Запорізька Січ та її роль в боротьбі проти турецько-татарської агресії

Розвивалось зброярство і в Україні. Окрім бойового призначення пістолі носили характер військово-парадної зброї, задля чого багато прикрашались. Особливої уваги прикрашенню зброї надавали східні майстри. Вони використовували гравірування, черніння, насікання та інкрустацію золотом і сріблом та коштовними каміннями
Запорожці, як правило, носили за поясом по 2 пістолі і ще 2 пістолі - у кобурах на сідлі. Така кількість пістолів свідчила про високий рівень вогневої сили як окремого козака, так і цілого козацького війська.

Рушниця - козаки використовували рушниці різного походження: турецькі, кримські, кавказькі, німецькі, польські, російські, місцевого виробництва.

Більш легкі рушниці (порівняно з мушкетами) набули значного поширення. Запорожці під час таємних вилазок задля того, щоб ворог не помітив блиску зброї - ледь замочували стволи у розсолі, тоді втрачався блис зброї».

«Рушниці активно використовували і для ведення залпового вогню по ворогу. При цьому застосовували як рядний принцип стрільби, так і ведення вогню лише найвлучнішими стрілками.

Фузія - рушниця, винайдена у Франції XVII століття, з ударно-кремінним замком та триграним багнетом. Була поширена у XVII-XVIII століттях. На озброєнні запорозьких козаків зустрічались фузії європейського та російського виробництва.

Фальконети - малокаліберна гармата, снаряди - свинцеві ядра. За деякими даними, Запорожці заряджали фальконети замість ядер дробовим зарядом, що на ближніх дистанціях та в морських боях, призводило до значної дробової осипі, вражаючи велику кількість живої сили супротивника.

Гармати. На озброєнні в козаків перебували гармати, що були захоплені в татарських та турецьких містах. Інші потрапили до козаків після захоплення фортець, а деякі надавалися правителями таких держав, які бажали залучити запорожців на свою службу.

Кількість гармат, які перебували в козацькому війську, не перевищувала 20-30 штук. Гармати, які використовували запорожці як правило були малокаліберними.

Кораблі - Чайки. Кіль, тобто основу днищ цих суден, козаки робили зі стовбурів верби або липи, належним чином видовбуючи та обтісуючи їх. Далі корпус формувався а грубих дошок, їх дуже ретельно припасовували одну до одної, а щілини між ними забивали клоччям». ¹

«Основний одяг запорізьких козаків - сорочки, шаровари, шапки та жупани.

Походним одягом козаків були дві пари шароварів, сорочка, кафтан з грубого сукна, шапка та свита з кобеняком (капішоном).

Одяг на війні:

· Жупан, сіряк, єрмяк, кобеняк.

· Сорочка.

· Шаровари, переважно грубі й прості.

· Чоботи.

· Пас.

· Шапка.

· Делія, кунтуш, бурка, бурка, сивая голубка

В мирний час запорожці одягались дуже багато. Сорочка з шовковими застіжками, шаровари, червоні чоботи. Поверх сорочки одягали кафтан, який міг бути шовковим, парчовим або суконним. Кафтан підперезували шовковим пасом - широким шовковим поясом, перетканим на кожну четвертину золотими або срібними нитками. Поверх кафтана накидали свиту, завжди суконну з розрізаними рукавами, які, як правило, защіпались один на другий і закладались ззаді під кобеняк, який вживали під час дощу або негоди. На голові запорожці носили брилі або гострокінечну хутряну шапку або кобур - сукону червону шапку з бобровою опушкою. На каптан, через праве плече вішався на перевязі самопал. А за поясом, на ланцюжках два пістолети і ніж замість кинджала. Шаблюку в мирний час носили рідко, хіба тільки на раду. Тоді ж надівали поверх кафтана - стальну сітку (сітку-кольчугу). Бороди та голову голили, залишаючи пасмо волосся в вигляді коси, яке закручували за ліве вухо три-чотири рази. Важкою образою було взяти запорожця за чуприну - вона була для нього»^.

3.3 Тактика та стратегія козаків в бою

«Запорозьке Військо славилось своєю високою боєготовністю і військовою майстерністю. Це досягалося в значній мірі завдяки тому, що воно було регулярним і значна його частина перебувала в черговому режимі, тобто жила в куренях на Січі, займаючись повсякденно бойовою підготовкою.

В умовах постійного очікування небезпеки виник новий тип вояка-універсального, витривалого, готового до швидкої зміни обстановки і, що не менш важливо, такого, що сприймай свою військову діяльність крізь призму боротьби Хреста з Півмісяцем. Поступово виробилися як стратегія, так і тактика козацького війська.

Запорозьке Військо не мало окремих родів військ, а кожен козак був універсальним воїном. Та неперевершену славу козаки здобули як піхотинці.

Піхота. Успіх в бою досягався або за допомогою раптової атаки або щільного рушнично - артилерійського вогню. За такого підходу до перемоги піхота становила ударну силу козацького війська. Джерела, що описують козацьку піхоту під час бою, звертають увагу на її вогневу міць. Вогнепальну зброю потрібно було досить довго заряджати, тому військові розробляли різноманітні прийоми, аби організувати і прискорити цю процедуру.

Використання возів. Неперевершено майстерності запорожці досягли у використанні табору з возів, який застосовувався для просування військ, наступу, оборони. Батьківщиною табору з возів є безмежний степ. Народившись, спочатку як спосіб захисту від ворога голому степу, табір поступово перетворився на грізний, неприступний спосіб оборони, а потім і наступу. Згідно з організаційною структурою війська того часу на кожні 5-10 козаків був один віз, на якому перевозилась зброя, боєприпаси, продукти, фураж для коней (взимку), лопати, сокири, пилки та ін. На окремих возах перевозилися гармати. Рухомий табір з возів мав вигляд прямокутника, по великих сторонах якого рухались вози один за одним, в один або декілька рядів».

«Козацька кавалерія за своїм типом належала до легкої з відповідними завданнями - розвідка, переслідування, рейди, флангові атаки, заманювання до засідок тощо. Визначеного місця в бойових порядках війська кіннота не мала. Її висока рухливість давала змогу маневрувати нею під час бою.

Козацька атака проводилась лавою, тобто не вирівняною шеренгою з загнутими краями для обхвату ворога з флангів. Атака часто супроводжувалася гучним криком з метою налякати ворога і підбадьорити себе. Якщо кіннота не могла самостійно перемогти противника, вона відступала під захист піхоти, виводячи ворога під її вогонь. Загалом, козацькій кінноті були притаманні швидкість, витривалість, агресивність, багатофункціональність.

Артилерія в Запорозькій Січі належала до військового скарбу. На Січі постійно знаходилось 20-30 гармат, а зайві гармати зберігалися у Військовій Скарбниці в потаємному місці нарівні з коштовностями. В далекі походи козаки вирушали тільки за наявності артилерії.

Гармати Запорозького Війська були переважно середнього та малого калібру. Під час стрільби використовувались картеч, кулі, запалювальні снаряди. Це забезпечувало артилерії велику рухливість та маневреність, що відповідало тактиці козацького війська.

Родзинкою козацтва були його здібності в саперній справі. Кожен козак крім рушниці та запасу харчів, повинен був мати сокиру, лопату, і все потрібне для того, щоб сипати вали. Шанцевим інструментом козаки володіли не гірше, ніж зброєю. Вміння швидко та якісно побудувати потужні укріплення було для козацтва, з огляду на переважання сили ворога, питанням життя і смерті».

«До морських походів козаки готувалися централізовано, спочатку збирали припаси, зброю, будматеріали. Після обрання на січовій раді старшини козацтво ділилося на екіпажі, кожен з яких будував свій човен. В залежності від мети плавання будувався великий човен на 50-70 вояків і 4-6 малих гармат, або менший на 20-30 осіб.

Спорядившись, флот вирушав до гирла Дніпра, яке контролювали турецькі фортеці з потужною артилерією, а на березі кочували татарські орди. Переховуючись за 3-4 милі від гирла в очереті та дочекавшись темної ночі козацький флот виходив в Чорне море. За 36-40 годин козаки досягали берегів Анатолії.

Захопивши турецькі галери і вітрильники, запорожці часто використовували їх для подальших морських походів, а перед поверненням знищували.

Для повернення на Січ козацька флотилія входила гирло Дніпра. Один човен перетягувало 200-300 козаків.

Козаки мали ще однин зворотний шлях-через Донський лиман. Але враховуючи його складність користувались ним рідко.

Значне місце у військово-морському мистецтві запорозьких козаків посідає тактика здобування морських фортець».

3.4 Прикордонна служба козаків, попередження про небезпеку

«Крім повсякденного навчання, козаки гарнізоном Січі несли почергово прикордонну службу запорізьких земель. Метою прикордонної, або сторожової, служби було своєчасно виявити наближення татар і попередити про це Запорізьке Військо та населення міст і сіл України. Для цього нетільки на кордонах запорізьких земель, а й по всій їх території та вждовж русла Дніпра була створена мережа сторожових форпостів. Кожен форпост мав редут, тобто замкнуте польове земляне укріплення для самооборони, житло для козаків та стайню для коней. З форпосту почергово розсилалися розвідувальні роз`їзди (бекети), які вели розвідку в призначеному для цього районі. Для спостереження за місцевістю козаки використовували старовинні скіфські могили, а також насипили свої. Поважаючи минувшину і своїх предків, козаки ніколи не дозволяли собі ніяких земляних порушень на старовинних могилах. Тільки на насипаних своїми руками узвишшях вони робили редути та інші споруди». ¹

«Для передачі інформації про наближення чи напад татар використовувалась звукова (постріл з рушниці або гармати) та візуальна (дим, полум`я) сигналізації. Для цієї мети біля кожного форпосту та в інших підвищених місцях ладналися сигнальні вогняно-димові споруди, які називалися фігурами. Для побудови фігури використовувалися 19 просмолених бочок з одним днищем і одна зовсім без дна. При такій побудові в середині фігури згори до низу створювалася порожнеча, в яку заливали смолу. Над верхньою бочкою клали залізний прут з блоком, через нього протягували довгий мотузок, один кінець якого з запилювачем і грузилом спускався в порожнечу. Біля фігури будувалась вишка, на якій почергово чатували козаки-спостерігачі.

Як тільки розвідувальний роз`їзд або спостерігачі на вишках виявляли появу ворога, негайно запалювалась найближча фігура, вогонь і дим від неї відразу помічали на сусідніх вишках і теж підпалювали свої фігури. Через деякий час палали фігури вже біля Січі та біля південних міст і сіл України.

Попавали свій голос січові гармати, заклично звучали козацькі сурми, шикувались козацькі підрозділи для відсічі нападника. У містах і селах вдаряли церковні дзвони, люди шукали порятунку за оборонними спорудами».

Висновок: запорізькі козаки були вправними майстрами військової справи. Вони добре удосконалили тактику та стратегію ведення бою, як на суші так і на морі. Запорожці були сильними, витривалими та вправними воїнами, що робило їх непеможними в бою.

4. Боротьба козацтва проти турецько-татарської агресії

4.1 Видатні козацькі проводирі проти татар і турків в ХVІ столітті - на початку ХVІІ століття

«Найвідомішими гетьманами козаків були черкаський староста Остап Дашкевич (Остафій Дашкович), хмельникський староста Предслав Лянцкоронський, шляхтич Самійло Зборовський, князі Дмитро Вишневецький та Богдан Ружинський, Яків Шах, Іван Свірчовський, Венжик Хмельницький та барський староста Бернард Претвич, Семен (Сенько) Полозович. У боротьбі з татарами і турками вони тісно співпрацювали з запорізькими козаками. Після них у козаків з`явилися інші видатні козацькі проводирі Дмитро Байда-Вишневецький, Іван Підкова, Самійло Кішка, Петро Конашевич-Сагайдачний, Іван Сірко.

Дмитро Байда-Вишневецький (8 листопада (1517) - 1563) - шляхтич, волинський магнат, князь гербу Корибут з династії Гедиміновичів. Власник маєтків у містечку Вишнівець Кременецького повіту. Збудований ним замок на острові Мала Хортиця вважається прототипом Запорозької Січі.

Дмитро Вишневецький народився в 1517 році в місті Вишнівці (імовірно 8 листопада - в день святого Дмитра) і був старшим з чотирьох синів Івана Михайловича Вишневецького від його першої дружини Анастасії Семенівни - донька Семена Олізаровича (Олізарія) та княгині Острозької, сестри князя Костянтина Острозького. Один дід Дмитра - Михайло, був відомий своєю боротьбою проти татар, другий був сербським деспотом. Іван кн. Вишневецький - батько Дмитра був узятий в 1549 р. на своєму замку Перемилю разом з дружиною та родиною в полон.

Дмитро Вишневецький в 1563 році під час походу у Молдавію був взятий у полон і страчений в Стамбулі».¹

«Іван Підкова (Іван Вода; 1533, Брацлавщина - 16 червня 1578, Львів) - козацький гетьман, молдовський господар (1577-1578). Рідний брат молдавського господаря Івоні.

За переказами, немовлям був врятований від татарів і вихований козаками. Про це згадано в народній думі «Люлі немовляті Івоні» (за Богданом Залеським).

Мав рідкісну фізичну силу i надзвичайний зріст, запросто ламав руками підкови (за це запорожці прозвали його Підковою), міг зупинити віз, запряжений 6 кіньми, ухопивши його за заднє колесо, волячим рогом пробивав дубові ворота. Його охрестили Волошенином, тобто по-тодішньому молдаванином.

На Запоріжжі Іван Підкова з'явився у 1556 році, привівши зі собою цілий козацький полк. Брав участь у морських походах під проводом Самійла Кішки. Пізніше водив козацькі флотилії самостійно і спалював передмістя татарських приморських поселень. Очолювані ним козацькі загони завдали поразок татарам під Очаковом, Кафою, Козловом.

Певний час був запорізьким гетьманом.

Івана Підкову стратили у Львові 16 червня 1578 року за рішенням короля. Страчено в присутності великої кількості народу і турецьких послів на Ринковій площі.

Самімйло Кімшка (Кушка, Кошка) (1530 (?) - 1602 (1620)) - шляхтич брацлавський з роду Кошичів або Кошків. Хоч був малий але запорожці його любили. Козацький отаман, старший війська Запорозького (1574-1575, 1599-1602). Керував козацьким військом в Інфляндській кампанії, низкою морських походів: на Ґезлев, Ізмаїл, Очаків, Білгород-Дністровський.

Народився близько 1530 року у шляхетській сім'ї в Каневі, здобув добру освіту. З 1550 року Кішка брав участь у походах Дмитра Вишневецького, де набув великого бойового хисту, завзяття та великого авторитету серед козацтва. Тому не випадково, що після загибелі Вишневецького його у 1564 році обирають гетьманом.

Ставши гетьманом, Кішка взявся продовжувати справу Вишневецького, впершу чергу відкрити запорожцям шлях до моря. Ударами з моря можна було успішно атакувати не тільки вороже узбережжя, а і потрапити в центр Османської імперії.

У 1599 організував на турецькій галері повстання українських невільників, які, перебивши команду, повернулися в Україну. Повстання невільників на чолі з Самійлом Кішкою оспівано в українській народній думі «Самійло Кішка». Будучи обраний гетьманом, добився від польського короля Сигізмунда ІІІ Вази скасування баніції (закону про визнання козаків поза законом), що привело до визнання козацтва як суспільного стану. В 1600 році очолював запорожців у спільному українсько-польському поході до Криму. В 1601-1602 роках Кішка на чолі 4-тисячного козацького загону брав участь у польсько-шведській війні у Лівонії.

Про дальшу діяльність Кішки і обставини смерті достовірних даних немає. Одні дослідники вважають, що Кішка загинув 28 лютого 1602 року під час Інфляндської війни. Гетьман загинув у бою під Фелліном (біля міста Полтсамаау, Лівонії) і був перевезений та похований у Каневі. Новим гетьманом, замість Самійла Кішки, козаки обрали Гаврила Крутневича. За іншою версією гетьман Кішка ще брав участь у Цецорській битві 1620, помер у 1620 і похований у Каневі».

«Петро Кононович Конашевич-Сагайдачний (бл. 1582, Кульчиці, тепер село Самбірського району Львівської області - 10 квітня (20 квітня) 1622, Київ) - український полководець та політичний діяч, гетьман Війська Запорозького. Організатор успішних походів запорозьких козаків проти Кримського ханства, Османської імперії та Московського царства, меценат православних братств.

Внаслідок перемоги під Хотином була зупинена європейська експансія Османської імперії, проте сам гетьман отримав смертельне поранення і незабаром помер».¹

«Іван Сірко (1605 (1610) - 1680) - подільський шляхтич, козацький ватажок, кальницький полковник, напівлегендарний кошовий отаман Запорозької Січі й усього Війська Запорозького Низового. Здобув перемогу в 65 боях. Герой багатьох українських пісень і казок».²

«1675 року здійснив блискучий похід, заблокувавши вторгнення Туреччини на Чигирин, розбив кримську орду і яничарів Ібрагім-паші, які вдерлися на Україну.

1680 року спільно з донцями Сірко востаннє опустив свою переможну булаву в битві з ординцями. Повертаючись з походу, він дізнається про вбивство синів і дружини після чого занедужав і поїхав з Січі за 10 верств на свою пасіку в село Грушівка і там помер».³

Висновок: з моменту виникнення Кримського ханства українські землі стали для нього головним об'єктом експансії. Це було зумовлено тим, що економіка ханства розвивалася на екстенсивній основі і не могла забезпечити ні потреб держави, ні прожиткового мінімуму місцевому населенню, що підштовхувало правлячу верхівку розв'язувати внутрішні проблеми країни за рахунок зовнішньої активності - союзів з тією чи іншою державою та грабіжницьких набігів на сусідні землі. Сприяли експансії також географічне положення ханства, існування численної армії, підтримка Турецької імперії, нездатність польсько-литовської держави захистити свої південні кордони. Ці та інші чинники наприкінці XV - початку XVI ст. перетворили Кримське ханство на силу, яка своїми походами загрожувала життєдіяльності українських земель.

Активна протидія туркам і татарам з боку Запорозької Січі сприяла руйнуванню Турецької імперії, визволенню підкорених нею народів, блокувала та стримувала розгортання турецько-татарської агресії вглиб українських земель, захищала національний генофонд. Водночас слід диференційовано підходити до оцінки того чи іншого походу. Далеко не кожен з них мав характер відплатної або ж упереджувальної акції чи був глибоко умотивований благородними намірами - війною за віру, потребою визволити побратимів тощо. Оскільки Запорожжя не мало міцної економічної основи, частина козацьких походів носила утилітарний характер і зводилася до пограбування турецьких берегів. Отже, феномен козацтва не є ідеальним, але цілком очевидно, що його різно вмотивовані дії об'єктивно відігравали прогресивну роль, гальмуючи татарсько-турецьку експансію, зменшуючи її масштаби та інтенсивність.

Висновок

Становище українських земель в другій половині ХІV столітті - першій половині ХVІ століття у зв'язку з захопленням Польщею та Литвою було надзвичайно тяжким. Українські селяни Північної та Західної України були закріпачені загарбниками. Через своє тяжке становище вони почали масово втікати на південно-українські землі, які були небезпечні через загрозу нападу татар. На новоосвоєних землях ці люди почали займатися господарством та об'єднуватися у ватаги для відсічі ординського нападу. Так почало виникати українське козацтво.

Поява перших Запорізьких Січей свідчила про зміцнення українського козацтва та усвідомлення їх ролі у захисті своїх земель. Військово-адміністративний устрій Запорізької Січі є першою спробою козаків утворити державність. Запорізькі козаки були вправними майстрами військової справи. Вони добре удосконалили тактику та стратегію ведення бою, як на суші так і на морі. Запорожці були сильними, витривалими та вправними воїнами, що робило їх непеможними в бою.

Активна протидія туркам і татарам з боку Запорозької Січі сприяла руйнуванню Турецької імперії, визволенню підкорених нею народів, блокувала та стримувала розгортання турецько-татарської агресії вглиб українських земель, захищала національний генофонд. Водночас слід диференційовано підходити до оцінки того чи іншого походу. Далеко не кожен з них мав характер відплатної або ж упереджувальної акції чи був глибоко умотивований благородними намірами - війною за віру, потребою визволити побратимів тощо. Оскільки Запорожжя не мало міцної економічної основи, частина козацьких походів носила утилітарний характер і зводилася до пограбування турецьких берегів. Отже, феномен козацтва не є ідеальним, але цілком очевидно, що його різно вмотивовані дії об'єктивно відігравали прогресивну роль, гальмуючи татарсько-турецьку експансію, зменшуючи її масштаби та інтенсивність.

Список використаної літератури

1. Бойко О.Д. Історія України: посіб.для студ. вузів/О.Д. Бойко. - 2-ге вид., доповн. - К: Академія, 2001. - 655 с.

2. Мицик Ю.А., Плохій С.М., Стороженко І.С. - «Як козаки воювали» Промінь. 1993. - с. 84 - 94.

3. Крип'якевич І.П. Історія України. - Львів, 1990. - с. 155-169.

4. Мельник Л.Г. Гуржій О.І., Демченко М.В. Історія України: Курс лекцій у 2 книгах. - К., 1991. С. - 79 - 86.

5. Баран В.К., Грицак Я.І., Исаєвич Я.Д. Історія України. - Львів: Світ, 1996., розділ І ст. 88 - 99.

6. Грушевський М.С. «Очерк історії українського народа» - К. 1990., розділ 9 ст. 132 - 150.

7. Дорошенко Д. Нарис історії України. - К., 1992. - Т.1. - С. 154 - 162.

8. Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків. - Львів, 1991. - Т. 2. - С. 9 -15.

9. Ефименко А. «Історія українського народу». - К., 1991. - С. 167 - 173.

10. Боєчко В.Ф., Чабан А.Ю. Роль зарубіжних територій в процесі генезису козацтва // Український історичний журнал. - 1999. - №2. - С. 49 - 54.

11. Авраменко А.М., Балушок В.Г., Бачинська О.А., Бовгиря А.М. «Історія українського козацтва» - 2007. Том 2, розділ 11 ст. 65 - 70.

12. Грушевський М.С. Історія України-Руси - К., 1995. - Т. 7. - С. 61 - 67.

13. Мицик Ю.А., Плохій С.М., Стороженко І.С. - «Як козаки воювали» Промінь. 1993. - с. 45 - 51.

14. Голобуцький В. «Запорізьке козацтво». К. - 1994. Розділ 2 ст124 - 127.

15. Верстюк В.Ф., Гарань О.В., Гуржій О.І. «Історія України» посібник для студ. вузів під ред. В.А. Смолія. Київ. «Альтернатива» 1997. ст. 57 - 60.

16. Крип'якевич І.П., Гнатевич Б. «Історія українського війска» Львів 1936. ст. 168 - 172.

17. Якимович Б.З., Дашкевич Я.Р. «Історія українського війска». Львів - 1992 р. Частина 7 ст. 181 - 190.

18. Гайдай Л. Історія України в особах. - Луцьк: Вежа, 2000. ст. 43 - 45.

19. І.Підкова, Р. Шуст «Довідник з історії України». - К., 1993 ст 37 - 41.

20. Литвин В.М. «Історія України». - К. 2006. ст. 16 - 23.

21. Б.Д. Лановик, М.В. Лазарович «ІСТОРІЯ УКРАЇНИ» навчальний посібник. К. - 2003. ст. 27 - 30.

22. Щербак В.О., М`ясовська Н.В., Остапов О.Я. «Українське козацтво: формування соціального стану др. половина ХV - середина ХVІІ століття». Київ 2000 рік. Розділ 1 ст. 31 - 35.

23. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук. - 3 - вид., виправлене та доповнене. - Львів: Новий Світ-2000, 2007. - с 178 -182.

24. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом. - К.: МАУП, 2006. - с. 35 - 48.

25. Алексєєв С. Історія України: Короткий курс лекцій: [для студ. вузів усіх спец. та усіх форм навчання] / Донбаська держ. машинобудівна академія. - Краматорськ: ДДМА, 2007. c. 149 - 164.

26. «Українська Історія», автор Орест Субтельний, Київ «Либідь», 1993рік. ст. 65 - 66.

27. «Історія українського війська», з 383 ілюстраціями в тексті, написали: Іван Крип`якевич, Богдан Гнатович, видання Івана Тиктора, Львів, 1936 рік. ст. 121 - 123.

28. «Історія Русів», автор Георгій Конискаго, Київ, 1991 рік. ст. 23 - 26.

29. «Основи національного виховання». Міністерство освіти України інститут системних досліджень освіти. За загальною редакцією: В.Г. Кузя, Ю.Д. Руденка, З.О. Сергійчик. Київ, інформаційно-видавничий центр «Київ», 1993 рік. ст. 57 - 63.

30. Апанович О.М. «Запорізька Січ у боротьбі проти турецько-татарської агресії 50-70-ті рр. ХVІІ ст». Київ 1961. ст. 145 - 151.

31. «Історія Запорізьких козаків», автор Д.І. Яворницький, том 1, Львів, видавництво «Світ», 1990рік. ст. 87 - 91.

32. Антонович В.Б. Про козацькі часи на Україні. - К., 1991. ст. 66 - 70.

33. Грушевский М.С. История украинского казачества: В 2-х т. - К., 1913. - Т.1. ст. 78 - 82.

34. Гуржій О.І., Корнієнко В.В. Фактори розвитку українського козацького війська та його воєнного мистецтва в першій чверті ХVІІ ст. // Збірник наукових праць №3. ст. 45 - 48.

35. Мицик Ю.А., Плохій С.Н., Стороженко І.С. - «Як козаки воювали». Промінь 1993 р. ст. 103 - 106.

36. Сергійчук В.І. Українське козацьке військо у другій половині ХVІ - середині ХVІІ ст.: Рукоп. дис. докт. іст. наук. - К., 1991. - С. 74 - 76.

37. Історія України в особах: IX-XVIII ст. К.:Видавництво «Україна», 1993, ст. 257 - 263.

38. М. Грушевський. Історія України-Русі, у 12 томах. т. VII, ст. 114-127.

39. Антонович В.Б. Про козацькі часи на Україні. - К., 1991. - с. 18 - 21.

40. Леп'явко С. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. - Чернігів, 1996. ст. 79 - 83.

41. Величко С.В. Літопис / Пер. з книжної української мови, комент. В.О. Шевчука; Відп. ред. О.В. Мишанич. - К.: Дніпро, 1991. - Розділ шістнадцятий, ст. 103 - 111.

Размещено на Allbest.ru