Наукова і творча спадщина Івана Огієнка (Митрополита Іларіона)

Таким чином, зацікавлення темою чернечого життя, глибинною філософією високого чину служіння Богові й народові тих особистостей, хто всерйоз і надовго відважувався стати на цей непростий житейських шлях, відрікаючись добровільно від земних благ, виникло в Огієнка-Іларіона цілком закономірно. Тому, напевно, нас не має дивувати, що в цей час митрополит вирішує приступити до написання спеціального дослідження, за яке досі ніхто з українських дослідників не брався, а саме - феномен українського чернецтва і філософія релігійності.

Серед тих, хто першим привітав і морально підтримав Іларіона в новій для нього ролі душпастиря занедбаної й понівеченої Холмсько-Підляської єпархії, був митрополит Андрій Шептицький - справжній подвижник української справи в Галичині, який своїми мудрими діями справляв значний вплив на політичне життя Західної України. В листі до Огієнка, надісланому зі Львова 21 жовтня 1941 року, митрополит Андрій, зокрема, писав:

«Після Вашої хіротонії я бажав переслати свої гратуляції і побажання, але ми були відірвані прірвою більшовицького кордону. Від зайняття Львова німецькою армією я знову хотів писати, але через кордон листів не можна було пересилати. Вашому преосвященству бажаю, щоб Ви в Холмщині, а, може, і в цілій Україні відновили віру св. Володимира і митрополита Іларіона».

Відтоді між провідниками двох гілок українського православ'я зав'язалися тісні стосунки, відбувалося жваве листування. У листі-відповіді Іларіон щиро ділився зі своїм однодумцем болями і труднощами, які постали перед ним на початковому етапі душпастирської місії. Ось уривок з листа до митрополита Андрія, датований 14 листопада 1941 року:

«Під час Вашого 22-місячного більшовицького полону очі мої все зверталися до Львова, з душевною тривогою вдивляючись на Ваше там мученицьке положення… Один довгий та тяжкий рік я присвятив справі відновлення Української церкви в моїй сильно занедбаній та понівеченій Холмсько-Підляській єпархії. За рік вдалося немало зробити. На жаль, тільки маю одну поважну перешкоду при відновленні стародавньої Української церкви, не згадуючи про перешкоди сильніші, вищі. Справа в тому, що наша вирішальна українська інтелігенція, розагітована несумлінними одиницями, часом не розуміється на тому, в чому саме найперше мусить полягати відновлення старої Української церкви, чи правильніше - дерусифікація її, - вона сліпо бачить це тільки в Богослужінні живою українською мовою й вимагає насильного запровадження цього, зовсім не цікавлячись відновленням самого духу давньої Української церкви. Вона не розуміє, що можна правити служби Божі по-українському, а церква позостанеться все-таки московською по духові, традиції, ідеології і т.д. Цебто підмінюється внутрішній животворящий дух зовнішньою мертвою формою, як то було з катом України москалем Постишевим, що носив українську вишивану сорочку…».

Обидва ці діячі-державотворці, патріоти своєї Батьківщини, мали однакові погляди на можливості й потребу об'єднання своїх двох церков. Митрополит Іларіон глибоко вірив, що «Українська Православна Церква, позбавлена чужих їй московських привнесень, і церква Греко-католицька, очищена від чужих нам латинських добавок, обидві церкви ці наблизяться одна до одної, як дві рідні сестри».

Дуже хотів митрополит Іларіон дожити до тієї історичної події й побачити її своїми очима. Для цього він і трудився, не зважаючи на втому й численні перешкоди. Довгі й важкі воєнні роки він весь час закликав і католиків, і православних до повної братерської згоди, до щирої любові й взаємного сусідського порозуміння. Аби не давати найменшого приводу для чергових провокацій, Іларіон звертається 5 листопада 1940 року з проханням до священиків своєї єпархії ніякої політичної роботи серед віруючих своїх приходів не проводити, а займатися суто церковними справами.

Однак справжні наміри польської влади були протилежними миротворчим зусиллям нового душпастиря української церкви. З початком 1944 року уряд робить ще одну - жорстокішу і цинічнішу - спробу знищення українського православ'я. Сьогодні нічим не можна виправдати той справжній терор, що чинився озброєними польськими загонами проти беззахисних українських віруючих. Так, лише протягом двох тижнів березня 1944 року в одному Губешівському повіті в результаті такого кривавого погрому загинуло понад дві тисячі православних. А за період з 1942 по 1944 роки на Холмщині було вбито у міжконфесійному конфлікті близько п'яти тисяч українців.

Поруйнування православних церков продовжувалося. Тому 4 квітня 1944 року, якраз на день святої Трійці, смиренний Іларіон у своїй резиденції на Святій Даниловій Горі у Холмі, в соборі Пречистої діви Марії, пише глибоко стурбоване, емоційне й проникливе «Звернення до духовенства та православних українців, католиків-поляків Холмщини і Підляшшя». Навівши в цьому документі вражаючі приклади жорстокості, митрополит ще раз звернувся до розуму й серця кожного:

«Я, митрополит невинною кров'ю политої Холмщини - православної землі, пастирським посланням цим ще раз звертаюся до всіх холмщаків, як православних українців, так і католиків-поляків, з своїм гарячим закликом до братерського спокою, до взаємного зрозуміння й повної сусідської згоди. Господь посадив нас жити разом, будьмо ж добрими сусідами… В ім'я Христа я ще раз кличу Вас: схаменіться і не підносьте руки на безборонних!»

А ось фрагмент звернення митрополита Іларіона до світової громадськості. Це вже був крик відчаю і, певною мірою, безвиході:

«Звертаюся до всіх людей доброї волі у світі. Почуйте мій стогін усі. Нас тут винищують тільки за те, що ми міцно тримаємося Православної віри батьків своїх, що ми хочемо говорити своєю рідною мовою, хочемо навчати в рідній школі. Нам забороняють навіть зватися українцями…».

Однак у тій страшній чорно-червоній заграві, яка здійнялася над всією Європою на завершальному етапі другої світової війни, на фоні того загального людського стогону й плачу, спричиненого фашизмом, Огієнкове звернення до світового товариства залишалося непочутим. Наставала пора покидати святу Данилову Гору і нещодавно обжиту митрополицьку резиденцію - Холмську кафедру, яку сьогодні можна без перебільшення назвати забутою і непізнаною святинею нашого народу. До речі, в історії Холмського православного кафедрального собору ніби віддзеркалюється історія нашої української церкви, вже вкотре обманутої, пограбованої, діленої і переділеної. Розпочатий ще за часів Володимира, кафедральний православний собор на святій Даниловій Горі постав у своїй величі й красі у XIII столітті завдяки великому князеві Данилу Галицькому. Відтоді точилася запекла боротьба і за цей собор, і за православних цієї землі. Після Берестейської унії 1596 року собор був силою відібраний в українців уніатами, після Зборівської угоди 1650-го - знову повернутий православним. Затим - чергове окатоличення 1920 року, повернення до свого первісного стану в 1939, а з 1947, після операції «Вісла», ця українська святиня знову була погвалтована і прибрана до чужих рук - тепер уже назавжди. Пізніше, у Швейцарії, про трагедію багато стражденної Холмщини Іван Огієнко розповість у драматичній поемі на 3 дії «Невинна кров».

7. Еміграція у Словаччині, Австрії, Німеччині, Швейцарії

Влітку 1944 року, відступаючи, німці знищували на своєму шляху практично все. Мало не всю працездатну українську Холмщину насильно евакуювали. Мережа українських церковних приходів, з такими труднощами відновлювана всі ці роки архієпископом Іларіоном, була розгромлена. До Холма, цієї своєрідної столиці сотень тисяч українців Холмщини й Підляшшя, втікало з довколишніх містечок і сіл немало інтелігенції, священиків. Усі ті втікачі йшли на Святу Данилову гору за порадою і надією. Незважаючи на постійні погрози з боку передусім польських підпільних бойовиків, Іларіон-Огієнко вирішив не полишати свою паству до кінця.

16 липня 1944 року він виїхав до міста Губешева на канонічну візитацію і, будучи сильно хворим, все ж відслужив церковну службу в храмі, куди зібралися тисячі українців. 17 липня повернувся до Холма. І саме того дня німецька влада прийняла рішення про примусову евакуацію керівного духовенства Української православної церкви, що діяла на теренах Польщі. Сталося так, що недавні опоненти в боротьбі за шляхи розвитку УПЦ в нових умовах - митрополити Діонисій, Іларіон та архієпископ Палладій - опинилися разом у гірському словацькому містечку Штробське Плесо, хоча й добиралися туди різними шляхами.

Дорога та була тривалою в часі й небезпечною. Під постійним наглядом німців утікачі зупинялися на певний час у Кєльці, Криниці. До Штробського Плеса прибули 9 серпня. Життя перебувало в постійній напрузі. З одного боку, чатувала щомиті реальна загроза потрапити під неприцільне бомбардування, з іншого - така ж загроза бути розстріляними чи виданими радянським військам так званими червоними партизанами, яких немало було в Словаччині і які співробітничали з московськими спецслужбами. Словацька влада повідомила провідника українських православних віруючих на еміграції про реальну небезпеку бути виданим радянським представникам буквально за кілька годин до входу їх у Словаччину.

І знову, як і в 1920 році, доля, здавалося, кинула його напризволяще. Як і тоді, в Кам'янці-Подільському, так і в 1944-у, в чужій і невідомій йому стороні, без особистого майна, з одною валізою в руці і з трьома дітьми перед Огієнком знову постало питання: як жити далі, куди їхати, до кого прихилитися? Єдина суттєва відмінність ситуації була в тому, що в далекому 1920-у вчорашньому ректорові Кам'янець-Подільського університету ледь виповнилось було 38, а тепер - більше, ніж 60 літ…

Шлях до університетських міст Варшави, Праги, Брно, де існували кафедри славістики та українські православні пастви і де в останньому він ще вважався почесним професором, були закритими для нього - туди наближалися радянські війська. Залишатися на місці і ждати арешту радянськими спецслужбами не було ніякого сенсу. Адже на той час із публікацій у західній пресі йому добре була відома доля значної частини передової української інтелігенції, духовенства, селянства, знищеної московським більшовицьким режимом у сибірських ГУЛАГах. Як і те, що ім'я Огієнка-Іларіона у радянських засобах масової інформації подавалося як «лютого ворога народу», «зрадника його інтересів». Отож, як і в 1920 році, вибору для митрополита Іларіона не було: інстинкт самозбереження, тривога за долю своїх дітей штовхали його до втечі далі, на ті малолюдні, побічні від облаштованих доріг шляхи, які вели далі на захід.

І знову, як і після вимушеного полишення Кам'янець-Подільського, Тарнова, Львова, Варшави, в його зболену і зранену житейськими негараздами душу в черговий раз назавжди поселявся біль чергової втрати. Цього разу, окрім усього, - величезний особистий архів, практично весь науковий доробок створеного у Польщі видавництва «Наша культура». Загинули вже готові до складання унікальні рукописи. З-поміж них - «Історія українського друкарства», «Складня української мови», «Українська літературна вимова», «Мова українських дум», «Граматика мови Шевченка», «Мова метрики Литовської ХІV-ХVІ віків», «Мова молдавських грамот XIV-XVII віків», «Історія української мови». Відомий український бібліограф, літературознавець, громадський і політичний діяч Володимир Дорошенко назвав загибель у Польщі значного Огієнкового наукового і творчого доробку «величезною втратою для української культури».

Таким чином, спасіння вбачалося в тому, аби потрапити в американську чи англійську окупаційні зони. Із Словаччини незабаром довелося втікати. 29 серпня він виїхав до Закопаного, що загубилося в польських Татрах. Містечко це маленьке і прибульців виявляли легко. Тому довго затримуватись там не довелося. З жовтня 1944 по 20 січня 1945 року митрополит Іларіон продовжує свою скитальщину в Кракові. Потім він опиняється в Австрії, де в католицькому монастирі містечка Герцогенбург знаходить собі ще один тимчасовий притулок. Час перебування там митрополита Іларіона незначний - з 20 січня по 2 квітня 1945 року.

2 квітня 1945 року український учений і митрополит покидає монастир побіля Відня і відправляється в напрямку німецько-швейцарського кордону. Після дев'яти виснажливих і небезпечних для життя днів, проведених у дорозі, 11 квітня він опиняється у містечку Фельдкірх - останньому населеному пункті Західної Німеччини і проводить там майже три тижні у неспокійному очікуванні візи до Швейцарії.

Нейтральна Швейцарія на завершальному етапі воєнних дій посилила візовий режим і практично зачинила свої ворота для політичних емігрантів і біженців із Східної Європи. Омріяний виїзд туди виявився, отже, проблематичним. І тільки завдяки особистому зверненню до швейцарського уряду впливового політика А. Келлера, який знав професора Огієнка як офіційного перекладача українською мовою Біблії, здійснюваного на замовлення Британського і Закордонного Біблійного Товариства, таку візу було видано. І не лише Огієнку, а й кільком особам з його найближчого оточення.

Таким чином, політичний вигнанець з рідної землі ступив на землю невідомої йому Швейцарії, на першу прикордонну станцію Шаанвальд, 30 квітня. Другого дня його доставили в розподільчий емігрантський табір Букс, а вже звідти, через три дні, він одержав дозвіл на від'їзд через Цюрих і Берн до Лозанни. Про це довідуємося не лише з його коротких спогадів, опублікованих у «Біблійних студіях» а й з листа до доктора В. Рудницького: «30.04 я виїздив і зі мною легко пропускали, на дозвіл до Берну». За інформацією з цього ж листа можна встановити, що відразу ж по прибутті до Лозанни він більш ніж на два місяці потрапляє спочатку до тамтешнього табору для переміщених осіб.

Перші дні перебування ще в одній чужій країні й - перші розчарування. «Тут нема надії на якусь заробіткову працю, нема надії легко в'їхати до Америки. Я ще в лагері, але незабаром сподіваюсь вийти на волю й буду жити з трьома з мого оточення в Женеві… Коли буду на волі, сподіваюся розвинути працю, щоб пустити сюди бодай декількох осіб».

Облаштуватися в Женеві йому не судилося. Натомість волею долі пощастило опинитися в лозаннському притулку «Бетань».

Без сумніву, Огієнко їхав до Швейцарії не перебути тимчасово житейську негоду, а працювати. І своє перебування в лозаннському притулку розцінював як короткотривале. Будучи вільним від недавніх щоденних, щогодинних клопотів щодо виконання своїх обов'язків духовного провідника численної української пастви, він знову відчув у собі тягу до наукової праці, до наукової книги.

У Швейцарії дослідник вирішив найперше продовжити свою багатолітню працю зі створення життєписів видатних особистостей української історії. Сталося так, що на перший план постала тут перед ним постать Богдана Хмельницького і він продовжує дослідження теми «Хмельницький і незалежність України».

Коли звести воєдино й проаналізувати всі ці численні, сповнені надлюдських зусиль і відчайдушності, спроби вирватися з цього, здавалося б, замкненого кола суцільних невдач і розчарувань, які чекали митрополита Іларіона у Швейцарії, складається враження про існування якогось недоброго фатуму, який супроводжував цю людину протягом усього періоду емігрантського життя, особливо після Холма.

Проте невдачі й розчарування - здебільше морального плану - можуть здатися й не такими тяжкими в порівнянні з тим, яких фізичних мук довелося пережити йому саме в цю пору. Йдеться про несподівану хворобу, яка остаточно підкосила його сили і в боротьбі з якою, перенісши три операції, митрополит Іларіон готувався в Лозанні до остаточного прощання з цим світом.

Стан здоров'я митрополита Іларіона помітно погіршився ще в квітні 1945 року. Позначилися багатомісячні дорожні митарства під військові канонади з Холма до Відня, нервове й фізичне виснаження. Власне, ЗО квітня, перетинаючи вночі австрійсько-швейцарський кордон, митрополит Іларіон уже не міг самостійно рухатися. В Лозанні його оглянув знаний уролог доктор Секретан і практично за безплатно зголосився лікувати. Через місяць він заявив, що подальше лікування недоцільне, потрібна лише операція.

8 серпня хірург Ніганс зробив у своїй лозаннській клініці операцію, на якій наполягав доктор Секретам. На жаль, вона не дала бажаного результату, а лише спричинилася до погіршення загального стану. З перемінними наступами болів митрополит Іларіон протримався до грудня, коли лікар переконав його, що без негайної повторної операції той і може у скорім часі померти.

Проте, як засвідчують архівні документи, цей суворий вирок лікаря не стривожив, а… заспокоїв митрополита Іларіона. У результаті безкінечних без - сонних ночей, які тривали кілька місяців, він приходить до висновку, що «за тяжку мою провину - і покинення моїх вірних - Господь зволив тяжко покарати мене». Переконавшись у безрезультатності й подальшій безперспективності спроб покращання свого побутового, матеріального й морального стану через неможливість виїзду із Швейцарії туди, де б він міг сповна реалізувати себе, виснажений фізично перед, як йому здавалося, невідступною вже хворобою, митрополит Іларіон приймає тверде рішення скласти письмовий заповіт своїм трьом дітям. Анатолій і Леся мешкали поруч - у Берні - й заробляли собі на шматок хліба самостійно. До початку зими 1945 року залишалася невідомою лише доля Юрія. Але митрополит вірив, що він десь живий, десь неподалік, що його не могла не врятувати доля. Тому й вирішує звернутися востаннє письмово до всіх трьох.

У ті хвилини, коли писав заповіт, найбільший біль у серці переживав саме за дітей. І відчував ніби якусь провину перед ними. За те, що, можливо, через своє занадто ревне служіння національній справі не мав часу більше бути з ними і більше дати їм. За те, що через свої гріхи зазнали й вони на своєму ще молодому віку стільки поневірянь і митарств. За те, що не вберіг їхню матір від тяжкої хвороби й залишив напризволяще і, може, назавжди тепер недоглянутою її могилу у неприязній для їхньої сім'ї Варшаві. За те, що залишає в цій спустошеній духовно й жорстокій чужині назавжди повними сиротами дітей своїх - свідомих українців, ізгоїв своєї несправедливо безталанної України.

Цей своєрідний документ - швейцарський заповіт митрополита Іларіона - являє собою машинописний текст, надрукований на двох сторінках. Перша сторінка є бланком з друкарським тисненням у верхньому лівому куті двох рядків - Dr. Ilarion. Metropolit und Erzbishof. Наприкінці тексту другої сторінки на віддрукованому машинкою тексті «Іларіон, митрополит Холмський і Підляський стоїть підпис Іларіона і кругла печатка, ще холмська - «З Божої ласки Архієпископ Холмський і Підляський». Праворуч у верхньому куті першої сторінки - дата: 11 грудня 1945 року.

Таким чином, заповіт готувався й підписувався митрополитом Іларіоном буквально за день до другої - найскладнішої - операції.

Знаходячись у повній умовій силі, вважаю за конче зробити таке занарядження. Коли б Милосердному Господеві було угодно не підняти мене більше з одра хвороби й забрати мене з цього світу, то я позоставляю замість себе в родинних справах Огієнків старшого сина свого, інженера Анатолія Огієнка, якого всі члени моєї родини мають шанувати як свого старшого. В його конечний обов'язок доручаю поклопотатися долею своєї сестри Лариси та брата Юрія.

Щодо мого рухомого майна, то все його засадичне за-віщаю доньці моїй Ларисі Огієнко, як майно та гроші, що зараз знаходяться при мені, так і майно в Холмі, Варшаві, Криниці, Герцогенбургу та Сен-Пельтені, а також і мої гроші в Лендербанк у Відні та в ПКО в Варшаві, але з тим, що моєю одежею й моєю білизною донька моя Лариса щедро поділиться з синами моїми Юрієм та Анатолієм.

Опіку над моєю бібліотекою в Варшаві та в Герцоген-бургу доручаю синові Анатолію. Я хотів би, щоб моя бібліотека не була продана, але знаходилась в одних руках і перейшла цілою до дітей моїх дітей, коли то буде можливе. В разі неможливості цього, мою бібліотеку поділять між собою всі троє мої дітей, Анатоль, Юрій і Лариса, а книжки, їм непридатні, пожертвують до якоїсь української публічної установи.

Тому ж синові Анатолієві доручаю опіку над усіма моїми недрукованими працями, - він має постаратися, щоб усі вони були своєчасно видані в світ. Авторське право усіх моїх друкованих і недрукованих праць, а також авторське право мого перекладу Святого Письма на українську мову позоставляю всім трьом моїм дітям у рівній частині: Анатолієві, Юрієві та Ларисі. Старший син мій Анатолій займеться цією справою.

Молю Милосердного Господа, щоб завжди мав моїх дітей у своїй ласкавій опіці. Амін.

Лозанна. Клініка «La Surse», 11-го грудня року Божого 1945-го.

Іларіон, митрополит Холмський і Підляський».

Другого дня після підписання заповіту - 12 грудня - митрополиту Іларіону було зроблено операцію, через тиждень - 19 грудня - ще одну. Після того сім довгих тижнів знесилений організм боровся зі смертю в клініці, а після ще якийсь час - у притулку «Бетань».

30 січня 1946 року він пише листа до митрополита Діонисія у Варшаву. Непрості були раніше стосунки між цими двома релігійними діячами. Мав митрополит Іларіон немало підстав і завдячувати Діонисію, і справедливо ображатися на нього. Але в ті хвилини страждання, перебуваючи фактично між життям і смертю, він посилає до свого колишнього соратника й водночас опонента теплого і ніби прощального листа. «Дорогий Владико, - зазначається в ньому, - пишу Вам, щоб попросити Вас згадувати мене в своїх Молитвах, бо стан мого здоров'я такий, що все можливе. Від самого приїзду й дотепер я не мав спокійного від страждань дня, а сили мої невеликі…»

Та волею долі судилося митрополитові Іларіону вийти і з тієї безнадії. Дещо пізніше, вже в Канаді, згадуючи ті страшні дні свого життя у своїй проповіді до всечесного духовенства та до всіх вірних, мовленій у храмі Святої Покрови у Вінніпезі, наголосив: «Господь змилувався надо мною, в недугах згорілому, - підняв мене, до смерті призначеного, щоб я невсипущою працею для Церкви й свого Народу загладив свій і Ваш, мої Всечесні Отці, непрощенний гріх: опущення рідної пастви. Коли я нерухомою колодою лежав, всіма забутий і всіма покинутий у чужому шпиталі, мене відвідав і помолився за мене Високопреосвященний Митрополит Анастасій з Чудотворним Образом Божої Матері, що заступилася за мене перед Сином Своїм. І тільки тепер я приходжу помалу до здоров'я».

Всі, хто листувався тоді з митрополитом Іларіоном, навіть і не здогадувалися, в якому матеріальному й моральному становищі насправді перебував тоді цей діяч - «бездомний і бездольний Богомолець за розп'ятий український народ», як він підписався 16 серпня 1946 року в одному з листів до свого побратима Леоніда Білецького. Лише з окремих скупих фраз, віднайдених у таких листах, вимальовується його реальне становище.

З листа до Д. Дорошенка: «Я живу тут духовно пригніченим, бо зовсім одинокий. Працюю багато, але все не те, що хотів би, бо тут слов'янської книжки не знайдеш. Оця самотність сильно дошкуляє, й я радий би був приїхати куди-будь, аби тільки поміж своїх.

З листа до Л. Білецького: «Життя тут у мене духовно тяжке - я одинокий. Українців тут взагалі нема, книжки не дістанеш. Правда, я дуже багато працюю, багато вже зробив. Але це все дорогою ціною».

Прагнучи й тут зреалізувати свій колосальний науковий потенціал і повсякчас відчуваючи брак під руками наукової літератури, він звертається, куди тільки може, з проханням допомогти літературою. Адже як слов'янинові без хліба, так і науковцеві без книги ніяк не обійтися, навіть якщо й житейські обставини складуться так екстремально, як вони склалися для колишнього професора Огієнка.

Ось витяг з листа до однієї з пресових агенцій у Парижі:

«Високодостойне видавництво! Сердечно прошу вислати мені всі видання УМСА-Ргезз релігійного змісту російською мовою, за що буду Вам глибоко вдячний. Я живу в Швейцарії в Лозанні, яко втікач з Польщі. На жаль, знаходжуся в повній матеріальній нужді, тому заплатити Вам за видання не маю чим, - заплачу теплою молитвою до нашого милосердного Господа, щоб поблагословив Вашу працю».

З подібним проханням він звертається й до директора відомої вже на той час в усій Європі бібліотеки Симона Петлюри в Парижі:

«Високодостойний пане директоре! Із часописних звісток я довідався, що Ваша бібліотека знову відкрита, а тому посилаю Вам працю мого життя - переклад Нового Заповіту й Псалтирю; Старий Заповіт ще чекає на своє друкування… У Швейцарії я зовсім не маю української книжки, а тому звертаюся до Вас з проханням час від часу випозичати мені потрібне. На початку сильно прошу Вас вислати всі річники моєї «Рідної мови», бо вона завжди мені потрібна для наукової праці, а я не маю ані одного числа при собі».

Пошуком річників цього часопису займалися й знайомі у Франції. На це вказує ось цей фрагмент з листа Павла Сомчинського до Іларіона: «Не гнівайтесь, що не відшукав «Рідної мови», - це не так легко, та ще сподіваюся. В неділю в бібліотеці будуть збори, на яких п. Довженко, бібліотекар, порушить цю справу публічно - може, в когось знайдеться».

Сьогодні залишається дивуватися мужності, терпінню й непереборному бажанню цієї людини працювати для України. Працювати навіть за таких украй несприятливих обставин, які складалися для Огієнка в Швейцарії: непевний статус політичного емігранта в лозаннському притулку, повна дезорганізація українських інституцій в екзилі в результаті воєнної розрухи, від яких йому годі було чекати якоїсь підмоги, відсутність друзів чи бодай знайомих, тяжка хвороба, лікування від якої не гарантувало видужання. І наперекір всьому цьому - вже вкотре - сміливий і оптимістичний заклик до українців-емігрантів об'єднуватися, не забувати рідне слово, сприяти бодай мізерною підтримкою відновленню українського видавництва «Наша культура».

Творчих задумів було багато і він поспішав, знесилений хворобою й трьома операціями, бодай частково реалізувати їх. Саме на цей період припадає написання значної частини тому «Філософських містерій». Тут, у Лозанні, було розпочато роботу над філософськими містеріями з трилогії «Житейське море» - «До щастя», «Остання хвилина». Тут за надзвичайно короткий час було написано і вершинний твір цього періоду - своєрідний духовний заповіт українському народові, автобіографічну поему «На Голготі».

З туги за Україною народився на швейцарській землі ще один унікальний Огієнків твір - «Дохристиянські вірування українського народу». Можна з впевненістю говорити, що швейцарський період еміграції був для нього надзвичайно продуктивним передусім з точки зору наукової діяльності та художньої творчості.

Окрім згаданих уже творів, тут були написані і «Марія Єгиптянка», і «Легенди світу», і «Туми», і «Українська літературна мова».

З другої половини 1946 року здоров'я митрополита Іларіона помітно пішло на поправку. Тепер він більше часу міг віддавати улюбленій науковій роботі. За короткий час створив немало нових праць як наукового характеру із царини історії і мовознавства, так і художніх творів. Серед них - «Українська літературна мова», «Географічні назви в українській мові», «Українська церква в час руїни», поеми «Туми», «Остання хвилина», «Легенди світу».

Щоразу, закінчуючи черговий рукопис, кожен з яких народжувався з глибини серця, бо був вистражданий і виболений протягом багатьох тривожних днів і ночей, перед автором поставали запитання, відповіді на які шукав повсякчасно: як зберегти все це; де знайти однодумців, аби все це надрукувати; чи потраплять ці сторінки до тих, кому вони призначалися?

Тепер, одужавши, найголовнішою справою для себе вважав відновлення діяльності заснованого у Варшаві українського видавництва «Наша культура».

У пошуках спільників, митрополит прагне натрапити на слід української друкарні в Женеві, заснованої ще 1876 року Михайлом Драгомановим.

Про неодноразові Огієнкові приїзди до Женеви у «справі друкарні», засвідчують цілий ряд його книг, подарованих автором бібліотеці Женевського університету - «Новий Заповіт Господа й Спасителя нашого Ісуса Христа. З грецької мови на українську перекладений проф. Іваном Огієнком», «Історія церковнослов'янської мови», «Нариси з історії української мови: система українського правопису», «Українська культура», «Українська літературна мова XVI століття і Крехівський Апостол 1560 р.», «Українська Пересопницька Євангелія 1556 р.».

Втративши надію знайти в Лозанні чи Женеві бодай когось із меценатів, Іван Огієнко відважується створити видавництво сам. У архіві Інституту «Бетань» вдалося віднайти рукописний варіант рекламного оголошення, яке Огієнко готував, очевидно, для публікації в україномовній періодиці Західної Європи. Зважаючи на унікальність документа, варто навести його повністю: «Неперіодичне видавництво «Наша культура», що виходило у Варшаві й було закрите німцями в 1939-у році, знов приступило до видання праць головно з ділянки української культури, мови та красного письменства. Буде виходити не менше як по дві книжки в місяць.

Видавництво розпочинає свою працю з глибокою вірою, що все українське громадянство знайде належне зрозуміння для наших зусиль дати кожному українцеві й кожній українці корисну книжку.

Ми закликаємо всіх людей доброї волі масово поширювати наші книжки, бо тільки від цього залежить розвиток і вся доля нашого видавництва, якому доводиться працювати у важких умовинах емігрантської дійсності. Це й дасть видавництву змогу виконати поставлене завдання: доброю книжкою служити Народові. Видавництво працює під головним проводом Митрополита Іларіона.

Адреса редакції: Митрополит Іларіон, Lausanne, Bethanie.SUISSE.

Прагнучи будь-що відновити діяльність «Нашої культури», про що було зроблено оповістку в усіх україномовних часописах, він водночас шукає в Західній Європі такого видавця своїх книг, з яким йому пощастило у Празі.

22 березня 1946 року Іларіон розсилає на різні видавничі адреси листа такого змісту: «Високодостойний пане Добродію! По всіх країнах, де тільки мешкають тепер українці, помічається великий голод на українську книжку, і то не тільки в Європі, але навіть в Америці та Канаді. Яке видання тепер не появилося б, воно зразу буде розкуплене. У мене є кілька нових праць, і Ваші знайомі скерували мене до Вас, що, власне, Ви могли б мені мої праці видати».

Далі в листі наводиться довгий перелік готових до складання рукописів і обумовлюється умова автора: 20 відсотків гонорару від ціни примірника.

Саме один з таких Іларіонових листів потрапив у Парижі до рук Павла Сомчинського - молодого, енергійного, патріотично налаштованого українця з Варшави, який досі підробляв складальником у французьких та польських друкарнях, але давно вже мріяв про видання українських книжок.

Ніби випадково доля звела цих двох відірваних від рідної землі українців в непросту для обох житейську пору. Але станеться так, що їхні стосунки, їхня співпраця, їхнє листування триватимуть багато літ і будуть наповнені цілою гамою людських почуттів - від щирості, відданості, взаємоповаги до нерозуміння, розчарування й відчуження. Після від'їзду до Канади у вересні 1947 року митрополит Іларіон ніколи більше не зустрінеться з цим чоловіком, але туга за ним, жаль, що з об'єктивних причин не зміг допомогти тому так, як допоміг свого часу йому Павло Сомчинський, переслідуватиме владику до останніх днів його життя.

Та на початку складалося все несподівано добре. Лист Павла Сомчинського з пропозицією обговорити умови співпраці і його негайний приїзд до Лозанни був для митрополита Іларіона справжнім порятунком. Вони порозумілися з перших хвилин знайомства - побілілий і виснажений митарствами, воєнними дорогами 65-річний український митрополит та юний і дужий, сповнений бажання творити й жити український емігрант із Парижа. Взявши до видання перші рукописи, молодий видавець незабаром надсилає з Парижа рукописний і машинописний варіанти його договірного зобов'язання.

Умови співпраці з новим видавцем цілком задовольняли митрополита Іларіона. Єдину зміну, яку він запропонував до письмового зобов'язання Павла Сомчинського, було те, щоб на титульних вихідних даних кожного видання стояла назва його видавництва «Наша культура». Позначка видавництва Жанни-Аделі Бистржановської, від імені якого виступав Сомчинський, мала проставлятися наприкінці книг у реквізитних даних.

Дбаючи про те, аби якомога більша кількість української спільноти в Європі й Америці довідалася про зміну адреси «Нашої культури» й відновлення її діяльності у Швейцарії, митрополит Іларіон замовляє своєму новому компаньйонові нову форму бланків.

Робота видавництва «Наша культура» була організована так: всю редакційно-видавничу роботу з рукописом здійснював у Лозанні Іван Огієнко. Виправлену коректуру надсилав на паризьку адресу адміністрації видавництва. Обмін коректурами тривав од останніх виправлень і отриманням Огієнком сигнального примірника.

Таким чином, цей енергійний молодий чоловік перебрав на себе всі функції адміністратора «Нашої культури» з організації друкування книг, збору замовлень і налагодження мережі їх продажу. Завадити потужним намірам, на його думку, міг лише стан здоров'я самого митрополита. В одному з листів Павло звертається до нього по-синівськи тепло і щиро: «Я безмежно стурбований вашим останнім листом, де Ви писали, що останні переживання звалили Вас до ліжка. Що в Вас, Владико? Чи це серце? Чи шлунок? Прошу Вас гаряче не занедбувати здоров'я й зокрема - не перепрацьовуватися. У Вашім віці треба пильнувати здоров'я! Напишіть, прошу, на що недомагаєте. А головно - тримайтеся вказівок лікаря. Ваше здоров'я - це ж не лише Ваша особиста справа, Владико, - це має ж громадське значення. Цього легковажити не можна».

Після виходу в світ перших книг обумовленими у письмовому зобов'язанні накладами, перед Павлом Сомчинським постало завдання чимшвидше їх реалізувати, аби повернути взяті кредити, оплатити гонорар авторові й відкласти кошти на розширення видавничої діяльності.

Необхідність прискорення продажу книжок і повернення коштів обумовлювалася ще й наближенням дати від'їзду митрополита Іларіона до Канади. Наступні витяги з листів переконують, як щиро радів цій події Павло Сомчиниський, як щиро прагнув у душі сам переїхати туди, де було ширшим українське середовище, де працювати можна було більше й результативніше:

Лист від 8 вересня 1947 року:

«Я буду щасливий, коли Господь допоможе й мені дістатися до Канади. Я буду щасливий, якщо могтиму працювати, яко технічний робітник на українській видавничій ниві. Важкий це шлях, та дає він багато тихого вдоволення людині. Видати поступово усі Ваші праці, усі Ваші твори - було б для мене великою радістю. Цим-бо міг би і зо свого боку, яко технічна сила, причинитися до збагачення нашої культури».

Але говорити про швидкий розпродаж зібраних на складі книжок і повернення боргів друкарні не приходиться. Вихід у світ двох книг, яких найбільше чекав автор, - «Політична праця Богдана Хмельницького» та «Недоспівана пісня: Богдан Хмельницький» - припав на кінець 1947 року.

8. Канада - останній притулок митрополита. Останні роки життя патріота України

Але на кінець 1947 р. митрополита Іларіона в Лозанні вже не було. Він з нетерпінням чекав сигнальних примірників від свого видавця на місці свого нового перебування - у канадському Вінніпезі. Проте ні сигнальні примірники, ні обіцяні пачки готового накладу все не надходили.

Облаштовуючись у Канаді, митрополит Іларіон тоді ще не знав, що в муках народжені і щойно віддруковані в далекому Парижі, до того ж значними на той час накладами, півтори і дві тисячі примірників кожна, бодай мізерна частина з тих накладів двох книг про Богдана Хмельницького вже ніколи не потрапить до Канади, як і не пошириться де-небудь і коли-небудь у Європі…

Доля виявилася неприхильною до веселкових намірів молодого видавця Павла Сомчинського. Обставини несподівано повернулися так, що життю Павла Сомчинського і його сім'ї у Франції загрожувала небезпека. Смуга невдач почалася для нього саме після друку творів митрополита Іларіона про Богдана Хмельницького наприкінці 1947 року - він отримав раптовий виклик до поліції. - справа виплила трирічної давності одного французького друкаря, в якого в роки війни працював нелегально емігрант-українець Павло Сомчинський. За невиплачені податки власника друкарні відправили до в'язниці. Така ж перспектива могла чекати й тих, хто працював з ним. Приголомшений такою несподіванкою після першого допиту в поліції, Павло найперше згадав про свої борги за випущені книги митрополита Іларіона і ті, як сам висловився, «неймовірні інвестиції в книжки мене спаралізували цілком», бо вони могли значно ускладнити справу.

Затим прийшла друга біда - пограбування на 75 тисяч франків видавничого офісу «Нашої культури». Він пише розпачливого листа до Вінніпега і просить митрополита Іларіона вислати бодай якусь суму з реалізованих книг, аби хоча б частково розрахуватися з боргами. Одержаних з Вінніпега 150 доларів виявилося недостатньо. Крім того на складах у друкарні - майже три з половиною тисячі примірників щойно віддрукованих книжок: 1400 - «Політичної праці Богдана Хмельницького» і 2000 - «Недоспіваної пісні». Коли б ці книги і ті, що у Вінніпезі, були продані, можна було б виручити до 7 тисяч доларів… У січні 1948 року Павло один виїздить до Брюсселя і там клопочеться про сімейну візу до Аргентини і пише до Огієнка з проханням допомогти йому у цьому.

Пишучи цього листа, Павло Сомчинський не міг навіть і уявити, які душевні тривоги й, болі переживав у ту пору митрополит Іларіон у далекому Вінніпезі, скільки складнощів і проблем приніс йому той довгоочікуваний переїзд на канадську землю, які несправедливі нападки й образи від недругів і опонентів йому довелося витримувати.

Митрополит і справді не міг особисто просити ні громаду собору Святої Покрови, ні книгарні, ні когось із керівників українських організацій дати під заставу своїх же книг, виданих у Європі, тисячу доларів для свого, бодай і близького, компаньйона. Не міг цього робити бодай з тієї причини, що сам не раз думав у ті складні для нього місяці полишити недружелюбну для нього українську Канаду й переїхати до… Аргентини. Туди, куди прагнув усім серцем вибратися з Брюсселя стривожений і наляканий Павло Сочинський, який не знав про все це.

Наступним своїм листом Павло обізветься до свого колишнього компаньйона по видавничій справі вже з Буенос-Айреса, коли вже довідається про справжнє становище митрополита у Вінніпезі:» Ваша ж готовність, Владико, виїхати з Канади - навіть до Аргентини - навіює смуток…Я б справді був щасливий, якби міг запросити Вас туди, де я буду. Не знаю, чи дітям і дружині, як Бог дасть сюди приїхати, служитиме цей клімат. Не знаю, як піде тут життя. Але сьогодні в мене тут дуже зле. Я, одначе, повний надії на краще…»

Такою ж щирою і теплою, але дещо сумною була й відповідь митрополита Іларіона. З гіркотою ділився він з Павлом своїми не завжди вдалими потугами розгорнути в Канаді українську книговидавничу справу:

«Біля мене все по-старому: забагато праці, а мало спокою! І що більше працюю, то більше нервувань та неспокою. А я вже мав би право і на спокій, Видаю багато, але до кожної книжки докладаю. Навіть часом сумнів бере: чи й варто писати? Зовсім мало читають усі американці - і в Канаді, і в СІЛА. Книжки виходять накладом в 1000-2000, рідко 3000 прим. - і хіба за 5-10 років розійдуться, і то сумнівно. Ваші видання лежать незайманою купою, хоча кілька раз і оповістки робив. Взагалі ж оповістки на книжки нічого не дають…» На цих двох листах стосунки між двома особистостями, яких надовго об'єднала в тяжку для обох житейську годину спільна праця на українській книговидавничій ниві, обриваються вже назавжди.

Намірам Павла Сомчинського переїхати до Канади й продовжити потужну україномовну книговидавничу діяльність не судилося здійснитися. Митрополит Іларіон відновив діяльність «Нашої культури» самотужки. Наприкінці 50 - на початку 60-х років минулого століття, вже на канадській землі, він закінчив останній із задуманої ще в Швейцарії серії творів про великого гетьмана - «Українська церква за Богдана Хмельницького».

1955 року вона побачила світ незначним накладом у Вінніпезі заходами Українського наукового Богословського товариства.

А як же склалася доля паризьких книг про Богдана Хмельницького? Архівні документи засвідчують, що наприкінці 50-х років новий власник друкарні, де зберігалися тривалий час запаковані примірники цих видань, які вимушено полишив напризволяще Павло Сомчинський, звертався листом до митрополита Іларіона з пропозицією їх викупити. Автор у відповідь висловив свою згоду, запитав про умови, на яких ті книги можна було б отримати в Канаді. Однак відповідь з Парижа так і не надійшла. Недуга, операція і втрата митрополитом адреси паризької друкарні перервали пізніше будь-які зносини з нею.

У 1967 р. вся українська діаспора урочисто відзначила 85-річ-ний ювілей митрополита Іларіона. Сотні привітань, які надійшли на його адресу з усього світу, проголошували побажання: «Нехай Милосердний Господь посилає Вам здоров'я і сил для ще довгої Вашої вельмикорисної праці для слави Бога і добра українського народу».

Та сили покидали великого громадянина України. Поступово він відходив від активної релігійної, наукової та педагогічної діяльності. Все рідше з'являвся на людях, проводячи вільний час у читанні. Інколи його бачили у сквері церкви Пресвятої Трійці, де знаходилась митрополича кафедра, на лавочці з книгою в руках, згорбленого, з двома парами окулярів на очах.

З 1968 р. Іван Огієнко припиняє видавництво свого улюбленого дітища - часопису «Віра й культура», в якому за останні п'ять років він видрукував багато власних творів. В одному з останніх номерів журналу він пише:

Немов негода восени,

Підкралась старість, щоб кусати,-

й минули всі юнацькі сни,

минули й марення крилаті…

І налягли сльотливі дні,

І безконечні стали ночі,

1 світ міняється мені,

Бо мруть чуття, темніють очі…

В останні роки свого життя митрополит Іларіон часто хворів. У виконанні службових обов'язків йому допомагав його заступник Високо-преосвященнійший Владика Михаїл, архієпископ Східної єпархії з кафедрою в Торонто. Допомогу в поточних справах надавав Преосвященнійший Владика Борис, єпископ Саскатунський. Так минули сповнені недугом п'ять років. Настав 1972 рік. 15 січня десятками телеграм, листів, дзвінків знайомі та незнайомі шанувальники вітали митрополита з 90-літтям. Ювілей дарує безмежжя приємних миттєвостей, радість спілкування з найближчими друзями і колегами, запалює нові надії. У душі Івана Огієнка з новою силою спалахнула жадоба життя.

Але Бог дарує Іванові Огієнку останню весну. І, незважаючи на радість відчуття весни, сили покидають Іларіона. Надзвичайна слабість змушує його у світлий суботній день 25 березня запросити свого духівника протопресвітера Сергія Геруса, щоб той вислухав сповідь і причастив хворого. Стан Іларіона катастрофічно погіршується, і у понеділок 27 березня митрополита перевозять до вінніпезької лікарні Мізерикордія. 29 березня о 22.15 за місцевим часом на 91-у році життя серце Івана Івановича Огієнка зупинилося назавжди. В останню мить біля нього знаходилися його сини Анатолій і Юрій та секретар Іван Похильчук, що доглядав останні роки митрополита Вінніпега і всієї Канади.

Згасло земне життя видатної людини, члена Наукового товариства у Києві, Товариства Нестора-літописця, Товариства любителів давньої письменності у Петербурзі, архівної та військової комісій у Києві, архівної комісії у Катеринославі, Комісії історії книгознавства у Києві, Наукового товариства імені Шевченка у Львові, Слов'янського інституту у Празі, Польського мовознавчого товариства, Української вільної академії наук, Інституту дослідів Волині у Вінніпезі, Науково-богословського товариства у Вінніпезі, Британського і Закордонного біблійного товариства у Лондоні.

Зі смертю митрополита Іларіона завершився перший етап історії української греко-православної церкви в Канаді як автокефальної церкви православних українців, що існувала у цій країні від 1918 р. і означила себе як митрополія саме від часу обрання І. Огієнка Надзвичайним Собором 8 серпня 1951 р. на митрополичу кафедру.

На смерть митрополита Іларіона відгукнулися всі українські газети, часописи й радіостанції в діаспорі, мас-медіа провідних країн планети. Звістка про смерть первоієрарха греко-православної церкви Канади облетіла увесь світ. Лише у радянській Україні, де ім'я Івана Огієнка в угоду ідеологічним догмам було насильно викреслено із пам'яті кількох поколінь, про цю скорботну подію майже ніхто не знав. На жаль, залишається вона «непомітною» й досі. Принагідне зазначити, що в українських календарях, за винятком щорічника «Історичний календар 1997 р.», немає й сьогодні ні дати народження, ні дати смерті Івана Огієнка.

Організацію поховання взяла на себе канцелярія консисторії у Вінніпезі за активною підтримкою української громади міста й всієї Канади. Тіло митрополита Іларіона було перевезено до похоронного бюро Томи Кропо у Вінніпезі. Священне приготування тіла первоієрарха до поховання здійснило православне духовенство Вінніпега під проводом отця С. Геруса у четвер 30 березня.

Похорон Івана Огієнка було призначено на вівторок і середу Світлого Тижня. Тіло митрополита перевезли до собору св. Покрови, де було відслужено панахиду. У перший день похорону - вівторок тіло митрополита під проводом духівника С. Геруса було перевезено до митрополичої кафедри церкви Пресвятої Трійці. Там о 19-й почато чин архієрейського похорону, який тривав два дні. Здійснювали чин п'ять архієреїв: Високопреосвященнійший Владика Михаїл - намісник Української греко-православної церкви в Канаді, Преосвященний Теодосіос з Торонто - архієпископ Едмонтона й Західної Канади, представник Патріарха Атенагораса, архієпископ Марко з Нью-Йорка - представник Української православної церкви у США і митрополита Мстислава та Преосвященний Владика Борис - правлячий єпископ середньої єпархії Української греко-православної церкви в Канаді. Із священиків до звершення чину похорон стали: протопресвітер Артемій Селепика - голова Консисторії Української православної церкви у США. Церква була переповнена. Велично проведено служіння Божественної літургії. Зворушлива відправа, повна пасхального мотиву. Понад дві тисячі людей, велике представництво з-поза меж держави духівництва, православної церкви надали похоронам особливої врочистості. Один із вінніпезьких кореспондентів, пройнятий духом того моменту, зауважив: «Я ще не бачив чогось, що дорівнювало б масштабам цієї величності».

Коли були віддані останні почесті митрополиту Іларіону і відбулося прощання, Іван Іванович Огієнко назавжди залишив свою митрополичу кафедру Пресвятої Трійці, в якій так часто, зворушливо і переконливо звучало його архієрейське слово, і почав іншу путь… Труна з тілом покійного в похоронному авто поволі рушила в напрямку цвинтаря Глен Іден, де на православній секції св. Воскресіння його чекало місце вічного спочинку… Остання молитва, останній погляд на труну, останній уклін…

Не в улюбленому Києві спочив великий син України. Проте й канадська земля на момент прийняття у своє лоно його тіла запричастилася грудочкою української землі з Києва та свічкою з Батьківщини, покладених у труну митрополита. Добрі люди подбали й про це: привезли їх з-за океану. Канівська земля з Великої України, грудка якої була покладена у труну, символізувала велику тугу Батьківщини за своїм геніальним сином і водночас його постійну відданість їй.

Настав час, і довго незнане ім'я нашого співвітчизника, котрий присвятив життя своє Україні та її народові, почули на Батьківщині. Нині перевидаються і стають доступними твори І. Огієнка. Науковим, освітнім, культурним установам надано ім'я нашого видатного земляка. Його носить також премія Спілки письменників України. Вивчається наукова, педагогічна спадщина. Відтак, є надія, що імені митрополита Іларіона жити у віках серед українців, на що він так щиро сподівався.

Строго і величаво увічнили канадські українці могилу свого мудрого і талановитого душ-пастиря. Ще здалеку привертає увагу перехожого велика, овальної форми, кам'яна стіна. З неї ніби виринає майстерно виконане на білому мармурі скульптурне зображення чину Христового Воскресіння. Вся композиція нагадує гріб Господній у Єрусалимі. Зведена на кам'яному підвищенні, немов на горі Голгофі, вона увінчує не лише місце поховання митрополита Іларіона, а й усю православну частину цвинтаря.

Надмогильний надгробник становить мідна плита з викарбуваним написом «Блаженнійший митрополит Іларіон. 15.01.1882-29.03.1972. Усопшому митрополиту Іларіону на вічну пам'ять». Посередині плити - вміщені дві строфи його передсмертної поетичної сповіді:

Я відірвався від земного,

Зі мною тут - один лиш Бог,

У серці - голос Пресвятого,

В душі палає сам чертог…

В одно єство зіллюся з Богом,

Святі призначення готові, -

Усе охопиться чертогом

Його Господньої любові…

Ще нижче на плиті такими ж крупними літерами викарбувані найголовніші заповіді митрополита, які на сьогодні стали вже крилатими:

«Українська церква-то наша рідна мати»,

«Служити народу-то служити Богу»,

«Любити-то служити»,

«Мова - душа народу»,

«Любімо все своє рідне».

Довкола панувала мертва тиша, яку порушувало лише ледь чутне шерехтіння опадаючого із дерев осіннього листя. А ще - курликання тамтешніх журавлів, що вже гуртувалися в передчутті далекої дороги до зимівлі. Мимоволі на пам'ять прийшли щемкі слова з Іларіонової поеми «На Голготі», написаної у тяжкі для нього часи у Лозанні:

Так тяжко чутися вигнанцем

Із краю рідного навіки,

Хто щирим був його коханцем,

Хто ніс йому цілющі ліки.

Для мене Україна мила,

Немов та молодість минула:

У мріях лиш, як юна сила,

Й не вернеться краса заснула…

Збулася листя деревина,

Але весною знов зодягне,

А я навіки - чужанина,

Хоч серце в вирій вічно прагне…

Летять пташки ключем у вирій,

Й додому вернуться весною,

А я в роботі Краю щирій

Лишусь навіки з чужиною…

Лишусь навіки з чужиною… Які щемкі, сумні і глибинні за змістом слова! Скільки болю, несправджених сподівань і надій вкладено в них! Скільки думок і переживань викликають вони у кожного, хто бодай однією гранню своєї небайдужої душі доторкнувся до того величезного пласту духовного й наукового скарбу, створеного цією людиною, хто спробував бодай усвідомити велич зробленого й пережитого ним заради незалежної України… Так, тлінне тіло митрополита Іларіона - Івана Огієнка вже стільки літ перебуває на чужині, а душа його, чиста і чесна, напевне ж там, далеко за океаном, над рідною Україною, якій він, незважаючи ні на які обставини, залишився вірним до кінця.