Припинення прямої лінії династії Романовичів призвело до нового посилення політичної ролі галицького боярства і втручання у галицько-волинські справи іноземних держав. Суперниками у боротьбі за спадщину Романовичів виступили Польща та Угорщина, які зуміли досягнути внутрішньої консолідації і прагнули реалізувати свої давні загарбницькі наміри щодо західноукраїнських земель. Претензії на Волинь все відвертіше висовувало Литовське князівство, яке за часів князя Гедиміна, як вже зазначалось, посилило свій рух на землі Південно-ЗахідноЇ Русі в цілому.

Боротьба трьох держав - Польщі, Угорщини та Литви тоді закінчилася компромісом, в результаті якого галицько-волинським володарем став Мазовецький князь Болеслав Тройден, син дочки Юрія І Львовича - Марії. У 1325 р. Болеслав прийняв православ'я і друге ім'я - Юрій II на честь свого діда - князя Юрія Львовича Юрія І і став галицько-волинським князем. Столицею лишався Володимир [1, с 17].

Крім Болеслава претендентом на Володимиро-Галицьке князівство був також князь Любарт, син Великого князя Литовського Гедиміна, чоловік дочки одного з останніх Мономаховичів - князя Льва Юрієвича. Але Гедимін не міг тоді підтримувати кандидатуру свого сина, бо саме вів війну з Тевтонським орденом хрестоносців. Крім того, такими ділами Гедимін міг попсувати стосунки з польським королем Локетком.

Ставши галицько-волинським князем, Юрій П продовжував мирну політику своїх попередників. Напружені відносини з ординцями він зумів врегулювати так, що хан Узбек визнав його владу у Галицько-Волинському князівстві. Болеслав встановив дружні взаємовідносини з Литвою і взяв за жінку дочку Гедиміна Єфімію-Офку. Повінчвся з нею в м. Полоцьку в 1331 р. Прийнявши православ'я, Юрій П в душі лишався католиком, на такі підозри штовхає лист папи до Юрія-Болеслава, який заохочував навернутись у католицизм.

Юрій П дотримувався прозахідного і протитатарського курсу. В цьому контексті в 1325, 1327, 1334 і 1335 рр. укладалися договори з хрестоносцями, в яких обіцяно військову допомогу ордену. Однак у напружених відносинах Литви і Польщі з рицарями-хрестоносцями Юрій-Болеслав зберігав нейтралітет.

Незважаючи на таку помірковану політику, Юрій II Болеслав у 1337 р. був змушений піти з татарами у похід на Люблін, внаслідок чого король Казимир зайняв проти нього ворожу позицію.

Юрій П вважав себе законним спадкоємцем володомиро-галицького престолу. У документах називав себе "божою милістю князь і дідич королівства Русі” або "божою милістю уроджений князь всієї Малої Русі”, користувався королівською печаткою Юрія І, напис на якій латинською мовою "Печатка володаря Георгія короля Русі” [26, с117].

Хоча під владою Юрія П залишалось більше галицько-волинських земель, впливова боярська аристократія успішно протидіяла утвердженню незалежного князівського правління.

Як і в решти українських земель, боярство в Галичині утворювало думу. Вона була близька до князя, не мала юридичного значення але відігравала важливу роль як корпоративний виразник інтересів усього боярського стану. Від кінця ХІІІ ст. і до інтронізації Юрія суспільна роль і міць бояр значно зростають. В цей період боярство поповнюється службовими князями, що з різних причин втратили свої уділи. Їхнє становище мало чим відрізнялось від інших бояр.

Під час володарювання Юрія-Болеслава його боярська рада певною мірою нагадує своїм складом сенат на польський або угорський взірець із таким самим прагненням обмеження княжої влади. На відміну від традиційної боярської думи, яку формувало усе боярське оточення князя, у складі ради Юрія були тільки воєводи найголовніших міст, придворний княжий суддя та єпископ. Саме за їх згодою видавалися найважливіші акти. Очевидно, Юрій П в останні роки свого правління планував здійснити низку реформ в Галицькій Русі, що наблизили б її державні інститути до європейського зразку, і реформа боярської думи на польський взірець була одним з її компонентів [44, с198].

Одночасно він реформує врядування у містах, де замість давніх тисяцьких і воєвод з'являються намісники князя - палатини. На їх функцію обмежувати владу місцевого боярства вказує те, що всі вони були іноземцями. При європейських середньовічних королівських дворах палатини були найбільш впливовими вельможами. У Польщі вони з'являються в епоху короткотривалого панування чеського короля Вацлава і зосереджують у своїх руках владу адміністративну, судову і військову.

З ініціативи ЮріяII відновлюється Галицька митрополія - Галич отримує митрополита Теодора. Цей крок галицько-волинського володаря, якого аж ніяк не можна зарахувати до ревних прихильників православної релігії, був продиктований, насамперед, політичними міркуваннями - намаганням зміцнити суверенність Волинсько-Галицької держави. У боротьбі з боярами Юрій II спирався на міста, активно протегував міщанству, в тому числі й іноземцям, що давало привід для демагогічної агітації проти князівської влади. Незадоволені політикою ЮріяII бояри змовились і 7 квітня 1340 р. отруїли князя на банкеті в місті Володимирі. Зраду після смерті Юрія-Болеслава у Володимирі та Львові повстали міські низи та селяни і повбивали багатьох бояр і чужинців-католиків, яких прикликав князь [26, с118].

Вбивство ЮріяII перервало династичне правління Романовичів що набуло великої сили державної традиції в очах галицького суспільства. Зрештою, у зміні династа не було нічого такого, що виходило б за межі традицій феодальної Західної Європи, для якої подібні зміни на престолах були звичним явищем. Досить кинути погляд на сусідні Польщу, Австрію чи Угорщину та й самі Романовичі, як бачимо, були не проти, аби утвердитись як династи у різних державах. Проте фатальною для України виявилась позиція галицького боярства, фактично ворожою власній державі. Боярська олігархія традиційно пройнята вузькостановими інтересами прагнула не обмеження "абсолютизму" монарха, чого вимагала аристократія в багатьох західноєвропейських країнах, а будь-що забезпечити своє панівне становище навіть ціною суверенітету держави. Оскільки князівська влада була головною силою, що могла протидіяти боярству, останнє не зупинилось перед її повною ліквідацією [44, с198].

Із втратою династії в Галицько-Волинській державі утворився політичний вакуум. З цього часу розпочинається тривала військова боротьба між її сильними сусідами - Польщею, Угорщиною і Литвою за західноукраїнські землі. З одного боку виступила Польща та Угорщина, а з другого - литовський династ Любарт Гедимінович, якому допомагали інші литовські князі, збирачі руських земель; вони об'єднували їх в нову державну організацію - Литовсько-Руську державу, що стала новим політичним чинником у Східній Європі.

Волинським князем був Любарт, син Великого князя Литовського Гедиміна. Він був одружений з волинською княжною Бушею /Богуславою/, донькою Луцького князя Льва, прийняв православ'я і друге /руське/ ім'я Дмитрій і, очевидно, в той час уже княжив у Луцьку. Історичні джерела щодо цього питання вичерпних даних не подають. Пізніший русько-литовський літопис т. зв. Літопис Даниловича/, повідомляє, що "Любарта прийняв Володимирський князь до дочки у Володимир, Луцьк і всю Володимирську землю" [26, с122], але літописець не називає ні імені князя, ні його дочки. Не дивно, що навколо цього питання в істориків виникає полеміка. Деякі дослідники Лонгінов, Любавський/ припускають, що літописець в даному випадку має на увазі не князя Льва, бо він ніби княжив тоді в Галичині, а його брата, Володимирського князя Андрія і його дочку Анну.

Російський історик П. Батюшков стверджує, що "Любарт одружився з єдиною дочкою Льва Юрійовича - Бушею і коли останній помер в 1324 р., то Луцький уділ по праву спадковості дістався Любарту" [45, с 2].

Польські історики, зокрема, хронограф Стадницький, також стверджують, що першою дружиною Любарта стала дочка Луцького князя Льва і що "Любарту від тестя Льва досталась у володіння одна тільки Луцька земля”. Це ж підтверджують українські історики-архівісти XIX ст.В. Антонович і О. Андріяшев, професор Антонович називає й ім'я княжни - Буша. "Зосталося з покоління Романа Галицького тільки дві князівни. Одна з них - Буша була замужем за Любартом Гедиміновичем, князем литовсько-волинським” [1, с17].

До цієї думки схиляється також відомий російський історик М. Карамзін. Це твердження мабуть правдоподібніше, бо Галичиною Лев Юрійович володів, очевидно, вже після смерті брата Андрія, що трапилась в 1321 р., тоді ж йому належала і Володимир-Волинська і Луцька земля. І цілком ймовірно, що Лев Юрійович надав Любарту Луцький уділ, як віно придане за дочкою ще за свого життя помер за приблизними даними в 1323-24рр. Звідси виводиться право Любарта на галицько-волинську спадщину. На підтвердження цього права Любарт користувався печаткою із зображенням лева, який, як зазначає академік І. Крип'якевич, а також давніші історичні джерела, вважався гербом Галицького князівства.

Ознайомившись з рядом праць та джерел можна зробити висновок, що після смерті Юрія П Болеслава влада на Волині перейшла до Любарта Гедиміновича. Ситуація, що склалася в Галичині була досить складною та напруженою. Набувши за правом спадковості усіх прав старих родів волинських князів Романовичів, Любарт намагався поширити свою владу й на Галичину. Норовливі галицькі бояри захопили владу в свої руки, проте вони пішли назустріч домаганням Любарта Гедиміновича, який мав прихильність серед місцевого населення.

В боротьбі боярства з Юрієм II ні Любарт, ні литовські князі не приймали ніякої участі - вони лише збирали плоди цього двірцевого перевороту. Любарт, що заздалегідь був назначений боярами наступником Юрія, був проголошений князем Волині і Галичини, прийнятий усією землею, то значить і її фактичними правителями - боярами. Отже, з цього моменту можна вважати, що найбільша і найсильніша із спадкоємиць давньої Руської держави перейшла під владу литовської династії. Це був великий здобуток, великий крок вперед на шляху збирання українських земель, на який вже перед цим ступили литовські князі. Але втримати цей здобуток було далеко важче, ніж тільки взяти, і для цього литовці не мали достатньо а ні сил, ні енергії [9, с20].

В краї не виникає ніякої опозиції новому князеві. Бояри залишались фактичними правителями, їх очолив Дмитро Детько, відомий як найстарший і найавторитетніший боярин часів Юрія-Болеслава. В своїй грамоті титулує себе "управителем Руської землі" і, очевидно, він був фактичним главою Галичини, під чисто номінальною владою Любарта. Проте як склалися відносини на Волині, не має точних відомостей але. очевидно, і тут мусили поділити між собою бояри владу, залишивши Любарту лише номінальну. Лише пізніша важка боротьба, в якій приймали участь сили Великого Князівства Литовського, могла вплинути на збільшення значення Любарта в краї, хоча сила боярства на Волині була досить великою і в пізніші часи.

Народні маси відігравши відведену їм роль боярством в боротьбі з Юрієм-Болеславом повернулися до попередньої своєї політичної пасивності.

Татарська орда, як зверхник галицько-волинських князів, не завдавала майже ніякого клопоту. У деякій літературі значення татарської зверхності часто переоцінюють, повідомляючи, що татарські хани безпосередньо розпоряджаються галицько-волинськими землями, ставлять своїх намісників, збирають річну данину. Насправді ж участь татар в політичному житті галицько-волинських земель була дуже мала і немає ніяких відомостей про те, що вони займалися місцевими змінами в особах князів чи затвердженням нових князів. Тому немає приводу думати, що князювання Любарта вирішувалося з реальною участю тодішнього хана Узбека. Проте прості форми ввічливості зі сторони Любарта можна припустити і немає сумніву, що він був признаний татарським ханом як законний князь галицько-волинської землі: хан Узбек і його наступники підтримують його проти інших претендентів [9,21]. Такими претендентами виступили Польща та Угорщина.

Подані раніше факти підводять до висновку, що ще за життя Юрія-Болеслава, Казимир, розсерджений ворожою політикою галицького князя похід з татарами на Люблін/, а разом з тим осмілений його конфліктом з боярами, ввійшов у згоду з Угорщиною щодо спільної політики на Русі. "Згідно з умовою між Казимиром та угорським королем Карлом Робертом, що її заключено 1339 р. у Вишеграді, Казимирову спадщину, якщо б він дочекався мужеського потомства, мав отримати Людовик, син угорського короля. За цю обіцянку Карл Роберт згодився на майбутнє помагати Казимирові добути спадщину Болеслава-Юрія Тройденовича, що також не мав мужеських нащадків” [34, с51]. Загострення внутрішніх відносин в Галичині і перспектива боярського повстання проти Юрія могли спонукати Казимира завчасу готуватись до походу в Галичину, а також і закликати угорського короля для підтримки його військових заходів. І на першу ж звістку про трагічну смерть Юрія П королі посилають свої війська в Галичину.

На жаль, у цьому першому епізоді боротьби за галицько-волинські землі залишається багато суперечливого і неясного. В даному випадку є цікавою праця М.С. Грушевського, який використовує багато історичних джерел, недоступних нам сьогодні. Він використовує угорські та польські документи, грамоти королів, реляції і це дає можливість глибше зрозуміти тогочасну ситуацію.

Отже, про похід угорського короля згадується в одному судовому акті, який був виданий 14 травня 1340 р. [9, с22]. Суддя відкладає процес між двома шляхтичами через те, що один а них був у поході на Русь "з воєводою Вілєрмом”. З цього можна зробити висновок, що в першій половині травня угорське військо було в поході на Галичину.

Виступ Угорщини проти Галичини підтверджується й тим, що татари спроваджені Дедьком для оборони від чужих претензій, пограбували потім не лише Польщу, а й Угорщину. Про результат татарського походу в Угорщину немає відомостей.

Про похід Казимира Грушевський подає з кількох джерел, в тому числі і польських [9, с23]. Одне з них - це згадки хроністів Івана з Вінтертуру і Франтімока, їх оповідання дуже схожі, очевидно, вони опирались на загальні чутки. Вони згадують про смерть Юрія-Болеслава, його образу православним, а також, що Казимир хотів відомстити за Юрія - свого швагра у Казимира і Юрія дружини були доньки Гедиміна, напав на Галичину, пограбував її, за це відомстили татари, напавши на польські та угорські землі. Таким чином, ці звістки дають таке уявлення про похід Казимира: здійснений з метою помсти і грабунку. І до того ж здійснено один похід.

Зовсім по-іншому говорять польські джерела, їх Грушевський подає кілька з різних часів [9, с23].

По-перше. Це переказ змісту реляції Казимира до папи. У цьому документі Казимир мотивує свій похід захистом католиків, побитих під час повстання на Русі, а заразом навернути місцеве населення в лоно католицької церкви. Здійснивши спустошення в цій землі, що належала хану Узбеку і налякавшись татар він укладає угоду з "старшим і народом”, які заявляли про бажання піддатись Казимирові. Він присягнув, що опікатиме цей народ, зберігши його права, обряди та звичаї. Це коротенький зміст реляції, в якій Казимир просив діспензи - прощення клятви щодо збереження прав, обрядів та звичаїв народу, який йому ніби-то піддався. Звичайно, такі документи стилізувалися в дусі правомірності і справедливості його автора. Щодо критики королівської реляції то слід сказати, по-перше, що Казимир подає факти зі свого походу, і значно пізніші - зимовий похід татар на Польщу, якого він під час походу не міг передбачити.

По-друге, дуже цікаво, що скликавши татар для допомоги і маючи намір навести їх на Польщу, Дедько й інші русини разом укладають таку угоду з Казимиром, де признають себе його підданими і лише остерігають оберігання своїх обрядів, звичаїв та прав. Далі, якби Казимир заприсягнув лише на це, то не потрібно було й діспензи, бо як повідомляє багато джерел, він зовсім не виявляв у своїй пізнішій політиці бажання ломити руські права, звичаї та обряди. Очевидно, він присягнув на щось інше і тепер його реляція і прохання діспензи мали показати Казимира з кращої сторони. Бо як би то виглядало, коли б Казимир сказав, що під татарською загрозою змушений був відректися будь-яких претензій щодо Галичини. А те, що Казимир дійсно був у великому страху, доводить інша папська булла, видана 1 серпня на прохання Казимира. На початку липня Казимир послав папі прохання про допомогу проти татар, оскільки чекав після свого походу помсти. Папа доручив єпископам оголосити в Польщі, Угорщині і Чехії хрестовий похід на татар.

Є ще одне повідомлення тих часів Яна з Чарикова, архідиякона з Гнєзна, польського підканцлера останніх років життя Казимира. Ян також подає відомості, що Казимир, бажаючи помститися за свого швагра, з великим військом пішов на Русь і бояри, не маючи змоги боротись, піддалися Казимиру та признали його своїм володарем, але "негодивий пан Датко, воєвода перемишльський” з якимсь Данилом Островським таємно, без відома інших руських бояр, звернулися до хана і той вислав військо, доручаючи йому разом з русинами попустошити Польщу [34, с 51].

Хоч в дечому це оповідання відрізняється від Казимирового, проте в головному вони сходяться: Казимирів похід приводить до підданства йому Галичини, потім згадується татарський напад на Польщу, але не сказано, що він щось змінив в результатах Казимирового походу. Все подано так, ніби незважаючи на напад татар, Галичина і далі залишалась в польськім підданстві. Але беручи до уваги те, що автором документу був польський підканцлер, який опирався головним чином на реляцію Казимира і до того ж був підданим короля, то все стає зрозумілим. Проте, саме він не поділяв звістки про підданство Русі Казимиру в 1340 р., бо пізніше говорить, що спадщиною Юрія-Болеслава володів Любарт аж до 1349 р., до нового Казимирового походу, результатом якого було приєднання переважної частини руських земель.

Грушевський подає ще одне джерело - малопольську літопись, точніше одну з її версій - хроніку Траски [9, с 25]. Це повідомлення рішуче відрізняється від інших тим, що якщо всі говорять про один похід Казимира, то вона і лише вона говорить про два походи. Отже, за її даними, Казимир на звістку про смерть Болеслава десь перед Великоднем (16 квітня) з невеликим військом іде на Русь, нападає на Львів і спаливши замок забирає велику здобич - скарб давніх князів, між тим кілька золотих хрестів, а також церковну реліквію - хрест з куском дерева з Ісусового хреста, також дві дорогоцінні корони, дорогоцінну мантію і трон. З цими скарбами повертається Казимир у Польщу. Потім того ж року приблизно 24 червня, він знову іде на Русь, вже з великим військом, з 20000, руйнує кілька замків і підбиває собі Русь "на майбутнє”. А хоч татари зібралися з русинами в похід в числі 40000, то сей похід не вдався "й так король вернувся додому з побідною й великою славою, без всякої шкоди або утрати когось а своїх панів [9, с 25].

У хроніці М. Кромера також розповідається про цей похід. Автор хроніки стверджує, що основним мотивом військового походу Казимира на Галичину було прагнення повернути галицькі землі під свою владу [32, с 603]. Повідомляються також цікаві подробиці походу, у тому числі про захоплення польським королем великого скарбу. Практично цей епізод співпадає із повідомленням хроніки Траски. Далі Кромер також оповідає про другий похід Казимира на Русь перед жнивами 1340 р., унаслідок якого були зайняті Перемишль, Сянок, Галич, Тустань та інші міста аж по Кременець [32, с 604].

Ян Длугош очевидно також використав більш ранні хроніки і повідомляє про цей похід практично ті ж самі деталі [15, с 269]. На відміну від інших хронік Длугош стверджує, що у 1340 р. Казимир здійснив похід ще й на Володимир, зайнявши замок, місто, і всю землю волинську [15, с 269]. Проте жодне із відомих джерел не підтверджує факту цього походу. Більшість дослідників вважають, що хроніст під 1340-м р. описав події 1349 р., коли Казимир дійсно здійснив похід на Волинь і що зафіксовано в усіх джерелах.

Проте ці повідомлення носять виразні сліди легенди: княжий скарб, коронаційні клейноди, забрані Казимиром у Львові, який не був княжою столицею або перебільшене число військ. Загальний і неясний спосіб оповідання вказує на те, що маємо справу з далеким переказом, хоч це оповідання оброблене Длугошем лягло в основу пізнішої історичної традиції. Тому до подробиць цього оповідання слід ставитись з певним скептицизмом, а між ними й ту, що Казимир двічі ходив на Русь. Дата, що подана тут для першого походу досить правдоподібна, бо збігається з датою угорського походу на Русь. Щодо дати другого, то вона настільки ж мало правдива, як і сам похід: бо вже на початку липня Казимир попереджав папу про перспективу татарського походу і було йому не до нового походу. Отож, проаналізувавши ряд документів та зваживши всі за і проти постараюсь зробити короткий підсумок подій 1340 р., щодо галицько-волинських земель.

Отже, на першу звістку про смерть Юрія-Болеслава польський та угорський королі поспішили вислати війська в Галичину. Угорський король вислав своє військо десь в кінці квітня під проводом палатина Вілєрма, Казимир приблизно в той самий час сам поспішив у Галичину. Ці походи відбулися настільки швидко та організовано, що підводить до думки про попередню угоду між Угорщиною та Польщею. Про результати походу Вілєрма нічого невідомо, очевидно, визначними вони в будь-якому разі не були. Щодо Казимира, то він несподіваним нападом встиг захопити кілька замків і забрав багато здобичі. Дуже можливо, що в основі звісток т. зв. Траски про спалення Львова і забирання звідти здобичі хоч не такої легендарної лежить дійсний факт. Дмитро Дедько, що правив Галичиною, послав скликати татар на Польщу. Ця звістка змусила Казимира поспішити назад, зрештою, його швидко споряджене військо і не було розраховане на довгі походи. Він повертається до Кракова - з 15 травня є підписаний ним привілей для міста. Таким чином, його похід тривав приблизно два тижні; це був власне набіг, розрахований на несподіванку [32, с 91].

Тим часом почали надходити звістки, що татари готуються до великого походу на Польщу. Ці вісті занепокоїли Казимира і він на початку липня посилає до папи листи, просячи допомоги, папа наказує єпископам оголосити хрестовий похід на татар. Звістки були передчасними, татари пішли в похід зимою, в грудні і спустошили Угорщину і Польщу. Про участь у цьому поході русинів звісток немає.

Казимир, аби забезпечити себе надалі від таких нападів, ввійшов в переговори з Дедьком. Між ними була укладена угода, скріплена двосторонньою присягою. Вони обіцяли не воювати, можливо були дані ще якісь обіцянки - те, що потім в зміненій формі Казимирової реляції стало присягою русинів про службу і присягою Казимира про збереження руських обрядів, прав та звичаїв. Таким чином, Галичина оборонилася від Польщі. Проте, як минула татарська загроза. Казимир повернувся до своїх планів щодо Галичини. Влітку 1341 р. вислав до папи реляцію, просячи діспензи зречення присяги на складену русинам присягу, яку і отримав [9. с 24].

Те, що Галичина не перейшла під владу Казимира після походу 1340 р. і залишалася й надалі під управою Дедька, признаючи своїм князем Любарта, а зверхником - татарського хана, виразно показує грамота Дедька тих часів. Грамота ця не датована, але судячи по змісту вона видана десь в 1341 р., тобто після угоди, укладеної з Казимиром. Дедько звертається до торунської громади і купців, повідомляючи про кінець війни з Казимиром і заохочуючи до відновлення давніх торгових відносин з Галичиною. Але господарем Галичини 1340-1349 рр. був, безперечно, князь Любарт. Владу його, як зазначає академік Крип'якевич, визнав візантійський імператор Іван Кантакузін, який в 1347 р. своїм листом повідомляв Любарта про ліквідацію Галицької митрополії і про підпорядкування її єпископії - Київській митрополії. Доказом панування Любарта в Галичині є також дзвін, дарований ним собору святого Юра у Львові з дарчим написом, де зазначено дату та дарувальника.