Запорізька Січ та її роль в боротьбі проти турецько-татарської агресії

Українські землі у складі Литви та Польщі, входження українських земель в Річ Посполиту. Становище земель прикордоння. Рушійні сили козацтва. Поява перших Запорізьких Січей. Військово-адміністративний устрій Запорізької Січі. Військова справа козаків.

Рубрика История и исторические личности
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 17.10.2013
Размер файла 74,2 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Актуальність теми. Після приєднання у ХІV ст. українських земель Польщею та Угорщиною було остаточно знищено князівства, які входили в Київську Русь. Польські пани почали закріпачувати українських селян Галичини та Волині, селяни рятувались від тяжкого гніту втікаючи на Південь України. Ці землі були родючими та багатими на дари природи, було багато тварин, але тут постійно була загроза татарського нападу. Поступово ці хоробрі люди пристосувалися до життя під постійною загрозою з боку Криму, вони об'єднувалися у ватаги, зосереджувалися в «острогах» при замках і навколо них. Адміністративно Південна Україна поділялась на повіти: Канівський, Черкаський, Вінницький і Брацлавський. Це була окраїна Великого Князівства Литовського і уряд Литви мало дбав про захист цих земель від набігів татар і турків. Прийшлі з Північних районів люди, а також тутешні селяни і міщани займалися рибальством, бортництвом, мисливством та хліборобством. Територія Південної України, особливо Подніпров'я і Побужжя й стали місцем де в ХV ст. виникло козацтво, якому судилося посісти важливе місце в історії українського народу.

Слово козак - східного походження очевидно тюркське. Воно означало вільна озброєна людина. Це слово закріпилося в Україні. Українське козацтво пройшло тяжкий шлях постійної боротьби з іноземними поневолювачами, воно мужньо боронило рідну землю від ворогів. Осередком козацтва була Запорізька Січ, яка вперше була побудована у 1556 році князем Вишневецьким. Згодом Січі виникали й в інших місцях Дніпровських порогів.

У козаків були відважні проводирі - Підкова, Сагайдачний, Сірко, Дорошенко, Кішка та інші. Вони водили запорожців у походи на Кримське ханство та здійснювали морські походи до турецьких берегів. В цих походах кувалася міць та сила козаків, було визволено багато невільників. Ці походи прославили козацтво далеко за межі України, європейські двори захоплювались їхніми подвигами та намагалися привернути їх на свій бік. Згодом козаки почали вести боротьбу і проти Польщі та Литви, а потім і проти Москви. Врешті-решт у 1775 році Запорізька Січ була ліквідована російським царизмом.

Історія Запорізької Січі та її боротьба проти турецько-татарської агресії завжди цікавила багатьох українських істориків та дослідників. Вони детально вивчали зародження та розвиток козацтва. Як і сьогодні, так і в минулі роки це питання залишається актуальним, а також воно буде цікавим і для нових поколінь.

Хронологічні рамки. Період даної теми охоплює час від появи першої Запорізької Січі в 1556 році, засновником якої був Дмитро Байда-Вишневецький та до знищення Січі царськими військами за наказом Катерини ІІ в 1775 році.

Джерела. Літопис Григорія Грабянки, літопис Самовидця (невідомого автора) і літопис Самійла Величка, у цих літописах було детально розписано історію запорізьких козаків. Автори літописів були сучасниками тих подій, вони передали дух тієї епохи. В цих літописах добре були змальовані побут та звичаї козаків, їхня стратегія та тактика в бою, витривалість та хоробрість у походах. Літописи - є прямим свідченням тих далеких та героїчних сторінок української історії доби козацтва.

Історіографія. Видатний український історик та письменник Крип'якевич І.П. в книзі «Історія українського війська» ретельно дослідив та зобразив військові традиції та звичаї козаків, їхню майстерність та мужність в битвах з численними ворогами, а також яскраво відобразив неперевершену звитяжність козацтва в тяжкі роки випробувань, розповів про їхніх хоробрих отаманів - Сагайдачного, Підкову, Сірка, Вишневецького та інших, які вели козаків до перемоги та уславили свої ім'я на віки.

Видатний український письменник, дослідник, історик Грушевський М.С. в своїй книзі «Очерк історії українського народу» показав історію витривалого та мужнього українського народу, який пройшов тернистий шлях на шляху до багатостраждальної волі. Грушевський розкрив весь трагізм та драматизм української історії доби козацтва. Його книга відзначилася правдивістю та достовірністю фактів.

Видатний український історик Дорошенко Д. був одним із нащадків гетьмана Петра Дорошенка, тому він прагнув відобразити в своїй книзі «Нарис історії України» правдиву історію про величний народ України, який пройшов тяжкі випробування долі, перш ніж здобути незалежність. Його книга, як ніяка інша є відображенням духу вольовитого українського народу.

Виданий дослідник та історик Яворницький Д. І. присвятив все своє життя вивченню та дослідженню історії козацтва. Тому в своїй книзі «Історія запорізьких козаків» він це добре висвітлив. Його книга є цікавою та захоплюючою для людей різного віку, які цікавляться козацтвом. Його книгу критики високо оцінюють, як високопрофесійну та достовірну роботу.

Видатний український історик, професор Голобуцький В. довгі роки присвятив вивченню козацтва. Його книга «Запорізьке козацтво» посідає важливе місце в історичній науці, як неоціненний вклад у дослідженні виникнення, становлення, розвитку козацтва та його знищення. В книзі було добре висвітлено побут, звичаї, традиції козаків. Вона є цікавою та повчальною.

Ціль. Відобразити всю хоробрість, мужність, звитяжність, витривалість, працьовитість українських козаків, а також всі їхні сторони життя. Розкрити весь трагізм козацької епохи, правдиво показати козацьку майстерність, їхню силу волі, їхню незламність та славетність. Достовірно показати появу козацтва в тяжкі часи, їхню боротьбу за виживання з численними ворогами та передати весь дух доби козацтва.

Задача. Показати актуальність дослідження даної тематики, правдиво передати майбутнім поколінням факти з життя, побуту, військової справи козацтва та зацікавити наступних дослідників.

Склад роботи. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаної літератури.

1. Становище українських земель в другій половині ХІV столітті - першій половині ХVІ століття. Причини виникнення козацтва

1.1 Українські землі у складі Литви та Польщі, входження українських земель в Річ Посполиту

український козак січ запорізький

«Феодальна роздробленість Київської держави, сили якої підірвала монголо-татарська навала, призвела до захоплення українських земель феодалами Польщі, Литви, Молдавії, Угорщини, Кримського ханства і Туреччини.

У XIV ст. Україна переживала період політичного, економічного і культурного спаду. Тоді ж почався період підйому в розвитку її сусідів - Литви, Польщі, Московського князівства.

У XIII ст. внаслідок розпаду племінного і зародження феодально­го суспільства, а також об'єднання войовничих, відсталих язичницьких племен утворилася Литовська держава зі столицею у Вільнюсі. Вона рішуче протистояла нападам з боку Лівонського і Тевтонсь­кого орденів лицарів-хрестоносців. Значно зміцнилася Литовська держава при великому князеві Гедиміні (1316-1341 pp.). На початку XIV ст. литовці розпочали захоплення Білорусі. Після смерті Юрія-Болеслава князем Волині стає син Гедиміна Любарт (1341-1385 pp.). Литва почала істотно впливати на політику Любарта, заволоділа Во­линською, Холмською і Белзькою землями.

Другий син Гедиміна Ольгерд (1345-1377 pp.) узяв курс на захоплення українських земель. Це полегшувалося й тим, що Золота Орда після смерті хана Джанібека в 1357 р. помітно ослабла: почалися міжусобиці й фактично утворилося кілька улусів. Протягом 1355-1356 pp. Ольгерд захопив Чернігівсько-Сіверську землю, а в 1362 р. - Київ. Того ж року він розгромив загони татарських військ на р. Сині Води і поширив свою владу на Поділля. В усіх цих землях Ольгерд залишив княжити своїх синів і племінників. Так, у Києві правив його старший син Олександр. Місцеві феодали зберегли окремі свої володіння, а руські землі - Чернігівська, Київська та Волинська - залишалися автономними. Руські князі й бояри були васалами литовського князя. Водночас князь брав на себе обов'язки захищати їх від татар. Литовські князі проголосили правило: «Старого ми не змінюємо, а нового не впроваджуємо». Українська аристократія підтримувала Велике князівство Литовське, оскільки його зовнішня політика (саме у бо­ротьбі з монголо-татарами) збігалася з інтересами України. Українське населення вважало литовців союзниками у боротьбі із Золотою Ордою». 1

«Більшість населення в ньому становили українці й білоруси. Литовці були культурно відсталішими від них, сповідували язичництво. Литовська верхівка швидко потрапила під культурний вплив своїх слов'янських підданих. Литовські князі намагалися пристосуватися до українських і білоруських умов життя, приймали православ­ну віру, місцеву культуру, мову, тобто ставали українськими і біло­руськими князями, тільки з нової литовської династії Гедиміновичів. Слов'янська мова ставала державною, нею писали офіційні документи. Починаючи з Гедиміна литовські князі називали себе князями литовців і руських, а свою державу - Великим князівством Литовським і Руським».

«Завоювання українських земель не відбувалося для поляків так легко, як для литовців. Річ у тім, що польську агресію підтримали польські магнати, які мріяли про українські землі; католицька церква, яка хотіла знищити православ'я і поширити свій вплив на Схід; багаті польські городяни, яким були потрібні торговельні шляхи до Галичини. І хоча спочатку Галичина зберігала відносну адміністративну незалежність, а Казимир III офіційно пообіцяв поважати права і звичаї українського населення, незабаром усе різко змінилося. Вже в 1340 р. король попросив Папу звільнити його від присяги «до­тримувати обряди, права і звичаї православних підданих» і почав роздавати землі полякам, німцям, угорцям; в усіх волостях були призначені старости.

Тому в 1340 р. населення під керівництвом боярина Дмитра Дедька вигнало поляків з Галичини. До 1345 р. Галичина залишалася під владою литовського князя Любарта. Проте поляки не втрачали надії захопити Галичину. Тривалий час вони в союзі з угорцями боролися з литовцями, які підтримували українців, за Галичину і Волинь. Для поляків ця війна була хрестовим походом проти язичників-литовців і православних українців. У 1366 р. війна завершилася перемогою Польщі, яка захопила всю Галичину і половину Волині.

У 1379 р. помер польський король Казимир III. За договором з Людовіком Угорським Казимир згодився на передання Людовіку польської корони і українських земель після смерті в разі, якщо у нього не буде наступника (що й сталося). Людовік став польським королем, проте намагався втримати Галичину у складі Угорщини. Для цього він призначив князем Галичини близького до себе Владислава Опольського. Опольський оточив себе німцями, поляками, угорцями, погано ставився до місцевого населення, здійснював політику католицизму. У Львові в 1375 р. було засновано католицьке архієпископство. Після смерті Людовіка королевою Польщі стає його донька Ядвіга, яка в 1387 р. відвоювала Галичину в угорців і остаточно приєднала до Польщі.

Північна Буковина - частина Галицько-Волинського князівства, створеного в 1359 p., - потрапила у залежність від Молдавської держави. Молдавію, а в її складі й Буковину, постійно захоплювали то Угорщина, то Польща, а починаючи з XVI ст. вона почала залежати від Турецького султана».1

«Отже, на початку XVI ст. стало очевидним, що Велике князівство Литовське почало втрачати свої позиції. У 1549 і 1552 р. воно не змогло протистояти нападам татар. У 60-ті роки XVI ст. нова війна з Москвою змусила литовських панів звернутися по допомогу до Польщі. Натомість поляки головною умовою поставили об'єднання в єдине політичне ціле Польщі й Литви, яких до того об'єднувала тільки династична унія. Литовські й українські магнати боялися посилення ролі польських панів і були проти цього, проте дрібні й середні українські феодали, невдоволені владою магнатів, підтримували об'єднання, сподіваючись дістати такі самі привілеї, які мало польське дворянство.

Поразки у Лівонській війні з Росією підштовхнули уряд Литви до остаточного об'єднання з Польщею. На спільному сеймі представників обох держав у місті Любліні 1 липня 1569 р. було проголошено унію. За її умовами Велике князівство Литовське об'єднувалося з Польським королівством в єдину державу - Річ Посполиту.

Після Люблінської унії до складу Польщі ввійшли воєводства: Руське (Галичина), Белзьке, Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське. За Литовським князівством залишалося Брестське воєводство на Пінщині».

«Українському народові загрожувало повне національне знищення. Польські магнати і шляхта жорстоко визискували українських селян. Польський закон дозволяв феодалам карати селянина навіть смертю. Українських міщан всіляко обмежували в правах. Люблінська унія зробила Україну відкритою для впливу Заходу. Прагнення українців вижити і продовжити подальший поступ зумовило піднесення релігійної, національної, економічної, збройної боротьби.

За Литовським статутом 1588 р. було остаточно закріпачено українське селянство. За селянами зберігалося лише право на володіння рухомим майном, необхідним для виконання повинностей на земельних наділах, якими вони користувались.

Поступово розбудовуються міста, які стають осередками ремесла, промислів, торгівлі, культури, політичного життя (Галич, Львів, Кам'янець-Подільський, Київ та ін.). У той же час міста втрачають український характер. Основною масою їх мешканців стають поляки, євреї, німці. У містах були резиденції великокнязівських старост, будинки панів, військові залоги. Міста-фортеці іноді ставали центрами володінь магнатів. У XIV-XVII ст. магдебурзьке право одержали Львів, Кам'янець-Подільський, Кременець, Луцьк, Чернігів та інші міста.

Соціально-економічний та суспільно-політичний розвиток України у другій половині XVI ст. та посилення гніту формують національну свідомість українського народу, ведуть до його національного пробудження.

Визначну роль у політичному і культурному житті відігравали братства (особливо після Берестейської унії») - громадські спілки православного українського населення: міщан, духовенства, шляхти, козаків. Вони протистояли наступу католицтва й уніатства, національним утискам». 1

«В Україні перше братство разом із школою і друкарнею з'явилося у Львові (1586 p.). Воно збудувало церкву, заснувало тут першу українську гімназію.

У 1596 р. в Бресті (Бересті) було скликано з'їзд прихильників унії і проголошено союз із католицькою церквою. Польський уряд оголосив унію обов'язковою для всіх православних Речі Посполитої. Своїм главою уніати визнали римського папу, але зберегли в уніатській церкві слов'янську мову та обряди православної церкви. Духовенство отримувало від литовських князів та польських королів грамоти на володіння землями і селянами. Інша частина православного духовенства зібрала свій собор, на якому засудила унію.

Польські магнати шляхом релігійної експансії прагнули ще тісніше приєднати Україну до Польщі, полонізувати її населення».

1.2 Становище земель прикордоння

український козак січ запорізький

«Велику роль у визвольній боротьбі українського народу відіграло козацтво, що сформувалося в Південній Україні, яка в ХV ст. являла собою окраїну Великого князівства Литовського. Наприкінці ХV ст. ця територія від Чорного моря аж по р. Рось була спустошена кримськими татарами й турками. Адміністративно Південна Україна поділялась на повіти: Канівський, Черкаський, Вінницький і Брацлавський.

Литовський уряд мало дбав про захист південних українських земель від татар і турків. Єдиною, ненадійною і хиткою охороною населення були окраїнні замки - в Каневі, Черкасах, Вінниці, Барі, Хмільнику». 1

«У них були невеликі гарнізони. Це було єдиною гарантією безпеки, яку давала держава прикордонним землям та їх населенню. Та й замкові залоги зустрічалися не завжди. Розміри більшості цих замків були не більше за подвір'я (до третини гектара). Замки здебільшого були дерев'яні. Часом навіть не обмазані глиною, тому швидко псувалися і перебували в поганому стані. Населення та місцева адміністрація покладали надію на їхню побудову та ремонт на уряд, лякаючи його татарською небезпекою та виправдовуючись своєю неспроможністю (здебільшого фінансовою), а уряд з тих самих причин намагався перекласти цю справу на місцеве населення».

«Щоб замок міг гарантувати безпеку, треба було завчасно попередити населення, аби мати час на те, щоб сховатися в замку. На це існувала «замкова» і «польна» сторожа. Сиділи безпечно під той час, з огляду на перемир'я нашого государя з Татарами і Турками, - розповідає урядовий чиновник, що розслідував обставини захоплення Брацлавського замку татарами 1551 року - і покладалися на те, що недавно і комісари виїздили на їх (татарські) кордони, й посли перекопського хана були під той час у нашого государя у справі згоди і спокою; через те не журилися людьми неприятельськими, не розвідували про них, ані жили обережно, ані не мали жодної сторожі на полі, ані в острозі (на міських укріпленнях), і староста собі під ту пору геть поїхав. Таким чином, через недбалість влади різних рівнів, бюрократичне відкидання питань оборони від місцевих інстанцій до органів місцевої влади захист прикордонних земель у Литві та Польщі можна вважати ефемерним, а їхнє населення було кинуте напризволяще і мало саме турбуватися про свій захист». 1

«У цьому становищі для українського населення існували й певні вигідні моменти. Тривожне й небезпечне життя сприяло тому, що вищі верстви суспільства, тобто феодальне панство, добробут якого ґрунтувався га господарській діяльності підлеглих їм мешканців, утрачало сенс свого перебування в цих землях. Відсутність у прикордонних землях необхідної кількості представників панівної верстви послаблювала державний контроль над цими територіями, що було важливою передумовою виникнення тут вільної військової спільноти».

1.3 Рушійні сили козацтва

«Посилення феодально-кріпосницького гноблення в західних та північних українських землях (особливо внаслідок укладення Люблінської унії 1569 року, завдяки чому утворилася об'єднана польсько-литовська держава Річ Посполита, а українські землі перейшли під владу польської корони) і релігійних утисків православних через наступ на Україну католицизму, провідником якого була польська влада, змушували українське населення вирушати на пошуки кращої долі та вільного життя.

Таке масове переселення і втечі у передстепові краї пояснюються й тогочасними уявленнями поневоленого люду про життя на порубіжних територіях. Козацьке життя здавалося ідеалом, і що важче було його досягнути, тим краще воно виглядало.

Але життя тут було зовсім не райським. Заселяючи прикордонні території на свій страх і ризик, населення практично не могло розраховувати на захист з боку влади і змушене було власними силами відвойовувати собі право на життя і не стільки плугом, скільки зброєю освоювати степи. Таким чином, на окраїнних землях почала концентруватися специфічна людність, з якої згодом склалася значна верства населення. До того ж специфічні умови прикордоння сприяли не лише кількісному зростанню населення, а й формуванню нового складу людності, з особливим типом характеру та взаємовідносин. У ній зосереджувався вільний дух степів, дух протесту проти всякого примусу, дух сваволі і непослушенства ці люди виглядали скоріше як свавільні розбишаки, ніж звичайні звіролови і риболови. Їх боялися і стереглися. До козацтва приставали і шукачі пригод та здобичі шляхетного стану, що також згодом позначилося на психології цієї верстви, що формувалася».

«Зростання чисельності козацтва й поширення його способу життя не могло не відбитися на його взаєминах з офіційною владою. Взаємини розвивалися в контексті міжнародних відносин Польщі та Литви, а згодом Речі Посполитої з Кримським ханством. Урешті й сама козацька проблема постала перед владою внаслідок звернень до неї з боку татарських властей (перші згадки про українське козацтво). У численних зверненнях татарських ханів до державних структур Литовського князівства містилися скарги на пограбування торговельних караванів, напади на міста-фортеці та вимоги покарати козаків. Але часто на такі закиди уряди Литви і Польщі відгукувалися відписками такого змісту: Набіги здійснюють люди, які не мають постійних осель і живуть у степах як дикі звірі, живляться з грабунку, нічиїй владі не підлягають, і через те нелегко ловити таких людей і карати або то купа людей з різних народів, які ходять самопас, не мають постійного прибутку, ані певних законів, ані якоїсь влади над собою. Така сама ситуація спостерігається й у ставленні офіційної влади Франції, Англії та Голландії щодо нападів флібустьєрів на іспанські кораблі та володіння, коли вона відхрещувалась від піратських нападів. Те саме було і у Великому Новгороді, де представники влади заявляли, що ушкуйники діють без слова новгородського.

Така офіційна урядова позиція цілком зрозуміла. Коли для відкритого протистояння з об'єктом експансії ще не було достатньо сил, а потреби політико-економічного характеру диктували необхідність такої експансії, держава, як правило, крізь пальці дивилася на дії промислово-розбійницьких угруповань, що діяли у потрібному їм напрямі, тим більш що деякі представники влади мали з цього зиск.

Але у такого політичного курсу існував й інший бік медалі. У той час козацтво (як і інші подібні угруповання у світі) було радше стихійною, неконтрольованою силою, ніж організованою структурою, хоча старости порубіжних міст почали частково використовувати козаків для оборони міст-фортець уже на початку XVI століття.

У переважній більшості випадків козаки діяли на власний розсуд, що досить часто суперечило зобов'язанням литовських князів та татарських ординців, «підставляючи» литовську владу і накликаючи тим самим на неї всілякі неприємності з боку Криму і Туреччини. Козаки як неконтрольована стихійна військова сила, яку панівні кола Литовського князівства вважали дестабілізуючим, руйнівним чинником як внутрішнього життя держави, так і зовнішньополітичних відносин, не лише привертали до себе увагу владних структур, а й спонукали до намагання приборкати їхню енергію, спрямувати її в річище загальнодержавних інтересів. Таке прагнення стало передумовою організаційного формування козацтва».

2. Поява перших Запорізьких Січей. Військово-адміністративний устрій Запорізької Січі

2.1 Природа Дніпровського Низу, дніпровські пороги

«Прибуваючи до безмежного українського степу, козаки, звичайно, селилися понад Дніпром та Південним Бугом і їхніми численними притоками, насамперед Оріллю, Самарою, Чортомликом, Томаківкою. Особливо притягував їх Дніпро - священна й заповітна для козаків ріка, оспівана ними в думах та переказах.

Слово «Дніпро» було вживане вже первісними індоєвропейськими племенами, з яких пізніше вийшли слов'янські, германські, романські та інші народи, в тому числі скіфи. Перший склад «Дн» (дон, дан, дун), тобто вода, присутній у назвах багатьох рік басейну Чорного та Азовського морів. Досить згадати: Дніпро, Дон, Донець, Дністер, Дунай. Другий склад - «іпро» («апро») має аналогії в найдавнішій індоєвропейській мові - санскриті, нині мертвій, і означає - «західний». Отже, назва Дніпро найвірогідніше перекладається як «західна ріка».

Батько історій - Геродот Галікарнаський (490 - 424 рр. до н.р) називав Дніпро «Борисфеном». Він особисто побував на нижньому Дніпрі і залишив у своїй книзі «Історія» найперші письмові згадки про цю ріку: «Борисфен… - найбільша ріка - найбагатша поживними продуктами не тільки між скіфськими ріками, але й між усіма взагалі, опріч єгипетського Нілу…» А проте з інших рік Борисфен найкрасивіший, він постачає пречудові й розкішні пасовиська для худоби, прехорошу й великій кількості рибу; вода його на смак дуже гарна, чиста… Уздовж нього тягнуться чудові хліборобські поля або росте дуже висока трава, в таких місцях, де не сіють хліб. У Борисфені водяться величезні риби без хребтового стовпа (осетри), білуга, севрюга, сом, сазан, судак, лящ, щука, тараня та інші». 1

«В Дніпровських плавнях водились бобри, видри, куниці, дикі кабани та інші звірі та водяні птахи - гуси, лебеді, качки та інші. У балках та байраках водилися лисиці, зайці, вовки, ведмеді. Наші предки - слов'яни - називали Дніпро - Славутою, Славутичем, тобто слов'янською рікою. Козаки любовно називали Дніпро своїм братом, а лоцмани говорили про нього як про «козацький шлях». Унікальною особливістю Дніпра були його знамениті пороги - пасма кам'яних скель, що стирчали з води на висоту до п'яти метрів і майже суцільною масою перекривали ріку.

Залишалися лише вузенькі бурхливі проходи, які були дуже небезпечні особливо влітку та восени при низькій воді. Порогів було дев'ять: Кодацький, Сурський, Лоханський, Дзвонецький, Ненаситецький, Вовнизький, Будильський, Лишній і Вільний. Між порогами знаходилися забори, тобто скелі розкидані по русло ріки, особливо з правого берега, які, однак, не перетинали всю ріку і залишали вільним прохід для суден. Часом забори мало чим відрізнялися від порогів, і деякі автори налічують 13 порогів. Усього забор було 91, але найбільшими з поміж них були шість: Волошиново, Стрільча, Тягинська, Вороново, Крива й Товулжанська. Крім того, подекуди на Дніпрі стриміли поодинокі камені, нерідко овіяні легендами. Найвідомішими серед них були сім: Богатирі, Монастирко, Корабель, Гроза, Цаприга, Гаджола й Розбійники. Пороги тягнулися Дніпром від сучасного Дніпропетровська до Запоріжжя. Найстрашнішим порогом був Ненаситецький, що зажив собі лихої слави ще в давнину.

На Дніпрі було 265 островів, з них острів Хортиця - була й залишається найбільшим дніпровським островом, на якому виникла перша Запорізька січ».

2.2 Поява першої Запорозької Січі

«З поміж багатьох козацьких ватажків раннього періоду козацької історії чи не найбільшою славою вкрив себе князь Дмитро Вишневецький, що походив з роду князів Гедиміновичів і який на початку 1550-х років заснував замок на острові Мала Хортиця, згуртував навколо нього козаків і цим поклав початок Запорозької Січі. Саме тому його вважають першим козацьким гетьманом.

Ім'я Дмитра Вишневецького, князя із литовської родини, нащадка Гедиміна, васала литовсько-польського короля, хоча й православного за своїм віросповіданням, володаря величезних маєтків на Кременеччині, - вперше згадується в документах 1545 року під час ревізії Кременецького замку. У цей час королівський комісар Лев Патій проводив люстрацію (ревізію) Волинського воєводства. Документи свідчать про те, що князь Дмитро Іванович Вишневецький особисто прибув до міста Кременець, де перебував королівський комісар, і показав, що у Кременецькому повіті він володіє помістями Кушнин, Підгайці, Окнин, Гараж, Камарин, Крутнів і Лопушне. Князь був одним з чотирьох синів Івана Михайловича Вишневецького від його першої дружини Анастасії Семенівни з родини Олізарів.

Як засвідчує «Родословна книга», батько Дмитра Вишневецького - князь Іван Михайлович з 1533 року був старостою єйшиським і воронянським, з 1536-го - пропойським і чичерським, а з 1541 року - канівським та черкаським. Помер він у 1543 році. Мати - Анастасія Семенівна, дочка Семена Олізаровича і княгині Острозької, сестри князя Костянтина, ревнителя православ'я в Україні, народила чотирьох синів - Сигізмунда, Дмитра, Андрія, Костянтина - і доньку Катерину. Історик М. Маркевич наводить факт про обрання князя Д. Вишневецького на нетривалий час гетьманом ще у 1513 році. Але відомо, що в цей час з татарами активно боровся дід майбутнього гетьмана - князь Михайло Васильович Вишневецький (1475-1517). У 1512 році він із своїми синами Іваном та Олександром розбив орду під Лопушною. Документи називають кілька сіл, що були в його власності: Кушнин, Підгайці, Окнин, Гараж, Камарин і Лопушне. Однак, як свідчать матеріали розмежування між Литвою і Короною Польською, розміри його володінь були більшими». 1

«І вже після цих «лицарських» пригод у 1550 році Дмитро прибув до Черкас. З 1551 року він - староста канівський та черкаський. У цей час посилюються татарські навали в Україну, що і заважало освоєнню її території польським магнатством. Аналіз історичних свідоцтв того часу показує, що Дмитро Вишневецький був не першим, хто прагнув відбивати напади степової орди. До нього це вже робили Остафій Дашкович, Предслав Лянцкоронський та інші старости на південному пограниччі. Наприкінці 30-х - на початку 40-х років XVI століття особливо відзначився в боротьбі проти нашестя степової орди староста барський Бернард Претвич.

Розповідаючи на сеймі 1550 року про свої походи, він відзначив, що бував у них разом з «воєводою Київським Пронським, князем Корецьким, князем Вишневецьким і князем Володими-рецьким». Претвич - організатор походів проти татар - 1550 року повідомляв великому князеві литовському Сигізмунду-Августу про Дмитра Вишневецького «як одного з визначніших репрезентантів боротьби з татарами». Конкретні дані про участь Дмитра Івановича Вишневецького у відсічі чужоземної агресії наводяться в османських «Реєстрах кривд», які надсилалися до польської столиці В них і віднаходимо першу згадку про боротьбу князя Дмитра Вишневецького з турками: в період з 8 червня 1548 року по 6 грудня 1549 року він безперервно непокоїв залогу Очаківського замку, який належав тоді Порті В одній з таких експедицій Вишневецький перебував із «старостою брацлавським князем Богушем Корецьким старостою барським Бернардом Претвичем, синами гетьмана Миколи Сенявського Ярошем і Миколою».

Ці нові факти дають підстави зробити припущення, що Дмитро Вишневецький почав боротьбу з ординськими нападниками ще 1538 року, коли його батько організував своїх підданих проти татар і турків. І це цілком імовірно, оскільки на Волині, як заявляли представники місцевої шляхти в 1540 році, «будь єсть або не єсть перемир'є з татары, тогды предся з коня мало зседаєм». Отже, князь Д. Вишневецький виявив себе непересічною натурою, головними рисами якої були лицарство і молодецтво. Може, саме тому, зіткнувшись із козацькою вольницею, він, як ніде, відчув себе у своєму середовищі. Водночас особиста хоробрість князя, його авантюристична натура припали до душі козакам, вони ладні були йти з ним і проти татар, і проти кого іншого, якщо б він їх покликав. Обійнявши посаду старости черкаського і канівського, Дмитро Вишневецький за свій головний обов'язок вважав захист південних кордонів держави. Крім того, у Дмитра Вишневецького був особливий рахунок до степових нападників. У 1549 році у полон потрапило все сімейство його двоюрідного брата Федора Вишневецького».

«Цей факт, до речі, зафіксований і в «Кроніці Марціна Бєльського»: «Того року татари в кінці вересня в руських землях великі шкоди вчинили. Замок у Перемирку облягли, в якому князь Вишневецький утриматися не зміг, піддався з дружиною татарам. А коли він із замку вийшов, залишок людей його ще мужньо боронився перед татарами, але татари, приступ учинивши, замочок спалили і всіх у неволю забрали». Про це ж повідомляв у своїй відписці Московський посол до Литви Федір Безобразов. За думкою деяких дослідників, улітку 1553 року Дмитро Вишневецький, можливо, чимось ображений на короля, перейшов на службу до турецького султана Сулеймана II судового) і разом зі своїм військом перебував у Стамбулі. Цікаво, що перед цим король Сигізмунд-Август висловлював Радзивіллу побоювання щодо Вишневецького, аби той не перебіг до турків, «полишивши їм пограничні землі, доручені його охороні». Побоювання короля виявилися не марними. Невдовзі Радзивілл пише королю, що Вишневецький «з усією своєю ротою, себто з усім козацтвом і хлопством, яке тримав біля себе, з'їхав до турків виславши наперед козацьку роту, а потім і сам зі своїми козаками потягнувся до Туреччини».

І справді, треба бути надзвичайно мужньою і сміливою людиною, аби зважитися на таку поїздку до Осяйної Порти - туди, звідки з 1548 по 1553 рік не раз у грізних листах до польського короля султан вимагав покарати українського князя за розправи з ординськими грабіжниками. Вчинок Вишневецького викликав неабияку тривогу - побоюючись, що він наведе в Україну турків, Сигізмунд-Август знову звертається до Радзивілла: «Як би того князя до себе мати і яким способом?» Очевидно, спосіб було знайдено, і досить радикальний. Бо на початку 1544 року Вишневецький повертається з Туреччини і 4 березня в Каменні (неподалік Любліна) освідчується королю у товаристві друга і соратника воєводи Миколи Сенявського».

2.3 Керівні посади на Січі (осавул, бунчужний, кошовий отаман, гетьман) та їх функції

«Першу Січ (Фортецю) було побудовано на Дніпровському острові Мала Хортиця Дмитром-Байда Вишневецьким в 1553 році. Назва Січ походить від слова «сікти, рубати», запорожці будували засіки та фортифікації з дерева. Від Січі пішла назва січовики і січові козаки. Маючи опору на Січі Вишневецький міг шкодити татарам та переховуватися у цій дерев'яній фортеці. У січні 1557 році кримський хан з великим військом підплив човнами під Хортицю, 24 дні облягав замок але не добув його і мусив відтупоти. Влітку цього ж року кримський хан прийшов вдруге зі ще більшою силою, й таки переміг Вишневецького. Козацькій залозі не стало харчів, козаки почали розбігатися і князь Дмитро мусив покинути Хортицю. Таким чином. Татари зруйнували Січ. Пізніше Січі почали виникати й на інших островах Дніпра: Кодацька Січ, Томаківська Січ, Базавлуцька Січ та інші.

Зародження козацької старшини розпочалося разом з виникненням українського козацтва в кінці 15 століття. Спочатку до її складу входили отамани-ватаги, що були керівниками перших козацьких загонів. Повного організаційного оформлення козацька старшина набула в період створення Запорозької Січі. В різні часи її існування чисельність цієї групи козацтва була неоднаковою і деколи сягала до 150 осіб. До складу козацької старшини входили:

· військова старшина - кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар та курінні отамани;

· військові служителі - підписар, булавничий, хорунжий, бунчужний, перначний, підосавул, довбиш, піддовбиш, військовий пушкар, підпушкар, гармаш, військовий товмач, військовий шафарі, підшафар, кантаржій та канцеляристи;

· похідні та паланкові начальники - полковник, писар, осавул, підписар та підосавул.

В період ведення воєнних дій обирався також обозний, що був помічником осавула і входив до складу військової старшини. До козацької старшини на Запоріжжі належали так звані батьки, сивоусі діди - колишні військові старшини, які залишили свої посади по хворобі або за давністю літ. На Запорозькій Січі старшина зосереджувала в своїх руках адміністративну владу і судочинство, керувала військом, розпоряджалася фінансами, представляла Січ у зносинах з іноземними державами. Старшину обирали на військовій козацькій раді за участю всього козацтва». 1

«Кошовимй отамамн (кошовий) - виборна службова особа в Запорозькій Січі (XVI-XVIII ст.), яка зосереджувала у своїх руках найвищу військову, адміністративну і судову владу, очолював Кіш Запорізької Січі.

Вища службова особа державної адміністрації Війська Запорозького у 16-18 століттях, член генеральної старшини. Генеральний суддя очолював Генеральний військовий суд, часто брав участь у дипломатичних переговорах, а також виконував обов'язки наказного гетьмана. Інша назва - Військовий суддя.

Військовий осавул - виборна службова особа, яка обіймала одну з найважливіших військово-адміністративних посад у Запорозькій Січі 16-18 ст. Обирався на військовій раді терміном на один рік. У мирний час стежив за дотриманням порядку на Січі, у воєнний час - у таборі». 2

«Військовий пимсар (кошовий писар) - виборна службова особа, що відала всією канцелярією Запорізької Січі у 16-18 століття. Розсилав накази по куренях, вів рахунки прибутків і витрат, здійснював дипломатичне листування.

Курінний отамамн - в Україні виборна особа, що очолювала курінь. У Запорозькій Січі (16-18 ст.) обирався на курінних сходках терміном на 1 рік. Курінний отаман відав господарством, коштами куреня та здійснював управління його справами, зокрема, забезпечував свій курінь боєприпасами, харчами, включав новоприбулих до козацьких списків (компутів) тощо. На Січі існувало 38 куренів, у кожного з яких був свій курінний отаман, який ніс відповідальність за свій курінь.

Хорунжий (від хоругва - стяг, прапор) - особа, що зберігала й носила прапор війська запорізького який називався хоругвою. Хорунжий - завідував прапором сотні, на якому зображувалася емблема сотні, в основному християнська. Це могли бути хрест, ангел, ангел-охоронець, архангел Михайло, сонце (Ісус Христос), діва Марія, а також військові атрибути.

Генеральний бунчужний - виборна службова особа, що обіймала одну з найвищих урядових посад у Гетьманській Україні 17-18 століттях, член Генеральної Старшини. До обов'язків генерального бунчужного належало берегти і захищати у воєнні часи бунчук - символ гетьманської влади. Під час воєнних дій керував відділами козацького війська. Генеральний бунчужний виконував важливі доручення гетьмана, що стосувалися судових справ, дипломатичної служби.

Військовий осавул - виборна службова особа, яка обіймала одну з найважливіших військово-адміністративних посад у Запорозькій Січі 16-18 ст. Обирався на військовій раді терміном на один рік. У мирний час стежив за дотриманням порядку на Січі, у воєнний час - у таборі. Відав заготівлею провіанту на випадок війни; розподілом за наказом кошового отамана грошової і натуральної платні, захистом інтересів запорожців у прикордонній зоні; охороною подорожуючих територіях. Очолював козацьку розвідку і стежив за ходом битв, вводячи по мірі потреби у бій резерви.

Полковник - військове звання старшого офіцерського складу. Полковник - це член похідної старшини Запорізької Січі, керівник одного або кількох військових загонів під час воєнних дій, сухопутних та морських походів 16-18 століття. У 18 столітті полковник очолював паланкову старшину. До її складу входили також осавул, писар, підосавул та підписар. Паланковий полковник, що обирався паланковою військовою радою терміном на один рік, був представником кошового отамана на території паланки. Він наділявся значними повноваженнями, включаючи право засудження до смертної кари козаків».

2.4 Козацькі військові атрибути

«Історія козацької символіки є надзвичайно цікавою і потрібною у розбудові молодої Української держави. Адже подібні риси можна знайти і в атрибутиці українців, виходячи з того, що розвиток козацтва мав значний вплив на українське прапорництво й емблематику. Українське козацтво мало свої символи-відзнаки, або клейноди. Клейнодами називали у козаків військові знаки, або атрибути влади при яких проходили у них великі і малі ради, і які використовувалися старшинами, відповідно посаді кожного з них. Серед них - корогва, бунчук, булава та печатка з гербом. Згодом до клейнодів долучили пірначі, литаври, значки, палиці, тощо.

Найбільшою святинею козацтва вважалася корогва - прапор, він був одним із найважливіших клейнод гетьмана і всього Війська Запорізького. Перші документальні згадки про козацькі прапори відносяться до другої половини VI ст. Їх шили із найдорожчих тканин та оздоблювали вишивкою і гаптуванням. Найчастіше золотом вишивали образ Покрови Пресвятої Богородиці Діви Марії - заступниці козацтва. Трапляються на бойових козацьких прапорах образи святих, найчастіше архістратига Михаїла, а також хрести, сонце, місяць. Козацькі прапори були здебільшого блакитного, жовтого, жовто-блакитного, білого, малинового, червоного й чорного кольорів.

Найважливішу ознаку влади кошового отамана становила булава - палиця з горіхової деревини завдовжки 50-70 см зі срібною чи визолоченою кулею в кінці. Булава розкішно оздоблювалася, здебільшого смарагдами і перлами. Вона завжди була на видному місці; під час переговорів- у руках гетьмана, а під час виборів - на столі.

Важливим атрибутом влади був бунчук-древко завдовжки 2-2,5 м, верхівку якого прикрашали кулька-маковиця, від якої донизу звисали пасматкінського волосся й червоні мотузки. Бунчук козакам вперше офіційно надав польський король Стефан Баторіє у 1578 році як знак звитяги». 1

«Символом влади судді була військова печатка. Нею утверджувалися всі офіційні документи Війська Запорізького, видані кошем універсали, маніфести, привілеї, дипломатичне листування. Символом влади військового писаря був срібний каламар, відзнакою довбуша - литаври. Існувало правило, що без ударів довбиша в литаври не можна було скликати Січову раду.

Важливе місце в системі козацької символіки займали герби. Серед них виділяються герби Війська Запорізького, а також особисті герби гетьманів і козацької старшини, а також міські герби. Усі козацькі клейноди зберігались в січовій Покровській церкві, й носилися тільки за наказом кошового отамана.

Українська козацька символіка є відображенням української національної ідеї. Велика частина предковічної нації українського народу збережена на козацьких гербах і прапорах, що й нині слугують державницькими символами нашої країни».

2.5 Адміністративні одиниці на Січі

«Вищою законодавчою владою на Січі виступала Козацька рада, в якій мали право брати участь всі без І винятку козаки й котра вирішувала найголовніші питання внутрішнього життя й зовнішніх відносинПостанови на раді приймалися голосними вигуками присутніх, інколи доходило й до бійок (до речі, бійки у парламентах демократичних країн світу не дивина й сьогодні). Коли пропозиція схвалювалася, козаки підкидали вгору шапки.

Козацька рада, як правило, збиралися тричі на рік: 1 січня, на 2 - 3-й день після Великодня та 1 (14) жовтня (на свято Покрови), а в разі потреби і в інший час. Вона укладала мир чи оголошувала війну, у виняткових випадках здійснювала судові функції, приймала й надсилала посольства, обирала козацький уряд - Кіш.

На чолі Коша стояв кошовий отаман, який, об'єднуючи у своїх руках військові, адміністративні, судові й духовні справи, уособлював вищу виконавчу владу на Січі. Він відкривав Козацьку раду, командував військом, здійснював дипломатичні стосунки з іноземними державами, розподіляв військову здобич, затверджував обраних радою урядовців та судові вироки, призначав духовних осіб у січову й паланкові церкви тощо». 1

«У мирний час кошовий отаман не міг приймати важливих рішень без згоди Козацької ради, зате під час воєнних походів його влада була необмеженою. Крім кошового отамана, до складу найвищих урядовців також входили суддя, писар та осавул.

Військовий суддя чинив суд над порушниками козацьких законів, відав кошторисом і артилерією, при потребі виконував обов'язки кошового отамана. Військовий писар очолював військову канцелярію і письмово оформляв найголовніші січові справи.

Військовий осавул стежив за порядком серед козаків та виконанням судових вироків, проводив дізнання з приводу різних суперечок і злочинів серед сімейних козаків, відав забезпеченням війська, розвідкою, організацією прикордонної служби тощо.

Особливе місце відводилося курінним отаманам, які були посередниками між вищою старшиною і простим товариством, здійснювали керівництво куренями, члени яких їх і обирали. Після військової старшини й курінних отаманів за рангом ішли т. зв. батьки або «сивоусі діди» - колишні запорізькі військові старшини, досвід і авторитет яких давав їм моральне право слідкувати за дотриманням «одвічних порядків запорізької громади».

Вже на другу пол. XVI ст. Січ мала чітку військову організацію. Все запорізьке військо ділилося на курені, кількість яких зростала відповідно до збільшення козаків і досягла 38.

Курінь - це і своєрідна казарма, у якій постійно проживали козаки, і адміністративна одиниця у самій Січі, і водночас завжди готовий до дії бойовий підрозділ. Сам курінь-казарма вміщував 150 - 200 чол., хоч загальна кількість приписаних до того чи іншого куреня могла досягти 400 -600 осіб. Більшість із них тільки числилися за ним, проживаючи постійно разом із сім'ями при своїх господарствах на території, що підпорядковувалася Запорізькій Січі у т. зв. паланках (їх нараховувалося від 5 до 8), і з'являлися сюди за першим наказом курінного отамана. До служби козак мав прибути із власною зброєю, обладунками, одягом і харчами».

«Формально підвладна урядові Речі Посполитої, Січ де-факто виступала як цілком самостійна політична сила не тільки у своїй внутрішній, а й у зовнішній політиці. Вже наприкінці XVI ст. вона починає відігравати помітну роль у міжнародних справах. Зважаючи на запорізьке козацтво як значну військову та політичну потугу, уряди Австрії, Венеції, Московщини, Туреччини, Молдавії, Трансільванії, Швеції, Кримського ханства, Персії та інших країн встановлюють із Січчю зв'язки. Немало козаків воювало в Європі на боці Австрії, Франції, Іспанії. Приблизно з поч. XVII ст. встановлюються сталі взаємини із Західною Грузією. Традиційно добросусідські стосунки і воєнний союз зберігали запорожці з донським козацтвом, координуючи з ним свої великі воєнні акції проти Кримського ханства й Османської імперії».

Висновок: поява перших Запорізьких Січей свідчила про зміцнення українського козацтва та усвідомлення їх ролі у захисті своїх земель. Військово-адміністративний устрій Запорізької Січі є першою спробою козаків утворити державність.

3. Військова справа козаків

3.1 Військова підготовка козаків

«Запорізькі козаки, живучи в січі без жінок і без нащадків і водночас щорічно, а часом і щоденно зменшуючись у кількості від війни, хвороб і старості, всіляко намагалися поповнити свій склад і збільшити своє військо. Отож зрозуміло, чому козаки приймали у своє товариство кожног, хто приходив до них і брав на себе певні зобов`язання, необхідні для вступу в січ. Люди, близькі до Запорозьких козаків, у своїх спогадах одночасно свідчать, що в Січі можна було зустріти всякі народності, вихідців чи не з цілого світу - українців, литовців, поляків, білорусів, великоросів, євреїв, німців, донців, болгар, волохів, чорногорців, французів, італійців, іспанців, англійців. Але головний відсоток прибулих на Січ давала, звичайно Україна.

Друга умова вимагала, щоб прийнятий, якщо він був не руським, забув свою рідну мову й говорив козацькою, тобто українською, цю вимоги ніколи і ніхто не порушував. За третьою умовою прийняти в Січ повинен був присягнути вірно, незрадливо й до кінця свого життя служити російському цареві, поклявшись в цьому, церкві перед пристолом Божим. За четвертою умовою він мусив неодмінно сповідати православну віру, визнавати її догмати, дотримуватися постів, знати символ віри й молитви; якщо він був католиком, чи мусульманином, повинен був прийняти православіє. За п `ятою умовою той, хто вступав до січі повинен був спочатку придивитися до військових порядків, вивчити прийоми січового лицарства, а вже потім записуватися в число випробуваних товаришів, що могло бути не раніше, як за сім років». 1

«Прийнятий до лав запорізьких козаків насамперед записувався в один із 38 куренів, а той, чи інший з них залежно від власного вибору й тут же при записі в курені, змінював своє власне прізвище на якесь нове прізвисько котре дуже часто характеризувало його з зовнішнього боку, котре дуже часто характеризувало його з зовнішнього чи внутрішнього боку, цю зміну прізвища робили для того, щоб приховувати минуле право прийнятих у Січ.

Вступивши у Січ, новачок ставав справжнім козаком лише тоді, коли вивчав козацькі правила і вмів коритися кошовому отаманові, старшині й цьому товариству. У стосунках між козаками брався до уваги не вік, а час вступу».

3.1 Озброєння та одяг козаків

«Зброя козаків була дуже різноманітною. Складалась вона зі зброї виготовленої на Січі, та зброї захопленої в боях з іншими народами. Частина зброї була дуже поширена, як то шаблі, пістолі, рушниці, інші навпаки зустнрічалися нечасто - алебарди, аркебузи, бердиші.

Ніж - холодна колюча та ріжуча зброя, запорожці використовували різноманітні клинки які виготовлялись в кузнях Січі та трофейну зброю, захвачену під час битв з турками, татарами.

Спис - холодна зброя у вигляді довгого древка на кінці якого розміщено металевий гостряк. Спис перш за все колюча зброя, хоч деякі види списів були розраховані також на ріжучі та рублячі удари.

Шаблі - іранський різновид шабель був основним типом шабель Запорожців. Ввідзначається такий тип значною кривизною клинка, котра розпочинається майже від хрестовини і різко наростає у робочій частині (остання третина клинка). Іранський клинок переважно позбавлений долів і сильно звужується у вістря. Руків'я є переважно кістяним чи роговим, не нахиленим, з довгою металевою хрестовиною та загнутою, майже перпендикулярно до леза клинка, голівкою. Іранські клинки - короткі і легкі (середня довжина - 80 см, а вага 500 г.). Бойові дії вершника відрізняються активним задіянням стремен, котрі дозволяли підводитись та глибоко нахилятись для нанесення важких ударів особливо проти піхотинців». 1

«Пістолі - за козацької доби були поширені як колісчаті, так і кремневі замки, за допомогою котрих здійснювалось запалення пороху, що і призводило до пострілу.


Подобные документы

  • Приєднання українських земель до Литви. Політичне і соціально-економічне становище українських земель у складі Великого князівства Литовського. Формування українського козацтва і Запорозька Січ. Берестейська унія і її вплив на українське суспільство.

    курсовая работа [72,9 K], добавлен 29.04.2009

  • Українські землі у складі Великого князівства Литовського. Устрій українських земель. Політика Литви в українських землях. Від Литовсько-Руської до Польсько-Литовської держави. Кревська унія. Ліквідація удільного устрою. Люблінська унія та її наслідки.

    реферат [25,0 K], добавлен 26.02.2009

  • Історія козацтва, його роль в державотворенні України. Становлення Запорізької Січі, її військово-політичний та адміністративний устрій. Роль Козацтва у загальнонаціональному русі та Визвольній війні, встановлення контролю Росії над Запорозькою Січчю.

    контрольная работа [58,5 K], добавлен 21.11.2010

  • Аналіз наслідків турецько-татарських нападів в кінці XVI – першій половині XVII ст. на Українські землі. Загальна характеристика сухопутних та морських сил Османської імперії. Історичні відомості про походи козаків проти турецько-татарських нападників.

    реферат [28,6 K], добавлен 18.11.2010

  • Суміжні Україні держави. Реформа феодального землеволодіння. Інтеграція Польщі та Великого князівства Литовського в єдину державу. Головніпричини виникнення козацтва. Порівняльна характеристика становища українських земель у складі Польщі та Литви.

    реферат [32,8 K], добавлен 21.12.2008

  • Військово-адміністративний устрій Гетьманщини. Незалежність Запорізької Січі, роль козацької ради. Судова система українських земель. Функції Малоросійського приказу. Міграційні потоки, пільги та привілеї переселенцям. Розвиток сільського господарства.

    реферат [20,8 K], добавлен 10.03.2010

  • Процес ліквідації Запорізької Січі Катериною ІІ. Створення та наслідки Задунайської Січі. Кучук-Кайнарджівський договір 1774 р. та втрата Туреччиною Криму. Чорноморське та Азовське Козацьке військо. Бузькі козацькі полки. Переселення козаків на Кубань.

    реферат [30,8 K], добавлен 10.06.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.