Історія України

Впровадження християнства як державної релігії. Зовнішньополітична діяльність Ярослава Мудрого. Піднесення Галицько-Волинської держави. Утворення козацької республіки - Запорозької Січі. Національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст.

Рубрика История и исторические личности
Вид книга
Язык украинский
Дата добавления 02.11.2008
Размер файла 217,1 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

141

Зміст

Найдавніші хлібороби та скотарі на землях сучасної України

Східні слов'яни -- предки українців напередодні утворення держави

Впровадження християнства як державної релігії. Місце Володимира Великого в історії України

Культурно-освітня та зовнішньополітична діяльність Ярослава Мудрого

Піднесення Галицько-Волинської держави. Князь Данило Галицький

Історичне значення Київської Русі та Галицько-Волинського князівства

Політичне становище українських земель у складі Великого князівства Литовського

Утворення козацької республіки -- Запорозької Січі

Люблінська унія, її наслідки для українських земель

Причини та початок Національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст.

Українсько-московський договір 1654 р. та його наслідки для України

Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст.

Значення Запорозької Січі в історії українського народу. Ліквідація козацької республіки в останній чверті XVIII ст.

Остаточна ліквідація гетьманства та решток автономного устрою Гетьманщини у другій половині XVIII ст.

Початок національного відродження в Наддніпрянській Україні

Історичне місце Кирило-Мефодіївського товариства в українському національному відродженні

Початок національного відродження на західноукраїнських землях. «Руська трійця»

Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях під час революції 1848-1849рр. в Австрійській імперії

Створення і діяльність політичних партій у Наддніпрянській Україні наприкінці XIX -- на початку XX ст.

Український національний рух у роки революції 1905-1907 рр. в Російській Імперії

Політика російського самодержавства щодо України в 1907-1914 рр.

Україна у Першій світовій війні. Воєнні дії на території України в період Першої світової війни

Початок української революції, утворення Центральної Ради

Внутрішня та зовнішня політика Української Держави за часів П.Скоропадського

Внутрішня і зовнішнії політика Директорії УНР

Історичне значення та уроки боротьби українського народу за незалежність у 1917-1920 рр.

Проголошення Західноукраїнської Народної Республіки, її внутрішня та зовнішня політика

Політика більшовиків в Україні в 1919-1920 рр. «Воєнний комунізм»

НЕП і особливості його впровадження в Україні

Особливості та наслідки радянської індустріалізації в Україні

Політика суцільної колективізації та розселянювання України. Її соціально-економічні наслідки

Громадсько-політичне життя в Україні у 30-х роках

Суспільно-політичне життя українських земель у складі Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини у 20-30-х рр.

Об'єднання українських земель та радянізація західних областей України в 1939-1941 рр.

Окупаційний режим в Україні в 1941-1944 рр. Звільнення України від нацистської окупації

Діяльність радянських партизан і ОУН-УПА в роки Другої світової війни

Втрати України в роки Другої світової війни. Внесок українців у перемогу над фашизмом

Голодомори 1921-1923 рр., 1932-1933 рр., 1947 р. в Україні: причини та наслідки

Радянізація західних областей України в 40-50-х роках. Репресивні акції радянської влади в регіоні

Стан економіки України наприкінці 50 -- у першій половині 60-х рр.

Суспільно-політичне життя в Україні у другій половині 50-х -- на початку 60-х рр.

Опозиційний рух в Україні у другій половині 60 -- першій половині 80-х рр.

Загострення економічних проблем у 70-80-х роках. Чорнобильська катастрофа та її наслідки

Процес «гласності» в Україні наприкінці 80 -- на початку 90-х років. Поява громадських неформальних об'єднань

Декларація про державний суверенітет України та її історичне значення

Всеукраїнський референдум і вибори Президента України 1 грудня 1991 р.; результати та історичне значення

Становлення багатопартійної системи в Україні наприкінці 80 -- у 90-х рр.

Конституційні традиції в Україні. Прийняття Конституції України в 1996 р. та її історичне значення

Пріоритети зовнішньої політики України на зламі XX-XXI ст.

Вибори Президента України у 1999 р. Референдум 16 квітня 2000 р., його результати

Найдавніші хлібороби та скотарі на землях сучасної України

У VI-V тис. до н.е. племена, що населяли територію сучасної України, вступили в епоху неоліту (нового кам'яного віку). Збиральництво і мисливство вже не могли забезпечити різноманітних потреб людей. На півдні України, де були сприятливі природні умови, зароджуються скотарство та рільництво. Епоху, коли люди перейшли від збирання рослин до їх вирощування і від мисливства до розведення тварин, називають неолітичною революцією.

Першими землеробськими племенами на Україні були племена Буго-Дністровської культури, які розселялися на території між Дністром і Південним Бугом. Також до землеробських племен належали племена культури лінійно-стрічкової кераміки. Вони у V тис. до н.е. займали територію західних областей України і вирощували, крім пшениці і ячменю, просо, овес і жито.

Розквіту землеробство і скотарство зазнали в наступну історичну епоху -- добу енеоліту, або мідно-кам'яним віком. На теренах України в цю добу розселилися племена трипільської культури. Ця назва походить від с. Трипілля на Київщині, де наприкінці XIX ст. археологами було виявлено поселення цих племен. Трипільці заселили території від верхньої Наддністрянщини і Південної Волині до Середнього Наддніпров'я і Надчорномор'я приблизно за 3,5 тис. рр. до н.е. У межах України виявлено близько тис.ячі трипільських поселень, їх населення становило близько одного мільйона чоловік. Злившись із місцевими племенами, які вже мали розвинене землеробсько-скотарське господарство, трипільці утворили культуру з такими високими досягненнями, яких не було навіть у племен, що населяли Україну пізніше.

В основі господарства трипільців лежало землеробство і скотарство. Землю трипільці спочатку обробляли мотиками, а пізніше перейшли на орний обробіток. Завдяки використанню рала трипільці згодом змогли перейти до перелогової системи обробітку землі, почали застосовувати ярі та озимі посіви. Трипільці-орачі вирощували пшеницю, ячмінь, просо, бобові. Врожай збирали серпами із крем'яними лезами. Зерно зберігали у великих глиняних посудинах або пристосованих до цього приміщеннях. Його перетирали на муку кам'яними зернотерками.

Трипільцям було властиве і розвинене скотарство. Вони розводили велику рогату худобу, а також овець і свиней. Продукти скотарства задовольняли потреби трипільців у м'ясі, молоці. Вівці забезпечували їх вовною. Воли використовувались як тяглова сила.

Крім землеробства і скотарства, трипільці займались полюванням на оленя, косулю, кабана, риболовлею за допомогою кістяних і мідних гачків. Домашніми ремеслами трипільців були чинбарство (виправлення шкір), кушнірство, вироблення взуття, прядіння, ткацтво. Про це свідчать знахідки давнього одягу, глиняних веретен від примітивного ткацького верстата. Трипільці ткали тканину з вовни, коноплі, льону.

Знаряддя праці у трипільців спочатку були крем'яні, але пізніше вони освоїли способи кування і зварювання міді. З неї виготовляли ножі, шила, рибальські гачки, прикраси. Однак мідь не набула широкого поширення.

Високого технічного і художнього рівнів у трипільців досягло виготовлення кераміки. Трипільські гончарі випалювали керамічний посуд у спеціальних печах, знали вони вже і гончарний круг.

Після трипільців на території України проживали різні племена. Але саме трипільці заклали основи формування української нації як нації землеробської, народу-трудівника.

У II тис.ячолітті до н.е. території України входять у новий історичний період -- добу бронзи, яка характеризується появою першого штучного металу -- бронзи (сплав міді й олова). Рільницько-скотарські племена займали в той час величезні території лісостепової смуги України.

До землеробських племен належали племена культури шнурової кераміки (територія Прикарпаття, Волині, Подністров'я), а також комарівської (південні райони Прикарпаття і Волині) і тшинецької (долина Середнього Дніпра, басейн Прип'яті і на заході -- на території Польщі) культур. Ці племена, на думку багатьох учених, можна вважати предками східних та західних слов'ян.

Наприкінці II тисячоліття до н.е. тшинецько-комарівська культура перероджується в кілька нових окремих культур. Однією з них була праслов'янська білогрудівська культура. Племена цієї культури займали лісостепову частину Правобережної України від Збруча до Дніпра.

Скотарством у добу бронзи займалися племена, які вели кочовий і напівкочовий спосіб життя і розселялися у степових районах. Вони розводили велику рогату худобу, а також овець. Табуни худоби випасали у степах, пересуваючись з місця на місце. Важливу роль у господарстві відігравали коні. Окремі племена освоїли коня як упряжну тварину. Для пересування і перевезення майна використовували дерев'яні вози з дерев'яними колесами, у яких запрягали волів.

Східні слов'яни -- предки українців напередодні утворення держави

У V-VI ст. н.е. розпочинаються процеси великого розселення слов'ян. Із межиріччя Дніпра і Дністра вони просуваються у придунайські землі і там діляться на дві групи. Одна йде на південь, на Ватіканський півострів, інша -- вгору вздовж течії Дунаю. Слов'яни Лівобережжя України поступово заселяють нові землі на півночі і на північному сході, до цього зайняті балтами й угро-фінами.

Східнослов'янські племена і племінні об'єднання формуються на просторій території -- від Карпат до верхів'я Волги. Ці нові утворення включають у себе вже 15 різних племінних груп, більша половина яких пов'язана з Україною. Нестор у літописі «Повість минулих літ» зазначає: «.ті ж слов'яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші -- деревлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли межи Прип'яттю і Двіною і назвалися дреговичами (від «дрегва» -- драговина, болото); а інші сіли на Двіні і назвалися полочанами -- од річки, яка впадає в Двіну і має назву Полота. Слов'яни ж, що сіли довкола озера Ільменя, прозвалися своїми іменами (словенами). А другі ж сіли на Десні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами». Потім на сторінках літопису з'являються повідомлення про інші східнослов'янські племена: кривичі жили на верхів'ях Волги, Західної Двіни і Дніпра; дуліби, волиняни і бужани -- у Побужжі; радимичі -- на річці Сож; в'ятичі -- у басейні р. Оки; хорвати, уличі і тиверці у басейні р. Південний Буг, Карпатах і пониззі Дніпра аж до Чорного моря. В історії утворення Київської держави основну роль відіграли поляни. Прямими предками українців стали такі племена, як поляни, сіверяни, древляни, тиверці, уличі, дуліби, волиняни тощо, полочани і дреговичі стали предками білорусів, а словени, кривичі, радимичі, в'ятичі -- предками росіян.

Східнослов'янські племена утворили в VІ-IХ ст. великі племінні союзи, які поступово переросли в утворення більш високого рівня -- племінні княжіння. Княжіння стали підґрунтям для формування у IX ст. ранньофеодальної єдиної східнослов'янської держави -- Київської Русі. Ці ранні переддержавні утворення слов'ян візантійці називали Славініями, або Славіями.

Суспільний устрій слов'ян цього часу -- військова демократія. Слов'яни постійно ворогували не тільки із сусідами, а й між собою. Війни приносили військову здобич вождям, служили джерелом поповнення рабів. Об'єднати східних слов'ян вдалося лише в наступний період історії з піднесенням племені полян з центром у Києві.

На чолі племінного княжіння стояв князь, який мав свою дружину. Вони мешкали в укріплених племінних центрах, які досліджені археологами у Києві, Чернігові, Зимному (на Волині) та інших місцях. Найбільш важливі питання княжіння вирішувала рада старійшин. Віче поступово втрачали свою роль. Влада князя ставала спадковою, відбувалося майнове розшарування суспільства, формувалася родова знать.

Основною галуззю господарства східних слов'ян було землеробство. Вони вирощували пшеницю, жито, ячмінь, просо, коноплі, льон, горох, ріпу. Важливу роль відігравало скотарство, розводили велику рогату худобу, овець, свиней, коней. Сільське господарство не лише забезпечувало населення продуктами харчування, але й створювало додатковий продукт для продажу.

Розвивалися ремесла: гончарне, ювелірне, залізообробне. Існували центри добування залізної руди (Григорівка, Гайворон) і центри обробки заліза (Зимне, Пастирське). Місцеві майстри виготовляли землеробські знаряддя (наральники, чересла, серпи, коси), ремісничий інструмент, зброю.

Східні слов'яни VІ-ІХ ст. були язичниками. Язичництво було не лише релігією, а й світоглядом, тобто цілісною системою уявлень про світ, людину та її місце в світі. До найдавніших богів східних слов'ян належить Род. Він був «богом богів», тобто володарем людей та інших богів. Його зображення у вигляді кам'яної статуї знайдено на р. Збруч (Тернопільська обл.). Це славнозвісний Збруцький ідол. Триярусна композиція зображень на ньому відповідає уявленням слов'ян про три світи: небо, землю і підземний світ. Стародавні слов'яни вірили у загробне життя і тому велику увагу приділяли поховальним обрядам. Померлих у VІ-VIII ст. спалювали на вогнищі, а попіл і залишки кісток складали у горщик і закопували біля жител і з проникненням християнства покійників стали ховати у землю. У могилу клали речі, які повинні були служити у загробному житті: посуд з їжею, предмети особистого вжитку (напр., гребінці), прикраси, іноді -- зброю.

Велике місце у духовному житті стародавніх слов'ян займали обрядові свята, пов'язані з виробничим циклом: весняне свято на початку польових робіт, день літнього сонцестояння, свято збирання врожаю, зимові колядки в час збільшення світлої пори доби та ін. Із цими святами пов'язана значна частина українського фольклору, що дійшла до наших днів.

Впровадження християнства як державної релігії. Місце Володимира Великого в історії України

Ідея проведення релігійної реформи виникла у Володимира Святославича ще на початку його правління. В одному святилищі він зібрав та об'єднав верховних богів окремих племен. Однак язичництво стало на заваді об'єднавчій політиці київського князя, тому що воно не лише роз'єднувало східнослов'янські племена, а й протиставляло на релігійному ґрунті Русь іншим державам.

Релігією, яка б могла об'єднати різноплемінну Київську Русь у єдину державу, стало християнство. На Русі існували сприятливі умови для прийняття нової віри. Християнами були князь Аскольд, частина дружинників князя Ігоря. Християнкою також була і бабка Володимира -- княгиня Ольга. Чимало християн було і в оточенні князя Святослава. Тобто ще до визнання державною релігією християнство пустило на русі глибокі корні.

У 988 р. склалися сприятливі політичні відносини для введення християнства. Візантійський імператор звернувся до Володимира за військовою допомогою, щоб придушити збройний заколот в імперії. Володимир погодився за умови, що імператор віддасть йому за жінку свою сестру Ганну. Посвоячення з імператорською династією було в той час надзвичайно почесним. Візантійський уряд висунув зустрічну вимогу: царівна вийде заміж лише за християнина. У 988 р. Володимир і його дружинники охрестились. Літописець повідомляє, що сталося це в захопленому Володимиром Корсуні. Тут же відбулось обручення з візантійською царівною.

Згодом Володимир охрестив киян у р. Дніпрі. Язичницьких ідолів за наказом князя було знищено. На місцях колишніх язичницьких святилищ будувались християнські церкви. Процес запровадження християнства на Русі був тривалим і болісним. Часто нова релігія вводилась «огнем і мечем». Літописи свідчать, що язичницьким ідолам поклонялись аж до XIII ст. Однак християнство поступово входило у свідомість і побут наших предків, витісняючи або поєднуючи в собі дохристиянські язичницькі вірування.

Запровадження і поширення християнства відіграло величезну роль у подальшій історичній долі українського народу. Розташована на перехресті між християнським Заходом та мусульманським Сходом, Київська Русь остаточно зв'язала себе з Європою. Християнство ввело Русь у коло європейських держав, а правлячу київську династію -- у середовище християнських королівських родин.

Християнство сприяло політичному і культурному об'єднанню східнослов'янських племен, а отже, і формуванню українського етносу. З ним у Київську Русь прийшли грамота, мистецтво книжкової справи (виготовлення пергаменту і паперу, переписування і оздоблення книг), церковний хоровий спів, розвинулися архітектура, кам'яне будівництво, художні ремесла мозаїки і вироблення скла, фрески, іконопису тощо.

Прийшовши до влади в 978 (980) р. , Володимир розпочав упровадження адміністративно-політичних реформ, які мали на меті зміцнити державу, посилити великокнязівську владу. Адже влада племінних князів і вождів у своїх землях, віддалених від Києва багатоденним водним чи кінним шляхом, була ще дуже сильною. Вони неохоче давали частину данини на користь Києва, самі здійснювали судочинство на своїх землях, молилися кожен своєму богові.

За часів правління Володимира завершився тривалий процес формування території Київської Русі. Спочатку (981 р. ) Володимир повернув до складу Русі західні руські землі хорватів і дулібів, Перемишль і Червенські городи. У наступні роки була відновлена влада Києва над княжіннями радимичів і в'ятичів. Київська Русь за Володимира перетворилася у найбільшу європейську державу. Її кордони простягалися від Карпат до Волги, від Балтики до Чорного й Азовського морів.

Після цього Володимир провів державну реформу щодо управління земель. Вождів і князів племінних княжінь він замінив своїми синами. Володимир посадив 12 своїх синів княжити у різних містах Київської Русі. Таким чином, було остаточно подолано окремішність місцевої племінної верхівки. З кінця 80-х років X ст. Київська Русь стає дійсно об'єднаною державою. Великому князеві Київському підпорядковувались намісники (сини і старші дружинники), які сиділи в найбільших містах держави, збирали данину, управляли й чинили суд від його імені. Їм підпорядковувались урядовці у волостях.

Володимир почав карбувати свої монети, срібні і золоті, на яких з одного боку було його зображення, а з другого тризуб і напис: «Володимир на столі, а се його срібло». Таким чином, з часів Володимира тризуб, як знак князівської власності, перетворився на державний символ.

З метою розширення кордонів своєї держави та їх зміцнення Володимир Великий здійснював військові походи проти сусідніх племен і народів. У 983 р. він воював на західних рубежах своєї держави з литовським племенем ятвягів. У 985 р. здійснив похід на Волгу проти болгар. Для захисту південних земель Київської Русі від войовничих печенігів Володимир наказав збудувати цілу систему укріплень вздовж рік Трубеж, Сула, Стугна та ін. Підступи до Києва прикривали потужні земляні укріплення, фортеці й укріплені міста.

Князь особливо дбав про відносини Київської держави з іноземними державами та зміцнення її міжнародного авторитету Володимир розвивав політичні, економічні та культурні зв'язки з Візантією, Польщею Угорщиною Чехією, західноєвропейськими країнами 3 цією метою допомагав візантійському Імператору Василю II Багрянородному придушити бунтівних феодалів у Малій Азії За цю допомогу Володимиру була обіцяна в дружини сестра імператора принцеса Ганна У 989 році Володимир завоював Херсонес-Корсунь у Криму. Наприкінці його життя сини Святополк і Ярослав почали виявляти непослух до батька. Готуючись до боротьби з Ярославом, Володимир 15 липня 1015 р. раптово помер. Його поховали у Десятинній церкві.

Діяльність Володимира Святославича сприяла розвитку Київської держави, зміцненню її міжнародного авторитету. Після смерті його канонізовано церквою як святого.

Культурно-освітня та зовнішньополітична діяльність Ярослава Мудрого

За часів Ярослава Мудрого Київська Русь досягла найвищого розвитку. Велику увагу Ярослав приділяв церкві, розуміючи її значення і роль у державі. За часів Ярослава були розширені церковні привілеї, збудовано багато храмів, відкривалися монастирі. Він боровся за незалежність церковної ієрархії від Візантії. Ця боротьба завершилась у 1051 р. , коли київським митрополитом всупереч волі константинопольського патріарха був обраний представник давньоруської інтелектуальної еліти, знаменитий книжник і філософ, автор першого давньоруського філософського твору «Слово про Закон і Благодать» Іларіон.

Князь Ярослав був надзвичайно освіченою людиною. Він дбав про розвиток освіти, науки, мистецтва, доклав багато зусиль для створення нових і розвитку існуючих міст. Особливо це стосується Києва. Київська земля була розорена чотирирічною братовбивчою війною. Ярославу довелося на відбудову країни й стольного града кинути всі свої зусилля. Заслугою Ярослава перед нащадками було збудування Софійського собору в Києві у 30-х рр. XI ст. Собор був прикрашений чудовою мозаїкою і різнокольоровими фресками. Вони і сьогодні вважаються шедеврами світового мистецтва. Архітектура Софійського собору чарує довершеністю, вишуканістю форм і пропорцій. При Софійському соборі була відкрита школа і бібліотека. При дворі Ярослава проживали і виховувалися діячі багатьох європейських держав.

За Ярослава Мудрого було складено перший звід писаного давньоруського права «Руську правду». Це був кодекс законів, який включав у себе норми цивільного, кримінального і процесуального характеру. «Руська правда» закріплювала соціальне розшарування суспільства. Найбільшими правами користувався князь. Частина штрафів, які накладалися на злочинців, йшла на користь князя. Розмір штрафів залежав від соціальною стану потерпілого. Так, за вбивство огнищанина (управителя князівською маєтку) накладався штраф у 80 гривень, а за вбивство простого селянина-смерда 5 гривень.

«Руська правда» відіграла важливу роль у соціально-економічному розвиткові суспільства, поступові державності й складанні державного управління. Її норми застосовувались на всій території Київської Русі навіть після її розпаду.

«Руська правда» зберегла велике значення до сьогодні. З неї ми дізнаємося про господарське та культурне життя, про відносини різних верств населення у державі і, взагалі, про устрій самої Київської держави.

Чільне місце у своїй державотворчій діяльності Ярослав Мудрий приділяв зовнішній політиці. Довгий час він боровся за утвердження західних кордонів Київської держави, відвойовував у польських феодалів землі, захоплені ними під час усобиці 1015-1019 рр. У 1030 р. Ярослав звільнив від поляків волинське місто Белз, а наступного року разом із братом Мстиславом відвоював у Польщі і возз'єднав з Давньоруською державою Червону Русь. З метою зміцнення західних рубежів заснував місто Ярослав на р. Сян. Продовжуючи зміцнювати західні рубежі країни, він провів кілька успішних походів проти агресивних ятвязьких (1038 р. ) і литовських (1040 р. ) племен. У цей період військо Ярослава успішно воювало проти угро-фінського племені чуді на півночі Русі та в Прибалтиці, де було збудовано на честь князя місто Юр'їв (християнське ім'я Ярослава було Юрій). Князь успішно воював з печенігами і у 1036 р. завдав їм нищівного удару під стінами Києва.

На півдні Ярослав, як і його попередники, вів боротьбу з печенігами. Він укріплював південний степовий кордон, будуючи міста-фортеці над річкою Рось. У 1036 р. печенігам вдалося прорватись до Києва. У жорстокій боротьбі руські війська, очолювані Ярославом, вщент розгромили печенігів.

Головним напрямком зовнішньої політики Ярослава, як і у його попередників, був південний. Протягом майже всього часу його князювання в Києві русько-візантійські відносини були дружніми. Добірні руські дружини воювали разом з візантійськими легіонами за тис.ячі верст від батьківщини.

Та 1043 р. спалахнула русько-візантійська війна, спричинена зміною політичного курсу нового імператора Константина IХ Мономаха, який почав чинити перешкоди руським купцям. Військовий морський похід виявився невдалим для русів. Тоді Ярослав почав створювати коаліцію європейських держав проти Візантії. До загрози створення антивізантійської коаліції додалась небезпека набігів з боку печенігів. Тому візантійському імператорові довелося шукати шляхи замирення з Руссю. Це привело до підписання у 1046 р. русько-візантійської угоди. Незабаром вона була скріплена шлюбом сина Ярослава Всеволодом з дочкою Костянтина IX Марією.

Династичні шлюби сприяли активізації дипломатичних зносин та налагодженню приязних політичних і особистих контактів. Донька Ярослава Анна була жінкою французького короля Генріха І, донька Єлизавета була за норвезьким королем Гаральдом Сміливим, Анастасія (третя його донька) стала жінкою угорського короля Андрія. Три сини його були одружені відповідно з сестрою польського князя, онукою німецького цісаря і донькою візантійського імператора. Недаремно сучасники називали Ярослава «тестем Європи». При дворі Ярослава Мудрого у різний час жили норвежський принц, згодом король Гаральд, племінники угорського короля Іштвана І Святого, сини англійського короля Едмунда.

Київська Русь мала жваві дипломатичні відносини з Германською імперією. У 1030-1031 і 1040-1043 рр. сторони обмінювалися посольствами. Германський хроніст XI ст. Ламберт у 1043 р. розповідає про посольство короля Русі Ярослава до імператора Генріха III. Ярослав Мудрий дивився на Германію як на найкращого з усіх можливих союзника в протиборстві з Візантією, а Генріх III хотів скористатися з війська Русі у своїх зовнішньополітичних акціях.

Київський князь був зв'язаний союзною угодою з польським князем Казимиром, за якого видав свою сестру Добронігу. Київська Русь допомогла Польщі проти об'єднаних сил Мазовії, Помор'я, Прусії та ятвягів. Все це принесло великий міжнародний авторитет Давньоруській державі.

Піднесення Галицько-Волинської держави. Князь Данило Галицький

Данило зумів організувати добре військо за європейськими взірцями. Важку кінноту складали волинські бояри, а піхоту він набрав із селян. Данило зумів також заручитись підтримкою селян і городян у Галичині, які терпіли від боярського свавілля і безперервних воєн. Врешті боярська опозиція зазнала поразки. У 1237-1238 роках Данило зміг остаточно укріпитися в Галичі. Василько отримав Волинь.

На галицько-волинські землі почали зазіхати німецькі хрестоносці. Вони захопили місто Дорогичин. Дорогичин стояв над Бугом і був на Підляшші великим торговим центром. Тому визволення цього міста мало велике значення для галицько-волинських земель. Після перемоги під Дорогичином Данило пішов на Київ і укріпився там. Таким чином, Данило Романович повністю відновив територію Галицько-Волинської держави, якою володів його батько.

Об'єднання батьківських земель сталося незадовго до нападу Батия на Київ. Данило залишив управління Києвом своєму тисяцькому Дмитрові. Той був досвідченим і хоробрим воєводою, який і керував обороною міста в листопаді-грудні 1240 р. Але місто втримати не вдалось.

Здобувши Київ, Батий у 1241 році рушив на Волинь. На Волині і в Галичині було багато укріплених міст, яких монголо-татари не змогли взяти. Літопис згадує, що за вказівкою братів Данила і Василька були збудовані міста-замки: Данилів, Кременець, Угровеськ та інші. Завдяки ним галицько-волинська земля зазнала менше спустошень, ніж східні князівства. Тому після відходу орди з українських земель Данило розпочинає не тільки відбудовувати зруйновані міста, але й будувати нові. Так було закладено нове місто Львів (вперше згадується в 1256 р,), яке названо за ім'ям старшого сина Данила -- Лева.

Столицю князівства Данило переніс з неспокійного Галича на Волинь, у м. Холм. Сама назва свідчить про його вигідне оборонне розташування. Навколо міста князь додатково звів могутні укріплення. У місті побудували церкви, заклали чудовий палац.

У внутрішній політиці Данило прагнув заручитися підтримкою селян та міщан. Він дбав про розвиток зовнішньої і внутрішньої торгівлі. З цією метою князь запрошував ремісників та купців із Німеччини, Польщі, зруйнованої монголо-татарами Русі, Вірменії. Данило не дав повністю знищити своєї держави татарам: об'єднав її землі, підготував країну до відсічі орди.

Завдяки крокам Данила у міжнародній політиці Галицько-Волинська держава не була зруйнована татарами у такій мірі, як східні руські землі. Тогочасний авторитет країни затверджувався силою зброї. У 1245 році відбулася битва між військом Данила Галицького і об'єднаним польсько-угорським військом біля міста Ярослава на річці Сян. У цій битві Данило отримав блискучу перемогу. Галицько-Волинський князь підтвердив свою славу хороброго воїна і мудрого полководця. Ця перемога мала велике історичне значення. Вона надовго зупинила агресію Угорського королівства на північ від Карпат. Після цього угорський король змушений був налагодити дружні стосунки з Данилом: син Данила Лев одружився з дочкою короля.

Данило розумів монголо-татарську загрозу. Він прагнув створити антимонгольську коаліцію європейських держав. Однак створити сильний союз проти ординців йому не вдалося. Тому, щоб уберегти свої землі від спустошення монголо-татар, він змушений був піти на переговори з ханом Батиєм. Батий прийняв князя Данила в своїй столиці м. Сарай, що стояло поблизу гирла Волги, з почестями. Та за це князь повинен був заплатити визнанням залежності від орди.

Політика Данила була спрямована на те, щоб дістати перепочинок і зібрати сили для вирішальної боротьби. Данило звернувся до папи римського Інокентія IV з проханням допомогти зібрати рицарів Європи на хрестовий похід проти монголо-татар. За це він погоджувався на перехід своїх земель під церковну юрисдикцію Риму. Встановив князь дружні відносини з Польщею, Угорщиною і Литвою. У 1253 році він отримав від папи Інокентія IV королівську корону. Коронували його в Дорогичині на Підляшші. З того часу всі західні хроністи почали титулувати Данила королем, а Галицько-Волинську державу -- Руським королівством. Але допомога папи лишилася лише на рівні обіцянок. Взаємини між Данилом Галицьким і Римом не переросли у стійкий союз.

Король Данило проявив себе як здібний державний діяч. Він здійснив військову реформу. Не покладаючись тільки на феодальну дружину (галицьке боярство часто зраджувало його), почав широко використовувати ополчення -- селян і міщан. Також реформував державний апарат Галицько-Волинської держави. На зміну великого боярства, яке було в князівському оточенні, він почав висувати своїх прибічників з нижчих верств. Так формувалося дворянство-шляхта. У 1252-1253 рр. Данило шукав спільників і у Австрії. Він одружив свого молодшого сина Романа з наступницею австрійського престолу герцогинею Гертрудою і хотів утвердити за сином австрійський престол. Однак монгольська загроза не дала йому змоги послати для цього значні військові сили.

Наприкінці 50-х років XIII ст. монголо-татари направили проти Данила величезне військо і змусили його остаточно визнати себе васалом Орди. Однак вбити чи усунути Данила з престолу, як це вони робили в інших руських князівствах, монголо-татари не посміли. За вимогою переможця монгольського воєводи Бурундая були зриті всі укріплення навколо міст. З тих пір галицько-волинські війська стали складовою частиною татарського війська і змушені були брати участь у військових походах монголо-татар на сусідні держави. Помер Данило Галицький у 1264 році.

Історичне значення Київської Русі та Галицько-Волинського

князівства

Київська Русь залишила вагомий слід у вітчизняній і світовій історії. Вона вийшла на політичну арену в часи правління Аскольда. Тодішній світ був приголомшений військовим походом русів на столицю найсильнішої держави -- Візантії. Після утворення могутньої Київської Русі, вона примусила рахуватися з собою тодішні держави.

Після військових перемог Русь перейшла до рівноправної участі у політичному житті країн Європи та Близького Сходу. Київські князі укладали мирні й союзні угоди з Візантійською та Німецькою імперіями, Польщею, Угорщиною, Литвою, Швецією і Норвегією. Часто ці договори скріплювалися династичними шлюбами.

Важливу роль відігравала Київська Русь у міжнародній торгівлі, її центром був Київ. Тут перехрещувалися торговельні шляхи, що вели із Візантії на Північ -- у Скандинавію, а також ті, що вели з Центральної і Західної Європи на Схід -- до Арабського халіфату і далі в Індію і Китай. Через Русь ішли не лише каравани чужих товарів. Вироби руських ремісників також розходилися по світу.

Київська Русь вплинула на подальшу долю східнослов'янських народів. Могутня держава середньовічної Європи прискорила політичний, економічний і культурний розвиток східних слов'ян. Вона стала етапом формування східнослов'янських народностей. Утворення Київської Русі відбулось у протистоянні східних слов'ян Хозарському каганату. Давньоруська держава відстояла свої землі не тільки від кочовиків, але й від могутніх держав: Візантії, Польщі, Угорщини.

Завдяки появі держави на східнослов'янських землях взаємозбагачувалась матеріальна й духовна культура. Міцніли торгово-економічні й культурні зв'язки. Билини (старини) й історичні перекази, дружинні пісні й легенди, казки, літописи, житія святих і світські літературні твори ставали надбанням усіх мешканців могутньої держави.

Але це не призвело до повного стирання мовних та культурних особливостей окремих груп східнослов'янських племен. Продовжувався процес формування східнослов'янських народностей.

Собори Києва і Чернігова, мозаїки, різьба по каменю і фрески храмів, ювелірні вироби, книжкові мініатюри й ікони періоду Київської Русі складають вагому частину української культури.

Київська Русь сприяла економічному й культурному розвитку сусідніх неслов'янських народів. До складу держави входило близько 20 племен і народів. Поряд зі східними слов'янами, які становили політичну й економічну основу держави, до неї входили угро-фінські (на півночі) й тюркські (на півдні) племена. Це призвело до того, що Київська Русь не стала єдиною і монолітною державою. Постійним було суперництво окремих територій та їх політичних центрів: Києва, Новгорода, Полоцька, Галича, Суздаля, Чернігова.

Найзначніший вплив мав Київ на прилеглу до нього територію: середнє Подніпров'я, Подесення і землі на Прип'яті. Там проживали споріднені східнослов'янські племена, які стали основою формування української народності. У період Київської Русі вона отримала могутній стимул для свого політичного, економічного, культурного й етнічного розвитку. Не випадково відомий український історик М.Грушевський вважав, що «Київська Русь є першою формою української державності». Всі історики одностайні в тому, що корені українського народу сягають Київської Русі.

У другій третині XII ст. Київська держава розпалася. Після розпаду Київської Русі на Волині утвердилась династія Мономаховичів. Її засновником став внук Мономаха, син Мстислава І -- Ізяслав Мстиславич, який князював у Володимирі з перервою від 1136 р. до 1154 р. Водночас у 1146-1154 рр. з перервами Ізяслав був великим князем київським.

Центр Волинського князівства був у м. Володимирі. Князівство включало в себе територію племінних союзів дулібів-бужан-волинян. На Волині, як і в інших землях, йшла жорстока міжусобна боротьба. Князі намагалися вести самостійну політику.

Після смерті в 1170 р. волинського князя Мстислава Ізяславича князівство було поділене між його синами. Роман отримав Володимир, Святослав сів у Червені, Володимир почав князювати у Бересті, Всеволод -- у Белзі.

Енергійний політик і здібний полководець, Роман Мстиславич об'єднав Волинь і Галичину в одну державу. Хоча між Волинським та Галицьким князівствами здавна підтримувались економічні і культурні зв'язки, шлях до об'єднання був складним. Утворення такої держави мало в той час велике значення. Літописець називає Романа «царем на Русі».

Політичне становище українських земель у складі Великого

князівства Литовського

Розвиток історичних подій у XIV ст. був для України несприятливим. Майже 80 років на цих землях панували монголо-татари. Монголо-татарські хани визискували місцеве населення. Єдиним їхнім бажанням було зібрати якнайбільше данини. Через це відбувається політичний, економічний та культурний занепад українських земель. З Києва виїхало багато бояр, купців і навіть православний митрополит.

У той же час на півночі в басейні р. Німан, склалося нове державне утворення -- Литовське князівство. Воно зміцнило свою владу в успішній боротьбі проти Лівонського та Тевтонського орденів. Першим князем Литовської держави, який об'єднав литовські племена і створив сильну державу був князь Міндовг. Саме він звернув увагу на ослаблені з боку монголо-татарських ханів українські та білоруські землі. Князь Міндовг почав підпорядковувати собі сусідні землі: Полоцьк, Вітебськ та ін. Здійснював походи на Смоленськ та Чернігів.

Після смерті князя Міндовга правити Литовською державою став князь Гедимін (1316-1341 рр.). Основним напрямком його зовнішньої політики був наступ на південно-західні землі. У 1320-х р. він захопив Берестейщину, а пізніше приєднав Пінщину.

У 1340 р. помирає галицько-волинський князь Юрій-Болеслав. Волинські бояри запрошують на престол сина Гедиміна -- Любарта. Таким чином, він здобуває спадкові права на волинські землі.

У 1345 р. на Литовський престол зайняв син Гедиміна -- Ольгерд. Він правив до 1377 р. Литовська держава у 50-х рр. XIV ст. розпочала новий наступ на українські землі. Князь Ольгерд заявив: «Вся Русь просто повинна належати литовцям». У цей час в Золотій Орді почалася феодальна міжусобиця, вона розпалася на окремі частини. Цим скористався литовський князь Ольгерд, щоб розширити територію своєї держави. У 1355-1356 рр. він завоював Чернігово-Сіверські землі, а в 1362 р. його військо захопило Київ і всю Київську землю.

Влітку 1362 року на р. Сині Води (ліва притока Південного Бугу) військо Ольгерда зустрілося з військом монголо-татар. Український, так званий Густинський, літопис повідомляє, що литовський князь Ольгерд розгромив на Поділлі «трьох царьків татарських». Таким чином, внаслідок цієї битви до Литовської держави відійшла також і південна Київщина та східне Поділля. Київським князем став син Ольгерда і Марії Вітебської Володимир, а на Поділлі почали правити інші литовські князі -- брати Коріатовичі.

Більшість українських земель була приєднана до Литовської держави. За її межами лишались Галичина, частина Волині, Закарпаття, Буковина і південноукраїнські степи.

Протягом XIV ст. Литовське князівство стало великою державою, яка ввійшла в історію під назвою Велике князівство Литовське, Руське та Жемайтійське (Жемайтія або Жмудь -- етнографічна область Литви).

Литовсько-Руська держава утворилась майже за 150 років і була найбільшою в Європі. Її територія простягалась від Балтійського до Чорного морів. 90% території Великого князівства Литовського становили білоруські й українські землі. Більш розвинена культура цих земель позначилась на соціально-економічному, політичному та культурному розвитку Литовської держави. «Руська правда» стала правовою основою Литовського князівства. Державною мовою Литовського князівства була «руська мова». В основі її лежала давньоруська писемна мова з елементами староукраїнської та старобілоруської мов. Литовська панівна верхівка, яка була до цього язичницькою, прийняла православну віру.

Натомість Литовсько-Руська держава започаткувала на українських землях західну систему адміністративного устрою, військову організацію.

Великі землевласники використали включення східнослов'янських земель до складу литовського князівства насамперед для розширення свого землеволодіння. Литовські князі роздавали завойовані землі литовським та українським удільним князям та боярам за військову службу. Маєтки надавалися в тимчасове володіння, до смерті, або з правом передачі в спадщину.

Українські князівства на початку були на становищі автономних удільних князівств, на чолі яких стояли члени литовського великокнязівського роду, що були одружені з українськими князівнами, або місцеві українські князі. Ці князі були у васальній залежності від великого литовського князя. Вони сплачували йому данину і надавали військову допомогу. З таких удільних князів складалася великокнязівська рада.

Отже, Велике князівство Литовське і Руське було багатонаціональною литовсько-українсько-білоруською державою. У ній литовцям належала провідна політична роль, а українцям і білорусам -- культурна й економічна.

Утворення козацької республіки -- Запорозької Січі

Запорізька Січ як особлива військово-територіальна політична організація українського козацтва виникла в середині XVI ст. за Дніпровими порогами. На думку вчених, перша Запорізька Січ була заснована в 1550 р. на острові Хортиця відомим українським князем Дмитром Байдою-Вишневецьким.

Запорізька Січ стала зародком майбутньої української держави, продовженням традиції українського народу, яка перервалася після сходження з політичної арени Галицько-Волинського і Київського князівств. Безперечно, Запорізька Січ не була державою в повному розумінні слова, але мала стільки виразних ознак державності, що її не раз справедливо називали «козацькою республікою». Територія цієї держави називалася Землями Війська Запорозького, або Вольностями Війська Запорозького, і простягалася від Південного Бугу на заході до Кальміуса в Надазов'ї на сході. На півночі її межа проходила по річках Орелі (на Лівобережжі) та верхів'ях Інгулу й Інгульця (на Правобережжі). Столицею була Січ -- місто-фортеця.

У військовому відношенні Січ поділялася на 38 куренів, а в територіальному -- на 5-10 паланок. Центри паланок мали невеликі фортечні укріплення, в яких розміщувалась козацька залога. Основними населеними пунктами у паланках були слободи, зимівники, хутори. Тут жили і займалися сільським господарством жонаті козаки й селяни. Козаки були приписані до одного з куренів Коша і відбували військову службу; селяни платили податки і виконували різні повинності для війська. Усе військо поділялося на січових і волосних козаків, перші, власне, й були цвітом козацтва, вони були неодруженими; тих, хто відзначився в бою, мав інші заслуги, звали лицарством, або товариством. Вони із свого середовища обирали старшину, одержували грошове і хлібне забезпечення, брали участь у розподілі здобичі і розв'язували всі справи війська. Частину козацтва, яка залишалась на Січі по куренях, поділяли на старших і молодших. Вони становили козацьке військо. Запорожців наприкінці XVI ст. налічувалось 5-6 тис., з них десята частина, постійно змінюючись, була січовою залогою, у той час як інші брали участь у походах або і займалися промислами.

На Січі склався своєрідний суспільний устрій. Верховна влада на Січі належала Січовій (Військовій) раді, право голосу в якій мав кожний запорожець (саме тому козацьку державу визначають як республіку). Рада відбувалася двічі-тричі на рік. Рада керувала всіма важливими справами Січі, провадила внутрішню і зовнішню політику, укладала мир чи оголошувала війну, приймала чи надсилала посольства, чинила суд. На раді обирали січову старшину -- кошового отамана, писаря, суддю, осавула, які становили козацький уряд. Кошовому отаману належала вища військово-адміністративна влада на січі. Суддя чинив суд, а за відсутності отамана він ставав наказним отаманом та головним скарбником Січі. Писар відав канцелярією Січі, забезпечував здійснення зв'язків Січі з сусідніми державами, а осавул відповідав за внутрішній порядок на Запорожжі.

Право, закон на Січі ґрунтувалися виключно на традиціях козацького життя. Писаних законів у Січі не було. А ті, що були відомі на той час (Литовські статути, польське право), козаками не визнавалися. Охоронцем права та норм закону на Січі був кошовий суддя. Покарання за провини були досить суворі, особливо за вбивство. На Січі існувало досить багато звичаєвих правових норм: суворо заборонялось вводити жінку на Січ, страшенним злочином вважалась крадіжка (каралася смертю) тощо.

Умовами прийому на Січ були: знання тогочасної української мови, православна віра, вміння володіти зброєю. Січовий козак повинен був дотримуватися традицій товариства і клятви на вірність йому, бути неодруженим. Сімейні козаки могли мати своє господарство та сім'ю і проживати в містах та містечках, у селах за межами Січі.

Запорізька Січ відіграла надзвичайно важливу роль в історії українського народу, насамперед у його національно-визвольній боротьбі, у розвитку збройних сил та військового мистецтва, в освоєнні степових просторів Центральної та Південної України. Протягом багатьох десятиліть Запорізька Січ захищала український народ від спустошливих наскоків турецько-татарських орд. Запорізька Січ як козацька держава стала однією з перших республік у тогочасній Європі.

Люблінська унія, її наслідки для українських земель

Шлях до об'єднання Польського королівства і Великого князівства литовського, започаткований Кревською унією 1385 р., був завершений на початку XVI ст. Люблінською унією. На прийняття цієї унії вплинув цілий ряд чинників, як внутрішньополітичних, так і зовнішньополітичних.

Внутрішньополітичними чинниками підтримки польсько-литовської унії були протести населення українських земель. Воно потерпало від наскоків кримських татар і не спроможне було самотужки захистити свої південні кордони. Шляхта Литовського князівства прагнула мати рівні привілеї з польською шляхтою та обмежити сваволю магнатів-князів.

Найважливішим зовнішньополітичним чинником прийняття унії була виснажлива війна Литовського князівства із Московією, в результаті якої втрачалося все більше територій, руйнувалося господарство і гинуло безліч людей. Особливо погіршилося становище Литви під час війни Росії і Лівонського ордену. Будучи союзником лівонських лицарів. Литва опинилася на межі катастрофи.

За таких несприятливих обставин Литва мусила шукати собі надійного союзника, і найпридатнішим кандидатом для цього було Польське королівство.

Але не тільки Литва, а й Польща була зацікавлена у прийнятті нової унії. Польська шляхта зазіхала на українські землі, адже на території Польщі вільних земель уже не було.

Унію було проголошено на спільному сеймі представників обох держав у місті Любліні 1 липня 1569 р. За її умовами Велике князівство Литовське і Польське королівство об'єднувалися в єдину державу -- Річ Посполиту. Ця держава повинна була мати виборного короля, спільний сейм, спільну казну і монету, єдину зовнішню політику. Своїми в Литві залишались лише місцеве самоуправління і судочинство. Українські землі майже в повному складі (крім Берестейщини та Пінщини) увійшли до Польщі і утворили шість воєводств: Руське (з центром у Львові), Белзьке, Волинське (з центром у Луцьку), Київське, Подільське (з центром у Кам'янці), та Брацлавське (з центром у Брацлаві).

З укладенням Люблінської унії закінчується литовсько-руська доба в історії України. Найдраматичнішим наслідком Люблінської унії для України була остаточна втрата нею своєї державності. Після прийняття унії доля українських земель залежала виключно від зовнішніх обставин. На карту була поставлена також і доля українського народу як етносу, адже йому загрожувало повне національне знищення. Українських селян жорстоко визискувала польська шляхта. Феодалам за польським законом навіть дозволялось карати селян на смерть. На теренах України набувала поширення фільваркова система господарювання, яка спричинила панщину і закріпачення селянства. Обмежувались у правах і українські міщани. Значні зміни відбуваються в релігійній сфері. Католицька церква прагнула збільшити кількість своїх прихильників. Тому на Україні створювалися єзуїтські школи і колегіуми. Платою за освіту часто ставало зречення рідної мови і віри. Ополячення та покатоличення української шляхти означало для України втрату сили, здатної очолити боротьбу за відновлення державності. Однак незаперечним є й те, що після прийняття Люблінської унії Україна повернулася до Заходу, на її землях поширювалась освіта, адже тепер багато українців отримали змогу навчатися в західноєвропейських університетах.

Люблінська унія стала подією величезної політичної ваги, але для долі України мала суперечливі наслідки: з одного боку, вона сприяла посиленню польської експансії на етнічні українські землі, руйнівному наступу католицизму, наростанню соціальної напруги, ополяченню тогочасної української еліти. З Іншого боку, безумовно позитивним наслідком унії було возз'єднання українських земель, вихід їх на орбіту західноєвропейської культури, могутній спалах культурно-освітнього руху, який вперше об'єднав представників усіх станів і започаткував народження українського народу як усвідомленої спільноти.

Причини та початок Національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст.

Наприкінці XVI -- на початку XVII ст. в Україні відбулися важливі зрушення, що зачепили всі верстви населення. Та найчутливішим до змін виявилося козацтво. Не випадково саме на той час припадали численні козацькі повстання. І хоча, починаючи з виступу Косинського, кожне подальше повстання козаків відзначалося вищим рівнем організованості, охоплювало дедалі більшу територію, засвідчувало вдосконалення військової вправності й вищий ступінь усвідомлення козаками мети боротьби, проте всі вони були незавершеними. Тим часом гніт Речі Посполитої щодо України зростав.

Посилення національно-релігійного гніту. Щоб остаточно поневолити українські землі, польський уряд вдавався до ополячення українців, примусово насаджував католицизм. Позбавлялися земель та майна православні церкви й монастирі. Православні зобов'язувалися сплачувати податки на утримання католицького духівництва; їм нерідко заборонялося правити церковну службу, займати певні посади, створювати вищі навчальні заклади, тощо.

Прикладом тяжкого релігійного гніту щодо православних є скарга волинської шляхти в настановах послам на сеймі 1645--1646 рр.: православ'я в Речі Посполитої зазнає таких утисків, говориться в документі, «яких не терплять і греки в турецькій неволі: забрано в православних церкви, монастирі й кафедри, заборонено вільне відправляння служби, бідні православні вмирають без причастя, не можуть прилюдно відправляти похоронів, у Любліні, Сокалі, Белзі та інших містах через відібрання церков православні мусять потайки ховати своїх померлих у підвалах і домах».


Подобные документы

  • Початок та розгортання національно-визвольної війни (лютий 1648р.- березень 1654р.) Українсько-московський договір 1654 р. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст. Зміни в соціально-економічних відносинах.

    презентация [1,6 M], добавлен 06.01.2014

  • Виникнення Галицько-Волинської держави, етапи розвитку. Зовнішні і внутрішні зв’язки Галицько-Волинської держави. Вплив християнства на культуру Галицько-Волинської держави. Розвиток освіти і писемності, поширення наукових знань. Архітектура та малярство.

    курсовая работа [7,4 M], добавлен 04.05.2014

  • Причини і цілі національно-визвольної війни середини XVII ст., її етапи і розвиток подій. Суспільний лад України у цей період, становлення національної держави. Найважливіші джерела права і правові норми внутрішнього життя і міжнародного становища країни.

    реферат [33,0 K], добавлен 04.01.2011

  • Характеристика поглядів сучасних польських істориків на причини української Національно-визвольної війни середини XVII ст. Розгляд еволюції підходів та їхнє місце в інтелектуальній традиції. Інтелектуальні зміни в козацькому середовищі, їх трактування.

    статья [18,7 K], добавлен 14.08.2017

  • Причини, характер, рушійні сили визвольної війни під проводом Б. Хмельницького. Етапи національно-визвольної війни. Формування української державності в ході визвольної війни. Російсько-українська міждержавна угода 1654 р.: неоднозначність оцінок.

    курсовая работа [80,9 K], добавлен 27.03.2011

  • Характеристика шляхів формування, форми і типів власності в добу середньовіччя. Порівняння соціально-економічних причин та наслідків Національно-визвольної війни українського народу 1648-1657 pp. та європейських революцій у Нідерландах та Англії.

    контрольная работа [35,1 K], добавлен 25.04.2012

  • Теорії походження Київської Русі, її утворення, розвиток і впровадження християнства. Характерні риси політики Ярослава Мудрого. Роздробленість Київської Русі та її причини. Монгольська навала та її наслідки. Утворення Галицько-Волинського князівства.

    курсовая работа [69,2 K], добавлен 29.04.2009

  • Походження Київської Русі. Перші князі. Піднесення та розквіт держави в періоди правління Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Втрата державної єдності, політична роздрібненість Русі (ІХ-Х ст.). Історичне значення Галицько-Волинського князівства.

    презентация [6,9 M], добавлен 25.11.2014

  • Передумови утворення та піднесення Галицько-Волинського князівства. Видатні політичні діячі Галицько-Волинської землі. Основні напрямки зовнішньої та внутрішньої політики. Роль Галицько-Волинського князівства в історії української державності.

    контрольная работа [34,5 K], добавлен 27.10.2007

  • Причини визвольної війни українського народу, її хід та рушійні сили. Військова стратегія і тактика Б. Хмельницького. Внутрішня і зовнішня політика Б. Хмельницького. Переяславська рада 1654 р. та її наслідки. Суспільний розвиток українського народу.

    контрольная работа [33,5 K], добавлен 19.10.2012

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.