Конотопська битва
Політична та соціальна обстановка в Україні після смерті Богдана Хмельницького, підготовка та здійснення Конотопського походу, оцінка його наслідків. Зміна політичної обстановки у Європі після Конотопської битви та втілення в життя ухвали Гадяцької унії.
| Рубрика | История и исторические личности |
| Вид | дипломная работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 13.06.2010 |
| Размер файла | 137,5 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Остаточні політичні підсумки війни, які разюче дисонували з безпосередніми воєнними результатами, були закріплені у Переяславських статтях 17 жовтня 1659 р. Росія добилась більшості із поставлених нею на початку війни цілей: увівши війська в головні міста України, вона встановила реальний військово-політичний контроль над Лівобережжям, отримавши прямий доступ до його матеріальних, фінансових та людських ресурсів; дістала можливість безпосередньо впливати на призначення гетьмана та іншої старшини, суттєво урізавши владні повноваження гетьмана і козацької ради у кадрових та інших питаннях; домоглась формальної згоди козацької старшини не проводити самостійної, а тим більше відмінної від московської зовнішньої та внутрішньої політики; витіснила козацьку адміністрацію з Білорусії, позбавившись у цьому регіоні небезпечного конкурента.
2.2 Переяславський проект 1659 p.: дихотомія підходів Чигирина та Москви
Отримана в ході битви під Конотопом в середині літа 1659 р. блискуча перемога над російськими військами воєвод О. Трубецького, С. Пожарського та М. Хованського стала найбільшим тріумфом антимосковської політики гетьмана І. Виговського. Втім, перемога ця не вберегла гетьмана від політичного фіаско, що очікувало на Виговського вже у вересні 1659 р. і в причинах якого ще варто розібратися історикам.
Обравши на гетьманство Юрія Хмельницького (не стільки за його власні заслуги, скільки за одне лише прізвище), оточення нового регіментаря намагається неконфронтаційно вибудувати власну політику в стосунках з російським і польським монархами. Тогочасний польський експерт української політики С. Потоцький, тривалий час перебуваючи в козацькій Україні, в донесенні королю робить висновок, що оточення Юрія Хмельницького прагне досягти власних політичних цілей,»… обманюючи і лякаючи Вашу Королівську Милість царем, а царя Вашою Королівською Милістю…» [37, 156]. Так, дійсно, гетьманський уряд, декларуючи свою вірність гадяцькому курсу І. Виговського, разом з тим прагне поновити союзницькі стосунки з російським царем.
Реанімація союзу Війська Запорозького та російської правлячої династії в Чигирині планується на основі українського проекту від 17/27 лютого 1654 p., тобто без врахування доповнень російської сторони щодо обмеження суверенітету гетьманського уряду у сфері зовнішньої політики та фінансів. Концептуальний виклад нового бачення союзу подається в так званих Жердівських статтях - проекті української сторони, ухваленому у вересні 1659 р. на козацькій раді в Жердовій Долині. Відмінності проекту 1659 p., обумовлені тривалими стосунками Війська Запорозького з російським царем, виразно вказують на бажання старшини уникнути прикрих непорозумінь, що траплялися в попередні роки. Так, зокрема, Жердівські статті, поряд з вимогами про надання Війську Запорозькому гарантій непорушності його вільностей і прав, зафіксованих угодою 1654 p., у пункті другому наголошують на тому, що присутність царських воєвод має локалізовуватися лише Києвом. У разі, коли виникне потреба у введенні ратних людей царя до інших українських міст, вони повинні перебувати в підпорядкуванні українського гетьмана. Четвертий та п'ятий пункти акцентують увагу на праві Війська Запорозького на вільну, ніким не обмежену гетьманську елекцію. Шостий пункт вказує на гарантії владних повноважень полкової старшини у ввірених їй полках, причому в Києві, де мав розміщуватися російський гарнізон, і в Старому Бихові, з приводу підпорядкування якого точилися гострі суперечки з Москвою за гетьманства Б. Хмельницького та І. Виговського. Сьомий пункт застерігав право Війська Запорозького на ведення зовнішньополітичної діяльності. На увагу заслуговує також положення, що конституювало васальний принцип взаємин Війська Запорозького з царем. Відповідно до цього (положення) будь-яка кореспонденція, надіслана з України в російські державні структури, обов'язково мала бути завізована гетьманським урядом.
Отже, із запропонованого урядом Ю. Хмельницького проекту договору з царем напрошується висновок, що козацька еліта воліла й надалі перебувати під протекцією династії Романових, однак умови цієї протекції не мали виходити за межі середньовічної васальної залежності, причому - доволі м'якої форми, фактично номінального васалітету.
Однак офіційна Москва з цього приводу мала принципово інші міркування. Під час попередньої зустрічі представника гетьманського уряду Петра Дорошенка з царським представником князем Олексієм Трубецьким останній відмовився навіть обговорювати Жердівський проект, мотивуючи своє рішення тим, що в ньому»… многое написано вновь сверх прежних статей, которьіе даньї пре-жнему гетману (мався на увазі гетьман Б. Хмельницький.)», запропонувавши натомість перенести обговорення умов майбутнього союзу на загальну козацьку раду, де були б присутніми і гетьман, і старшина, і козаки [45, 166].
Зрозуміло, що апелювання до волі всього козацького товариства вповні влаштовувало російську сторону. Доречно пригадати, що саме О. Трубецькой восени 1657 р. брав активну участь у плануванні російським урядом провести загальну козацьку раду в Києві та винести на неї питання ревізії реального стану взаємин Війська Запорозького з російським монархом.
Утім, восени 1659 р. питання щодо місця проведення Генеральної ради викликало жорсткі дебати сторін. Усі добре розуміли, що приїзд Трубецького на Правобережжя, у давню козацьку столицю Трахтемирів (на чому наполягав гетьманський уряд, зважаючи на пануючі в цьому регіоні суспільні настрої та нечисленність симпатиків царя), змусить російську сторону бути більш поступливою на переговорах. Натомість, проведення Генеральної ради в Переяславі, оточеному царськими полками та в присутності промосковськи налаштованої старшини (зокрема, уряд переяславського полковника обіймав один із лідерів антигетьманського та промосковського повстання на Лівобережжі Тиміш Цицюра), робитиме більш уразливою позицію Ю. Хмельницького.
Усвідомлення важливості перемоги в цій «географічній» полеміці провокує ситуацію, за якої напруга в ході дебатів зростає настільки, що Трубецькой навіть змушений був вдатися до погроз гетьманському урядові: в разі відмови дослухатися його побажань застосувати наявну в нього воєнну силу. А оточення новообраного гетьмана, пішовши на поступку в цьому питанні, випустило ініціативу зі своїх рук під час самих переговорів, на яких уряд Хмельницького не лише не відстояв положення Жердівського проекту, а й був змушений прийняти цілу низку нововведень, що суттєво обмежували повновладдя гетьманського проводу навіть у порівнянні з договором 1654 р. Власне, на раді було підтверджено відновлення правомочності так званих «Прежних статей Богдана Хмельницкого», тобто формально - договору Війська Запорозького з царем 1654 р. Але, зачитана на Переяславській раді 1659 р. редакція договору 1654 р. була свідомо сфальсифікована російським урядом. Так, незважаючи на визнання царем і боярською думою права Війська Запорозького «…самим меж себя гетмана обират…», до процедури виборів було внесено принципової ваги доповнення [45, 167]. На відміну від редакції 1654 p., якою передбачалося лише надсилати до Москви відповідну інформацію про результати елекції - «…а кого гетманом обирут, и о том писать к нам…», відтепер необхідною передумовою визнання правомочності гетьманського обрання ставала поїздка претендента до Москви та отримання там царського затвердження - «…по обранню гетману ездить к великому государю […] и великий государь […] пожалует гетмана по чину: булаву и знамя и на гетманство свою государеву жаловальную грамоту дати ему ве-лит…» [45, 168]. Пам'ятаючи розвиток взаємин козацької еліти з царем у другій половині 1657 - на початку 1658 pp. та наполегливі заклики дипломатів Олексія Михайловича до Виговського прибути до білокамінної, аби там узгодити нові принципи взаємовідносин, неважко зрозуміти, коли московське керівництво усвідомило необхідність правового закріплення візиту до царської столиці новоприбулого регіментаря Війська Запорозького і які наміри при цьому переслідувались.
Надзвичайно принциповим було й спотворення змісту щодо права гетьмана й Війська Запорозького на ведення зовнішньополітичної діяльності. Так, якщо угода 1654 р. забороняла українській стороні зноситися лише з польським королем і турецьким султаном (а про контакти з іншими правителями вона повинна була інформувати царя), то текст 1659 р. декларував: «гетману послов и посланников и гонцов из окресньїх и ни из которьіх государств к себе не принимать и против тех присьшок в окресньїе и ни в которьіе государства не посьілать…». Гетьман міг вступати в дипломатичні зносини з іноземними правителями, коли «…о каких делех поболить великий государь, его царское величество ему, гетману, в которое государство послать…» [45, 169].
Крім цих принципових нововведень, до списку 1659 р. було внесено положення про перебування українського духовенства під благословенням «святейшего патріарха Московского и всія Великія, и Мальїя, и Більїя Росіи» [45, 170]. Водночас з тексту договору 1654 р. було вилучено положення, які підтверджували військові зобов'язання Москви про надсилання допомоги для охорони українських кордонів, відвоювання Смоленська тощо.
Ще більше обмежували прерогативи українського уряду так звані «Нові статті Юрія Хмельницького», які були ухвалені на Генеральній раді в Переяславі як додаток до «Прежних статей Богдана Хмельницкого».
Відповідно до них, гетьманському урядові заборонялось без дозволу царя воювати та надавати військову допомогу сусіднім правителям, натомість він повинен був виконувати царські накази про виступи в похід. Договірні статті зобов'язували Ю. Хмельницького вивести козацькі залоги з білоруських земель та передати Старий Бихів «государевим людям». Надалі жителі Білої Русі втрачали право називатися козаками, тобто козацький устрій на білоруських землях ліквідовувався.
Важливим обмеженням повновладдя козацької адміністрації було введення російських залог на чолі з царськими воєводами, крім Києва, також до Переяслава, Ніжина та Чернігова на Лівобережжі та Брацлава й Умані на Правобережжі.
Ціла низка положень стосувалася адміністративно-політичного укладу Гетьманату. Зокрема, Війську Запорозькому, тобто козацькій старшині, заборонялось зміщувати гетьмана «без радьі и совету всей черни», хіба що у випадку зради останнім царя [45, 171]. Те ж саме стосувалося й прерогатив гетьмана, котрий не мав права самостійно зміщувати полковників і старшину. Крім того, деякі козацькі старшини, які були ініціаторами промосковських виступів на Лівобережжі - Іван Безпалий, Тиміш Цицюра, Васюта Золотаренко та ін., отримували царський імунітет щодо гетьманського та військового суду, який не міг засудити їх до смертної кари. Як уся старшина, так і рядові козаки були зобов'язані заприсягнути на вірність цареві. Усіх, хто відмовлявся це зробити або, склавши присягу, її порушив - наказувалося карати на смерть.
Умови, накинуті восени 1659 р. в Переяславі урядові Ю. Хмельницького, суттєво посилювали залежність Гетьманату від царя в порівнянні з тією ситуацією, що була конституйована угодою 1654 р. І якщо за умовами останньої політико-правовий статус Гетьманату в стосунках з російським царем можна класифікувати як політичну автономію, що гарантувала збереження внутрішнього самоуправління на основі власного законодавства та звичаєвого права, а також забезпечувала (з певними обмеженнями) право зовнішньополітичної репрезентації, то тепер автономія набирала форм нижчого рівня - адміністративної автономії, причому з елементами певного її обмеження.
2.3 Війна з Річчю Посполитою 1660 р. та Чуднівський договір
Зрозуміло, що велике обурення викликали результати українсько-російських переговорів. Неспроможність уряду Хмельницького відстояти українські інтереси завдає великого удару по його авторитету. Для того, аби пом'якшити негативні наслідки від переяславських подій, скликана гетьманом старшинська рада виряджає до Москви посольство на чолі з П. Дорошенком та А. Одинцем, покладаючи на них завдання добитися анулювання неприйнятних для Війська Запорозького статей договору.
Але візит П. Дорошенка та А. Одинця до Москви завершується майже цілковитою невдачею. Російський цар відмовився йти на суттєві поступки, задовольнивши лише прохання щодо скасування статті про підпорядкування Київської митрополії московському патріарху. Решта принципових положень залишилися в силі.
До зростання напруги між сторонами спричинило й остаточне вирішення територіальної суперечки за Південно-Східну Білорусь, що відбулося насильницькими способами. Білоруський полковник Іван Нечай відмовився виконувати закріплену в Переяславському договорі 1659 р. статтю про виведення козаків з білоруських земель. Лише після успішного штурму Старого Бихова царським військам вдалося змусити козацькі підрозділи вийти в Україну. Взяття Старого Бихова супроводжувалося жорстокими репресіями його захисників, від яких постраждали і свояки українського гетьмана - Іван Нечай (був одружений на сестрі Юрія Хмельницького) та його брат Юрій, котрих вислали до Сибіру. Після цього український гетьман неодноразово клопотався перед Олексієм Михайловичем з приводу повернення висланих козацьких старшин, насамперед Івана Нечая, котрому сестра Юрія щойно народила дитину, гарантуючи їхню неучасть у виступах проти царя, - та все виявлялось марним [47, 38].
Знаючи про наростання напруги у стосунках Хмельницького та царського уряду, польське керівництво вже з осені 1659 р. робить спроби, аби повернути Військо Запорозьке під зверхність польського короля та реанімувати постанови Гадяцької комісії 1658 р. Головну роль у цій дипломатичній грі виконував один з творців гадяцького порозуміння - С. Беньовський.
Коли ж переговори Беньовського в Чигирині закінчилися провалом, наприкінці січня 1660 р. в межі козацької України вторгнулося коронне військо на чолі з гетьманом Станіславом Потоцьким, разом з яким перебували й війська екс-гетьмана України, київського воєводи Івана Виговського. Найзапекліші бої в цю кампанію розгорілися за місто Могилів-Подільський, де засіли козаки Подільського та Миргородського полків під загальною командою полковника подільського Остапа Гоголя.
Зосередивши під міськими мурами майже всі наявні на той час сили, Потоцький намагався будь-що оволодіти Могилевом-Подільським. Під час генерального штурму 20 лютого коронній армії навіть вдалося вдертися в місто, захопивши південно-західну вежу міського муру. Але козацька старшина подолала сум'яття, що було виникло серед захисників міста, і витіснити нападників за його межі. Після цього Гоголь і його помічники організували ефективне переслідування відступаючого противника. В кінцевому результаті С. Потоцькому довелось відступити від Могилева-Подільського, втративши під його стінами близько 3 тис. жовнірів.
Так само безуспішними виявилися й спроби коронної армії оволодіти Брацлавом та Уманню. Все це й змусило коронного гетьмана віддати наказ про вихід із Брацлавщини.
Активну підготовку до нового походу в Україну польське командування розпочинає з початку літа 1660 р., коли врешті-решт вдалося залагодити (ціною певних поступок) справу замирення зі Швецією. Це дозволяло не розпорошувати сили, а зосередити їх на оволодіння Україною.
Для того, аби застерегти супротивника, українське та російське командування вирішило організувати випереджувальний похід. 17 липня на околиці Василькова відбулася воєнна рада за участю українського гетьмана й вищої козацької старшини та російського командування на чолі з київським воєводою боярином В. Шеремєтьєвим. На цій раді було ухвалено доволі ризикований план ведення війни. Головним його недоліком було те, що наявні сили розпорошувалися, а не зосереджувалися на виконанні одного стратегічного завдання. Так, за планом ведення кампанії, царські війська на чолі з Шеремєтьєвим та козацькі лівобережні полки під проводом наказного гетьмана полковника переяславського Тимоша Цицюри повинні були виступити на захід, готуючись до генеральної битви з коронною армією. Решта українського війська, тобто правобережні козацькі полки, які очолив Юрій Хмельницький, залишалися в Наддніпрянщині, слідкуючи за переміщеннями татарських орд та прикривали тили головних сил, запобігаючи вторгненню татар і об'єднанню їх з коронною армією [47, 43].
Дослідники, які вивчали перипетії кампанії 1660 р., звернули увагу й на принцип розподілу українського війська, за яким разом з Шеремєтьєвим йшли лівобережні полки, де значно сильнішими були промосковські настрої, в той час, як правобережне козацтво було залишено Хмельницькому [47].
Під час кампанії 1660 р. було допущено ще цілий ряд помилок. Зокрема, царський воєвода, котрий не відзначався особливим тактом і дипломатичністю, перебуваючи у Василькові, встиг нанести публічну образу українському гетьману, чим ще більше знеохотив Хмельницького до співпраці. Між частинами українсько-російських військ не було також налагоджено ефективного зв'язку та координації дій. На вкрай низькому рівні виявилася й організація розвідувальної служби.
Усе це створювало вкрай невигідні умови для початку кампанії. Зокрема затримка походу та некоординованість дій обох частин армії призвели до того, що на початку вересня 1660 р. в районі Старокостянтинова коронній армії вдалося об'єднатися з татарськими ордами. Внаслідок цього постала величезна армія: коронний гетьман С. Потоцького мав близько 50 тис. кварцяних жовнірів, шляхетського ополчення та козаків І. Виговського, а у розпорядженні нурадин-султана, який був поставлений Мехмед-Гіреєм на чолі татарських орд, було близько 40 тис. вершників.
Вкрай важливим моментом для успішного розвитку польського походу в Україну було й те, що за умови важкої хвороби коронного гетьмана С. Потоцького фактичне командування перейшло до рук обдарованого польського воєначальника та авторитетного в шляхетських колах політика польного гетьмана Єжи Любомирського. Саме завдяки його динамізму мислення польсько-татарське військо здійснило блискавичний маневр і на самій окраїні південно-східної Волині, поблизу містечка Любар, перекрило Шеремєтьєву та Цицюрі шлях на захід. У розпорядженні останніх було близько 15-19 тис. царських ратників і 20 тис. лівобережних козаків.
У ході локальних сутичок, що розгорілися 15-16 вересня деяка перевага була на боці коронних військ і татар. У боях українці та росіяни втратили понад тисячу вояків, у той час як втрати поляків і татар становили близько півтори сотні чоловік.
Вкрай обнадійливими для польського командування мали б стати і повідомлення про стан недовіри та обопільної підозри, що запанувала на той час у таборі супротивника. До поляків дійшли чутки про те, що царський воєвода, не довіряючи своїм союзникам, навіть наказав на всяк випадок вибудувати шанці не лише напроти поляків і татар, але й козаків Т. Цицюри. Із зверненням до останніх перейти на бік короля виступив брат покійного канцлера Великого князівства Руського український магнат, генерал артилерії Стефан Немирич.
З кожним днем напруга зростала і Шеремєтьєв віддав наказ про відхід табором на північний схід, де сподівався дістати підкріплення від царських ратників на чолі з «меншими» київськими воєводами (своїми помічниками) Г. Козловським і Ю. Баратинським, а також бєлгородським воєводою Г. Ромодановським. Рішуче переломити співвідношення сил на користь української та російської сторони міг і прихід на допомогу правобережних козацьких полків Хмельницького (всього близько 20 тис. вояків), перебування яких і надалі всередині України, після з'єднання татар і поляків, втратило сенс [30, 212].
Тим часом Шеремєтьєву та Цицюрі вдалося відійти від Любара трохи більше, аніж на 20 км. Поблизу міста Чуднів українсько-російські війська були заблоковані й примушені до організації оборони.
Довідавшись про скрутне становище, в яке потрапили українсько-російські війська під Чудновом, Хмельницький звернувся до Ромодановського із закликом негайно надіслати допомогу, аби мати змогу пробитися до обложених. Проте бєлгородський воєвода не наважився виступити в похід без відповідного указу з Москви і це призвело до непоправної втрати часу. За таких умов Хмельницький також не вельми поспішав назустріч небезпеці. Однак уже сама звістка про те, що український гетьман з військами наблизився до Бердичева, спричинила в обозі коронного війська такий переполох, що, за словами очевидця тих подій, «кожен почав свої найліпші речі пакувати», і якби протягом кількох наступних днів гетьман продовжив похід, польські жовніри неминуче розпочали б втечу до Львова.
Проте Ю. Хмельницький до Чуднова не став наближатися, заклавши табір за 20 км від нього, поблизу містечка Слободище (тепер село Чуднівського р-ну Житомирської обл.). Скориставшись із цього, польний гетьман Любомирський, залишивши частину військ пильнувати табір Шеремєтьєва, на чолі 9 тис. добірної польської кінноти, 500 драгунів, 1200 піхотинців та 20 тис. татар перед світанням 7 жовтня здійснив блискавичний марш до Слободища і з ходу атакував супротивника [30, 215].
Зважаючи на динамізм дій Любомирського, йому випало завдати українським військам відчутних втрат (загинуло близько 4 тис. чоловік), однак, враховуючи приблизну рівність сил, становище жодної зі сторін не виглядало виграшним. На самому початку бою полякам і татарам вдалося вибити козаків з укріпленого табору, але згодом вони витіснили звідти супротивника, тож всі його наступні спроби повторити успіх результату не принесли. Втрати поляків були хоч і меншими, аніж втрати Хмельницького (близько 1 тис. вояків), все ж вони також були значними.
Інша справа, що вже самі можливості польського командування перекинути з-під Чуднова такі потужні сили засвідчували скрутність становища Шеремєтьєва та Цицюри. Крім того, не увінчалися успіхом і спроби українського гетьмана налагодити взаємодію з російським воєводою. Так само безрезультатними виявилися й спроби гетьманського уряду досягти сепаратного перемир'я з татарами, аби в такий спосіб отримати перевагу в протистоянні з поляками.
Врешті-решт за таких умов в оточенні Хмельницького дедалі більшого впливу набувають ті старшини, які виступали за політичне розв'язання конфлікту з польським королем. Зважаючи на поточну військову скруту та політичні прорахунки російського керівництва, яке чинило брутальний тиск на українську сторону восени 1659 і на початку зими 1660 р., пропольські настрої серед правобережного козацтва посилюються і уряд Ю. Хмельницького погоджується розпочати переговори з польськими гетьманами щодо умов замирення.
За результатами переговорів, що проходили в польському таборі під Чудновом, 17 жовтня 1660 р. було укладено угоду, яка передбачала відновлення чинності Гадяцького договору, за винятком статті про перетворення козацької України у Велике князівство Руське. Український гетьман брав також на себе зобов'язання негайно відступитися від царя, припинити будь-які контакти з Шеремєтьєвим й іншими російськими воєводами. Для того, аби якнайшвидше звільнити від російської окупації українські міста, Хмельницький на чолі військ повинен був терміново повернутися на Наддніпрянщину, залишивши при Потоцькому та Любомирському декілька полків для остаточного розгрому Шеремєтьєва. Щодо подальшої долі наказного гетьмана Цицюри угода, за наполяганням української сторони, передбачала вибачення всіх його провин та амністію його козаків, але за умови, що вони добровільно залишать табір росіян і повернуть проти них зброю. Під тиском польських гетьманів Хмельницький погодився також на розквартирування коронних військ в українських землях [28, 263].
18 жовтня сторони скріпили угоду обопільною присягою, а вже наступного дня Ю. Хмельницький розпочав таємні переговори з лівобережною старшиною, що перебувала в таборі Шеремєтьєва. Одночасно повідомлення про досягнення угоди Війська Запорозького з польською стороною гетьман надіслав і російському воєводі, закликаючи його до капітуляції. Відповіддю Шеремєтьєва стала страта всіх чуднівських міщан, які перебували в нього в обозі. А ось переговори з Цицюрою дали бажані результати. Коли 21 жовтня польська піхота розпочала наступ на табір супротивника, наказний лівобережний гетьман на чолі 8 тис. козаків вирушив до табору росіян. Малочисельність загону Цицюри пояснювалася тим, що в інтересах конспірації він посвятив у свої плани лише тих старшин, яким цілком довіряв. Але навіть з тих 8 тис. живими зуміли залишитися лише 4 тис., оскільки татари, не посвячені в перипетії таємних переговорів з лівобережними козаками, вдарили по них з тилу, змусивши частину козаків шукати притулку в тому ж таки російському таборі.
Невдача з перетягненням на свій бік лівобережного козацтва та відверто агресивні наміри кримської еліти (татарське командування вимагало від поляків віддати їм у полон Ю. Хмельницького та деяких інших старшин, відмовлялося відпустити захоплених 21 жовтня лівобережних козаків тощо) спонукали українського гетьмана до того, що, нехтуючи домовленостями з польськими гетьманами, він не став залишати під Чудновом частину військ, а разом з усіма ними відійшов на Наддніпрянщину.
Уже після цього, 27 жовтня 1660 р., розпочалися польсько-кримсько-російські переговори щодо умов капітуляції армії В. Шеремєтьєва. У перебігу цих переговорів своєрідною розмінною монетою стали лівобережні козаки, котрих вимагали в якості ясиру татари і від яких охоче відмежовувався царський воєвода.
За умовами підписаного 1 листопада 1660 р. договору передбачалася капітуляція російських військ під Чудновом, відмова Москви від претензій на Україну, виведення всіх залог з українських міст та залишення ними на місцях артилерії, пороху й боєприпасів, виплати татарам 600 талярів контрибуції. В якості заручників до повного виконання російським урядом взятих зобов'язань у полоні в Криму мали перебувати воєвода В. Шеремєтьєв та ще 8 царських бояр і 300 офіцерів і солдат (Шеремєтьєву довелось чекати на звільнення аж 20 років) [28, 266].
Стосовно подальшої долі лівобережних козаків, які й надалі продовжували залишатися в російському таборі, угода передбачала такий варіант: усі вони повинні були першими скласти зброю та вийти з табору, віддавшись на волю коронних гетьманів. Коли вони почали виходити обеззброєні з табору, на них зразу ж накинулися татари, хапаючи у полон. Козаки спробували порятуватися в таборі, але їх не пустили туди поки що озброєні російські ратники. Байдужими до їхньої долі залишилися й польські гетьмани. Внаслідок чого до татарського полону потрапили приблизно 8-9 тис. козаків, тобто практично всі ті, хто залишався в таборі Шеремєтьєва після виходу звідтіля Т. Цицюри.
Загалом же поразка російської армії під Чудновом мала ще більший резонанс, аніж той, який викликала звістка про події під Конотопом роком раніше. Адже тоді на Сіверщині загинула хоча й найкраща, але все ж частина російського війська. Тепер же на Волині припинила своє існування ціла армія, очолювана не молодими й запальними воєводами, на кшталт князя С. Пожарського, а одним з найбільш досвідчених царських бояр, наближеним до Олексія Михайловича князем В. Шеремєтьєвим.
Отже, другий етап Української національної революції (вересень 1657 - червень 1663 р.) став часом серйозних випробувань для українського народу. Ця доба принесла жахливе спустошення українських земель; спалахи громадянської війни, загострення боротьби за гетьманську булаву; наростання соціальних конфліктів та протистоянь; поновлення старої моделі соціально-економічних відносин; відхід національної еліти від державної ідеї, сформульованої Б. Хмельницьким, і повернення до ідеї автономізму 1648 p.; розмивання моральних норм у суспільному житті; тиск та втручання в українські справи Польщі, Росії, Туреччини, Кримського ханства; фатальний розкол України на Правобережну та Лівобережну.
Висновки
Інформацію про смерть гетьмана Б. Хмельницького 27 липня 1657 р. у Москві сприйняли як сигнал до початку рішучих дій по закріпленню своїх позицій в Україні. Розраховуючи активно втрутитись у вибори гетьмана та митрополита й нав'язати старшині свою волю в цьому питанні, царський престол уже в серпні 1657 р. послав в Україну двох послів - В.П.Кікіна та А.С. Матвєєва, а також кн. Г.Г. Ромодановського з військом. Вони мали забезпечити бажаний Росії сценарій виборів гетьмана та підготувати населення до введення воєвод. Офіційна Москва робила все можливе, щоб використати паузу міжгетьманства й змусити український уряд приймати важливі політичні рішення лише під контролем її представників.
Державницьки налаштована частина старшини розуміла, що затягування періоду міжгетьманства сприяє посиленню позицій Росії в Україні. Тому вона провела вибори гетьмана на старшинській, а не на загальній раді, оскільки старшинська рада краще відповідала розв'язанню головного на той час політичного завдання - обрати гетьмана на власній, а не організованій російським урядом раді і без участі в ній спеціального царського посланця кн. О.М. Трубецького. 26 серпня гетьманом Війська Запорозького був обраний І. Виговський.
Царський престол для досягнення своїх цілей вирішив здійснити дипломатичний тиск на гетьманський уряд. Він проігнорував обрання І. Виговського гетьманом, паралельно, через свого посланця А.С. Матвєєва запропонувавши Чигирину «статті» («пункти») з викладом основних положень нового бачення російським престолом українсько-російських відносин: 1) у найбільших українських містах мають стояти царські воєводи з військом, утримуватись вони повинні за рахунок місцевого населення; 2) податки з оренди, доходів і млинів мають надходити до царської скарбниці; 3) кількість реєстрових козаків має бути скорочена до 10-40 тис. чол.; 4) надалі кандидатуру гетьмана узгоджувати з царем; 5) обраного Київського митрополита обов'язково посилати на посвячення до Московського Патріарха тощо.
Ігнорування Росією рішень Чигиринської ради мало дестабілізуючий вплив на ситуацію в Україні. «Пункти» зачіпали інтереси всіх верств населення України, а тому в цілому були сприйняті з обуренням і розцінені як спроба наступу Росії на соціальні завоювання мас.
Лише після одностайної підтримки і схвалення учасниками Корсунської ради (жовтень 1657 р.) політичного курсу гетьмана щодо Росії, спрямованого на захист української державності й оборону козацьких вольностей (на раді було вирішено: «царській величності воль своїх не уступим і воєвод його ц.в. не хочемо»), та посилення антимосковських настроїв серед найзаможнішої частини козацтва і старшини, царський престол визнає нові реалії, які склалися в Україні. У цілому гетьманській партії до середини осені 1657 р. вдалося втримати стосунки з Московською державою на тому рівні, який існував за життя Б. Хмельницького, відстояти самостійність та не піти на поступки з ключових питань державного життя.
Антигетьманський заколот, який наприкінці жовтня спалахнув на Запоріжжі, створив сприятливу ситуацію для продовження царським престолом боротьби за ліквідацію самостійності козацької держави. Критикуючи новозаведені в Україні порядки та відмовляючись погодитись на зміни в гетьманському уряді, зроблені без їх участі, запорожці не пропонували альтернатив у межах ідеї незалежності України. Фактично у цей час вони починають виступати деструктивною, руйнівною по відношенню до української державності силою.
У своїй боротьбі з гетьманським урядом запорожці звернулись за підтримкою до царя, засвідчивши готовність Запоріжжя іти на всілякі поступки політичним планам російського уряду. Приїзд запорозьких послів у Москву дозволив останній включити один із головних механізмів реалізації нового політичного курсу щодо України - безпосередні стосунки з впливовою, опозиційною центральній українській владі політичною силою. Перед царським престолом відкрились широкі можливості щодо проведення політики політичного шантажу стосовно гетьманського уряду. Позиція судді-миротворця, який стоїть над обома партіями, давала царю додаткові важелі впливу на ситуацію.
Наприкінці грудня 1657 р., обнадіяний обіцянками російських прикордонних воєвод «в усіх потребах посилкувати», проти гетьмана повстав Полтавський полк на чолі з М. Пушкарем. Повстання, яке при таємній підтримці московських можновладців розросталось в Україні, створило зручне тло для висунення Росією нових вимог до українського уряду, що й було зроблено Б.М. Хитрово на раді в Переяславі в лютому 1658 р.
Маючи певні ілюзії щодо можливості і бажання царського престолу приборкати повстання в Україні, гетьман І. Виговський під тиском Москви погодився на її основні вимоги: виведення козацьких військ з Бихова та введення царських воєвод в українські міста. Проте приїзд Хитрово не вніс заспокоєння у ситуацію в Україні. Навпаки, неофіційно підтримавши М. Пушкаря, він спровокував подальше розростання конфлікту. Наказ царя обом сторонам конфлікту примиритись і розпустити війська означав, що Москва хотіла зберегти сили повстанців у недоторканності як противагу Виговському і розраховувала, спираючись на них, поступово обмежити владні повноваження козацької адміністрації.
Саме небажання капітулювати перед інтеграційними планами російського престолу привело український уряд до перегляду свого зовнішньополітичного курсу: взимку 1658 р. він підписує договір з татарами та йде на зближення з Польщею. Російський уряд тим часом з квітня 1658 р. почав практично готуватись до введення воєвод в українські міста, поставивши їм завдання розвідати фінансові і податкові можливості Війська Запорозького. Царський уряд прагнув усіляко обмежити козацький вплив на міське життя, передавши адміністративний апарат у руки міщанства, дії якого безпосередньо мали контролювати воєводи. Активно проводити курс на «примирення» гетьманського уряду і повстанців, а фактично сприяти «замороженню» конфлікту, в Україну навесні 1658 р. прибули царські посли І. Опухтін, І.А. Алфімов, Н.Х. Волков та П.Д. Скуратов. Але паралельно з цими «миротворчими» заходами Росія активно готувалась до воєнних дій, для чого концентрувала та доукомплектовувала Бєлгородський полк.
Подальше зволікання з прийняттям адекватних ситуації політичних рішень загрожувало повною втратою гетьманським урядом контролю не лише над розвитком подій, але й над стратегічно важливими територіями на лівому березі Дніпра та півдні Білорусії. Окрім того, перед старшиною почала вимальовуватись реальна перспектива втратити виборені в тяжкій війні з поляками «волі» та владу і перетворитись у справжніх царських холопів - позбавлених усяких політичних прав і залежних виключно від ласки самодержавного монарха.
Розгром гетьманом Виговським у союзі з татарами основних сил повстанців під Полтавою та загибель М. Пушкаря зруйнували всі плани царського уряду, основою яких була гра на протиріччях між гетьманською та опозиційною партіями, та перешкодили відправці царських воєвод в українські міста. Це була політична поразка Москви та її прихильників в Україні, яка послабила вплив російського престолу на українські справи.
Героїчна оборона Конотопа дозволила гетьману Виговському мобілізувати сили й вирушити на допомогу місту. В його розпорядженні була символічна підтримка від короля Речі Посполитої - близько 5 тис. жовнірів під командою коронного обозного Анджея Потоцького, а також козацькі полки та наймані загони молдаван, німців, поляків - загалом понад 55 тис. війська. Крім того, на допомогу прибула кримська орда на чолі з ханом, чисельністю близько 40 тис. вояків.
При наближенні до Конотопа вірні гетьману війська та татари 24 червня 1659 р. розбили передовий російський загін поблизу с. Шаповалівка й форсували р. Соснівка. На світанку 28 червня у бій проти військ Трубецького Виговський кинув частину сил, а решту козацьких полків і татар залишив у засідці за рікою. Зав'язавши бій по всій лінії фронту, гетьман віддав наказ про відведення своїх полків на вихідні позиції, імітуючи при цьому панічну втечу. Молодий російський воєвода князь Семен Пожарський, поставлений на чолі російської кінноти, гарячково кинувся переслідувати супротивника і, форсувавши Соснівку, потрапив у заздалегідь підготовлену пастку. Тим часом козаки за наказом старшин зруйнували міст, а перед тим загатили річку. Внаслідок цього вода почала заливати луки, унеможливлючи вдале маневрування важкої російської кінноти. Фланговий удар татарської орди та українських полків спричинив майже суцільне винищення корпусу Пожарського. Сам родовитий воєвода, а з ним ще й князі С. Львов, двоє Бутурліних та інші потрапили в полон. За образливу лайку на адресу кримського царя (як називали татари ханів) було страчено князя Пожарського, а після нього й велику кількість російських військовополонених, мотиви чого досі не до кінця з'ясовані істориками, адже людський товар кримська знать воліла за ліпше продати, а не знищувати.
Наступного дня український гетьман і кримський хан повели свої війська до Конотопа. Після жорстокої поразки напередодні Трубецький не наважився прийняти бій, а почав табором відходити до російського кордону. Помітивши цей маневр ворога, після заходу сонця Г. Гуляницький здійснив сміливу його атаку, в результаті якої до рук козаків потрапили багаті трофеї, 7 гармат, інша зброя та боєприпаси. Трохи згодом, під покровом ночі ворожий табір атакувала й кіннота Виговського та татарська орда. Їм вдалося розірвати оборону царського війська та завдати йому чималих втрат. Лише та обставина, що за маневром кінноти не встигла розгорнути свій наступ козацька піхота, порятувала Трубецького від цілковитої поразки. Проявивши мужність і самовладання російським ратникам вдалося витіснити козаків і татар зі свого табору та знову зімкнути оборонний рубіж.
Під час нічного штурму неабияку військову доблесть продемонстрував й український гетьман. Рубаючись у передніх лавах, він декілька разів мало не загинув. Так, одного разу вороже ядро поцілило в коня, на якому він сидів, а іншого - його було поранено в руку.
Загалом же в боях під стінами Конотопа загинуло близько 4 тис. козаків і 6 тис. татар. Загальні втрати армії Трубецького склали від 40 до 55 тис. вбитими і полоненими. При оцінці масштабів конотопської катастрофи для російської сторони хрестоматійним є визнання російського історика С. Соловйова: «цвіт московської кінноти, котра здійснила щасливі походи 54-го і 55-го років, загинув протягом одного дня… Ніколи вже після цього цар московський не був у змозі вивести в поле такого значного війська. У жалобній одежі вийшов Олексій Михайлович до народу, і жах охопив Москву…»
Головна битва кампанії відбулась 28 червня 1659 р. під Конотопом в районі с. Соснівка. Проведений аналіз джерел дає підстави стверджувати, що у цій битві росіяни втратили вбитими 15-20 тис., козаки - 4 тис., а татари - 6 тис. чоловік. Перемога козацько-татарського війська у цій битві мала в своїй основі три причини. Перша. Низькі бойові якості російської дворянської кінноти в оборонних польових битвах та непридатність царського війська, набраного із ополченців, до оперативного маневрування на полі бою. Друга. Недооцінка воєводами противника і як наслідок - нерозвідана місцевість, де передбачалось вести бойові дії з ворогом, чисельність якого була невідома. Третя. Блискуче використання гетьманом Виговським стратегії концентрованого удару, забезпечене несподіваним обхідним маневром і вчасним використанням прихованого резерву.
Зазнавши поразки під Конотопом, кн. Трубецький 4 липня відступив до Путивля, а Росія почала готуватись до боїв на власній території: 5 липня 1659 р. виходить новий указ про набір даточних людей на солдатську службу, Трубецькому дається наказ зайняти оборону між Путивлем і Севськом. На початку липня Росія переходить в оборонний стан.
Такий розвиток подій дає нам підстави стверджувати, що українсько-російська війна закінчилась розгромом основних сил царського війська, які вторглись на українську територію, і вигнанням їх за межі України (основні воєнні дії завершились приблизно 4 липня, а війна в цілому - на початку серпня 1659 р.). Воєнна перемога козацько-татарського війська в Україні була беззаперечною, але не повною, оскільки в руках опозиціонерів і російських гарнізонів залишались Київ, Гадяч, Полтава, Черкаська Грунь та декілька інших міст. Воєнна кампанія на півдні Білорусії завершилась локальною перемогою російських військ.
Російська держава внаслідок розгрому своїх військ під Соснівкою та татарсько-козацького походу у внутрішні райони країни на початку серпня змушена була тимчасово відмовитись від встановлення повного військово-політичного контролю над територією Війська Запорозького. Накази кн. Трубецькому відправити частину полків у Бєлгород, а самому з основними силами відступити від кордону на тлі розпочатих у другій половині липня консультацій про місце з'їзду представників сторін для «приборкання кровопролиття» та «згоди» свідчили, що Москва під тиском воєнних поразок готова до переговорів із урядом гетьмана І. Виговського та згідна врахувати позицію української сторони.
Події наступних двох місяців (середина серпня - жовтень 1659 р.) після фактичного закінчення війни мали винятковий вплив на її остаточні підсумки. Політична переорієнтація більшості старшини на Росію (присяга царю й закликання російського війська), що обумовлювалась її невдоволенням тим варіантом Гадяцької угоди, яку ратифікував польський сейм, перекреслила військові здобутки гетьманського війська. Таким чином, ми доходимо дещо парадоксального висновку: збройна перемога у війні і політична капітуляція після неї.
Остаточні політичні підсумки війни, які разюче дисонували з безпосередніми воєнними результатами, були закріплені у Переяславських статтях 17 жовтня 1659 р. Росія добилась більшості із поставлених нею на початку війни цілей: увівши війська в головні міста України, вона встановила реальний військово-політичний контроль над Лівобережжям, отримавши прямий доступ до його матеріальних, фінансових та людських ресурсів; дістала можливість безпосередньо впливати на призначення гетьмана та іншої старшини, суттєво урізавши владні повноваження гетьмана і козацької ради у кадрових та інших питаннях; домоглась формальної згоди козацької старшини не проводити самостійної, а тим більше відмінної від московської зовнішньої та внутрішньої політики; витіснила козацьку адміністрацію з Білорусії, позбавившись у цьому регіоні небезпечного конкурента.
У Конотопіській битві блискучу перемогу здобули українські війська гетьмана І. Виговського, що розгромили багатотисячну армію Росії, яка у сімнадцятому столітті мала назву Московія, Московщина чи просто Московська держава, тож під «московитами», «москвою» слід розуміти «російські війська», «росіяни». Більшість українців і досі мало що знають не лише про саму битву, але й про українсько-російську війну 1658-1659 років. І це не дивно - радянська школа працювала гаразд. Історію цієї війни елементарно замовчували як російські дореволюційні (за винятком С. Соловйова), так і радянські історики, тому годі шукати бодай згадку про війну в радянських підручниках. Лише українські історики в діаспорі розповідали про неї. Нагадування про блискучу перемогу українських військ над росіянами було адто болючим для російської імперської свідомості. Крім того, Конотопська битва самим фактом свого існування в історії руйнувала міф про «дружбу російського та українського народів» та про одностайне прагнення українців до «воссоєдінєнія» з «братами». Ось чому події Конотопської битви цо цих пір є невеліковною «болячкою» та більмом в оці мід двома народами.
Отже, основною причиною українсько-російської війни 1658-1659 рр. була концептуальна несумісність підходів гетьманського та царського урядів щодо подальшого розвитку двосторонніх відносин: Росія, прагнучи стати наймогутнішою потугою на сході Європи та у православному світі в цілому, бажала інтегрувати Україну до складу Російської держави, а Україна - навпаки, прагнула зміцнити свою власну державність під крилом Москви, але без реального включення в російський владний простір. Регулярні воєнні дії війни можна розділити на три єтапи: перший - кінець вересня - середина грудня 1658 р., другий - середина грудня 1658 - друга половина березня 1659 р., третій - кінець березня - початок серпня 1659 р.
Для досягнення своїх політичних цілей в Україні царський уряд використовував методи ігнорування законних рішень козацької ради, політичного шантажу, гри на протиріччях між різними соціальними і політичними угрупованнями українського суспільства тощо. Політична перемога Росії у війні означала початок процесу розчинення суспільних і державних інститутів козацької держави в загальноімперських органах управління. Результати війни засвідчили сумний факт відсутності сприятливих зовнішньополітичних умов для подальшого розвитку прогресивних буржуазних перетворень у соціально-економічній сфері України, які відбулись у перші роки Визвольної війни. З часу встановлення царською владою політичного контролю над Україною єдино можливою тенденцією для останньої могла бути лише поступова реставрація феодально-кріпосницьких порядків.
Для України основним наслідком війни була наступна втрата незалежності та початок процесу інтеграції її соціально-економічного простору із європейського світу-економіки в світ-економіку «Московія».
У європейському контексті наслідки війни означали послаблення геополітичних позицій Речі Посполитої та посилення у Східній Європі впливу і ваги Росії, яка в черговий раз активізувала свої зусилля, спрямовані на реалізацію планів щодо об'єднання всіх «руських» та інших православних земель у єдиному величезному православному царстві. Окрім того, європейський світ-економіка втрачав єдину на сході Європи країну з пробуржуазним типом суспільних відносин.
Попри всі подальші події та невикористані можливості в боротьбі за незалежність, Конотопська битва була і залишається одним зі славних символів національно-визвольної боротьби українського народу, засвідчуючи високі моральний дух і рівень військового мистецтва українського війська. Її досвід ще раз показав, що будь-які воєнні звитяги залишаються безрезультатними, коли відсутня єдність народу, а фундаментальна справа створення держави підмінюється боротьбою за інтереси одного класу, групи чи партії, що має своїм наслідком громадянські конфлікти й війни, втрату незалежності й встановлення влади іноземних колонізаторів.
Список використаної літератури
1. Антонович В. Про козацькi часи на Українi. - К., 1991. - С. 143-153.
2. Апанович О.М. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі. - К.: Либідь, 1993.
3. Аркас М.М. Історія України-Русі. - Одеса: Маяк, 1994. - 392 с.
4. Борисенко В.Й. Курс української історії: з найдавніших часів до ХХІ ст.: Навч. посіб. - К.: Либідь, 1996. - 616 с.
5. Будзиновський В. Нашi гетьмани. - Тернопiль, 1990. - С. 23-85.
6. Бульвінський А.Г. Битви ХVII століття. Україна і європейський контекст // Військо України. - 1996. - №1 - 2. - С. 32 - 35.
7. Бульвінський А.Г. Гетьманські вибори середини ХVII ст.: практика й аналіз // Соціологія і вибори: Матеріали круглого столу. - К.: ІСД, 1997. - С. 41 - 43.
8. Бульвінський А.Г. Історичні передумови українсько-московської війни 1658-1659 рр. у загальноєвропейському контексті // Ноосфера. - 1995. - №1. - С. 29 - 32.
9. Бульвінський А.Г. Конотопська битва 1659 р. // Український історичний журнал. - 1998. - №3. - С. 76 - 83; №4. - С. 33 - 43.
10. Бульвінський А.Г. Коротка порівняльна характеристика 26 найбільших битв на території України в 17 столітті // Нова політика. - 1995. - Червень-липень. - С. 55 - 60.
11. Бульвінський А.Г. Похід кн. Г.Г. Ромодановського на Україну восени 1658 року // Нова політика. - 1998. - №1. - С. 18 - 24.
12. Бульвінський А.Г. Штурм Конотопа російськими військами 28 - 29 квітня 1659 р. // Київська старовина. - 1997. - №6. - С. 142 - 148.
13. Величко С.В. Літопис. Т. 1. - Київ: Дніпро, 1991. - 371 с.
14. Верстюк В.Ф., Дзюба О.М., Репринцев В.Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення: Хронологічний довідник. - К.: Наукова думка, 1995.
15. Володарi гетьманської булави: Iсторичнi портрети. - К., 1995. - С. 253-385.
16. Гайбонюк В.Д. Богдан Хмельницький українській і світовій історії (до 400-річчя Богдана Хмельницького): Навч. посіб. - Рівне: Державне редакційно-видавниче підприємство, 1996. - 244 с.
17. Гетьмани України: Iсторичнi портрети. - К., 1991. - С. 45-93.
18. Горобець В. Конотопська битва 1659 р.: причини та наслідки (у пошуках передумов Руї ни) // Конотопська битва 1659 р.: Збірка наук. праць. К.: Видання Центру східноєвропейських досліджень, 1996. - 178 с.
19. Горобець В. Незнайома Кліо. Таємниці, казуси і курйози української історії. Козацька доба/ В. Горобець, Т. Чухліб. - К.: Наукова думка, 2004 р. - 310 с.
20. Грушевський М. Історія української козаччини // Вітчизна. - 1989. №1-11.
21. Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVII-XVII ст.: кордони, населення, право. - К., 1996.
22. Дві Русі // За заг. Ред. Л.Івшиної. - К, 2003.
23. Довжук І.В. Історія України:імена, події, факти (середина ХVІІ-ХІХ ст.): Навчальний посібник. - Луганськ: Вид-во Східноукр. Нац. ун-ту, 2001. - 32 с.
24. Донцов Д. Iсторiя розвитку української державної iдеї. - К., 1991. - С. 9-18.
25. Дорошенко. Д. Нарис історії України. - К., 1991. - Т.1-2.
26. Експансіонізм Москви щодо України 1657 р. // Пам'ять століть. - 1997. - №6. - С. 2 - 12.
27. Історія України в особах: ІХ-ХVІІІ ст./В. Замлинський. - К.:Україна, 1993. - 369 с.
28. Історія України / В.Ф. Верстюк та ін.; Під ред. В.А. Смолія. - К., Альтернатива, 1997. - 416 с.
29. Конотопська битва 1659 року. Збірка наукових праць. - К, 1996.
30. Кормич Л.І., Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів до ХХІ ст.: навч. посіб. - Х.: ООО «Одіссей», 2001. - 480 с.
31. Крип'якевич Іван. Історія українського війська. - Вінніпег, 1953.
Подобные документы
Створення та організація Тевтонського Ордена. Політична історія Ордену в XIII-XVI ст. Підкорення Пруссії і агресія проти прибалтійських народів. Зміна політичного і військового клімату у Європі після Грюнвальдської битви. Ліквідація Тевтонського Ордена.
реферат [27,7 K], добавлен 23.08.2010Темперамент Богдана Хмельницького. Прихід його на Січ. Підготовка до національно-визвольної війни. Перші битви. Державотворчі процеси Богдана Хмельницького. Організація війська. Московський протекторат. Переяславська рада. Останні звершення гетьмана.
реферат [32,0 K], добавлен 11.12.2007Причини і мотиви походу Речі Посполитої на Україну. Становище України перед Батозькою битвою 1652 р. Рух невдоволення серед козаків Чернігівського полку. Хід битви та її наслідки в ході національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького.
реферат [1,8 M], добавлен 19.05.2010Молоді літа Богдана Хмельницького. Життя та політична діяльність Богдана Хмельницького. Гетьманування Богдана Хмельницького. Смерть Гетьмана. Богдан Хмельницький зробив перші кроки до незалежної України.
реферат [391,8 K], добавлен 09.11.2002Стан козацтва як соціальної верстви після смерті Богдана Хмельницького, боротьба за владу над козацьким військом прибічників. Правління Івана Виговського, війни з Московським царством і її результати. Місце в історії гетьмана Скоропадського та Мазепи.
реферат [44,5 K], добавлен 25.03.2010Україна після смерті Б. Хмельницького. Наступники великого гетьмана. Усунення з гетьманства Юрія Хмельницького. Гетьман Іван Остапович Виговський. Внутрішня та зовнішня політика Виговського та вибух соціальної боротьби. Війна з Московською державою.
реферат [33,0 K], добавлен 03.12.2010Берестейська унія: причини, хід, наслідки. Популярність ідей уніатства в Речі Посполитій після укладення Люблінської унії. Реформаційний рух у Західній Європі, який викликав негативну реакцію католицької Церкви. Вплив Реформації на українські землі.
курсовая работа [46,6 K], добавлен 12.12.2013Визвольна війна українського народу середини XVII ст. Оголошення Богдана Хмельницького гетьманом, його перша битва на Жовтих Водах. Проблема реорганізації адміністративно-територіального устрою України та зміцнення державних інституцій, самоврядування.
реферат [34,7 K], добавлен 04.11.2009Україна після смерті Б. Хмельницького. Обрання писаря Івана Виговського наступним гетьманом. Продовження зовнішньополітичного курсу Хмельницького. Виникнення заколоту на Січі та його придушення. Боротьба з Московською державою, Гадяцький договір.
реферат [30,5 K], добавлен 29.04.2009Характеристика Лівобережного реєстрового війська другої половини XVII століття. Місце гетьмана і старшин, поділ війська. Використання вогнепальної та холодної зброї. Руїна - період в історії козаччини, що наступив після смерті Богдана Хмельницького.
дипломная работа [140,1 K], добавлен 04.02.2011
