Яскравою особливістю суспільного утрою Речі Посполитої була безпрецедентна для Європи багато чисельність привілейованого стану. До середини ХІХ ст. майже не кожен десятий житель держави вважався шляхтичем. Шляхта в Польщі в різні проміжки часу нараховувала до півмільйона чоловік, які складали 8%, а в Мазовії навіть біля 20 % всього населення.

Найбільш активною групою в середині шляхетського стану була середня шляхта. Її найбільш видні представники, які досягли високих посад та майна, ставали нерідко „новою" олігархією. Цей рух нової аристократії ослаблював середню шляхту, але вона продовжувала відігравати провідну роль.

До розділів Польщі майнові та політичні права шляхти продовжувалися укріплюватися. Осілий шляхтич був єдиним повноправним громадянином Речі Посполитої. Польська шляхта, яка вибирала короля, затверджувала закони, податки, ототожнювала себе з нацією, з якої виключалися інші стани. Так становилося поняття „шляхетської нації". До неї відносилася литовська, білоруська, українська шляхта, виключались польські селяни та міщани.

Інша шляхта - це сіра маса різного рівня заможності та звання. Існувала шляхта загродова (дрібнопомісна), яка володіла господарством селянського типу та власноручно обробляла землю. Особливо часто можна було побачити людину з саблею, яка йде за плугом, в Мазовії, та Підляшші. Цих шляхтичів-пахарів ніколи не кидало почуття переваги над сусідами-хлопами та відрізняла вражаюче несприймання всього нового. Поряд з цим існував прошарок шляхти, який не мав земельної власності. Його називали шляхтою-голотою (голитьбою).

Шляхта, яка намагалася шукати протекції, об'єднувалася навколо магната. З падінням авторитету державної влади магнат забезпечував шляхті захист її життя та майна, а й досить часто і утримання в заміну за службу в латифундії або в його війську. Служилий шляхтич присягав своєму володарю через рукостискання, тому його називали рукодайним слугою. Потрапляла в залежність від магнатів також частина середньої шляхти, яка збідніла в наслідок війн. Найбільш частою формою залежності середньої шляхти була аренда села або фільварка в магнатських латифундіях. Та шляхта, яка не підпала в матеріальну залежність від магната, опинялася під їх політичним впливом. Час від часу проявлялася під час деяких конфедерацій опозиція проти панування магнатів, однак сили були вже на боці останніх.

Не дивлячись на те, що особливий магнатський стан конституювалось по волі Габсбургів лише австрійській частині польських земель, ще в Речі Посполитій поняття „шляхта" не тільки не розповсюджувалось на магнатів, але і використовувалось для позначення їх політичного антипода. Згідно законодавства останніх років існування Польсько-Литовської держави, незаможні шляхтичі були позбавлені права голосу на сеймиках.

1.3 Головні політичні та соціально -економічні аспекти ставлення російського уряду до польської шляхти

XVI - перша половина XVII ст. були одним із переломних періодів в історії Європи. Головним його змістом було протиборство двох тенденцій соціально-економічного розвитку. У найрозвинутіших країнах західної частини континенту зароджувалися та утверджувалися капіталістичні відносини, що визначали характер еволюції регіонів, розташованих на захід від Лаби (Ельби). Країни на схід від Лаби відчували на собі впливи цих змін, але їхні суспільства не були підготовлені для капіталістичної перебудови. Тут феодальний лад виявився життєздатним, зміцнив свої позиції, а означений період став початковим етапом пізнього феодалізму.

Більшою мірою, ніж на Заході, історія Центрально-Східної і Південно-Східної Європи зумовлювалася процесами, які проходили на селі. Упродовж кількох століть (до середини XIX ст.) аграрному розвиткові Європи був властивий дуалізм: на Заході сільське господарство поступово звільнялося від феодальних пут; на Сході ж існував аграрний лад, якому було притаманне панування феодальних відносин. Глибинні причини цього дуалізму зародилися задовго до XVI ст., в часи розвинутого феодалізму.

Країни на схід від Лаби стосовно XVI - першої половини XVII ст. можна поділити типологічне на декілька значних регіонів на підставі врахування тенденцій розвитку феодального господарювання. Польські та українські землі, Білорусь, південну Прибалтику можна загалом віднести до "класичного" регіону, де в системі аграрних відносин панувало шляхетське (фільваркове) господарство, що базувалося на визискові безоплатної праці селян.

Питома вага шляхетського господарства у польських землях стала помітно відчутною в XV ст. Від якогось часу, як вже зазначалося вище, їх прийнято було називати фільварками (від нім. - господарство, підприємство). Вони існували за рахунок використання найманої й підневільної праці різних категорій селян, причому питома вага підневільної праці у вигляді різних видів відробіткової ренти. Мірилом розміру цієї ренти була кількість днів, що їх мали селяни працювати на свого пана-шляхтича. Головним чином, це стосувалося кметів (верхівка селянського прошарку, яка була спадковим володільцем одноланових наділів), які відігравали вирішальну роль серед селянства. Як і в ХІІІ ст., у XIV i XV ст. кметський двір відробляв від кількох до кільканадцяти днів у рік. Більшого шляхтичи й не потребували, їхні фільварки були порівняно невеликі, вироблювана в них продукція повністю або майже повністю споживалася у панських дворах.

Ситуація з відробітками помітно почала змінюватися в XV ст., особливо в його середині і другій половині. Потреби шляхти на зброю, одяг, житло зростали, вимагали збільшення грошових доходів. Добитися цього збільшення від селян було неможливо (воно позначилося б на їхньому господарстві). Тож шляхта почала вдаватися до розширення ареалу фільварків, щоб більшу частину продукції реалізувати на ринку. Наслідком цього було примушування селян виконувати більшу від традиційної норму відробітків (на це селяни годилися легше, ніж на збільшення грошової ренти). Зрештою, в XV ст. відробіткова рента стала набирати щотижневого характеру. Таку регулярну її норму прийнято йменувати панщиною. Найранішим офіційним свідченням про останню було запровадження у 1421 р. мазовецьким князем Янушем І обов'язку кметів відпрацьовувати щотижня к мінімум одноденну панщину з лану, якщо цього вимагав шляхтич. Відробітки снували й і в інших формах: селяни повинні були виконувати термінові роботи як у полі, так і поза ним (йдеться в основному про т.зв. шарварки, які полягали в ремонті гребель, доріг і т. ін.).

Шляхта була зацікавлена у використанні дешевої найманої селянської праці, особливо в період інтенсивних польових робіт. Тому вона чинила перешкоди відпливу сільської молоді до міст для навчання ремесла й праці у сфері послуг, а також на сезонні роботи, зокрема, за межі королівства. Щоб знизити ціну на робочу силу, Пьотрковсьий сейм 1496 р. заборонив приймати на роботи в містах найманців-вихідців з села на більший строк, ніж тиждень, особливо тих, хто не мав свідоцтва від свого пана-шляхтича, яке дозволяло залишати село; сейм також наказав гродським старостам, управителям маєтків затримувати тих селян, які зібралися на заробітки в Сілезію і Королівську Прусію під час жнив, і повертати їх додому. Нарешті сейм заборонив вихід з села більше одного селянського господаря в рік і обмежив до однієї молодої особи чоловічої статі вихід з села протягом року у місто для навчання ремеслу, шкільного навчання і служби, ввівши при цьому обов'язок забезпечувати таких людей відповідними писемними свідоцтвами їхніх панів-шляхтичів.

У XVI ст. фільваркове господарство польської шляхти значно розвинулось і досягло свого розквіту. Слід визнати той факт, що в аграрних відносинах запанувала фільварково-панщинна система, яка визначала їх характер та еволюцію, позначилася на всіх сферах життя суспільства. Поширення і утвердження цієї системи було спричинене значним зростанням попиту на сільськогосподарську продукцію, переважно на зерно, у XVI ст. Попит зростав як на польських землях, так і в Західній Європі (у ній протягом цього століття ціни на зерно піднялися в чотири-п'ять разів), завдяки збільшенню чисельності тієї частини населення, зосередженої в основному в містах, котра повністю або переважно не була зайнята в аграрному секторі. Селянське господарство не могло повністю задовольнити цей попит. Вирішення проблеми значною мірою лягло на фільваркове господарство. Шляхта (а також монастирі й адміністрація інших церковних маєтків) охоче йшла на розгортання цього господарства, тому що ціни на сільськогосподарську продукцію зростали швидше, ніж на ремісничі і промислові товари вітчизняного та іноземного виробництва. Вона, як, зрештою, і селяни, що збували свою продукцію на ринку, вигравали від цих ножиць цін.

У маєтках дрібної і середньої шляхти, яка володіла відповідно частиною села або одним-кількома селами, фільварки здебільшого існували до XVI ст. У XVI ст. ці фільварки, пристосовуючися до вигідної ринкової кон'юнктури, розширювалися (ідеться про їх земельний фонд); тільки таким способом можна було збільшити виробництво у них зерна, яке у фільварковому господарстві було визначальним. Шляхта (й інші феодали-землевласники) не йшла по шляху інтенсифікації, удосконалення виробництва, не вкладала кошти у піднесення продуктивності фільваркових земель, а засновувала діяльність господарства на панщинній праці своїх підданих - селян.

У XVI ст. фільварки виникали подекуди в маєтках дрібної шляхти, частіше в маєтках середньої шляхти, можновладців (магнатів), королівських (державних); останніми на різних правах пожиттєво володіли середня й багата шляхта та магнати. У володіннях багатої шляхти, магнатів, у багатьох королівщинах фільварок зазвичай припадав на три і більше сіл. Розширення і закладання фільварків відбувалося, як правило, не за рахунок земельних наділів діючих селянських господарств, а за рахунок землі, що лишалася після втечі селян і нерідко, з дозволу шляхтича, орендувалася селянами на умовах сплати з неї грошового чиншу або частини зібраного на ній врожаю, а також за рахунок різних „неужитків" - заростей, лісу, лук, пасовищ тощо. У випадку ж приєднання до фільварку наділу діючого селянського господарства останньому надавався наділ в іншому місці села. Фільварки в середньому мали по чотири - п'ять ланів (60-80 га) орної землі; до них належали також луки, пасовища, вигони. У них застосовувалася трипільна система господарювання. Вирощували переважно жито, пшеницю, овес, ячмінь.

Динамічно розвиваючись у XVI ст., фільварки досягли виробництва до 20% усього товарного зерна на польських землях; решта отримуваного зерна припадала на селянські господарства. Завдяки розширенню й заснуванню фільварків, виробництво зерна значно зросло. Близько 1580 р. його збір у фільварках і селянських господарствах у розрахунку на душу населення досягнув 340 кг (для порівняння: у 1870 р. цей показник становив 420 кг), а валовий врожай зернових був удвічі більший, ніж у середині XIV ст. Принагідне слід зазначити, що на польських етнічних землях Корони наприкінці XVI ст. проживало близько 3,1 млн. осіб.

До 70% зерна, виробленого у фільварках і селянських господарствах у другій половині XVI ст. і призначеного на продаж, збувалося на внутрішньому ринку - в містах на торгах (відбувалися звичайно по одному дню щотижня) і ярмарках (відбувалися по одному-два щороку); решта, що складалася головним чином з продукції фільварків, вивозилася на Захід морським шляхом, причому до 80 % експорту зерна припадало на найбільшій польський та у всьому Балтійському басейні порт Гданськ. Упродовж XVI ст. "гданський" експорт зерна зріс у 10 разів. Наприкінці цього століття Польща експортувала на Захід щороку в середньому по 100 тис. лаштів (200 тис. тонн) зерна. Воно доставлялося переважно до Амстердама (Голландія), найбільшого на той час зернового порту в Європі, а звідти розходилося по Голландії, Франції, Англії та ін. Три чверті експортованого з Польщі зерна припадало на жито. Загалом у 1580 р. експортоване з Польщі зерно становило близько 6 % всього його виробництва.

У середині XVI ст. польське зерно складало заледве 2,5 % в загальних оборотах зерном на європейському ринку. Його вистачало на прогодування від 0,5 до 1 млн. осіб. Вивезене до Ґданська, в основному по Віслі, й до деяких інших балтійських портів, зерно обов'язково продавалося місцевим купцям, а ті перепродували його закордонним купцям, котрі й вивозили його на Захід.

Зерно з шляхетських фільварків перевозилося до морських портів купцями (в тому числі й купцями з цих портів), які скуповували його на міських ринках країни: шляхті було надто накладно безпосередньо самій доставляти зерно до портів. Натомість оплачувався безпосередній вивіз зерна з великих землеволодінь до портів особами, яким феодали доручали проведення цієї операції. Не рідко з цих маєтків зерно до портів доставляли купці-перекупники. У другій половині XVI ст. вартість "шляхетського" ("фільваркового") експорту зерна через Ґданськ зросла, порівняно з попереднім півстоліттям, на 90%, що означало: за ту саму кількість експортного зерна шляхтич наприкінці XVI ст. міг купити вдвічі більше імпортованих товарів, ніж у середині цього століття (ціни на ці товари зростали повільніше).

Отже, ведення фільваркового господарства було вигідною справою для шляхти. Це видно з того, що пересічно щороку у 1560-1570 рр. один лан фільваркової землі приносив шляхтичеві від 35 до 55 злотих чистого прибутку, тоді як з одноланового селянського господарства той же шляхтич отримував щороку у вигляді грошової й продуктової ренти тільки 2,5-3,5 злотих. У той час середньорічний прибуток з фільварку шляхтича, який володів одним селом, становив від 150 до 250 злотих, що було набагато більше від доходу, котрий він одержував з усіх селянських господарств того ж села. Підраховано, що у той самий час фільварок приносив шляхті 80-90 % доходів, а у великих маєтках цей показник становив 50-70 %. Слід зазначити, що порівняно високий рівень зборів зернових забезпечувався доброю, як на ті часи, врожайністю: за джерелами середини XVI ст. для чотирьох основних зернових культур (жита, пшениці, ячменю. вівса) вона дорівнювала сам-5. Цей показник на польських землях був перевищений тільки в XIX ст. Інші галузі фільваркового господарства - тваринництво, розведення риби в ставах, городництво, садівництво - мали допоміжний характер, їх продукція споживалася у панському дворі й фільварку, не приносячи помітних грошових доходів шляхті.

Фільваркове землеробство, спрямоване на вирощування зернових, майже повністю базувалося на панщинній праці селян-кметів, загородників, халупників, тоді як на підсобних фільваркових роботах були зайняті челядь, наймана робітники, що рекрутувалися переважно примусово, з-посеред селянських низів.

Торунський сейм 1519-1520рр. постановив, що селяни всіх видів маєтків Корони (шляхетсько-магнатських, церковно-монастирських, королівських) повинні відробляти на своїх панів панщину в розмірі щонайменше одного дня кожного тижня, за винятком тих селян, які з дозволу тих же панів замість панщини давали грошовий або продуктовий чинш. У цій же постанові (статуті) зазначалося: там, де щотижнева норма панщини перевищує один день, вона може такою залишатися. Ця постанова була підтверджена на Бидгощському сеймі 1520р. Слід підкреслити, що після цього жоден сейм, жодна державна установа Польського королівства до кінця його існування не розглядали питання про панщину селян (зрештою, й про інші їхні повинності) на користь шляхти. Це свідчить про те, що держава не втручалася у відносини між селянином і паном, зумовлені поземельною залежністю першого від другого. Правда, з кінця XVI ст. у Варшаві діяв референдарський суд (звався так тому, що його очолював призначений королем референдарій), який розглядав скарги селян державних маєтків на зловживання, що їх припускалися магнати і шляхта, які на певних умовах даними маєтками володіли (зловживання полягали в примушуванні селян виконувати панщину й інші повинності, розміри яких були значно вищі від нормативних). Проте робота цього суду була малоефективною, скарги розглядалися дуже довго, що завдавало селянам великих збитків, і далеко не всі його присуди задовольняли скаржників.

У другій половині XVI ст. щотижнева панщина з ланового кметського господарства становила два-три дні. У той час переважали півланові кметські господарства, утримувачі яких працювали на шляхтича 1-2 дні в тиждень. Як видно, інтенсивність їхньої панщини була більшою у порівнянні з лановими кметами. Селяни працювали на панському полі власним живим і неживим інвентарем, тобто виконували тяглу панщину. Загородники і халупники відробляли пішу панщину. Зазвичай селяни робили на пана від сходу до заходу сонця з двогодинною перервою на обід. Вони були зайняті й на таких роботах на пана, як ґвалти і толоки, що були додатковими днями праці під час жнив і сінокосів, шарварки (сюди входили ремонти доріг, гребель й ін.). До селянських відробітків належала й підводна повинність, або обов'язок кметів кілька днів на рік відвозити своїм реманентом фільваркову продукцію до пунктів, розташованих на більш-менш значній відстані від їхніх домівок.

Грошовий чинш з кметського ланового господарства не перевищував 48 грошів. Сплачували селяни також за оренду понаднадільної землі, за випас свиней у лісі, користування луками, вигонами тощо. Рента натурою була такою: зерно (з лану 2-3 центнери вівса, рідше 1-2 центнери жита), птиця (1-2 курки), 20-30 яєць, різні інші данини - все це щорічно. Продовжували селяни давати й десятину церкві, найчастіше десятий сніп з урожаю, вибраний священиком прямо в полі, причому селянин був зобов'язаний звести десятинні снопи до садиби священика. Вартість цієї десятини була значною, вона доходила до 7-9 злотих з ланового господарства. Подекуди десятину здавали грішми. У середині XVI ст. ланове господарство кмета після відрахування частини доходу на користь шляхтича і на десятину приносило йому в рік 20-30 злотих, що було немало.

На феодальну експлуатацію, тобто на збільшення панами кількості й обсягу повинностей, селяни відповідали поганою роботою на фільварковому полі, саботажем. протестами, особливо втечами в маєтки інших панів - шляхтичів. Вважається, що в XVI ст. близько 10% селян були охоплені втечами. З часом для багатьох селян чітко визначився український напрямок втеч, дуже виразний після укладення у 1569 р. Люблінської унії, яка знесла кордон, що відокремлював українські землі Великого князівства Литовського (Київщину, Волинь, Брацлавщину) від Польського королівства: за унією, ці землі влилися до складу Корони. Сейми неодноразово видавали постанови, які забороняли селянські втечі, а шляхті - приймати втікачів. Характеризуючи соціальні відносини в селах Корони у середині XVI ст., відомий тогочасний польський публіцист Анджей Фрич Моджевський писав: "Як багато мають пани підданих, так багато мають і ворогів".

На середину XVI ст. припадає доволі інтенсивне оселення в Польщі голландців-землеробів, спершу в Жулавах, а згодом в Мазовії та Великопольщі. Місцева людність іменувала їх "голендрами" ("олендрами"). Вони мали самоврядування, зафіксоване у виданих привілеях, які також гарантували їм особисту свободу. Їхня повинність на користь шляхти полягала у сплаті фіксованого (нормативного) грошового чиншу.

На рубежі XVI і XVII ст. темпи зростання доходів шляхти від зернового господарства фільварків почали спадати. Спостерігалося також зниження врожайності: за відомостями другого десятиріччя XVII ст., вона в середньому щорічно дорівнювала сам-3 - 3,5. Це було наслідком інтенсивного використання землі без належного її угноювання, а то й відсутності такого взагалі. Падіння врожайності певною мірою було спричинене й погіршенням клімату. Ретроспективні спостереження, зроблені скандинавськими й західноєвропейськими істориками, дають підставу стверджувати, що XVII ст. (і XVIII ст.) позначене несприятливими для землеробів сильними похолоданнями, надмірною вологістю. Це навіть дало привід назвати вказані століття "малою льодовиковою ерою". Кліматичні аномалії, зрозуміло, не могли обминути й Польщу.

Падіння врожайності призводило до помітного зменшення зборів зерна на тих самих орних площах. На додаток до цього, на зламі ХVІ-ХVП ст. спостерігається виразне падіння темпів зростання цін на зерно на внутрішньому і зовнішньому ринках, що було результатом завершення революції цін внаслідок невгамовного напливу благородних металів, особливо срібла, в Європу з Америки. Якщо враховувати й те, що ціни на ремісничо-промислову продукцію почали зростати швидше, ніж ціни на зерно, то стане очевидним, що доходи шляхти від його виробництва тривожно для них зменшувалися.

З початком Тридцятирічної війни (1618-1648), яка мала європейський характер (Польська держава в ній участі не брала), на доходах шляхти негативно позначилися наслідки монетарної кризи, що розгорнулася в Західній і Центральній Європі у зв'язку з різким зростанням військових видатків. Криза проявилася у швидкому псуванні основної грошової одиниці - срібних монет. До Польщі звідти напливали монети гіршої якості, натомість польська монета (грош) з порівняно вищим вмістом срібла вивозилася в ході торгових операцій на Захід або приватне накопичувалась і тому в обіг не надходила. У Польщі наявність зіпсованих монет стала гостро відчутною на зламі другого і третього десятиріч XVII ст. (у цей час вміст срібла в гроші впав на 40 %). Це, навіть при певному номінальному рості цін на зерно, призвело до реального падіння доходів шляхти.

Фінансова система, заснована на вмісті срібла в грошах, була розладнана. Реакцією на це було намагання набути якомога більше золотих монет - дукатів (флоринів), які були запроваджені у Польщі за грошовою реформою короля Сигізмунда І Старого (1506-1548; у 1506-1544 рр. він був також великим князем литовським) у 1526-1528 рр. і не псувалися. Спершу дукат дорівнював 30 срібним грошам. Цю кількість грошів прирівнювали до одного польського злотого як лічильної одиниці (польський злотий монетою не випускали). Згодом, у зв'язку з падінням вартості грошів, їх кількість стосовно дуката зростала: так, у 1611 р. дукат дорівнював 70, у 1620 р. - 120, у 1650 р. -180 грошам, тобто відповідно 2 1/3, 4 і 6 польським злотим.

Падіння зборів зерна і цін на нього примушували шляхту шукати способів принаймні для збереження своїх доходів на досягнутому рівні. Шляхта обрала шлях найлегший, проторений попереднім розвитком фільваркового господарства. Вона почала розширювати його земельний ареал і закладати нові фільварки, щоб збільшити площу під посіви зернових і, тим самим, збори зерна та його продаж. Траплялося, що з цією ж метою частина "парової" землі йшла під посіви зернових. При цьому шляхта, що раніше практикувалося нечасто, відбирала у селян і приєднувала до фільварку частину їхньої надільної землі. Усе це в сукупності дало змогу шляхті утримувати на відносно високому рівні виробництво зерна й доходи від його продажу.