Україна після Берестейської уніії

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Берестейська унія : причини, хід, наслідки

1.1 Характеристика Берестейської унії

1.2 Причини Берестейської унії

РОЗДІЛ 2. Наслідки Берестейської унії

2.1 Наступ католицизму

2.2 Реформаційний рух

РОЗДІЛ 3. Україна після Берестейської уніії

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Берестейська унія -- рішення Київської митрополії Руської православної церкви на території Речі Посполитої розірвати стосунки з Константинопольським патріархатом та об'єднатися з Апостольською Столицею у 1596 за умов підлеглості православних Папі Римському, визнання основних католицьких догм і збереження православної обрядності. Унію формально й офіційно проголошено на церковному соборі в Бересті 1596 року.

Ця подія - одна з найважливіших подій в історії церковного життя в Україні, яка була викликана необхідністю виправити наслідки церковного розколу між Римським Престолом та Константинопольським Патріархатом, який відбувся у 1054. Кроки до цього робилися не один раз, але реальні можливості полагодження цього питання склалися лише в 16 ст. Цьому сприяла кризова ситуація, у якій перебувала православна церква в Україні. Проявами її були - занепад церковної дисципліни, непорозуміння між церковними братствами та ієрархією, зазіхання новоствореного (1589) Московського Патріархату, непродумані кроки Константинопольського та інших східних патріархів, тощо. Важливим фактором, що спонукав до укладення унії з Апостольською столицею, була необхідність протистояти подальшій латинізації та полонізації української світської еліти, а також добитися зрівняння в правах українського духовенства з латинським. Ідея укладення унії знайшла прихильників і в польських державних та церковних колах, які мали тут свої розрахунки. Однак, як показав дальший розвиток подій, їхні сподівання не справдилися.

Для подальшого зміцнення Речі Посполитої, як вважали польська влада і католицькі кола, було необхідно об'єднати православних українців і білорусів з поляками-католиками. Православні єпископи також виступали за об'єднання церков, але при цьому інтереси православних і католицьких ієрархів, так само як і їх бачення ролі і становища майбутньої уніатської церкви, були зовсім різними.

У 1590 р. частина православних єпископів вступила в таємні переговори з польським королем Сигізмундом III, висловивши бажання приєднатися до католицької церкви. У 1595 р. єпископи Луцький К. Терлецький і Володимирський I. Потій після видання королем універсалу, у якому він сповіщав про перехід православних єпископів до унії, вирушили до Риму і визнали владу Папи Римського. У жовтні 1596 р. король Сигізмунд III і київський митрополит М. Рогоза за дорученням Папи Римського Климентія VIII скликали в Бресті церковний собор для офіційного проголошення унії.

Відбувся розкол собору на два окремі - православний і уніатський. Православний собор відхилив унію; уніатський - проголосив унію, визнав владу Папи Римського, прийняв основні догмати католицької церкви, зберігши проте православні обряди та церковнослов'янську мову. Уніатським єпископам обіцяли сенаторські звання (ця обіцянка залишилася невиконаною). Уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від податків, уніатська шляхта дістала право обіймати державні посади нарівні з католицькою шляхтою, а уніати-міщани зрівнювалися у правах з католицьким міщанством.

Польській уряд вважав унію обов'язковою для всіх православних на території Речі Посполитої. Православна релігія опинилася на становищі незаконної. Унія насаджувалася силою. За допомогою Берестейської церковної унії польські пани й католицьке духовенство сподівались денаціоналізувати й ополячити український і білоруський народи. Українські та білоруські селяни, міщани, козаки стійко боролися проти нав'язування католицтва та унії. Це була боротьба проти феодально-кріпосницького і національно-релігійного гніту, проти панування шляхетсько-католицької Польщі. Вона мала національно-визвольний характер.

РОЗДІЛ 1. Берестейська унія : причини, хід, наслідки

1.1 Характеристика Берестейської унії

Берестейська унія як така - тобто Берестейський собор 1596 р. та події, що передували йому, - віддавна є предметом багатьох досліджень. Здається, що мало яка історична подія знайшла таке різнорідне висвітлення і такий неоднозначний підхід. Українські, російські, польські, німецькі, французькі й інші історики підходять до неї з різних позицій, і прихильно, і неприхильно.

Українська Церква перебувала у принизливому становищі. Слід відзначити, що, на відміну від західного християнства, охопленого реформами, східне переживало кризу. Але, не маючи власної держави, Українська Церква була особливо занедбана, її духовенство повністю залежало від владних структур. Занепад релігійної освіти негативно відбився на інтелектуальному, культурному рівні священицтва. До цього ж вела практика втручання світської влади у кадрові проблеми. Константинопольський патріархат не цікавився справами Української Церкви, обмежуючись отриманням грошей. До речі, від нього поступово відходила Московська Церква, особливо після утворення 1589 р. свого патріархату. Вона активізувалася у співдії з царем щодо розширення володінь, посилення впливу на Українську Церкву. Але Київська митрополія, орієнтована на Захід і зближення з Римом як центром Вселенської Церкви, відстоювала свою незалежність. Вона не сприймала політики Московської Церкви щодо державної домінації, автокефальної ізоляції і відкидала заклики Константинополя, зокрема патріарха Теофана: "Жити у згоді з Москвою, яка є однієї віри з нами і під загрозою клятви не піднімати зброї проти Москви Гудзяк Б. Криза і реформа. - Львів:Інститут Історії Церкви Львівської Богословської Академії, 2002. - ХVІ + 426 с..

За таких обставин ієрархи Української Церкви у пошуках радикальної розв'язки нагальних проблем Церкви дійшли висновку про Унію з Римом. Цим заходом передбачалося: порвати з Константинополем і створити самостійний Київський патріархат, підпорядкований безпосередньо Апостольському Престолу; при цьому забезпечивши збереження православного обряду з літургійними традиціями Східної Церкви; шляхом Унії зрівняти Українську Церкву у правах з Польською Латинською, а її ієрархію і духовенство у привілеях - з католицьким, зокрема у правах на сенаторство. Головна ідея Унії - вивести Церкву з глибокої кризи, відтак врятувати її та окремішність української нації. Наміри української ієрархії цілком вписувалися у курс Флорентійської Унії і відповідали її умовам. "Справа Флорентійської Унії, принаймні на ідейно-концептуальному рівні, залишалася живою в Україні, - слушно зауважував львівський історик Церкви Іван Паславський. - Що більше, сміємо твердити, що весь духовний розвиток України того часу йшов дорогою флорентійського екуменізму, тобто по шляху дальшого зближення з Заходом" Паславський Іван. Вказана праця. - С. 37.. Про це переконливо свідчить звернення української церковної і світської еліти до Папи Сикста IV 1476 р. Усвідомлюючи геополітичне становище України на перехресті західної і східної цивілізацій, Католицької і Православної Церков, вони підтримали інтеграцію церковних традицій, схвалили постанови Флорентійського Собору і визнали Папу главою Вселенської Церкви, частиною якої була Українська.

Відчутного імпульсу унійному процесу надав Белзький синод, скликаний митрополитом Михайлом Рогозою у червні 1590 р., на якому було схвалено спільний лист про потребу негайного оновлення Української Церкви. Для опрацювання стратегії оновлення й організації необхідних заходів вирішено збирати синоди щорічно. Чотири єпископи на чолі з Кирилом Терлецьким підписали заяву про злуку з Римом та перехід Української Церкви до Апостольського Престолу зі збереженням східного православного обряду.

Важливою подією унійного процесу стало приєднання до українських єпископів 1593 р. Іпатія Потія, видатного церковного діяча, письменника і богослова, діяльність якого тісно пов'язана з Берестейською церковною Унією 1596 р. "Іпатій Потій цілком заслужено вважається "апостолом Унії", - відзначав І. Паславський. - Включившись у церковно-громадське життя у вже зрілому віці, він дуже скоро зробився головним речником ідеї оновлення Української Церкви шляхом з'єднання її з Апостольським Престолом у Римі" Паславський Іван. Іпатій Потій. До 450-річчя від дня народження // Ратуша. - 1991. - 28 вересня.. Будучи Берестейським каштеляном, потім Володимирським і Берестейським єпископом Іпатій Потій брав активну участь в українському суспільно-культурному русі. Непересічного діяча підтримували король Сигизмунд III і особливо князь К.Острозький, який теж схвалював Унію. До речі, у листі до єпископа саме він виклав умови об'єднання Української Церкви з Римом: зберігався східний (грецький) обряд, заборонялося навернення православних до латинської церкви, українське духовенство отримувало рівні права з латинським, а владики - місця у сенаті і сеймі ставилося питання про поширення духовної і світської освіти, а також те, що Унія повинна охопити усі Східні Церкви, включно з Московською Там само. - 30 вересня - 1 жовтня.. Отож, створений деякими істориками образ К.Острозького як запеклого противника Унії виглядає дещо інакше. Безумовно, його концепція мала екуменічний характер, але її ахіллесовою п'ятою була думка про те, що Українська Церква повинна вступати в унію тільки спільно зі всіма Східними, що, враховуючи церковну політику Москви, було нереальним.

Головна ідея Унії - відновлення єдності із Вселенською Церквою під верховенством Папи Римського і юридичної незалежності від Константинопольського патріархату, відтак від Москви й утворення повноправної самостійної помісної Церкви - відразу ж здобула багато прихильників серед українського духовенства, яке усвідомлювало, що це єдиний шлях збереження й розвитку Церкви у тодішній складній геополітичній ситуації. Є свідчення, що у ході візиту до Львова 1595 р. навіть патріарх Єремія, переконавшись у глибокому занепаді Української Церкви, під час зустрічі з І. Потієм і К.Терлецьким не заперечував їх намірам возз'єднатись з Апостольським Престолом Сеник С. Передумови Берестейської Унії // Основні документи Берестейської унії. - С.57-58.. Серед прихильників Унії був польський король Сигизмунд III, ієрархія Латинської Церкви. Зокрема, один із її ідеологів Петро Скарга слушно зазначав, що в умовах, коли Константинопольський патріарх залежить від Туреччини, а Московська Церква обслуговує світську владу, Унія Української Церкви з Католицькою необхідна для її порятунку. Ініціативу українських єпископів підтримав Папа Римський Климентій VIII, інформований про стан Церкви і зацікавлений у її відновленні, оскільки був прибічником екуменічного процесу. Правда, деякі історики, навіть сучасні, вважають, що "апостольська столиця розглядала Унію з позиції проникнення впливів далеко на схід слов'янського світу й намагання повністю підпорядкувати Київську Церкву" Євсєєва Т.М. Церковна еліта та її роль у процесі формування політичної самосвідомості в Україні // Український історичний журнал. - 1999. -№ 2. -С.99..

1.2 Причини Берестейської унії

Ідея унії -- злуки Православної і Католицької Церкви ніколи не зникала. Уже в XI ст. було кілька спроб поєднати Церкви, що розділилися в 1054 році. В XII ст. Петро Клюнійський та Ансельм Кентерберійський шукали шляхів для їх поєднання. Але обопільна ворожнеча, фанатичні ексцеси збільшували відчуженість. Взаємну неприязнь розпалювала літературна полеміка поміж греками та католиками, яка «копала прірву між обома Церквами», -- пише митрополит Іларіон.

Тяжкий стан Візантійської імперії, якій загрожували вороги з усіх боків, викликав спробу цісаря Михаїла VIII шукати допомоги у папи Григорія X, якому він обіцяв за це прийняти унію. В 1274 р. був скликаний у Ліоні собор, на якому ухвалено, що Грецька Церква, зберігаючи свої догмати та обряди, має лише визнати примат папи, але унію не прийняло ні духовенство Греції, ні народ.

Станом на початок 90-х рр. XVI ст. населення України та Білорусії умовно можна поділити на декілька груп, беручи за основний критерій їх відношення до можливої унії. Першою такою групою можна назвати прихильників унії, до яких належали єпископи та значна частина вірних. Друга група, до якої входили братства й більшість населення - відстоювали православ'я і категорично виступали проти унії. Одначе, зводячи тогочасну ситуацію до такого простого розділення населення, ми упускаємо ще не менш як дві групи людей, які можливо й не були настільки чисельними, але відіграли не менш значну роль при формуванні засад єдності з Римом. Перша група населення, яку представляла державна влада Польщі та представники монашого ордену єзуїтів, і речником якої був отець-єзуїт Петро Скарга, виступила не за унію церков, а за приєднання української та білоруської церков до римокатоцицизму. Другу групу репрезентував відомий український магнат Костянтин (Василь) Острозький. Він та його прихильники виступили за можливість унії, але лише тоді, коли до Риму приєднається й Москва.

Варто зазначити, що перші реальні потяги до зміни правового статусу української церкви можна датувати публікацією 1577 р. книги видатного проповідника і полеміста Петра Скарги, що мала назву «Про єдність Церкви Божої під єдиним пастирем». Заради справедливості треба зазначити, що до великої міри провину за низький рівень релігійної культури руського народу Скарга покладав на його поневолення латинською аристократією, світською і духовною. Польський єзуїт мав добрі наміри і його щиро непокоїв занепад в Руській церкві. Однак головну причину такого стану він бачив переважно в одруженому духовенстві, слов'янській мові літургії, низькому авторитеті ієрархії серед вірних, а не у несприятливих історичних обставинах розвитку Руської, так само, як і цілої Східної церкви. Софія Сеник "Передумови Берестейської унії" / "Основні документи Берестейської унії" / Львів: Свічадо, 1996. С. 9 Його в'їдливі вислови, дещо пом'якшені у Другому виданні книги, напади на руські звичаї, а також заклик до кожного зокрема перейти до Латинської церкви навряд чи могли зробити прихильними до ідеї церковної унії з Римом руські провідні верстви. Власне, найбільш негативним моментом Скарги було те, що він не бачить майбутнього українського народу в разі, якщо останній не навернеться до римо-католицизму. Вже сама назва його праці містить частину цієї програми. Мислитель розуміє "єдність" лише у варіанті "послуху". Унія для Скарги не може бачитися як злука рівних у своїй достойності церков, розбрат яких породжений взаємною непоступливістю в питаннях, що не порушують основ віри. Вищість католицької віри і церкви для нього не підлягає сумніву і повинна бути прийнята як аксіома, адже правду Євангелія бережуть якраз і винятково католики. Навіть свою готовність видати книжку про унію Скарга пояснює "жалощами" до "руського народу", що загруз у глибокій і згубній омані.

Завданням унії, за Скаргою, є не примирення посварених братів, а повернення православних під главенство Папи. Видимий і строго інституалізований характер церкви знаходить, за Скаргою, вияв і в юридичному оформленні церковних порядків: римські єпископи, вслід за апостолом Петром, з Божого права наділені привілеями і найвищим пастирством. Сама sиссеssіо ароstоlіса розуміється як правова наступність між папами й апостолами. Михайло Дмитрієв "Концепція унії в церковних та державних колах Речі Посполитої кінця XVI ст." / "Історичний контекст, укладення Берестейської унії і перше поунійне покоління" / Львів: Інститут Історії Церкви Львівської Богословської Академії, 1995. С. 48 - 50

Наступний проект церковного порозуміння виклав Костянтин Острозький у листі до нововисвяченого єпископа володимирського - Іпатія Потія, напередодні єпископського синоду в Бересті, що мав відбутися в червні 1593 р. Цей лист можна вважати проектом церковного порозуміння, як воно бачилось з боку українських мирян.

Князь, право голосу якого у церковних справах не піддавалося сумнівам, подав на розгляд ієрархії вісім укладених ним умов унії. Деякі з них співпадали з тими, які висували єпископи, про що йтиметься пізніше, а саме: щоби непорушними залишилися обряди Грецької церкви; щоби латинникам було заборонено перебирати церкви і церковні маєтності, щоби після укладення унії не приймати до Латинської церкви тих, хто бажатиме перейти до неї з Руської; щоби руські єпископи і священики мали ті самі права, що і латинські, а також, щоби хоча б деякі з руських владик одержали місця у Сенаті; щоби дозволено було закладати школи, особливо для освіти духовенства. Інші ж висунені Острозьким умови могли лише вразити Потія своєю нерозважливістю. Так, Острозький пропонував соборові вислати представників Руської церкви до чотирьох східних патріархів (проголошення московського ще не набуло визнання) для спільного укладення унії. Однак, знаючи становище патріархів під турками, не можливо було серйозно сприйняти таку пропозицію: Османська влада дуже негативно ставилась до будь-яких намірів осягнення єдності поміж християн, вбачаючи в цьому загрозу для свого панування над християнським населенням імперії. Інша пропозиція князя, щодо поїздки Потія до Москви з місією укладення унії з Римом, мала не менше вразити Потія нехтуванням його особистої безпеки. Добре обізнаний з історією церкви Потій пам'ятав, як повелися у Москві з митрополитом Ісидором. Обидві пропозиції щодо розширення кола учасників унії були далекими від реалій забаганками і вже тому нездійсненними.

Останнє за порядком, але далеко не останнє за значенням, бачення майбуття української церкви та держави в цілому репрезентували українські єпископи. На синоді 1590 р. чотири українські єпископи постановили і письмово зобов'язалися "за Божою допомогою визнати одного пастиря і правдивого наступника св. Петра на Римськім Престолі, святішого Папу, за нашого пастиря і нашого главу", але лише якщо будуть збережені "наші привілеї і вольності, відповідно до статей, що їх ми запропонуємо". І, передавши на руки єпископа луцького Кирила Терлецького відповідного листа, розпочалося вироблення саме тих статей "порозуміння", і стосовно церковних, і стосовно громадських справ. Щойно 1594 р. ці статті чи умови з'єдинення вже виразно вималювались в думках єпископів-ініціаторів. Ось яким був варіант знаних згодом в історії церкви умов Берестейського порозуміння.

Показавши грамоти і повноваження від цілої ієрархії, Кирило Терлецький, після відповідних нарад, за відомом короля Сигизмунда і Сенату держави, домовився з латинським кліром про умови майбутнього порозуміння. Серед соціальних та правових умов особливо виділяються наступні:

1. - Визнаємо першість Папи Римського в Церкві Божій і приймемо новий календар.

2. - На Королівській Раді владики мають мати місце на Сеймі між владиками-єпископами.

3. - Церковні маєтки, яким-будь способом, правом чи силою відняті, мають бути повернені, а всі фундації і дотації єпархій і монастирів потверджені.

4. - Руські ченці і духовники будуть вільні від уся-ких податків, і привернені до всяких вольностей, на що дається торжественна обітниця.

5. - Русь мирянська буде допущена: в містах - до Урядів міських, а в землях - до урядів земських і до всіх вольностей.

6. - Також і подружжя між поляками і русинами не будуть заборонювані.

7. - Ті всі умови будуть потверджені Сеймом і буде укладена державна Конституція, а посли руського духовенства будуть вислані до короля. А. Г. Великий, ЧСВВ. " З літопису християнської України " / Львів - Рим: Місіонер, 1999. - Книга IV. - С. 32-33. - З метою передання духу даних положень, останні подаються у правописі А. Г. Великого.

Такими були статті ієрархії, як основа тих умов, при дотриманні яких єпископи були готові поєднатися з Католицькою церквою, з Римом і Заходом. Це вже не були лише односторонні побажання князя Острозького, а серйозні й авторитетні взаємні обітниці двох договірних сторін. Їх практичність показує ясно, що ієрархія думала зріло і свідомо про церковне поєднання, в той час, як про проект Острозького цього, на жаль, не можемо сказати.

Відтак, саме вищенаведені положення були покладені в основу Головних Артикулів Берестейської унії до Папи і до короля, що їх підготувала Ієрархія Київської митрополії від 1/11 червня 1595 р., а також документів, що були схвалені 23 грудня 1595 року Папою Климентом VIII у Римі та 6 - 10 (16 - 20) жовтня 1596 р. Берестейським синодом.

РОЗДІЛ 2. Наслідки Берестейської унії

2.1 Наступ католицизму

Після укладення Люблінської унії популярність ідей уніатства в Речі Посполитій посилилася. Зміцнення католицизму на тлі втрати православґям своїх позицій дало змогу Ватикану розставити свої акценти в питанні церковного обґєднання. Метою унії було приєднання православної церкви до католицької з обовґязковим визнанням верховенства римського папи, тобто розширення сфери впливу Ватикану на схід та помітне збільшення церковних володінь. Ідею унії активно підтримував польський король, адже вона відкривала шлях для окатоличення та ополячення українських та білоруських земель, тим самим сприяючи консолідації Речі Посполитої.

Кризовий стан православної церкви створював у цей час умови не тільки для поширення ідей церковного єднання в українському суспільстві, а й для появи в ньому прихильників цієї ідеї. Наприклад, палкий прибічник та захисник православґя князь К. Острозький у своєму листі до папи зазначав: «Нічого не бажаю гарячіше, як єдності, віри і згоди всіх християн». З огляду на реалії такі настрої цілком зрозумілі. Люблінська унія посилила процес окатоличення та ополячення української еліти. І хоча мотиви тих, хто переходив у католицьку віру, були різними (для одних це шлях до привілеїв і посад, для других -- отримання рівних із поляками прав, для третіх -- прилучення, як вони вважали, до більш розвинутої культури), наслідок для православґя був один -- різке звуження каналів матеріальної підтримки. Адже саме князі та багаті роди свого часу будували храми, фінансували монастирі, відкривали школи при церквах. Особливістю цього періоду було те, що патронат-опіка, своєрідне середньовічне спонсорство церкві, поступово деформуючись, перетворюється на звичайне володіння церквою чи монастирем. Ці релігійні осередки заставляли, давали в посаг, у спадщину, здавали в оренду, обмінювали та продавали. Світська влада дедалі активніше проникає в церковне життя. Тепер вже не митрополит призначав єпископів, їх висували або ж пани -- рада, або ж сам великий князь, що відкрило доступ до вищої ієрархії світським особам, які не тільки не переймалися церковно-релігійними інтересами, а виявляли виключно матеріальну зацікавленість, зберігаючи при цьому свої світські звичаї -- полювання, банкети, насильства, розпусне життя та ін.

Такі обставини спричинили моральну деградацію церковної ієрархії, загальну дезорганізацію та занепад православної церкви. Вона вже не могла бути гарантом збереження національних традицій та осередком культурного життя. Церковна криза зумовила втручання в релігійні справи міщанства, організованого в братства. Активно протидіючи окатоличенню та полонізації українців, братства спробували взяти під свій контроль церковне життя, особливо діяльність церковної ієрархії. Почин братчиків було підтримано Константинопольською патріархією, яка надала Львівському Успенському братству права ставропігії (автономність, залежність безпосередньо від патріарха) і доручила нагляд за єпископами та духовенством. Поступово в частини вищої церковної ієрархії православної церкви визріває думка про доцільність унії з католицькою церквою. В основі таких настроїв були хитросплетіння егоїстичних інтересів духовенства та реальних потреб церкви. Прихильників унії не задовольняло втручання світської влади в релігійне життя, неконструктивна, на їхню думку, лінія Константинопольської патріархії, бажання не тільки зберегти власні земельні володіння, а й зрівнятися в політичних правах з католицьким духовенством. Свою роль у формуванні позиції уніатів відігравало й утворення 1589 р. сильного Московського патріархату, який одразу почав претендувати на канонічний та юридичний контроль над Київською митрополією і залежними від неї єпархіями в Речі Посполитій.

Два чинники сприяли активізації унійного руху в середині XVI ст. Спочатку, намагаючись убезпечити себе від реформації, польський король дозволяє єзуїтам розгорнути свою діяльність у Польщі (1564), а згодом і в Литві (1569). Внаслідок цього Річ Посполита за короткий час вкривається мережею єзуїтських навчальних закладів. Широкого розголосу набуває релігійна полеміка. Талановиті проповідники активно працювали на ідею унії. Так, Венедикт Гербест ще 1567 р. цілком резонно вказував православному духовенству на його неуцтво і темноту, як вихід із критичного становища він пропонував церковну унію. Інший відомий проповідник Петро Скарга обстоював Цю ж ідею у своєму відомому трактаті «Про єдність церкви Божої» (1577).

Поглиблювала розкол суспільства так звана «календарна реформа», проведена папою Григорієм XIII 1582 p., яка суттєво розвела у часі релігійні свята католиків та православних. Через це католики-феодали неодноразово порушували релігійні традиції українських міщан і селянства.

Намагаючись підняти престиж православного духовенства, подолати дискримінацію православних віруючих, водночас бажаючи вирішити власні інтереси, львівський єпископ Гедеон Балабан на зґїзді в Белзі (1590) став ініціатором підписання унії. До нього приєдналися луцький, турово-пінський та холмський єпископи. У 1595 р. папа Климент VIII офіційно визнав унію.

Юридичне оформлення унії мало відбутися 1596 р. у м. Бересті. Однак собор розколовся на дві частини -- уніатську та православну. Уніатська частина затвердила акт обґєднання церков та утворення греко-католицької церкви, яка підпорядковувалася Папі Римському. Було визнано основні догмати католицької церкви, водночас церковні обряди залишилися православними, а церковнослов'янська мова -- мовою богослужіння. Уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від сплати податків, уніатська шляхта нарівні з католицькою могла претендувати на державні посади. Крім того, уніатським єпископам було обіцяно місце в сенаті. Православний собор не визнав правомірності рішення уніатів. Усі спроби примирення були марними: незабаром сторони прокляли одна одну. Внаслідок цього унія замість консолідації ще більше поглибила розкол суспільства, започаткувала нову площину розшарування.

Після укладення унії розпочався масовий наступ на православну церкву. Унія насаджувалася силою, православні церковні маєтності передавалися уніатам, православні залишилися без вищої церковної ієрархії. Водночас уніати перебували в стані невизначеності, ніби між двома вогнями. Православні вбачали в них зрадників, а католики не вважали їх повноцінними громадянами, до того ж не виконали значної частини своїх обіцянок, даних на Берестейському соборі. Католицька верхівка вбачала в греко-католицькій церкві лише засіб поширення власного впливу, а не самостійну церковну організацію. Уклавши Берестейську унію, вона спочатку обґєктивно сприяє поширенню католицизму та ополяченню, але згодом прірва між українцями греко-католиками та поляками римо-католиками надзвичайно поглиблюється. Еволюція уніатської церкви в умовах ворожого оточення призводить до того, що 1848 р. розпочинається корінний злам: греко-католицьке духовенство відходить від пропольських настроїв, а уніатська церква, глибше інтегруючись у галицьке суспільство, заявляє про себе як про національну українську церкву.

Отже, форсований наступ католицизму на українські землі, що посилився після укладання Люблінської унії, мав своїм наслідком ополячення та окатоличення українського народу, вів до загальної дезорганізації та занепаду православної церкви, яка катастрофічно втрачала роль осередку культурного життя, гаранта збереження національних традицій. Берестейська унія була для Польщі зручною формою посилення своєї влади в українських землях, розширення сфери впливу католицизму, а для частини православного духовенства -- спробою підняти його престиж, подолати дискримінацію православних віруючих, вивести православну церкву з кризи.

2.2 Реформаційний рух

Позитивним наслідком реформаційних рухів було пробудження зацікавлення в рідній мові. Було здійснено переклад Святого Письма на українську мову (1561 р.), засновано друкарні (1578 р.), звідки в світ виходили православні книги.

Реформаційний рух у Західній Європі викликав негативну реакцію католицької Церкви, яка розпочала проти нього нещадну боротьбу.

Ще у 1534 році було засновано орден єзуїтів, який зібрав значні інтелектуальні сили і взяв до своїх рук справу виховання молоді. У1564 році король Сигізмунд 11 Август запросив єзуїтів до Польщі. Здобувши перемогу над протестантами, єзуїти зосередилися на критиці схизматів, як вони називали православних. Незабаром, після 1569 року, єзуїти рушили в Україну, засновуючи свої колегії у Львові, Кам'янці, Луцьку, Вінниці, Києві.

Активно діяли єзуїти на політичному поприщі. Вони створили теорію єдності держави і католицької Церкви, де обґрунтували ідею польського месіанізму, яку, перш за все, повинен був прийняти український народ. До цього треба додати принизливе становище православних, позбавлення їх права займати вищі посади, позбавлення православних священиків права засідати в Сенаті поруч з католицькими єпископами, позбавлення православних права відправляти церковні обряди тощо. Все це негативно відобразилось на становищі православної церкви.

Українська знать, яка не хотіла розлучатись зі своїм соціальним статусом, стала зрікатись православної віри. За короткий час до католицької віри перейшли Заславські, Вишневецькі, Слуцькі, Масальські, Чарторийські, Коропинські, Сангушки та ін. Тільки лічені українські магнатські роди лишалися відданими старій вірі. Давні традиції домінували серед дрібної української шляхти, але політично і економічно ця соціальна верства була надто слабкою, щоб зупинити процес окатоличення та полонізації. Зрада панівної верхівки української знаті мала тяжкі наслідки для всього народу. Україна втратила верству, яка могла впливати на політику Речі Посполитої з врахуванням інтересів українського народу.

Вплив Реформації на українських землях виявився не стільки в поширенні нових віровчень, скільки в застосуванні реформаційних ідей для оновлення православної церкви. Такі ідеї, як демократизація церкви, наближення її до народу, переклад Біблії та богослужбових книг на живу українську мову, заснування шкіл, друкарень, знайшли широкий розголос в Україні, особливо в діяльності братств. Православні українці отримали важливі засоби протидії поширенню католицизму на українських землях, пристосовуючи ідеї для власних потреб. Разом з тим боротьба протестантів з католицькою церквою стала зразком для православних в оновленні власної церковної організації. Цей вплив виявився, зокрема, у намаганні братств взяти під контроль діяльність духовенства, а також підготувати власні кадри європейських освічених священно-службовців. Під впливом Реформації національно-визвольний рух в Україні став під гасло боротьби за віру.

Важливим здобутком Реформації в Україні став переклад Святого Письма українською мовою. Найвідомішим є Пересопницьке Євангеліє (1556-1561).

Після Берестейської церковної унії виникає необхідність єдності всіх антиуніатських сил для боротьби з католицизмом. За таких умов формується новий тип братств, які об'єднували поряд з міщанами також представників православного духовенства та української шляхти. До таких братств належали Київське (засноване в 1615 р.) та Луцьке (засноване в 1617 р.), котрі відіграли помітну роль у суспільно-політичному й культурному житті України XVII ст. Проте в їхній діяльності реформаційні засади не посіли такого важливого місця, як, наприклад, у діяльності Львівського братства.

До особливостей братської Реформації віднесемо й те, що вона тісно пов'язана з антикатодицькою та антиуніатською боротьбою. Реформаційні ідеї набули певного поширення серед учасників антикатолицького та анти уніатського руху, а деякі нововведення в православній церкві було здійснено в дусі протестантизму. Другому сприяло те, що соціальний статус православної церкви в Україні після укладання Берестейської унії значно змінився. Цю церкву не визнавала державна влада, її ієрархії загрожувала ліквідація, а значну частину церковних земель було відібрано уніатами. Важливу роль у діяльності православної церкви в Україні в той час відігравали сільські та міські священики, котрі перебували фактично поза феодальною ієрархією церкви і не мали частки в її багатствах. Ці явища сприяли демократизації православної церкви в Україні в першій половині XVII ст. У вій фактично утвердився принцип виборності духовенства мирянами, котрі в церковних справах досить часто відігравали провідну роль.

Пропаганда кальвіністів, антитринітаріїв, діяльність близьких до Реформації православних діячів, а також братчиків -- усе це привело до того, що в українській релігійно-філософській літературі кінця XVI -- першої половини XVIII ст. реформаційні ідеї аж ніяк не були винятком. В одному з перших українських полемічних творів, який написано в 1577 р. Мотовилом проти книги Петра Скарги "Про єдність церкви божої під єдиним пастирем...", проводилася протестантська ідея папи-антихриста, піддавалася в дусі антитринітаризму сумніву віра в предвічність Христа, його божественна природа.

РОЗДІЛ 3. Україна після Берестейської уніії

На сьогоднішній день однозначного ставлення до Берестейської унії та її наслідків не сформовано. Великий масив вчених мають діаметрально противоположні думки щодо цього явища, однак безсумнівно сходяться на єдиній тезі - Унія справила колосальний вплив на історію та культуру України.

Берестейська унія не внесла спокою і не поєднала Церкви. Навпаки, крім двох -- православної і католицької -- з'явилася третя, уніатська. На боці уніатської були: митрополит, п'ять єпископів, визнання польським урядом, а головне -- могутня рука папи. На боці православних: два єпископи, багато чорного та білого духовенства і -- народ, їх зверхник, Царгородський патріарх, не був у стані боронити їх. Спроби православних звернутися до короля за посередництвом сеймиків та сеймів нічого не дали. Уніатська Церква залишалася в очах уряду єдиною правною Українською Церквою.

Тяжкий стан Православної Церкви погіршував внутрішній двоподіл: владики, частина шляхти та міщан пішли за унією, але більшість духовенства, шляхти з кн. К. Острозьким, більшість міщан та братств, селяни, а головне та нова сила, що організувалася за Дніпровими порогами -- козацтво -- залишилися при вірі батьків.

Менші чисельно прихильники унії розгортали колосальну енергію, зміцнюючи свої позиції та приєднуючи нових прихильників.

Слабого митрополита Михаїла Рогозу замінив у 1600 році єпископ Володимирський, талановитий Іпатій Потій, що був до того Володимирським старостою, людина з великими зв'язками, добрий промовець і дипломат. Роки 1595-1613 -- це «Потієва доба», характеризує його роль О.Б. Курилас. Твердою рукою взяв він керівництво митрополією і провадив справу до своєї смерті в 1613 році. «Не з Рогозою, а зо мною маєте діло», -- писав Потій у 1600 році до слуцького кліру, який не слухав його.

На той час православне духовенство не мало рівного митрополитові Потієві, але мало князя Костянтина Острозького, який останні роки свого життя присвятив боротьбі з унією та обороні Православної Церкви. Шукаючи підтримки, князь К. Острозький зблизився з кальвіністами. В 1599 році у Вільні відбулася Генеральна Конференція, на якій він заступав православну шляхту, а князь М. Радзівілл -- кальвіністичну. Але співпраця двох конфесій не наладналась, бо духовні кола вороже поставилися до кальвіністів і вимагали благословення патріарха. Благословення патріарх не дав, і Віденська Генеральна Конференція фактично на тому й скінчилася.

Найбільше значення в справі оборони Православної Церкви мала релігійна полеміка, участь в якій взяло чимало видатних, талановитих авторів. Ця полеміка велася з завзяттям, твори поширювалося переважно в рукописах, і вони викликали захоплення читачів."1 Тим часом православні втрачали свої храми, церковні маєтки, які переходили до уніатських владик.

Справу православних та уніатів розглядалося майже щороку на сеймі, в сенаті." Важливим було те, що нарешті король примушений був визнати, що український народ поділився на дві частини, і що уніати не можуть репрезентувати всього народу.

На тлі цих подій поглиблювалася денаціоналізація української шляхти: нащадки знатних родів переходили на католицтво або унію. Року 1608 помер князь К. Острозький, і серед української шляхти вже не було нікого, хто міг би заступити його. бо й діти князя перейшли на католицтво.

У перший час після Берестейської унії уніати відчули глибоке розчарування: вони сподівалися на допомогу і співпрацю латинського духовенства Польщі, на що нібито вказувало його ставлення до Собору в Бересті, насправді ж зустріли відкриту ворожість. Вже в королівському універсалі 15 грудня 1596 року немає згадки про право уніатських єпископів засідати в Сенаті, не зважаючи на те, що в цьому питанні папа звертався до короля. Релігійна боротьба підкопувала силу народу; полемічна література роз'ятрювала пристрасті. Після Берестейської унії виявився трагізм Української Уніатської Церкви, -- пише Вінтер: православні ненавиділи уніатів за зраду, а Римо-Католицька (Польська) Церква не вважала їх за повноцінних громадян, бо вирішальним для неї було питання національності. Поляки прагнули такого об'єднання Церков, щоб православні цілковито відмовилися від своїх догматів, історичної традиції, обрядів. Уніатська Церква стала тільки «терпимою» в Польщі, як терпимою була Православна. Польський історик, єпископ Ліковський, пише, що польське духовенство, замість притягати до себе уніатів, їх тільки принижувало. Але внаслідок цього Українська Католицька Церква не зв'язалася з польським урядом «стала головним заборолом української народности проти польонізації», -- писав Д. Дорошенко.

Високо оцінював Берестейську Унію митрополит Йосиф Сліпий, видатний історик Української Церкви. Вказуючи на велике значення для відродження і піднесення Української Церкви, він зауважував, що Унія стала ефективним засобом для формування українського народу як окремішньої нації: "Тільки єдність з Апостольським Престолом могла зберегти наш нарід від неминучого упадку". Адже переходячи у підпорядкування могутнього Риму, Україна віддалялася від Москви, захищалася від її експансії своєю вірою, водночас зберігала народ від спольщення Сліпий Йосиф, митрополит. Історія... - С. 30-113..

Берестейська Унія співпала з хвилею культурно-національного і суспільно-політичного пробудження українського народу на зламі XVI-XVII ст., що призвело до Національної революції середини XVII ст. Про причини, рушійні сили, характер і наслідки революції див.: Смолій З.А., Степанков В.С. Українська національна революція XVII ст. (1648-1676 р.р.). - Київ, 1999; Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький: націально-політичний портрет. - Київ, 1993; Сергійчук В.І. Іменем Війська запорозького: Українське козацтво в міжнародних відносинах XVI-середини ХУП століття. - Київ, 1991; Крип'якевич І. Богдан Хмельницький. - Львів, 1990; Грабовецький В.В. Селянський рух на Прикарпатті (ХУІІ-ХУШ ст.). -Київ, 1962; його ж. Західноукраїнські землі в період народно-визвольної війни 1648-1654 рр. - Київ, 1972. Обставини не дозволяли тоді українцям разом з народами Європи зберегти власну національну державу. Але завдяки Берестейській Унії вони мали власну незалежну Церкву, яка стала носієм релігійно-національної свідомості й зберігала ідентичність народу. У пастирському листі до духовенства "Як будувати рідну хату?" митрополит Андрей Шептицький 1942 р. писав, "що ідеалом національного життя українського народу завжди була і є "наша рідна всенаціональна Хата-Батьківщина". "Український нарід через довгі століття належав до різних держав, був розділений різними культурами, - зауважував митрополит, - Бог дав йому землю, що лежить на пограниччі двох культур, майже собі ворожих: східної і західної... Через злуку із Вселенською Церквою і західною культурою ми зискали силу зберегти наш нарід і наші традиції від противників, що нам їх відбирали. Історія нашої Церкви від кінця XVI ст. є доказом цього, є нашим оправданням перед усіма закидами, які нам роблять" Шептицький Андрей, митрополит. Як будувати рідну хату? // Митрополит Андрей Шептицький. Матеріали і документи (1865-1944 рр.) -Львів; Івано-Франківськ: Олір, 1995. - С. 90, 97..

Важливим наслідком Берестейської Унії став розквіт одного з найдавніших чернечих чинів - Чину св. Василія Великого в Україні, монастирі якого жили окремим життям, підлягали місцевим єпископам і відігравали невелику роль у суспільно-церковному житті краю. Після Унії Київський митрополит Йосиф Рутський об'єднав монастирі, унезалежнив їх від єпископів, поставив на чолі їх архимандрита, заснував новіціат, студії богослов'я і філософії. Тобто Чин зреформувався на західний зразок. Підпорядкувавши собі усі монастирі і провівши адміністративну реформу, митрополит Рутський визначив головним завданням Чину пропаганду ідей Унії, душпастирства шляхом місійної праці і просвітницької діяльності. Київському митрополиту сприяв Апостольський Престол, який ствердив усі проведені заходи. З дозволу Папи Павла V з 1615 р. при монастирях почали створювати школи і колегії для української молоді. Василіяни розгортали мережу друкарень, зокрема у Супраслі, Уневі, Угерцях, згодом у Почаєві, Львові, Жовкві. У середині XVIII ст. Конгрегація ЧСВВ в Україні об'єднувала 130 монастирів, близько 700 ченців-василіян. Поділ Польщі 1772 р. завдав Василіянському Чину важкого удару і порушив його структуру в Україні: монастирі, що залишалися на території, яка відійшла до Росії ліквідовано у 1839 р., їх було 190, за винятком Холмщини, де їх знищили через 25 років. Незважаючи на погіршення умов, Галицька провінція ЧСВВ продовжувала свою багатогранну діяльність до трагічного для неї 1939 р.

Підсумовуючи наслідки Унії, історик Н. Кочан відзначає, що у Західній Україні Українська Греко-Католицька Церква відіграла національно-інтегральну роль, сприяла збереженню національної свідомості, мови, культури, народних традицій, вихованню національної інтелігенції. Водночас автор звертає увагу на деякі негативні аспекти Унії, зокрема на те, що спокусою для неї були здебільшого політичні інтереси і цілі її учасників, що вона розколола українську націю за конфесійною ознакоюКочан Н. Уніатські церкви //Людина і світ. - 1992. -№ 11-12. -С. 41. . Професор історії Іван Власовський також підкреслював: в результаті Берестейської Унії утворилося дві Українські Церкви - "стара православна і нова уніатська, що силою життєвих фактів вступили у боротьбу між собою" Власовський Іван. Нариси історії Української православної Церкви. Т. II.-Нью-Йорк, 1991.-С. 111..

ВИСНОВКИ

Ватикан, який здавна намагався поширити свій вплив на східнослов'янські народи і активно підтримував політику польських феодалів щодо України та Білорусі, дав почин Унії. У підготовці унії чималу роль відігравали і єзуїти, яких у 60-х роках 16 століття для боротьби з протестантами покликали в Польщу польські католицькі єпископи. Саму ідею унії підтримувала ще й верхівка українського духовенства та світських феодалів, що прагнули добитися однакового політичного становища з польськими магнатами, зміцнити свою позицію в боротьбі проти антифеодальних народних рухів.

Безпосередніми приводами до унії були:

- невдоволення руських православних єпископів тим, що у церковні справи дедалі більше втручалося міщанство, організоване у братства;

- бажання єпископів звільнитися від підлеглості східним патріархам, які підтримували братства;

- намагання верхівки руського православного духовенства добитися рівності з католицькими єпископами, які засідали в сенаті та титулувались «князі церкви» -- і залежали тільки від Папи та почасти від короля.

Оскільки унія іноді насаджувалася силою, українські та білоруські селяни, міщани, козаки стійко боролися проти нав'язування католицтва. Це була боротьба проти феодально-кріпосницького та національно-релігійного гніту, проти панування шляхетсько-католицької Польщі. Вона мала національно-визвольний характер -- і водночас була боротьбою українського та білоруського народів за збереження й зміцнення зв'язків між ними. Вирішальну роль у ній відіграли селянсько-козацькі повстання кінця 16 століття -- 20-30-х років 17 століття, спрямовані проти соціального гніту польських та українських феодалів та іноземного панування.

Проти унії виступала також значна частина православної шляхти, деякі магнати (князь Костянтин Острозький), більшість духовенства (зокрема, Києво-Печерський архімандрит Никифор Тур, його наступник Єлисей Плетенецький та інші). Було видано ряд полемічних антиуніатських творів. Особливе місце серед них займали твори славетного українського письменника І. Вишенського.

1620 року, за сприяння гетьмана Петра Сагайдачного, єрусалимським патріархом Теофаном було відновлено вищу ієрархію православної Київської митрополії та висвячено Митрополита Київського, Галицького та всієї Руси Іова Борецького.

Внаслідок опору українського і білоруського народів польсько-шляхетський уряд на початку 1630-х років змушений був видати «Статті для заспокоєння руського народу», які узаконювали легальне існування православної церкви. Проте ці «Статті» не припинили наступу католицизму та унії. Народна визвольна війна 1648--1654 років привела до цілковитої ліквідації унії на Лівобережжі.

Ця історична подія показує величезний вплив церкви на управління населенням. Та ще раз підкреслює, що свобода віри дає можливість уникати великої кількості національних державних та суспільних непорозумінь.

Якщо перенести події Берестейської унії на сьогодення, буде зрозумілим, що різноманітність вірувань людей можуть створювати певні конфлікти. Це підтверджує необхідність створення та підтримки релігійних інститутів, та вивчення різних вірувань, пошук спільних рис та поступову глобалізацію релігії, для підтримки миру на планеті.

Внаслідок унії греко-католицька церква підпорядковувалась могутньому і авторитетному Риму, відкривала шлях до цивілізованої Європи, частково рятувала українське православ'я від повного окатоличення в Речі Посполитій, а в ХІХ-ХХ ст. рятувала і зберігала українство від повної полонізації і русифікації. Проте не все духовенство згодилось на унію. Простий люд, а почасти й шляхта виступили на захист православної віри. Найбільший опір чинили міщани Львова, Києва та інших міст. В Придніпров'ї проти унії виступило запорозьке козацтво. На Прикарпатті головним осередком православ'я був Скит Манявський. Берестейська унія та опозиція проти неї розкололи суспільство на три церкви: православну, католицьку і уніатську (греко-католицьку), розділили пізніше українські землі на лівобережні і правобережні; поляки використовували унію для повного окатоличення українців, посилення феодального, національного гніту. Це не могло не привести до великих кривавих повстань, до визвольної війни українського народу в середині XVII ст.

Приклад Берестейської унії свідчить, що зберегти свою політичну, економічну, духовну самостійність можна тільки в рівноправному союзі держав, але як показує наша давня і сучасна історія, він - завжди нерівноправний: сильніший поглинає слабшого.

Відступництво, компроміс, комплекс нашої меншовартості привели до втрати попереднього потенціалу історії, тому вибір в народу та його еліти залишався один - боротьба.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕАТУРИ

берестейська унія реформаційний рух

1. Гудзяк Б. Криза і реформа. - Львів:Інститут Історії Церкви Львівської Богословської Академії, 2002. - ХVІ + 426 с.

2. Паславський Іван. Іпатій Потій. До 450-річчя від дня народження // Ратуша. - 1991. - 28 вересня.

3. Сеник С. Передумови Берестейської Унії // Основні документи Берестейської унії. - С.758.

4. Євсєєва Т.М. Церковна еліта та її роль у процесі формування політичної самосвідомості в Україні // Український історичний журнал. - 2009. -№ 2. -С.699.

5. Софія Сеник "Передумови Берестейської унії" / "Основні документи Берестейської унії" / Львів: Свічадо, 2006. С. 392

6. Михайло Дмитрієв "Концепція унії в церковних та державних колах Речі Посполитої кінця XVI ст." / "Історичний контекст, укладення Берестейської унії і перше поунійне покоління" / Львів: Інститут Історії Церкви Львівської Богословської Академії, 2005. С. 450

7. А. Г. Великий, ЧСВВ. " З літопису християнської України " / Львів - Рим: Місіонер, 2009. - Книга IV. - С. 523

8. Сліпий Йосиф, митрополит. Історія... - С. 313.

9. Смолій З.А., Степанков В.С. Українська національна революція XVII ст. (1648-1676 р.р.). - Київ, 2009. С. 743

10. Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький: націально-політичний портрет. - Київ, 2003. С. 325

11. Сергійчук В.І. Іменем Війська запорозького: Українське козацтво в міжнародних відносинах XVI-середини ХУП століття. - Київ, 2001

12. Крип'якевич І. Богдан Хмельницький. - Львів, 2010;

13. Грабовецький В.В. Селянський рух на Прикарпатті (ХУІІ-ХУШ ст.). -Київ, 2002. С. 263

14. Грабовецький В.В. Західноукраїнські землі в період народно-визвольної війни 1648-1654 рр. - Київ, 2002. С. 432

15. Шептицький Андрей, митрополит. Як будувати рідну хату? // Митрополит Андрей Шептицький. Матеріали і документи (1865-1944 рр.) -Львів; Івано-Франківськ: Олір, 2005. - С. 297.

16. Кочан Н. Уніатські церкви //Людина і світ. - 2002. -№ 11-12. -С. 41.

17. Власовський Іван. Нариси історії Української православної Церкви. Т. II.-Нью-Йорк, 2001.-С. 111.

18. А. Санеляк. Київська церква на слов'янському Сході: канонічно-екуменічний аспект. - Буенос-Айрес - Львів, 1999. - 231 с.

19. Берестейська унія і українська культура XVII ст. /за ред. Б. Гудзяка. - Львів, 1996. - 185 с.

20. Грушевский М. Очерк истории украинского народа. - К., 1991. - 302 с.

21. Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях. -- Луцьк: Вежа, 2000.

22. Історія України. Посібник. За ред. В.А.Смолія. - К: Просвіта, 1997

23. Історія України. Навчальний посібник для студентів неісторичних спеціальностей. - Донецьк: Центр підготовки абітурієнтів, 1998

24. Довідник з історії України.За ред. І. Підкови та Р. Шуста. - К.: Генеза, 1993.