Культурно-національний рух в українських землях в XVI-XVII століттях

За цією первісною формою слідували “дійства” або вистави, взяті з священної історії, де з'являлись різні уособлені поняття. Такі вистави найбільш популярними були в єзуітів, а потім вже перейшли до київської колегії.

Мова, якою писали тоді учні київської колегії свої проби, була дуже віддалена від живої мови народної і була мішаниною слов'янської мови з українською і польською, з великою кількістю різниз високопарних висловів. Треба відмітити, що після Петра Могили книжкова українська мова почала потроху відчищуватися від польонізмів, і вироблялася нова книжна мова, що послужила основою нинішній російській мові. В українських комічних творах мова книжна наближалася до мови народної української.

Вороги православ'я кожного випадку намагалися робити колегії всяке лихо. В 1640 році Могила в своім універсалі скаржився на те, що “намісник київського замку, потакуючи злобі ворогів колегії, навмисне наслав свого повновласника, який порозумівся в корчмі з деякими іншими людьми і напав на учня Гоголевського, винив його у якійсь поганій справі, а намісник без подальшого слідства катував його”. Це було зроблено з тим наміром, щоб учні, наляканні подальшим розслідуванням. Розбіглися. Ця подія була настільки важлива, що Петро Могила був приневолений їхати на сейм і просити від польського уряду провного захисту для своєї школи.

Вже тоді Петро Могила, як він сам писав, втратив більшу частину свого майна. Воно пішло н а уладження школи й церкви. Його власність і власність печерського монастиря з трудом могли приспорювати доходів на утримання колегії, тому що вони були спутошені то набігами татарськими, то межиусобицями з козаками. Отже митрополит був приневолений просити допомоги у різних братств. Крім усього всього, він дуже старався, щоб підтримати своє улюблене діло. В своїм духовнім заповіті, написаним, швидше за усе, тоді, як він чув себе близьким до смерті, він говорить: …”Вбачаючи, що

упадок святої віри в українськім народі походить не з чого іншого, як з цілковитої недостачі освіти й науки, дав я обіцянку Богові моєму - все своє майно, що я дістав від батьків, і все, що не залишилось би тут з доходів, призбируваних з поручених мені святих місць, з маєтно-збурених храмів Божих, з яких залишилися сумні руїни, по чати на засновини шкіл в Києві”… Колегію він називає в заповіті своїм единственнымъ залогомъ, і, бажаючи “залишити її укоріненою в потомственні времена”, як посмертний дар відписує їй 81000 польських золотих, цілу свою бібліотеку, четверту частину свого срібла, деякі цінні речі і. На вічний спомин про себе, свій срібний митрополичий хрест і саккос.

Визначний політичний і культурний діяч, меценат, філософ, письменник - таким увійшов в нашу історію Петро Могила. Виснажений хворобою, чекаючи смертної години він складав заповіт. Звичайно ж, основне місце в ньому відводилося його улюбленому витвору - колегії, що вже за життя митрополита стала називатися Києво-Могилянською.

Петро Могила помер останнього дня 1646 року, встигнувши навести лад у всіх своїх паперах, розподілити все, що мав. Це саме той випадок, коли можна сказати: людина підготувалася до смерті і поставила логічну крапку в своїх земних діянніх. Тривалий час у Київській академії щороку 31 грудня відбувалася панахида, на яку збиралося все вище духовенство міста. Академія свято берегла пам'ять про свого великого благодійника.

Його поховали на вказанному ним самим місці у великій печерській церкви біля лівого криласа. Він заповів, щоб йому не ставили ніяких монументів чи надгробків. Пам'ятником Петрові Могилі лишилася славетна академія.

На мою думку, Петро Могила добре розумів значення духовної культури в житті українського народу. Саме завдяки йому був зроблений значний крок у розвитку вищої освіти на Україні. З його ім'ям пов'язане розгортання системи вищої та середньої освіти в Україні та Росії, яка не просто копіювала західноєвропейські школи, але й могла конкурувати з ними. Він став фундаментатором і творцем першого в усій Східній Європі вищого навчального закладу - Києво-Могилянської Колегії, що стала попередницею Української академії та Київського університету.