Історія України

Впровадження християнства як державної релігії. Зовнішньополітична діяльність Ярослава Мудрого. Піднесення Галицько-Волинської держави. Утворення козацької республіки - Запорозької Січі. Національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст.

Рубрика История и исторические личности
Вид книга
Язык украинский
Дата добавления 02.11.2008
Размер файла 217,1 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Подібні прояви національно-релігійного гноблення спричиняли невдоволення й протести всіх верств українського населення, зокрема й представників привілейованих станів -- української православної шляхти, вищого православного духівництва, козацької старшини, міської верхівки.

Обмеження прав козацтва. Розуміючи, що найбільшу загрозу для польсько-шляхетського панування в українських землях становлять козаки, польський уряд застосував проти них найсуворіші каральні заходи. Так, наприклад, ухвалена сеймом 1638 р. «Ординація» мала на меті знищити козацтво як стан: усі козаки, за винятком 6000 реєстрових -- тепер складової частини польського війська, перетворювалися на кріпаків. З особливою жорстокістю придушувалися будь-які вияви покозачення. Реєстровці позбавлялися права обирати гетьмана й старшину -- їх мав призначати польський уряд зі шляхти. На Запоріжжі постійно перебували польські залоги, було відбудовано фортецю Кодак. Козакам заборонялося без згоди уряду ходити в морські й суходільні походи проти Османської імперії та Кримського ханства, їх зобов'язували виконувати всілякі роботи, сплачувати обтяжливі податки.

Про становище козацтва залишилися численні свідчення. Збереглися, зокрема, листи-скарги Богдана Хмельницького до польського короля другої половини 1647 -- початку 1648 р., в одному з яких повідомляється: «Пани державці і старости на втіху собі нестерпно кривдять нас і тяжко ображають, позбавляючи нас не тільки убогого майна, а й свободи, посягаючи на наші хутори, луки, сіножаті, ниви, зорані поля, ставки, млини, бджоляні десятини, хоч усе це й належить до володінь Вашої королівської милості. І що тільки комусь із них у нас, козаків, сподобається, силою відбирають, а нас самих, безневинних, обдирають, б'ють, мордують, до в'язниць кидають, на смерть за наші маєтності вбивають, так що багато кого з нашого товариства поранено й знівечено. А наші пани полковники, добровільні слуги їх милостей панів старост, замість того, щоб нас від такої біди й напасті захищати, допомагають панам урядовцям знущатися з нас».

Погіршення становища міщан та селян. Різноманітних утисків зазнавали українці в містах. Православні міщани могли селитися лише в спеціально відведених кварталах, їх обмежували в заняттях ремеслом та торгівлею, усували від участі в місцевому самоврядуванні, обтяжували різними податками й повинностями.

Із запровадженням фільварків надзвичайно погіршилося становище українських селян: зростали темпи закріпачення, збільшувалися панщина й різноманітні форми відробітків та податків на користь землевласників і держави, посилювався визиск селян орендарями панської землі.

Отже, заходи, якими польський уряд супроводжував своє володарювання на українських землях, мали на меті цілковите загарбання й підкорення, тобто були колоніальними.

Колоніальна політика уряду Речі Посполитої в середині XVII ст. загострила ситуацію в Україні, спричинивши загальнонародний виступ, який очолив чигиринський сотник Богдан Зиновій Хмельницький. Шукаючи і незнайшовши справедливості, з невеликим загоном однодумців він утік на Січ, де в січні 1648 р. його обрали гетьманом Війська Запорозького. Ставши гетьманом, він у своїх універсалах закликав народ до повстання.

За своїм характером цей всенародний рух був національно-визвольним і антифеодальним. Рушійними силами визвольної війни були: козацтво, селянство, міщанство, частина українського духовенства, дрібна та середня православна українська шляхта. Керівна роль належала неполонізованій козацькій старшині. Спільною головною метою, що всіх об'єднала у боротьбі, була ліквідація польсько-шляхетського панування в Україні, здобуття для рідної батьківщини волі.

Б.Хмельницький налагодив зв'язки з Кримським ханством, йому вдалося привернути на бік України татарську орду.

Звістка про події на Запоріжжі швидко поширилася в усіх українських землях. На Подніпров'ї посилилась визвольна боротьба народних мас. Повсюди організовувались повстанські загони.

У ході війни можна виділити ряд етапів: перший -- 1648, другий -- 1649-1653, третій -- 1654-1655, четвертий- 1656-1657 рр.

Перші перемоги повсталі отримали в битві при Жовтих Водах 6-8 травня 1648 р. та 15, 16 травня 1648 р. під Корсунем. Вони мали велике значення для дальшого розгортання визвольної війни в Україні Королівська влада на Лівобережжі була ліквідована. Навесні- влітку 1648 р. повстання перекинулось на Поділля, Київщину, Волинь і Лівобережжя України.

Битва під Пилявцями, що відбулася 13 вересня 1648 р., закінчилася перемогою козаків і нищівною поразкою польського війська. Ця перемога відкрила українському війську шлях у Галичину.

Протягом жовтня-листопада тривала облога Львова. Козаки взявши викуп, полишили місто і рушили далі до польської фортеці Замостя і дійшли аж до Вісли. Дізнавшись про вибори нового польського короля, Б.Хмельницький дав згоду на перемир'я і повернув козацьку армію назад в Україну.

23 грудня 1648 р. козацьке військо урочисто вступило до Києва, де гетьмана вітали як визволителя України. Саме в Києві, вважають історики, стався перелом у поглядах гетьмана на основну мету боротьби. Осмислюючи попередній досвід, Хмельницький сформулював ідею створення незалежної Української держави. Під час переговорів з поляками він заявив про свій намір визволити всю Україну та український народ з-під польської влади.

Українсько-московський договір 1654 р. та його наслідки для

України

8 січня 1654 р. на міському майдані Переяслава відбулася військова рада. У ній взяли участь близько 200 представників старшини та козацтва. Їй передувала таємна рада Хмельницького з генеральною старшиною та полковниками.

У своєму звіті цареві боярин Бутурлін зазначав, що гетьман звернувся до присутніх з промовою. Зміст цієї промови нібито зводився до того, що єдиним виходом із становища в боротьбі за звільнення від польського гноблення за тих умов може бути союз з Московією. Рада винесла ухвалу про угоду з Москвою. Після зачитання царської грамоти старшина й посли пішли до Успенського собору, де духівництво мало привести їх до присяги цареві Олексію. У церкві Хмельницький зажадав, щоб московські посли першими пообіцяли від імені царя захищати гетьманську державу від поляків та шанувати козацькі права й привілеї. Свою вимогу гетьман вмотивував, покликаючись на стосунки козаків із польським королем: за європейською традицією передбачалася присяга обох сторін. Бутурлін категорично відмовився. Він сказав, що цар є самодержцем і своїм підданим не присягає. Після багатогодинних нарад зі старшиною й переговорів з послами Богдан Хмельницький, аби не зривати переговорів, вирішив скласти присягу. При цьому слова Бутурліна були витлумачені як рівнозначні присязі царя.

Переяславська рада поклала початок оформленню московсько-українських відносин. Ніяких письмових угод у Переяславі укладено не було. Все мали вирішити переговори. Причому кожна зі сторін бачила союз двох держав по-своєму. Український уряд, укладаючи союз з Московією, послідовно виступав за рівні права його учасників. У Москві ж тоді вже прагнули перетворити Україну на свою власність. Проте в момент переговорів на цьому з тактичних міркувань не наголошувалося.

Особливістю українсько-московського договору було те, що він являв собою групу документів від кожного зі станів -- ніби окремі угоди від духівництва, міщанства, козаків.

Козацька угода складалася з 23-х статей від імені гетьмана й Війська Запорізького. Основна ідея цих статей -- встановлення таких міждержавних відносин, за яких для України залишатиметься як внутрішня, так і зовнішня самостійність. Саме з цими статтями українське посольство, очолене генеральним суддею Самійлом Богдановичем-Зарудним та переяславським полковником Павлом Тетерею, прибуло до Москви. Проект документа українські посланці подали московському урядові 14 березня 1654 р.

У результаті тижневих переговорів проект дещо змінили, узгодили 17 статей, а по шести дуже важливих узгодження відклали на пізніше.

Згідно з Березневими статтями, гетьмана й старшину козаки мали обирати на раді. Українська адміністрація та суд лишалися самостійними й не підпорядковувалися Москві. Збирання податків покладалося на український скарб. Чисельність козацького війська встановлювалася в 60 тисяч осіб.

Друга група документів, що складають договір 1654 р., стосувалася українського міщанства. Характерно, що делегація міста Переяслава на чолі з війтом Іваном Григоровичем прибула до Москви ще перед приїздом туди козацького посольства. Вони привезли три чолобитні на царське ім'я, в яких просили підтвердити права та привілеї міста. У квітні 1654 р. цар видав три жалувані грамоти, в яких повністю підтверджував давні права Переяслава. А в червні липні 1654 р. у Москві провадила переговори делегація київських міщан. У результаті українське міщанство мало зберегти всі свої права і вольності, які їм були дані ще литовськими князями та польськими королями, насамперед міське самоврядування.

Переговори з московським урядом провадило й православне духівництво. Українська церковна делегація на чолі з визначним діячем Інокентієм Гізелем прибула до Москви у серпні 1654 р. Тривалі переговори не мали результатів. Українська православна церква не погоджувалася на залежність від патріарха московською, якої прагнули московський уряд і російська православна церква.

Отже, лише міщани загалом порозумілися з московським урядом, козацтво разом з українською православною шляхтою -- тільки частково, а православне духівництво відмовилося від незаконних вимог Москви.

Умови українсько-московського договору 1654 р. свідчать про об'єднання України й Московії у своєрідну конфедерацію. Договір за умови дотримання двома державами був рівноправний і взаємовигідний. Однак він був незавершений, недосконалий, діяв кілька років і тому дуже швидко втратив силу.

Адміністративно-політичний устрій Української козацької

держави середини XVII ст.

Українська козацька держава, що виникла в результаті визвольної війни середини XVI ст., займала значну територію сучасної України. Вона охоплювала простір, який окреслювався приблизно такими основними містами й містечками: Ямпіль -- Чернівці -- Мурахва -- Красне -- Вінниця -- Пилявці -- Полонне -- Овруч -- Чернігів -- Стародуб -- Новгород-Сіверський -- Глухів -- Конотоп -- Ромни -- Гадяч -- Полтава -- Кременчук -- Чигирин.

Оскільки держава формувалась у постійних війнах, то її адміністративно-територіальний устрій, якій ввів Б.Хмельницький в першу чергу переслідував військові потреби. Територія Української козацької держави була розділена на 16 полків. Резиденцією гетьмана було місто Чигирин. Резиденція полковника, призначеного гетьманом, знаходилась в конкретному місті. Полки ділилися на 10-20 сотень (у кожну соню входило 200-300 козаків). На чолі сотні стояв сотник, призначений полковником. Сотні складалися з куренів (10-20 вояків) очолюваних курінним отаманом.

Автономною одиницею залишалась Запорозька Січ. Вона обирала власного кошового отамана і підлягала безпосередньо гетьманському правлінню.

Верховна влада у державі належала гетьману, який обирався пожиттєво. Він скликав ради, контролював фінанси, очолював військо, проводив зовнішню політику. Гетьман мав право видавати устави, здійснювати вищу адміністративну та судову владу. Керівні посади у державі належали генеральній старшині.

У козацькій державі шляхта і міщани фактично були усунуті від політичного життя. Однак вони зберегли традиційні форми самоврядування (магдебурзького і земського), майнові та станові прерогативи.

Завдяки частковій виборності старшин та можливістю переходу з одного стану в інший склався такий державний устрій, за якого утвердилась рівність всіх станів з розподілом функцій та обов'язків між ними без жодної привілейованої верстви. Держава Б.Хмельницького поєднала в собі строгу військову централізацію та широке народовладдя.

В Українській державі реформувались соціально-економічні відносини. Були ліквідовані, за певним винятком, велике й середнє землеволодіння, фільварково-панщинна система господарювання й кріпацтво. Більшість земельного фонду великої шляхти, королівських земель перейшла у власність державного скарбу. За рахунок колишніх костьольних земель зросло землеволодіння православних монастирів. Починається формування гетьманського і старшинського землеволодіння. Завершується процес утворення козацької земельної власності. Це привело до змін у соціальній структурі суспільства. Сформувалась нова політична сила- козацтво, до якої перейшла провідна роль в українському суспільстві. Було ліквідовано стан великих і середніх світських землевласників, різко змінилась кількість дрібної шляхти. Зросла її роль у політичному житті. Провідна роль у житті міст переходить до рук українців. Зміцнився статус православного духовенства. Поліпшилося становище селян, які звільнились від підданської залежності і перетворились на особисто вільних землевласників (посполитих) з правом (хоча і обмеженим) володіння оброблюваною ними землею в обмін на сплату податків до військової скарбниці.

Значення Запорозької Січі в історії українського народу.

Ліквідація козацької республіки в останній чверті XVIII ст.

Запорозька Січ -- українська козацька республіка. Виникла і розвинулась на Наддніпрянщині, за порогами, в перших десятиліттях XVI ст. Запорозька Січ мала власні збройні сили -- Запорозьке Військо. Протягом багатьох століть Запорозька Січ була уособленням свободи і волі для українського народу.

Столицею Запорозької Січі було місто-фортеця, яке кілька разів міняло своє розташування, але завжди було за Дніпровими порогами. Відомі Базавлуцька Січ, Микитинська, Чортомлицька, Кам'янська, Олешківська, Нова Січ. Першу фортецю -- Січ спорудив у середині XVI ст. на острові Мала Хортиця гетьман Дмитро (Байда) Вишневецький.

Територія Запорозької Січі називалась «Вольності Війська Запорозького» і у XVIII ст. поділялось на вісім адміністративно-територіальних одиниць, які називались паланками. Центром паланки була слобода, де містилася військова залога і мешкала паланкова старшина на чолі з полковником.

Запорозька Січ являла собою суверенну, самостійну національно-військову політичну силу України. Запорожці були активними учасниками народного визвольного руху. Одночасно вони відіграли значну роль у протидії уніатству і католицизму, надавали матеріальну допомогу українським культурно-освітнім центрам (Києво-Могилянська академія). У свідомості українського народу вона розглядалась як мало залежна від центральних властей Козацька держава. Їй належить провідне місце у національно-визвольних війнах проти Польщі у першій половині XVII ст. У 1648 р. на Січі почалася Визвольна війна українського народу. Одночасно запорозькі козаки вели кількасот літ героїчну боротьбу проти турецько-татарської агресії.

У межах створеної у ході Визвольної війни української гетьманської держави Запорозька Січ займала автономне становище, хоча й була частиною України. Вона не підтримувала приєднання України до Росії, її представників не було на Переяславській раді.

За умовами Андрусівського перемир'я (1667) над Запорозькою Січчю встановилося двовладдя Росії та Польщі. За Вічним миром (1686) вона потрапила під владу тільки Московської держави.

У 1709 р. за наказом Петра І Січ була зруйнована за підтримку козаками акції І.Мазепи. В 1734 р. царський уряд дозволив запорожцям повернутися в рідні місця. Вони заснували Нову Січ, якій судилося стати останньою.

У російській імперії, жорстко стиснутій кріпацтвом, незалежна українська Січ дратувала ще Петра І, котрий називав Запоріжжя «коренем усякого зла». За наступників Петра влада терпіла присутність цього острівця вольностей на околицях імперії доти, доки запорожці ще були потрібні у ролі вартового південних кордонів. Використавши козацьке населення в ході турецько-російських воєн за Причорномор'я і досягнувши своєї мети, царський уряд вирішує ліквідувати Запорозьку Січ -- символ давньої української вольності. Це було зроблено руками сербських, болгарських військових поселенців, які втекли в Росію від турецького ярма. Царський уряд дозволив їм поселитися в українських степах. Саме вони мали надалі виконувати традиційні оборонні функції запорожців. А Запоріжжя було вирішено ліквідувати, замість нього створювалась Ново-Сербія.

Улітку 1775 р., повертаючись додому з театру російсько-турецької війни, генерал П.Текелій з великими збройними силами, пройшовши швидким маршем через паланки, оточив січову фортецю і оголосив запорожцям, що волею імператриці Катерини II Січ ліквідовується. Перевага російських сил була очевидною, козаки здалися без бою. Січові укріплення і всі споруди на території фортеці були розібрані, архів і військова скарбниця з коштовностями була вивезена, старшину заарештовано. За вироком Катерини II, кошового суддю П.Головатого та військового писаря І.Глоду заслали до Сибіру.

Останнього кошового отамана Петра Калнишевського, ув'язнили в келії Соловецького монастиря. Там він і помер.

Традиції Запорозької Січі збереглись у пам'яті народу. Вони проявилися у житті козацької громади на Дунаї (Задунайська Січ, 1775-1828 рр.) та на Кубані. Перші українські військові формування у XX ст. також пов'язувались з традиціями Січі -- Українські Січові Стрільці (УСС).

Остаточна ліквідація гетьманства та решток автономного

устрою Гетьманщини у другій половині XVIII ст.

Із другої половини XVIII ст. посилився наступ російського самодержавства на автономні права Гетьманщини. Після смерті Данила Апостола вибори нового гетьмана не відбулися. Російський уряд, обмежуючи державність України, зобов'язав здійснювати владу в Лівобережній Гетьманщині Правління гетьманського уряду. Ця установа складалася з шести чоловік -- трьох українців і трьох росіян, але вся повнота влади належала російському князеві Олексію Шаховському. Правління у своїй діяльності мало керуватися «Рішительними пунктами» Данила Апостола, прийнятими в 1728 р., за якими були значно обмежені і без того урізані права і вольності України. Гетьман був позбавлений права провадити зовнішню політику, вищі військові посади затверджував імператор, він же вважався «головним суддею» Генерального суду. Росіяни знову отримали можливість купувати землі в Україні, хоч нібито і мали коритися місцевій адміністрації. За царським указом, Правління гетьманського уряду мало діяти до обрання нового гетьмана. Однак в указі не зазначалося, коли це обрання мало відбутися. Князь Шаховський отримав таємну інструкцію переконувати українців у тому, що всі їхні негаразди -- від гетьманів, і тому з виборами поспішати не треба. Також за цією інструкцією заохочувалися російсько-українські шлюби, що сприяло упокоренню козацької старшини. Правління гетьманського уряду проіснувало до 1750 р. і його влада ознаменувалася утисками українського населення, втручанням росіян у внутрішні українські справи, погіршенням економічного становища.

Деяке полегшення для України наступає в часи правління дочки Петра І Єлизавети Петрівни. Під час її перебування у Києві в 1744 р. козацька старшина звернулася до неї із проханням дозволити вибори гетьмана. Імператриця не заперечила, але й не дала дозволу одразу. Вибори відбулися через 6 років. Останнім гетьманом України було обрано Кирила Розумовського, який походив з родини рядового козака і отримав хорошу європейську освіту. Гетьманство було відновлено в 1750 р. Вибори пройшли у Глухові і були зустріті українцями з патріотичним піднесенням. Вони відродили надію на відродження автономії України.

За гетьманування Кирила Розумовського українські справи були передані до колегії закордонних справ з відання Сенату. Останній гетьман України домігся права вести самостійну зовнішню політику, обороняв її фінансову самостійність. Він виношував плани відкриття університету, скасував внутрішні митні кордони, домігся ліквідації митного кордону між Росією та Україною, реформував судочинство. Розумовський впровадив ряд заходів щодо обмеження прав переходу селянина від одного поміщика до іншого, обмежив сваволю російських чиновників, які перебували на Україні. Він спробував реформувати українські військові частини, перетворивши козацькі полки на регулярні. Також Кирило Розумовський вдався до спроб встановити спадкоємне гетьманство, просивши імператрицю закріпити гетьманство за родом Розумовських. Заслуговують на увагу і плани останнього гетьмана щодо освіти: він планував відкрити в Україні два університети: це були б оновлена за західноєвропейськими зразками Києво-Могилянська академія і університет в гетьманській столиці -- Батурині.

Але великим задумам гетьмана став на заваді прихід до влади в 1762 р. Катерини II, яка завершила справу, розпочату в Україні Петром І. Кирило Розумовський був викликаний до Петербурга. Від нього вимагалося добровільно зректися гетьманської булави. Український гетьман впродовж 10 місяців вів нерівну боротьбу проти свавілля російської імператриці, але вона виявилася непохитною. 10 листопада 1764 р. імператорським маніфестом гетьманство було ліквідоване. Скасування гетьманства мало на меті не лише позбавити українські землі решток державності, а й взагалі знищити культуру і мову українського народу, перетворити його на меншого брата росіян -- малоросів.

Для управління Україною було створено Малоросійську колегію, яку очолив її президент генерал-губернатор Петро Рум'янцев. Він зосередив у своїх руках всю повноту влади на Україні. Основним завданням колегії було остаточно ліквідувати автономні права, якими все ще користувалася Лівобережна Україна.

У 1765 р. було скасовано козацький устрій Слобожанщини, яка перетворилась на Слобідсько-Українську губернію. На місці козацьких постало п'ять гусарських полків, старшина отримувала російські військові звання, а козаки перетворювались на «військових обивателів». Заборонялися вільні переходи селян від одного пана до іншого.

Малоросійська колегія перетворила на свій департамент Генеральний військовий суд України. Те ж саме відбулося з Канцелярією малоросійського скарбу та Генеральною лічильною комісією. Таким чином, за фінансами Лівобережжя було встановлено пильний нагляд. З 1768 р. українські канцеляристи перетворювалися на російських службовців і потрапляли під дію російського військового статуту.

У 1775 р. ліквідовано Запорозьку Січ -- останній оплот української державності і захисту прав та свобод України.

У 1781 р. на землях Лівобережної України було утворено Малоросійське генерал-губернаторство, що складалося з трьох намісництв -- Новгород-Сіверського, Чернігівського й Київського. Глухів втратив статус столиці. У 1783 р. в Україні Імператорським указом остаточно було впроваджено кріпацтво. У цьому ж році було ліквідовано й козацьке військо: замість козацьких полків було утворено 10 регулярних кавалерійських карабінерних полків російської армії. Українській шляхті та старшині надавалися всі права російського дворянства.

Із втратою гетьманства і ліквідацією Запорозької Січі Україна остаточно втратила свою державність, перетворившись на колонію Російської Імперії.

Початок національного відродження в Наддніпрянській Україні

Початок національного відродження в Наддніпрянській Україні пов'язують з боротьбою нового українського дворянства за свої права. Більшість політичних діячів, вчених-письменників того часу були вихідцями з козацької старшини. Входження нащадків старшини до складу російського дворянства проходило в гострій боротьбі. Російський уряд не дуже охоче визнавав за козацькою старшиною права дворянства. Відстоюючи свої права, українська шляхта водночас відстоювала автономні права України.

У 1767 р. відбулися вибори дворянства Росії до комісії для складання «Нового уложения» (кодексу дворянських прав). Депутатом до цієї комісії від дворянства Лубенського полку було обрано Григорія Полетику, нащадка старого козацького роду з Полтавщини. У ході роботи комісії Григорій Полетика проявив себе як прихильник автономних прав гетьманської держави в Україні.

Заслуговує на увагу і діяльність Василя Капніста. У 80-х роках XVIII ст. він був відомий як поет і директор училища Полтавської губернії. У 1782 р. Василя Капніста обрали предводителем дворянства Київського намісництва. Це була друга постать після губернатора. За вільнодумство Капніста в Києві називали Ваською Пугачовим. У 1783 р. Капніст написав «Оду на рабство», в якій виступив проти поневолення України російським царатом. У 1787 р. Василь Капніст очолив групу аристократів-автономістів, яка розробила проект відновлення козацького війська. Але цей проект був провалений у Петербурзі земляком-українцем графом Олександром Безбородьком.

У своїй боротьбі за автономію Василь Капніст шукав союзників за кордоном. Вважаючи, що прусський уряд прагнув нової війни з Росією, він у 1791 р. домігся аудієнції в міністра закордонних справ Герцберга. Капніст представив себе посланцем поневоленого російським урядом українського народу, доведеного до відчаю, і запитав, чи можна сподіватися на допомогу Пруссії, якщо українці піднімуться на боротьбу з російськими гнобителями. Однак місія Капніста зазнала невдачі.

Українських патріотів єднала прихильність до минулого і критичне ставлення до сучасного. Вони прагнули зберегти місцеву правову систему, що ґрунтувалась на Литовському статуті. Дворяни сподівалися відновити козацьку армію. Вони намагались відновити добрі стосунки з Москвою і на цій основі добитися автономії. Під час різних воєн виникала надія на відновлення української армії. Під час війни 1812 р. українські козаки дістали дозвіл від російського царя Олександра І утворити кілька полків. Під час польського повстання 1831 р. також було організовано козацькі полки чисельністю 8000 осіб, а дворянство за свої кошти купило цим полкам коней та провіант. Під час Кримської війни в 1855 р. ще раз було організоване народне ополчення, а патріотична хвиля охопила велику частину українського населення. Та російський уряд використав ці військові формації для своїх потреб, не думаючи йти ні на які політичні поступки.

Політичні настрої українських автономістів найкраще відбито у трактаті «История Русов». Дата його створення та автор невідомий. У 1846 р. трактат опублікував у Москві український історик Осип Бодянський. Головна ідея трактату -- це відновлення автономних прав України на момент її входження до складу Російської держави у 1654 р. На Україні з'являються патріотичні гуртки, які об'єднують однодумців, що плекали мрії про відновлення автономії. Найбільш відомий такий гурток було започатковано в Новгород-Сіверську. До нього входило декілька десятків членів різного походження та професій. Основне завдання цього гуртка -- відновлення автономії України. Своєрідність поглядів автономістів полягає в тому, що вони захищали історичні права України, прагнули до їхнього відновлення і разом з тим не вимагали відокремлення України від Російської імперії.

Історичне місце Кирило-Мефодіївського товариства в

українському національному відродженні

Кирило-Мефодіївське товариство виникло на початку 1840-х років у Києві як таємний гурток, створений групою студентів та молодих професорів. До товариства належали відомі українські діячі: історик М.Костомаров, письменник та вчений Пантелеймон Куліш, педагог і журналіст, прихильник ідей Великої французької революції Микола Савич, історик права М.Гулак-Артемовський, поет і перекладач Олександр Навроцький, етнограф і фольклорист Панас Маркевич, студент Київського університету, а згодом учитель Полтавського кадетського корпусу В.Білозерський. Моральним авторитетом цього гуртка став Т.Шевченко. Свою основну мету гурток вбачав у боротьбі проти кріпацтва та за національне визволення українського народу.

У 1845 році цей гурток оформився в таємне товариство (братство) святого Кирила та Мефодія, яке займалося поширенням ідеї слов'янської спільності. Програму свого товариства братчики виклали у двох документах: «Книга буття українського народу» і «Статут слов'янського братства св. Кирила і Мефодія».

Автором «Книга буття українського народу» був Микола Костомаров. Програма складалася зі 109 положень релігійно-повчального та історико-публіцистичного характеру. Центральним місцем у програмному документі було поєднання християнських ідеалів з почуттям українського патріотизму. Твір було складено з позицій любові до ближнього, соціальної рівності людей, необхідності добровільного звільнення кріпаків з неволі. Наголошувалось на мирному характері таких перетворень. Братчики намагалися врахувати уроки історії. Вони засуджували кровопролиття Французької революції.

У документі простежується історичне минуле України, подаються відмінності з історії та соціально-політичного устрою різних народів. З виникненням козацтва братчики пов'язують початок соціальної рівності в Україні. Об'єднання України з Росією подається як добровільний акт, але який через політику російського царизму перетворився для неї в неволю. Засуджувався поділ України між Росією і Польщею та самодержавна форма управління як один із видів деспотизму. Члени Кирило-Мефодіївського товариства стверджували, що саме Україні випала честь бути державним лідером у створенні федерації слов'янських народів.

У «Статуті слов'янського братства св. Кирила і Мефодія» були конкретизовані програмні цілі братчиків. Зокрема, ідеї рівноправності народів, держав і громадян майбутньої слов'янської республіканської федерації, планувалися стратегічні завдання щодо виховання молоді тощо. Поряд з цим у статуті визначались організаційні принципи діяльності товариства. Так наприклад, кожний новий член товариства змушений був проголошувати присягу, де був і такий пункт: «якщо б довелося зазнати утисків і навіть мук за прийняті Товариством ідеї, то, він не видає нікого з членів, своїх собратів». Члени товариства запозичили у масонських організацій таємні знаки. Своїм таємним знаком членства вони вважали перстень або ікону із зображенням святих Кирила та Мефодія.

Основною діяльністю братчиків була просвітительська. Вони видавали книги та журнали, створювали у селах школи для народу, збирали гроші на культурні потреби.

На початку квітня 1847 р. за доносом провокатора, студента Петрова, товариство було викрите. Проіснувало воно 14 місяців. Братчики були засуджені до різних термінів ув'язнення. Зокрема М.Гулак-Артемовський -- на З роки у Шліссельбурзьку в'язницю, потім висланий у Перм, Т.Шевченко -- на 10 років відданий у солдати без права писати і малювати і т.д.

Розгром Кирило-Мефодіївського товариства царськими властями завдав значних втрат лавам активних діячів українського національного руху, знищив молоду українську еліту. Та діяльність кирило-мефодіївців мала великий вплив на подальший розвиток українського національного руху.

Слід зазначити, що кирило-мефодіївці мали програму своєї діяльності і статут, тобто це була перша політична організація української інтелігенції, що мала власну програму українського національно-визвольного руху. Якщо порівняти програму українських інтелігентів з програмами інших європейських організацій («Молода Німеччина», «Молода Польща» і т.д.), то можна зробити висновок, що київське товариство відрізнялося найреволюційнішою програмою демократичної слов'янської федерації. Михайло Грушевський писав: «Ціле покоління української інтелігенції стояло під впливом роботи сеї київської лабораторії», «гадки і плани кирило-мефодіївців пішли широко в громадянство».

Початок національного відродження на західноукраїнських землях. «Руська трійця»

У західноукраїнських землях в XIX ст. починається процес національного відродження. Панівною в українському суспільстві стає ідея національної самосвідомості. На перший план виходять національна мова, історія, література і фольклор. Речниками ідей національного відродження стало духовенство. Центром церковного життя була митрополія у Львові. У період між 1837 і 1850 рр. там вийшло 43 книги, написані українською мовою.

Найвиднішим представником старшого покоління національної інтелігенції був Іван Могильницький -- освітній і церковний діяч. Він заснував у Перемишлі дяковчительський інститут, написав 5 підручників. У своїх працях Іван Могильницький доводив самостійність української мови. У 1816 р. І.Могильницький разом з Михайлом Левицьким створює «Клерикальне товариство», метою якого було поширення серед селян спеціально підготовлені нескладні релігійні тексти українською мовою. Відтак, товариство виступало проти ополячення селян і навернення їх до римо-католицької церкви.

Активними учасниками українського відродження були і Йосип Лозинський, Антін Добрянський, Іван Лаврівський. Вони займалися створенням початкових шкіл для місцевого населення, написали граматики української мови. Окрім того, вони були збирачами і видавцями українського фольклору.

У 30-х рр. XIX ст. у Львові Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький створили гурток, відомий в історії під назвою «Руська трійця». Усі вони були вихованцями Львівської семінарії За своїм характером «Руська трійця» була демократично-просвітительським гуртком, метою якого було перетворення народної мови на літературну. Це, на думку трійчан, відкрило б селянству доступ до знань і полегшило його долю. З цією метою члени гуртка розпочали велику фольклористично-збиральницьку роботу, під час якої молоді люди відкрили для себе історичну значимість свого народу.

Поступово питання мови з проблеми суто філологічної переросло у політичну. У своїх творах «Трійця» звертала увагу на політичну історію, на докази самостійного політичного існування українського народу в минулому. Період від XIV до XVIII ст. на Україні, зокрема в Галичині, вона характеризувала як час утрати національної незалежності. Члени трійці вбачали в козацтві символ національно-визвольної боротьби народу. Вони першими вказали на соціально-національні причини руху опришків, показали, як свавілля польських панів спричиняло селянські виступи. Висвітлюючи героїчне минуле українського народу, члени трійці показували українській громаді можливий шлях розв'язання національних проблем.

Під впливом загальнослов'янського, у тому числі й загальноукраїнського піднесення, члени трійці вперше в суспільному русі внесли у програмні документи ідею возз'єднання всіх українських земель у складі майбутньої федерації. Україна мала стати соборною державою з двох штатів -- Східного (Лівобережжя) і Західного (Правобережжя з Східною Галичиною).

Дії Шашкевича, Вагилевича та Головацького для тогочасного суспільства були нечуваними. Вони викликали проти себе бурю переслідувань. Сміливці неодноразово ризикували життям. Так, наприклад, Шашкевича вистежували, щоб скарати його на смерть за прилюдні виступи українською мовою.

У 1834 році гуртківці підготували історико-літературний збірник «Зоря». У цьому збірнику містилися матеріали про Б.Хмельницького, С.Наливайка та опришківський рух. Друк збірника був заборонений Віденською поліцією.

Наприкінці 1836 р. у Будапешті був виданий літературно-науковий альманах «Русалка Дністровая». Альманах започаткував нову українську літературу у Східній Галичині. Хоча в 1837 р. львівська цензура книгу заборонила, альманах залишив слід у розвитку національної свідомості в західноукраїнських землях. У «Русалці Дністровій» друкувались матеріали з історії України, особливо про національно-визвольні рухи та про їх ватажків, і це мало неабияке значення на той час. Написаний галицькою говіркою, альманах показав, що між мовою галичан і східних українців немає суттєвих розбіжностей, отже, вони -- єдиний народ.

Членів «Руської трійці» було притягнуто до суду і передано під нагляд поліції. Але вони не відмовилися ні від своїх ідейних принципів, ні від патріотичної діяльності.

Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях під час революції 1848-1849рр. в Австрійській імперії

У 1848 р. європейські народи повстали проти режиму самовладдя монархів, встановленого ще у 1815 р. Віденським конгресом. Не випадково події 1848 р. увійшли в історію як Весна Народів. Розпочавшись в Італії і Франції, революція перекинулася до Німеччини, а в березні 1848 р. спалахнула в столиці Австрійської імперії Відні. 15 березня австрійський цісар Фердінанд І проголосив конституцію, яка передбачала надання громадянам свободи слова, друку, зборів, скликання парламенту (рейхстагу). Активними учасниками революції 1848-1849 рр. стали мешканці Західної України. За короткий час вони зуміли організуватися і добитися вирішення цілої низки соціально-економічних і політичних питань. В Західній Україні накопичилося особливо багато незадоволення, і можна було чекати масовою соціального вибуху. У критичний момент уряд, прагнучи не допустити участі в революції селянства, пішов на скасування кріпосницької системи. Зокрема, в Галичині панщину з великою поспішністю скасували у квітні 1848 р., майже на п'ять місяців раніше, ніж в інших провінціях імперії. Закон про скасування панщини певний час не поширювався на Буковину, що викликало бунти селян, котрі відмовлялися відробляти панщину. Лише у серпні 1848 р. під тиском селянських заворушень закон поширився і на цей край. Згідно з рішенням парламенту, селяни були зобов'язані заплатити поміщикам за своє звільнення дві третини викупних платежів, а держава платила решту. На Закарпатті під час революції 1848 р. панщина була формально теж скасована, але насправді існувала ще 5 років.

Ослабленням імперської влади українці прагнули скористатися також і для задоволення своїх культурно-освітніх потреб. Цей рух очолила національна інтелігенція, яку підтримало селянство. 19 квітня 1848 р. львівські українці від імені всього українського населення краю надіслали австрійському цісарю петицію з вимогами рішучих перетворень у культурній сфері. Всі надії покладалися на добру волю австрійського уряду. Але поступово галицька інтелігенція переходила до розуміння необхідності й власної активної участі в національно-культурних та політичних перетвореннях.

В умовах національно-культурною піднесення і оголошення демократичних свобод, у тому числі свободи слова, у Львові стала виходити перша газета, друкована українською народною мовою, -- «Зоря Галицька».

Галицькі поляки першими скористалися демократичними свободами, проголошеними революцією. Вони організували свій осередок -- Центральну раду народову у Львові, яка проголошувала своєю метою створення Литовсько-Русько-Польської Речі Посполитої та рівність культурних прав поляків і українців. Однак більшість поляків продовжували стояти на тому, що галицькі українці не мають нічого спільного з українцями Наддніпрянщини, що це -- вітка польського народу, а українська мова -- діалект польської.

У відповідь на дії поляків українська інтелігенція 2 травня 1848 р. заснувала у Львові свій орган -- Головну руську раду, яка мала відстоювати інтереси українського населення Галичини. У виробленій Радою програмі обґрунтовувалася приналежність українського населення Галичини до єдиного українського народу, наголошувалося на колишній державності краю. Програма закликала українців до національного пробудження, активної діяльності щодо поліпшення свого становища в межах австрійської конституції.

У питанні щодо майбутнього Галичини у членів Головної руської ради єдності не було. Невелика її частина прагнула до створення слов'янської федерації, деякі мріяли про незалежну українську державу з центром у Києві. Але основна маса орієнтувалася на мінімальне -- поділ Галичини на Західну (населену головним чином поляками) і Східну (де більшість населення були українцями, або, як вони себе продовжували називати, -- русинами).

Головна руська рада очолила не лише політичний, але й культурно-освітній рух в Галичині. Саме вона була ініціатором видання «Зорі Галицької», а влітку 1848 р. затвердила рішення про створення «Галицько-руської матиці», яка мала відати організацією видання підручників українською мовою. Під тиском національних сил власті наприкінці року відкрили у Львівському університеті кафедру української мови та літератури. Першим її завідувачем став Яків Головацький. Скликаний 19 жовтня 1848 р. Собор руських учених у Львові накреслив широку програму організації української науки й народної освіти.

Поряд з Головною руською радою продовжувала діяти Центральна рада народова. У своїх діях вона спиралася не лише на польське населення Галичини, але й на ту ополячену українську шляхту, яка не бажала відокремлюватися від вищої верстви польського суспільства й протестувала проти положень української петиції 19 квітня. 23 квітня вона утворила власну організацію «Руський собор», яка була покликана обстоювати ідею незалежності Польщі під зверхністю Габсбургів. В цій організації були і декілька демократично налаштованих українців, у тому числі і один з членів «Руської трійці» Іван Вагилевич.

Оскільки жодна з сторін не бажала поступатися, національне протистояння в краї загострилося й загрожувало перерости в збройну боротьбу представників українського і польського народів. Воно стало особливо загрозливим, коли пропольськи налаштовані сили почали створювати власну гвардію, а проукраїнські -- загони стрільців.

На початку червня у Празі відбувся Слов'янський з'їзд, у роботі якого брали участь представники Руської ради, Центральної ради народової та «Руського собору». З'їзд ухвалив рішення про рівноправність української мови у школах і державних установах, рівність всіх національностей і віросповідань, створення спільної українсько-польської гвардії та керівних органів. Гостру дискусію викликала пропозиція української депутації поділити Галичину на українську (Східну) й польську (Західну) адміністративні одиниці. Розглядалися й інші питання, але під впливом загострення революційних подій з'їзд припинив свою роботу. Місцеві органи влади ігнорували його рішення. Не збиралися визнавати рівноправності з українцями і більшість польських політиків.

Збереження протистояння українців і поляків було на користь австрійській владі, допомагало їй зберегти свій контроль над Галичиною.

Створення і діяльність політичних партій у Наддніпрянській

Україні наприкінці XIX -- на початку XX ст.

Наприкінці XIX ст. відбувається політизація національного руху і на східноукраїнських землях. Як і в Галичині, вона була пов'язана з приходом нового покоління українських діячів. У середині 90-х років у Київському університеті активно працював гурток української студентської молоді, який незабаром поділився на дві частини: радикальну, на чолі з сином В.Антоновича -- Дмитром, і помірковану, але також соціалістичну, «драгоманівську», очолювану К.Василенком і М.Ковалевським.

Традиційне культурництво вже не задовольняло представників нової генерації національного руху. Вони порівнювали ситуацію українського руху в Галичині, політичну активність російських соціалістичних нелегальних організацій з розвитком подій на Наддніпрянщині. Завдяки їх енергії в середовищі організаційно невиразного «українофільського» руху виникають перші українські групи з чіткими політичними вимогами.

Найактивнішою частиною української інтелігенції було демократичне студентство, об'єднане в «громади». Політичне безправ'я народу, позбавлення вищих навчальних закладів автономії, встановлений у них поліцейський режим викликали страйки, мітинги, демонстрації. Наслідуючи традиції «Братства тарасівців», молоде покоління громадівців приділяє основну увагу політичним питанням.

На всеукраїнському з'їзді представників громад у 1897 р. було засновано «Загальну українську безпартійну демократичну організацію». В багатьох містах України за короткий час утворюються громади.

29 січня 1900 р. в Харкові група студентської молоді на «раді чотирьох» засновує першу у російській частині України Революційну українську партію (РУП). Засновниками були студенти Харківського університету Дмитро Антонович, Боніфат Камінський, Левко Мацієвич та Михайло Русов.

Керівники партії схилялися до розробки ідеї державного самовизначення України. Антонович звернувся з пропозицією до відомого харківського адвоката-самостійника Миколи Міхновського виробити своєрідну програму дії партії. Влітку 1900 р. програма була надрукована у Львові під назвою «Самостійна Україна» і таємно поширена на українських землях, що перебували у складі Російської Імперії. Міхновський обґрунтував «історичні права» України на самостійне існування і сформував вимогу -- «повернення нам прав, визначених Переяславською конституцією 1654 року з розширенням її впливу на цілу територію українського народу в Росії».

Однак, вимога політичної самостійності України не прийнялася на східноукраїнських землях. РУП, яка спочатку визнала брошуру «Самостійна Україна» за свою програму, згодом відмовилась від неї і перейшла на федеративні позиції.

Наприкінці 1901 -- на початку 1902 р. Міхновський виступив ініціатором створення Української Народної Партії. Вона об'єднувала прихильників націоналізму та проголошувала ідеї боротьби за створення незалежної національної держави. У 1902-1903 рр. у статтях і відозвах «Десять заповідей», «Справа української інтелігенції в УНП» та ін. Міхновський виклав теоретичні засади українського націоналізму. Програма УНП передбачала створення самостійної Української держави, становлення президентської республіки, надання соціальних гарантій для широких верств населення, передачу землі у власність селянам та ін.

Українська соціал-демократична спілка («Спілка» була створена у 1904 р. М.Меленевським. До неї увійшла велика група колишніх членів РУП. Кінцевою метою партії проголошувалась демократична українська республіка із суспільною власністю на засоби виробництва і повною рівноправністю кожної нації, що входить до її складу.

У 1905 р. основна частина РУП утворила Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Ця партія в політичній сфері обмежувалась лише гаслами автономії України. До керівництва партії входили Д.Антонович, В.Винниченко, С.Петлюра, М.Порш.

У 1905 р. Українська демократична партія та Українська радикальна партія об'єдналися і утворили Українську радикально-демократичну партію (УРДП) під керівництвом Є.Чикаленка, С.Єфремова та Б.Грінченка.

У 1903-1904 рр. декілька гуртків вийшли з РУП і в 1907 р. вони створили нову партію під назвою Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР).

Український національний рух у роки революції 1905-1907 рр. в

Російській Імперії

Революція 1905-1907 рр. почалась в російських містах, а пригноблені народи підтримали її тому, що сподівалися змінити на краще і своє національне життя.

Вимоги українців формулювалися, в програмних і агітаційно-пропагандистських документах українських партій. Партії обґрунтували головну вимогу українців: відновлення української держави у формі автономії. Тільки Українська народна партія прагнула повної незалежності. Але і вона не відкидала автономію як крок до незалежності. Вирішення усіх інших питань як соціально-економічних, так і мовно-культурних, вони ставили в залежність від відродження власної державності.

Вибори до першої Державної думи українські соціал-демократи, солідаризуючись з російськими, бойкотували. Українські демократи і радикали, навпаки, у виборах брали активну участь, але виступали не з своїми власними списками, а за списками російських кадетів. Всього у першу Думу (травень 1906 р.) від України ввійшло 102 депутати. Серед них переважали селяни та представники міської інтелігенції. Українці створили свою власну парламентську громаду з 45 депутатів. Головою її був адвокат і громадський діяч з Чернігова Ілля Шраг (1847-1919). В основу програми цієї парламентської групи були покладені три проблеми: земельна, освітня і питання автономії. Громада почала видавати свій власний журнал «Украинский вестник».Українська парламентська громада була найчисленнішою серед неросійських груп в Думі. Вона відігравала провідну роль у Союзі автономістів, який об'єднував парламентські групи неросійських народів. Українські депутати підготували окрему декларацію у справі української автономії. Але обнародувати її з парламентської трибуни не встигли, бо за день до запланованого виступу цар розпустив Думу і видав наказ про вибори нової.

У січні 1907 р. відбулися вибори до II Думи. Цього разу у виборчій кампанії брали участь всі політичні партії України. Понад половину усіх депутатів з України становили селяни. Знову утворилось українське парламентське об'єднання. Воно називалось Трудовою громадою. Громада мала 47 членів, які домагалися автономії України, місцевого самоуправління, української мови в школі, суді й у церкві. У зв'язку з цим громада вимагала створення кафедр української мови, літератури й історії в університетах і в учительських семінаріях. У II Думі українські депутати ще гостріше ставили питання автономії. Вони вимагали, щоб Україна мала автономію у складі Російської імперії із своїм власним урядом. Громада видавала часопис «Рідна Справа -- Думські вісті», що виходив два рази на тиждень. У «Рідній Справі» друкувалися промови членів Української трудової громади. II Дума виявилася ще радикальнішою, ніж перша, й тому протрималася також недовго, лише 103 дні. У червні 1907 р. вона було розпущена.

Українська інтелігенція боролась проти обмеження і утисків української культури. За введення рідної мови в навчання твердо висловлювались українські вчителі. Ще наприкінці 1904 р. українці одержали підтримку з боку авторитетних російських академіків-мовознавців Федора Корша і Олексія Шахматова. На запит Ради міністрів щодо доцільності збереження обмежень проти української мови, вони дали негативну відповідь, заявивши, що українська мова є цілком самостійною, а не місцевою говіркою російської мови. Однією з найважливіших вимог українства у роки революції було введення навчання дітей рідною їм мовою. Але добитися прийняття відповідного закону не вдалося. Окрім поодиноких випадків, коли вчителі запроваджували українську мову у навчальний процес, нічого не змінилося. Система освіти, від початкової школи до вищої, запишалася зросійщеною. Тому діти з такої школи виносили мало. Цим пояснюється невисокий ступінь знань дітей в Україні.


Подобные документы

  • Початок та розгортання національно-визвольної війни (лютий 1648р.- березень 1654р.) Українсько-московський договір 1654 р. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст. Зміни в соціально-економічних відносинах.

    презентация [1,6 M], добавлен 06.01.2014

  • Виникнення Галицько-Волинської держави, етапи розвитку. Зовнішні і внутрішні зв’язки Галицько-Волинської держави. Вплив християнства на культуру Галицько-Волинської держави. Розвиток освіти і писемності, поширення наукових знань. Архітектура та малярство.

    курсовая работа [7,4 M], добавлен 04.05.2014

  • Причини і цілі національно-визвольної війни середини XVII ст., її етапи і розвиток подій. Суспільний лад України у цей період, становлення національної держави. Найважливіші джерела права і правові норми внутрішнього життя і міжнародного становища країни.

    реферат [33,0 K], добавлен 04.01.2011

  • Характеристика поглядів сучасних польських істориків на причини української Національно-визвольної війни середини XVII ст. Розгляд еволюції підходів та їхнє місце в інтелектуальній традиції. Інтелектуальні зміни в козацькому середовищі, їх трактування.

    статья [18,7 K], добавлен 14.08.2017

  • Причини, характер, рушійні сили визвольної війни під проводом Б. Хмельницького. Етапи національно-визвольної війни. Формування української державності в ході визвольної війни. Російсько-українська міждержавна угода 1654 р.: неоднозначність оцінок.

    курсовая работа [80,9 K], добавлен 27.03.2011

  • Характеристика шляхів формування, форми і типів власності в добу середньовіччя. Порівняння соціально-економічних причин та наслідків Національно-визвольної війни українського народу 1648-1657 pp. та європейських революцій у Нідерландах та Англії.

    контрольная работа [35,1 K], добавлен 25.04.2012

  • Теорії походження Київської Русі, її утворення, розвиток і впровадження християнства. Характерні риси політики Ярослава Мудрого. Роздробленість Київської Русі та її причини. Монгольська навала та її наслідки. Утворення Галицько-Волинського князівства.

    курсовая работа [69,2 K], добавлен 29.04.2009

  • Походження Київської Русі. Перші князі. Піднесення та розквіт держави в періоди правління Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Втрата державної єдності, політична роздрібненість Русі (ІХ-Х ст.). Історичне значення Галицько-Волинського князівства.

    презентация [6,9 M], добавлен 25.11.2014

  • Передумови утворення та піднесення Галицько-Волинського князівства. Видатні політичні діячі Галицько-Волинської землі. Основні напрямки зовнішньої та внутрішньої політики. Роль Галицько-Волинського князівства в історії української державності.

    контрольная работа [34,5 K], добавлен 27.10.2007

  • Причини визвольної війни українського народу, її хід та рушійні сили. Військова стратегія і тактика Б. Хмельницького. Внутрішня і зовнішня політика Б. Хмельницького. Переяславська рада 1654 р. та її наслідки. Суспільний розвиток українського народу.

    контрольная работа [33,5 K], добавлен 19.10.2012

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.