Главная
База знаний "Allbest"
История и исторические личности
Українська еліта ХІV – початку XVII століття: проблема денаціоналізації
Українська еліта ХІV – початку XVII століття: проблема денаціоналізації
Помірковане захоплення руських земель Великим князівством Литовським. Польська колонізація українських земель, духовний тиск на український народ. Вілененьська унія, покращення становища Литви. Польська й українська шляхта у період після Люблінської унії.
| Рубрика | История и исторические личности |
| Вид | реферат |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 17.01.2013 |
| Размер файла | 166,3 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
Українська еліта ХІV - початку XVII століття: проблема денаціоналізації
Зміст
- Вступ
- 1. Помірковане захоплення руських земель Великим князівством Литовським
- 2. Польська колонізація українських земель
- 3. Духовний тиск Польщі на український народ
- 4. Вілененьська унія. Покращення становища Литви
- 5. Польська та українська шляхта у період після Люблінської унії 1569 р.
- Висновок
- Список використаної літератури
Вступ
Історія знаті у період входження земель Південно-Західної Русі до складу Великого Князівства Литовського, а згодом Речі Посполитої нерозривно пов'язана із проблемами та подіями території життя українського народу. Багаті люди були завжди, завжди є ті, хто згоден поступитись інтересами народу або країни, аби збагатитись самому чи мати владу різного типу, різних рівнів. Ця робота присвячена висвітленню історичних подій періоду Литовсько-Польської інкорпорації земель минулої Київської Русі (та території сучасної України), а також представлення проблеми денаціоналізації української еліти на тлі вищезгаданих подій (інкорпорації).
Слід сказати декілька слів про те звідки з'явився клас знаті на території минулої Київської Русі. Ця верства суспільства утворилась ще за Княжої Держави. За ієрархією влади, яку запровадили ще найперші київські князі, існувала, так звана, дружина князя. Тобто, військо, що безпосередньо підкорялось князю і виконувало роль його "тіло охоронця". Згодом "офіцери" цього війська перетворились на, щось на зразок, бояр при московському князеві. Та їх частина, що мала більш тісніші зв'язки із князем, утворювала, так званий, княжий двір. Інша частина - така собі немаленька група людей, мала досить значимі шматки землі для свого користування. Часто вони давали цю землю своїм васалам і ставали уже феодалами. Так створювався феодальний устрій держави. Більшість істориків схильна називати Київську Русь феодальною державою.
У кінці ХІІ - початку ХІІІ посилилась феодальна роздробленість таких бояр, поглибився конфлікт між знаттю і правителями, князями, та й міжусобні протистояння дітей князя призвели до того, що монголо-татари, прийшовши з Півдня, окупувала руську територію. Частину бояр та княжого двору було винищено, частина втекла на більш безпечні території. Дехто вирішив співпрацювати із татарами і став платити ясир зі своїх володінь.
люблінська унія колонізація земля
Татарська держава зміцніла і почалися золоті роки Золотої Орди. Це тривало більше як три сотні років. Причому, якщо попервах політика золотоординців була спрямована на генерацію конфліктів, конфронтацію окремих груп руських феодалів, то приблизно в середині ХІV століття, за нездатності ефективно протидіяти поступовому об'єднанню Русі, правителі Орди кидають всі сили на розпалення і підтримку конфліктів між дуже сильними державами Східної Європи - Московським великим князівством та Великим князівством Литовським. Ці князівства сформувались в ХІV ст. переважно за рахунок давньоруських земель.
1. Помірковане захоплення руських земель Великим князівством Литовським
Одна з причин успішного наступу Великого князівства Литовського на Русь було те, що литовські правителі вміло змогли скористатись феодальною роздробленістю і споконвічне прагнення слов'янських народів ліквідувати загрозу і залежність (в даному випадку) від Золотої Орди. Цю тезу вперше сформулював польський історик Х. Ловмянський. Через дослідження Грекова, ця теза отримала поширення у вітчизняній історіографії.
Розгорнутий наступ литовських феодалів на землі Південно-Західної Русі почалось в 20-х роках і продовжувалось до середини 60-х років ХІV ст. Він тривав у 2 хвилі: перша, під час якої було приєднано Володимир-Волинський, Галич, Київ. І друга хвиля, під час якої вплив Литви поширився на Волинську, Подільську, Київську та Чернігово-Сіверську землі.
Приєднання до Литви південноруських земель мало переважно мирний характер. Просування литовців на українські землі супроводжувалось як відвертим захопленням території, так і встановленням взаємовигідних стосунків з пануючою верхівкою на цих землях, що добровільно визнавали литовську зверхність. Саме часткове співпадіння цілей литовських феодалів та бояр південно-західної Русі могло гарантувати литовській владі перспективи безпечної окупації східних земель, за умови надання правлячій верхівці минулої Русі класових привілеїв, закріплення їх влади, а, також, посилення феодальної експлуатації простого люду, як для литовців, так і для автохтонних бояр. Українська та білоруська еліти визнавали владу Литовського царства тому, що князь Гедимін, а, згодом, його син Ольгерд вели помірковану, мудру інкорпорацію українських земель. Князі литовські включали руські землі переважно не силою зброї, а чисто формальною згодою української та білоруської верхівок визнати свої володіння територією Литви. Те, що місцеві феодали схильні до згоди із правлячими колами Литовського князівства було видно уже з початку окупації Південно-Західної Русі. Еліта наших земель була не проти збільшити утиски та погіршити життя свого народу за рахунок західних завойовників. Хіба це не є зреченням народних ідеалів чи, навіть, моральних якостей? В цьому і полягає велика проблема денаціоналізації української еліти.
Більшість сучасних істориків-фахівців поділяють думку, що збройне протистояння у боротьбі за українські землі відбувалося переважно між литовцями та іншими чужинцями - претендентами на спадщину Київської Русі. Такої думки дотримуються О. Бойко, В. Борисенко, В. Смолій, О. Русіна, О. Гуржій та інші.
В свою чергу правителі руських областей допомагали Литві у завоюванні інших, більш східних, земель продуктами, зброєю, обладунками, одіжжю, поповненням війська тощо. Так, наприклад, в кінці 1361 - на початку 1362р. київський князь і місцеве боярство добровільно визнали владу Ольгерда, надавши йому допомогу у просуванні на схід. Ті українські землі, що ввійшли до складу Литовської держави значились власністю династії Гедиміновичів. Таке визнання було своєрідною подякою української знаті за ненасильницьке приєднання руських земель до складу Великої Литви і уладнання справ з татарами. Один з руських літописців зазначав, що Ольгерд: "багато земель і країв завоював, і ґради, і княжіння узяв собі…", а також: "…не стільки силою, скільки мудрістю воював…".
Протягом другої половини XIV - початку XV ст. відбулась часткова асиміляція литовців у потужному слов'янському масиві. Про "ослов'янення" литовських правителів свідчать такі факти: численні шлюбні зв'язки литовської і місцевої знаті, розширення сфери впливу руського православ'я на терени Литовської держави, утвердження "Руської правди" державною правовою основою, визнання руської мови офіційною державною мовою, формування структури князівської адміністрації, був відновлений адміністративно-територіальний устрій, характерний для Київської Русі; територія була поділена на удільні князівства, які являли собою автономні державні утворення. Все це заохочувало українську верхівку підтримувати литовців, а низи не чинити опору володарюванню Литви. Все це обумовило зближення литовської і руської знаті, "ослов'янення", "обрусіння" литовських князів, які одружувалися з руськими княжнами й бояринями, переходили у православну віру, переймали місцеву мову, побут та звичаї.
Хоч так багато, на перший погляд, було зроблене щоб "старовини не рушити і новини не вводити", литовська інкорпорація внесла деякі зміни в адміністративно-територіальний устрій земель Київської Русі. Наприклад, влада була забрана з рук українських князів і передана литовським намісникам. Національна знать, українська еліта, була відсунута від влади на вищих щаблях правлячої системи. Правління Ягайла (1377-1392) започаткувало централізацію українських земель. В решті решт це призвело до ліквідації удільних українських князівств і поступової втрати українськими землями своєї автономії.
2. Польська колонізація українських земель
Польська колонізація українських земель почалась майже одночасно з литовською. Але вона мала зовсім протилежний характер і методи. Казимір Великий (1320-1370), заручившись підтримкою угорського короля і обравши час коли саме помер Юрій ІІ Болеслав - останній незалежний правитель Галичини, польський самодержець почав експансію на сході. Вона провадилась під гаслом захисту прав західноруських католиків. Звичайно, населення чинило значний опір такому насильницьким діям. Навіть бояр Галичини не влаштовувала така "політика" і вони піднімали повстання проти військ Польщі. Одне з таких повстань було повстання боярина Дмитра Дедька після захоплення Львова. Запросивши на допомогу татар, повстанці звільнили свої землі та пограбували велику територію Польщі. Казимір ІІІ був вимушений піти на компроміс. Після смерті Дедька у 1344 почалась нова хвиля змагань за Галицько - Волинську землю.
В 1349 р. Казимир III розпочав другу широкомасштабну експансію на українські землі, мотивуючи її як хрестовий похід проти язичників-литовців та схизматиків-православних. У 1366 р. після тривалого збройного протистояння польська держава підпорядкувала собі Галичину і частину Волині. Наступний король Людовік Угорський (1370-1382) продовжив політику попередника. Він призначив намісником у Галичину Владислава Опольського, знівеченого польського князя, якому надав право титулуватися "Божою милістю пан і дідич руської землі", користуватися власною печаткою і карбувати монети. З благословення польського короля Владислав дозволяв собі нехтувати місцевим населенням, оточував себе німцями, поляками, волохами. Така політика як короля, так і намісника не могла не обурити українське панство. Адже вони звикли і прагнули панувати, а тут їх не допускають до правління. Вони, можливо, вже почали подумувати про якийсь бунт, або заворушення. Треба лишень знайти підтримку, вдалий момент і привід.
А намісник продовжував чинити свавілля. Повністю підтримуючи католицьку церкву, він дістав папську буллу з дозволом засновувати католицькі єпископства. В 1375 р. у Львові було засноване католицьке архієпископство, згодом єпископати з'явилися в Перемишлі, Володимирі, Холмі. Католицька церква, що пустила своє коріння в українських землях, поступово перетворилась на найбільшого в Галичині землевласника. На нещодавно приєднаних землях з'явилися католицькі монастирі й церкви, що обслуговували прийшлих польських та німецьких феодалів, а невдовзі й місцеву галицьку покатоличену знать. Бо просто не звертати увагу на них було б нерозумно, з точки зору "не наживати собі ворогів в тилу". Католицька віра як майже офіціальна, поблажки та свободи для католиків і розширення впливу папської церкви в принципі частково задовольняли ополячену українську знать. Утисків зазнала і мова корінного населення. Вже в середині XIV ст. руська мова була витіснена з ділової сфери цих земель, і офіційною мовою Галичини стала латинська.
Наприкінці XIV ст. зовнішні та внутрішні обставини змусили литовських і польських феодалів почати процес об'єднання двох держав. Землі України - тодішньої Південно-Західної Русі - стали об'єктом гострого суперництва сусідніх держав - Польщі, Литви, Московського князівства, Кримського ханства. Саме в цей час наростав тиск на Польщу Тевтонського ордену, а спроби частини польських шляхтичів створити політичний блок з Угорщиною провалилися. Литва також потерпала від агресивних дій тевтонців, а ще більше від натиску Московського князівства, яке відверто претендувало на патронаж над землями колишньої Київської Русі. Крім того, з 1382 р. Велике князівство Литовське переживало етап громадянської війни, яка ослабляла державу. Спільні інтереси й проблеми підштовхнули суперників - Литву і Польщу - назустріч одне одному, змусили шукати компромісні рішення. 14 серпня 1385 р. в містечку Крево литовський князь Ягайло та польська королева Ядвіга уклали династичний шлюб. Він поклав початок військово-політичному блоку двох держав, а в березні 1386 р. Ягайло під іменем Владислава І став королем Польщі. Під тиском польських панів Ягайло приєднав Галичину не до Литви, а до Польщі, зобов'язавшись навічно зберігати її під польською короною. Ягайло доклав чимало зусиль, щоб реалізувати укладену в Крево угоду: сам похрестився за римським обрядом, здійснив масове хрещення литовців і змусив литовських князів підписати "присяжнені грамоти" на вірність королю Польщі. Але реальне об'єднання Литви і Польщі наштовхнулося на значні перепони, передусім з боку української і литовської знаті, що не бажали поглинання своїх земель Польщею. Українське панство знало що станеться з їхньою владою. Їх просто "посунуть" з правлячої верхівки як це вже було при Владиславі Опольському, а кому ж це приємно.
Протипольський рух очолив талановитий політик і військовий діяч, двоюрідний брат короля - Вітовт, в особі якого явно виражалась думка литовської верхівки, та й народу, про збереження політичної окремішності Великого Князівства Литовського. За словами сучасника, Вітовт тримав підвладні руські землі в "залізних кайданах".1392 р. противники об?єднання з Польським королівством домоглися проголошення Вітовта довічним великим князем Литви, що фактично означало анулювання договору в Креві. Одруження Вітовта з дочкою московського царя Василя І та підтримка позиції Литви з боку Тевтонського ордену завадили Польщі продиктувати свої умови литовцям. Таким чином, Кревська унія була втілена в життя тільки частково. Підпорядкувавши своїй владі Велике князівство Литовське, Вітовт вдався до централізації країни. На державні пости намісниками ставив литовців, витісняючи з посад православних українських князів. Намагаючись перебороти роздрібненість, він постійно переводив князів з одного місця в інше, не даючи глибоко пустити коріння в своїх землях. Нові тенденції багато в чому підривали права удільних князів, які через деякий час за своїми функціями почали все більше нагадувати служилих людей на взірець боярства. Разом з тим Вітовт частково зберіг інституції і звичаї долитовських часів, наприклад, народні віча, де збирались представники всіх верств населення, покарання дозволялись тільки після ухвалення рішення суду, яке можна було оскаржити у князя тощо.
Централізації держави сприяла і боротьба Вітовта проти автономних українських князівств, які намагалися здобути державну незалежність. Ця боротьба посилилася в 90-х роках XIV ст. Більшість українських князівств відмовилася визнати Кревську унію, а разом з нею владу як польського короля, так і великого князя литовського. В 1399 р. до Києва був присланий намісником представник Вітовта, його племінник Іван Гольшанський. Удільному устрою України було завдано першого серйозного удару.
Крім нововведень у внутрішньому державному житті Литовського князівства, Вітовт проводив активну зовнішню політику, що підняла його міжнародний престиж. Він захопив усі білоруські й українські землі, крім Галичини. Його володіння сягали аж до Чорного моря, на узбережжі якого Вітовт збудував декілька фортець та портів. Щоправда, від політики південної колонізації довелося частково відмовитись після нищівної поразки литовського війська в 1399 році на річці Ворскла в бою з татарськими загонами. У цій битві Вітовт загубив більшість свого війська, спричинив каральну експедицію татар на українські землі, втратив Чорноморське узбережжя і перспективу розширити свої володіння за рахунок Московського князівства. За висловом одного з польських істориків, " у потоках крові потонули мрії Вітовта про об'єднання в межах Литовської держави всієї Русі, всієї Східної Європи"
3. Духовний тиск Польщі на український народ
На фоні вище описаних подій, Польща не полишала за мету інкорпорувати українські землі. Але протидія українського панства, серйозна литовська політика централізації влади дали польському уряду зрозуміти, що силою взяти Україну дуже непросто. Польща почала здійснювати наступ в, так би мовити, іншій площині. На початку ХV століття, як один з методів "ненав'язливого" ополячення українських земель і свідомості людей західні сусіди почали відкривати на території нашої землі єзуїтські школи та інтернати. Це були осередки освіти для дітей заможних батьків, української шляхти іншими словами. В цих закладах було відсутнє навчання рідною мовою і проповідувався католицизм. Учнів таких шкіл залишали на проживання при навчальних закладах. Таким чином все буття молоді проходило під впливом поміркованих загарбників. Не можна сказати, що ці заклади давали погане навчання. Зовсім ні. В цих закладах можна було отримати досить не погану на той час освіту, до того ж вивчення мов сусідніх держав. Та й у католицьку віру не обертали силоміць. Але випускники типової єзуїтської школи виходили, в переважній більшості, не українцями, ополяченими католиками (твоє середовище впливає на тебе і змінює тебе, тим паче якщо ти в ньому постійно). Чому ж багаті українські сім?ї віддавали своїх дітей в такий "освітньо - виховний" заклад? По-перше, тут навчали викладачі з розвиненої країни, навчали наукам, що були дуже актуальними на той час і в тих обставинах. По-друге, навчання було досить доступним цій верстві західноруського суспільства. Майже кожна панська сім?я могла віддати принаймні одну дитину в таку школу. По-третє, навчання в такій школі відкривало двері до керівних посад за правління Польщі, до вищого суспільства у польських колах, до багатства нарешті.
Таким чином єзуїтські заклади стали дуже відомими і поширились на велику територію теперішньої України, Білорусії тощо. Таке положення речей денаціоналізувало українську верхівку, а через неї, певним чином, і нижчі верстви населення. У цьому я вбачаю антинаціональну політику нашого західного сусіда. Їх ціллю було змінити свідомість людей, правлячих людей, людей, які в майбутньому стануть до влади. Випускники польських шкіл уже, мало того, що не ставали так самовіддано у боротьбу проти загарбництва, а й самі пропагували інтеграцію "в Європу" серед своїх підвладних і тих, на кого вони могли впливати. Це й було ціллю створення і поширення єзуїтських закладів на території України. Якщо б у польської держави все вийшло, інкорпорація земель проходила б так само легко, як знімати вершки зі сметани: прийшов закликав панство до покори, маніпулюючи ідеалами католицького вчення, і все, це твої васали і ставленики. Їм не важливі ідеали своєї Батьківщини, бо вони навчені і виросли в іншому, неукраїнському, середовищі. Не треба тепер збирати багатотисячне військо, витрачати стільки сил і часу у боротьбі проти ще й української еліти. Тепер можна було зосередитись на боротьбі із Литовським князівством чи Московським царством.
І все було б "добре" і поляки майже досягли своєї цілі, але усюди є націоналісти. І повністю денаціоналізувати українську еліту так і не вдалося. За сприяння московського царя Олександра І, якого теж непокоїло таке загарбництво без втрат війська, почалися відкриватись братські школи. Вони відкривались у противагу єзуїтським. Тут навчання відбувалось тільки рідною мовою і в дусі православ'я.
4. Вілененьська унія. Покращення становища Литви
Отже, після поразки на Ворсклі похитнулися позиції Литви та й самого князя. Смоленськ відокремився від князівства, німці знехтували мирним договором і активізували напади на литовські землі. Все це, а також і невдоволення удільних князів та бояр змусило Вітовта йти на зближення з Польщею.
За умовами Вільненської унії 1401 р. литовські князі визнавали васальну залежність Литви від Польщі. Після смерті Вітовта всі руські землі, в тому числі й українські, мали перейти під владу польської корони. У битві під Грюнвальдом (1410) литовські, польські, білоруські та українські сили завдали німецьким лицарям нищівної поразки. Збройній експансії Тевтонського ордену на слов'янські землі було покладено край. Однак ця перемога знов загострила відносини Польщі і Литви, в якій посилилися прагнення до незалежності від польської корони. Щоб не втратити Литву, польський король змушений був піти на значні поступки Вітовту, вдовольнити частково територіальні претензії Литви, а також укласти нову унію, яка б зміцнила її позиції.
На сеймі в м. Городлі в 1413 р. було підписано унію, згідно з якою Польща все ж таки визнавала князювання великих князів у Литві, але їх обрання контролювалось і затверджувалось польським королем. Литовські феодали католицької віри були у рівних правах з польськими у вирішенні державних справ, в тому числі і в питанні обрання самодержців на польський та литовський престоли: великих князів литовських і королів польських. Але всім не догодиш і православні аристократи почували посилення дискримінації і відсторонення себе від джерел збагачення і вищих адміністративних посад. Городельська унія значно зміцнила становище Литви на міжнародній арені, надала можливість Вітовту знов кинути сили на колонізацію Причорномор'я.
Зрівняння в правах польських і литовських феодалів-католиків, надання їм права повністю розпоряджатися своїми землями і обіймати державні посади покликано було заохотити литовську верхівку триматися Польщі навіть до зради інтересам власного народу. Городельська унія немов би забила клин, стала яблоком розбрату між православними та католицькими феодалами, між православною народною масою і окатоличеною знаттю Великого князівства Литовського. Ця унія спричинила в українських землях глибокий розкол, посилила соціальний, національний та релігійний гніт.
Смерть Вітовта (1430 р.) призвела до значних змін у внутрішній і зовнішній політиці Литви. Новий уряд Великого князівства відмовився від політики колонізації на півдні. "Прикордонна" оборонна лінія була піднята на північ і стала на лінії замків Вінницького, Черкаського, Канівського районів.
Князі литовські та, за сумісництвом, ставлениками Польщі, не проводили самостійної політики і все більше потрапляли під вплив Польщі. Польська шляхта, для якої ціллю номер один було оволодіння балтійським узбережжям, використовувала будь-яку нагоду щоб послабити Литву.
Чим більше польський вплив на Литовське князівство підсилювався, тим більше українська еліта втрачала впливові політичні позиції. Казимір Ягайлович - великий князь - завдав нового і вагомого удару по автономії українських земель. У 1452 р. він ліквідував Волинське князівство і поставив у Волині свого намісника. Так само було ліквідовано самоврядування Київського князівства. Коли у 1470 р. помер київський князь Семен Олелькович, литовські правителі зажадали передачу престолу не спадкоємцю, а ставленику від Великолитовського князівства. Хоча кияни були невдоволені, король задовольнив це бажання. Намісником був призначений католик з Литви - Гаштовт. Такі події означали кінець і поклали край українській автономії. Таким чином Волинь, Київщина, Поділля були перетворені на однойменні воєводства, в яких керували намісники-воєводи. Вони підкорялись тільки владі великого князя. Землі воєводств поділялись на повіти, в яких певну владу мали старости. Посади воєвод та старост обіймали, як правило, місцеві феодали, яких князь щедро винагороджував за службу. Великі магнати входили до великокняжої Ради, без узгодження з якою князь не мав права видавати закони та розпорядження. Найвищі державні посади почали передавати у спадок в магнатських родах. В умовах повної та необмеженої влади литовських та місцевих магнатів православне населення українських земель перетворилось на об'єкт постійних утисків і окатоличення. Більшість місцевих українських феодалів дотримувалась угодовської політики і не поспішала захищати інтереси співвітчизників. Тут якнайкраще проявилась проблема денаціоналізації правлячого панства на українських землях.
Після того як Велике князівство Литовське зазнало двох серйозних поразок від татар на початку ХVІ ст. воно почало занепадати. Татари спустошили литовські володіння. Але Литва не опустила рук і виступила проти Московського царства на боці Ливонії у 1558-1583 р. разом із Швецією та Данією. Литовська держава була на порозі воєнної катастрофи. Виходом із цієї ситуації було об'єднання із Польщею. Російський цар захоплював все більшу і більшу територію-сусіда Литви та Польщі. Кримські татари здійснювали руйнівні набіги. Ці та інші причини слугували тому, що в період правління Сигізмунда ІІ Августа в Польщі розгорнулась цілеспрямована політика на польсько-литовське зближення. У цей самий час відбувається цілеспрямоване проникнення в Україну польського панства. Це могло стати причиною об'явлення Польщі українські землі своїми надбаннями і "довічною власністю".
Що стосується об'єднання українських земель та включення Литви до складу Польщі українська знать займала неоднозначну позицію. Литовські та українські великі магнати були проти, бо це могло стати причиною зменшення їхніх статків. Вони могли втратити вплив на політично-економічну ситуацію. Але вони не були проти унії, як способу об'єднати зусилля у боротьбі з небезпекою ззовні. Дрібна і середня шляхта була за ідею злиття Литви і Польщі, бо сподівались розширити свої привілеї, отримати більший вплив і владу на одному рівні із польськими шляхтичами.
В середині ХVI ст., поглибившись в питання збереження і розширення своїх маєтків та володінь, українське панство перестало виражати політичні ідеї автономії та державності для свого народу. Втратили ціль розбудови української національної держави. Це яскраво виразилось у позиції під час Люблінського Сейму 10 січня 1569 р. Вже на початку переговорів цього сейму зіштовхнулись два політично-протилежних проекту для унії. Литовці наполягали на федеративній формі об'єднання, в той час поляки, навпаки, просували ідею безумовної інкорпорації Великого князівства Литовського до складу Польського князівства. Національні інтереси української нації не були зовсім представлені. Королівською грамотою від 5 березня 1569 р. Польща проголосила Волинь і Підлящща своєю територією, хоча перед цим вони належали Литві. На початку червня 1569 р. Київщина та Брацлавщина стали областю зазіхань Польщі. Отже, Люблінська унія закінчилась утворенням польсько-литовської держави - Річі Посполитої. Вона мала спільного виборного короля, спільні гроші та зовнішню політику. Але панівну роль все ж займала Польща.
Приєднавши українські землі до своєї держави як плату за самоврядування Литви, польська еліта зробила все можливе, щоб не відбувався розвиток національної самосвідомості в українських магнатів та шляхти. Польський король задовольнив мінімум вимог українського панства, зокрема що стосується збереження за ними привілеїв, руської мови в офіційному веденні справ тощо. Права ж православної шляхти прирівняли до прав католицької знаті. Однак, ці поблажки були нетривалими і колонізація українських земель продовжувалась вже Річчу Посполитою, урядом Польщі. Вищеперераховані українські провінції належали до Литви, але тепер в об'єднанні цих країн, вони тепер теоретично належали і Польщі. Це був гарний момент поширити окупацію України, денаціоналізувавши її шляхту. Як кажуть, риба з голови гниє.
Брацлавське, Белзьке, Подільське, Волинське, Київське та Чернігівське воєводства були підзаконними не польському, а литовському праву, законом у великих містах було магдебурзьке право. Та, не дивлячись на це, польські феодали поширили свою сферу впливу на велику територію України. Тепер ортодоксальна (православна) церква була винесена за рамки закону, тобто стала незаконною. Для більшої частини населення православна віра асоціювалась із національно-визвольною боротьбою, тому таке рішення уніатського собору не влаштовувало її. У противагу, католицька церква сприймалась як інструмент західного поневолення. Із вищесказаного можна зробити висновок, що Берестейська унія призвела до розколу українського народу у релігійній сфері. Приєднання земель України до склад Речі Посполитої заклало основу майбутніх протиріч в суспільстві, це принесло населенню території України утиски, примусове навернення в католицизм, національну дискримінацію тощо.
5. Польська та українська шляхта у період після Люблінської унії 1569 р.
Після прийняття Люблінської унії польська шляхта, яка звикла до рівноправ'я зіткнулась із таким явищем як неприхована погорда князів щодо своєї вищості над, якою б то не було, елітою. Це дуже обурювало польську та литовську верхівку. А на українських землях, що стосується корінного українського народу було зворотна ситуація. Люди потребували князівської влади, народу потрібен був князь, бо наявність правителя закладена у підвалини повноцінної держави. Цим користувалися амбітні представники елітарної верхівки, минулий князівський двір. За допомогою маніпуляції геральдичними фактами почали знаходитись псевдо нащадки князів.
Польська і українська шляхти не є однаковими за своїми звичками, бажаннями, статусом. Якщо перша звикла до того, що їй надана рівноправність, часто умовна але показова, то друга від давніх часів звикла до своєї "другості", певної підпорядкованості, розподілу. Князь, його наявність, був закладений в розуміння елітарної верхівки, не зважаючи на велике бажання до влади, свободи від утисків тощо. Можна сказати, що великі масштаби впливу князя на різні сфери духовного життя тогочасного українського суспільства були складової ментальності тієї епохи. Справа у панівному місці князя в ієрархії українського суспільства. Для всіх верств населення був звичним такий розподіл влади:
1) Князі;
2) Зем'яни-шляхта, тобто усі "благороднонароджені";
3) Королівські бояри - військовий інститут, який виконував функцію озброєного захисту влади. Це була проміжна верства між простолюдом і шляхтою.
Слід сказати кілька слів про безпосередньо земельну окупацію польської шляхти після утворення Речі Посполитої. Александр Яблоновський називає її "колонізаційним походом", а Михайло Грушевський "культурно - політичним наступом".
Одним з наслідків унії було те, що вона скасувала міжнародний кордон між Волинню, Центральною Україною і Поділля, Галичини та Польщі, звичайно.
За даними наданими книгою Яковенко, які представлені ліворуч, можна судити про те, яка відсоткова різниця між землеволодінням місцевої та прийшлої шляхти в зазначений період часу. З цього можна зробити висновок, що колонізація української землі у період Речі Посполитої не мало такого "жорстоко окупаційного" характеру.
Землеволодіння також могло набуватись в наслідок між шляхетських шлюбів польської, білоруської, литовської та української знаті. Таким чином, шляхом консолідації різних знатних родів, утворювались нові сім'ї еліти. Тепер це була українська еліта, бо жила на території сучасних українських земель. З цього можна зробити висновок, що проблема денаціоналізації певним чином витікала і з того, що українську еліту ХVІ - ХVІІ століття складала "дуже строката народність". Тобто, не було, як такої, чисто української знаті. Тому захищати в повному обсязі права, волю та інтереси українського народу було вигідно і за переконаннями не всім. Така ситуація складалась переважно на Волині, Північній та Центральній Київщині. У той самий час Брацлавщину та Південну Київщину денаціоналізовував інший чинник - інтенсивне придбання маєтків дрібного та середнього автохтонного панства польськими магнатами. Магнати - це представники королівської адміністрації. За висловом Михайла Грушевського такий контроль дозволив шляхті тримати "руку на пульсі українського життя". Звісно, ні про яку націоналізацію та покращення стану українських земель мова не йде. Надмірна кількість випадків покупки земель козацького ареалу королівськими магнатами з великою швидкістю вело державу до катаклізму. Польські магнати відіграли роль прискорювачів "вибуху". Їх честолюбство, оточення себе військами, слугами та іншим виявам зверхності тільки посилювали ворожі почуття до себе, призводили до конфліктів на різних рівнях і релігійної суперечності. І хоч факти свідчать про те, що наступ польського землеволодіння та земле купівлі не був аж таким всеохоплюючим, але у свідомості українців західні "колоністи" асоціювались із всім негативним, із всіма змінами на гірше. Бо польські королев'ята були носіями нового, чужорідного режиму. Цю суму протиріч і незадоволень, що примножувались у соціальній, політичній, побутовій та релігійній сфері Богдан Хмельницький вивів у таку тезу "Поляк і спокій на Русі разом існувати не можуть". Від цього моменту, можна сказати, бере свій початок козацько-селянське повстання або народно-визвольна війна під проводом Федора Зіновія, який назвав себе Богданом Хмельницьким.
Висновок
Дослідивши історичні факти, зробивши власні умовиводи, ми можемо зробити такий висновок. Українська еліта періоду кінця XIV - початку XVII ст. сформована не з самих українців. З другої половини цього періоду ми бачимо тенденцію до того, що українську шляхту, окрім українців, складають поляки, литовці, росіяни, білоруси. Це є одною з причин того, що вона не захищає інтереси українського народу, а, часто, навпаки погоджується обмежувати і утискати права селянства чи козацтва в своїх цілях. Протягом цього періоду ми бачимо, що головними причинами денаціоналізації саме української шляхти є амбітне бажання бути при владі та збагачуватись. Починаючи від інкорпорації українських земель Литвою за сприяння панства і закінчуючи певною заздрістю української верхівки до іноземних статків на території "їх країни", ми спостерігаємо цю негативну тенденцію в рядах заможних верств населення України. Якщо розглядати в цілому людство, такі бажання є складовою людини. Дехто бореться, протистоїть цьому, а дехто робить все можливе, щоб не втратити своє і, за можливості, прибрати до рук чуже. Такі настрої мала і панівна верхівка південно-західного руського народу. Не тільки протягом цих, більше як трьох, століть існувала проблема підвищення власних інтересів над народними. Вона не закінчилась на початку козацького повстання, але, підводячи підсумки під нашою темою, скажу, що вважаю людську жадобу чи не найголовнішою причиною денаціоналізації, яка привела країну до занепаду і втрати автономії чи, навіть, незалежності.
Список використаної літератури
1. Греков И.Б. Восточная Европа и упадок Золотой Орды (на рубеже XIV-XV вв.). - М., 1975.
2. Греков И.Б. Место Куликовской битвы в политической жизни Восточной Европы конца XIV в. // Куликовская битва: Сб. ст. - М., 1980.
3. Маложон О.І. Стаття "Литовсько-польський період в українських землях (XIV-XVI ст.)"
4. Шабульдо Ф.М. "Земли Юго-Западной Руси", 1987.
5. Яковенко Н.М. "Українська шляхта з кінця XIV до середини XVІІ ст. Волинь і Центральна Україна " критика - К. 2008.
6. Черепнин Л.В., Пашуто В.Т. "Образование Русского централизованного государство в сравнительно-историческом аспекте ХVI-XVII вв", 1978.
7. Пашуто В.Т. "Героическая борьба руського народа за независимость (XII в.)", М. - 1956.
8. Греков И.Б. "Восточная Европа и упадок Золотой Орды (на рубеже XIV-XV вв.)" М. - 1963.
9. Баранович О. "Залюднення України перед Хмельниччиною" К. - 1930.
10. Пашуто В.Т. "Образование Литовского государства" М. - 1959.
11. Кобрин В.Б. "Власть і собственность в средневековой России (XV-XVI вв.)" М. - 1985.
12. Пашуто В.Т. "Очерки по истории Галицко-Волынской Руси" М. - 1972.
Размещено на Allbest.ru
Подобные документы
Захоплення українських земель Литвою та Польщею. Геополітична ситуація у Східній Європі на початку XIV ст. Боротьба за Галицько-Волинську спадщину у 1340-1390 рр. Вплив Литви на Наддніпрянську Україну. Кревська унія, її значення для українських земель.
курсовая работа [124,3 K], добавлен 09.05.2014Ознайомлення із процесом захоплення українських земель польськими королями Казимиром Великим і Людовіком Угорським. Історичні передумови та результати об'єднання Литви та Польщі. Люблінська унія: причини підписання, зміст, негативні та позитивні наслідки.
реферат [23,5 K], добавлен 08.02.2011Розгляд політичних подій навколо Кримського ханства за період правління Гаджи Ґірея на тлі його боротьби з Саїдом Агметом та відносин із Великим князівством Литовським, Молдавією, Османською імперією. Аналіз питання сплати данини з руських земель Литви.
статья [61,4 K], добавлен 07.08.201717-18 століття — важливий період для України. Відбувається перехід Волині та Наддніпрянщини до складу Литви. Україна в скруті: польська експансія та напади турків і татар. Боротьбу України проти польського наступу зупиняє Люблінська унія 1569 р.
реферат [23,6 K], добавлен 06.12.2008Українські землі у складі Великого князівства Литовського. Устрій українських земель. Політика Литви в українських землях. Від Литовсько-Руської до Польсько-Литовської держави. Кревська унія. Ліквідація удільного устрою. Люблінська унія та її наслідки.
реферат [25,0 K], добавлен 26.02.2009Приєднання українських земель до Литви. Політичне і соціально-економічне становище українських земель у складі Великого князівства Литовського. Формування українського козацтва і Запорозька Січ. Берестейська унія і її вплив на українське суспільство.
курсовая работа [72,9 K], добавлен 29.04.2009Занепад українських земель та Галицько-Волинське князівство. Захоплення українських земель феодалами сусідніх держав. Соціально-економічний розвиток українських земель. Антифеодальна боротьба народних мас. Люблінська унія та її вплив на долю України.
контрольная работа [24,5 K], добавлен 17.01.2011Сутність та наслідки Люблінської та Берестейської церковної уній. Аналіз соціально-економічного розвитку України в XVI-XVII ст. Громадсько-політичний устрій Запорізької Січі. Характеристика козацько-селянських повстань наприкінці XVI – на початку XVII ст.
реферат [25,0 K], добавлен 18.05.2010Виникнення Литви та її спорідненість с Київщиною. Легенда про походження Литви, постання національної держави. Початок Литовської доби на Русі-Україні. Значення битви на Синіх водах. Устрій українських земель, зростання значення Київського князівства.
реферат [16,4 K], добавлен 23.12.2009Особливості адміністративно-територіального поділу польських земель. Політичні та соціально-економічні аспекти ставлення російського уряду до польської шляхти. Основні риси фільваркового господарства. Досягнення польської інтелігенції в наукових галузях.
реферат [87,7 K], добавлен 28.10.2010
