Наукова і творча спадщина Івана Огієнка (Митрополита Іларіона)

Викладацька, політична та творча діяльність І.І. Огієнка, короткий біографічний нарис його життя та навчання. Просвітницька і редакторсько-видавнича діяльність у Варшаві, оцінка писемної спадщини. Канада як останній притулок митрополита Іларіона.

Рубрика История и исторические личности
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 21.11.2010
Размер файла 139,5 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Важливою ділянкою роботи І. Огієнка стало збереження й організація українського війська. Функції контролю взяла на себе військова рада, створена за наказом Головуповноваженого від 10 грудня 1919 р. До неї увійшли отамани В. Зелінський, І. Кобза, Павленко та державний інспектор М. Теліжинський.

Пожвавлення роботи в організації війська пов'язане з діяльністю отамана Ф. Колодія, який з 10 грудня 1919 р. очолив референтуру військових справ. Останній, як згадував І. Огієнко, сумлінно і старанно виконував свої обов'язки, був людиною працьовитою й кристально чистою, безперервно працював для організації війська». Про добре налагоджену роботу цієї референтури писав у своїй доповіді від 7 березня 1920 р. головний військовий прокурор Е. Мошинський, особливо наголошуючи на тому, що офіційно в Кам'янці-Подільському могла існувати лише референтура військових справ, яка використовувалась для упорядкування справ центральних інституцій військового міністерства і для охорони державного майна.

Вважаючи створення нових військових формувань, які захищали б українську державність, найголовнішим завданням, І. Огієнко доручив полковникові Шандруку формування полку. Однак сподіваного результату досягти не вдалося. Щоб прискорити процес реорганізації української армії, І. Огієнко неодноразово звертався до Головного Отамана з пропозиціями, донесеннями, листами. В одному із звернень до С. Петлюри він писав, що справа формування українського війська гальмується через відсутність коштів, і просив надати кредит у сумі до 100 млн. крб. Детальніше це прохання він обґрунтував у листі до С. Петлюри від 12 березня 1920 р., особливо наголошуючи на тому, що зволікання зі створенням українських військових формувань негативно позначиться на політичному становищі держави. «Йде шалена агітація проти формування українського війська, - писав він, - а між тим ворог свої сили збільшує… В Кам'янці зібралось дуже багато вільного народу, який нічого не робить, політиканствує - веде шалену агітацію проти всіх, хто йому не до вподоби». Гальмувала процес і нерозсудлива політика поляків, внаслідок чого серед військових було «мало тих, хто мав охоту йти вкупі з ними». Тому І. Огієнко вважав необхідним виконання в першу чергу таких завдань: 1) обов'язкова присутність військового міністра, який би взяв усю відповідальність на себе; 2) подання необхідної фінансової допомоги на створення військових формувань; 3) отримання дозволу на організацію української армії полковникові О. Вдовиченку, який мав найбільший авторитет поміж військовими.

На жаль, накреслені плани не були доведені до кінця через розбіжності в поглядах між центральними урядовими структурами і адміністрацією Головуповноваженого. Крім затвердженої 4-ї стрілецької бригади, вище військове командування дозволу на створення інших формувань не дало, а займатися організацією військових частин дозволялося лише особам, які призначались урядом. Коло повноважень Головуповноваженого в той час було досить обмеженим: він контролював діяльність юнацької школи, мав право опікуватися військовими, зберігати військове майно, збирати необхідну інформацію. А тим часом відсутність у місті військового командування, надмірна скупченість військових, обмеження відповідних повноважень Головуповноваженого негативно позначалися на процесі реорганізації української армії.

За такого збігу обставин найбільшим досягненням у сфері військової політики можна вважати створення в грудні 1919 р. військової школи для підготовки українських старшин, діяльність якої повністю відновилася з 1 січня 1920 р. До її організації І. Огієнко доклав чималих зусиль. Головну перепону чинила польська адміністрація. Та, врешті-решт, відповідний дозвіл на її відкриття було отримано - за умови, що школа матиме аполітичний характер, її навчальна програма ставила за мету збільшення військового досвіду з гарматної та інженерної справи, піших військ. Начальником школи було призначено генерал-поручика В. Зілінського.

Поряд з вирішенням питань організації українського війська І. Огієнко багато часу приділяв справам, пов'язаним з матеріальною допомогою та медичним забезпеченням військових та їх сімей. З-поміж найневідкладніших проблем, що розглядалися в Управлінні Головуповноваженого, були й такі, як виділення «харчових грошей на козаків», подання грошової допомоги в розмірі 4 млн. крб. військовим урядовцям і козакам, які перебували в Ланцуті, надання матеріальної підтримки вдовам, утворення військового санітарного управління тощо.

Виконання заходів по збереженню й захисту української державності ускладнювалось поширенням інфекційних захворювань - тяжкого наслідку війни, розрухи, катастрофічного спаду життєвого рівня населення. Справжнім лихом, що незмірно загострило і без того напружену соціально-економічну ситуацію, стала епідемія тифу й холери. Лише на початок грудня 1919 р. у Кам'янці-Подільському на тиф захворіло 10000 осіб. Велике скупчення в місті людей спричинило швидке поширення інфекції. Боротьба з нею стала загальнодержавною справою. За наказом Головуповноваженого уряду УНР від 30 листопада 1919 р. всі лікарі, залишені в Кам'янці-Подільському, підлягали реєстрації в управлінні повітового військового начальника. 8 грудня 1919 р. почав діяти санітарний комітет при Головуповноваженому уряду УНР, що складався з референта по санітарних справах, представників губернського, повітового і міського самоврядування, польської влади, залізниці та державного контролю.

Головним завданням комітету стала боротьба з епідемією, об'єднання всіх медично-санітарних організацій міста. Для більш планомірного медико-санітарного обслуговування місто поділили на 10 лікарських дільниць, кожна з яких мала дільничного лікаря та медсестру. Санітарний комітет за рецептами районних лікарів виділяв для найбіднішого населення необхідні ліки та дезинфекційні засоби. Все це давало можливість залучити до боротьби з пошестю найширший загал медичних працівників.

У вирішенні найгостріших санітарно-епідеміологічних проблем брав участь місцевий відділ Червоного Хреста, одним з фундаторів якого був І. Огієнко. Управління Головуповноваженого разом з головною управою та місцевою філією Червоного Хреста розробило дійові заходи для запобігання поширенню епідемії. Так, у грудні 1919 р. при головному управлінні Червоного Хреста було створено дезинфекційну колону, на яку фонд Головуповноваженого лише того ж місяця відшкодував 220460 грн. її силами з кінця грудня 1919 р. до середини січня 1920 р. було продезинфіковано 36 помешкань. Санітарна комісія при Головуповноваженому взяла під контроль залогову міську баню, в якій чотири дні на тиждень були безплатними послуги з видачею мила. На сторінках міської преси постійно друкувалася інформація про дотримання норм особистої гігієни, проводилась роз'яснювальна робота по запобіганню інфекції. Та, незважаючи на здійснену величезну роботу, ліквідувати інфекційні захворювання повністю, на жаль, так і не вдалося. Від них постраждали тисячі людей. У квітні 1920 р. від тифу помер референт військових справ Ф. Колодій.

І. Огієнко не зміг до кінця реалізувати свою програму по налагодженню більш-менш нормального для умов війни життя, хоч і робив усе можливе. 6 липня 1920 р. на засіданні РИМ вирішувались питання евакуації уряду з Кам'янця-Подільського. Вченого включили в комісію, що займалася цією справою. Очолював комісію Є. Архипенко. З 7 липня Кам'янець-Подільський було оголошено в стані облоги, а за кілька днів уряд Директорії опинився в Тарнові.

Після повернення центрального уряду до Кам'янця-Подільського потреба в існуванні системи управління Головуповноваженого уряду УНР відпала. В літературі існують різні точки зору щодо хронологічних меж існування цієї структури влади. Так, М. Тимошик обмежує його липнем, а В. Яблонський - квітнем 1920 р. Однак, за архівними документами, РИМ рішенням від 17 жовтня 1920 р. прийняла підготовлений І. Огієнком законопроект про ліквідацію посади і управління Головуповноваженого уряду УНР, а 31 жовтня 1920 р. голова Директорії С. Петлюра, голова РИМ А. Лівицький та Головуповноважений міністр І. Огієнко підписали постанову про ліквідацію управління Головуповноваженого уряду УНР.

Таким чином, найпліднішими в діяльності І. Огієнка були вісім місяців - з листопада 1919 р. по липень 1920 р. За цей час він активно включився в роботу по організації структур державного управління, намагаючись по можливості уникати помилок попередніх українських урядів. Його діяльність була спрямована на налагодження системи адміністративного апарату, регулювання фінансової сфери, створення нових військових підрозділів та системи підготовки військових кадрів, державну підтримку національної культури й освіти. Хоча не всі задуми були реалізовані, це не применшує вартості його державницької праці.

У взаємозв'язку своїх достоїнств і вад Іван Огієнко відбувся і як науковець, і як державний діяч. В цьому, безперечно, привабливість його особистості для сучасників. Яку б посаду він не обіймав, чим би не займався, він робив усе не заради себе, а заради утвердження національної ідеї, в поняття якої передусім включав відновлення держави на українській землі. З огляду на це його можна назвати українським неоромантиком. Саме віра в українську справу і бажання прислужитися українському народові змусили його залишитись у Кам'янці-Подільському, незважаючи на те, що уряд капітулював перед складністю обставин. За сумлінну державну службу І. Огієнку неодноразово виносилися подяки. Все життя він був вірний собі і тим принципам, які сформувалися в нього ще з дитинства, це безмежна любов до Бога та свого народу, яким він служив серцем, душею і розумом.

3. Польський період в еміграції

Жити тяжко мені на чужині,

На далекій холодній землі:

Як учора було, так і нині, -

Я купаюсь в затруєній млі.

Все чуже, все для мене незнане,

Я немов на пустелі один…

Чи надовго вже сил моїх стане,

Щоб і далі молов старий млин?

Ці зболені, вистраждані серцем слова Івана Огієнка характеризують початковий період його еміграційного життя, який розпочався восени 1920 року після вимушеного полишення ним останньої столиці Української Народної Республіки - Кам'янця-Подільського.

Весь цей час - і коли працював в екзильному українському уряді в Тарнові, а згодом професором у Варшавському університеті, і особливо тоді, коли гаряче взявся за розбудову Української православної церкви на окупованих німцями етнічних українських землях, - колишній професор Київського університету і міністр освіти та віровизнань уряду УНР не полишав надії на повернення в Україну

Та все ж таки доля внесла свої корективи і 21 листопада 1921 року Іван Огієнко з дружиною і трьома малолітніми дітьми назавжди полишає Україну, вимушено кинувши напризволяще в Кам'янці-Подільському власну величезну книгозбірню, архів і десятки завершених та розпочатих рукописів наукових праць.

8 січня 1926 року, мріючи про повернення в Україну, Огієнко відважується написати листа до тодішнього секретаря Академії наук радянської України А. Кримського з проханням порятувати його архів і бібліотеку у Кам'янці-Подільському і надати йому можливість повернутися до Києва. Написавши ще два листи й не одержавши відповіді, учений пристає на пропозицію Варшавського університету переїхати туди на посаду професора церковнослов'янської мови теологічного факультету. 1932 року польська влада звільняє його від викладання в університеті без попередження, «за спротив полонізації православних студентів».

Під час перебування у Варшаві розгортає активну просвітницьку і видавничу діяльність: засновує науково-популярні щомісячники «Рідна Мова», «Наша Культура», приступає до видання 30-томної «Бібліотеки українознавства», тритомного збірника «Визволення України», пише й видає цілий ряд своїх наукових праць. Там продовжує свою багаторічну працю над перекладами Святого Письма українською мовою. Серед виданих власних творів цього періоду - десятитомна «Історія церковнослов'янської мови».

4. Просвітницька і редакторсько-видавнича діяльність у Варшаві

З-поміж аспектів різносторонньої діяльності Івана Огієнка на особливу увагу заслуговує редакторсько-видавнича. Першими Огієнківськими часописами були «Рідна мова» і «Наша культура», які видавалися у Варшаві.

«Рідна мова» - перше українське, суто мовне видання в діаспорі в міжвоєнні часи. Крім суто вузькопрофесійного спрямування, журнал виконував роль фактора самозбереження нації палким обстоюванням лозунгу «Для одного народу - одна література, мова, один правопис.

За влучним спостереженням огієнкознавця В. Ляхоцького, «Рідна мова» згодом перетворюється на справжній європейський еміграційний центр українознавства. Його головним завданням стає дослідження історії та поширення серед широких верств української громадськості в діаспорі української літературної мови на наддніпрянській основі.

З огляду на це стає зрозумілим вміщення в журналі великої кількості статей з питань мови, літератури, філософії, етнографії України, авторами яких були І.І. Огієнко, С. Гординський, І. Коровицький, Є. Пеленський, Іван Крип'якевич, Йосип Шемлей, Д. Новосад, Ярослав Гординський, Євгенія Янчевська та ін.

З 1938 року журнал «Рідна мова» оголошує себе журналом літературним, у програмній статті стосовно цього напряму зазначено: «Статей суб'єктивних, що заторкують і самого автора, містити не будемо. Здорова критика будує, а злослива - руйнує» - писав І. Огієнко. «Рідна мова» стає журналом і літературним». І справді, об'єктивність і незаангажованість ідеологічними штампами, на відміну від критики 30-х років в Радянській Україні, властива критичним відгукам про твори сучасного літературного процесу, передовсім діаспорного.

Крім Я. Гординського, Б. Кобилянського, Л.Білецького, Є. Грицака, І. Ковалика, П. Кривоносюка, найактивнішим літературним критиком журналу був І. Огіенко. Як і в попередні роки, журнал був трибуною виступів письменників діаспори. Тут друкували свої твори І. Огієнко, В. Багацький, Б. Лисянський, М. Обідний, Наталена Королева. Особливо плідною була участь у журналі Спиридона Черкасенка, якого І. Огієнко називає Каменярем всеукраїнської літературної мови, творцем найкращих зразків духовної творчості, «найяснішим щирим світильником, що сонцем говорить і світить у нашій літературі. На велику увагу заслуговує журнал у світлі сьогоднішньої державницької політики в галузі освіти, зокрема мовної. Видання з номера в номер вміщує статті про чистоту української мови, про роль мови у вихованні національне свідомої особистості - громадянина.

Отже, можна стверджувати, що журнал, безперечно, був форпостом національної ідеї в 30-х рр., великим пропагандистом і цінителем національної культури; розглядав питання мови й літератури як важливі культурні й національно-політичні чинники. Саме так і оцінювали його сучасники.

«Наша культура» - друге варшавське видання І. Огієнка.

Журнал суттєво відрізнявся від «Рідної мови». Він був задуманий насамперед як «вільний науковий», а також як «незалежний…, що вільно сіяв би національну науку серед широких верств нашої інтелігенції. За справедливим твердженням дослідника української преси А. Животка, «Наша культура» займала поважне місце в пресі українського позасовєтського простору».

І справді, з самого початку журнал прагнув бути елітарним, бути творцем високохудожньої національне зорієнтованої культури. «Тільки духовна культура, - писав Іван Огієнко, - творить правдиву національну еліту - духовно міцну, естетично здорову, в житті витривалу».

Журнал культивував дух поваги до науки та її творців, дух толерантності та політичної незаангажованості, що взагалі було властивим науковцю Іванові Огієнку, хоча питання про його політичну орієнтацію є суперечливим. «На сторінках «Нашої культури» писали вчені найрізноманітніших політичних напрямів, - зазначав Огієнко. - В нашім житті це була єдина ланка, де наша еліта легко й беззастережно об'єдналася».

Як надзвичайно цінне відзначав Огієнко те, що еміграція з Великої України не лише посилила «наукову західноукраїнську еліту», а й через «Нашу культуру» допомагала науковій еліті знайти трибуну і здобути сферу впливу на українське громадянство, сприяти відродженню нації.

І справді, за три роки свого існування в тридцяти двох томах було надруковано понад двісті наукових статей обсягом 124 др. ар. На думку Огієнка, об'єднуючим стержнем більшості з них була національна ідея. Зміст наукових статей він розцінював як цінний матеріал для духовного розвитку нації, зокрема її національної свідомості. За три роки існування видано було 32 книги обсягом 124 др., в яких вміщено понад 200 наукових статей.

Гаслом журналу були слова: «Творімо українську культуру всіма силами нації». Проголошеному гаслові журналу слугувала і пропаганда в журналі необхідності єдиної літературної мови як найважливішого чинника плекання нації. Однак матеріальне становище журналу погіршувалося, що й зумовило його припинення. Це відчутно знекровило справжню українську наукову думку, зокрема літературознавчу. Не справдилися слова Івана Огієнка із його катехізису «Наука про рідномовні обов'язки»: «Добрий стан національних видань-то могуча сила народу й запевнення розвою рідної культури, а висота їх накладу-то ступінь національної свідомости народу».

Огієнкові «Рідна мова» і «Наша культура» ввійшли в історію української духовності як могутні фактори консолідації нації та пропаганди нашої культури.

5. Домініка - найважливіша людина в житті Огієнка

1937 рік. Цей рік ще більше ускладнив життя Огієнка, адже з життя пішла та єдина, яку він все життя кохав і після смерті якої у квітні 1937 року професор Огієнко приймає рішення про чернечий постриг.

Саме зараз, здається, варто згадати про дружину Івана Огієнка, адже це була людина, яка переживала всі негаразди і труднощі разом з ним і була вірна йому все своє життя.

На мій світогляд мала вона перша сильний і вирішальний вплив, - це вона мене зробила свідомим українцем. Іван Огієнко

Чи стане юнак ніжним і мужнім без впливу жінки? Чи досягне вершини творчого злету? Чи осягне багатоманітну красу життя? Ці та інші питання вперше скромно поставили у своїй книзі «Визначне жіноцтво України» О. Козуля та О. Луговий. Нарешті у коло громадських діячок - найвідоміших представниць українського жіноцтва, як от X. Алчевська, М. Левицька, О. Петлюра, О. Січинська, Г. Шухевич, потрапили як «національні діячки» й ті, хто присвятив себе обранцю серця, родині. Серед перелічених імен автори вмістили коротенький виклад і про Домініку Данилівну Огієнко - скромну, наділену щедрим даром берегині, вірну супутницю, соратницю, помічницю, порадника і друга Івана Івановича Огієнка, яка протягом тридцяти років подружнього життя поділяла з ним усі труднощі творчих пошуків, злетів і невдач. Неможливо краще охарактеризувати Домініку Огієнко, ніж це зробив після її смерті один із лідерів української наукової еміграції у Польщі, професор Варшавського університету Іван Коровицький:

«Вона стоїть у ряду тих жінок, які є анонімними співтворцями наукової чи мистецької діяльності своїх мужів, котрі без їхньої моральної підтримки, без їхньої інспірації, а то й діяльної помочі ніколи не могли б досягнути того, чого досягнули. Життя Домініки не охопити датами. Нічого не друкувала. Не мала титулів. Обрала шлях. - ще донедавна такий нелюдний, осміяний - родину. Родина - найменша клітинка нації. Здоров'я цієї клітинки - здоров я всього організму».

Саме ці риси - самовіддане служіння ідеї національної культури та держави, вишуканість, тонкий смак, душевне тепло, безкорисливе, дбайливе і привітне ставлення до кожного, з ким вона спілкувалася, хоч би хто і коли завітав до Огієнкової оселі, високо цінували видатні вітчизняні діячі Л. Бачинський, А. Вовк, Д. Дорошенко, А. Животенко, О. Колесса, Л. Кобилянський, X. Лебідь-Юрчик, С. Наріжний, О. Онуфрійчук, В. Підгорецький, С. Русова, К. Студинський, І. Филипчак, О. Чернова та багато інших її сучасників. Про неї писали: «У ній поєднуються ніжність і сила, чуйність і гідність.»

На Житомирщині, в містечку Брусилові поблизу Радомишля 17 січня 1882 року - двома днями пізніше свого майбутнього судженого, котрий побачив світ у цьому ж місті, в сім'ї Литвинчуків народилася донька. Нарекли її Домінікою. Батько Данило походив із простого козацького роду, покровленого із шляхетною родиною Григорія Барвінського, місцевого дяка з Галичини. Родина Журахівських, з якої походила мати Домініки - Акулина, належала до давнього польського шляхетського роду, в якому однак уже дід новонародженої прийняв православ'я і виховував дітей на кращих творах української літератури, мистецтва, героїчного епосу. Домініка стала улюбленицею не лише сім'ї, де виростав ще син Петро, але й обох родин. Саме вони, родини батьків, були тими осередками українства, де постійно пломенів вогонь боріння за національну культуру. Кумиром усього роду був Тарас Шевченко.

Здобувати освіту почала 1890 року, на рік раніше від І. Огієнка, в Брусилівській п'ятирічній школі в обдарованого вчителя Івана Сливки, який докладав у ті небезпечні роки зросійщення багато зусиль, аби його педагогічна діяльність була пройнята національним духом, щоб у процесі навчання виховати у дітей не подвійну мораль, а міцну цільність особистості. Завдяки виключним здібностям, дбайливості й наполегливості Домініка досягає найвищих у своєму класі успіхів.

Романтична привабливість, надзвичайна врода, гумор і завзяття, скромність, чарівний голос дівчини привертає увагу відмінника навчання Івана Огієнка. Переборовши сором'язливість, скутість та користуючись близькістю навчальних класів, що обумовлювало їхні часті зустрічі, він знайомиться з Домініком. Їхні стосунки набувають взаємної приязні.

Завершивши навчання, дівчина допомагає батькам у домашній роботі. Скрутне матеріальне становище сім'ї не дає їй змоги продовжувати освіту. Вона ступає на педагогічну ниву - стає вчителькою приходської школи в сусідньому селі. За звичаєм того часу, в церковних школах учителеві платили утримання натурою - селяни за встановленою чергою приносили вчительці тричі на день продукти споживання. Цими пожитками Домініка утримувала не лише себе і батьків, а й кількох учениць із бідняцьких сімей.

У травні 1901 року, після завершення навчання у київській військово-фельдшерській школі, Іван. Огієнко приїздить додому у місячну відпустку. Вони зустрічаються. Вона оповідає йому про своє життя, вчительські будні, світлі почуття задоволення від щастя дарувати дітям радість пізнання світу. Він ділиться своїми мріями - навчатися далі, будь-що здобути університетську освіту, досягнути висот у науці, стати яскравою постаттю, гідною свого народу. Безкоштовна освіта, яку він здобув, вимагала відпрацювання в медичному закладі. «Відпрацюю, а далі…» А далі - кохання!

Та юні роки, матеріальна скрута не дають змоги їм ні часто зустрічатися, ні побратися. Але велике бажання бути поряд приводить до того, що Домініка, за порадою Івана, невдовзі переїжджає до Києва, де навчається в акушерській школі. 11 червня 1907 року, коли І. Огієнко завершував навчання на історико-філологічному факультеті університету Св. Володимира, Домініка та Іван беруть шлюб. До сімейного життя молода жінка поставилася як до найбільшого Божого таїнства, в якому дружина, за її переконаннями, має злитись зі своїм чоловіком у неподільне гармонійне ціле. Віднині служити своєму судженому стало її долею. Домініка присвячує себе родині, вихованню дітей. У громадські та політичні організації свідомо не вступала, стверджуючи, що ніколи й ніде не зробить стільки корисного і реального, як у своєму домі. «Хіба ж виховати здорову, патріотично свідому родину - це мала робота?» - запитувала Домініка Огієнко.

Інтереси сім'ї, науково-дослідницька, публіцистична, літературна праця чоловіка поглинає всі її сили. «Я багато писав і видавав, але це тільки тому, що моя помічниця завжди самовіддано допомагала мені», - свідчив Іван Огієнко. Всю чорнову роботу для його наукових розвідок і студій готувала Домініка Данилівна. Вона із сотень джерел виписувала необхідні матеріали, систематизувала їх, готувала до друку, вичитувала верстку. Десятки тисяч карток для чоловікової картотеки підготувала й упорядкувала вона. Завдяки цьому лише за перші десять років подружнього життя із-під пера студента, вчителя гімназії, професорського стипендіата та приват-доцента Київського університету Св. Володимира виходить близько ста наукових, педагогічних, публіцистичних викладів, поетичних творів, словників; рецензій.

Не маючи змоги здобути освіту, Домініка надзвичайно багато читала. Цьому сприяла й бібліофільська пристрасть Івана. Книга за книгою з'являються в кабінеті молодого вченого щойно надруковані та цінні раритетні видання. Поступово подружжя створює унікальну книгозбірню, яка до 1917 року налічувала кілька тисяч томів.

Із великим піднесенням зустрічають Огієнки Лютневу революцію в Петрограді, всі ті зміни, що стаються одразу в Україні. Сонце надії національного відродження засвітилося в душах подружжя. Іван Огієнко з притаманними йому духовною силою й захопленням поринає у вир соціальних перетворень. Для Домініки Данилівни настали важкі часи. Дружина рідко бачить чоловіка. Він у постійних турботах, а якщо й удома, то за столом працює над черговим підручником української мови, українським молитовником, нарисами про українську мову. І сама вона робить спробу здійснити давню свою мрію - завершити освіту. Незважаючи на 35-літній вік, записується слухачкою Українського народного університету, а 1918 року - студенткою Українського Державного університету в Києві. Та подальший перебіг подій не дав їй змоги продовжувати навчання. Домініка разом із чоловіком вирушає до Кам'янця-Подільського, який став у 1919-1920 роках місцем перебування уряду Української Народної Республіки. Новий шестикімнатний дім, величезна кількість турбот Майже кожної зустрічі, а вони відбувалися часто, напам'ять прочитувався чи не цілий «Кобзар». звалилися на тендітні жіночі плечі. Майже щодня до ректора університету навідувалися додому студенти. Учителька за даром Божим, лагідна, витримана, доброзичлива, вона, завжди гостинно їх зустрічаючи, прагнула зарадити вирішенню пекучих справ, постійно нагадувала чоловікові про необхідність допомагати незаможним студентам і сама непомітно, чим могла, підтримувала кожного, хто звертався до неї. Студентство знало це і часто, як до останньої, найвищої інстанції, йшло саме до неї.

Мало хто знав, що в січні 1919 року, вже обіймаючи посаду міністра освіти і мистецтв, перед небезпекою окупації Києва більшовиками, Іван Огієнко, керуючи евакуацією управлінської документації, майна міністерства, співробітників, за багатьма клопотами не встиг здійснити важливий для родини крок: залишив на банківському рахунку всі власні заощадження, а тому сім'я прибула у Кам'янець лише з тим, що мала на собі. Жодного натяку на невдоволення, докір чи нарікання за таку необачність Іван Іванович від своєї подруги не почув. Про надзвичайну безкорисливість Домініки Данилівни, високі духовні орієнтири її життя свідчить й інший факт. Улітку того ж 1919 року одне із київських видавництв закупило в Огієнка багато його підручників та науково-популярних праць на суму 7,5 мільйона карбованців. Інфляція щодня катастрофічне знецінювала їх, та на пропозицію одного з банківських працівників обміняти кошти на тверду валюту дружина міністра запротестувала: «Українському міністрові не пристало збутися своїх рідних грошей. Про їх обмін відразу довідається цілий Кам'янець, а це викличе грошову паніку, бо ж то сам міністр збуває свої гроші…». Гонорар швидко знецінився, і тому невдовзі, емігруючи з України, сімейство було приречене на нужду й поневіряння.

Кам'янець-Подільський період життя в долі Домініки Данилівни був особливо важким і відповідальним. Високі урядові посади міністра освіти, мистецтв і віровизнань, Головноуповноваженого уряду УНР, на які призначено Огієнка, вимагали від його дружини надзвичайної зосередженості, делікатності та дипломатичності. І задля свого чоловіка вона робила все, що тільки могла, аби полегшити виконання ним важких і відповідальних державницьких обов'язків. Пунктуальна була безмежно, і від призначеного часу не відступала ці на хвилину, свідчили сучасники. Це впорядковувало його життя і працю.

Не було обіду, а подеколи й вечері без гостей, і так день у день. Господиня створила в домі Огієнків щиру атмосферу сердечної гостинності, осередку національного духу й державності. Велика Огієнкова домівка стала для багатьох людей громадсько-політичним, культурним центром, де зустрічалися й перетиналися знамениті постаті епохи. Не знайдеться бодай одного українського міністра, який не бував би гостем Огієнків. Декілька разів відвідав дім Головний отаман С. Петлюра, гостили тут член Директорії Ф. Швець, прем'єр-міністр І. Мазепа, міністр А. Лівицький. Довше мешкали в різні періоди професори В. Біднов, Л. білєцбкий, Д. Дорошенко з дружиною та багато інших.

Скромність пані Домініки вражала сучасників. Без її участи, як свідчив сам Іван Огієнко, він не приймав жодного серйозного рішення. При цьому вона свідомо трималася в тіні. Домініка Огієнко рідко відвідувала урочистості, де як державний діяч брав участь її чоловік, а якщо й була на них присутня, то прагнула робити це непомітно. Ось як відобразив у спогадах свої враження про першу зустріч з дружиною міністра, що сталася на вшануванні 59 роковин смерті Т. Шевченка у березні 1920 року, протоієрей П. Табінський: «Розглядаю присутніх: на обличчях їх - повага, свідомість своєї високої гідності, певність, що вони «зробили честь академії своєю присутністю…» Подивіться на п. Огієнкову, - каже мій сусід, професор Столярів. - Жінка ректора університету й Головноуповноваженого уряду… Інша зразу дала б усім це відчути, а вона - скромна, тактовна, ні одним рухом не видає свого положення… Зразу видно великий такт, правдиву шляхетність і культуру духа».

Проте була вона водночас і дуже сміливою та рішучою жінкою, яка завжди вміла виявити свій патріотизм у реальних діях. Характерним прикладом є випадок, що трапився 1920 року, коли польське військове командування в часи фактичної окупації частини Поділля видало наказ про арешт голови українського уряду Ісака Мазепи. До з'ясування обставин він перебував під посиленою вартою в будинку Огієнків. Домініка Данилівна, незважаючи на загрозу бути розстріляною, підготувала прем'єрові втечу. Наказ було скасовано, тож необхідність у цьому відпала. Згодом, відкрившись Івану Івановичу, на його запитання «Чи знала вона про покарання, яке на неї очікувало?», вона спокійно, але впевнено, твердо відповіла: «А хіба ж я боюся смерті?. Найвище щастя людини - покласти життя своє за рідний край».

Під натиском більшовицьких військ уряд УНР змушений був емігрувати. Покидала рідну землю родина Огієнків з єдиним палким бажанням усі свої сили віддати на її визволення, на розквіт науки, культури, найскоріше повернення в Україну.

Розпочався найдраматичніший період життя Домініки Огієнко. Тяжка година випала чоловікам, а в жінок життя складалося ще важче. Вони взяли на себе всі турботи ведення господарства за тих мізерних засобів, які заробляли чоловіки на еміграції. Осмислюючи ту працю українських жінок на чужині, відома українська діячка в еміграції. Мірна відзначала, що вони не прагнули «до набуття жінці щонайбільше прав і привілеїв, а лише до підготування жінки до великої співпраці з чоловіком на усамостійнення й піднесення нашої нації».

Тарнів, Винники, Львів, Варшава - шлях скитання Огієнків. Тарнів - урядовий центр УНР в екзилі - був першим місцем на вигнанні І. Огієнка. Але й тут, за нових умов, завдяки дружині, в його домі панували затишок і доброзичливість у стосунках з співвітчизниками. Згодом у своїх спогадах колега І. Огієнка по співпраці в міністерстві освіти та товаристві Червоного Хреста у Кам'янці Софія Русова напише: «До Тарнова я приїхала на саме Різдво. Ніколи не забуду, як приязно зустрів мене Огієнко в своїй родині, як вразили мене ті вбогі обставини, в яких він жив після комфорту ректорського помешкання в Кам'янці. Але й тут виявилася та надзвичайна працездатність, яка скрізь робила з Огієнка цінного діяча.»

Іван Іванович - викладач львівської учительської семінарії, з 1926 р. професор кафедри старослов'янської мови та палеографії православного відділу теологічного факультету Варшавського університету. В 1932 році за вказівкою польського міністерства внутрішніх справ та освіти ректорат не продовжує з І. Огієнком контракт на наступний навчальний рік, звільняє його таким чином з роботи без усякого попереднього повідомлення, без подання причин і без прожиткового забезпечення.

У цей час православні церковні громади Польщі висувають клопотання до уряду про висвячення професора І. Огієнка на єпископа Луцького. Та єпископом Луцьким мав стати В'ячеслав Прокопович, якого бажав бачити на цій посаді польський уряд. В. Прокопович приїздив до Варшави, але по тижневих ваганнях та розвідках настроїв у різних громадських колах відмовився від пропозиції, назвавши замість себе кандидатуру того ж професора І. Огієнка. З цією подією пов'язаний ще один незвичайний факт у біографії Домініки Огієнко, який вкотре засвідчив велич і красу її всепоглинаючої жертовности, виявленої заради самореалізації її коханого. Перебуваючи у Варшаві, В. Прокопович таємно веде переговори з Домінікою Данилівною про її згоду прийняти чернечий сан, без чого висвячення І. Огієнка було б неможливим. І на цю, на погляд пересічного громадянина, полишену здорового глузду пропозицію вона погоджується. Але І. Огієнко, надзвичайно зворушений і глибоко вражений її поривом, рішуче відкидає таку можливість і з 1932 р. поринає в улюблену видавничу справу. В січні 1933 р. у Варшаві засновує науково-популярний місячник «Рідна мова», що виходив аж до часу окупації польської столиці німецько-фашистськими загарбниками у вересні 1939 року. Крім цього, від 1935 до 1937 року у Варшаві виходив редагований Огієнком науково-літературний місячник «Наша культура».

Постійна безпритульність, перервана праця, розпач за Україною. Відсутність вістей з Батьківщини, затхла атмосфера чуток, фантастичних «новин», приниження. Головною темою всіх розмов є незадовільний матеріальний стан вигнанців, питання про гроші, де і як їх заробити, роздобути. Всі жили з дня на день. Сподівалися на чудо, що уможливило б повернення в Україну. Але за таких умов, згадувала С. Русова, «тут… де панував такий пригноблений настрій і зневір'я, Огієнко захоплений працею, показував мені свої переклади. Святого Письма. Незабута мені, як… хором співали… емігрантську молитву, що її, здається, переклав Огієнко з сербської мови. Кожне слово брало за серце, рвало душу. Чимало людей плакало.»

Упродовж майже двох десятиліть життя за таких умов на еміграції Домініка Данилівна, за словами чоловіка, «вміла створити мені своєю ніжною рукою та чулим серцем найкращі умови для моєї культурної праці… покірно й достойно несучи тяжку долю жінки-емігрантки». Часто, перебуваючи без будь-яких засобів до існування, вона сама тяжко працювала, не шкодуючи сил, підтримувала в родині стан високої духовності й надії, теплим словом сприяючи чоловікові у його діяльності. Виявляла взірці небаченого терпіння, розсудливості. Ніхто й ніколи не чув від неї, навіть за найдраматичніших часів життя, жодної скарги чи нарікання. А коли народилася ідея видання україномовних місячників, перебрала на себе великий обсяг адміністративної роботи. І тут, на чужині, хоч би в якій скруті перебувала родина, двері їхніх завжди затишних квартир були відчинені для друзів-однодумців. З ними вона неначе оживала, уміла радіти сама та дарувала радість іншим. Відкидала життєві негаразди, з гумором сприймала надзвичайну спрощеність побуту. Гостро відчувала красу рідного слова, якому ніколи не зраджувала. Пам'ятала безліч приказок та казок, переказувала їх живою мовою Київщини. Найдосконаліше пам'ятала і величезну кількість пісень, їх річний уклад, і дім Огієнків часто наповнювався гарним співом. Мріяла записати повний кодекс цих пісень за народним календарем, як співає їх сам народ. Та не судилося.

Чуже середовище, постійний матеріальний нестаток, надмірне напруження та праця підірвали здоров'я Домініки Данилівни. Занедужала, приховуючи свій стан від рідних, аж поки не звалилася з ніг. 10 березня 1934 року в шпиталі Св. Лазаря в Варшаві оперували - вирізали заражену раком ліву нирку. З'явилася надія на одужання, але 1 січня 1936 року хвороба знову примусила її злягти. Потерпаючи від жахливих болів, пролежала вона вдома і в шпиталі сімнадцять місяців. Рак перекинувся на хребет. Рятунку вже не було.

І, як треба любити свою землю, кохати чоловіка, якою силою волі володіти, щоб навіть прикутою до ліжка мужньо думати не про себе, а про далекі українські шляхи і, звичайно, про нього, свого Івана, про важку ношу, яку він прийняв на свої плечі, несучи в еміграційні маси українську літературну мову, боронячи її від чужинеччини. Допомагала, як могла, у виданні журналів. День у день сортувала картки, систематизувала матеріал до нової праці чоловіка «Український літературний наголос». І навіть вмираючи, вона спонукала свого коханого до ще однієї великої праці його, життя.

Як згадував у другому числі 1939 р. «Рідної мови» сам І. Огієнко, «довголітній невилічально хворий у хаті, що повільно вмирав у нелюдських муках, створював настрій шукати бодай духовного відпочинку…». І він його знайшов. «Сама зболіла душа стала молитовне співати Євангелію, а це вкінці й допровадило мене до думки перекласти Євангелію…». Згодом на весь голос, усьому українському загалу він з гордістю за свою дружину скаже: «Вся та робота, яку я проробив за життя, це не тільки моя робота, але й робота Домініки Данилівни. Цим вона сильно послужилася перед рідною культурою».

Померла Домініка Данилівна Огієнко в шпиталі 19 травня 1937 року на руках у свого чоловіка, в присутності родини.

21 травня відбулося поховання. Ховали, як точно схарактеризував подію І. Коровицький, багатобарвне й незнане життя. Біля труни зібралася варшавська українська колонія. Згуртована в громаду, з'явилася студентська молодь зі своїм прапором. Варшавський православний митрополит Діонісій зложив хрест із жовто-блакитних квітів, відслужив панахиду. Жалібну службу разом з чисельним духовенством відправив отець архімандрит Палладій.

А в осиротілої родини, численних її друзів ще довго кровилася рана втрати, ще і ще раз відгукуючись болем на десятки співчутливих телеграм та листів, що надходили з багатьох країн світу. Як і багато інших, професор із Праги Йозеф Курз, зокрема, писав: «Мав нагоду і честь пізнати її виключно гарний характер, її розуміння Вашої наукової праці та потреби українського народу, і тому розумію тяжку втрату, котра Вас і Вашу родину спіткала з її кончиною». «Прийміть моє сердечне співчуття до Вашої тяжкої втрати, - писала С. Русова. Ваша дружина була Вам таким вірним другом, вона так уміла в тяжкі хвилини життя освітлювати своїм ласкавим плеканням не тільки Ваше родинне життя, але й усе оточення». Високозаслуженою громадянкою назвав Домініку Данилівну О. Колесса. «Смерть Домініки Огієнкової, - відзначив Л. Кобилянський, - це тяжка втрата… для всієї нашої національної справи». «Дай Боже, - наголошував В. Підгорецький, - діждати нам того часу, щоб могли ми перевезти тіло її на Рідну Землю, тіло Журавля, який, стерши крильця на чужині, не зміг перелетіти широкого й глибокого моря зла, недолі, терпінь і страждань».

Домініка Данилівна Огієнко пішла з життя. Покидаючи світ, заповідала вона дітям своїм, нащадкам-українцям:»… ціле своє життя добре і ясно пам'ятати про своє українське походження та про свої національні обов'язки до своєї обездоленої Батьківщини-України».

Пам'ятником коханій дружині і соратнику став патетичний твір-спогад «Раз добром налите серце» та фундаментальна праця І. Огієнка, яка вийшла до роковин її смерті, - «Повстання азбуки й літературної мови в слов'ян» із посвятою - «Моїй найдорожчій дружині-помічниці Домініці Данилівні Огієнковій на світлу й вічну пам'ять».

6. Роль митрополита Іларіона у релігійному житті українців

Вже згадувалось про прийняття Огієнком сану митрополита, але тепер розглянемо цей важливий та, частково переломний етап життя Огієнка докладніше.

Сприйнявши глибоко до серця смерть дружини у 1937 році, зазнавши багатьох прикрощів і невдач у безуспішних пошуках сталого заробітку після звільнення його польськими властями від викладання у Варшавському університеті, глибоко в душі переживаючи розкол і чвари, що тривали в українському еміграційному середовищі, не відчуваючи підтримки розсварених українських політичних організацій у його титанічних зусиллях продовжувати видавати часописи «Рідна Мова» й «Наша Культура», які, за його ж словами, останнім часом «ледь животіли», Огієнко все частіше приходить до думки усамітнитися від цього суєтного світу. Очевидно, що саме таке нагромадження життєвих випробувань і обумовило початок того шляху, що був пов'язаний з чернецтвом і служінням Богові.

Ступити на цей крок професора Огієнка спонукали й об'єктивні чинники.

З початком Другої світової війни українське громадянство Польщі, будучи стурбованим подальшим наступом католицтва на православну меншину, все настійніше ставить перед вищим православним проводом питання про достойну зміну. Йшлося, отже, про досвідчених, сильних духом і знаннями проповідників саме для численної української пастви.

Для українських віруючих мати свого єпископа з числа українців мало принциповий характер ще й тому, що духовний керівник православної церкви у Польщі митрополит Діонисій, як і його послідовник Серафим, як і єпископат, проводив на цих теренах русофільську пропольську політику, що однаково були згубними для Української церкви. Отож, проблеми українства для цього релігійного діяча були далекими. Українське ж населення Польщі, як автохтонне, так і з великої хвилі еміграції, симпатизувало Огієнкові. Його знали повсюдно і як ученого, і як недавнього професора Варшавського університету, і як колишнього міністра віросповідань уряду УНР, і як голову Церковної ради, що виникла 1939 року у Варшаві. Саме ядро цієї Ради, незважаючи на байдуже ставлення українських політичних партій на еміграції до церковного питання, продовжувало активно добиватися автокефалії Української православної церкви, законодавчо підтвердженої урядом УНР 1 січня 1919 року. Більше того, ще в 1932 році була спроба запропонувати кандидатуру професора Огієнка на високу духовну посаду - єпископа Луцького. За публікацією «Слова Істини», один з його прихильників В. Прокопович навіть «таємно вів переговори з дружиною Огієнка, яка дала згоду, що піде в монастир, якщо діти будуть належно забезпечені», але тоді від чернечого постригу Огієнко відмовився. Тепер же, по смерті дружини, він без вагань прийняв пропозицію Церковної ради стати кандидатом у єпископи й очолити найбільшу в Польщі Холмсько-Підляську православну єпархію.

Певні надії для здійснення давньої мрії - здобуття автокефалії Українській церкві - додавало Огієнкові та його однодумцям і те, що з початком Другої світової війни німецька влада на окупованих польських землях дозволяла відкривати народні українські школи. Обнадієні були українці й певними послабленнями в церковному питанні. Так, у Холмі німці повернули українській православній громаді загарбаний поляками ще 19І8 року кафедральний собор та архієрейську палату на Святій Данилрвій Горі.

Бажаючи ближче познайомитися із паствою Холмського краю, професор Огієнко приїздить у вересні 1940 року з Варшави до Холма й читає кілька лекцій з історії церкви. Саме під час тих численних зустрічей із земляками у Холмсько-Піддяській єпархії, після вивчення усіх тяжких обставин, в яких опинилася Українська церква на польських теренах з початком воєнних дій, й визріває н Огієнка остаточне рішення дати згоду на цю пропозицію. Але перед собором єпископів православної церкви у Польщі він поставив такі умови:

1) оскільки Холмсько-Підляська православна єпархія на 99 відсотків складалася з українців, він просить не чинити йому спротиву відновлювати на цій території традиції саме старої Української церкви;

2) висвятити ще одного єпископа з числа українців, аби в Соборі єпископів інтереси українських віруючих були належно представлені;

3) передати до Холма з Варшави друкарню та бібліотеку.

З цими пропозиціями, на диво, легко погодився митрополит Діонисій, і Огієнко став готуватися до процедури висвячення його в єпископи.

6 жовтня 1940 року він пише своє прощальне звернення, до тих, хто його знав досі як ученого, професора, міністра, з ким він ділив усі складні перипетії життя політичного емігранта. Цей документ, безумовно, давався авторові особливо нелегко.

Відходячи від світського стану й стаючи ченцем, звертаюся до всіх з гарячим проханням пробачити мені всі мої провини, вільні й невільні. Які я кому заподіяв був чи то словом, чи то ділом, чи то думкою. Незабаром перестану бути Іваном Огієнком, а стану смиренним ченцем, горливим Богомольцем за кращу долю українського народу. А тому вдруге й утретє уклінно прошу всіх ласкаво пробачити мені все, в чому тільки я прогрішився коли перед ким.

Проф. Д-р Іван Огієнко».

Отож, тільки тепер ставало однозначно зрозумілим: з мрією про повернення в Україну, якою весь цей час жив, яка наснажувала, додавала сил, доводилося розставатися назавжди. Професорська кар'єра, наукові набутки і відкриття, нереалізовані творчі, наукові й видавничі задуми довкола неосяжної, «неораної» українознавчої проблематики - все це якось ніби непомітно змушене було відходити на другий план. Принаймні, воно вже ніколи не могло звершитися, увінчатися іменем професора Огієнка. Й за Україну йому вже залишалося не боротися, як раніше, не стукатися до сердець співвітчизників своїми науковими, просвітницькими творами, а - молитися. Бо добровільно, цілком усвідомлено ставав віднині Іван Огієнко блаженнійшим Іларіоном - «смиренним Богомольцем за кращу долю українського народу». Саме так він пізніше підпишеться під коротеньким листом, надісланим на львівську адресу професора К. Студинського 24 вересня 1941 року. В тому листі - лише коротка тривожна фраза: «Нічого не знаю про долю всіх вас…».

То була остання звістка про себе, останнє своє звернення в Україну…

Духовне наречення майбутнього митрополита відбулося 9 жовтня 1940 року - в день великого церковного свята Івана Богослова - у Яблочинському Свято-Онуфріївському монастирі. Постриг і усі освячення зробив блаженнійший Діонисій - митрополит православної церкви в Генерал-губернаторстві Польщі. До речі, свого часу цих двох мужів науки і церкви доля вже зводила разом, у Варшавському університеті, коли Діонисій був деканом богословського факультету, а професор Іван Огієнко - його заступником.

Постриженому в ченці докторові Іванові Огієнку, на його прохання, було дано ім'я Іларіона. Таке церковне ім'я він обрав не випадково. Адже майже в один і той же день 890 літ тому, 1051 року, в Києві був обраний на митрополичий престол перший українець, перший із синів свого народу пресвітер Іларіон.

19 жовтня 1940 року в Холмі, на Святій Даниловій Горі, у стародавньому кафедральному соборі за великої кількості віруючих та депутацій від багатьох українських еміграційних установ і організацій відбувся урочистий акт наречення архімандрита Іларіона в єпископа Холмського і Підляського.

Безпосередній свідок тих подій інженер А. Нестеренко так згадує про ті урочистості, що тривали кілька днів у Холмі: «Уся Данилова Гора була тоді пишно прибрана й удекорована українськими жовто-блакитними прапорами й сотнями електричних лямп. Увечері і вночі ті лямпи ясно освітлювали всю Св. Данилову Гору і під час урочистих днів. А крім того в різних місцях цієї Гори були розставлені радіогучномовці і службу Божу було чути й назовні собору».

В архіві митрополита Іларіона зберігся текст інаугураційної промови нововисвяченого єпископа Іларіона в Холмському кафедральному соборі 19 жовтня 1940 року, уривок з якої варто подати:

«Стою я перед Вами, схвильований, у величезній! переповненій святій Холмській катедрі оцій і безмежно радіє душа моя. Стою я схвильований, і мені бракує навіть людських слів, щоб повно віддати те величне, чим переповнена тепер душа моя…

Посланці багато розповідали мені про невимовна тяжкі голгофські страждання Холмсько-Підляської землі й щиро бажали допомогти цій землі, упослідженій та забутій… І я заздалегідь полюбив цю мученицьку землю гарячою любов'ю й постановив щиро віддати їй усі свої знання, увесь свій довголітній досвід, усі свої сили, - аби тільки двигнути її з того мертвого кута, в який загнала її злоба людська.

І ось нарешті я приходжу до тебе, дорога моя Холмсько-Підляська земле, приходжу, як приходить чесний господар до своєї запущеної землиці. Бачу багато тяжкої праці перед собою, багато корчів та будяччя, але не лякаюся цього - навпаки, радію, що нарешті таки приходжу до роботи! Аби робити, то зроблена буде й найбільша робота!.».

Відновлювати й упорядковувати релігійно-національне життя українців на польських теренах архієпископ Іларіон розпочав за надзвичайно трагічних для православної церкви обставин. Після розриву з Московською патріархією у 1924 році православна церква у Польщі проголосила про свою автокефалію й почала активно організовуватися. Авторитет серед українського населення цієї церкви швидко зростав, і на початок тридцятих років вона налічувала на польській частині Волині, Полісся та Холмщини близько двох мільйонів українців.

За таким активним поступом українського православ'я не міг без занепокоєння стежити польський уряд. І якщо ренесанс Української греко-католицької церкви на підвладній йому території вимушено терпів, зважаючи на протекцію цієї церкви з боку Риму, то з Українською православною вирішив учинити жорстоко.

З офіційного наказу Варшави з 1937 року почалося примусове окатоличення православних віруючих, насильницьке перетворення на костьоли українських православних храмів. У місцях, де віруючі чинили найбільший опір, церкви спалювали або руйнували. Лише за один рік таке святотатство було вчинене над більш як 150-ма православними соборами, стільки ж перетворено на костьоли.

Ось на цей руйнівний час і припала хіротонія арієпископа Іларіона, а з нею й надії православних українців на захист від жорстокості й самочинства влади та на порозуміння з нею нового предстоятеля, світське ім'я якого користувалося повагою і авторитетом не лише в науковому світі.


Подобные документы

  • Життєвий шлях Петра Могили, його видавнича та просвітницька діяльність. Роль митрополита у заснуванні Києво-Могилянської колегії. Внесок П. Могили у розвиток книговидавничої справи. Філософський зміст праць "Требник", "Катехізис", "Тріадіон", "Літос".

    курсовая работа [75,6 K], добавлен 14.04.2013

  • Навчання в Ужгородській гімназії та у Віденській греко-католицькій семінарії. Закінчення теологічних студій у Відні. Призначення парохом Ужгорода. Життя Михайла Лучкая в Італії. Наукова та просвітницька діяльність, робота в архівах Рима і Флоренції.

    реферат [38,5 K], добавлен 03.08.2011

  • Постать митрополита Полікарпа (Сікорського), його життя та діяльність. Функції церковних установ під час Другої Світової війни (1941 1944 рр.). Значення митрополита Полікарпа як тимчасового адміністратора Українській Автокефальній Православній Церкви.

    статья [95,4 K], добавлен 19.09.2017

  • Іван Мазепа та його державотворча діяльність. Діяльність до гетьманства. Політична діяльність гетьмана І. Мазепи. Доброчинно-меценатська діяльність Івана Мазепи. Зовнішньополітичні зв’язки Мазепи. Відносини гетьмана з Петром І. Стосунки з Карлом ХІІ.

    курсовая работа [49,5 K], добавлен 26.12.2007

  • Аналіз діяльності Петра Могили - одного із найвідоміших церковних, культурних і громадських діячів України, велич якого позначена в історії терміном "могилянська доба". Початок церковної кар’єри, ідея єдності церков, видавнича та просвітницька діяльність.

    курсовая работа [64,6 K], добавлен 09.06.2010

  • М.А. Белелюбський як російський інженер шляхів сполучення, вчений в області мостобудування, будівельної механіки, матеріалознавства. Його життєвий шлях, основні етапи кар’єри. Перші проекти мостів, викладацька і публіцистична діяльність, наукова спадщина.

    реферат [18,3 K], добавлен 28.04.2011

  • Життя та творча діяльність відомого письменника та політика Д. Дефо. Комерційна діяльність і банкрутство. Початок літературної діяльності з талановитих політичних памфлетів (анонімних) і газетних статей. Історія написання роману "Пригоди Робінзона Крузо".

    презентация [850,2 K], добавлен 27.02.2011

  • Жан Кальвін як французький богослов,засновник кальвінізму, короткий нарис його життя та напрямки діяльності. Лист до Едуарда IV та його значення в історії. Реформатори Женеви: Г. Фарель, Ж. Кальвін, Т. Беза, Д. Нокс. Тридентський собор, його діяльність.

    презентация [636,8 K], добавлен 21.10.2014

  • Боротьба за Київський престол. Розквіт Русі при Ярославі Мудрому, короткий біографічний нарис життя та володарювання даної історичної особи. Церква і релігія при Ярославі, закладення монастирів. Митрополит Іларіон та головні напрямки його діяльності.

    реферат [21,4 K], добавлен 14.03.2012

  • Дослідження діяльності краєзнавчих, історичних та історико-філологічних товариств, які виникають на території України у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. Видавнича та наукова робота наукових історичних товариств, при вищих навчальних закладах.

    реферат [23,4 K], добавлен 12.06.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.