Проблема фактологічного вивчення та концепційного осмислення історії Польщі другої половини XVIII століття

Невдача реформ конвокаційного сейму, спричинена протидією з боку консервативної більшості магнатів, шляхти і католицького духовенства, а також Росії і Пруссії, не могла перекрити усвідомлення Станіславом Августом і його оточенням необхідності слідувати реформаторським курсом, з допомогою якого можливо було вивести державу зі стану занепаду. Парадоксальним було те, що після першого поділу Польщі, як, зрештою, і до того, реформи можна було здійснювати тільки за згодою Росії.

Перший поділ Польщі забезпечив кілька років відносного спокою. Усі барські конфедерати або були депортовані до Сибіру, або втекли за кордон. Пуласький вибрався до Америки, де заснував кінноту Сполучених Штатів. Росія. Австрія та Пруссія порядкували своїм неправедно здобутим добром. Отже, доба Просвітництва скінчилася тим, що три освічені деспоти вдалися до спільних зусиль, аби придушити просвітницький реформістський рух (поняттям „освічені деспоти” називали кількох відомих в історії монархів, що правили в європейських країнах у 18 ст. - Марія-Терезія, Катерина ІІ, Фрідріх ІІ - та присвячували своє дозвілля бесідам з філософами).

З квітня 1773 р. до квітня 1775 р. з перервами працював Варшавський конфедераційний сейм, кілька важливих реформ якого було проведено. Так, 1773 р. школи, які були під управлінням розпущеного 1773 року єзуїтського ордену, за наказом папи римського, перейшли під відомство Едукаційної комісії - першого в Європі міністерства просвітництва, котра в 1773-1775 р. провела реформу освіти.

Едукаційна комісія (повна назва Комісія національної едукації - Комісія національної освіти) була створена за постановою сейму 1773 р. Матеріальною основою для її функціонування служили доходи з переданих їй сеймом маєтків, якими у Речі Посполитій володів єзуїтський орден. До комісії входили чотири сенатори та чотири сеймові посли. Основну ж її роботу проводили ті, хто до цього керівництва не входив. До них зокрема входив Г. Коллонтай. Комісія підлягала сейму й загальному королівському наглядові. Вона опрацювала державний освітній кодекс, в якому викладено організаційну структуру польської освіти, взяла під свій контроль Краківську і Віленську академії, іменовані Головними школами, всі середні навчальні заклади (їх було 74, до них належали і 4 військові школи), у тому числі єзуїтські колегії, які перетворилися у світські школи, а також значну кількість приходських шкіл

Значно менше Комісія спромоглася здійснити в галузі організації приходської освіти: для цього не вистачало ні кадрів, ні коштів. У 1775 р. при Комісії було створено Товариство складання підручників для початкових шкіл, на чолі з її керівним діячем І

На 1775 р. припадає початок діяльності Постійної ради - вищого виконавчого органу держави, яка складалася з 18 послів, обраних сеймом, та 18 сенаторів, короля, який її очолював. Постійна рада була першим постійним урядом Речі Посполитої. ЇЇ склад на дві третини поновлювався з кожною наступною сесією сейму, де він звітував про свою діяльність. Рада працювала в перервах між сеймиками і була органом виконавчої влади. Патріотів , що боролися за незалежність своєї Батьківщини.

У 1775 р. сейм постановив довести чисельність Рада посіла місце колишнього інституту сенаторів-резидентів, який існував згідно з Генріховими артикулами. Вона була підзвітна сейму. Рада поділялася на функціонально подібні до міністерств департаменти зовнішніх справ, поліції (або доброго порядку), військ, юстиції та скарбу, стежила за виконанням сеймових постанов, складала законопроекти й виносила їх на розгляд сейму, пропонувала королю кандидатів на вакантні сенаторські й міністерські посади. Залежність Ради, яка діяла до 1789 р. , від волі царського уряду зробила її не популярною серед магнатів, шляхти й інтелектуалів (хоча вона проводила велику корисну роботу), через що її глузливо йменували „Постійною зрадою”. Створення постійного уряду, звичайно, відповідало, державним інтересам Речі Посполитої. Разом з тим, на зазначеному сеймі на повний голос заявила про себе консервативна магнатсько-шляхетська опозиція. Під її тиском (і з мовчазної згоди Росії) у 1773 р. були значно обмежені права дисидентів, вони втратили можливість бути сенаторами та міністрами, а посольській ізбі їх кількість не перевищувала 3 осіб. 1775 р. сейм підтвердив кардинальні права і додав до них заборону обирати на королівський престол іноземця, а також дітей і онуків Станіслава Августа. Тоді ж Росія знову виступила їх гарантом, а слідом за нею це зробили Пруссія та Австрія.

У 1776 р. сейм доручив прихильникові реформ, колишньому канцлеру коронному великому А. Заморському скласти проект кодексу процесуального, цивільного та кримінального права. Винесений на розгляд сейму 1780 р. цей проект містив пропозиції розширення прав міщан та послаблення царського гніту щодо селян. Пропонувалося, щоб міста мали самоврядування, а міщани більших міст (фактично йшлося про міста королівські) - своїх представників на сеймових засіданнях; міщанам передбачалося надати права набувати землеволодіння в радіусі до трьох миль від міст, проводити щорічні з'їзди делегатів міст, одержувати шляхетську гідність. У селянському питанні містилися пропозиції надавати особисту свободу синам селянина, крім першого і третього, дозволяти панові розшукувати селянина-втікача лише впродовж року, а якщо останній утік з інвентарем - до 4 років; що сидить на землі пана і не користується його допомогою, забезпечити право піти від нього по закінченні строку укладеного між ними договору та ін. Проект також дозволяв укласти мішані шляхетсько-міщанські і шляхетсько-селянські шлюби.

Хоча проект кодексу пропонував більш помірковані реформи щодо селян і міщан, проте шляхта зустріла їх негативно: всі сеймики, які відбувалися перед сеймом 1780 р. , рішуче висловилися проти них, особливо в селянському питанні За рішенням сейму 1773-1775 р. р. гродненським королівським мануфактурам дозволялося ввозити з-за кордону необхідні матеріали та обладнання.

Економічна політика сеймів проводилася в основному в дусі меркантилізму. Але в політиці уряду не було видно наполегливого здійснення широкої та чіткої економічної програми. Деякі постанови залишалися лише на папері, а багато з яких внаслідок слабкості державного апарату виконувались не повністю.

Але в цілому, не дивлячись на спроби реформ, економіка країни переживала тяжкий гніт кріпосництва. Вільних рук не вистачало. Свавілля магнатів, невпорядкована система податків, слабка сітка доріг, відсутність добре налаштованого кредитування, політичне безправ'я міщан і купців затримували ріст промисловості та торгівлі.

У 1780-х роках у Речі Посполитій відбувся перелом у суспільних настроях. З'явилася група осіб, які рішуче виступали за проведення державно-політичних реформ. Чільне місце у ній займали Станіслав Сташіц (1755 - 1826) і Гуго Коллонтай (1750 - 1812). 1770-1780 роки пройшли під впливом, залишеним першим поділом Речі Посполитої. Помітно активізувалася діяльність масонських лож. В цей час ідея проведення державних реформ набирала все більшої популярності. Їх прихильники сподівалися винести на розгляд найближчого сейму відповідні проекти. До них належав і Станіслав Август. 6 травня 1787 року під час тригодинного побачення в Каневі з Катериною ІІ він сподівався заручитися згодою на реформи обіцяючи взамін укласти союз Речі Посполитої з Росією, спрямований проти Туреччини, з огляду на те, що назрівала російсько-турецька війна. Імператриця погодилася тільки на незначне збільшення армії Речі Посполитої та на скликання конфедераційного сейму, натомість негативно поставилася до пропозиції провести на ньому реформи. На це побачення, яке не принесло очікуваних результатів, Станіслав Август витратив 3 млн. злотих з державної скарбниці і три місяці підготовки. В одному зі своїх приватних листів, написаному на передодні сейму, про який йшлося під час побачення, Катерина ІІ зазначила „ Слід відкласти усі особисті наміри короля і його міністрів, зберігши таку конституцію, яка є зараз, бо, правді кажучи для Росії немає ні потреби, ні користі, щоб Польща стала дієздатною ”.

2.2 Стан земель окупованих Австрією, Росією та Пруссією

На польських окупованих землях, які відійшли внаслідок першого поділу Речі Посполитої до Пруссії, Австрії та Росії держави-учасниці поділу поширювали свою адміністративно-територіальну систему. Із земель, що ними заволоділа Пруссія, було створено провінцію Західну Пруссію (тоді ж як Князівська Пруссія була названа Східною Пруссією). На цих землях було встановлено-адміністративний поділ на регенції та землі. Сам прусський король Фрідріх ІІ часто влаштовував об'їзди своїх володінь, розмовляв з бюргерами, селянами, граючи роль „земельного батька” - піклувальника. Так сформувався образ „ старого Фріца”, який оберігає своїх підданих. (Цікавим є такий факт - одного разу, Фрідріх ІІ почув про широке використання в Кашубській місцевості (територія отримана внаслідок першого поділу Польщі) картоплі, вирішив дізнатися про жінку Аманду Войке, котра відкрила корисні якості картоплі. Король відвідав те село, в якому жила жінка, й навіть скуштував її страви).

Землі, ж окуповані Австрією, у 1772 р. отримали назву Королівство Галіція та Лодомерія. Королівство виникло, як результат офіційного обґрунтування включення українських земель до складу австрійських володінь: віденська влада твердила, що угорська королівська корона, якою Габсбурги володіли з 1526 р. , має історичні права на землі колишньої Галицько-Волинської Русі від зламу XII - XIII ст. і наголошували при цьому, що відтоді угорські королі титулувалися, як королі „Галіції і Лодомерії”. Управління „Королівством”, поділене на дистрикти (округи), очолював призначений імператором губернатор, резиденція якого була у Львові; округами управляли старости. Судовими і фінансовими справами відало відомство, безпосередньо підпорядковане Відню. Виборні посади шляхти були ліквідовані, а їх місце зайняла чиновна ієрархія. Австрійські власті скасували засаду шляхетської рівності. За австрійським взірцем шляхту поділено на магнатів і власне шляхту. До магнатів зараховано всіх носіїв титулів князя і графа, причому графами ставали всі ті, хто на 1772 р. у Речі Посполитій були сенаторами, каштелянами, воєводами, міністрами або їхнім нащадками і подавали заяви з проханням надати графський титул та вносили за нього визначену суму.

Перший поділ Речі Посполитої позначився також на територіально-державній приналежності Північної Буковини. Так, у 1774 р. ця територія була захоплена віденськими військами. А в 1775 р. ці здобутки були закріпленні Константинопольською конвенцією.

У 1775 р. було проголошено про створення в Королівстві провінційного сейму, подібного до сейму, що діяли в інших землях Австрійської монархії. У сеймі мали право засідати магнати, шляхта і представники державних міст. Вони могли лише обговорювати те, що як проводити в життя питання („постулати”, від чого сейм йменували постулатним), законопроекти з яких виносив на їх розгляд уряд. але й до цього безсилого сейму уряд ставився з недовірою. Вперше він був скликаний імператором 1782 р. , потім - 1786 р. і 1788 р. Після цього сейм до 1817 р. не збирався.

1780-і роки в „Королівстві Галіції і Лодомерії” були ознаменовані селянською реформою, яка пов'язана з іменем імператора Йосифа ІІ (1780 - 1790): у 1781 р. була скасована особиста залежність селян від феодала; співвідношення панської та селянської земель станом на 1 листопада 1786 р. проголошено нормою, порушення якої заборонялося; максимальний розмір панщини з селянського господарства обмежено трьома днями на тиждень, а для безземельних селян - 13 днями на рік. Феодали систематично порушували ці та інші законоположення з селянського питання.

На українських землях, які відійшли до Російської імперії, запроваджували загально - імперські порядки: поділ на намісництва (згодом - на губернії), російська судова система, діяла „Жалувана грамота” дворянству.

2.3 Проголошення Конституції 3 травня 1791 р. , як спроби порятунку польської державності

Головним досягненням Чотирирічного сейму було досягнення прийняття нової Конституції. На 5 травня 1791 р. було призначено обговорення проекту основного закону Речі Посполитої, який, за задумом „патріотів”, мав змінити Генрікові артикули і кардинальні права.

„Патріоти”, становлячи в посольській ізбі меншість, скористалися з того, що більшість „старошляхетців” роз'їхалися на великодній відпочинок, перенесли засідання на 3 травня і вирішили домогтися схвалення цього проекту. На хвилі великого емоційного піднесення, котре охопило послів- „патріотів” і багатотисячний натовп варшав'ян, який, щоб підтримати їх, оточив королівський замок, а також тих, хто розмістився в галереях зали засідань замку, проект більшістю голосів був прийнятий. Основний закон називався „ Закон про управління” (Ustawa Rzadowa) (додаток 3). За ним уже тоді закріпилася назва - Конституція 3 травня. Конституція була прийнята майже одноголосно, лише сеймовий посол Сухожевський відчайдушно чинив опір „патріотам”.

В основу конституції 3 травня було покладено засаду поділу влади на законодавчу виконавчу і судову, проголошену французьким просвітителем Шарлем Луї Монтеск'є (1689 - 1755). Конституція складалася з вступу, 11 статей і 3 додатків, з яких два були зазначеними вище законами про міста і сеймики. Конституція виходила з поняття „громадянства”, а не з станових принципів, хоча шляхта отримала першочергове місце серед інших соціальних груп. Даровані міщанам права були підтверджені. Селяни, влада шляхти над якими зберігалася, розглядалися віднині як прошарок, що знаходиться під спеціальною державною опікою.

Королівська влада проголошувалася спадковою, встановлювалася виборність королівської династії (після смерті Станіслава Августа престол повинен був перейти до саксонської династії Веттінів). Вищий орган законодавчої влади - сейм - мав скликатися королем кожних два роки і впродовж їх збиратися тоді на засідання, коли в цьому була потреба. Рішення на сеймі могли прийматися більшістю голосів. Отже, ліберум вето було скасовано, а у зв'язку з цим - і конфедераційний характер сейму. Сенаторові було надано право затримувати реалізацію ухвал посольської ізби шляхом застосування вето, але лише до скликання наступного сейму: якщо той у друге приймав цю ухвалу, то вона набирала чинності. Раз на 25 років слід було скликати сейм для внесення істотних змін в „Законі про управління”. Вищим органом виконавчої влади ставала Сторожа законів в складі короля, як його голови, примаса і призначених королем на сеймі п'яти міністрів (поліції, друку, закордонних справ, оборони та скарбниці), відповідних перед сеймом, а також, з дорадчим голосом, наступника трону і маршалка посольської ізби. Сейм не менш к двома третинами голосів міг висловити міністрам недовіру. Органами місцевого самоврядування проголошено цивільно-військові комісії порядку, підпорядковані Сторожі законів. Посли були звільнені від обов'язку слідувати даними їх сеймиками інструкціям.

Конституція 3 травня підтвердила політичну гегемонію шляхти. Проте шляхта, маєтковий ценз якої становив менше 100 злотих річного доходу, позбавлялася політичних прав. Католицька віра проголошувалася панівною, але прокламувалася свобода совісті. У тому ж документі було сказано, що селяни, з рук яких плине „джерело найбільших багатств держави”, є захищеними урядом, а угоди, які укладали між собою селяни і пани, повинні дотримуватися обома сторонами. Конституція скасувала гродські суди, встановила провінційні (для Малопольщі з українськими землями, Великопольщі з Помор'ям, Куявією, Мазовією й Підляшшям, Великого князівства Литовського) референдарські суди в справах селян королівських маєтків. Суд ставав колегіальним, і у ньому посилився вплив середньої шляхти.

Не дивлячись на всі обмеження, Конституція 3 травня 1791 р. була для Польщі безперечним кроком вперед. Вона обмежувала магнатів, сприяла розвиткові нових ринкових відносин. Тому й проти неї виступила внутрішня та зовнішня реакція.

4 травня 1791 р. у книгу варшавського Бродського суду небагатьма послами (один сенатор та двадцять сім послів) був внесений проект скарги (письмовий протест) проти „незаконного” прийняття Конституції. А 5 травня сейм визнав будь-які подібні протести такими, що не мають сили.

У доповненні до Конституції 3 травня, прийнятому сеймом 22 жовтня 1791 р. зазначено, що зберігається федеративний, польсько-литовський характер Речі Посполитої, проте скасовується дуалізм посад скарбу і війська. Основний закон фактично запроваджував у країні конституційну монархію.

Конституція 3 травня стала вершиною того суспільно-політичного зросту в Речі Посполитій, котрий був відмічений в останні десятиріччя 18 століття.

Конституція 1791 р. - це документ величезної політичної ваги. Упродовж багатьох років вона істотно впливала на розвиток польського суспільства, надихала патріотичні кола на боротьбу за незалежність, закарбувалася в його пам'яті, виявом чого є щорічне відзначення 3 травня як національного свята. Цей документ був другим за часом появи основним законом у світі - після прийняття конституції США 15 листопада 1777 р. Хоч Польській Конституції 1791 р. було ще дуже далеко до сучасних уявлень про конституцію, але все ж таки це була перша поза межами Франції спроба втілити в життя певні нові ідеї мислителів Просвітництва. Оскільки Пруссія та Австрія поставилися схвально до Конституції 3 травня, то частина польського населення почала сподіватися, що в них з'явилася надія врятувати свою державність.

Однак, реформа польської держави прийшла надто пізно, щоб урятувати самостійність країни.

До реформ Чотирьохрічного сейму і, особливо Конституції 3 травня, вороже поставилися у Петербурзі, оскільки вони зміцнювали Річ Посполиту і виводили її з-під опіки Росії і до того ж реформи ухвалювалися під акомпанемент антиросійських настроїв. Так російський дипломат Безбородько писав у своїй записці: „Наші початкові правила відносно Польщі не сприймають, щоб в ній обирали королів Пястов. Чимало з сильних в тій республіці вельмож узрів надію свою отримати корону відійдуть від нас, і сила наша там вельми послабшає: як зможемо ми тоді в Польщі приймати собі участь у справах, коли в ній царювати буде король, що має особисту сильну армію, і котрий вірно чи до австрійської, чи до прусської сторони буде прихильний ”.

Але ситуація змінилася, тому, що вже влітку 1791 р. почало змінюватися ставлення Пруссії до польських реформ. ЇЇ уряд змирився з успіхами Росії на турецькому фронті і, не зацікавлений більше у посиленні Речі Посполитої, став непокоїтися з приводу політичних змін у ній. Тому Берлін оголосив, що Конституція 3 травня суперечить духові польсько-прусського оборонного союзу від 26 березня 1790 р. , тому цей союз втратив силу.

2.4 Другий поділ Речі Посполитої зумовлений політичною залежністю та військово-загарбницькою інтервенцією Росії та Пруссії

На початку 1792 р. міжнародне становище Речі Посполитої різко погіршилося. Ще під час прийняття Конституції 3 травня стало відомо про заплановані зміни в політичному курсі Пруссії, про спроби берлінського кабінету піти на угоду з урядом Катерини ІІ. Прусська дипломатія робила свою підлу справу.

Після укладення Росією в січні 1792 р. Ясського миру Туреччиною Катерина ІІ отримала змогу значно більше приділити уваги ситуації в Речі Посполитій. У Петербурзі заповзято твердили, що Варшава стає другим після Парижа революційним вогнищем в Європі, загрожує, таким чином, усталеному порядку, тому його потрібно ліквідувати. То було ідеологічне обґрунтування російського втручання в польські справи.

Реформаторська частина Чотирирічного сейму (1788 - 1792), котру очолювали Коллонтай, Машинський, Нємцевич та інші, добре розуміли, що нерівноправне і принижене становище „дисидентів” завжди може бути використаний в якості причини для наступного втручання у внутрішні справи Речі Посполитої. Тому реформатори зробили спробу позбавити найбільш небезпечного сусіда - Російську імперію - можливості використати релігійні мотиви для можливих нових поділів держави.

Не дивлячись на опір реакційних, в першу чергу католицьких, груп, сейм прийняв постанову про необхідність скликання в Пінську „Генеральної конгрегації” - вищого зібрання представників православного віросповідання в Речі Посполитій. 15 червня 1791 р. пінська конгрегація розпочала свою роботу, а завершила її 2 липня.

Але справа затвердження поданих сейму пропозицій пінської конгрегації затягнулося більш ніж на десять місяців. Лише 25 травня 1792 р. вже в умовах вторгнення російської армії на кордони Речі Посполитої за пропозицією Станіслава-Августа „православне питання” розглядалося самим першим на порядку дня. При голосуванні більшістю голосів (123 „за” і 13 „проти”) сейм прийняв пропозицію пінської конгрегації.

Безпосередній привід для обґрунтування російського втручання Катерині ІІ дали польські магнати - запеклі вороги реформ Чотирирічного сейму - генерал артилерії Станіслав Щенсни Потоцький, гетьман великий коронний Северин Жевуський, котрі заохочувані купкою менш впливових магнатів і заручившись підтримкою Катерини ІІ, 27 квітня 1792 р. у Петербурзі підписали Акт генеральної конфедерації. З тактичних міркувань „Акт” був датований 14 травня, а місцем його появи названо Торговицю - містечко Брацлавського воєводства, розташоване на самому кордоні Речі Посполитої і Катеринославського намісництва Російської імперії. У Торговиці конфедерація була проголошена, і від неї її стали називати Торговицькою. Вона оголосила війну реформам Чотирирічного сейму і Станіславу - Августу. Тарговицька конфедерація була реакційним союзом польських магнатів. 18 травня 1792 р. у відповідь на адресований заклик керівництва Торговицької конфедерації про військову допомогу (при цьому воно посилалося на гарантії Росією кардинальних прав), 100-тисячна російська армія ввійшла на територію речі Посполитої в районі Правобережної України і виступила спільно з конфедератами проти польського уряду. На засіданні сейму 21 травня була прочитана декларація Катерини ІІ, яка містила лицемірне обґрунтування виступу Росії на боці торговичан. У ній зазначалося, що імператриця вдалася до втручання, „виходячи з любові до порядку і справедливості, а також доброго наміру і прагнення” для польського народу. Передбачалося, що російське вторгнення 1792 р. в Польщу здійснюється для стабілізації слабкої польської монархії. Король, у відповідності з Конституцією 3 травня, взяв на себе командування військом на час війни. Польовим командувачем він призначив свого племінника - князя Юзефа Понятовського, а його заступником - Тадеуша Костюшка (обидва були генералами). З огляду на ситуацію, що склалася, сейм постановив перервати свою діяльність до закінчення війни, звільнення країни від російських військ і розгрому торговичан.

Після того, як царські війська вступили у Вільнюс, 5 червня 1792 р. виникла конфедерація у Великому князівстві Литовському, аналогічна Торговицькій. Її очолював Шимон Коссаковський. На цьому фронті Станіслав Август командувачем призначив Людвіга Вюртемберзького, який виявився непридатним на цій посаді.

На час вибуху війни уряд Речі Посполитої мав у своєму розпорядженні 60-тисячну армію, х якої у дії проти росіян і торговичан було залучено близько 40 тис. вояків. Зі 100-тисячної російської армії 64 тис. діяло в Україні, 36 тис. - у князівстві Литовському. Війська Речі Посполитої чинили відчайдушний опір. Проте вони зазнали приголомшуючого удару з тилу: 23 липня 1792 року Станіслав Август, відповідаючи на адресоване йому Катериною ІІ звернення відступитися від „революції 3 травня” та висловлене в ньому запевнення, що тільки таким чином він може врятувати себе як короля, ганебно приєднався до тарговицької конфедерації ї наказав своїй армії припинити воєнні дії. Спроба польського командування вмовити короля переглянути своє рішення і надалі очолити боротьбу з конфедератами виявилася марною. На знак протесту Ю. Понятовський і

Т. Костюшко подали у відставку, а Г. Коллонтай та маршалок великий литовський Ігнатій Потоцький й коронний референдарій, один з маршалків Чотирирічного сейму Станіслав Малаховський, які у проведенні реформ відіграли значну роль, емігрували в Саксонію.

Сподівання короля, що своїми приєднаннями до конфедерації він зможе врятувати хоча б якісь здобутки Чотирирічного сейму, не справдилися. Російській армії необхідно було лише два місяці, щоб повністю розбити армію Речі Посполитої, до того ж основні бойові дії велися на території Білорусії (Орша, Мир, Сельва, Брест). Нечисленний армійський загін, очолений Тадеушом Костюшко, відступаючи з Київщини, Поділля, Волині під тиском могутньої російської навали та санкціонованої Катериною ІІ магнатської Торговицької конфедерації, вперто, з гідністю бився за державну цілісність і Конституцію 3 травня. Царським військам, не дивлячись на проявлені польськими солдатами мужність та героїзм, доволі швидко вдалося зламати опір слабкої ще польської армії, тим більш, що магнати та шляхта, прибічники тарговичан, самі переходили на їх сторону, усілякими засобами зривали оборону країни. В той час, коли усюди була зміна, уряд не зробив нічого для того, щоб присікти зрадливі дії прибічників Тарговицьої конфедерації. Тільки зі сторони міських низів Варшави зустріли вони суворий опір. Під тиском варшавських мас, що вели демонстрації під вікнами високопоставлених зрадників, король пішов на створення спеціального суду для перегляду справ про зраду. Суд цей, однак, фактично не діяв. Лише простий народ проявляв дійсно прагнення боротися за незалежність країни. Розуміли це і торговичани, котрі, судячи по їх маніфестах, більше всього боялися виступу селян.

У серпні 1792 р. Варшава опинилася в руках конфедератів і росіян. Було встановлено військово-політичний режим.

Реформи Великого сейму були проголошенні недійсними, їхні прихильники - поставлені поза „законом”, запроваджено сувору цензуру. Катерина ІІ була непохитною щодо Конституції 3 травня. З допомогою проросійської партії серед шляхти цариця інспірувала Конституцію на захист старого ладу. Король марно намагався врятувати становище, пообіцявши престолонаступництво великому князеві Костянтину. З думкою короля ані конфедерати, ані росіяни не рахувалися. Шляхта масово приєднувалася до Торговицької конфедерації. Керівники конфедерації відправили до Петербурга посольство, яке принизливо подякувало Катерині ІІ за порятунок Речі Посполитої від „кайданів”, в яких вона нібито перебувала завдяки реформаторам. За таких умов король висловив імператриці свою готовність зректися престолу, але та на цей вчинок згоди не дала. В цей же час, не виступаючи ініціатором поділів, Катерина ІІ без вагань приймала на себе ведучу роль в їх реалізації, коли вони ставали неминучими.

Перед другим поділом Польща розглядалася лише в ролі потенційного союзника Росії та Австрії. Про приєднання до Росії Правобережної України, яке здійснили в другому поділі, не лише не йшло мови, а навпаки, Безбородько, пропонуючи приєднання Курляндії, рекомендував компенсувати її Польщі передачею їй території між Бугом та Дністром, даючи Речі Посполитій вихід в Чорне море. Але Катерина ІІ відмовила пропозицію Безбородька.

Катерина ІІ вирішила здійснити новий поділ Речі Посполитої, і їй був необхідний Станіслав Август, щоб надати цій акції законності, хоча його згоди на проведення поділу вона не питала.

Катерина ІІ прискорила другий поділ Польщі під впливом того, що в державі поширюються навіяні Французькою революцією згубні ідеї, які загрожують політичному і суспільному ладу сусідніх держав. Імператриця висловила думку, що приводом до другого поділу польської держави був дедалі сильніший революційно-визвольний рух у Польщі, який знищував державу з середини. На новий поділ Росія пішла спільно з Пруссією. Деякі історики вважають, що Пруссія приєдналася до Росії задля того, щоб не дати Катерині ІІ одній використовувати в своїх інтересах боротьбу в Польщі. Австрія, запевнена Пруссією, що посприяє їй у здобутті Баварії, інтересу до участі у поділі Речі Посполитої не проявила. Двостороння угода між Пруссією та Росією про поділ була підписана 23 січня 1793 року.

Одразу ж після цього прусський посол вручив канцлеру Малаховському ноту з повідомленням про вступ прусських військ на територію Речі Посполитої. Зрадницький напад Пруссії викликав лише безсилий протест тарговичан.

Пруссія отримала міста Гнєзно, Познань, Калиниш, Серадз, Плоцк, Торунь, а також місто і порт Гданськ, та решту Великопольщі і Куявії та північно-західну частину Мазовії; разом 58 тис. кв. км, з населенням понад 1 млн. чоловік. За нею також залишилось Сєвєрське князівство, яке вона інкорпорувала в 1790 році. Росія дістала центральну частину Білорусії (з містами Мінськ, Слуцьк, Пінськ), Київське, Брацлавське і Подільське воєводства та східну половину Волинського воєводства (в тому ж числі Житомир, Кам'янець- Подільськ, Брацлав і Звенигородку)- приблизно по лінії Друя - Пінськ; разом 250 тис. кв. км і понад 3 млн. мешканців. Річ Посполита з територією у 215 тис. кв. км і населенням 3, 7 млн. осіб опинилося під протекторатом Росії.

Росія анексувала величезну територію завбільшки з половину Франції.

Самостійна Польща тепер складала ? своєї колишньої величини (додаток 4). На знак протесту проти цього поділу всі три керівники Торговицької конфедерації виїхали на Захід, що не завадило їм пізніше знову домогтися прихильності Катерини ІІ.

Як і за першим поділом, до Прусії відійшли території з етнічно-польським населенням, тоді як Росія отримала території, де поляки в цілому складали незначну меншість, хоча і переважали серед багатих прошарків, в так званому суспільстві. Кожна з держав наводила ті чи інші аргументи, намагаючись пояснити законність своїх „надбань”. 17 червня 1793 року у Гродно в Литві під загрозою російських гармат зібрався останній сейм в історії Речі Посполитої, який проходив до листопада 1793 року. Представники аристократії, яким загрожувала конфіскація майна, надали юридичної форми приниженню власної країни, тобто схвалили умови другого поділу, хоча й не без опору невеликої групи послів. Отже, під тиском російського посла І.Я. Сіверса, який використовував військовий тиск, 17 серпня Гродненський сейм ратифікував договір з Росією про поділ Польщі. 23 вересня 1793 р. , при загальному мовчанні (ніхто з депутатів не взяв слова), було оголошено про ратифікацію договору з Пруссією.

Одразу після цього, ще під час роботи сейму, Торговицька конфедерація за наказом з Петербурга була розпущена як непотрібна.

Разом з тим була відкинута і політична програма тарговичан.

Схвалений тим же сеймом у жовтні 1793 р. російсько-польський союзний договір дозволив Росії вводити свої війська на територію Речі Посполитої „за погодженням з польським урядом”, заборонив їй вступати в союзи, укладати договори без згоди Росії. За умовами трактату, у випадку нападу на одну зі сторін друга була повинна прийти їй на допомогу усіма своїми силами. Про цьому командування об'єднаними військовими силами залишалося за тією стороною, яка виставить більше війська. Практично це означало, що польські війська будуть підлеглі російському військовому командуванню. Російське дворянство і польська шляхта повинні були користуватися рівними правами в обох державах. Трактат передбачав, що Росія гарантує майбутню польську Конституцію.

Зневажена і спаплюжена Конституція 3 травня 1791 р. була скасована. 23 листопада 1793 р. Гродненський прийняв нову Конституцію. В її підстави були покладені відновлені торговичанами кардинальні права.

В основу Конституції 1793 р. була покладена Конституція 1775 року, яка враховувала інтереси царизму, в дечому доповнена та виправлена з урахуванням реформ 1790-1791 років. Так і не було відновлено право „ліберум вето”. Конституція включала ряд положень направлених на посилення виконавчої влади. Безземельну шляхту вона позбавила політичних прав, а також встановила, що польська ізба повинна приймати постанови з важливих питань не менш як двома третинами голосів; постанови ж з інших питань було дозволено приймати простою більшістю. Були збережені особиста недоторканість, право набувати землеволодіння та самоврядування, надані Чотирирічним сеймом міщанам королівських міст.

Основні статті Конституції 1793 р. були наступними:

1) відновлювалася Постійна рада;

2) відновлювалося вибирання польських королів;

3) вищим законодавчим органом країни залишався сейм;

4) рішення сейму приймалося більшістю голосів;

5) королю надавалося право вето на сеймові рішення;

6) безземельна шляхта позбавлялася політичних прав;

7) міщанству надавалося право особистої недоторканості.

За тією ж Конституцією сейм мав скликатися раз у чотири роки, відновлювалася Постійна рада, яку мав контролювати російський посол. Військо держави сейм зменшив до п'ятнадцяти тисяч.

Більш чи менш повне затвердження нова Конституція отримала з боку змирившихся з розпуском конфедерації тарговичан, значної частини магнатів і шляхти, майже усієї клерикальної верхівки, яку підтримувала римська курія. Однак більшість населення не підкорилося іноземним завойовникам і не прийняло нав'язане ними законодавство.

Отже, після другого поділу, втративши величезні власні етнічні території, Річ Посполита остаточно перестала бути незалежною державою, а

нова Конституція повністю перетворила Річ Посполиту в васала Російської імперії.

Розділ 3.Передумови та повна ліквідація Речі Посполитої

3.1 Передумови, причини, характер, рушійні сили та хід національно-визвольного руху польського народу за відновлення державності

Другий поділ Речі Посполитої був для неї катастрофою не тільки політичною, а й економічною. Його наслідком був розрив господарських зв'язків між землями, що залишилися у ній, і тими, що були загарбані сусідами. Різко підскочили ціни на сільськогосподарську продукцію і промислові товари. Краху зазнала банківська система, казна спорожніла. У країні зростало незадоволення. Багатьом ставало зрозуміло, що могутні сусіди не зупиняться на доконаному поділі і державі загрожує остаточна загибель - зникнення з політичної карти Європи.

Щоб врятувати державу, потрібно було скинути правлячий у Варшаві режим, цілком залежний від Росії і поставити таке керівництво, яке було б здатне вивести її з катастрофічного стану. За умов присутності російських військ у країні це можна було зробити тільки збройним шляхом Щодо передумов національно-визвольного руху у Польщі, то ще у період Чотирирічного сейму розпочалися широкі виступи народних мас, які підштовхувалися до активної боротьби не лише зростом злиднів, але й усім становищем кризи в „верхах”. Царським військам і торговичанам вдалося лише тимчасово придушити рух мас, а не знищити йогоСелянське повстання спалахнуло проти старости Мануцці на Братиславщині. В обох випадках вони були направлені прямо проти осіб, тісно пов'язаних з Торговицею. Аналогічні виступи селян можна відмітити в районах Пінська, Любовни і Дісни. Не менш напруженою була атмосфера в містах. Тут найбільшими противниками торговичан були міські низи. У Варшаві повідомлення про приєднання короля до Торговицької конфедерації призвело до досить активних виступів мас, що уряд був змушений ввести становище облоги, а наступаючі царські війська розпочали блокаду столиці, намагаючись перервати завезення до неї харчів. Після перемоги торговичан становище тут продовжувало залишатися досить напруженим. Особливо різке погіршення матеріальних умов існування відчувалося саме в столиці, куди взимку 1793 - 1794 років, під впливом військової розрухи, зібралося від 30 до 40 тис. селян, міщан і декласифікованої шляхти, які не мали можливості на заробітки. В цей період, на порядок денний постало питання національно-визвольного повстання. Його підготовка проходила як усередині країни, так і за її межами в еміграції, зосередженій, головним чином, у Саксонії. Її взяли на себе „патріоти” й ті, хто так чи інакше поділяв їхні погляди. „Патріоти”, як помірковані, так і радикально налаштовані (ці крила очолювали в еміграції відповідно І. Потоцький і Г. Коллонтай), погоджувалися з тим, що державний устрій відновленої Речі Посполитої має бути заснований на Конституції 3 травня. Але радикали підкреслювали, що до неї потрібно ввести зміни, які відповідали б новим політичним реаліям, зокрема, настільки обмежили прерогативи короля як головного винуватця катастрофи Речі Посполитої, щоб королівська влада була символічно-представницькою; дехто з радикалів висунув ідею ліквідувати інститут короля і встановити республіканську форму правління. Радикальне крило визвольного руху було ще надто слабким, щоб стати самостійним, тому не протиставляло себе поміркованим колам

Еміграція зробила спробу заручитися підтримкою повстання революційною Францією, в якій у результаті народного повстання в Парижі 31 травня - 2 червня 1793 року запанувала якобінська диктатура. Для переговорів з французьким урядом був призначений Тадеуш Костюшко (додаток 5), якого еміграція хотіла бачити на чолі повстання.

Конституція 3 травня, що зберігала нерівність суспільних прошарків і кріпосницьку залежність селянства, зовсім не була політичним ідеалом Тадеуша Костюшко, котрий не приховував свого незадоволення кріпосницьким правом. Костюшко з глибоким інтересом і співчуттям слідкував за ходом революції у Франції, схвалював звалення монархії і рішуче знищення феодальних інститутів. Т. Костюшко виклав програму суспільного реформування Польщі на республікансько-демократичних антифеодальних засадах в ході повстання. Автор меморіалу хотів привернути увагу французьких правлячих кіл до національно-визвольних прагнень поляків, до справи повстання. Костюшко рішуче заявляв одному зі своїх найближчих соратників, Юзефу Павликовському: „Я не буду битися за лише одну шляхту, я хочу свободи всієї нації і лише заради неї буду жертвувати своїм життям”.

Надії Костюшка на допомогу Франції польському національно-визвольному руху не виправдалися, оскільки переговори в Парижі не дали бажаних результатів.

Т. Костюшко, нелегально прибувши восени 1793 р. в околиці Кракова, переконався, що повстання підготовлене погано й домігся його відстрочки. Наприкінці лютого 1794 р. за наполяганням російського посла у Варшаві Осипа Ігельстрьома Постійна рада постановила провести значне скорочення польської армії. На початку березня 1794 р. командуванню російських військ вдалося викрити таємну організацію „патріотів”. Розпочалися масові арешти в Варшаві та Вільнюсі.

Безпосереднім сигналом до повстання послужив виступ кавалерійської бригади у кількості 1200 чоловік, очоленої генералом Антонієм Юзефом Мадалінським, учасником таємної організації „патріотів”.

Цей виступ був спрямований у напрямі на Краків на знак протесту проти скорочення армії, що розпочався 12 березня з Остролєнки (на північ від Варшави). У відповідь на виступ бригади Мадалінського російський посланець О. Ігельстром розпочав концентрацію царських військ. Окремі їх загони, розкидані по різним містам півдня Речі Посполитої, повинні були об'єднатися в Радомі. Маючи підстави вважати, що Краків стане початковим вогнищем повстання, О. Ігельстром наказав російському гарнізону цього міста залишити його. Після виходу російського гарнізону з Саксонії до Кракова через Прагу прибув Т. Костюшко. Він був урочисто призначений верховним начальником національний збройних сил, провидцем усього інсурекційного руху з необмеженими диктаторськими повноваженнями, з владою вищою за королівську. Очолюючи повстання, Костюшко розраховував, що воно перетвориться в масовий національно-визвольний рух. Виходячи з досвіду французької революції і війни Сполучених Штатів Америки за незалежність, він пропонував довести повстанську армію до 300 тис. чоловік. 24 березня 1794 р. польський гарнізон Кракова під командуванням генерала Юзефа Водзицького приніс присягу Костюшкові, як головному командуючому. Після цього на центральній площі Кракова Костюшко проголосив початок повстання ї заприсягнув „Акт повстання громадян, мешканців Краківського воєводства”. Цей Акт виступав „за національне самоврядування... і за свободу для всіх”.

В цьому маніфесті були визначені головні цілі повстанців: звільнення від іноземної окупації, боротьба за повну суверенність Речі посполитої, відновлення кордонів 1772 р., повернення реформаторських рішень Конституції 3 травня 1791 р. , ліквідація тираній чужоземців і зрадників. лозунгом повстання стали три слова: „Свобода, цілісність, незалежність !” Точні цифрові дані про соціальний склад учасників повстання 1794 р. відсутні, однак відомо, що не лише шляхетські прошарки, але і трудове населення країни було важливою рушійною силою боротьби. Ведуче положення в цілому займала середня та багата шляхта, серед найбільш радикальної частини повстанського керівництва - польських якобінців переважали представники сформованої польської інтелігенції. Так можна виділити прибічника Т. Костюка, його соратника Кароля Княжевича (1762 -1842), який був командуючим І Легіону.. Варшавськими ремісниками керував швець Ян Кілінський; селянська група на початковому етапі не висунула кандидатуру свого лідера, пізніше інтереси селян відображав один з польських якобінців - Ф. Гожковський.

Костюшко намагався дипломатичним шляхом забезпечити нейтралітет Австрії. З цією метою, перебуваючи ще у Кракові, він вступив у відносини з Вебером, „комендантом прикордонних областей його імператорської величності”, і обіцяв йому, що повстанці не будуть порушувати австрійські кордони.

1 квітня 1794 р. Костюшко виступив з Кракова і приєднався до загону Мадалиньського (загалом було тільки чотиритисячне регулярне військо солдат). Потім до його армії приєдналося дві тисячі селян Краківського воєводства, озброєних піками і косами (прозваних за це косинерами). 4 квітня відбулася перша велика битва між повстанською армією і п'ятитисячними царськими військами, котрими керував генерал Денисов. У зіткнення під селом Рацлавіце, що на північний схід від Кракова, Т. Костюшко здобув першу перемогу, частково розбивши і змусивши відступати трьохтисячний корпус російського генерала Олександра Тормасова (додаток 6). У битві особливо відзначилися краківські селяни - косинери, котрих Костюшко кинув в атаку на батареї противника. Селянину Войцеху Бартошу, котрий шапкою загасив гніт у гармати, було присвоєно офіцерське звання хорунжого й найменування прізвищем Гловацький. Рацлавицька перемога, що мала більш морально-психологічне, аніж військове значення, не відкрила Т. Костюшкові шлях до Варшави; він мав надто мало сил, щоб примусити відступати росіян. Тим не менше, на звістку про цю перемогу повстання поширилося на Люблінське і Сандомирське воєводства.

В ніч з 17 на 18 квітня вибухнуло повстання у Варшаві. Російський посол О. Ігельстрьом мав у Варшаві великий гарнізон, так російський гарнізон налічував 7, 5 тис. Поблизу Варшави був розміщений прусський загін, який нараховував більше півтори тисячі чоловік. Крім того, у місті знаходився трьохтисячний польський гарнізон. Співвідношення військових сил в столиці було таким, що виступ польського гарнізону не мав шансів на успіх. перемогу вирішив виступ варшавських міських низів. Одержавши звістку про рацлавіцький бій, О. Ігельстрьом намірився роззброїти польський загін і зайняти арсенал. Але повстанцям вдалося його випередити. На вулицях Варшави розгорнулися бої, в яких росіянам протистояли польські вояки і населення столиці. Організаторами повстання в Варшаві були майстер швецького цеху Ян Кілінський (згодом Костюшко присвоїв йому звання полковника за визначну роль у повстанні) та радикально налаштований ксьондз Юзеф Мейєр. головною рушійною силою повстання були міська біднота і численні ремісники. Участь у боротьбі міської бідноти виключало для царської армії можливість організації правильної оборони. Розрізнені загони гарнізону легко ізолювалися один від одного, піддавалися нападам та знищувалися. Одночасно з виступом проти царського гарнізону варшавське міщанство прийняло екстрені міри проти царських сановників та зрадників, котрі співпрацювали з окупаційними військами і перебували у Варшаві. Їх квартири піддавалися нападам, самі вони були заарештовані.

Під тиском повстанців розгромлений царський гарнізон змушений був зупинити організований опір і заховався у будівлі царського посольства, а також у великій будівлі на площі Красиньських. На наступний день, 18 квітня, він капітулював. Частина російського гарнізону з О. Ігельстрьом ледве втекли з Варшави і знайшли притулок у прусському війську, що дислокувався неподалік столиці.

19 квітня був оголошений акт Мазовецького воєводства про його приєднання до повстання під керівництвом Костюшка.

Перемогою варшавських міських мас, що піднялися на боротьбу не лише за національне звільнення, але й за „волю, рівність та братерство”, вирішив скористатися шляхетсько-буржуазний блок, щоб захопити владу в столиці та оволодіти рухом. Комендантом Варшави був призначений генерал Станіслав Мокроновський.

3.2 Здійснення третього поділу Польщі

В занепаді Речі Посполитої можна побачити історичну закономірність, так як перестали функціонувати практично заморожені, незмінні структури. Приклад Росії і приклад Речі Посполитої показують два шляхи розвитку феодалізму: тоталітарний і демократичний. І один, і другий забезпечували життєдіяльність феодальної системи. При зародженні і розвиткові нових капіталістичних відносин виникла необхідність реформування суспільства, що підкорення державі господарських та політичних механізмів, а значить, міцної центральної влади. При тоталітарній системі така влада концентрувалася в руках монархів, при демократичному - розмивалася. Саме те що демократичний інститут в Речі Посполитій не зміг виробити, розвинути централізаторських початків, не дозволило керівним прошаркам Речі Посполитої, котрі до того ж відчували на собі надзвичайний зовнішній вплив, відірватися від старої системи і вийти на новий виток політичних і виробничих відносин, а тим самим і запобігти державній катастрофі.

Придушення повстання 1794 р. потягло за собою ліквідацію Речі Посполитої. Через два місяці після придушення повстання під керівництвом народного героя Польщі Т. Костюка, в критичній ситуації листопаді 1794 р. , Катерина ІІ довго не погоджувалася на кінцевий поділ Речі Посполитої, приймаючи принципову важливість збереження її, хоча й і в надто урізаному вигляді, в якості „серединної держави” (буфера) між Росією і двома німецькими державами. Лише впевнившись у тому, що третій поділ створює останній, в значному ступені ілюзорний ресурс збереження антифранцузької коаліції, Катерина ІІ не лише рішуче відвела в сторону свої вагання, але й виступила фактично в якості арбітра між Пруссією та Австрією, які влаштували відчайдушну торгівлю через Краків та Сандомир. Ці особливості політичних поглядів Катерини в чималому ступені сприяли формуванню стереотипу про лідируючу роль Російської імперії в проділах Польщі.

Серйозні протиріччя негативно впливали на табір держав-учасниць поділів Речі Посполитої. Росія і Австрія не хотіли допустити посилення Прусії, яка намагалася захопити майже уся польські землі. Однак, 3 січня 1795 р. був підписаний договір про поділ Речі Посполитої між Австрією ті Росією. Перед цією коаліцією Пруссія була змушена відступити. Після довготривалого торгу вона, на кінець, 24 жовтня 1795 р. підписала договір про поділ. Отже, на основі російсько-австрійського та російсько-прусського договорів, підписаних у Петербурзі, Польща втретє була поділена. За умовами цього поділу, Австрія отримала землі до Піціли та Бугу на півночі і до Вісли на заході (північні частини Краківського та Сандомирського воєводств, Люблінське воєводство, частини Хомської землі і Мазовії), які були названі „Новою Галичиною”; разом 47 тис. кв. км, 1, 5 млн. населення. Прусія отримала решту Мазовії (з Варшавою) і частину Литви та Білорусії до Німана, а також західну частину Підляшшя і невеличку частину Краківського воєводства біля Сєвєрського князівства; разом 48 тис. кв. км, 1 млн. мешканців. Ці території отримали назву „Нова Південна Пруссія”. Росія, не захопивши нічого з етнографічних польських земель, задовольнилася територією завбільшки з Англію. До неї були приєднанні Курляндія, решта Литви, Білорусії і Підляшшя, західна частина Волинського воєводства, західні частини Хомської землі і Бєлзького воєводства; разом 120 тис. кв. км, 1, 2 млн. населення. В дечому третій поділ Польщі був позитивним, оскільки вперше за багато десятиліть українські землі були об'єднані в єдине ціле, хоча й перейшли під владу нового самодержавства. Загалом, основна частина польських земель була захоплена Пруссією. Її кордон пересунувся на схід до Немана і проходив по лінії Каунас-Гродно-Брест. (додаток 6).

До підписаної 26 січня 1797 р. у Петербурзі конвенції, як додатку до петербурзького договору від 24 жовтня 1795 р. , був включений таємний протокол, у якому зазначалося: „з огляду на необхідність усунути геть усе, що може оживити пам'ять про існування Польського королівства. . . високі договірні сторони погодилися. . . ніколи не вводити до своїх титулів назву або навіть вказівку на назву Польського королівства, що має залишитися придушеним віднині на віки вічні”. Тобто, Росі, Австрія і Пруссія зобов'язувалися не згадувати у титулатурі своїх правителів назв „Польща”, „Польське королівство”, ліквідувати польське громадянство, спільно протидіяти спробам відновити Польську державу. Автори конвенції вважали, що Польська держава зникла з політичної карти Європи назавжди, і пам'ять про неї повинна загинути. Конвенція послужила основою для укладення тісного союзу Росії, Австрії і Пруссії, який 1815 року переріс у Священний союз цих держав - могутнього захисника імперських режимів у Європі. Лінія поділу, яку ці три держави провели через Польщу, стала „ланцюгом, що прикував їх одну до одної, спільний грабіж зв'язав їх узами солідарності ”.

Польська держава перестала існувати. Після третього поділу Польщі вже не зосталось чим правити. 25 листопада 1795 р. , у день святої Катерини, під тиском російської імператриці Станіслав Август у Гродні зрікся престолу.

У дослідженні причин падіння Речі Посполитої, які ведуться від кінця 18 ст. , увага акцентувалася на аналізі внутрішніх і зовнішніх факторів розвитку цієї держави у 16-18 ст., особливо в останні півтора століття її існування. Міркування, які при цьому висловленні, зводяться, по-перше, до того, що державний устрій Речі Посполитої, заснований на засадах шляхетської демократії й функціонуванні якого все більш деструктивну роль відігравали магнати, послідовно послаблював її, а державні реформи, завданням яких було вивести країну із занепаду, проводилися з великим запізненням і без належної рішучості, майже не порушуючи станово-шляхетський характер устрою; по-друге, до того, що Річ Посполита перебувала в оточенні могутніх абсолютистських держав, котрі не були зацікавленні в існуванні в існуванні, тому противилися її реформуванню, а коли воно розпочалося, то, занепокоєні цим, вдалися до її ліквідації. Одні історики визначальною у загибелі Речі Посполитої вважають дію внутрішніх, інші - зовнішніх чинників, а ще інші дотримуються думки, що визначальними були й ті, і другі, і що можна говорити лише про те, котрі з них були у той чи інший час більш вагомі.