В той же час історія ставлення середньовічних християн до мусульман є історією коливань і відтінків. До XI ст. християнські паломництва в завойовану мусульманами Палестину здійснювалися мирно, і лише у деяких теологів вимальовувався апокаліпсичний образ ісламу.

Усе змінилося в XI ст., коли усією пропагандою, що висувала на перший план ненависть християн до прибічників Магомета, були підготовлені і майстерно організовані хрестові походи. Але все ж через цю опущену завісу між християнами і мусульманами, які, здається, підіймали її тільки для того, щоб воювати, через цей бойовий фронт, тривали і навіть розширювалися мирні контакти і обміни. Передусім торговельні обміни. Які б ембарго не накладало папство на вивезення християнських товарів в мусульманський світ, ці заборони підривала контрабанда. Потім інтелектуальні обміни. Не те щоб багато християнських інтелектуалів спокушались переходом в інший табір, по правді кажучи, араби головним чином передавали християнським ученим грецьку науку, накопичену в східних бібліотеках і пущену в обіг мусульманськими ученими, які принесли її на західну окраїну ісламського світу, в Іспанію, де вона у міру Реконкіста жадібно вбиралася освіченими християнами.

Більш того, у Святій землі, головному місці військового протистояння християн і мусульман, швидко встановилися стосунки мирного співіснування.

Щодо навколишнього світу, то селян здебільшого обмежувався їх поселенням та двором, предметно-чуттєве ставлення до якого визначало його центральну роль у системі космічних уявлень людей середньовіччя. "В дворі землероба містилась модель Всесвіту".

Той світ поруч із земними істотами, предметами і явищами включав у себе ще і інший світ, що породжується релігійним свідомістю і забобонами. Цей світ, на наш сучасний погляд, можна було б назвати подвоєним, хоча для людей середніх віків він виступав як єдиний. Про кожен предмет окрім обмежених відомостей, що стосуються його фізичної природи, існувало ще і інше знання - знання його символічного сенсу, його значень у різних аспектах відношення людського світу до світу божественного. Символічне подвоєння світу надзвичайно його ускладнювало, і кожне явище можна і потрібно було по-різному тлумачити і розуміти, бачити за його зримою оболонкою ще і суть, приховану від фізичного погляду. Світ символів був невичерпний.

Здавалося б, християнство XIII ст. хотіло вийти зі своїх меж. Воно почало замінювати ідею хрестового походу ідеєю місії і ніби було готове відкрити обійми всьому світу. Але воно залишалося замкнутим світом того суспільства, який міг приєднати до себе насильно одних нових членів, але виключити інших, тобто визначався справжнім релігійним расизмом. Приналежність до християнства була критерієм цінностей і поведінки. Війна між християнами була злом, але ставала обов'язком, коли її вели проти іновірців. Лихварство було заборонене в християнському середовищі, але дозволене невірним, тобто євреям. Бо усі інші, весь цей строкатий світ язичників, яких християнство або відкидало, або тримало поза своїми межами, існували усередині нього, будучи об'єктом виключення із загального правила.

Поряд із забобонами і символами, які існували у ще з язичницьких часів, замкнутий на землі, закритий на цьому світі християнський світ широко розкривався вгору, у бік неба. Всесвіт став системою концентричних сфер - така була загальна концепція; думки розходилися лише відносно кількості і природи цих сфер. Уявлення про небесну ієрархію сковувало волю людей, заважало їм торкатися структури земного суспільства, не розхитуючи одночасно суспільство небесне. Воно затискало смертних в лещатах мережі ангелів і звалювало на їх плечі на додаток до вантажу земних повелителів важкий тягар ангельської ієрархії серафимів, херувимів і престолів, сил і влади, архангелів і ангелів. Людина звивалась у кігтях диявола, заплутувалася серед помахів і биття мільйонів крил на землі і на небі, і це перетворювало її життя на жахіття. Адже реальністю для нього було не лише уявлення про те, що небесний світ такий же реальний, як і земний, але і про те, що обоє вони складають єдине ціле - щось заплутане, що заманює людей в тенета надприродного життя. У давніх германців навіть був звичай вибирати собі покровителя з числа апостолів, витягуючи запалену свічку, на якій було написане його ім'я. Складається враження, що середньовічна людина не відокремлювала земне життя від небесного.

Цьому змішанню простору або, якщо завгодно, просторовій безперервності, яка переплітала і сполучала небо і землю, відповідала аналогічна безперервність часу. Час - лише момент вічності. Опанувати час, виміряти його, отримати з нього користь або вигоду вважалося гріхом. Увірвати від нього хоч одну частку - крадіжкою. Людина не володіла часом бо час - власність бога.

Цей божественний час безперервний і лінійний. Він відрізняється від часу філософів і учених греко-римскої античності, які, якщо і не сповідували єдиний погляд на якийсь час, спокушалися все ж в тій чи іншій мірі уявленням про постійно поновлюваний циклічний час, вічний кругообіг. Хоча римські історики уже були набагато сприйнятливіші до лінійного плину часу. Такий час був і постійно новим, таким, що виключає всяке повторення, бо не можна увійти двічі до однієї і тієї ж води, і постійно схожим. Це уявлення залишило свій відбиток на середньовічній ментальності.

Час для кліриків Середньовіччя і тих, хто знаходився під їх дією, був історією, яка мала певний напрям. Проте він йшов по низхідній лінії, являючи собою картину занепаду. У безперервність християнської історії втручалися різні чинники періодизації. Однією з найбільш дієвих схем був розподіл часу по днях тижня. Макрокосм, всесвіт проходить, як і мікрокосм, людина, через шість віків на кшталт шести днів тижня: від створення Адама до потопу, від потопу до Авраама, від Авраама до Давида, від Давида до вавілонського полону, від вавілонського полону до Різдва Христового, від Христа до кінця світу. Такі ж і шість віків людини : дитинство, юність, молодість, зрілість, старість і кволість.

Лінійний час був поділений надвоє в головному пункті: втіленні Господа. У VI ст. були закладені основи християнської хронології, яка вела відлік часу з негативним і позитивним знаком від Різдва Христового: до і після народження Ісуса Христа. Доля людей уявлялась абсолютно різною залежно від того, по яку сторону від цієї центральної події вони жили. До Христа у язичників не було жодної надії на порятунок. Будуть врятовані одні лише праведники, які чекали в лоні Авраама, коли Христос зійде, щоб звільнити їх. Окрім численних старозавітних праведників, порятунок був приготований також декільком популярним персонажам античності, яких священний переказ викинув обхідним шляхом з пекла.

Справді, середньовічні християнські мислителі намагалися щосили зупинити історію, завершити її. Феодальне суспільство з його двома панівними класами, рицарством і духовенством, розглядалося як кінець історії.

Перед лицем цих двох тенденцій - песимістичної концепції занепаду історії і позачасового оптимізму, що цікавився тільки вічними істинами, - пробивалися боязкі спроби оцінити сьогодення і майбутнє. Тут головною тенденцією була та, яка, приймаючи схему віків світу і діагноз про старість, що наступила, підкреслювала переваги старечого віку. .

Ле Гофф підтримує формулу М. Блока, яка, здавалося б, резюмувала ставлення середньовічних людей до часу: повна байдужість. А. Я. Гуревич погоджується з цим, але з деякими уточненнями: байдужість не до часу, а до його змін та розвитку.

У країнах Скандинавії ставлення до хронології та точних дат було таким же, як і у західноєвропейських, за винятком невеликих відмінностей, основною з яких був рахунок поколінь. Визначивши приналежність особи до того чи іншого покоління або встановивши їх послідовність, отримували цілком задовільне уявлення про зв'язок речей, перебіг подій і обгрунтованість правових домагань. Поняття покоління відтворювало відчуття живої спадкоємності органічних людських груп, в які індивід включався як реальний носій зв'язків, що сполучають сьогодення з минулим і передавали їх в майбутнє. За допомогою перерахування предків з'ясовували не загальну хронологію народу, племені, держави, а спадкоємні зв'язки в межах роду, сім'ї, далеко не завжди встановлюючи їх співвідношення з течією часу за межами кола спорідненості. Значення цієї форми ставлення до часу, яку можна було б назвати родовим або сімейним часом, визначалося переважно інтравертним характером сімейно-родових груп, що вели відособлений спосіб життя і лише поверхнево пов'язаних між собою. На кожному хуторі, в селищі, общині час проходив, підкоряючись ритму зміни поколінь і тих нечисленних і нерізноманітних подій, які накладали відбиток на життя групи.

Навіть Скандинавські Саги, які мали велику кількість посилань на час, не мали чіткої хронології і ці дати важко ідентифікувати. Датування не мало сенсу. Минуле розумілось як пласт часу.

Але в своїй основі людина Середньовіччя все-таки була байдужою до тривалості часу. Ця байдужість виражалася у скупих на дати хроністів (вони взагалі були байдужі до точних цифр), у невизначених виразах на зразок "в цей час", "тим часом", "незабаром після цього". Масовій свідомості, в першу чергу, було властиве змішення часів, вона плутала минуле, сьогодення і майбутнє. Це змішання проявлялося особливо виразно в стійкості почуття колективної відповідальності - характерній рисі примітивізму. Усі люди, що нині живуть, відповідають за провину Адама і Єви, усі сучасні євреї відповідальні за страсті Христові, а всі мусульмани - за магометову єресь. Як було вже відмічено, хрестоносці кінця XI ст. вважали, що вони прямують за море, щоб покарати не нащадків катів Христа, а самих катів. Так само і анахронізм костюмів, що довго зберігався, в образотворчому мистецтві і театрі свідчить не лише про змішання епох, але головним чином про почуття і віру середньовічних людей в те, що усе істотне для людства є сучасним. Щороку впродовж тисячоліть літургія змушувала християн наново переживати стислу в ній з надзвичайною силою священну історію. Тут ми маємо справу з магічною ментальністю, яка перетворює минуле на сьогодення, тому що канвою історії служить вічність.

Проте, вже саме втілення Господа створювало необхідність датувань. Життя Христа розділило історію на дві частини, на цій події грунтувалася християнська релігія; звідси - і схильність, більше того, надзвичайна чутливість до хронології.

У різних країнах рік починався по-різному, найпоширеніший хронологічний "стиль" на середньовічному Заході починав рік з Великодня. Дуже мало був поширений стиль, якому, як відомо, належало майбутнє: з 1 січня, Обрізання Господнє. З різних моментів починалася і доба: із заходу, півночі або полудня. Доба ділилася на години неоднакової тривалості; це був старий римський годинник, що в певній мірі християнізувався.

У повсякденному житті середньовічні люди користувалися хронологічними орієнтирами, запозиченими у різних соціочасових систем. Вимір часу залежав від економічних і соціальних структур. Насправді, ніщо не виражає краще структуру середньовічного суспільства, як метрологічні феномени і конфлікти, що виникали навколо них. Часові і просторові мірки були знаряддям панування у соціумі. Той, хто розпоряджався ними, досить сильно посилював свою владу над суспільством. Множинність часів в середні віки можна уподібнити соціальним битвам цієї епохи. Подібно до того, як у селі і місті йшла боротьба навколо мір місткості, які визначали раціони харчування і рівень життя (за і проти сеньйора або міської влади), так і міра часу була ставкою в боротьбі, яку вели за неї панівні класи: духовенство і аристократія. Як і писемність, міра часу залишалася протягом більшої частини Середньовіччя надбанням могутніх верхів. Народна маса не володіла власним часом і була нездатна навіть визначити його. Вона підкорялася часу, який визначали дзвони, труби і рицарські роги.

Середньовічний час був перш за все часом аграрним. У світі, де найголовнішою була земля, з якої жило, багато чи бідно, майже усе суспільство, першим хронологічним орієнтиром був аграрний, що поєднувався з природними ритмами і довго залишався часовою міркою.

Сільський час - це час великої тривалості. Час сільськогосподарських робіт, селянський час, був часом очікування і терпіння, постійності, відновлення, якщо не нерухомості, то принаймні опору змінам. Він не був насичений подіями і не потребував дат - або, вірніше, його дати підкорялися природному ритму. Бо сільський час був природним часом з його діленням на день, ніч і пори року.

У тому світі, де штучне світло було рідкістю (техніка освітлення навіть стосовно денного часу почала розвиватися лише в XIII ст. з появою віконного скла), ніч була багата на загрози і небезпеки. Духовенство користувалося восковими свічками, сеньйори - факелами, простолюддя обходилося сальними свічками. Через це особливо великою була небезпека пожежі.

Проти загроз, що йшли від людей, закривали на ніч ворота, в церквах, замках і містах виставляли варту. Середньовічне законодавство карало з винятковою силою правопорушення і злочини, які здійснювалися вночі. Це було серйозною обтяжуючою обставиною.

Найкраще виражає аграрний характер часу, що в середні віки повторювалася всюди: в рельєфах церковних тимпанів, на фресках і мініатюрах, в літературі, і особливо в поезії - тема дванадцяти місяців. Зображували місяці у вигляді сцен сільського повсякдення - від вирубування лісу і випасу свиней до забою свиней і гулянок із цього приводу біля вогнища. При цьому важливо те, що разом з селянським часом проявлялись і інші форми соціального часу: час сеньйоріальний і час церковний.

Сеньйоріальний час був передусім військовим. Він складав особливий період року, коли поновлювалися військові дії і коли васали зобов'язані були нести службу сеньйорам. Це був час військових зборів.

Сеньйоріальний час був також і часом збору селянських податків. Віхами річного часу були великі свята, і деякі з них акумулювали почуття часу селянської маси: це свята, до яких приурочувалися натуральні оброки і грошові платежі. Дати внесків варіювалися в різних районах і сеньйоріях, але в хронології внесків виділявся загальний період - кінець літа, коли після збору урожаю стягувалася основна частина податей. Найбільш важливою датою був день св. Михайла (29 вересня), іноді ж внески відстрочувалися до дня св. Мартіна зимового (11 листопада).

Втім середньовічний час передусім був релігійним і церковним. Це було пов'язано із міцним становищем церкви у суспільстві, яка була тісно пов'язана із панівним класом і часто виражала його інтереси, претендуючи, разом з тим на те, щоб виражати інтереси усього суспільства. Водночас основна одиниця часу - рік, в першу чергу, існував як рік літургійний. І особливо важливою рисою середньовічної ментальності було те, що цей літургійний рік сприймався, як послідовність подій з драми втілення, з історії Христа, що розгорталася від Різдвяного посту до Трійці, а крім того, він був наповнений подіями і святами з іншого історичного циклу - життя святих. Дні пам'яті великих святих уклинювалися в христологічний календар, і разом з Різдвом, Великоднем, Вознесінням і Трійцею однією з найважливіших дат релігійного року був день Усіх святих. Ще більш посилювало значення цих свят в очах середньовічних людей, остаточно надаючи їм роль тимчасових віх те, що вони давали і точки відліку економічного життя, визначаючи дати селянських платежів або вихідні дні для ремісників і найманих робітників.

Церква також визначала склад їжі, яку можна було вживати в ті або інші відрізки часу, і суворо карала за порушення посту; вона втручалася навіть в сексуальне життя, наказуючи, коли статевий акт допустимий а коли він гріховний. З допомогою заупокійних молитов і мес церква могла скорочувати терміни замогильних мук душ, отже, здійснювала контроль не лише над часом живих, але і над часом мертвих. В результаті такого всеосяжного контролю над часом досягалось повне підпорядкування людини пануючій громадській і ідеологічній системі. Час індивіда не був його індивідуальним часом, належало не йому, а вищій силі, що стоїть над ним.

Церковним же час був ще і тому, що тільки духовенство уміло вимірювати його. Церква одна потребувала цього в цілях літургійних і одна здатна була це робити, хоча і з невеликою точністю. Церковний відлік часу, і особливо розрахунки днів Великодня, дав перший поштовх прогресу у вимірі часу. Духовенство було володарем часу. Це добре характеризує випадок із судовим поєдинком, що був призначений на дев'яту ранку, на який прийшла тільки одна людина, і, щоб зафіксувати поразку протилежної сторони довелось шукати священника який, хоч трохи розбирався у часі. Дзвін, що закликає священиків і ченців до служби, був єдиним засобом відліку денного часу. Лише з його допомогою можна було приблизно визначити час дня, орієнтований на годинник церковних служб, завдяки чому регламентувалося життя всіх людей.

Час аграрний, час сеньйоріальний, час церковний. Характерним для них було, врешті, те, що усі вони тісно залежали від природного часу. Найбільш очевидний цей зв'язок в аграрному часі, але якщо придивитися, то він не менший і в двох інших його видах.

Розділ ІV. "Християнський Світ". Уявлення та забобони

Із утвердженням християнства Середньовічний світ ніби струшував з себе лахміття і всюди одягався в нову білу сукню церков. У той час майже всі єпископальні, монастирські церкви, присвячені різним святим, навіть маленькі сільські каплиці були перебудовані віруючими і стали ще кращими.

Найбільш блискучий "зовнішній" прояв християнства відбувся близько 1000 року. Широке будівництво, безумовно, зіграло важливу роль у прогресі середньовічного Заходу в період між X і XIV ст., перш за все, за рахунок стимулювання економіки. Зростання виробництва будівельних матеріалів (камінь, деревина, залізо), поява більш досконалих технологій і виготовлення знарядь праці для цього виробництва, транспортування і підйом каменю і значних мас, праця найманої робочої сили, фінансування робіт - все це зробило будівництво центром першої і майже єдиною середньовічної індустрії.

Але цей будівельний бум не був первинним явищем. Він відбувся у відповідь на певні потреби, серед яких головною була необхідність розмістити більш численне населення. Звичайно, не завжди є прямий зв'язок між розміром церкви і числом парафіян. Міркування престижу і побожність в такій же мірі спонукали до великих розмірів.

До збільшення чисельності населення, на думку Ж. Ле Гоффа, призвела так звана аграрна революція X-XIII ст., зрушення кількості населення скромно проявилися в каролінзьку епоху, потім поступово наростали до тисячного року, після якого відбулося значне прискорення росту. Ця революція змушувала шукати нові способи господарювання, та розширення посівних площ. Найчастіше нові поля були лише продовженням старих і являли собою поступово розширювані в навколишніх цілинних землях і пасовищах прогалини. Новаторства примушували людей відступати спалювати чагарники, але вони рідко наступали на ліси, як через недосконалість знарядь праці (головним засобом середньовічних розчисток було тесло, а не сокира), так і тому, що сеньйори бажали зберегти місця полювання, а сільські громади не хотіли надмірно скорочувати лісові ресурси.

Паралельно з цією внутрішньою експансією християнський світ вдався і до зовнішньої. Навіть здається, що спочатку перевага віддавалася другому, оскільки військові засоби отримання доходів здавалися більш легкими, ніж мирні.

Так зародився подвійний завойовницький рух, результатом якого стало розширення кордонів християнського світу в Європі і далекі хрестові походи в мусульманські країни. Поширення християнства по Європі з великою силою відновилося у VIII ст. і продовжувалося в IX і X ст., перейшло майже повністю до рук німців, що населяли околиці християнських земель, які межували з язичницькими на півночі та сході.

З середини XI ст. іспанська Реконкіста взяла на себе досі невідому місію релігійної війни і проклала шлях у військовому і духовному відношенні, хрестовим походам. Пізніше французька колонізація Південної Франції і королівства обох Сицилій, як і німецька колонізація Пруссії, офіційно також подавалась як хрестові походи.

Хоча в походах брали участь люди з різних соціальних шарів, вони були натхнені схожими пристрасними релігійними почуттями. Паралельно лицарській армії виникла армія бідноти. У Перший хрестовий похід армія бідноти, як найбільш натхнена, рушила першою, перебивши на шляху багато євреїв, вона поступово розпалася і припинила існування під ударами голоду, хвороб і турків, так і не досягнувши мети - Святої землі. Але ще тривалий час по тому хрестоносний дух підтримувався в нижчих шарах суспільства, де проникливість і чарівність його міфів були особливо сильними. І похід дітей, юних селян, на початку XIII ст. став утіленням цієї зворушливої прихильності йому.

Поразки, що слідували одна за одною, швидке виродження містики хрестових походів у політику, навіть у політику скандальну, довго не могли заспокоїти це потужне збурення Заходу. Поклик заморських земель протягом XII в. і пізніше розбурхував уяву і почуття людей, яким не вдалося знайти у себе, на Заході, сенсу їх колективного та індивідуального призначення.

У той час, коли Єрусалим володів уявою західних людей, інші міста, більш реальні і більш відкриті земному майбутньому, розвивалися на самому Заході. Міста були породжені не тільки торгівлею, але також і підйомом сільського господарства на Заході, яке стало краще забезпечувати міські центри припасами і людьми.

Але міста грали також і роль торгових вузлів, яка в історичній літературі, була за ними справедливо визнана, хоча її значення було трохи перебільшене.

Переміщення центру ваги культури, завдяки чому першість від монастирів відійшла до міст, ясно виявилося в двох галузях - в освіті та архітектурі.

Новий образ мистецтва - готичний - з'явився в місті, а будівництво міських соборів стало його найвищим досягненням. Іконографія цих соборів висловлювала дух міської культури.

Вклад церкви в цей піднесення християнського світу був одним з головних. Не можна, правда, сказати, що вона безпосередньо грала істотну роль в економічному розвитку, як це, сильно перебільшували раніше. Попри це церква була вельми діяльною в економічній сфері. На початковій стадії піднесення вона вкладала кошти, якими вона одна лише і володіла. Починаючи з тисячного року, коли економічний підйом, особливо розвиток будівництва, зажадав фінансування, яке не могло бути забезпечено звичайним перебігом господарського життя, церква витягла накопичені нею скарби і пустила їх в обіг. Звичайно, це робилося під виглядом дива, але чудотворні покриви не повинні приховувати від нас економічних реалій. Коли єпископ чи абат бажав розширити, перебудувати собор чи монастир, він відразу ж знаходив чудесний скарб, який дозволяв йому якщо не повністю здійснити задумане, то щонайменше приступити до будівництва.

Церква протягом всього цього періоду протегувала купцям і допомагала викорінення упередження проти них, з-за якого пустопорожній клас сеньйорів зневажав їх. Церква здійснила реабілітацію діяльності, що забезпечило економічний підйом, і з праці, як кари, згідно якої, у книзі Буття, людина повинна заробляти хліб насущний у поті чола, зробила засіб порятунку.

Однак, незважаючи на успішну адаптацію, церква вже не могла ним керувати Світом, як в Раннє Середньовіччя. З кінця XII ст. нові ордери цистерціанців і премонстрантів почали втрачати свій вплив. Навіть до жебрацьких орденів ставлення вже було не одностайним: оскільки праця ставала базовою цінністю нового суспільства, допустити, що можна жити жебрацтвом, було непросто. Університетські викладачі, письменники, які були, безсумнівно, виразниками більш широкого громадської думки, сильно дорікали їхніх братів жебрацтвом.

Її ідеологічна монополія зіштовхнулася з небезпечною загрозою. Починаючи з перших проявів піднесення Заходу близько тисячного року, лідерство церкви вже стало оскаржуватися, і перш за все єресями.

Також відбулись зміни і у суспільному житті, західна література почала описувати християнське суспільство за новою схемою, яка відразу ж отримала визнання. "Триликий люд" складав суспільство: священики, воїни, селяни. Три категорії були різні, але доповнювали ода одну: кожна потребувала іншу. Їх гармонійна єдність і була "тілом" суспільства.

Але частіше суспільство мислилося в протистоянні двох груп: в певній перспективі ними могли бути клірики і миряни, якщо ж мова йшла лише про світське суспільство, то - сильні і слабкі, більші і менші, багаті і бідні, з юридичної точки зору говорилося про вільних і невільних.

Порушувались права церкви на одноосібність економічної влади. Таким порушником став клас купців, чия поява ознаменувало перехід від закритої (церква) до відкритої економіки - клас могутній економічно що виявляв незадоволення підпорядкуванням священикам та воїнам. Виразно видно, як традиційне середньовічне суспільство намагалось знайти один з консервативних варіантів рішення: так, наприклад, в англійській проповіді XIV ст. можна прочитати, що Бог створив кліриків, дворян і селян, а диявол - бюргерів і лихварів, а німецька поема XII ст. стверджувала, що четвертий клас, клас лихварів ("Wuocher"), править трьома іншими.

Церкві доводилося пристосовуватися, найбільш "живі" уми в теології проголосили, що всяке ремесло, всяке "становище" може бути виправдане, якщо воно поєднується з ідеєю Спасіння.

Конфлікт розгортався також між священним владикою і государем. Кожна зі сторін намагалася вирішити його на свою користь. Сполучаючи обидві влади у своїй особі, папа ставав імператором, король ставав священиком. Кожен намагався реалізувати по-своєму єдність духовної і світської влади.

Середньовічне право дуже довго не визнавало класового розпаду суспільства. Закони єдності виявилися вельми довговічними. З римського права до канонічного прийшла максима, якою керувалася вся середньовічна юридична практика: "Що стосується всіх, має бути схвалене всіма". І порушення одностайності розглядалося як скандал. Теологи і декретисти XIII ст. з сумом констатували, що "природа людська схильна до розбіжностей", вбачаючи в цій зіпсованості результат первородного гріха. Схильності середньовічного розуму були такі, що постійно викликали до життя всілякі громади та групи, звані тоді "університетами". Під цим терміном розумілася тоді будь-яка корпорація або колегія, а не тільки університети в нашому розумінні. Ідея групи невідступно переслідувала середньовічну думка, яка намагалася визначити найменше число складових її осіб. Головним завданням було не залишати індивіда на самоті. Від одинака слід було чекати лише злодіянь. Відокремлення вважалося великим гріхом.

Намагаючись наблизитися до людей Середньовіччя в їх індивідуальності, ми незмінно переконуємося, що індивід, що належав, як і в будь-якому іншому суспільстві, відразу до декількох громад і груп, не стільки утверджувався, скільки повністю розчинявся в цих спільнотах

Гординя вважалася "матір'ю всіх пороків" лише тому, що вона являла собою "роздутий індивідуалізм". Порятунок може бути досягнуто лише в групі і через групу, а самолюбство є гріх і погибель.

Із розширенням влади королів більшу роль почало відігравати світське судочинство. Серед функцій, відібраних феодалами у публічної влади, судова залишалася найважчою для всіх залежних від сеньйора людей. Без сумніву, васал викликався до суду частіше, щоб сидіти на ньому поруч із суддею або навіть замість нього, ніж щоб бути обвинуваченим, але і він підпорядковувався вердиктам суду за свої правопорушення, якщо сеньйор володів правом тільки "нижчою юстиції", або за свої злочини, якщо сеньйору належала й "вища юстиція". В'язниця, шибениця, ганебний стовп - ці похмурі продовження сеньйоріального трибуналу швидше символізували придушення, ніж правосуддя. Прогрес королівської юстиції, крім поліпшення роботи правосуддя, допомагав емансипації людини, чиї права краще були захищені в такій широкій спільності, як королівство, ніж у такій вузькій і тому більш скромній і переважаючій, як сеньйор. Але прогрес цей був вельми неквапливим. Людовік Святий, государ з числа найбільш стурбованих усуненням несправедливості і зміцненням авторитету королівської влади, ставився до сеньоріальної юстиції з незмінною повагою. Гільйом де Сен-Пату наводить з цього приводу показовий анекдот. На кладовищі церкви в Вітрі король в оточенні натовпу слухав проповідь домініканця брата Ламбера. Неподалік у таверні так галасувало "збіговисько людей", що заглушало мову проповідника. "Блаженний король запитав, під чиєю юрисдикцією знаходиться ця місцевість. Йому відповіли, що під королівської. Тоді він наказав сержантам втихомирити людей, заглушують слово Боже, що і було виконано". Біограф государя зауважує: "Вважають, що блаженний король запитав, під чиєю юрисдикцією ця місцевість, з побоювання зазіхнути на права, що йому не належали".

Подібно до того, як спритний васал міг використовувати для своєї вигоди множинність і часом суперечливість своїх ленних зобов'язань, так і винахідливий підданий сеньйора міг уміло виплутатися зі складного становища. Але народна маса все частіше відчувала додатковий гніт.

Сільські громади часто з успіхом чинили опір сеньйоріальним вимогам. Їх об'єднувала економічна база. Вони управляли, розподіляли і захищали випаси і громадські лісові угіддя, які мали життєво важливе значення для більшості селянських сімей, забезпечуючи їх дровами і підніжним кормом для свиней і кіз. І все ж у сільській громаді не було рівності. Кілька домашніх господарів - найчастіше ними були багаті селяни, але іноді просто нащадки найбільш шанованих родів - панували в громаді, вирішуючи її справи для своєї вигоди. Вони часто утворювали гільдію або братство, оскільки сільська громада, як правило, не була спадкоємицею первісної сусідської громади, але була більш пізнім соціальним формуванням, сучасним рухом, який увінчався розквітом X-XII ст. та створенням нових інститутів.

У місті корпорації і братства, які забезпечували економічний, фізичний і духовний захист своїх членів, також не були тими егалітарними інститутами, якими їх часто уявляють. Вище корпорацій перебувала групка багатіїв, що доповнювали свою економічну могутність політичною владою, яка реалізується ними через підставних осіб або безпосередньо.

Але якщо сільські і міські громади більш гнітили, ніж звільняли індивіда, то треба відзначити, що вони були засновані на певних принципах, що змушували тремтіти весь феодальний світ. У цьому міському русі, з продовженням у селах, революційний сенс мало те, що клятва, що зв'язує членів первісної міської комуни, на відміну від васального договору, що з'єднував вищого з нижчим, була клятвою рівних. Феодальній вертикальній ієрархії було протиставлено горизонтальне суспільство. Клятва встановлювала між бюргерами відносини вірності.

Навіть якщо міста і не були тим викликом феодалізму, тим антифеодальним винятком, якими їх часто описують, все одно вони являли явище незвичайне і для людини, що жила в епоху виникнення міст, виступали як якась нова реальність, в тому скандальному значенні, яке надавало поняттю новизни Середньовіччя.

Середньовічне місто не справляло враження монстра страхітливих розмірів. На початку XIV ст. дуже небагато міст досягли стотисячного числа жителів: Венеція та Мілан. Населення Парижа, самого великого міста, на північ від Альп, без сумніву, не перевищувало 80 тисяч, а приписувані йому 250 тисяч жителів треба визнати явним перебільшенням. Брюге, Гент, Тулуза, Лондон, Гамбург, Любек, як і інші міста першого рангу, налічували від 20 до 40 тисяч городян.

Часто і справедливо звертали увагу на те, як село проникало в середньовічне місто: городяни вели напівселянське життя, усередині міських стін ховалися виноградники, сади, навіть луки і поля, бродила худоба, височіли купи сміття.

І все ж для Середньовіччя контраст міста і села був яскравіший, ніж для інших суспільств та цивілізацій. Міська стіна служила найбільш укріпленим кордоном з усіх, відомих в ту епоху. Стіни, башти та ворота розділяли два світи. Міста заявляли про свою оригінальність, про своєрідність, пихато розміщуючи на своїх печатках зображення стін, що зберігали їх спокій. Трон слави - Єрусалим, або престол зла - Вавилон, місто завжди залишалось для Середньовіччя символом екстраординарності. Бути городянином або бути селянином - тут проходив один з найбільших розломів середньовічного суспільства.

Але якою була роль і яке було майбутнє цих міських острівців Заходу? Їх процвітання могло живитись лише землею. Навіть міста, більше інших збагатилися за рахунок торгівлі, засновували свою могутність на сільській окрузі.

Між містами та їх сільською округою встановилися складні стосунки. На перший погляд міський, вплив був сприятливим для населення сіл. Селянин-переселенець знаходив там свободу: або, поселившись в місті, він автоматично ставав вільним. Звідси знаменита німецька правова норма: "Міське повітря робить вільним". Вона мала уточнення: "Міське повітря робить вільним через рік і один день", тобто після того, як людина пробуде цей відрізок часу в місті.

Але в результаті виявилося, що міста, які зуміли в середні століття стати державами - Венеціанська республіка, Велике герцогство Тосканське, вільні ганзейські міста - рухалися проти течії історії, їх існування мало-помалу ставало все більш анахронічним. Італія і Німеччина, країни, де міста тривалий час складали економічний, політичний і культурний каркас, відстали від інших країн, домігшись об'єднання лише в XIX ст. Міське середньовічне суспільство не мало перед собою історичного майбутнього.

Мрії церкви про гармонійне суспільство наражались на жорстоку реальність протиріч і боротьби класів. Утримувана кліриками, принаймні, до XIII ст. майже повна монополія на написання літературних творів приховувала інтенсивність класової боротьби в середні століття і могла створити враження, що тільки лише окремі сеньйори і селяни час від часу намагалися порушити соціальний порядок, нападаючи на служителів церкви або на її майно. Все ж таки церковні письменники повідомили достатньо, щоб можна було переконатися в постійності існуючих антагонізмів, що прориваються часом у раптових спалахах насильства, підставою яких була соціальна напруженість на селі.

Якщо в містах з XI по XIII ст. повстання очолювалися бюргерами, які домагалися політичної влади, щоб забезпечити собі свободу професійної діяльності, основи їх багатства, і щоб домогтися престижу, рівного їх економічній могутності, то в селі повстання селян мали на меті не тільки поліпшення становища завдяки фіксації, зменшенню або повного скасування їх повинностей, але часто були простим виразом боротьби за виживання. Більшість селян являли собою масу, що постійно перебувала на межі недоїдання, голоду, епідемій. Саме в цьому черпав свою виняткову силу відчаю рух, який пізніше назвали Жакерія. Якщо і городянами рухав гнів, бажання нових станів помститися церковним та світським сеньйорам за те приниження, в якому їх тримали, то ці почуття були ще сильніше на селі через надмірне презирство, яке сеньйори відчували до мужланів.

Все ж звичною формою боротьби селян з сеньйорами була глуха партизанська війна: крадіжка з панських полів, браконьєрство в лісах сеньйора, підпали його врожаїв. Це був пасивний опір у вигляді саботажу на панщині, відмови платити натуральні оброки, грошові збори. І іноді - втеча.

Ворожість селян до технічного прогресу була величезною. Вона пояснювалася не страхом безробіття, що лежало в основі бунту проти машин на зорі промислового перевороту, а тим, що середньовічна механізація супроводжувалася сеньйоріальною монополією на машини, що робила їх використання обов'язковим і вельми обтяжливим. Численні були селянські бунти проти сеньйоріальних "баналітетних" млинів. Часто сеньйори, особливо абати, розпоряджалися зруйнувати ручні млини селян, щоб зобов'язати їх нести зерно на сеньйоріальні млини і платити млиновий збір.

Серед прихованих форм боротьби класів особливе місце займали незліченні конфлікти навколо мір і ваг. Право встановлювати і зберігати еталони, що фіксують кількість праці та розмір натуральних платежів, було найважливішим засобом економічного панування. Підтримувані одними й оспорювані іншими, ці заходи зберігалися в замку, в абатстві, в бюргерському міському будинку і були об'єктом постійної боротьби. До цієї форми класової боротьби нашу увагу привертають численні документи, що розповідають про покарання селян і ремісників за використання фальшивих мір (це злочин прирівнювали до перенесення межових знаків своїх володінь). Точно так само як множинність юрисдикцій сприяла сеньйоріальній сваволі, численність і різноманітність залежних від волі сеньйора мір і ваг були інструментами сеньйоріального гноблення. Коли англійські королі в XIV ст. намагалися ввести королівський еталон для основних мір, вони не поширювали свої укази на ренти і на орендну плату, чий вимір було залишено на розсуд сеньйорів.

Зіткнення класів, настільки глибоке в селі, незабаром виявилося і в містах, але вже не як боротьба переможних городян проти сеньйорів, а як боротьба дрібного люду проти багатих бюргерів. З кінця XII до XIV ст. нова лінія соціального розлому проходить у містах, протиставляючи бідних - багатим, слабких - сильним, чернь - бюргерству, "худий люд" (popolo minuto) - "жирному люду" (popolo grosso).

Формування патриціату як панівної міської категорії населення, що складається з декількох сімей, що об'єднали в своїх руках володіння міської нерухомістю, багатство, панування в економічному житті міста, а через привласнення міських посад - і контроль над його політичним життям, протиставило верхи численній пригніченій масі. Багаті в місті були протипоставлені бідним. У франкомовних містах традиційно говорилося про "ремесла, засновані на ручній праці або на торгівлі", праця і торгівля були розділені. Незабаром люди ручної праці піднялися проти тих, кого вони не вважали корисними. З кінця XIII в. множиться число страйків і бунтів проти "багатих городян", а кризове XIV ст. викликало до життя люті повстання міського плебсу.

Як відомо, боротьба класів дублювалася на Заході запеклим внутрішньокласовим суперництвом. Конфлікти між феодалами, як продовження боротьби кланів, приватні війни наповнюють собою середньовічну історію та літературу. Рідкісним, але помітним явищем було прагнення окремих представників вищих класів стати на бік повсталих низів. Такими людьми керував ідеалізм або, як у випадку з бідними кліриками, усвідомлення своєї близькості більше до бідних, ніж до решти духовенства.

Крім цих одиничних випадків, ми можемо задатися питанням: наскільки порушені були класовою боротьбою дві сили, що за визначенням стояли над нею і намагалися її стримати, а саме церква і королівська влада? Церква в силу християнських ідеалів покликана була підтримувати рівновагу між бідними і багатими, селянами і сеньйорами і навіть стати підтримкою слабким біднякам, встановити соціальну гармонію, благословенні нею у відомій тричасній схемі суспільного устрою.

Роль церкви була помітною в плані благодійності, в боротьбі з голодом. Суперництво з класом військових спонукало її іноді діяти на користь городян або селян, проти спільної загрози. Вона надихала рух до установлення миру, такого вигідного всім жертвам феодального насильства. Але всі її численні заяви про неупереджене суддівство у суперечці "сильних" і "слабких" погано приховували її схильність ставати на бік гнобителів. Будучи включеною в свою епоху, утворюючи соціально привілейовану групу, нею ж перетворену до спільноти, в касту милістю Божою, церква природним ходом речей змушена була схилятися на бік тих, до числа яких насправді належала.

Позиція королівської влади багато в чому нагадувала позицію церкви, недарма обидві ці сили надавали один одному підтримку у спільній боротьбі, гаслами якої були охорона загального блага від тиранії і захист "слабких" від "сильних".

Королівська влада максимально використовувала всі засоби, які дали їй: право вимагати "тісний" Омаж від всіх сеньйорів, відмова приносити Омаж за землі, якими вона володіла на правах ф'єфа (відмова, яка підкреслює, що король не тільки стоїть на чолі, але й незмірно вищий всієї феодальної ієрархії), забезпечення права патронату над численними церковними установами.. Нижчі верстви, особливо селяни, часто пов'язували свої надії з особистістю государя, розраховуючи, що він звільнить їх від сеньйоріальной тиранії. Але король відчував часом свою самотність перед лицем усіх соціальних класів, усвідомлюючи, що від них може йти загроза. Перебуваючи поза феодальним суспільством, він боявся бути знищеним.

Слід звернути увагу і на значення відносин, які склались в певних центрах соціального життя, що зв'язують різні класи та стилі життя.

Першою у цьому ряду слід назвати церкву як центр парафіяльного життя. Під дією церковної пропаганди там формувалися менталітет і манера думки парафіян, однак церква була не тільки осередком духовного життя громади, але і місцем спілкування. Там проходили збори, туди дзвони скликали жителів у разі небезпеки, наприклад при пожежі, там вели бесіди, проводили ігри, здійснювали операції. І незважаючи на всі зусилля духовенства і соборів, спрямовані на те, щоб перетворити церкву тільки на дім Бога, вона залишалася соціальним центром з багатоплановими функціями, цілком порівняним з мусульманською мечеттю.

Подібно до того як парафіяльне суспільство було мікросвітом, організованим церквою, так і суспільство замку було соціальної осередком, сформованої сеньйорами. Воно об'єднувало молодих синів васалів, посланих туди, щоб служити сеньйору, вчитися військовому мистецтву (а за нагоди - бути заручниками), з сеньйоріальної челяді, а також з тими, хто задовольняв панські потреби в розвагах і служив для підтримки певного феодального престижу, з тими , хто представляв собою світ розваг. Положення всіх цих менестрелів, труверів, трубадурів було двозначним. Зобов'язані оспівувати достоїнства тих, хто їх найняв, перебуваючи в залежності від грошей і милостей своїх господарів, вони частіше за все прагнули у свою чергу стати сеньйорами, причому іноді їм вдавалося здійснити цю мрію.

Захопившись своїм новим ідеалом праці, Середньовіччя виганяло тих, хто добровільно або вимушено перебував у неробстві. Воно виштовхувало на велику дорогу убогих, хворих, безробітних, що збиваються у натовп бродяг. По відношенню до цих нещасних, які ототожнюються з Христом, воно відчуває ті ж почуття, що і до Христа: потяг і страх. Показово, що Франциск Асізький, дійсно бажав жити, як Христос, не тільки змішався з натовпом цих знедолених людей, але хотів стати лише одним з них - жебраком, чужинцем, скоморохом - "блазень Господа", як він сам себе називав. Хіба міг він не викликати тим самим скандалу?

Християни протягом усього Середньовіччя вели діалог з євреями, перериваючи його переслідуваннями і погромами. Єврей-лихвар був необхідний суспільству як кредитор - ненависний, але корисний і незамінний. Євреї і християни особливо часто сперечалися з приводу Біблії.

Євреїв протегували деякі принци, абати, папи і особливо німецькі імператори. Але з кінця XI ст. на Заході посилювався антисемітизм. Його часто пов'язують із хрестовими походами. Цілком імовірно, що дух хрестоносного руху міг додати до антисемітизму додаткову пристрасність.

З II хрестовим походом у 1146 р. вперше з'являється звинувачення в ритуальному вбивстві, тобто у вбивстві християнського немовляти для вживання його крові, з'являються і звинувачення в нарузі над гостями, що в очах церкви було ще більш страшним злочином, яка розглядається як вбивство Бога. Всюди під час "чорної смерті" 1348 р. били євреїв, звинувачуючи їх в отруєнні колодязів. Але основна причина ізоляції євреїв крилася в економічній еволюції, яка сформувала як феодальний світ, так і міське суспільство. Євреїв неможливо було включити в систему васальних зв'язків, зробити членами комуни. Їм не можна було приносити васальну клятву, від них не можна було вимагати присяги на вірність комуні. Мало-помалу вони були відлучені від володінь землею або від пожалувань, від ремесла і торгівлі. Їм залишалися лише маргінальні або незаконні види лихварства і торгівлі.

І все ж схвалення і повсюдне створення гетто відбулося лише в епоху Контрреформації, Тридентського собору. Саме під час великого спаду XVII ст., в період королівського абсолютизму настає те "велике закриття", що можна описати на прикладі ставлення до божевільних. Середньовіччя дивилося на них досить двояко. Їх могли вважати натхненними оракулами, і який-небудь дурень при сеньйорі, а пізніше королівський блазень ставав радником. У сільському світі дурник був фетишем всієї громади. Робилися спроби виділити різні категорії божевільних: "шалені", "буйні", що потребують догляду, або, точніше, ув'язнення в спеціальних госпіталях, першим з яких ще в XIII в. став лондонський "Віфлеєм", або "бедлам"; меланхоліки, чиї недуги також мали фізичне походження - розлиття жовчі, але які потребували скоріше священика, ніж лікаря, і, нарешті, одержимі, яких лише екзорцист міг звільнити від їх страшної недуги.

Багатьох з таких одержимих можна було сплутати з чаклунами. Але наше Середньовіччя не було ще тієї великою епохою полювання на відьом, яким стануть XIV-XVIII ст. Чаклуни поки з великими труднощами знаходили собі місце між єретиками і одержимими. Часто вважають, що вони були уцілілою жменькою далеких нащадків язичницьких волхвів, тих "провісників", яких переслідували пенітенціарії Раннього Середньовіччя, у ході християнізації села.

Але починаючи з XIII ст., державний інтерес, що спирався на відродження римського права, відкриває полювання на відьом. Першими в числі переслідувачів стали папи, що бачили в чаклунах, як і у всіх інших, єретиків, державних злочинців, винних у порушенні християнського порядку.

Найбільш завзятим їх гонителем, які прагнули звинуватити в чаклунстві всіх своїх супротивників, був Філіп Красивий. Його царювання ознаменувався низкою процесів, де нове розуміння державного інтересу проявилося в найбільш потворних формах: попередній висновок обвинувачених, вибивання зізнань будь-якими засобами, пред'явлення комплексного звинувачення відразу у всіх злочинах - у заколоті проти государя, в святотатстві, чаклунстві, розпусті, і зокрема в содомії.

Історія содомії в середні віки ще не написана. Це відноситься і до практики, і до її теоретичного осмислення. У XI-XII ст. поети на античний манер оспівували любов юнаків, і монастирські тексти дозволяють час від часу помічати, що цей чоловічий світ кліриків не залишав без уваги сократичне кохання. Але ставлення до содомії, успадковане від іудейських сексуальних табу, перебувало в повному протиріччі з греко-римської етикою. Содомія вважалася одним з найбільш засуджених злочинів, ставши під впливом курйозного переосмислення Аристотеля "гріхом проти природи", вінцем ієрархії пороків. Але високопоставлені гомосексуалісти могли відчувати себе спокійно (як, наприклад, королі Англії Вільгельм Рудий і Едуард II). Ймовірно, що слабкому поширенню гомосексуалізму сприяли не тільки суворість канонічного права, але й відсутність у сімейних структурах умов, що сприяють формуванню едіпового комплексу. Хоча, можливо, таке враження було створено церковною цензурою, що відсікає всякі натяки на таку поведінку.

Содомія була одним з основних пунктів обвинувачення тамплієрів, жертв знаменитого процесу, порушеного Філіпом Красивим і його радниками. Протоколи процесу тамплієрів показують, що король Франції та його оточення на початку XIV ст. підготували судову репресивну систему, яка нічим не поступається нашій добі з її гучним процесами.

У цю ж епоху відбувається посилення змісту прокажених. Над прокаженими все ще висіло безліч "заборон", і вони також легко перетворювалися на козлів відбувайлів під час лих. У період великого голоду 1315-1318 рр.. євреї і прокажені переслідувалися по всій Франції, підозрювані в отруєнні колодязів та джерел. Філіп V, гідний син Філіпа IV, був ініціатором безлічі процесів проти прокажених, в ході яких у них під тортурами виривалися визнання, що приводили їх на вогнище.

Але, як і у випадку з високородними гомосексуалістами, знатні прокажені знаходилися поза небезпекою, вони могли продовжувати виконувати свої функції і жити серед здорових людей. Прокаженими були король Єрусалимський Балдуїн IV, Рауль, граф Вермандуа, і Річард II.

У число знедолених входили і хворі, особливо убогі, каліки. У світі, де потворність вважалося зовнішнім знаком гріховності, ті, хто був вражений хворобою, був проклятий Богом, отже, і людьми. Церква могла тимчасово приймати їх (термін перебування в госпіталях був обмеженим) і спорадично годувати деяких з них у дні свят. Всім іншим залишалося тільки жебрати і бродяжити. Слова "бідний", "хворий", "бродячий" були синонімами в середні століття. Госпіталі часто розміщувалися біля мостів, на перевалах - у місцях, де обов'язково проходили ці блукачі.

Але головним знедоленим середньовічного суспільства був чужинець. Будучи суспільством примітивним, суспільством замкнутим, середньовічний християнський світ відмовляв стороннім, що не належали до відомих громадам осіб, цим носіям невідомості і неспокою. Людовік Святий у своїх "встановлення", в розділі "Про чужинних людях", прагнув визначити їх положення: "чужинець - людина, не визнана в тутешніх краях".

Узагальнюючи вище сказане можна зробити висновок, що середньовічна людина була дуже близька до природи, і важко провести чітку лінію між людиною і природним середовищем. Уявлення про світ, що панували в середні віки, були багато в чому ілюзорні. Але, ілюзорність ця нітрохи не заважала їх дієвості: ілюзії епохи входять в суспільну практику, рухають людьми. Церква, як бачимо, формувала спосіб життя і мислення людей, але вона була не єдиним фактором.

Про Середньовіччя судять часто-густо у зіставленні з класичною Античністю та з Ренесансом, застосовуючи до його культури критерії, запозичені з цих епох. Але Середньовічна людина була особливою, вона була індивідуальністю і зберігала свою культуру свої традиції, незважаючи на всі протидії тому з боку церкви..

Розділ V. Матеріальна сфера. Право, суспільство, індивід

У Середньовіччі майже вся праця людей зводилась до забезпечення їх їжею та одягом. Усі селянські господарства виробляли продукцію тільки для власного споживання, до того ж християнство не заохочувало до прогресу у господарській сфері, що відбилось як на знаряддях праці так і на технічному оснащенні.