Польська шляхта другої половини XIX століття

Особливості адміністративно-територіального поділу польських земель. Політичні та соціально-економічні аспекти ставлення російського уряду до польської шляхти. Основні риси фільваркового господарства. Досягнення польської інтелігенції в наукових галузях.

Рубрика История и исторические личности
Вид реферат
Язык украинский
Дата добавления 28.10.2010
Размер файла 87,7 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Зміст

  • Вступ
  • Розділ І. Імперська політика щодо польської шляхти
    • 1.1 Особливості адміністративно - територіального поділу польських земель
    • 1.2 Магнатський стан
    • 1.3 Головні політичні та соціально -економічні аспекти ставлення російського уряду до польської шляхти
  • Розділ ІІ. Еволюція економічного становища польської шляхти
    • 2.1 Основні риси фільваркового господарства
    • 2.2 Магнатське землеволодіння
    • 2.3 Особливості розвитку шляхетської промисловості
  • Розділ ІІІ. Польсько-шляхетська культура
    • 3.1 Загальні чинники впливу на формування польсько - шляхетської культури
    • 3.2 Досягнення польської інтелігенції в галузі технічних природничих і технічних наук
    • 3.3 Внесок польської інтелігенції у розвиток гуманітарних наук
  • Висновок
  • Список використаної літератури

Вступ

Так розпорядилася доля, що на протязі всього свого існування двох держав, історія України та Польщі тісно перепліталася і складала єдиний організм, насамперед з огляду на багатовікове переплетіння історичних доль українців і поляків, розуміння непростих сюжетів їхніх взаємин, які важким тягарем відклалися в свідомості обох народів і подекуди заважають дивитися в майбутнє.

На нашу думку, важливо зосередити увагу на актуальності даної теми, яка полягає у визначенні тогочасного становища польської шляхти для її подальшого розвитку та необхідності розуміння сучасниками історичних коренів політичних та соціально - економічних процесів на території тогочасної польської держави.

Ми ставимо за мету з'ясувати яку політику проводили уряди країн-загарбниць відносно шляхти, виділити основні критерії еволюції економічних відносин польської шляхти та з'ясувати досягнення польсько-шляхетської культури.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період другої половини ХІХ - першої половини ХХ ст.

Якщо вести мову про територіальні межи дослідження, то вони охоплюють території польських земель, які входили до складу Російської, Пруської імперій та Австро-Угорщини.

Як не дивно, незважаючи на давнє сусідство й такі ж давні стосунки, українська історіографія ні в минулому, ні тепер не спромоглася подати власне українську версію польської історії. Праці з окремих проблем історії Польщі писали ще М.1. Костомаров, потім М.С. Грушевський, С. Томашівський та інші знані українські дослідники. У радянські часи було підготовлено посібники з "Історії південних і західних слов'ян", а також, перекладено українською праці деяких російських авторів (О.Я. Манусевича). Але тодішнє ідеологічне й політичне спрямування обмежувало обрії неупередженого погляду на Польщу і польську шляхту, а велика кількість питань ними взагалі обходилася. Що гірше, і радянська, і давня українська література в силу тих чи інших обставин спотворювали минулу дійсність на догоду інтересам національної, класової чи іншої боротьби. Образ поляка в ній неодмінно асоціювався з паном-шляхтичем і загарбником-експлуататором України Така література, на жаль, в більшості закріплювала в свідомості читачів ці стереотипи.

Тут слід згадати загальні праці з історії Польщі, які більш менш висвітлюють проблему польської шляхти, її взаємовідносини з урядами країн. (История Польши. - М., 1956. - Т. 2; Історія південних та західних слов'ян. - К., 1987; Краткая история Польши. С древнейших времён до наших дней. - М., 1993; Миллер И. Исследования по истории народов Центральной и Восточной Европы ХІХ в. - М, 1980; Новая история 1640 - 1870 . - М., 1986, Зашкільняк М.Г. Історія Польщі. - Львів, 2002).

Важливими також вбачаються праці, обєктом дослідження в яких, стали еволюція економічних відносин польської шляхти та соціальні питання зазначеного періоду (Рутковский Я. Экономическая история Польши. - М., 1953; Социальная структура общества в ХІХ в. Страны Центральной и Юго - Восточной Европы. - М., 1982; Обушенкова Л. Королевство Польское в 1815 - 1830 гг. Экономическое и социальное развитие. - М., 1979; Польша на путях развития и утверждения капитализма: Конец ХVІІІ - 60-е гг. ХІХ в. - М., 1984;).

Безумовно, кожна з цих розвідок, не являє собою ізольовану характеристику саме зазначеного періоду, а висвітлює, хоча деякі і в меншій мірі історичний розвиток Польщі, а подають загальну всебічну картину подій, що обумовили взаємозалежність суспільно - політичних процесів в різних частинах поділеної Польщі.

Проте і в давнину, і сьогодні життя людей, як українців і поляків, так і інших народів ніколи не обмежувалося політичною боротьбою й ідеологічним протистоянням. Більше того, для пересічного українця й поляка вони були питаннями значно менш значними ніж труднощі повсякденного життя і проблеми свого краю. Взаємини між поляками і українцями завжди були набагато різноманітнішими, ніж це може здатися на перший погляд. Не тільки нові політичні реалії - незалежні Україна й Польща в Центрально-Східній Європі та їх роль у формуванні обрисів Старого континенту, а й нова інтелектуальна атмосфера, що поступово починає утверджуватися в посткомуністичних країнах, тривалий час відсторонених від поступу наукових ідей світової гуманістики, вимагають перегляду усталених поглядів на тих. хто живе поряд, ближче чи дещо далі. Образ "ворога" або "неприятеля" повинен поступитися місцем образу "іншого", який є нічим не гірше власного. А щоб так сталося, треба насамперед відкинути й неупереджено подивитися й зрозуміти, як і чим жили ці "інші" впродовж історичних епох, кожна з яких мала свої усталені уявлення, прагнення і пріоритети. Треба спробувати з'ясувати, чому і як минулі покоління сприймали сучасну їм дійсність, визначали в ній своє місце, народжували дітей, вирощували пшеницю й створювали неповторна культуру.

Отже, сподіваємось, що здійснення системного аналізу усього існуючого літературного матеріалу у поєднанні з об'єктивною оцінкою подій із зазначеної проблематики, яке побудоване на принципі історизму, надасть можливість досягти поставленої мети даного дослідження.

Розділ І. Імперська політика щодо польської шляхти

1.1 Особливості адміністративно - територіального поділу польських земель

Об'єктом дослідження дипломної роботи є та частина Східної Європи, яку прийнято називати Польщею, яка за адміністративно-територіальним поділом на середину XIX ст. була віднесена до Російської, Австро-Угорської та Пруської імперій. З'ясування питання про зміни в адміністративно-територіальному поділі викликане необхідністю порівняльно-історичного аналізу, який можливий лише при складанні динамічних рядів в ідентичних територіальних межах. Тому коротко розглянемо адміністративно-територіальні зміни, які відбулися на визначеній території у хронологічних рамках дипломної роботи.

В самий розпал російсько-турецької війни 1768-1774 Прусія, Росія та Австрія здійснили перший розділ Польщі. Він відбувся в 1772 і був ратифікований сеймом під тиском окупантів в 1773. Польща уступила Австрії частину Помор'я та Куявії (виключаючи Гданськ та Торунь) Прусії; Галіцію, Західне Поділля та частину Малої Польщі; східна Білорусія і всі землі на півночі від Західної Двіни і на схід від Дніпра відішли до Росії. Переможці встановили для Польщі нову конституцію, яка зберігала "ліберум вето" та вибірну монархію, й створили Державну раду з 36 виборних членів сейму. Розділ країни пробудив суспільний рух за реформи та національне відродження. В 1773 було розпущено Орден єзуїтів та створена комісія по народній освіті, метою якої стала реорганізація системи шкіл та училищ. Чотирирічний сейм (1788-1792), який очолював Станіслав Малаховські, Ігнат Потоцький та Гуго Коллонтай, 3 травня 1791 прийняв нову конституцію. За цією конституцією Польща ставала спадковою монархією з міністерською системою виконавчої влади та парламентом, який обирається кожні два роки. Принцип "ліберум вето" та інші порядки відмінялись; міста отримали адміністративну та судову автономію, а також представництво в парламенті; селяни, влада шляхти над якими зберігалась, розглядались як стан, який знаходиться під державним протекторатом; були прийняті заходи, які підготували відміну кріпацького права й організацію регулярної армії. Нормальна робота парламенту та реформи стали можливими лише потому, що Росія була притягнена у війну зі Швецією, а Туреччина підтримала Польщу. Однак проти конституції виступили магнати, які утворили Тарговицьку конфедерацію, за проханням якої в Польщу увійшли війська Росії і Прусії.

23 січня 1793 Прусія й Росія здійснили другий розділ Польщі. Прусія захопила Гданськ, Торунь, Велику Польщу й Мазовію, а Росія - більшу частину Литви й Білорусі, майже всю Волинь та Поділля. Поляки боронились, але були розбиті, реформи Чотирирічного сейму були скасовані, а частина Польщі, що залишилася, перетворилася в маріонеточну державу. В 1794 р. Тадеуш Костюшко очолив масове народне повстання, яке закінчилося поразкою. Третій розділ Польщі, в якому приймала участь і Австрія, був здійснений 24 жовтня 1795; після цього Польща як самостійна держава перестала існувати на політичній карті Європи.

В результаті розділів до царської Росії відійшли литовські, білоруські, українські землі зі значною кількістю польського населення; Австрія, окрім південної малої Польщі разом з Краковом та північної з Любліном, захопила західноукраїнські землі зі Львом та Галичем. Прусія анексувала Велику Польщу, Королівську Прусію, а також значну частину Мазовії, включаючи Варшаву. Таким чином, етнічні польські землі опинилися під владою Австрії та Прусії.

При першому, другому та третьому розділах Речі Посполитої до Росії відійшло біля 462 тис. кв. км. території та 5,5 млн. населення, до Австрії - 129 тис. кв. км. і 4 млн. чоловік, до Прусії - територія, яка перевищувала 131 тис. кв. км. і населення в 2,6 млн. чоловік.

У відповідності з трактатом 1795 р. назва „польське королівство" було „раз і назавжди спрощено". Гарантом цього стала Прусія, якій, як вже зазначалося.

В 1866 р. була здійснена реформа адміністративного ділення Королівства. Було створено 10 губерній та 85 повітів. Вони складали Варшавське генерал - губернаторство. Польське королівство стали називати Привіслянським краєм, чим підкреслювалася його інкорпорація з російською імперією. Це ділення з невеликими змінами збереглося до 1912 р., коли з частини Седлецької губернії, яка була спрощена, і люблінської створили нову Хелмську губернію, яка складалася з восьми повітів. Вона була виключена зі складу Варшавського генерал - губернаторства і підлягала безпосередньо Петербургу. Це викликало протести з боку поляків.

Польські землі, які знаходилися під владою Прусії, входили до складу наступних провінцій: Східна Прусія, Західна Прусія, тобто королівська Прусія, Велике Познанське Князівство (після 1850 р. ця назва з офіційної номенклатури зникла), Помор'я (тобто Західне), Бранденбург, Сілезія. В результаті реформ, здійснених в 1815-1820 та наступних роках, провінції були розділені на регенції, а ті на уїзди.

Галіція складала одну з так званих країн Австрійської корони. Спочатку вона була розділена на 19 округів, які називалися циркулами. В 1846 р. в Галіції було введено нове ділення на 74 уїзди, які називалися також старостами. Їх кількість в 1908 р. зросла до 79, в тому числі два міста - Краков та Львів - були виділеними міськими повітами. Частина Галіції на захід від Сяну називалася Західною Галіцією, а частину, розташовану на схід від цієї річки, з переважно українським населенням - Східною Галіцією.

1.2 Магнатський стан

Яскравою особливістю суспільного утрою Речі Посполитої була безпрецедентна для Європи багато чисельність привілейованого стану. До середини ХІХ ст. майже не кожен десятий житель держави вважався шляхтичем. Шляхта в Польщі в різні проміжки часу нараховувала до півмільйона чоловік, які складали 8%, а в Мазовії навіть біля 20 % всього населення.

Найбільш активною групою в середині шляхетського стану була середня шляхта. Її найбільш видні представники, які досягли високих посад та майна, ставали нерідко „новою" олігархією. Цей рух нової аристократії ослаблював середню шляхту, але вона продовжувала відігравати провідну роль.

До розділів Польщі майнові та політичні права шляхти продовжувалися укріплюватися. Осілий шляхтич був єдиним повноправним громадянином Речі Посполитої. Польська шляхта, яка вибирала короля, затверджувала закони, податки, ототожнювала себе з нацією, з якої виключалися інші стани. Так становилося поняття „шляхетської нації". До неї відносилася литовська, білоруська, українська шляхта, виключались польські селяни та міщани.

Інша шляхта - це сіра маса різного рівня заможності та звання. Існувала шляхта загродова (дрібнопомісна), яка володіла господарством селянського типу та власноручно обробляла землю. Особливо часто можна було побачити людину з саблею, яка йде за плугом, в Мазовії, та Підляшші. Цих шляхтичів-пахарів ніколи не кидало почуття переваги над сусідами-хлопами та відрізняла вражаюче несприймання всього нового. Поряд з цим існував прошарок шляхти, який не мав земельної власності. Його називали шляхтою-голотою (голитьбою).

Шляхта, яка намагалася шукати протекції, об'єднувалася навколо магната. З падінням авторитету державної влади магнат забезпечував шляхті захист її життя та майна, а й досить часто і утримання в заміну за службу в латифундії або в його війську. Служилий шляхтич присягав своєму володарю через рукостискання, тому його називали рукодайним слугою. Потрапляла в залежність від магнатів також частина середньої шляхти, яка збідніла в наслідок війн. Найбільш частою формою залежності середньої шляхти була аренда села або фільварка в магнатських латифундіях. Та шляхта, яка не підпала в матеріальну залежність від магната, опинялася під їх політичним впливом. Час від часу проявлялася під час деяких конфедерацій опозиція проти панування магнатів, однак сили були вже на боці останніх.

Не дивлячись на те, що особливий магнатський стан конституювалось по волі Габсбургів лише австрійській частині польських земель, ще в Речі Посполитій поняття „шляхта" не тільки не розповсюджувалось на магнатів, але і використовувалось для позначення їх політичного антипода. Згідно законодавства останніх років існування Польсько-Литовської держави, незаможні шляхтичі були позбавлені права голосу на сеймиках.

1.3 Головні політичні та соціально -економічні аспекти ставлення російського уряду до польської шляхти

Так історично склалося, що поляки жили на Україні набагато давніше, ніж росіяни. У XVI i XVII ст. вони брали участь у колонізації українського пограниччя, і хоч під час повстання 1648 р. їх вигнали з Лівобережжя, їм вдалося зберегти свій контроль над Правобережжям. Цей регіон вони розглядали к невід'ємну частину Польщі навіть після його приєднання до Російської імперії у 1795 р. Великий плив поляків на Правобережжі, звичайно ж, не залежав тільки від їхньої кількості: в середині ХІХ ст. їх налічувалося лише 500 тис., а їхня частка в населенні України впала з 10% у 1795 р. до 6,4% у 1909 р. величезна вага поляків на Правобережжі насамперед зумовлювалася багатством і впливом їхньої еліти. У 1850 р. близько 5 тис. польських землевласників володіли 90% землі та 1,2 млн. кріпаків цього регіону. Правобережжя, де зосереджувалося 60% усього дворянства України, лишалося твердинею старих порядків. На прикладі даного регіону хотілося б охарактеризувати основні риси політики російського імперського уряду по відношенню до польського населення і шляхти зокрема.

Після придушення польського національно-визвольного повстання 1863-1864 рр. розпочинаються хвилі жорстоких репресій, які стали справжнім дев'ятим валом. Обмеження національних і культурних прав польського народу досягло критичної межі. Усе було спрямоване на русифікацію польських земель з тим, щоб з часом і самого слова „поляк" не було чути.

Особливо жорсткий режим щодо польської національної меншини був встановлений в західних губерніях російської імперії, куди ходили й три губернії Південно-Західного краю - Київська, Волинська та Подільська, тобто фактично вся Правобережна Україна, крім її Півдня. Царське самодержавство всіма можливими способами намагалося витіснити звідти поляків, а вакуум заповнити росіянами, коротше кажучи, одних колонізаторів замінити іншими.

Звичайно, справжні плани щодо поляків царизм старанно маскував. Після постання 1863 р. Олександр ІІ своїм рескриптом обіцяв відновити ряд їх вольностей і прав, а насправді ж проводилася послідовна політика, спрямована на повну ліквідацію залишків як громадських, так і національних прав польського народу.

Царським повелінням від 27 травня 1864 р. в західних губерніях, включаючи Правобережну Україну, полякам і навіть особам, одруженим з польками, було заборонено займати адміністративні посади. Воно залишалося в силі аж до революції 1917 р., принаймні в південно-Західному краї, що підтверджувалося розпорядженнями й конкретними діями царських властей в цьому напрямку. Всіх поляків в установах замінили росіянами, і надалі перших туди не допускали. Граф Грохольський, наприклад, у 1880 р. був обраний почесним мировим суддею Вінницької округи Подільської губернії, але йому було відмовлено стати ним через польське походження.

З 1864 р. в Південно-Західному краї було заборонено не лише друкувати, а й продавати будь-які книги польською мовою, в тому числі букварі, календарі. Хоча пізніше від цієї заборони були певні відступи, категорично було підтверджено проваджену ще до польського повстання 1863 р. заборону вживати усіх установах польську мову, вести нею будь-яку документацію, навіть приватних маєтках не дозволялося вживати її в розмовах із селянами і в розрахунках з ними.

Залишалася в силі введена ще після поразки повстання 1830 р. заборона робити будь-які вивіски і написи польською мовою, включаючи об'єкти торгівлі, побутового обслуговування тощо.

Щоправда, розпорядження від 8 грудня 1865 р. про заборону встановлення вивісок і написів польською мовою в магазинах Указом Миколи ІІ від 12 грудня 1904 р. було скасоване. Однак на місцях не в міру послужливі високі місцеві начальники продовжували гнути стару лінію і навіть при цьому ще й перегинали палку. Так, 18 вересня 1909 р. подільський губернатор Ейлер видав циркуляр, яким начальникам поліції ставилося в обов'язок не допускати в повітах вивісок не тільки польською мовою, а й навіть змішаних (польською і російською) текстів, замінити їх скрізь вивісками виключно російськими. Київському генерал-губернатору довелося дещо поправити запопадливого адміністратора і скасувати його рішення.

Рука поліції безцеремонно втручалася й приватне життя поляків, якщо там помічались якісь національні мотиви. Так, у 1868 р. На поміщиків Житомирського повіту Є. Совінську і сім'ю Пшиборовських було накладено штраф за зберігання польських пісень, наявність у них фотографій осіб, одягнутих національний одяг. І такі випадки були не поодинокі.

У своєму жорстокому намірі задушити все польське царські власті доходили до абсурду. Кучерам і берейторам, наприклад, було заборонено вживати кінську пряж, яка називалася „краківські хомути", оскільки Краків - польське місто, а отже, назва хомутів могла б комусь нагадувати про Польщу. За самими кучерами та іншою прислугою в південно-західному краї у польських домах було встановлено нагляд поліції.

Поліцейський режим щодо поляків тривав з певними нюансами аж до революції 1917 р. Запровадив його імператор Микола І, неухильно продовжував Олександр ІІ, далі - його син Олександр ІІІ. Мінялися царі, проте нічого не змінювалося в правовому становищі поляків.

У 1894 р. помер російський імператор Олександр ІІІ. Всю квінтесенцію його державності щодо поляків з похвальною грамотою і відвертістю висловив губернатор Волинської губернії Суходольський у своєму „всеподданейшем отчете" Миколи ІІ за 1894 р. На початку свого річного звіту він звинувачував поляків, які тоді значно переважали на Волині, в тому, що вони недостатньо висловлювали почуття „неподдельного сочувствия народному руському горю" у зв'язку зі смертю Олександра ІІІ.

Але не краще стало їм жити і за наступного, останнього царя Миколи ІІ. Як зазначав білоруський академік П. Горін у своїй доповіді на Міжнародному конгресі істориків у Варшаві в 1933 р. „політика Миколи ІІ в ХХ ст.. щодо пригноблення Польщі неухильно продовжувала традиції російських імператорів Олександра ІІ й Олександра ІІІ - цих душителів польської культури. Деякі послаблення наступили лише після революції 1905 р., але вони були дуже незначні, в цілому ця політика залишалася такою, як раніше - жорстокою і дискримінаційною.

В епоху розвитку капіталістичних відносин та становлення нового суспільного ладу в Росії, певні демографічні зміни не могли, звичайно, не позначитися і на поляків, які мешкали в українському селі.

В соціальному плані серед польського сільського населення в Україні спостерігалася велика строкатість. Це - і безземельна та малоземельна біднота, і заможні селяни, і дрібна, середня та великоземельна шляхта. Що ж до польського селянства, то воно (як і українське) було єдиною соціальною групою, яка щось виграла від повстання 1863 р. Річ у тім, що налякані царські власті намагалися привернути на свій бік селянство Правобережної України, дещо обмеживши апетити шляхтичів-поміщиків (в абсолютній більшості це були польські шляхтичі-поміщики). Так, у Київській губернії на початку 60-х рр. поляки-шляхтичі становили 87% всієї кількості шляхтичів-поміщиків, на Поділлі - 89%, а на Волині - вже 93%. Всього на Правобережжі налічувалося 4,9 тис. польських шляхтичів-поміщиків чоловічої статі. За даними Г. Марахова, вони володіли 4262,6 тис. душ селян (а всього кріпаків тут було 3040,2 душі) і 9/10 усієї землі. Водночас на Лівобережній Україні поляки становили лише близько 1% всіх шляхтичів-поміщиків, і таке співвідношення тут залишалося до самого кінця ХІХ ст. і початку ХХ ст. Інші, щоправда, цифри давав у свій час П.П. Чубинський, який спирався на статистичні матеріали та інші польські джерела. Польські шляхтичі-поміщики, за його даними, мали на Волині 2887 маєтків, де налічувалося 817,3 тис кріпосних селян (18/19 усієї кількості кріпосних), на Поділлі - 1194 маєтки (а в них - 931 тис. кріпаків - 6/7) і 90% землі, на Київщині - відповідно 1412 маєтків (896,2 тис кріпаків - ѕ) і 85% всієї землі. Отже, загалом кількість кріпаків досягла 2644,5 тис. Ця цифра, як бачимо, істотно відрізняється від наведеної Г. Мараховим.

У першій половині ХІХ ст.. численний в Південно-Західному краї прошарок дрібної польської шляхти приписали в так звані однодвірці. За останньою перед скасуванням кріпосного права (1859 р.) ревізією, тут налічувалося 98, тис. душ чоловічої статі однодвірців, які проживали на поміщицьких землях. Це без рахування тих, що мешкали на державних землях, а таких, за припущеннями Лісевича, налічувалося близько 25 тис., бо у всіх 9 -ти західних губерніях їх було 29,6 тис. душ, а тих, які мешкали на поміщицьких землях в Північно-Західному краї, - 10,5 тис.

У 1866 р. стан однодвірців в імперії було скасовано, а 13 лютого 1868 р. урядовим рішенням були видані „Правила для слияния образовавшихся из польской шляхты однодворцев и граждан западных губерний" з іншими, як сказано тут „городскими и сельскими обывателями". Тих однодвірців-поляків, які мешкали в сільській місцевості, остаточно приписали до розряду селян, але не до окремих сіл, а до волостей, перевівши їх до стану так званих вічних чиншовиків. Частину однодвірців було, на відміну від першої половини століття, добровільно переселено на пустуючи землі в степові губернії. Так, того ж 1868 р. 1240 сімей переселили в Таврію, виплативши їм невелику матеріальну допомогу - по 55 крб. на одну сім'ю.

Селянська реформа 1861 р. залишивши поміщиків, в тому числі й польських, без кріпаків все-таки певною мірою ослабила їх могутність. Відомо, однак, що політику визначає економіка, тобто ті, в чиїх руках знаходяться засоби виробництва, зокрема земля. На Правобережній Україні вона, великою мірою і далі перебувала в руках польських шляхтичів-поміщиків. Політичної влади вони вже не мали, але мали владу економічну, що не менш важливо. Це, звичайно, добре розумів і царський уряд. І після 1863 р. він особливо наполегливо намагався ослабити польське землеволодіння в Україні, (як, до речі, і в білорусі та Литві). Після придушення повстання розпочалася конфіскація земель поляків, які були до нього причетні. Протягом десяти років на Правобережній Україні було секвестровано понад 140 шляхетсько-поміщицьких маєтків. Загальна ж площа конфіскованої шляхетсько-поміщицької, селянської і церковної землі становило понад 132 тис. десятин.

На компенсацію видатків, пов'язаних з репресивними заходами (утримування арештантів та їх охорона, судові витрати, оплата чиновників) був встановлений спеціальний податок. Спочатку він становив 10% річного прибутку землевласника, а згодом - 5%. Його сплачували переважно польські шляхтичі-поміщики (російські та українські, якщо і платили, то півтора рази менше). Всього ж протягом 1863 - 1865 рр. з них було стягнуто понад 4 млн. крб.

Однак цим справа не обмежилась. 10 березня 1864 р. був виданий закон про пільгове набуття особам російського походження земель і приватних маєтків в 9-ти західних губерніях. Згідно з ним на пільгових умовах і за низькими цінами уряд продавав державні землі російським поміщикам, переважно чиновника Південно-Західного краю. До рук російських і українських поміщиків перейшла також частина конфіскованих земель польської шляхти - учасників повстання.

Якщо в 1861 р. польській шляхті належало на Правобережжі 89% всієї приватновласницької землі, то в 1901 р., за даними Теплицького В., який їх наводить на основі „Всеподданейшего отчета Киевского, Подольского и Волынского генерал-губернаторства по вопросу о земледелии на первое января 1901 г." - лише 47% (3030,2 тис. десятин). Решта приватновласницької землі перейшла до рук російських і українських поміщиків, купців та заможних селян.

Цілий ряд законів обмежував польське землеволодіння в дев'яти західних губерніях, включаючи й Правобережну Україну. Так, височайшими повеліннями від 10 липня 1864 р. і 10 грудня 1865 р. особи польського походження були позбавлені права придбавати в цих губерніях поміщицькі маєтки будь-яким іншим способом, крім наслідування в спадщину. 27 грудня 1884 р. знову ж таки височайшим повелінням акціонерним компаніям і товариствам було дозволено купувати в цих губерніях поземельну власність розміром не більше як 200 десятин. Ще через два роки - 1 листопада 1886 р. - генерал-губернаторам було надано право на їх розсуд видавати або не видавати особам як російського, так і неросійського походження дозвіл на купівлю в цих губерніях земель.

Дискримінаційні обмеження для польської шляхти у 9-ти західних губерніях були дещо пом'якшені імператорським указом від 1 травня 1905 р., тобто лише під натиском революції. Що розпочиналася в Росії. Згідно з цим указом зберігав свою силу закон від 4 березня 1899 р., за якими шляхтичі й міщани польського походження, уродженці Південно-Західного краю, що особисто займалися землеробством і жили в умовах селянського побуту, могли купувати землю. Однак разом з тією, яку вони же мали, розміри їх наділів не могли перевищувати 60-ти десятин на сім'ю. Крім того, указ від 1 травня 1905 р. надавав право полякам купувати землю у росіян, німців для ліквідації черезсмужжя, для обміну на інші угіддя, для промислових цілей (в останньому випадку також не більше 60-ти десятин на сім'ю). Щоправда, щоб зробити це потрібно було дістати дозвіл генерал-губернатора, а це було надто складно. Спочатку властям треба було зібрати, як сказано в указі, дуже докладні відомості про покупця ( а вони збиралися на місцях), потім губернатор мав викласти свої міркування щодо змісту клопотання, підкріплені офіційними планами місцевості з позначенням ділянок, що купуються, та їх місцезнаходженням відносно садиби прохача.

Загалом же роблячи невеличкий висновок, зазначимо, що безумовно, згадані вище заходи царського уряду дещо ослабили польське шляхетсько-поміщицьке землеволодіння на правобережній Україні, але зовсім його не підірвали. Так, на початку 70 - х рр. польські шляхтичі володіли, за даними П.Чубинського, шістьма мільйонами десятин землі. За земельним переписом 1905 р. картина земле власництва виглядала так:

Характер землеволодіння

кількість землевласників

кількість десятин землі

польське

6056

2306058

Укр.поміщицьк.

19150

369695

Рос.поміщицьк.

2154

233597

Як видно з таблиці, на початку ХХ ст. поляки володіли 1/5 всієї землі і 46% поміщицької землі. Про кількість земельних володінь у них дає уявлення наступна таблиця:

землевласники

Кількість землевласників

Кількість їхньої землі

Кількість землі в середньому на одного землевласника

В % до всіх землевласників цієї категорії

В % до всієї землі в руках землевласників цієї категорії

Великі

21124

02210

1036

45,8

48,8

Середні

1760

74662

42

22,7

26,6

Дрібні

2172

29186

13

14,2

15,1

Як бачимо домінували великі землевласники, до яких тут віднесено тих, хто володів землею від 50 десятин і більше. У Волинській губернії, зокрема, вони мали понад 961 тис. десятин землі з її загальної площі в руках польської шляхти 1030 тис. десятин, у Київській - 620 тис. десятин, залишивши решті лише 18 тис. десятин. Точно такою була картина на Поділлі - 620 тис. проти 16 тис. десятин.

Ще більш разючим було це співвідношення по окремих повітах. Так, у Заславському повіті на Волині в руках заможної шляхти землевласників знаходилося понад 90 % всієї землі, що нею володіли тут поляки, у Васильківському повіті на Київщині - понад 83, в Проскурівському на поділлі - 74%. Щоправда, траплялися і такі повіти, де в руках великих шляхтичів землевласників було трохи менше половини всієї землі, зокрема в Летічівському повіті на Поділлі - 49,5%, в Овруцькому на Волині - 28,3, а Чигиринському - навіть - 16,5%.

Загалом хотілося б зробити висновок і зробити наголос на тому, що лише велика польська шляхта (аристократія) відносно зберігла залишки станових привілеїв, знайшла спільну мову з правлячими колами Росії, Австро-Угорщини та Прусії. Натомість більша частина шляхти була змушена шукати засобів для виживання у військових та адміністративних структурах держав-загарбниць, у т.зв. вільних професіях і різного роду службах. Можна стверджувати, що шляхта значною мірою причинилася до виникнення польської інтелігенції, внісши до її лав частку традиційних станових забобонів.

Розділ ІІ. Еволюція економічного становища польської шляхти

2.1 Основні риси фільваркового господарства

XVI - перша половина XVII ст. були одним із переломних періодів в історії Європи. Головним його змістом було протиборство двох тенденцій соціально-економічного розвитку. У найрозвинутіших країнах західної частини континенту зароджувалися та утверджувалися капіталістичні відносини, що визначали характер еволюції регіонів, розташованих на захід від Лаби (Ельби). Країни на схід від Лаби відчували на собі впливи цих змін, але їхні суспільства не були підготовлені для капіталістичної перебудови. Тут феодальний лад виявився життєздатним, зміцнив свої позиції, а означений період став початковим етапом пізнього феодалізму.

Більшою мірою, ніж на Заході, історія Центрально-Східної і Південно-Східної Європи зумовлювалася процесами, які проходили на селі. Упродовж кількох століть (до середини XIX ст.) аграрному розвиткові Європи був властивий дуалізм: на Заході сільське господарство поступово звільнялося від феодальних пут; на Сході ж існував аграрний лад, якому було притаманне панування феодальних відносин. Глибинні причини цього дуалізму зародилися задовго до XVI ст., в часи розвинутого феодалізму.

Країни на схід від Лаби стосовно XVI - першої половини XVII ст. можна поділити типологічне на декілька значних регіонів на підставі врахування тенденцій розвитку феодального господарювання. Польські та українські землі, Білорусь, південну Прибалтику можна загалом віднести до "класичного" регіону, де в системі аграрних відносин панувало шляхетське (фільваркове) господарство, що базувалося на визискові безоплатної праці селян.

Питома вага шляхетського господарства у польських землях стала помітно відчутною в XV ст. Від якогось часу, як вже зазначалося вище, їх прийнято було називати фільварками (від нім. - господарство, підприємство). Вони існували за рахунок використання найманої й підневільної праці різних категорій селян, причому питома вага підневільної праці у вигляді різних видів відробіткової ренти. Мірилом розміру цієї ренти була кількість днів, що їх мали селяни працювати на свого пана-шляхтича. Головним чином, це стосувалося кметів (верхівка селянського прошарку, яка була спадковим володільцем одноланових наділів), які відігравали вирішальну роль серед селянства. Як і в ХІІІ ст., у XIV i XV ст. кметський двір відробляв від кількох до кільканадцяти днів у рік. Більшого шляхтичи й не потребували, їхні фільварки були порівняно невеликі, вироблювана в них продукція повністю або майже повністю споживалася у панських дворах.

Ситуація з відробітками помітно почала змінюватися в XV ст., особливо в його середині і другій половині. Потреби шляхти на зброю, одяг, житло зростали, вимагали збільшення грошових доходів. Добитися цього збільшення від селян було неможливо (воно позначилося б на їхньому господарстві). Тож шляхта почала вдаватися до розширення ареалу фільварків, щоб більшу частину продукції реалізувати на ринку. Наслідком цього було примушування селян виконувати більшу від традиційної норму відробітків (на це селяни годилися легше, ніж на збільшення грошової ренти). Зрештою, в XV ст. відробіткова рента стала набирати щотижневого характеру. Таку регулярну її норму прийнято йменувати панщиною. Найранішим офіційним свідченням про останню було запровадження у 1421 р. мазовецьким князем Янушем І обов'язку кметів відпрацьовувати щотижня к мінімум одноденну панщину з лану, якщо цього вимагав шляхтич. Відробітки снували й і в інших формах: селяни повинні були виконувати термінові роботи як у полі, так і поза ним (йдеться в основному про т.зв. шарварки, які полягали в ремонті гребель, доріг і т. ін.).

Шляхта була зацікавлена у використанні дешевої найманої селянської праці, особливо в період інтенсивних польових робіт. Тому вона чинила перешкоди відпливу сільської молоді до міст для навчання ремесла й праці у сфері послуг, а також на сезонні роботи, зокрема, за межі королівства. Щоб знизити ціну на робочу силу, Пьотрковсьий сейм 1496 р. заборонив приймати на роботи в містах найманців-вихідців з села на більший строк, ніж тиждень, особливо тих, хто не мав свідоцтва від свого пана-шляхтича, яке дозволяло залишати село; сейм також наказав гродським старостам, управителям маєтків затримувати тих селян, які зібралися на заробітки в Сілезію і Королівську Прусію під час жнив, і повертати їх додому. Нарешті сейм заборонив вихід з села більше одного селянського господаря в рік і обмежив до однієї молодої особи чоловічої статі вихід з села протягом року у місто для навчання ремеслу, шкільного навчання і служби, ввівши при цьому обов'язок забезпечувати таких людей відповідними писемними свідоцтвами їхніх панів-шляхтичів.

У XVI ст. фільваркове господарство польської шляхти значно розвинулось і досягло свого розквіту. Слід визнати той факт, що в аграрних відносинах запанувала фільварково-панщинна система, яка визначала їх характер та еволюцію, позначилася на всіх сферах життя суспільства. Поширення і утвердження цієї системи було спричинене значним зростанням попиту на сільськогосподарську продукцію, переважно на зерно, у XVI ст. Попит зростав як на польських землях, так і в Західній Європі (у ній протягом цього століття ціни на зерно піднялися в чотири-п'ять разів), завдяки збільшенню чисельності тієї частини населення, зосередженої в основному в містах, котра повністю або переважно не була зайнята в аграрному секторі. Селянське господарство не могло повністю задовольнити цей попит. Вирішення проблеми значною мірою лягло на фільваркове господарство. Шляхта (а також монастирі й адміністрація інших церковних маєтків) охоче йшла на розгортання цього господарства, тому що ціни на сільськогосподарську продукцію зростали швидше, ніж на ремісничі і промислові товари вітчизняного та іноземного виробництва. Вона, як, зрештою, і селяни, що збували свою продукцію на ринку, вигравали від цих ножиць цін.

У маєтках дрібної і середньої шляхти, яка володіла відповідно частиною села або одним-кількома селами, фільварки здебільшого існували до XVI ст. У XVI ст. ці фільварки, пристосовуючися до вигідної ринкової кон'юнктури, розширювалися (ідеться про їх земельний фонд); тільки таким способом можна було збільшити виробництво у них зерна, яке у фільварковому господарстві було визначальним. Шляхта (й інші феодали-землевласники) не йшла по шляху інтенсифікації, удосконалення виробництва, не вкладала кошти у піднесення продуктивності фільваркових земель, а засновувала діяльність господарства на панщинній праці своїх підданих - селян.

У XVI ст. фільварки виникали подекуди в маєтках дрібної шляхти, частіше в маєтках середньої шляхти, можновладців (магнатів), королівських (державних); останніми на різних правах пожиттєво володіли середня й багата шляхта та магнати. У володіннях багатої шляхти, магнатів, у багатьох королівщинах фільварок зазвичай припадав на три і більше сіл. Розширення і закладання фільварків відбувалося, як правило, не за рахунок земельних наділів діючих селянських господарств, а за рахунок землі, що лишалася після втечі селян і нерідко, з дозволу шляхтича, орендувалася селянами на умовах сплати з неї грошового чиншу або частини зібраного на ній врожаю, а також за рахунок різних „неужитків" - заростей, лісу, лук, пасовищ тощо. У випадку ж приєднання до фільварку наділу діючого селянського господарства останньому надавався наділ в іншому місці села. Фільварки в середньому мали по чотири - п'ять ланів (60-80 га) орної землі; до них належали також луки, пасовища, вигони. У них застосовувалася трипільна система господарювання. Вирощували переважно жито, пшеницю, овес, ячмінь.

Динамічно розвиваючись у XVI ст., фільварки досягли виробництва до 20% усього товарного зерна на польських землях; решта отримуваного зерна припадала на селянські господарства. Завдяки розширенню й заснуванню фільварків, виробництво зерна значно зросло. Близько 1580 р. його збір у фільварках і селянських господарствах у розрахунку на душу населення досягнув 340 кг (для порівняння: у 1870 р. цей показник становив 420 кг), а валовий врожай зернових був удвічі більший, ніж у середині XIV ст. Принагідне слід зазначити, що на польських етнічних землях Корони наприкінці XVI ст. проживало близько 3,1 млн. осіб.

До 70% зерна, виробленого у фільварках і селянських господарствах у другій половині XVI ст. і призначеного на продаж, збувалося на внутрішньому ринку - в містах на торгах (відбувалися звичайно по одному дню щотижня) і ярмарках (відбувалися по одному-два щороку); решта, що складалася головним чином з продукції фільварків, вивозилася на Захід морським шляхом, причому до 80 % експорту зерна припадало на найбільшій польський та у всьому Балтійському басейні порт Гданськ. Упродовж XVI ст. "гданський" експорт зерна зріс у 10 разів. Наприкінці цього століття Польща експортувала на Захід щороку в середньому по 100 тис. лаштів (200 тис. тонн) зерна. Воно доставлялося переважно до Амстердама (Голландія), найбільшого на той час зернового порту в Європі, а звідти розходилося по Голландії, Франції, Англії та ін. Три чверті експортованого з Польщі зерна припадало на жито. Загалом у 1580 р. експортоване з Польщі зерно становило близько 6 % всього його виробництва.

У середині XVI ст. польське зерно складало заледве 2,5 % в загальних оборотах зерном на європейському ринку. Його вистачало на прогодування від 0,5 до 1 млн. осіб. Вивезене до Ґданська, в основному по Віслі, й до деяких інших балтійських портів, зерно обов'язково продавалося місцевим купцям, а ті перепродували його закордонним купцям, котрі й вивозили його на Захід.

Зерно з шляхетських фільварків перевозилося до морських портів купцями (в тому числі й купцями з цих портів), які скуповували його на міських ринках країни: шляхті було надто накладно безпосередньо самій доставляти зерно до портів. Натомість оплачувався безпосередній вивіз зерна з великих землеволодінь до портів особами, яким феодали доручали проведення цієї операції. Не рідко з цих маєтків зерно до портів доставляли купці-перекупники. У другій половині XVI ст. вартість "шляхетського" ("фільваркового") експорту зерна через Ґданськ зросла, порівняно з попереднім півстоліттям, на 90%, що означало: за ту саму кількість експортного зерна шляхтич наприкінці XVI ст. міг купити вдвічі більше імпортованих товарів, ніж у середині цього століття (ціни на ці товари зростали повільніше).

Отже, ведення фільваркового господарства було вигідною справою для шляхти. Це видно з того, що пересічно щороку у 1560-1570 рр. один лан фільваркової землі приносив шляхтичеві від 35 до 55 злотих чистого прибутку, тоді як з одноланового селянського господарства той же шляхтич отримував щороку у вигляді грошової й продуктової ренти тільки 2,5-3,5 злотих. У той час середньорічний прибуток з фільварку шляхтича, який володів одним селом, становив від 150 до 250 злотих, що було набагато більше від доходу, котрий він одержував з усіх селянських господарств того ж села. Підраховано, що у той самий час фільварок приносив шляхті 80-90 % доходів, а у великих маєтках цей показник становив 50-70 %. Слід зазначити, що порівняно високий рівень зборів зернових забезпечувався доброю, як на ті часи, врожайністю: за джерелами середини XVI ст. для чотирьох основних зернових культур (жита, пшениці, ячменю. вівса) вона дорівнювала сам-5. Цей показник на польських землях був перевищений тільки в XIX ст. Інші галузі фільваркового господарства - тваринництво, розведення риби в ставах, городництво, садівництво - мали допоміжний характер, їх продукція споживалася у панському дворі й фільварку, не приносячи помітних грошових доходів шляхті.

Фільваркове землеробство, спрямоване на вирощування зернових, майже повністю базувалося на панщинній праці селян-кметів, загородників, халупників, тоді як на підсобних фільваркових роботах були зайняті челядь, наймана робітники, що рекрутувалися переважно примусово, з-посеред селянських низів.

Торунський сейм 1519-1520рр. постановив, що селяни всіх видів маєтків Корони (шляхетсько-магнатських, церковно-монастирських, королівських) повинні відробляти на своїх панів панщину в розмірі щонайменше одного дня кожного тижня, за винятком тих селян, які з дозволу тих же панів замість панщини давали грошовий або продуктовий чинш. У цій же постанові (статуті) зазначалося: там, де щотижнева норма панщини перевищує один день, вона може такою залишатися. Ця постанова була підтверджена на Бидгощському сеймі 1520р. Слід підкреслити, що після цього жоден сейм, жодна державна установа Польського королівства до кінця його існування не розглядали питання про панщину селян (зрештою, й про інші їхні повинності) на користь шляхти. Це свідчить про те, що держава не втручалася у відносини між селянином і паном, зумовлені поземельною залежністю першого від другого. Правда, з кінця XVI ст. у Варшаві діяв референдарський суд (звався так тому, що його очолював призначений королем референдарій), який розглядав скарги селян державних маєтків на зловживання, що їх припускалися магнати і шляхта, які на певних умовах даними маєтками володіли (зловживання полягали в примушуванні селян виконувати панщину й інші повинності, розміри яких були значно вищі від нормативних). Проте робота цього суду була малоефективною, скарги розглядалися дуже довго, що завдавало селянам великих збитків, і далеко не всі його присуди задовольняли скаржників.

У другій половині XVI ст. щотижнева панщина з ланового кметського господарства становила два-три дні. У той час переважали півланові кметські господарства, утримувачі яких працювали на шляхтича 1-2 дні в тиждень. Як видно, інтенсивність їхньої панщини була більшою у порівнянні з лановими кметами. Селяни працювали на панському полі власним живим і неживим інвентарем, тобто виконували тяглу панщину. Загородники і халупники відробляли пішу панщину. Зазвичай селяни робили на пана від сходу до заходу сонця з двогодинною перервою на обід. Вони були зайняті й на таких роботах на пана, як ґвалти і толоки, що були додатковими днями праці під час жнив і сінокосів, шарварки (сюди входили ремонти доріг, гребель й ін.). До селянських відробітків належала й підводна повинність, або обов'язок кметів кілька днів на рік відвозити своїм реманентом фільваркову продукцію до пунктів, розташованих на більш-менш значній відстані від їхніх домівок.

Грошовий чинш з кметського ланового господарства не перевищував 48 грошів. Сплачували селяни також за оренду понаднадільної землі, за випас свиней у лісі, користування луками, вигонами тощо. Рента натурою була такою: зерно (з лану 2-3 центнери вівса, рідше 1-2 центнери жита), птиця (1-2 курки), 20-30 яєць, різні інші данини - все це щорічно. Продовжували селяни давати й десятину церкві, найчастіше десятий сніп з урожаю, вибраний священиком прямо в полі, причому селянин був зобов'язаний звести десятинні снопи до садиби священика. Вартість цієї десятини була значною, вона доходила до 7-9 злотих з ланового господарства. Подекуди десятину здавали грішми. У середині XVI ст. ланове господарство кмета після відрахування частини доходу на користь шляхтича і на десятину приносило йому в рік 20-30 злотих, що було немало.

На феодальну експлуатацію, тобто на збільшення панами кількості й обсягу повинностей, селяни відповідали поганою роботою на фільварковому полі, саботажем. протестами, особливо втечами в маєтки інших панів - шляхтичів. Вважається, що в XVI ст. близько 10% селян були охоплені втечами. З часом для багатьох селян чітко визначився український напрямок втеч, дуже виразний після укладення у 1569 р. Люблінської унії, яка знесла кордон, що відокремлював українські землі Великого князівства Литовського (Київщину, Волинь, Брацлавщину) від Польського королівства: за унією, ці землі влилися до складу Корони. Сейми неодноразово видавали постанови, які забороняли селянські втечі, а шляхті - приймати втікачів. Характеризуючи соціальні відносини в селах Корони у середині XVI ст., відомий тогочасний польський публіцист Анджей Фрич Моджевський писав: "Як багато мають пани підданих, так багато мають і ворогів".

На середину XVI ст. припадає доволі інтенсивне оселення в Польщі голландців-землеробів, спершу в Жулавах, а згодом в Мазовії та Великопольщі. Місцева людність іменувала їх "голендрами" ("олендрами"). Вони мали самоврядування, зафіксоване у виданих привілеях, які також гарантували їм особисту свободу. Їхня повинність на користь шляхти полягала у сплаті фіксованого (нормативного) грошового чиншу.

На рубежі XVI і XVII ст. темпи зростання доходів шляхти від зернового господарства фільварків почали спадати. Спостерігалося також зниження врожайності: за відомостями другого десятиріччя XVII ст., вона в середньому щорічно дорівнювала сам-3 - 3,5. Це було наслідком інтенсивного використання землі без належного її угноювання, а то й відсутності такого взагалі. Падіння врожайності певною мірою було спричинене й погіршенням клімату. Ретроспективні спостереження, зроблені скандинавськими й західноєвропейськими істориками, дають підставу стверджувати, що XVII ст. (і XVIII ст.) позначене несприятливими для землеробів сильними похолоданнями, надмірною вологістю. Це навіть дало привід назвати вказані століття "малою льодовиковою ерою". Кліматичні аномалії, зрозуміло, не могли обминути й Польщу.

Падіння врожайності призводило до помітного зменшення зборів зерна на тих самих орних площах. На додаток до цього, на зламі ХVІ-ХVП ст. спостерігається виразне падіння темпів зростання цін на зерно на внутрішньому і зовнішньому ринках, що було результатом завершення революції цін внаслідок невгамовного напливу благородних металів, особливо срібла, в Європу з Америки. Якщо враховувати й те, що ціни на ремісничо-промислову продукцію почали зростати швидше, ніж ціни на зерно, то стане очевидним, що доходи шляхти від його виробництва тривожно для них зменшувалися.

З початком Тридцятирічної війни (1618-1648), яка мала європейський характер (Польська держава в ній участі не брала), на доходах шляхти негативно позначилися наслідки монетарної кризи, що розгорнулася в Західній і Центральній Європі у зв'язку з різким зростанням військових видатків. Криза проявилася у швидкому псуванні основної грошової одиниці - срібних монет. До Польщі звідти напливали монети гіршої якості, натомість польська монета (грош) з порівняно вищим вмістом срібла вивозилася в ході торгових операцій на Захід або приватне накопичувалась і тому в обіг не надходила. У Польщі наявність зіпсованих монет стала гостро відчутною на зламі другого і третього десятиріч XVII ст. (у цей час вміст срібла в гроші впав на 40 %). Це, навіть при певному номінальному рості цін на зерно, призвело до реального падіння доходів шляхти.

Фінансова система, заснована на вмісті срібла в грошах, була розладнана. Реакцією на це було намагання набути якомога більше золотих монет - дукатів (флоринів), які були запроваджені у Польщі за грошовою реформою короля Сигізмунда І Старого (1506-1548; у 1506-1544 рр. він був також великим князем литовським) у 1526-1528 рр. і не псувалися. Спершу дукат дорівнював 30 срібним грошам. Цю кількість грошів прирівнювали до одного польського злотого як лічильної одиниці (польський злотий монетою не випускали). Згодом, у зв'язку з падінням вартості грошів, їх кількість стосовно дуката зростала: так, у 1611 р. дукат дорівнював 70, у 1620 р. - 120, у 1650 р. -180 грошам, тобто відповідно 2 1/3, 4 і 6 польським злотим.

Падіння зборів зерна і цін на нього примушували шляхту шукати способів принаймні для збереження своїх доходів на досягнутому рівні. Шляхта обрала шлях найлегший, проторений попереднім розвитком фільваркового господарства. Вона почала розширювати його земельний ареал і закладати нові фільварки, щоб збільшити площу під посіви зернових і, тим самим, збори зерна та його продаж. Траплялося, що з цією ж метою частина "парової" землі йшла під посіви зернових. При цьому шляхта, що раніше практикувалося нечасто, відбирала у селян і приєднувала до фільварку частину їхньої надільної землі. Усе це в сукупності дало змогу шляхті утримувати на відносно високому рівні виробництво зерна й доходи від його продажу.


Подобные документы

  • Принципи військового виховання молодого покоління української та польської шляхти. Традиції лицарського виховання дітей української шляхти. Комплекс бойових мистецтв, якому навчали мамлюків в Січі. Історичні факти використання бойового мистецтва в бою.

    реферат [51,9 K], добавлен 25.08.2012

  • Сутність і основні напрямки фінансової реформи царського уряду другої половини ХІХ ст. Основні види селянських податків на Україні в ХІХ – на початку ХХ ст. Оцінка впливу податкової політики царського уряду на економічне становище українських селян.

    курсовая работа [35,5 K], добавлен 19.09.2010

  • Економічні передумови проведення аграрної реформи. Основні напрями польської урядової аграрної політики, шляхи та методи її реалізації у процесі реформування аграрного устрою у 1921-1939 рр. та її наслідки для соціально-економічного розвитку країни.

    дипломная работа [41,0 K], добавлен 06.07.2012

  • Становище та статус чеської шляхти до Білогорської доби та їх зміна після битви. Відносини всередині шляхетського середовища та його взаємини з королем. Відображення зміни в титулатурі статусу чеської шляхти, співвідношення титулів та посад в уряді.

    курсовая работа [43,0 K], добавлен 19.08.2014

  • Виявлення особливостей польської освіти, культури та літератури у міжвоєнний період, висвітлення суспільних, національних причин формування світогляду письменників цієї доби. Видатні представники польської інтелігенції цього часу та їх діяльність.

    контрольная работа [45,3 K], добавлен 07.10.2012

  • Помірковане захоплення руських земель Великим князівством Литовським. Польська колонізація українських земель, духовний тиск на український народ. Вілененьська унія, покращення становища Литви. Польська й українська шляхта у період після Люблінської унії.

    реферат [166,3 K], добавлен 17.01.2013

  • Основні пріоритети у творенні міжнародної політики Республіки Польща, особливості її шляху до європейської інтеграції. Дослідження головних умов формування новітньої польської зовнішньої політики в контексті міжнародних глобальних подій після 1989 р.

    статья [18,3 K], добавлен 07.08.2017

  • Становлення історичної науки у Польщі в період національного відродження. Просвітницька і романтична історіографія. Наукові школи позитивістської історіографії, інші напрямки польської історіографії другої половини XIX-початку XX ст. та їх представники.

    реферат [46,0 K], добавлен 24.05.2010

  • Передумови, причини та здійснення першого поділу Речі Посполитої. Політична ситуація в 1770-х – 1780-х роках та другий поділ Польщі. Реформи сеймів та стан земель, окупованих Австрією, Росією та Пруссією. Третій поділ Польщі та ліквідація Речі Посполитої.

    дипломная работа [80,0 K], добавлен 06.07.2012

  • Аналіз розвитку української інтелігенції - соціального прошарку населення професійно занятого розумовою працею, розвитком та поширенням культури та освіти у суспільстві. Соціально-економічні та соціокультурні фактори, які сприяли становленню інтелігенції.

    реферат [31,8 K], добавлен 26.09.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.