряди. Але в цих рухах проявилися лише "судоми" насувається революційного підйому, що характерно для 30-х років. "Італія відповідала судомами на гніт Меттерніха", - писав Ф. Енгельс з приводу цих повстань [17, с.118]. Як і в 1820-1821 рр.. справу вирішила австрійська зброя, за допомогою якої ці повстання були жорстоко придушені.

Поразка революційного руху 1821-1831 років справила значний вплив на нове покоління політиків, що зійшли на політичну сцену. Справа в тому, що представники нового покоління довгий час жили у вигнанні за кордоном і підтримували зв'язок з діячами визвольного руху в Європі. Вони намагалися зрозуміти, чим була спровокована невдача революційного руху в Італії, і що потрібно зробити, щоб домогтися успіху. Існувало два погляди на майбутнє країни. Деякі відстоювали революційну модель, інші ж залишалися прихильниками демократичних перетворень, прихильником якої був Джузеппе Мадзіні. Ліберальна і помірна модель розвитку держави незабаром розділилася на безліч течій, які різнилися ступенем важливості ролі, що відводиться понтифіку, а також світської влади, на боці цієї концепції розвитку знаходився Савойський дім.

Коли Карл Альберт, принц Каріньянський з Савойської династії, зійшов на престол в П'ємонті 27 квітня 1831, ліберальні кола помітно пожвавилися. У 1821 році можна було говорити лише про боязкі спроби з їх боку. Тим не менше, у 1831 році Карл Альберт розривався між ненавистю до Австрії і недовірою до бунтівників, які бачили в Австрії свого захисника. Перебуваючи при владі, він зберіг традицію освіченого абсолютизму і намагався провести в П'ємонті перетворення в дусі цих переконань. Зокрема, він ввів в дію нові збірки законів, які поклали край хаосу в законодавчій сфері, потім створив Законодавчу рада, яка повинна була радити уряду в його діяльності, крім того, скасував феодальну повинність на Сардинії і помітно знизив розмір митних зборів. Правитель оточив себе прихильниками поміркованої політики і відкритими людьми, і саме його соратниками стали такі люди як Джузеппе Барбару. Звичайно, духовенство не втратило свого представництва, військові надавали домінуючий вплив у суспільстві, на правлячий клас величезний вплив чинив консерватизм. Однак, поволі нові погляди все ж змогли проникнути в поміркований уряд, тим самим збільшивши протистояння між аристократією і буржуазією [9, с.303].

Саме в цей час відбулося зародження мадзинізму. Джузеппе Мадзіні народився в 1805 році в Генуї. Будучи великим романтиком, він вступив у рух карбонаріїв в 1827 році, за чим послідувало його визнання в області літератури. Однак, Мадзіні проявляє все більший політичний інтерес до освічених кіл Тоскани і П'ємонту. Він був "попередньо" поміщений під варту в 1830 році в Савоні, в 1831 році він був виправданий і опинився перед вибором відправитися в довічне заслання або у вигнання. Він вважав за краще вигнання і, таким чином влаштувався в Марселі [25, с.309-311].

Саме в Марселі Мадзіні проводить скрупульозний аналіз поразки революційного руху 1831 року і приходить до висновку, що рух карбонаріїв більше міг дати адекватну відповідь на ситуацію, що склалася в Італії. У цей же час він став свідком недостатньої завзятості Карла-Альберта в питаннях досягнення свободи та єдності країни. Йому не залишалося нічого іншого, як створити ідейну базу і рух, який би відповідав його прагненням. Саме в цей час ним було створено рух, що одержав назву "Молода Італія", яка діяла таємно на території Марселя, створюючи свої підрозділи на території Генуї.

Програма "Молодої Італії" була досить простою. На думку Мадзіні, двома основними перешкодами на шляху отримання Італією незалежності були князі та місцеве прагнення до відокремлення, успадковані з минулого. Необхідно було робити ставку на республіку і об'єднання земель. Ця програма повинна була супроводжуватися новим підходом до освіти, що було способом оновлення нації. Крім цих цілей, концепція, викладена Мадзіні, була набагато ширшою і амбітнішою. Третій Рим після Риму часів Цезаря, часу правління пап, повинен був стати народним Римом [27, с.45-46].

Мадзіні запозичив з католицької традиції ідею всесвітньої важливості Риму, доповнивши її новим демократичним змістом. Гасло "Господь і Свобода", проголошене "Молодою Італією", свідчило про її містицизм і стало причиною розбіжності в поглядах Мадзіні і Буонарроті. У дієвість підпільних організацій Мадзіні більше не вірив. Він шукав інші методи боротьби. Мадзіні прийшов до висновку, що жодна революція не могла відбутися без участі в ній широких народних мас, а народні маси не могли зробити революцію без належного керівництва. Звідси неминуче слідувала необхідність введення широкого народної освіти. У період між 1833 і 1844 роком теорія, викладена Мадзіні піддавалася практичній перевірці, результати якої розчарували [2, с.312].

У 1833 році перша змова була розкрита, Карл Альберт наказав розстріляти або піддати тортурам учасників цієї змови. Мадзіні відправився до Швейцарії. З території Швейцарії він почав підготовку нового повстання. Відповідно до планів Мадзіні, в ході повстання мало статися захоплення території Савойї корпусом волонтерів, за чим мало послідувати повстання флоту Генуї, спровоковане капітаном морського флоту Джузеппе Гарібальді. Повстання провалилося, Гарібальді змушений був тікати. Мадзіні, що ховався в Швейцарії, втік у 1837 році до Лондона. Хвиля репресій, що послідувала за подіями 1833-1835 років, призвела до розпаду "Молодої Італії", а також вигнання більшості діячів цієї організації на територію Англії, Іспанії, Португалії, Південної Америки. Після 1844 року авторитет Мадзіні в країні значно зменшився в результаті невдач та сумнівної репутації деяких його соратників [15, с.46-47].

Розділ 2. Національна революція 1848-1849 рр.: здобутки та невдачі боротьби за єдність та незалежність держави

2.1 Назрівання революційної кризи в італійському суспільстві

На початку XIX ст. італійський національно-визвольний рух і рух об'єднання формуються в дві політичні течії. Одна з них, революційна, припускала залучення широких народних мас до боротьби за національне визволення і об'єднання країни, формувалася навколо групи інтелігентів і буржуа, що входили до підпільного руху «Молода Італія», керованого Дж. Мадзіні. Концепція Дж. Мадзіні передбачала об'єднання країни за допомогою народної революції в єдину і незалежну демократичну республіку. Однак вимогу передати поміщицьку землю селянам Дж. Мадзіні не підтримав, чим були ослаблені в значній мірі «Молода Італія» та її прихильники [34, с.23].

Друга течія, що об'єднувала великих торговців, підприємців, поміщиків. Вони підтримували видного політичного діяча Кавура, який виступав з ідеєю об'єднання країни і реформ під керівництвом Савойської династії при повній неучасті народу в політичній боротьбі. Це праве крило національно-визвольного руху в ході революції 1848-1849 рр. виступило в союзі з реакційними феодальними групами.

Ці фактори в поєднанні з контрреволюційною інтервенцією європейських держав (Франції, Австрії та ін.) привели до поразки революції 1848 р. і відновлення дореволюційних порядків на всій території країни. Лише П'ємонт, знову зберігши незалежність і отримавши Конституцію 1848 р., приступив до прискореного розвитку економіки - будувалися нові фабрики і заводи, прокладалися залізниці і т. п.

Ліберальні кола в інших італійських державах стали орієнтуватися на Савойську монархію, що проводила антиавстрійську політику. Демократичні сили не змогли виробити єдиної близької сподіванням народу програми, а частина з них в ім'я єдності в боротьбі за об'єднання Італії схилялася до відмови від вимоги встановлення республіканської форми правління.

Вирішальним етапом об'єднання Італії стали революційні події 1859-1860 рр. Велику роль у справі об'єднання країни зіграв Дж. Гарібальді - один з керівників революційного крила в національно-визвольному русі. Він очолив похід загону революціонерів (так званої тисячі) проти влади Королівства «обох Сицилії» (південь Італії), що призвело до звільнення цієї області країни від влади реакції. У ті ж роки звільняються від австрійської окупації і ліквідують монархії Ломбардія, Парма, Тоскана, а проведені в них плебісцити узаконюють приєднання цих держав до П'ємонту. В 1861 році "Сардинське королівство" трансформувалось в єдине "Італійське королівство" [17, с.56].

У 1846-1847 рр. в Італії виявилися ознаки насування революції. Голод і позбавлення народних мас - наслідок неврожаїв 1846-1847 рр. і європейської економічної кризи - викликали хвилювання міського і сільського люду, який протестував проти дорожнечі, спекуляції хлібом і безробіття. Ліберально-буржуазна опозиція наполегливо вимагала проведення перетворень. Стривожені наростанням бродіння правителі Папської держави, Сардинського королівства і Тоскани приступили до проведення обмежених реформ, щоб послабити бурхливо наростаючий народний рух [41, с.206].

Обраний влітку 1846 на папський престол Пій IX оголосив амністію політичним в'язням і емігрантам, заснував консультативну раду за участю світських осіб, послабив цензуру і дозволив сформувати національну гвардію. Восени 1847 з ініціативи Пія IX між цими трьома державами було укладено угоду про створення Митного союзу. Поворот в позиції папства викликав в Італії радість, ліберали поспішили оголосити папу вождем національного руху. У Тоскані і Сардинському королівстві було дозволено видавати політичні газети, уряд Турина ввів на місцях виборні муніципалітети, дещо удосконалив судову систему [41, с.206].

Всупереч сподіванням монархів зроблені поступки не ослабили народного руху, він навіть набув ще більшого розмаху. У багатьох місцях страйкували робітники і поденники, в Центральній Італії робочі виступали з вимогами «права на працю» і «організації праці», в Римі наприкінці 1847 р. хвилювання луддітского типу охопило сукнарів. Частішали масові патріотичні, антиавстрійські демонстрації, їх учасники несли зелено-біло-червоні прапори - символ свободи і незалежності Італії [22, с.416]. З осені 1847 загострилася обстановка в Ломбардії. Щоб висловити свій протест проти іноземного панування, жителі Мілана відмовилися на початку 1848 купувати тютюн, монополія на продаж якого належала Австрії. Справа дійшла до кривавих сутичок з поліцією і військами. Були вбиті та поранені [2, с.415]. Патріотичні маніфестації в Мілані викликали широкий відгук у всій країні. Обурення проти іноземних гнобителів проривалося назовні в Тоскані, папських володіннях і П'ємонті. На Півдні королівським військам довелося придушувати спробу повстання в Калабрії. Італія була на порозі революції.

2.2 Ліберально-буржуазний етап боротьби (січень - серпень 1848 р.)

12 січня 1848 р. спалахнуло повстання на острові Сицилія, що поклало початок італійської революції. Повстання стало відповіддю на політику неаполітанських Бурбонів, ущемляючі інтереси різних верств сицилійців, які, як і в 1820 р., піднялися на боротьбу за незалежність від Неаполітанського королівства. Близько двох тижнів городяни Палермо билися з 10-тисячним королівським військом і змусили його відступити. Незабаром весь острів, за винятком фортеці Мессіни, опинився в руках повсталих. Буржуазні ліберали, які очолили тимчасовий уряд в Палермо, хотіли відновити (в оновленому вигляді) сицилійську конституцію 1812 р., оголошуючи самостійність острова, і включити його в подальшому в федерацію італійських держав.

Звістки про події в Сицилії викликали повстання в сусідньому з Неаполем районі. Сама столиця була охоплена бурхливими демонстраціями, і налякані власті не посміли їх розігнати. Король Фердинанд II поспішив звільнити політичних ув'язнених, утворив міністерство з помірних лібералів, а в кінці січня, прагнучи вгамувати народні хвилювання, оголосив про дарування конституції [35, с.56].

Під впливом революції на Півдні головним гаслом громадського руху в більшості італійських держав стало введення конституцій. Натиск ліберальної буржуазії і потужні народні маніфестації дозволили протягом лютого - березня домогтися введення конституцій в Тоскані, Сардінському королівстві і Папській державі. Всі ці конституції, подібно неаполітанській, були складені за зразком французької конституції 1830 р. і носили вельми обмежений характер. Вони надавали сильну владу монархів, вводили двопалатний парламент і високий майновий ценз для участі у виборах. Керівництво новими урядами взяли на себе помірні ліберали, в Римі більшість в уряді отримали світські особи, що поклало кінець пануванню верхівки духовенства в центральному управлінні, однак апарат влади в цілому залишився колишнім [24, с.66].

У березні революція поширилася на Ломбардію і Венецію. 18 березня почалося стихійне повстання в Мілані. Було споруджено 1600 барикад. 5 днів погано озброєний міський люд під проводом демократів мужньо бився з 14-тисячною австрійською армією під командуванням фельдмаршала Радецького. Повсталі розсилали на повітряних кулях заклики про підтримку. На допомогу Мілану рушили загони селян. 22 березня австрійцям довелося покинути місто.

Тим часом, повстання спалахували по всій Ломбардії. Багатотисячні натовпи селян і городян вимагали зброї для боротьби з іноземним гнітом, проте вже тоді заможні, побоюючись переростання збройної боротьби з австрійцями в соціальну, умовляли людей розійтися по домівках. Помірно-ліберальні діячі на чолі з графом Казати, взяли гору через нерішучість демократів в міланському тимчасовому уряді, замість розв'язання народної війни звернулися до Сардинського короля Карлу Альберту з проханням висунути війська в Ломбардію. Уряд не скористалося народним підйомом для нанесення остаточних ударів по відступаючій армії Радецького, що дозволило йому укрити свої пошарпані війська в сильних фортецях Верони і Мантуї [21, с.206].

У ті дні, коли Мілан здійснив революцію, піднявся народ Венеції, що змусив австрійські власті звільнити з в'язниці популярного серед мас демократа Маніна, який очолив повстання. 22 березня під тиском збройних городян австрійці капітулювали. На площі Святого Марка Манін оголосив про відновлення Венеціанської республіки, він же очолив тимчасовий уряд. Незабаром вся територія Ломбардо-Венеціанської області (крім кількох фортець, де засіли австрійці) була звільнена.

Перемога народної революції в Мілані та Венеції відгукнулася в Італії хвилею патріотичного піднесення. У всіх кінцях країни лунали заклики до боротьби за повне вигнання австрійських військ. В Італії поверталися революціонери-емігранти, серед них був Мадзіні. Масові патріотичні маніфестації в Сардінському королівстві змусили короля Карла Альберта почати 25 березня військові дії проти австрійців. На вимогу мас королю Неаполя, герцогу Тоскани і Пію IX також довелося проти їхньої волі направити регулярні війська для участі у війні з Австрією. В Ломбардію звідусіль рухалися загони добровольців [23, с.206].

П'ємонтська армія, що вступила в Ломбардію під трибарвним національним прапором з королівським гербом, була зустріта населенням як армія-визволителька. Однак, справжні цілі короля Карла Альберта були обмежені: він мав намір вести не національну, а династичну війну заради розширення П'ємонту і створення північноіталійського королівства. У травні в результаті проведеного в Ломбардії плебісциту було винесено рішення про її злиття з П'ємонтом. За приєднання до нього висловилася потім Венеція, а також Парма і Модена, звідки раніше були вигнані народом слухняні Австрії правителі. Місцеві буржуазно-дворянські шари вітали злиття з П'ємонтом, так як бачили в Савойської монархії заслін проти селянського руху, що охопив Ломбардію і Венеціанську область у квітні - травні 1848 р.

Сільські маси в той період пов'язували з революцією надію на поліпшення своїх життєвих умов. Стихійний соціальний протест селян, наймитів, поденників висловлювався в захопленнях і розділі общинних угідь, в замахах на землі величезних маєтків, у виступах проти гніту великих буржуазних орендарів, у відмові платити податки і продовольчі мита, у вимогах дешевого хліба. Сільські робітники домагалися підвищення оплати, відбувалися заворушення безробітних. В деяких венеціанських селищах селяни обрали в комунальні ради замість багатих землевласників своїх представників.

Широкий розмах селянський рух прийняв і в Неаполітанському королівстві. Тут особливо загострився давній конфлікт у селі, викликаний тим, що неаполітанська буржуазія, включаючи дрібну і середню, вперто прагнула збільшити свою земельну власність, головним чином за рахунок довільного присвоєння общинних земель, які селяни або використовували під пасовища, або хотіли отримати у володіння шляхом розділу на частини. Цей конфлікт відштовхував сільські маси від участі в національному русі, керованому ліберальною буржуазією. Необхідність задовольнити потребу селян в землі усвідомлювали окремі демократи, однак через свою малу чисельність вони виявилися не в змозі очолити боротьбу сільських мас за общинні землі. Таким чином, сподівання селянства не були задоволені, і воно як на півночі, так і на півдні Італії, стало відвертатися від революції [39, с.236].

Через побоювання соціальної активності мас помірні ліберали зробили все можливе, щоб не допустити народної революційної війни з Австрією. Таку війну хотів розгорнути Гарібальді, який повернувся з Південної Америки, де він прославився як ватажок італійського бойового легіону, який воював на боці республіканців. Зусилля Гарібальді організувати партизанський рух в Ломбардії натрапили на протидію п'ємонтської правлячої верхівки на чолі з Карлом Альбертом. Інші монархи також боялися озброєння народу і, крім того, не бажали посилення Сардинського королівства в результаті розширення його території. Внаслідок цього в кінці квітня Пій IX оголосив про відмову вести війну з Австрією і відкликав свої війська з Ломбардії, що означало фактичний розрив з визвольним рухом. Прикладу папи пішли герцог Тоскани і Фердинанд II. Осмілілий король здійснив 15 травня контрреволюційний переворот в Неаполі і розігнав парламент. Йдучи на цей крок, він скористався прагненням до сильної влади з боку землевласників, широким селянським рухом на Півдні, а також повною нездатністю неаполітанських лібералів, котрі покладалися цілком на «моральні засоби», діяти в якості керівної сили революції [29, с.67-68].

Хід війни складався невдало для п'ємонтської армії. Відведення папських і неаполітанських військ послабило антиавстрійський фронт. Карл Альберт не володів якостями воєначальника, своєю пасивною тактикою дозволив Радецькому привести в порядок війська, отримати підкріплення і перейти до наступальних операцій. У липні 1848 р. п'ємонтська армія програла битву у Кустоці. Всупереч своїм обіцянкам захистити Мілан Карл Альберт поспішно відвів війська з Ломбардії, віддавши перевагу ганебному перемир'ю з австрійцями широкому залученню до війни народних мас.

2.3 Демократизація революційного руху та встановлення республіканського ладу (серпень 1848 - серпень 1849 рр.)

Поразка п'ємонтських військ і відмова монархів від участі у визвольній війні викликали кризу помірно-ліберального спрямування. Падали створені лібералами міфи про Пія IX і Карла Альберта як духовних і військових вождях Італії. Переговори між урядами П'ємонту, Тоскани, Папської держави і Неаполя про створення військової та політичної Ліги (спілки), італійських держав з метою досягнення національної незалежності провалилися через суперечності і недовіри між монархіями.

Червневе повстання в Парижі породило серед заможних класів Італії, що були в більшості своїй землевласниками, страх перед «комунізмом», під яким вони тоді розуміли головним чином загальний переділ землі. Помірні ліберали виявили нездатність і небажання рухати далі національну революцію і все більше схилялися до угоди з монархами.

У той же час серед міських мас міцніло прагнення продовжувати визвольну боротьбу. У відповідь на перемир'я, укладене П'ємонтом з австрійцями, в Венеції була фактично відновлена ??республіка і народ надав Маніну диктаторські повноваження для продовження війни. Мешканці Болоньї успішно відбили спробу австрійських військ захопити місто. В таких умовах демократи, які вважали, що поразка П'ємонту - це ще не програш національної війни, стали діяти більш енергійно: влітку - восени 1848 р. вони зуміли перехопити політичну ініціативу. Висунута раніше Мадзіні ідея скликання загальноіталійських Установчих зборів отримала відгук у країні. Тосканський демократ Монтанеллі почав пропаганду за негайне скликання таких зборів як центру по керівництву визвольною боротьбою та підготовкою об'єднання Італії. Проте здійснення цих завдань було практично неможливе без приходу демократів до влади і в кінцевому рахунку без повалення монархій, тому гасло всеіталійських Установчих зборів було націлене, по суті, на поглиблення революції [20, с.372].

Тим часом, в Тоскані посилився бродіння серед робітників, ремісників, дрібної буржуазії, викликане погіршенням економічних умов. Активізувалися політичні клуби, керовані демократами. Деякі народні гуртки продовжували вимагати визнання права на працю. У Ліворно справа дійшла до народного повстання. Напружена обстановка змусила герцога тосканського призначити в жовтні Монтанеллі главою уряду. Після того як парламент вирішив провести вибори в загальноіталійські Установчі збори, герцог таємно покинув Флоренцію. У Тоскані стали посилюватися республіканські настрої, зокрема під впливом тих подій, які відбувалися в сусідньому Римі. Тут спроба право-ліберального міністра Россі навести «порядок», тобто приборкати народний рух, привела в листопаді до спалаху обурення. Россі був убитий. 10-тисячний натовп обложив папський палац і примусив Пія IX призначити новий, більш ліберальний уряд [38, с.406].

Через кілька днів папа, переодягнувшись священиком, таємно втік з Рима в неаполітанську фортецю Гаета, звідки звернувся до католицьких держав з проханням надати йому допомогу в придушенні народного руху. Римські ліберали не хотіли повного розриву з папою і сподівалися на його повернення, тоді як демократи почали активну агітацію за обрання Установчих зборів і проголошення республіки. У Рим з'їжджалися республіканці з інших частин Італії, тут знаходився Гарібальді зі своїм легіоном. Заклики демократів були підхоплені народом Риму, який добився проведення в січні 1849 виборів у римські Установчі збори на основі загального виборчого права. До складу зборів ввійшло багато демократів, включаючи Гарібальді, пізніше обрали Мадзіні. Було вирішено, що половина обраних депутатів увійде до складу всеіталійських Установчих зборів. 9 лютого за пропозицією Гарібальді римські Установчі збори вирішили скасувати світську владу папи і проголосили в папських володіннях Римську республіку [40, с.614-616].

Одночасно в Тоскані після втечі герцога в Гаета утвердилися фактично республіканські порядки. Прибулий до Флоренції Мадзіні, а також Монтанеллі та інші демократи пропонували офіційно проголосити республіку і об'єднатися з Римом. Але цьому чинила опір група демократів на чолі з Гуеррацці, що схилявся до компромісу з тосканськими лібералами і герцогом.

В умовах підйому республіканського руху подальше ухилення П'ємонту від боротьби з Австрією загрожувало повною дискредитацією Савойської монархії. Тому Карл Альберт перервав 8-місячне перемир'я і наказав 20 березня 1849 відновити війну. Однак з вини бездарного командування п'ємонтська армія вже через три дні зазнала поразки у Новари. Карл Альберт, рятуючи династію, відрікся від престолу і покинув Італію. Королем став його син Віктор Еммануїл II, котрий негайно припинив військові дії. Патріотично налаштовані народні маси не бажали змиритися з капітуляцією [33, с.90].

В Генуї почалося повстання під гаслом продовження визвольної боротьби. Королівські війська розправилися з генуезцями. Визвольний порив охопив і Ломбардію, де лютували австрійські війська, які здійснювали страти патріотів. Протягом 10-ти днів повсталі городяни Брешії люто билися проти австрійців. Обидві сторони втратили в боях багато сотень убитими і пораненими. Подвиг Брешії став символом непохитної волі італійців домогтися національного визволення.

Вихід П'ємонту з війни багато в чому розв'язав руки Австрії та надав сили італійської реакції. Король Неаполя Фердинанд II жорстоко придушив революцію на острові Сицилія. У Тоскані відмову від злиття з республіканським Римом скував народний рух і дозволив помірним лібералам-монархістам відтіснити в квітні демократів від влади і тим самим прокласти дорогу для повернення герцога. Помірні сподівалися таким чином зберегти конституцію і уникнути інтервенції австрійських військ. Але вони незабаром окупували Тоскану і дозволили Леопольду II відновити абсолютистську владу [10, с.200-201].

В умовах наступившої контрреволюції керівництво Римської республіки взяли в свої руки демократи. Мадзіні після приїзду в березні 1849 р. в Рим був обраний главою тріумвірату - уряду республіки. Щоб залучити на свій бік дрібну і середню буржуазію, влада націоналізувала церковні та монастирські майна і оголосили їх розпродаж, переглянули митну систему, надавали підтримку ремісникам і торгівцям, обклали примусовим позикою найбільш великі статки. Такі заходи, як зниження цін на сіль і тютюн, переселення бідноти в конфісковані у церкви приміщення та надання заробітку безробітним, покликані були забезпечити республіці підтримку міських мас. Частина націоналізованої церковної землі було вирішено передати невеликими ділянками (в 1-2 га) у вічну оренду сільській бідноті. Однак, короткий період існування республіки і насторожене ставлення самих селян до розподілу між ними церковних земель не дозволили здійснити цей захід. Республіці так і не вдалося спертися на селянство. До того ж демократи ретельно піклувалися, щоб проведена ними соціальна політика не викликала загострення класової боротьби.

Після поразки П'ємонту Римській республіці довелося повністю зосередитися на організації оборони. Наприкінці квітня під брехливим приводом здійснення посередництва між Римською республікою і паппою в Чівіта-Веккі висадився семитисячний французький корпус на чолі з генералом Удіно. Справжньою метою експедиції було відновлення світської влади папи. 30 квітня французькі війська підійшли до Риму і спробували заволодіти ним, але були розбиті загонами Гарібальді і поспішно відступили. Незабаром Гарібальді довелося відбивати рушивші на Рим з півдня неаполітанські війська. Одночасно австрійці наступали з півночі. Римська республіка опинилася в кільці інтервентів, у неї не вистачало сил, щоб вести боротьбу відразу на декількох фронтах. Французькі війська, отримавши підкріплення, знову підійшли до Риму. На світанку 3 червня 35-тисячна французька армія атакувала місто, яке обороняли 19 тис. бійців. Протягом місяця йшли кровопролитні бої [13, с.94].

Республіканський Рим героїчно відбивав натиск інтервентів. Городяни з ентузіазмом підтримували республіканські війська. Душею оборони був Гарібальді, який безперестанку перебував на позиціях серед захисників міста. Проте сили сторін були занадто нерівні. 3 липня французи зайняли Рим і оголосили про ліквідацію республіканських порядків. Гарібальді покинув місто з кількома тисячами бійців і рушив на допомогу Венеції. Відбиваючи безперервні атаки австрійців, загін Гарібальді досяг Адріатики. До цього часу в загоні залишалося менше 300 чоловік. Допливти до Венеції на човнах їм завадили австрійські кораблі. Гарібальді довелося висадитися на берег. Йому дивом вдалося пробратися через австрійські заслони до П'ємонту, звідки він був висланий владою [22, с.46].

Після придушення Римської республіки в Італії залишався останній осередок революції - осаджена Венеція. У відповідь на пропозицію австрійського командування про капітуляцію патріоти поклялися захищатися до останньої краплі крові. Два місяці австрійці піддавали місто шаленому артилерійському обстрілу, але так і не змогли зламати стійкість бійців. Тільки голод і епідемія холери змусили венеціанський уряд 22 серпня припинити героїчний опір. Революція в Італії закінчилася.

Розділ 3. Завершальний етап боротьби за незалежність та об'єднання

3.1 Переможне протистояння Італії з австрійською та французькою державами 1850-1860-х рр.

Революція 1848-1849 рр.. в Італії була задушена за допомогою австрійської та французької зброї. Перемога контрреволюції в Австрії і у Франції дала можливість інтервентам розправитися з вогнищами італійської революції. Коли ж європейська контрреволюція відкрито перейшла в наступ проти італійських республік, особливо ясно проявилася внутрішня слабкість революційних сил Італії. Буржуазія виявляла коливання і нерішучість. Вона відносилася до селянства з недовірою, недооцінювала його як одну з рушійних сил революціі; не наважувалася зв'язати боротьбу за національне об'єднання з аграрною революцією. Тому в більшості італійських держав селянство не підтримало революцію [26, с.16-18].

Розв'язанням проблеми австрійського та французького засилля активно зайнявся один з провідних діячів італійської історії ХІХ ст. граф Камілло Кавур. У дипломатичному плані Кавур проявив себе як тонкий політик. Бажаючи неодмінно домогтися незалежності та об'єднання Італії, Кавур зробив ставку на експансію королівства П'ємонт. Йому вдалося отримати користь з хороших відносин з Англією, а також з позиції Франції, яка після приходу до влади Наполеона III була передовою нацією. Саме в контексті його політики було проведено військове вторгнення військ Сардинії на територію Криму в 1855 році. Ставши об'єктом гострої критики, військовий похід, цілі якого залишалися неясними для широких верств населення, завершився, забравши з собою 2600 життів. Проте це дозволило Кавуру добитися освітлення італійського питання в меморандумі Паризького конгресу, що зібрав всіх керівників європейських держав. У липні 1858 року відбулася зустріч в Пломб'єрі. Наполеон III погодився допомогти створити федерацію на території Італії, до якої увійшли б чотири держави: королівство Верхньої Італії, що складалося з держави Сардинії, Ломбардії, Венеції, графства Парми і Модени, а також папських земель Романьї і легатств; королівство Центральної Італії, куди було включено держава Тоскана і дві інші папські провінції; королівство Південної Італії, що складається з королівства обох Сицилій, а також папської держави, територія якого зводилася до Риму та його околиць. В обмін на втрачені території папа отримував право очолити конфедерацію Італії. Франція за надані послуги отримувала Ніццу і Савойю [37, с.44-45].