Іван Петрович Павлов

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Доповідь

Іван Петрович Павлов

Авраменко Марина Валеріївна

Київ-2018

План

Передмова

1. Біографія

2. Навчання в університеті

3. Початок наукової діяльності

4. Дослідження фізіології (кровообіг)

5. Робота з С.П. Боткіним

6. Присудження нобелівської премії

7. І.П. Павлов і радянська влада

8. Смерть І.П. Павлова

Список використаних джерел

Передмова

Іван Петрович Павлов - класик природознавства, перший російський лауреат Нобелівської премії, професор, академік, почесний член 132 академій і наукових товариств, почесний доктор Кембриджського університету, засновник найчисленнішої та плідної наукової школи фізіологів, творець Російського товариства фізіологів, Російського фізіологічного журналу, Інституту фізіології РАН.

Відкриття в галузі фізіології травлення та кровообігу, вчення про вищу нервову діяльність ввійшли в золотий фонд світової науки.

1. Біографія

Іван Петрович Павлов народився 26 (14) вересня 1849 року в місті Рязані. Батько його, Петро Дмитрович Павлов, виходець із селянської родини, був у той час молодим священиком однієї із занепалих парафій. Петро Дмитрович був вольовою, життєрадісною людиною, володів міцним здоров'ям, любив роботу в саду і городі. Протягом багатьох років садівництво та городництво були істотною підмогою сім'ї Павлових, що жила тоді небагато. Високі моральні якості, семінарська освіта, яка для жителів провінційних містечок тих часів мала велике значення, здобули йому репутацію досить освіченої людини.

Мати Івана Петровича, Варвара Іванівна, походила також з духовної сім'ї. У молодості вона була здоровою, веселою і життєрадісною, але часті пологи (вона народила 10 дітей) і переживання, пов'язані з передчасною смертю деяких з них, підірвали її здоров'я. Варвара Іванівна не отримала ніякої освіти; однак природний розум і працьовитість зробили її вмілою вихователькою своїх дітей.

Іван Петрович згадував про своїх батьків з почуттям ніжної любові і глибокої вдячності. Цікаві слова, якими завершується його автобіографія: «А перед усім - вічна вдячність батькові й матері, привчили мене до простого, дуже невибагливого життя і дали можливість здобути вищу освіту».

Іван був первістком в родині Павлових. Він ріс здоровим і завзятим. Охоче грав з молодшими братами і сестрами, з малих років допомагав батькові в городі і саду, при будівництві будинку (вивчився трохи столярній і токарній справі), а матері - в домашніх справах. Про цей період життя Івана Петровича Павлова згадує його молодша сестра Л. П. Андрєєва: «Першим його вчителем був батько....». Іван Петрович завжди з вдячністю згадував свого батька, який зумів дітям прищепити звички до праці, порядку, точності та акуратності в усьому.

Грамоту Іван Петрович опанував у віці восьми років, але в школу пішов із запізненням, лише в 1860 р.. Справа в тому, що якось, розкладаючи для просушування яблука на високому помості, восьмирічний Іван впав на кам'яну підлогу, сильно забився і довго хворів. Як правило, період життя Павлова між цією подією і вступом до школи випадає з поля зору його вітчизняних та зарубіжних біографів. А між тим цей період дуже цікавий у багатьох відношеннях. Падіння зі значною висоти мало важкі наслідки для здоров'я хлопчика. Він втратив апетит, став погано спати, схуд і зблід. Батьки побоювалися навіть за стан його легенів. Лікували Івана дома і без помітного успіху. В цей час в гості до Павлових приїхав хресний Івана - ігумен Троїцького монастиря, розташованого поблизу Рязані. Він взяв хлопчика до себе. Чисте повітря, посилене харчування, регулярні гімнастичні заняття позитивно позначилися на фізичному стані хлопчика. До нього швидко повернулися здоров'я і сила. Опікун хлопчика виявився доброю, розумною і дуже освіченою на ті часи людиною. Він багато читав, вів спартанський спосіб життя, був вимогливий до себе і до оточуючих. Ці людські якості зробили значний вплив на Івана, хлопчика, вразливого, з доброю душею. Першою книгою, яку Іван отримав в подарунок від свого опікуна, були байки І. А. Крилова. Він вивчив її потім напам'ять і любов до знаменитого байкаря зберіг на все своє довге життя. За свідченням дружини, Серафими Василівни, ця книга завжди лежала на письмовому столі І. П. Павлова.

Іван повернувся до Рязані восени I860р. здоровим, сильним, життєрадісним хлопчиком і вступив до Рязанського духовного училища відразу до другого класу. Успішно закінчивши в 1864 р. училище, він у тому ж році був прийнятий в місцеву духовну семінарію (діти священиків отримували в духовних навчальних закладах певні пільги).

І тут Іван Павлов став одним з кращих учнів. Л. П. Андрєєва згадує, що вже в роки навчання в семінарії Павлов давав приватні уроки, користуючись репутацією доброго репетитора. Він дуже полюбив педагогічну справу і був щасливий, коли міг допомогти іншим у придбанні знань.

Роки навчання Павлова були відзначені бурхливим розвитком передової громадської думки в Росії. Чудові російські мислителі середини XIX ст. Н. А. Добролюбов, Н. Г. Чернишевський, А. И. Герцен, В. Г. Бєлінський, Д. І. Писарєв вели самовіддану боротьбу проти реакції в суспільному житті і науці, виступали за пробудження свідомості народних мас, за свободу, за прогресивні зміни в житті. Багато уваги вони приділяли пропаганді ідей матеріалістичного природознавства, зокрема біології. Вплив цієї блискучої плеяди революціонерів-демократів на молодь був величезний. І. не дивно, що їх високі ідеї полонили і відкриту, палку душу Павлова. Він із захопленням читав їх статті в «Русском слове», «Современнике» і інших прогресивних журналах. Особливо його захоплювали статті з питань природознавства, в яких зазначалося значення природничих наук у справі соціального прогресу. «Під впливом літератури шістдесятих років, особливо Писарєва, - писав пізніше Павлов, - наші розумові інтереси звернулися в сторону природознавства, і багато хто з нас - в тому числі і я - вирішили вивчати в університеті природничі науки». Наукові інтереси Павлова сформувалися в основному під впливом вірного соратника славної плеяди передових мислителів-шістдесятників І. М. Сеченова, а особливо його монографії «Рефлекси головного мозку» (1863 р.) в якій в живій, захоплюючій формі, з публіцистичним запалом розповідалося про рефлекторному походження і природу явищ психічного життя.

Через більш ніж півстоліття, говорячи про мотиви, що спонукали його стати на шлях об'єктивного вивчення діяльності мозку, Павлов писав: «...головним поштовхом до мого рішення, хоча і не усвідомленого тоді, був давній, ще в юнацькі роки пережитий вплив талановитої брошури Івана Михайловича Сеченова, батька російської фізіології, під назвою "Рефлекси головного мозку». З великим інтересом ознайомився Павлов і з перекладом популярної книги англійського вченого Джорджа Люіса «Фізіологія повсякденного життя». У ній була зроблена спроба пояснити специфічні для життя явища, в тому числі і психіки, за допомогою фізичних закономірностей.

Закінчивши шостий клас духовної семінарії в 1869 р., молодий Павлов рішуче відмовився від духовної кар'єри і став готуватися до вступних іспитів в університет. У 1870 р. він переїхав до Петербургу, мріючи вступити на природниче відділення фізико-математичного факультету університету. Однак в силу того, що семінаристи були обмежені у виборі університетських спеціальностей (головним чином через низький рівень викладання математики і фізики в семінаріях), вступив спочатку на юридичний факультет. Через 17 днів за спеціальним дозволом ректора університету Павлов був переведений до природничого відділення фізико-математичного факультету.

Матеріальне становище Павлова-студента було вкрай важким. Про це, зокрема, свідчать деякі архівні документи тих років. Так 15 вересня 1870 р. Павлов подав на ім'я ректора наступне прохання: «За нестачі матеріальних засобів, я не можу вносити необхідну плату за право слухання лекцій, чому і прошу Вас, Ваша величність, звільнити мене від неї. Свідоцтво моєї бідності додане в числі інших документів до прохання від 14 серпня про допущення до перевірочного іспиту».

Судячи з документів, Павлов вчився досить успішно і привертав до себе увагу професорів, починаючи з першого курсу і до кінця навчання в університеті. Цим безперечно, зумовлено те, що на другому році навчання в Університеті йому призначили звичайну стипендію (180 руб. в рік), на третьому році він вже отримував так звану імператорську стипендію (300 руб. в рік). У роки навчання Павлов знімав невелику дешеву кімнату, харчувався в основному в третьорядних трактирах. Роком пізніше в Петербург приїхав його молодший брат Дмитро, який також вступив до університету, але на хімічний факультет. Брати стали жити разом. Незабаром Дмитро, більш пристосований до життя, взяв на себе всі турботи по дому. У Павлових з'явилося багато знайомих, в основному серед студентів-земляків. Молодь часто збиралася у кого-небудь на квартирі, влаштовувала дискусії з питань, що хвилювали тодішню молодь.

Літні студентські канікули брати проводили в Рязані у батьків, працюючи, як і в дитинстві, в саду і граючи в свою улюблену гру - містечка. Саме в грі яскраво проявлялися характерні риси майбутнього вченого - гарячий темперамент, неприборкана воля до перемоги, витривалість, пристрасність і витримка.

2. Навчання в університеті

академік павлов природознавство фізіологія

Павлов був пристрасно захоплений навчанням в університет. Цьому багато в чому сприяв відмінний професорсько-викладацький склад фізико-математичного факультету в той період часу. Так в числі професорів природничого відділення факультету були видатні хіміки Д. І. Менделєєв і А. М. Бутлеров, знамениті ботаніки А. Н. Бекетов і І. П. Бородін, відомі фізіологи Ф. В. Овсянников і І. Ф. Ціон та інші. «Це був блискучий період існування факультету, - писав Павлов в «Автобіографії».- Ми мали ряд професорів з величезним науковим авторитетом і з видатним лекторським талантом». Поступово Павлова все більше і більше почала приваблювати фізіологія, і на третьому курсі він вирішив присвятити себе цій бурхливо розвиваючійся науці. Остаточно цей вибір був зроблений під впливом професора І. Ф. Ціона, який читав курс фізіології. І. Ф. Ціон, учень знаменитого німецького фізіолога К. Людвіга, був не тільки талановитим вченим і вправним експериментатором, але і блискучим лектором. Пізніше Павлов згадував: «Я обрав головною спеціальністю фізіологію тварин і додаткової - хімію. Величезне враження на всіх нас, фізіологів, справляв Ілля Тадейович Ціон. Ми були в захваті від його вміння майстерно просто викладати найскладніші фізіологічні питання і його справді артистичній здатності проводити досліди. Такий вчитель запам'ятовується на все життя».

Молодий Павлов не відразу розібрався в складною і суперечливою особистістю Ціона. Цей здібний вчений володів вкрай реакційним світоглядом. Незважаючи на те, що Ціон був рекомендований на кафедру фізіології Медико-хірургічної академії І. М. Сеченовим, він відносився до прогресивних поглядам «батька російської фізіології», зокрема до його видатного твору «Рефлекси головного мозку», досить негативно. Будучи завідувачем кафедри фізіології в Медико-хірургічній академії, він своїми особистими якостями - пихою, егоїзмом, кар'єризмом, грошолюбство, зарозумілим ставленням до колег, а також непристойною загальною поведінкою викликав різку опозицію з боку прогресивних професорів академії. Студенти відкрито демонстрували йому своє обурення.

В результаті всього цього в 1875 р Ціон був змушений покинути спочатку академію, а потім і Росію. Цікаво, що, будучи глибоким старцем, І. П. Павлов тепло і з захопленням згадував про улюбленого вчителя у присутності своїх співробітників. З великим жалем і з досадою він говорив про деградацію Ціона, який й оселилася в Парижі, зовсім відійшов від науки і став займатися якимись сумнівними фінансовими операціями.

3. Початок дослідної діяльності

Дослідницька діяльність Павлова почалася рано. У 1873р., будучи студентом четвертого курсу, він під керівництвом Ф. В. Овсяннікова досліджував нерви в легенях жаби. У тому ж році спільно з однокурсником В. Н. Великим Павлов виконав першу наукову роботу. Під керівництвом І. Ф. Ціона вони вивчили вплив гортанних нервів на кровообіг. 29 жовтня 1874 р. результати дослідження були повідомлені за засіданні Санкт-Петербурзького товариства дослідників природи. Павлов став регулярно відвідувати засідання цього товариства, спілкуватися на них з Сеченовим, Овсянниковим, Тархановим та іншими фізіологами, брати участь в обговоренні зроблених на них доповідях.

Незабаром студенти І. П. Павлов і М. М. Афанасьєв зробили цікаву наукову роботу з фізіології нервів підшлункової залози. Цю роботу, якою також керував професор Ціон, рада університету удостоїв золотої медалі. Очевидно, нове дослідження забирало багато часу у студентів. Павлов не здав в термін випускні іспити і змушений був ще рік залишитися на останньому курсі, втративши при цьому стипендії і маючи лише одноразову допомогу в розмірі 50 руб.

У 1875 р. Павлов блискуче закінчив університет, отримавши вчений ступінь кандидата природничих наук. Йому йшов тоді 26-й рік. З райдужними надіями виходив молодий учений на дорогу самостійного життя. Спочатку все складалося для І. П. Павлова вдало.

І. Ф. Ціон, що зайняв залишену Сеченовим посаду завідувача кафедрою фізіології в Медико-хірургічній академії, запросив молодого вченого в якості свого асистента. Одночасно Павлов вступив на третій курс академії «не з метою стати лікарем, а для того, щоб згодом, маючи ступінь доктора медицини, мати має право очолити кафедру фізіології. Втім, потрібно додати, що цей план представлявся тоді мрією, тому що про власне професорство думалося тоді, як про щось незвичайне, неймовірне».

Незабаром Ціон змушений був піти з академії. Павлов, який високо цінував свого вчителя як великого фізіолога, та відчуваючи до нього почуття вдячності і подяки, не зміг в той час правильно оцінити причину звільнення Ціона з академії. Павлов вважав за потрібне відмовитися від посади асистента при кафедрі фізіології, запропонованої йому новим керівником кафедри професором І. Ф. Тархановим, і таким чином позбувся не тільки чудового місця для наукової роботи, а й заробітку. За свідченнями деяких учнів Павлова (В. В. Савича, Б. П. Бабкіна), велику роль в цьому рішенні зіграла деяка неприязнь Павлова до Тарханова, обумовлена якимось негідним вчинком останнього. Як би там не було, в цьому факті знайшли своє яскраве вираження принциповість і чесність Павлова. Свою оману щодо І. Ф. Ціона Іван Петрович усвідомив набагато пізніше.

Через деякий час Павлов став асистентом професора К. М. Устимовича на кафедрі фізіології ветеринарного відділення Медико-хірургічної академії. Одночасно він продовжував навчання на медичному відділенні.

К. Н. Устимович був учнем К. Людвіга і в свій час отримав солідну фізіологічну освіту. В академії він організував непогану лабораторію, яка займалася питаннями фізіології кровообігу і видільної функції нирок. За час роботи в лабораторії (1876-1878 рр.) Павлов самостійно виконав ряд цінних робіт з фізіології кровообігу. У цих дослідженнях вперше проявилися зачатки його геніального наукового методу вивчення функцій організму в їхній природній динаміці в ненаркотизованому цілісному організмі. В результаті численних дослідів Павлов домігся вимірювання тиску крові у собак, не усипляючи їх наркозом і не прив'язуючи до столу для дослідів. Він розробив і здійснив свій оригінальний метод хронічної фістули сечоводів - імплантації кінця останніх у зовнішній покрив живота.

За час роботи в лабораторії Павлову вдалося заощадити невелику кількість грошей. Влітку 1877 року він за рекомендацією Устимовича побував в Бреславлі, де познайомився з роботами відомого фізіолога професора Р. Гейденгайна. Поїздка за кордон розширила науковий кругозір Павлова і поклала початок дружби молодого вченого з Гейденгайном.

4. Дослідження фізіології (кровообіг)

Дослідження Павлова з фізіології кровообігу, проведені в лабораторії Устимовича, привернули увагу фізіологів і лікарів. Молодий вчений ставав відомим в наукових колах. У грудні 1878 р. знаменитий російський клініцист професор С. П. Боткін за рекомендацією доктора І. І. Стольнікова запросив Павлова працювати до себе в клініку. Формально Павлову запропонували зайняти посаду лаборанта фізіологічної лабораторії при клініці, на ділі ж він повинен був стати її керівником. Павлов охоче прийняв цю пропозицію не тільки тому, що вона була зроблена відомим вченим. Незадовго до цього було закрито ветеринарне відділення Медико-хірургічної академії і Павлов позбувся роботи і можливості проводити досліди.

Наукова робота забирала у Павлова багато сил і часу. Додамо, що через інтенсивну наукову працю Павлов і випускні іспити в академії здав з річним запізненням - в грудні 1879 р. отримав диплом лікаря.

Павлов вважав, що експеримент на тваринах необхідні для вирішення багатьох складних і незрозумілих питань клінічної медицини. Зокрема, він прагнув з'ясувати властивості і механізм терапевтичної дії нових або вже застосовуються в медицині лікарських препаратів рослинного або іншого походження. Багато хто з працюючих при його клініці і при Інституті удосконалення лікарів під керівництвом Павлова досліджували саме такого ряду питання в умовах експерименту на тваринах. Боткін як вчений і клініцист був видатним представником прогресивного і досить поширеного в ті часи наукового напрямку, відомого під назвою «нервизма» і визнавав вирішальну роль нервової системи в регуляції функцій здорового і хворого організму.

У цій своїй фізіологічній лабораторії Павлов працював до 1890 р. (з 1886 р. вже офіційно рахуючись її керівником). Лабораторія містилася в маленькому, зовсім не пристосованому для наукової роботи старому дерев'яному будиночку. Бракувало необхідного обладнання, не вистачало грошей на покупку піддослідних тварин і на інші дослідницькі потреби. І все ж Павлов розвинув бурхливу діяльність в лабораторії. Він і планував, і здійснював експерименти на тваринах самостійно, що допомогло розкрити самобутній талант молодого вченого, стало передумовою розвитку його творчої ініціативи. За роки роботи в лабораторії в повній мірі проявилися колосальна працездатність, неприборкана воля і невичерпна енергія Павлова. Він досяг видатних результатів в області вивчення фізіології кровообігу і травлення, в розробці деяких актуальних питань фармакології, в удосконаленні своєї неабиякої експериментальної майстерності, а також у придбанні навичок організатора і керівника колективу науковців. Незважаючи на матеріальні труднощі, Павлов вважав цей період свого життя надзвичайно змістовним і плідним і завжди згадував про нього з особливою теплотою і любов'ю. У «Автобіографії» він писав про цей період: «Перша справа - повна самостійність, а далі можливість цілком віддатися лабораторній справі». Моральну і матеріальну підтримку С. П. Боткіна молодий вчений відчував протягом усієї своєї діяльності в лабораторії. А ідеї Боткіна про роль нервової системи в нормальній і патологічної діяльності організму, а також його переконання в необхідності граничного зближення клінічної медицини з експериментальною фізіологією в великій мірі сприяли формуванню наукових поглядів Павлова. «С. П. Боткін, - писав Павлов багато років по тому, - був кращим уособленням законного і плідного союзу медицини і фізіології, тих двох родів наук людської діяльності, які на наших очах споруджують будинок науки про людський організм і обіцяють в майбутньому забезпечити людині краще майбутнє - здоров'я і життя». Серед виконаних Павловим в цій лабораторії наукових робіт найбільш видатним слід вважати дослідження про відцентровані нерви серця. Сутність цієї роботи буде розглянута далі. Тут же наведемо один вислів Павлова з приводу цієї роботи, в якому також досить яскраво відбивається його ставлення до С. П. Боткіна: «Ідея дослідження та здійснення її належить тільки мені, - писав Павлов. - Але я був оточений клінічними ідеями професора Боткіна і із великою вдячністю визнаю плідний вплив, як в цій роботі, так і взагалі на мої фізіологічні погляди того глибокого і широкого, часто випереджального експериментальні дані нервизму, який, на мою думку, становить важливу заслугу Сергія Петровича перед фізіологією».

Це оригінальне дослідження стало темою дoкторської дисертації Павлова. У 1883р. він блискуче захистив її і був нагороджений золотою медаллю. Незабаром молодий вчений прочитав дві пробні лекції на конференції професорів академії і йому присвоїли звання доктора. Через рік за поданням С. П. Боткіна Павлова відрядили в дворічне закордонне наукове відрядження. «Доктор Павлов, - підкреслював в своїй записці Боткін, - після залишення академії, повністю присвятив себе вивченню фізіології, якою переважно займався ще й в університеті, проходячи курс природничих наук. Маючи тісний зв'язок з його роботами, я з особливим задоволенням можу засвідчити, що всі вони відрізняються оригінальністю як за замислом, так і за методами; результати ж їх по всій справедливості можуть стояти поряд із кращими відкриттями останнього часу в області фізіології, чому, на мою думку, в особі доктора Павлова ми маємо серйозного і дотепного вченого, якому академія має допомогти на обраному ним науковому шляху»".

На початку червня 1884 р. колезький асесор І. П. Павлов вирушив до Німеччини для роботи в лабораторіях Р. Гейденгайна (в Бреславле) і К. Людвіга (в Лейпцигу).

Протягом двох років Павлов працював в лабораторіях цих двох видатних фізіологів. За цей, здавалося б, невеликий термін він значно розширив і поглибив свої знання не тільки з цікавлячих його питань фізіології кровообігу і травлення, а й з інших областей фізіологічної науки. Закордонна поїздка збагатила Павлова новими ідеями, відточила і вдосконалила його неабияку майстерність експериментатора. Він встановив особисті контакти з видатними діячами зарубіжної науки, обговорював з ними всілякі актуальні фізіологічні проблеми. До глибокої старості Павлов з великою теплотою згадував про Р. Гейденгайна і К. Людвіга, про свою роботу в їх лабораторіях.

Повернувшись на батьківщину з солідним науковим багажем, Павлов з новою силою і ентузіазмом продовжив дослідження в убогій лабораторії при клініці Боткіна. Але сталося так, що Павлов міг позбутися можливості роботи і в цій лабораторії. Ось що писав про цей епізод професор Н. Я. Чистович, який свого часу працював у лабораторії під керівництвом Павлова при клініці Боткіна: «Повернувшись із закордонного відрядження, Іван Петрович мав пільговий рік залишення при академії. Рік пройшов, а влаштуватися при академії Івану Петровичу не вдалося. У Боткіна при кафедрі не було вакантного місця, а було таке у професора В. А. Монассеіна, і потрібно було піти до Монассеіна і попросити його про це місце. Ми дружно насіли на Івана Петровича, щоб він зробив цей крок, але він уперто відмовлявся, вважаючи, що це незручно. Нарешті, ми його вмовили, і він пішов, але, не дійшовши до кабінету Монассеіна, звернув додому. Тоді вже ми прийняли більш дієвих заходів, умовили його піти знову і послали служителя Тимофія простежити за ним, щоб він знову не звернув з дороги ». Професор Монассеін люб'язно погодився зарахувати Павлова на вакантне місце при своїй клініці і тим самим надати йому можливість продовжувати роботу в лабораторії при клініці Боткіна.

Роботи було багато. Павлов не тільки розробляв нові методики і моделі фізіологічних експериментів, які ставилися в лабораторії як ним самим, так і молодими лікарями під його керівництвом, оперував піддослідних тварин і доглядав за ними, але і сам винаходив і виготовляв нову апаратуру. В. В. Кудревецький, який працював в той час разом з Павловим, згадує, Іван Петрович зробив з жерстяних консервних коробок термостат, прикріпив його до залізного штатива і підігрівав маленькою гасовою лампою. Співробітники лабораторії були заражені ентузіазмом керівника, його відданістю науці, готовністю до самопожертви) в ім'я улюбленої справи. І не дивно, що в підсумку навіть в таких непридатних для досліджень умовах були отримані вражаючі наукові результати. Після повернення із-за кордону Павлов почав читати лекції з фізіології в Військово-медичній академії (так було перейменовано Військово-хірургічну академію в 1881 р.), а також лікарям клінічного військового шпиталю. До цього періоду відноситься розробка ним нової оригінальної методики виготовлення так званого серцево-легеневого препарату (ізоляції серця і легенів від загального кола кровообігу для експериментального вивчення багатьох спеціальних наукових і практичних питань фізіології кровообігу, а також фармакології). Павлов заклав міцний фундамент своїх майбутніх досліджень фізіології травлення: він виявив нерви, що регулюють секреторну діяльність підшлункової залози, і здійснив свій воістину класичний дослід з уявним годуванням.

Про результати своїх досліджень Павлов регулярно повідомляв на сторінках вітчизняних і зарубіжних наукових журналів, на засіданні фізіологічної секції Товариства дослідників природи Санкт-Петербурга і на з'їздах цього товариства. Незабаром його ім'я стало широко відомим в Росії і за кордоном.

Радість, що доставляла творчими успіхами і їх високою оцінкою, постійно отруювала важкими матеріальними умовами існування. Безпорадність Івана Петровича в життєвих справах і матеріальні нестатки особливо гостро стали відчуватися після його одруження в 1881 р.. Про подробиці цього періоду життя Павлова відомо мало. У «Автобіографії» про негаразди тих років говориться коротко: «Аж до професури в 1890 р. вже одруженому і який мав сина в грошовому відношенні постійно доводилося дуже туго».

В кінці 70-х років в Петербурзі Павлов познайомився з Серафимою Василівною Карчевською, слухачкою Педагогічних курсів. Івана Петровича і Серафиму Василівну об'єднувала спільність духовних інтересів, близькість поглядів з багатьох актуальних в той час питань життя, вірність ідеалам служіння народу, боротьби за соціальний прогрес, якими була насичена передова російська художня та публіцистична література тих часів. Вони полюбили один одного.

В молодості Серафима Василівна, судячи з фотографій того періоду, була дуже красивою. Сліди колишньої краси збереглися на її обличчі навіть в глибокій старості. Іван Петрович також мав досить приємною зовнішністю. Про це свідчать не тільки фотографії, але і спогади Серафими Василівни. «Іван Петрович був гарного росту, добре складний, спритний, рухливий, дуже сильний, любив говорити і говорив гаряче, образно і весело. У розмові позначалася та прихована духовна сила, яка все життя підтримувала його в роботі і чарівності якої мимоволі піддавалися всі його співробітники і приятелі. У нього були русяві кучері, довга русява борода, рум'яне обличчя, ясні блакитні очі, червоні губи з абсолютно дитячою посмішкою і чудові зуби. Особливо подобалися мені розумні очі і кучері, що обрамляли великий відкритий лоб».

Любов на перших порах цілком поглинула Івана Петровича. За свідченням брата, Дмитра Петровича, молодий вчений деякий час більше був зайнятий творенням листів до коханої дівчини, ніж лабораторними справами.

Через деякий час сп'янілі від щастя молоді люди вирішили одружитися, незважаючи на те, що батьки Павлова були проти цього, так як мали намір одружити свого первістка з дочкою заможного Петербурзького чиновника, на дівчині з дуже багатим приданим. Для вінчання вони направилися в Ростов-на-Дону до сестри Серафими Василівни з наміром зіграти весілля в її будинку. Всі витрати на весілля взяли на себе родичі нареченої. «Виявилося, - згадувала Серафима Василівна, - що Іван Петрович не тільки не привіз грошей на весілля, але і не подбав про гроші на зворотний шлях в Петербург».

Після повернення в Петербург молодята змушені були деякий час жити у Дмитра Петровича, який працював асистентом у знаменитого російського хіміка Д. І. Менделєєва і мав службову квартиру. Серафима Василівна згадувала: «Коли після дачного жітья ми повернулися в Петербург, у нас не виявилося зовсім ніяких грошей. І якби не квартира Дмитра Петровича, то буквально нікуди було б схилити голову». Зі спогадів випливає, що молодятам в той період життя бракувало грошей, щоб «купити меблі, кухонну, їдальню і чайну посуд, та й білизни для Івана Петровича, так як у нього не було навіть літньої сорочки».

Цікавий один епізод з цього періоду життя молодого подружжя, про який Іван Петрович з гіркотою розповідав своїм учням і про який згадується в біографічному нарисі Павлова, написаному В. В. Савичем. Цей епізод настільки ж комічний, як і сумний. Коли Іван Петрович з дружиною жили в квартирі брата Дмитра Петровича, брати в присутності гостей нерідко сперечалися. Іван Петрович висміював непривабливість холостяцького життя, а Дмитро Петрович - скруту сімейних уз. Одного разу під час такої жартівливої перепалки Дмитро Петрович крикнув собаці: «Принеси туфлю, якої б'є дружина Івана Петровича». Собака слухняно побігла в сусідню кімнату і незабаром урочисто повернулася назад з туфлею в зубах, викликавши вибух реготу і грім оплесків у присутніх гостей. Поразка Івана Петровича в жартівливій словесній баталії була очевидною, і образа на брата зберігалася на довгі роки.

У рік захисту докторської дисертації в Івана Петровича народився первісток, якого назвали Мірчіком. Влітку дружину з дитиною необхідно було відправити на дачу, але Павлову бракувало коштів щоб зняти дачу поблизу Петербурга. Довелося їхати на південь, в глухе село, до сестри дружини. Не вистачило грошей навіть на залізничний квиток, довелося звернутися до батька Серафими Василівни.

У селі Мірчік захворів і помер, залишивши батьків у гіркій печалі. У цей важкий період життя Павлов був змушений вдатися до додаткових заробітків, і у свій час він викладав в школі для фельдшерських. І, тим не менше, Павлов цілком був відданий улюбленій справі. Нерідко свої мізерні заробітки Іван Петрович витрачав на купівлю піддослідних тварин та інші потреби дослідницької роботи у своїй лабораторії. Професор Н. Я. Чистович, що працював у той час під керівництвом Павлова, пізніше писав: «Згадуючи цей час, я думаю, кожен з нас відчуває почуття жвавої вдячності нашому вчителю не тільки за талановите керівництво, але, головне, за той винятковий приклад, який ми бачили в ньому особисто, приклад людини, цілком відданої науці і жившою тільки наукою, незважаючи на найважчі матеріальні умови, буквально нужду, яку йому доводилося переносити зі своєю героїчною «найдорожчою половиною», Серафімою Василівною, яка вміла його підтримати в найважчі хвилини життя. Хай вибачить мені Іван Петрович, якщо я розповім деякі епізоди з цього давно минулого часу. У свій час Івану Петровичу доводилося переживати повне безгрошів'я, він був змушений розлучитися з сім'єю і жив один у квартирі свого приятеля Н. П. Симановського. Ми, учні Івана Петровича, дізналися про його скрутне матеріальне становище і задумали йому допомогти: запросили його прочитати нам серію лекцій про іннервації серця, і, зібравши в складчину гроші, передали йому ніби на витрати по курсу. І нічого у нас не вийшло: він на всю суму накупив тварин для цього курсу, а собі нічого не залишив». Відомо, що між Іваном Петровичем і дружиною на ґрунті матеріальних труднощів і поневірянь іноді виникали неприємні розмови. Бабину і іншим своїм учням старшого покоління Іван Петрович розповідав, наприклад, що в період інтенсивної підготовки докторської дисертації сім'ї стало особливо важко в матеріальному відношенні (Павлов отримував приблизно 50 руб. на місяць). Серафима Василівна неодноразово благала його прискорити захист дисертації на ступінь доктора медичних наук, справедливо докоряла, що він весь час займається наданням допомоги своїм учням по лабораторії і зовсім закинув власні наукові справи. Але Павлов був невблаганний; він прагнув отримати більш нові, значні і достовірні наукові факти для своєї докторської дисертації і не думав про прискорення її захисту.

Однак з часом у міру поступового поліпшення матеріального становища сім'ї Павлова у зв'язку з підвищенням посадового рангу і присудженням йому премій ім. Адама Хойнацького Варшавським університетом (1888р.), такого роду інциденти стали рідкісним явищем і зникли зовсім. І є всі підстави стверджувати, що подружнє життя Івана Петровича виявилася на рідкість щасливим. Серафима Василівна, жінка розумна, з добрим серцем, м'яким характером і високими ідеалами, була для Івана Петровича не тільки вірним другом його довгого життя, але й люблячою і відданою дружиною. Вона взяла на себе всю тяжкість сімейних турбот і протягом багатьох років покірливо переносила всі неприємності і невдачі, які в ту пору супроводжували Івана Петровичу. Своєю вірною любов'ю вона, безперечно, чимало сприяла вражаючим успіхам Павлова в науці. «Шукав в товариші тільки добру людину, - писав І. П. Павлов, - і знайшов його в моїй дружині Сарі Василівні, що терпляче переносила негаразди нашого допрофессорського життя, завжди охороняла моє наукове прагнення і опинилася настільки ж відданою на все життя нашій родині, як я лабораторії».

5. Робота з С.П. Боткіним

В результаті майже дванадцятирічної роботи в ролі керівника фізіологічної лабораторії при клініці Боткіна, роботи у важких умовах, але натхненної, напруженої, цілеспрямованої і виключно плідної, самовідданої, поєднаної з гострими матеріальними злиднями і нестатками в особистому житті, Павлов став помітною фігурою на терені фізіології не тільки у себе на батьківщині, але і за її межами. Радикальне поліпшення умов життя і роботи талановитого вченого стало нагальною потребою не тільки для задоволення його зростаючих особистих інтересів, а й заради розвитку вітчизняної і світової науки. Однак, як уже зазначалося, в умовах царської Росії домогатися подібних змін демократично налаштованій, простій, чесній, нехитрій, непрактичній і навіть сором'язливій людині, якою був Павлов, виявилося справою нелегкою. При цьому життя Павлова чимало ускладнювали деякі видні фізіологи, які ставилися до нього недружелюбно тому, що той, будучи ще молодим фізіологом, насмілювався іноді публічно вступати з ними в гостру наукову дискусію з тих чи інших питань і нерідко виходив переможцем. Так, проф. І. Р. Тарханов в 1885 р. дав різко негативний відгук дуже цінним його роботам з кровообігу, представленим в Російську академію наук на премію ім. митрополита Макарія, і премія не була присуджена Павлову. Як бачимо нижче, через кілька років за такими ж мотивами подібну негативну роль в житті Павлова зіграв також його університетський учитель проф. Ф. В. Овсянников.

У Павлова не було ніякої впевненості в завтрашньому дні. Він міг лише сподіватися на випадкові сприятливі обставини. Адже опинився одного разу без роботи через відсутність вільних місць при кафедрі Боткіна! І це незважаючи на те, що Павлов був тоді вже доктором медицини, котрий побував в зарубіжних лабораторіях, вченим, визнаним на Батьківщині і за її межами. Що було б з Павловим, якби професор В. Л. Монассеін не надав йому тоді місця при своїй кафедрі?

Правда, Павлова підвищували за шкалою військових чинів (за вислугу років в травні 1887р. його підвищили в придворні радники), його лекції, прочитані студентам і лікарям академії, користувалися винятковим успіхом. Варшавський університет присудив вченому премію ім. Адама Хайнецького, його науковий авторитет ріс з кожним днем. І, тим не менше, протягом ряду років Павлов довго і безуспішно шукав місце нової роботи. Ще в жовтні 1887 року він звернувся до міністра освіти з листом, в якому висловлював бажання зайняти кафедру якої-небудь експериментально-медичної науки - фізіології, фармакології або загальної патології - в одному з університетів Росії. Він, зокрема, писав: «За мою компетентність в експериментальному справі, сподіваюся, не відмовляться сказати своє слово професора Сєченов, Боткін і Пашутін; таким чином, найбільш підходящою для мене кафедрою є кафедра фізіології. Але якби чомусь вона виявилася для мене закритою, я, думаю, міг би, не боячись докору в легковажності, взятися за фармакологію або загальну патологію, як також чисто експериментальні науки... А тим часом, час і сили витрачаються не так продуктивно, як це слід було б, тому що працювати одному і в чужій лабораторії далеко не те, що працювати з учнями і у власній лабораторії. А тому вважав би себе щасливим, якби Сибірський університет прихистив мене в своїх стінах. Сподіваюся, що, і я зі свого боку не залишуся у нього в боргу». Через місяць він звернувся з листом подібного змісту до організатора Сибірського університету в Томську, колишнього професора Військово-медичної академії В. М. Флоринського. Але, незважаючи на підтримку великого і авторитетного вченого В. В. Пашутіна, ці звернення залишалися без відповіді майже три роки. У квітні 1889 р. Павлов брав участь в конкурсі на зайняття посади зав. кафедрою фізіології Петербурзького університету, вакантної після відходу І. М. Сеченова. Але конкурсна комісія забалотувала його кандидатуру, обравши на це місце учня Сєченова Н. Е. Введенського. Павлов важко переживав цю невдачу. Незабаром він був змушений вдруге випити гірку чашу образи. З великим запізненням він був обраний на посаду професора фізіології Томського університету. Однак царський міністр освіти Делянов не затвердив його кандидатуру, надавши це місце маловідомому вченому Великому, за якого клопоталися якийсь інший міністр і впливовий при дворі професор Петербурзького університету Ф. В. Овсянников, колишній учитель Павлова.

Настільки обурлива подія викликала протест передової науково-лікарської громадськості. У газеті «Лікар», наприклад, з'явилася стаття, в якій говорилося: «На кафедру фізіології в Томську призначений доктор зоології Великий... Ми не можемо не висловити щирого жалю, що призначення на цю кафедру приватного викладача фізіології в академії Павлова чомусь не відбулося[...] Павлов, давно вже і по справедливості вважається одним з кращих фізіологів Росії, представляв в даному випадку особливо вигідні умови; він не тільки доктор медицини, але і кандидат природних павук, і, крім того, протягом багатьох років постійно працював і допомагав іншим працювати в клініці С. П. Боткіна. Нам відомо, що непризначення Павлова здивувало, між іншим, і такого досвідченого суддю в цій справі, як І. М. Сєченов».

6. Присудження Нобелівської премії

Однак незабаром фортуна посміхнулася Івану Петровичу. 23 квітня 1890 року він був обраний на посаду професора фармакології в Томському, а слідом за цим і в Варшавському університетах. Але Іван Петрович не переїхав ні в Томськ, ні до Варшави, так як 24 квітня 1890 року його обрали професором фармакології в самій Військово-медичної академії (колишня Військово-хірургічна). Це місце вчений займав протягом п'яти років, до переходу на кафедру фізіології тієї ж академії, що стала вакантною після відходу професора І. Р. Тарханова. Іван Петрович беззмінно керував цією кафедрою три десятка років, успішно поєднуючи блискучу педагогічну діяльність з цікавою, хоча і обмеженою за масштабами, науково-дослідною роботою спочатку з фізіології травної системи, а в подальшому по фізіології умовних рефлексів.

Важливою подією в житті і науковій діяльності Павлова стало початок роботи у щойно заснованому Інституті експериментальної медицини. У 1891 р. меценат цього інституту принц Ольденбургский запросив Павлова для організації і керівництва відділом фізіології. Цей відділ вчений очолював до кінця свого життя. Тут в основному були виконані класичні роботи Павлова з фізіології головних травних залоз, що принесли йому світову славу і відмічені в 1904 р. Нобелівською премією (це була перша премія, присуджена за дослідження в галузі медицини), а також значна частина його робіт по умовних рефлексах, обезсмертила ім'я Павлова і прославили вітчизняну науку.

У 1901 р І. Н. Павлов був обраний член-кореспондентом, а в 1907 р.- дійсним членом Академії наук. Не можна не відзначити одну особливість дореволюційного життєвого шляху Павлова: майже всі його досягнення в науці отримували офіційне визнання державними установами значно пізніше їх визнання передовою науковою громадськістю країни і за кордоном. У той час коли царський міністр не затвердив обрання Павлова професором фізіології Томського університету, І. М. Сєченов, К. Людвіг, Р. Гейденгайн і ін. вже вважали його видатним фізіологом. Павлов став професором лише в 46 років, а академіком - лише через три роки після присудження йому Нобелівської премії.

Протягом короткого періоду часу він був обраний членом академій ряду країн і почесним доктором багатьох університетів.

Обрання Павлова професором Військово-медичної академії, робота в Інституті експериментальної медицини, вибори в члени Академії наук, Нобелівська премія суттєво поправили фінансове становище його сім'ї. Незабаром після цих подій Павлови переїхали в більшу квартиру. Вікна виходили на сонячну площу, в високих великих кімнатах було багато повітря і світла.

Але умови наукової роботи Івана Петровича і ставлення до неї впливових царських чиновників залишалися як і раніше несприятливими у багатьох відношеннях. Особливо гостро відчував Павлов потребу в постійних співробітниках. У відділі фізіології Інституту експериментальної медицини, який служив основною базою його науково-дослідницької роботи, у нього працювало всього два штатних наукових співробітника, в убогій лабораторії Академії наук - один, та й тому Павлов платив за рахунок власних коштів, на кафедрі фізіології Військово-медичної академії їх число було також сильно обмежене. Військовий міністр і керівники академії, особливо професор В. В. Пашутін, тоді вкрай вороже ставилися до Павлова. Їх дратував його демократизм, постійний опір свавіллю царських чиновників щодо прогресивних професорів, студентів і слухачів академії. Павлов постійно носив у кишені статут академії, щоб в разі необхідності використовувати його в своїй боротьбі. Всілякі інтриги проти Павлова - великого фізіолога землі російської, яким його вважав весь світ, за свідченням К. А. Тімірязєва, не припинялися аж до встановлення Радянської влади. Хоча світовий авторитет Павлова змушував офіційну владу ставитися до нього з лицемірною чемністю. Захист дисертацій співробітників Івана Петровича найчастіше провалювався, його учнів постійно притіснялися в званнях і посадах. Нелегко було Павлову залишати при кафедрі своїх найбільш здібних учнів після закінчення академії і домогатися для них наукових відряджень у закордонні лабораторії. Самого Павлова теж довго не затверджували в званні ординарного професора, йому одному з усіх завідуючих теоретичними кафедрами академії не давали службову квартиру. Недруги вченого постійно нацьковували на нього знатних дам-ханжів, вопівшіх про гріховності наукових дослідів над тваринами, вони ж забалотували його кандидатуру при переобрання на пост голови Товариства російських лікарів, незважаючи на виконану Павловим велику роботу в цьому суспільстві, і т. д.

Своїм авторитетом, видатними науковими досягненнями, полум'яним патріотизмом, демократичними поглядами І. П. Павлов як магніт притягував до себе молодих ентузіастів науки. У його лабораторіях проводили дослідження, знайомилися з розробленими ученим прийомами операцій, методиками експериментів і т. д.. Багато студентів Військово-медичної академії, фахівці, прикомандировані до Інституту експериментальної медицини, а також лікарі з різних кінців країни і з-за кордону. Серед них були американські вчені Ф. Бенедикт і І. Келлог, англійські - У. Томпсон і Е. Каткарт, німецькі - В. Гросс, О. Конгайм і Г. Ніколаї, японці Р. Сатаке, X. Ішикава, бельгієць Ван де Пют, швейцарський невролог М. Мінковський, болгарський лікар Л. Починков та ін.

Багато вітчизняних і зарубіжних фахівців працювали під керівництвом талановитого фізіолога без грошової винагороди. Правда, такі співробітники досить часто змінювалися, і це сильно заважало Павлову планомірно проводити наукові дослідження у великих масштабах. Все ж добровольці-ентузіасти чимало допомогли в реалізації ідей вченого.

Як вже зазначалося вище, важким було і становище наукових установ, якими керував Павлов. Тож не дивно, що вчений неодноразово звертався до громадськості і просвітницького товариства із закликом про приватну підтримку його лабораторій. Така допомога іноді траплялася. Наприклад, завдяки субсидії московського мецената К. Лєдєнцова вдалося почати будівництво знаменитої «вежі мовчання», спеціальної лабораторії для вивчення умовно-рефлекторної діяльності у собак.

Тільки після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції ставлення до Павлова і його діяльності в корені змінилося.

7. Павлов і радянська влада

Уже в перші роки Радянської влади, коли країна переживала голод і розруху, В. І. Ленін видав спеціальну постанову, що свідчить про виключно тепле, дбайливе ставлення більшовицької партії і радянського уряду до І. П. Павлова та його роботу. У постанові відзначалися «виняткові наукові заслуги академіка І. П. Павлова, що мають величезне значення для трудящих усього світу»; спеціальної комісії на чолі з Л. М. Горьким доручалося «в найкоротший термін створити найбільш сприятливі умови для забезпечення наукової роботи академіка Павлова і його співробітників»; відповідним державним організаціям пропонувалося «віддрукувати розкішним виданням заготовлені академіком Павловим наукові праці», «надати Павлову і його дружині спеціальний пайок». У короткий термін були створені найкращі умови для наукових досліджень великого вченого. В Інституті експериментальної медицини була закінчена споруда «вежі мовчання». До 75-річчя І. П. Павлова фізіологічна лабораторія Академії наук була реорганізована в Фізіологічний інститут Академії наук СРСР (нині носить ім'я Павлова), а до його 80-річчя в Колтушах (під Ленінградом) почав працювати спеціальний науковий інститут-містечко, єдина в світі наукова установа такого роду, яку прозвали «столицею умовних рефлексів». Здійснилася і давня мрія Павлова про органічний зв'язок між теорією і практикою: при його інститутах утворилися клініки нервових і психічних захворювань. Всі наукові установи, що були під його керівництвом, були оснащені новітнім обладнанням. У десятки разів зросла кількість постійних наукових і науково-технічних співробітників. Крім звичайних, великих бюджетних коштів, вченому щомісяця відпускалися значні суми для витрачання на власний розсуд. Почалося регулярне видання наукових праць лабораторії Павлова.

Про таку турботу Павлов не міг і мріяти при царському режимі. Увага Радянського уряду була дорога серцю великого вченого, він неодноразово підкреслював це з почуттям великої вдячності навіть в роки, коли сам ще стримано ставився до нових соціальних порядків в Росії.

Створені Радянським урядом ідеальні можливості для розгортання досліджень Павлова вражали багатьох іноземних вчених і громадських діячів, які побували в Радянському Союзі і відвідали наукові установи великого фізіолога. Так, Джон Баркрофт, відомий англійський учений, писав в журналі «Nature»: «Можливо, що найбільш вражаючим фактом останніх років життя Павлова є той величезний престиж, яким він користувався у себе на Батьківщині. Всі такі примітивні твердження, ніби своїм піднесеним становищем Павлов був зобов'язаний тому, що матеріалістичний напрямок його робіт над умовними рефлексами служив опорою для атеїзму, представляються несправедливими як щодо самого Павлова, так і Радянської влади. У міру того як культура відкидає надприродне, вона починає все більше і більше вважати людину найвищим предметом людського пізнання, а природу її розумової діяльністю і її плоди предметами найвищої фази науки про людину. До подібних досліджень в Радянському Союзі ставляться з великою увагою. Вражаючі колекції скіфського і іранського мистецтва в Ермітажі в Ленінграді ніколи так не плекалися б, якби вони не були пам'ятками розвитку людської думки. Завдяки випадковостям долі вийшло, що життя тієї людини, яка зробила більше кого-небудь іншого для експериментального аналізу розумової діяльності, збіглася за часом і за місцем з культурою, яка піднесла людський розум»". Американський вчений У. Кепіоп згадував: «В останній раз я бачив Павлова в Ленінграді і Москві на засіданнях конгресу в 1935 р. Йому тоді було 86 років, і він ще зберіг багато колишньої рухливості і життєвої енергії. Незабутнім залишається день, проведений з ним в околицях Ленінграда, в величезних нових будівлях інституту, побудованих радянським урядом для продовження експериментальних робіт Павлова. Під час нашої бесіди Павлов зітхнув і висловив жаль, що такі грандіозні можливості не було надано йому 20 років тому. Якби можна було повернути час назад, то йому, Павлову, було б 66 років, а це вік, коли зазвичай діячі науки вже відходять від активної роботи!»

Герберт Уеллс, який відвідав в 1934 р. лабораторію Павлова в Колтушах, записував: «Дослідження, які ведуться в новому фізіологічному інституті Павлова під Ленінградом, - одні з найбільш значних біологічних досліджень в світі. Цей інститут вже працює і продовжує швидко розширюватися під керівництвом свого засновника. Репутація Павлова сприяє престижу Радянського Союзу, і він отримує все, що йому необхідно; за це потрібно віддати належне уряду».

Павлов жив і творив, оточений всенародною любов'ю. Відзначаючи 85-річчя великого вченого, радянський уряд виділив великі кошти на подальший розвиток його науково-дослідницької роботи. У привітанні Раднаркому СРСР говорилося: «Академіку І. П. Павлову. У день Вашого 85-річчя Рада Народних Комісарів Союзу РСР шле Вам гарячі вітання і поздоровлення. Раднарком особливо відзначає Вашу невичерпну енергію в науковій творчості, успіхи якого заслужено доставили Ваше ім'я в ряду класиків природознавства. Раднарком СРСР бажає Вам здоров'я, бадьорості і плідної роботи на довгі роки на користь нашої великої батьківщини».

Вчений був зворушений і схвильований настільки уважним і теплим ставленням Радянської влади до його наукової діяльності. Павлова, який за царського режиму постійно мав потребу в коштах для наукової роботи, тепер не покидала тривога: чи зуміє він виправдати турботу і довіру уряду і відпускаються на дослідження колосальні кошти? Про це він говорив не тільки свого оточення, а й публічно. Так, виступаючи на прийомі, влаштованому в Кремлі радянським урядом для делегатів XV Міжнародного конгресу фізіологів (М.-Л., 1935 г.), Павлов сказав: «Ми, керівники наукових установ, знаходимося прямо в тривозі і неспокої з приводу того, чи будемо ми в змозі виправдати всі ті кошти, які нам надає уряд».