Революція 1848-1849 рр. в Італії

З липня армія Удіно вступила в Рим і останні депутати, які залишилися в Капітолії були розігнані за допомогою зброї. 2 липня Гарібальді зібрав своїх волонтерів на площі св. Петра і закликав піти за ним. Відгукнулось 4 тисячі чоловік. Протягом місяця Гарібальді декілька раз хотів вирватися і залізного кільця армії інтервентів. Поступово Гарібальді втратив своїх соратників. 1 серпня він разом з 300 побратимами відправився до берегів Адріатичного моря, щоб на човнах доплисти до Венеції. Австрійці розпочали обстріл човнів. Лише невелика частина на чолі з Гарібальді змогла врятуватися.

Після падіння Римської республіки в Італії ще залишався один бастіон революції - свободолюбна Венеція, яку Раденькому довго не вдавалося підкорити. Майже рік Венеція чинили опір австрійським військам: «Наше становище складне. Не вистачає людей, щоб перевозити і перезаховувати тіла. Пожежі від бомб і гранат збільшуються щодня, щогодини…Жодної надії на допомогу ззовні…» [4, с. 232]. Місто переживало фінансові, економічні і продовольчі труднощі. 22 серпня 1849 р. місто капітулювало.

6 серпня в Мілані був підписаний мирний договір між Сардинським королівством та Австрією. Згідно з умовами П'ємонт мав сплатити Австрії 75 млн. франків контрибуції, кордони П'ємонту визначалися в межах, які існували до початку війни і встановлені Віденським конгресом. Австрійська влада знову була встановлена у всій Ломбардо-Венеціанській області [9, с. 537].

Революція 1848-1849 рр., яка охопила всю країну, вперше з початку епохи Рисорджименто носила загально італійський характер. Жодного разу ще італійський народ не був так масово втягнутий в боротьбу за національне звільнення і демократичні перетворення. На протязі всієї революції народні маси були рушійною силою. Найвизначніші сторінки революційної епопеї - поразка бурбонських військ в Палермо, вигнання австрійців з Мілану, героїчна оборона Риму і Венеції - були вписані в історію саме завдяки боротьбі простого народу [29].

В 1849 р. характер революції став буржуазно-демократичний. Однак народні рухи були не достатньо використані політичними силами, які керували революцією. Селянство, соціальні вимоги яких не були задоволені, втомилися від революції [30].

Демократи, які спиралися на міських жителів і дрібну буржуазію не змогли очолити революцію і повести за собою народ. До того ж демократи - вийшли на перший план коли події в Європі уже були на користь контрреволюції. Зазнала поразки і стратегія поміркованих лібералів, які виступали за досягнення політичної єдності у формі союзу монархів. Така угода була не можливою: більшість італійських володарів, в тому числі і папа, вели себе як противники об'єднання Італії, боячись втратити свою владу. Революція виявила повну ілюзорність того, що папа очолить рух за об'єднання Італії [28, с. 452].

Сардинське королівство (П'ємонт) вперше активно долучилося до боротьби за незалежність. Однак правляча Савойська династія, яка боялася народного і республіканського руху, діяла вкрай нерішуче і втратила реальну можливість повного вигнання австрійців. Разом з тим, Сардинська і королівство було єдиною державою Італії, де збереглися створені революцією конституційні порядки. Революція 1848-1849 рр. сколихнула абсолютистські режими і тимчасово захитала австрійське панування в Італії.

Революція була придушена за допомогою австрійської та французької інтервенції. Трагедія італійської революції полягала в тому, що вона досягла кульмінації тоді, коли європейська революція перебувала вже в наступній стадії розвитку. Революційні уряди Риму і Тоскани були сформовані уже після перемоги липневої контрреволюції у Франції. Замість перемоги від європейської революції італійський національно-визвольний рух отримав розгром європейської контрреволюції [24, с. 394].

Однак перемога контрреволюції в Італії обумовлена не тільки зовнішніми, але і внутрішніми причинами. Італійська буржуазія, яка очолювала революцію, не здатна була довести її до переможного кінця. Буржуазія не була однорідною, а кожна група переслідувала свої цілі. Робітничий клас не мав власної партії і не відігравав самостійну роль [12, с. 209].

Поразка революції в Італії призвела до перегрупування сил у республікансько-демократичному таборі. Частина радикально налаштованих учасників революційних подій (Пізакале, Д. Мантанеллі, Д. Феррарі та ін.) доводили, що національний рух в Італії має супроводжуватися соціальною перебудовою суспільства та перетвореннями аграрного сектору. Проблему незаможного селянства вони пропонували вирішувати за рахунок великих землевласників, володіння яких мали бути конфісковані та передані селянам. Такі перетворення, на думку радикалів, спонукали б селянство брати активнішу участь у революційних процесах та надали б їм незворотного характеру. Але більшість поміркованих демократів відкидала такий шлях з огляду на непередбачуваність його кінцевих результатів [7, 351].

Таким чином, Революція 1848-1849 рр. в Італії не виконала свої основні завдання: вона не принесла національного об'єднання і не звільнила країну від іноземного гніту. Через поразку революції національне об'єднання відсунулося ще на декілька років.

Висновки

Революція - особливий вид історичного руху. В порівняно вузький хронологічних рамках хід подій прискорюється і тягне за собою ті сили, які ще вчора дрімали. Зміни, пов'язані з революцією торкнулись буквально всіх сторін життя країни в цілому і кожної людини зокрема» Небачені розрухи, величезні матеріальні, духовні і людські втрати. І в той же час сплеск романтизму, спроба нашвидкуруч реалізувати одвічну мрію про рівність і свободу.

У 1848 р. значну частину Європу охопили революційні рухи, які ввійшли в історію під назвою весна народів. Ніколи ще Європа не бачила такого розмаху народних виступів, подібного піднесення національно-визвольної боротьби поневолених народів. Повстанці керувалися республіканськими ідеями, а також економічними гаслами. Проте в різних країнах боротьба та перебіг подій були не однаковими.

Не оминали ці події і Італію, де національно-визвольний рух тривав три чверті сторіччя, перш ніж 1871 р. досягнув своєї мети. В 20-30-х рр. XIX ст. помітну роль в піднесенні патріотичного руху відіграли карбонарські організації, які виступали за відновлення конституційних порядків. Революційні рухи в 1831 р. розпочались під безпосереднім впливом Липневої революції у Франції. Цього ж року виникає організація «Молода Італія», ідеологом якої став Джузеппе Мадзіні. Членом організації був і прославлений герой італійського народу Джузеппе Гарібальді. Стосовно помірковано-ліберальної течії, то в 40-х рр. виразниками їх інтересів були д'Азеліо, В. Джоберті, Д. Дуррандо. В кінці 1847 р. в Турині за участі графа Б. Кавура стала виходити газета «Рисорджименто». Апогеєм боротьби став вступ на престол папи Пія IX, який розпочав боротьбу за реформи.

Складним було і соціально-економічне становище Італії. Майже 4/5 населення були пов'язані з сільським господарством. Більшість селян змушені були на кабальних умовах орендувати землю: у поміщиків. Важким було і становище робітників. Розвиток промисловості гальмувався митними бар'єрами встановленими між окремими італійськими державами і відсутністю спільного італійського ринку.

На становище країни негативно впливала політична роздробленість, а також залежність від Габсбургів і Бурбонів. Церква і духовенство також хотіли відновити втрачений духовний контроль над суспільством. Всі ці чинники вилились в революцію.

Перші революційні виступи почалися в Італії 12 січня 1848 р. на о. Сицилія, в м. Палермо. На кінець березня повстання охопили майже весь Апеннінський півострів. Під тиском монархи змушені були піти на поступки. З Мілана були вигнані австрійські війська. Однак тактика верховного головнокомандуючого італійськими військами Карла Альберта і його оточення послабили табір революції, що дало можливість підняти голову контрреволюції. 29 квітня папа виступив із закликом про припинення війни з Австрією. 15 травня був здійснений контрреволюційний переворот в Неаполі. Після поразки під Кустоццою Карл Альберт уклав ганебне перемир'я, яке повернули Ломбардію і Венецію під владу австрійців.

На другому етапі революції революціонери-демократи висунули програму демократичної перебудови й об'єднання країни, що передбачала розгортання війни проти Австрії та скликання установчих зборів для вирішення питання про майбутній державний устрій Італії. Опорними центрами боротьби стали Венеція і Тоскана, де до влади прийшли представники демократичного національно-революційного руху. 16 листопада 1848 р. в Римі утворився світський уряд.

9 лютого 1849 р. була проголошена Римська республіка на чолі з тріумвіратом. Однак прагнення буржуазних демократів до компромісу з помірним крилом буржуазії, нерішучість у боротьбі з контрреволюцією підірвали сили Римської республіки. Обмеженість демократичного руху ще більше проявилася в Тоскані й Венеціанській республіці. Війна проти Австрії відновилася. Але 23 березня армія Карла Альберта зазнала поразки при Наварі. Військовою катастрофою скористалася зовнішня і внутрішня контрреволюція. У травні 1849 р. австрійська армія зайняла Флоренцію. 3 липня 1849 р. об'єднаними силами європейської контрреволюції була розгромлена Римська республіка, в обороні якої велику роль відіграв Джузеппе Гарібальді. Останньою 22 серпня впала Венеція.

Поразка революції була викликана низкою причин. Найвищий її підйом збігся з періодом спаду революційного руху в Європі. Послабила революцію також відсутність єдності між окремими її вогнищами. Проте одна з основних причин поразки революції полягала в тому, що буржуазія не змогла стати об'єднавчим фактором. Так, передове її політичне крило - буржуазні демократи не зуміли створити міцного союзу з народними масами, перш за все з селянством, не зважившись зв'язати національно-визвольний рух із селянською боротьбою за землю.

Незважаючи на поразку революція, яка носила буржуазно-демократичний характер, мала значний вплив на подальший розвиток італійського визвольного руху. Це була перша революція, що розгорнулася в Італії в загальнонаціональному масштабі. Довівши революційну самодіяльність мас, вона збагатила італійський народ бойовим досвідом і зміцнила традиції боротьби за незалежність, демократію і свободу Італії.

Список використаних джерел та літератури

1. Дж. Гарибальди. В борьбе за свободу и независимость родині // Вопросьі истории. - 1966. - №1. - С 120-133.

2. Звернення Д. Маніна 22.03.1848 р. / Хрестоматия по новой истории в 3-х т. / Под ред. А.А. Губера и А.В.Єфимова. - М.:Мьісль, 1965. - Т.2. - С. 230.

3. Контрреволюційний переворот неаполітанського короля Фердинанда II / Хрестоматия по новой истории в 3-х т. / Под ред. А.А. Губера и А.В.Єфимова. - М.:Мьісль, 1965. - Т.2. - С. 233-234.

4. Останні дні Венеціанської республіки / Хрестоматия по новой истории в 3-х т. / Под ред. А.А. Губера и А.В.Єфимова. - М.:Мьісль, 1965. - Т.2. - С. 232.

5. Прокламація тріумвірату Римської республіки проти французьких інтервентів / Хрестоматия по новой истории в 3-х т. / Под ред. А.А. Губера и А.В.Єфимова. - М.:Мьісль, 1965. - Т.2. - С. 237.

6. Берти Д. Демокритьі и социалисти в итальянском Рисорджименто // Новая и новейшая история. - 1965. - №1. - С. 53-62.

7. Всемирная история: Национально-освободительние войньї XIX века / А.Н. Бадан, И.Е. Войнич, Н.М. Волчек и др. - Мн.: Харвест; М.:АСТ, 2000. - 560 с.

8. Дейвис, Норман. Звропа: История / Пер. с англ. П. Паращук, О. Коваленко. - К., Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2008. - 1464 с.

9. Єгер О. Новейшая история (Всемирная история, Т.4) - СПб:ООО «Издательство Полигон», 1999. - 768 с.

10. Жаботинський В. Мракобіс: Італія Гарібальді // Жаботинський В. Вибрані статті з національного питання. - К., Сучасність, 1983. - С. 80-88.

11. Историография истории нового времени стран Європи и Америки / Под ред. И.М. Дементьева. - М.: В…сшая школа, 1990. - 512 с.

12. История Италии. В 3-х т. / Под ред. Мизиано К.Ф.Т.2. - М.: Наука, 1970. - 608 с.

13. Канделоро Джорджо. История современной Италии. В 4-х т. Перевод с итал. Фридмана Ю.А.Т.3. - М., Издательство иностранной литературьі, 1962. - 630 с.

14. Кин Ц.И. Италия на рубеже веков. - М.:Наука, 1980. - 199 с.

15. Кирова К.З. Жизнь Джузеппе Мадзини (1805-1872). - М.:Наука, 1981. - 184 с.

16. Ковальская М.И. Италия в борьбе за национальную независимость и

единство (От революции 1831 г. к революции 1848-49 гг.). -

М.:Наука. - 1981. - 272 с.

17. Муромцева О.В. Жизнь и деятельность Джузеппе Гарибальди. Современннй взгляд // Новая и новейшая история. - 2002. - №1. - С. 152-172.

18. Невлер В.Е. Восстание братьев Бандиера и Мадзини // Новая и новейшая история. - 1972. - №3. - С. 100-111.

19. Невлер В.Е. Джузеппе Гарибальди. - М., Знание, 1959. - 48 с.

20. Невлер В.Е.Дж. Гарибальди и его мемуарьі // Вопросьі истории. - 1966. - №1. - С. 117-120.

21. Невлер В.Е. Зхо гарибальдийских сражений. - М., Издательство Академии Наук СССР, 1963. - 124 с.

22. Невлер В.Е. Демократические сили в борьбе за обьединение Италии. 1831-1860. - М.:Наука, 1982. - 376 с.

23. Невлер В.Е. Подвиг Карло Пизакане // Вопросьі истории. - 1980. - №1. - С. 184-187.

24. Нова історія: навч. посібник. Ч. 1 (1640-1870). / Під ред. Нарочницького О.Л. - К.:Вища школа, 1975. - 668 с.

25. Новая история стран Звропьі и Америки: учеб. для вузов / И.М. Кривогуз, В.Н. Виноградов, Н.М. Гусева и др.; под ред. И.М. Кривогуза. - 5-е изд., стереотип. - М.:Дрофа, 2005. - 909 с.

26. Проблеми итальянской истории. - М.:Наука, 1987. - 353 с.

27. Революция 1848-1849 гг. / Под ред. Ф.Б. Потемкина и А.И. Молока. - М._, Издательство Академии Наук СССР, 1952. - Т.1. - 846 с.

28. Революция 1848-1849 гг. / Под ред. Ф.В. Потемкина и А.И. Молока. - М., Издательство Академии Наук СССР, 1952. - Т.2. - 640 с.

Размещено на Allbest.ru