Виховання дітей української та польської шляхти на Січі

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Виховання дітей української та польської шляхти на Січі

Розпочнемо із запитання: чому українська шляхта відсилала своїх дітей на Січ учитися військового ремесла?

Одним зі штампів радянської пропаганди було зображення січового братства як зграї п'яниць. Досліджуючи джерела, я не раз натрапляв на твердження, що польські та руські шляхтичі відсилали своїх дітей на Січ навчатися лицарському ремеслу. За логікою марксистів, вони могли там навчитися хіба пияцтва і класової ненависті до ворогів трудового народу. Якось в це не дуже віриться. Чи, може, самі шляхтичі були поганими вояками і відсилали своїх дітей, щоб ті навчилися тримати шаблю в руках?

Для початку зупинимось на українській шляхті. Шляхта, як українська, так і польська, мала давні традиції військового виховання молодого покоління. Батьки і діди з малих років навчали дітей володінню усіма видами зброї, спеціальними вправами розвивали у них спритність, силу та витривалість. Традиції лицарського виховання дітей української шляхти були взірцем для сучасників. Севастіан Петрицій, видатний філософ і лікар, професор Краківської академії, описував спартанське виховання Петра Конашевича як гідне наслідування для поляків: «Він змалку привчився до зброї, вміння натягати лука та коня з рук, не випускати, легко переносити всяку тяготу, голод, важку роботу, не боявся ворога і в небезпеці проявляти мужність».

Василь Костенецький, нащадок відомого козацько-шляхетського роду, у своїх спогадах розкрив систему козацьких тренувань. Батько з дитинства привчав його витривалості до холоду, голоду, вмив плавати, веслувати, боротися. Крім того, з малих літ він тренувався, використовуючи спеціальне приладдя - шкіряний м'яч, набитий горохом. У міру зростання сили горох в м'ячі замінювався свинцевим дробом. Ці вправи так розвинули його силу, що він міг легко жонглювати двадцятифунтовими ядрами. Завдяки своїй силі він прославився неймовірними подвигами. Під Очаковом, де не раз ходив з чорноморцями у вилазку, він підпливав до турецьких кораблів і брав їх на абордаж «незвичним» способом: хапав руками пару турків, бив їх докупи лобами і викидав за борт. Під Аустерліцем відзначився тим, що в битві розігнав цілий полк французів та витягнув на собі чотири гармати.

До наших днів збереглося унікальне повчання карпатського боярина Горзова своєму синові, котрого він висилає на війну з турками . Документ цінний тим, що розповідає про виховання українського лицаря, тому дозволю собі процитувати його повністю: «Любий сину! Вже понад двісті літ минуло, як проклятий ворог і поганин любу нашу вітчизну і край мучить і пустошить. Скільки праці і горя для подолання ворога славні наші предки зносили, свідчення цього - мої рани та висяча на стіні різна зброя, і в праці цій я ослаб і постарів, але хай буде хвала всемогутньому Богу, потрібна до того сила у тобі обновилася, і військового мистецтва, і володіння зброєю, там при боці моєму навчився, де я на сивій голові, плечах, руках, і ногах жахливі удари дістав. Ось візьми цей залізний нагрудник і шолом, іними захистися, хоч стільки ворогів вбий, скільки наших рубаних знаків е. На дідів карабін і шаблю, і з того здалеку стріляй, а підійшовши близько, шаблею обома руками рубай і обороняйся поки будеш могти; однак у всьому мудро поступай, і ні зухвалий, ні нарваний, ні сліпо заповзятий не будь, і спочатку не так ворога погубити, як його пізнати і удари хитро відбити бажай, а потім як ти на руку упадешся, легко його вбити зможеш. З коней візьми сірого, котрий уже багато раз хитрість свою Битва з турками, показав, а на допомогу і послугу Малюнок зі стародавньої хроніки Ломихащу Гриця і Триколу Павла, як майстерних мудрих і сильних в збройному обході мужів. : Лети, любе моє чадо! Лети! Чуєш, голосна труба зове тебе на місце слави! Нехай Бог благословить твої вчинки, а я щирою молитвою і побажанням добрим буду тобі на допомогу. Іди ж і за нашу вольність, і свободу або загинь, або з нею славний і предкам твоїм рівний повернися. Тоді як тебе тільки побачу радісно очі свої замкну, і в гріб спокійним душею зайду» .

Цікаво, що цей молодий лицар, виконуючи батьківський заповіт, дійсно показав таку відвагу у боях з турками, за що угорський король Леопольд нагородив його за геройство великою золотою медаллю. По прибутті сина додому старий батько на радостях цілий місяць гостив родичів і друзів на честь його щасливого і славного повернення .

У великих містах існували школи фехтування, проводилися лицарські турніри. Наприклад, у Львові в часи середньовіччя діяла школа фехтування. Ще з XIV століття тут була вулиця Лицарська . Називалася вона так тому, що виходила на Лицарську площу , де ще від часів Данила Галицького провадилися лицарські турніри. Перша письмова згадка про такий турнір датується 1534 роком .

У Львові 1445 року було засноване стрілецьке товариство, котре щороку влаштовувало змагання зі стрільби. Стрільці цілили по когутиках, встановлених на жердках. Тих, хто не влучив, чекало покарання, а хто збивав когута з жердки, отримував приз і почесне звання «курячого короля» .

Під час різноманітних святкувань проводилися військові змагання. Зберігся опис таких змагань, котрі відбувались у Львові 1622 року. У перший день змагань стріляли в ціль, билися на списах, на повному галопі хапали шапки з землі. Призом для переможця був майстерно відполірований шолом і панцир. Наступного дня вояки повинні були стинати голови живим гусакам, почепленим на шнурку , а також відрубувати голови телятам за одним змахом. Призами переможцям були телячі туші. У наступні дні відбувалися змагання зі стрибків у довжину: треба було перескочити спеціально викопаний на Ринку рів у вісім ліктів завширшки; також збройні відділи продемонстрували штурм імпровізованого замку . Усе це свідчить про високий рівень військової підготовки тодішньої шляхти та міщан.

Крім того, молоді шляхтичі їздили до Європи чи то набиратись військового досвіду при королівських дворах, як знаменитий український князь Михайло Глинський, котрий був визнаний неабияким лицарем, чи то вчитися в європейських університетах як, наприклад, Морозенко чи Юрій Немирич, а то й наймалися в європейські армії, як Сірко чи Хмельницький. А рівень розвитку військових мистецтв у тодішній Європі був надзвичайно високим і нічим не поступався рівню майстрів бойових мистецтв Сходу. Так, знання про внутрішню енергію людини, які прихильники східних єдиноборств вважають своєю візитною карткою, у Європі теж були. Згадаймо модний зараз термін «медитація», котрий вживають чи не всі східні школи. Насправді, це слово є латинським і перекладається як «роздумування». Медитація широко використовувалась серед християнського духовенства як східного, так і західного обрядів та послушників лицарсько-чернечих орденів. Особливо рекомендував її для духовного і фізичного розвитку людини засновник відомого напіввійськового ордена єзуїтів Ігнатій Лойола. На не менш високому рівні було розвинуте в Європі і мистецтво володіння різними видами зброї, боротьба, кулачні бої та ін. Тому молоді українські шляхтичі тих часів мали достатню на той час військову підготовку, могли всіляко вдосконалювати свій бойовий досвід. І якщо іноземці їхали на Січ, то, напевно, з метою навчитися у козаків такого, чого ніде в Європі не навчишся. А Січ була справжньою скарбницею давніх військових традицій, котрі корінням своїм сягають вглиб тисячоліть. Тому невипадково ми порівнюємо їх з давніми традиціями арійців, і можемо таким чином пояснити козацькі звичаї і явища, що мали місце на Січі.

Десятиліттями пропагують у нас різноманітні види китайських та корейських єдиноборств, і зовсім не згадують єдиноборства індійських кшатріїв, котрі існують там і до сьогодні. Ми всі знаємо про кунфу, монастир Шаолінь, карате, дзюдо і майже не чули про індійську каларіпаяту чи важдрамушті. Цікаво, що самі китайці з надзвичайним пієтетом ставляться до цих видів боротьби: «Майстри китайських бойових мистецтв можуть підсміюватись над каратистами Окінави, Кореї і Японії, але всі вони переповнені поваги до традиційного індійського кулачного бою. Врешті, саме від нього походить Шаолінь, і не личигь, напевно, критикувати попередників», - пише про індійських майстрів кулачної справи знаменитий дослідник бойових мистецтв світу Д. Гілбі . У нас на індійські бойові мистецтва накладено табу, немає жодної інформації. А чому? Відповідь проста. Можна простежити чіткі паралелі між українськими козаками і кшагріями - від звичаїв до зовнішнього вигляду.

Відомим є той факт, що на Запорізькій Січі вбивство товариша жорстоко каралося: вбивцю закопували в землю разом з мертвим. Ніхто не брався пояснити, звідки на Січі взявся такий суворий звичай. А виявляється, такий звичай існував ще в давніх скіфів і був занесений ними в Індію. У давньоіндійській пам'ятці «Катхасарітсагара» письменника Сомадеві, написаній в XI ст., поруч із згадками про людські жертвоприношення у різних народів йдеться про те, як індоскіфові на ім'я Муравара в могилу збираються кинути живими його ворогів як жертви його душі .

Інший приклад, який дослідники козацтва також чомусь обходили мовчанкою, зафіксований серед січовиків - таємничий поєдинок на бурці: «запорожці було заспорять, зараз на поєдинок на пістолети. Розстелюють бурку; один на одному ріжку стане, а другий на другому, та й стріляють. Ото в них тільки й суду» . Його корені також у давньому арійському звичаї «махаврата» - ритуальному двобої на білому шматку шкури, який символізував сонце . Для давніх скіфів стати на розстелену телячу шкуру було рівнозначним найсильнішій клятві. Саме на шкурі скіфи клялися виступати на війну. Лукіан, розповідаючи про те, як скіф Арсаком збирав військо проти царя Боспора Левконора, із великим захопленням описує цей скіфський звичай: «Звичай сідати на шкуру полягає ось у чому: коли хтось, зазнавши від іншого образи, хоче помститися за неї і бачить, що він сам по собі не досить сильний для цього, то він приносить у жертву бика, розрізає на шматки його м'ясо і варить їх, а сам, розстеливши на землі шкуру, сідає на неї, заклавши руки назад, подібно до того, хто зв'язаний по ліктях. Це вважається найсильнішим молінням. Його родичі, та й взагалі всі бажаючі, підходять, беруть кожний по шматку м'яса бика і, ставши правою ногою на шкуру, обіцяють, залежно від своїх коштів, один - доставити безплатно п'ять вершників на своїх харчах, другий - десять, третій - ще більше, а найбідніший - лише самого себе. Таким чином, іноді біля шкури збирається велика юрба, і таке військо тримається дуже міцно і для ворогів непереможне, бо пов'язане клятвою, бо те, що людина ступила на шкуру, рівносильне клятві. Так вчинив і Арсаком: у нього зібралося майже п'ять тисяч вершників, а важкоозброєних і піших разом двадцять тисяч» .

Відомий історик з Кубані, козацький генерал Іван Попко описав цікавий звичай, котрий побутував у давнину в школі Запорізької Січі: при: переході з класу в клас учень приносив учителю величезний горщик каші; учитель з учнями з'їдав кашу, а після того діти виносили пустий горщик надвір, вішали його на пліт, озброювалися палицями, витягнутими з плоту, і з віддалі, вказаної вчителем, кидали їх у горщик і розбивали його вщент. Тут же майбутні козаки кидались підбирати черепки, і хто зібрав 1 їх найбільше, отримував похвалу вчителя. Після того черепки летіли в повітря - один вище іншого - випробовувались сила і пружність дитячої руки . Цей звичай перегукується з давнім літнім святом гопала-кала, котре і тепер святкують в Індії. На цьому святі юнаки проголошують себе пастухами - гопалами бога Крішни-Гопала , ходять вулицями, розбиваючи горшки з молоком, кисляком, сиром і рисовими пластівцями. Інколи горшки підвішують між високими будівлями і гопали будують живі піраміди, щоб дістатися до них, або чіпляють на вершечок стовпа, змащеного олією, і гопали повинні зняти його звідти . Цікаво, що такі піраміди і тепер будують хлопці в Україні на свята, а досягання предметів зі стовпа - розвага відома в нас ще з часів Київської Русі . Що ж до підкидання черепків, то воно було пов'язане з древнім ритуальним киданням до небесної тверді, яку уявляли собі в давні часи викуваною з металу. Недаремно на Поділлі хлопчаки хвалилися, що так можуть кинути камінець, «що аж в небо вдариться та й дзенькне» .

На картинах із зображенням козака Мамая було прийнято малювати на гілці дерева козацький герб, обов'язковим елементом якого був кінь. Якщо ж проводити аналогію з арійцями, то в індійських раджпутів, що є представниками касти воїнів, до наших днів зберігся звичай носити амулет, прикрашений зображенням коня і сонця. Ця емблема є обов'язковою для раджпутів і вшановується ними щоденно .

Перелічуючи козацькі регалії, дослідники, як правило, називають такі військові клейноди, як булава, бунчук, пірнач, литаври тощо. Колишній козак Задунайської Січі Ананій Коломієць згадував в числі запорозьких регалій про якісь голови, котрі «мали вигляд людських голів, тільки маленьких», але пояснити докладно, що не були за голови, він категорично відмовився . Думаю, ці голови споріднені з одним із різновидів архаїчних переносних світильників під назвою «Адамові голови», котрі ще в XX ст. побутували в селах Полісся. Виготовлялися вони з глини, мали форму людської голови і випалювались у печі. Зверху у спеціальний отвір вставлялася смолиста скалка з кореня сосни, котра й освітлювала приміщення. Сама форма таких світильників говорить про те, що в давнину вони мали сакрально-магічне значення. Крім того, з ними на Поліссі пов'язано багато різних обрядів і повір'їв. Для нас цікавим є те, що урочисте запалення таких світильників відбувалося на Семена , а саме на Семена українське козацтво урочисто справляло свято пострижин. Цей звичай зберігся ще від княжих часів . Ймовірно, саме такі світильники мав на увазі останній задунайський запорожець А. Коломієць, оповідаючи про січові клейноди.

Подібний сакральний світильник у формі людської голови згадується й у карпатській легенді про розправу Олекси Довбуша над багачем Дідушком: «Дідупікові - багачеві, що похваливсь його вбити, він стяв голову, виніс у Синиці , де мав свої хати в скалі. Там на ту голову набив залізний обруч, а в обруч поклав каганець, а в каганець поклав діямент, що ще й тепер світить серед його хати в Синицях. Голову завісив на ланцах, що навхрест у тій хаті протягнені від кута до кута. У кожнім куті п'ять кітлів червоних, а та голова висить на ланцях посередині, а на ній в каганці світить діямент» .

Знаковим є те, що А. Коломієць, випадково прохопившись про ці голови, відмовився давати будь-яке пояснення про них; судячи з цього, голови могли належали до якихось таємних регалій, про які було заборонено розповідати стороннім. Зрозуміло, що у випадку зі світильниками, котрі символізували дохристиянське поклоніння вогню, така таємничість є повністю виправданою. А щодо індійських кшатріїв-раджпутів, - то в них обряд поклоніння вогню і до сьогодні є одним з найважливіших.

Продовжуючи шукати аналогії між індійськими раджгіутами та українськими козаками, вкажу на подібність й інших звичаїв та обрядів. Раджпути, котрі вважають себе нащадками ведичних кшатріїв, носять шаровари і широкі пояси, довгі вуса, які, як і запорожці, закручують за вуха, і оселедець на голові, котрий і називається подібно - «чут» . На своїх щитах і знаменах раджпути з давніх-давен поміщали тризуб - знак бога Шиви . У раджпутів існував звичай: воїнам, котрі від'їжджали на бій, меч завжди вручала жінка - мати або дружина . Нашим козакам зброю також виносила мати, дружина або сестра, що зафіксовано у давніх колядках та думах:

Татусьо вийшов - коника вивів, Братенько вийшов - сідельце виніс, Сестриця вийшла - зброю винесла…

У раджпутів божеством кожного клану є своя окрема «кул-деві», тобто богиня-мати, їй присвячуються спеціальні храми, жертовники в кожній сім'ї та спеціальні культові дійства . Як тут не згадати прадавній козацький девіз: «Ще не вмерла Козацька Мати!». Рось-Маги як богиню-покровительку прадавніх українців згадує у своєму словнику давньоукраїнської міфології Сергій Плачинда . А у збірнику галицьких приповідок Григорія Ількевича, котрий побачив світ 1841 року, зафіксована дуже давня приповідка: «Великая Руська Мати» - саме у значенні Матері Роду .

В Україні аж до XX ст. зберігався звичай «весільного меча»: під час весілля світилка перед нареченими несла меч, встромлений у хліб, перевитий барвінком і з прив'язаними свічками. В індійських раджпутів такий меч міг навіть замінити нареченого і наречена, обвінчана за особливим обрядом з його мечем, ставала повноправною дружиною раджпута. Мандруючи Україною XVI ст., французький інженер Боилан із здивуванням описував дивний звичай: українські дівчата самі сватали собі наречених. Такий же звичай здавна існував серед індійських кшатріїв: дівчина теж могла сама вибрати собі нареченого, одягнувши йому на шию гірлянду з квітів.

Раджпути вітали один одного потиском правої руки, а гостя зустрічали кубком пінистого медового напою. Ще Альберт Віміна описував, що Хмельницький вітався за руку з козаками, а звичай привітання гостя келихом меду відомий у нас з глибокої давнини.

Подібно до раджпутів, козаки ховали своїх померлих, насипаючи над ними високі могили. Цей звичай, поширений колись на Україні, занепав внаслідок московсько-більшовицької окупації, як і пам'ять про предків взагалі. Навіть зараз індуси чи китайці, японці чи кавказці знають свої родоводи з десятого коліна, а у нас, на жаль, не знають навіть четвертого. Приведу один факт: з отриманням незалежності в Україні постало питання перевезення на батьківщину праху померлих у Сибіру українських громадян. І, на відміну від литовців, естонців, українці не поспішали забирати своїх померлих… А козаки вважали великим гріхом не забрати тіло побратима з поля бою. Коли тіла знайти не вдавалося, вони, повернувшись на Січ, насипали йому символічну могилу.

У раджпутів, представників касти воїнів-кшатріїв, найдостойнішою вважалась смерть в бою: смерть вдома, на ліжку - не - . Смерть в бою позбавляла воїна неприємностей наступних перероджень і душа його потрапляла просто до раю . Так само й українські козаки смерть від хвороби вважали ганебною, навіть карою Божою за гріхи . Особливо дотримувались цього постулату запорожці, що були своєрідними ченцями релігії, війни і смерті. Мотив вінчання з могилою є звичайним в українських думах: «моя хатина - в сирій землі домовина», «візьме собі дружиночку високую могилочку», - співається в них. На Поділлі зберігся цікавий звичай запросин гостя до свого дому: «Хати наші на цвинтарі, а Вас прошу до куреня» . На Запорізькій Січі новоприбулому до куреня козаку курінний отаман, виділяючи місце, казав: «Ну, синку, оце і вся тобі домовина! А як умреш, то ще менш буде».

Колосальні за силою слова, котрі протягом століть були сховані в серцях козацьких нащадків - вояків Української Повстанської Армії, так висвітлюють містику вінчання українського козака-повстанця із війною:

Подібну містику смерті сповідували і знамениті раджпутські ченці-госаїни, філософія і звичаї котрих дивовижно схожі зі звичаями запорозьких козаків. Госаїни поділяються на дві течії: безшлюбні воїни-аскети «ніханги» і «сансарі-госаїн», які живуть світським життям. Козаки також поділялися на безшлюбних січовиків і сімейних реєстровців. Традиційні кольори ніхангів, котрих ще називають «лицарями смерті», синій і жовтий . Ніхангів ще називають «канпхата-джогі», тобто йоги з порваними вухами: при обряді посвячення їм глибоко надрізували вуха, щоб одягти спеціальні важкі сережки…» . І Іодіб - ну масивну сережку бачив ще візантійський хроніст Лев Диякон у вусі нашого славного князя Святослава Хороброго, котрий своїм зовнішнім виглядом нагадував як запорозького козака, так і кшатрія-раджгіута. Нагадаємо, що січовики також носили сережки, про що є багато свідчень сучасників.

З наведеного вище бачимо, як поверхнево вивчали дослідники військові традиції Запорожжя, примітивізуючи козаків до рівня утікачів від панського гніту, котрі запозичували військові традиції від турків, татар, поляків чи ще когось, тільки не від своїх пращурів, котрих немов би і ніколи не було. А все ж явище українського козацтва та Запорізької Січі має значно глибші корені. І військова культура наших предків була на надзвичайно високому рівні, недаремно різні народи намагалися перейняти її.

З історії ми знаємо про відважних єгипетських лицарів-мамлюків. Очевидці в один голос описують їх надзвичайну бойову вправність у володінні зброєю і конем. Ось висловлювання наполеонівського генерала Деверньє Ніколаса Філібера, котрому довелося зіткнутися з ними безпосередньо на полі бою: «Мамлюкська армія навіть разом з її піхотними підкріпленнями була в кількісному відношенні набагато слабшою за французьку. Але кожен мамлюк мав арсенал на своєму коні. Тримаючись верхи, за козацьким звичаєм, він спочатку повинен був розрядити свій карабін; потім стріляв з декількох пар пістолів, викидаючи їх після використання за спину - потім вони підбиралися його пішими слугами; відтак він метав свої смертоносні джеріди - дротики, близько чотирьох футів довжиною, виготовлених із зачищених і вигострених пальмових гілок, і, насамкінець, атакував ворога з кривою турецькою шаблею у руці. Іноді він тримав два ятагани, розмахуючи обома, тримаючи повіддя зубами. Роки практики робили його здатним відрубати голову одним ударом. Відірваний від своїх батьків ще в юному віці, воїн з дванадцяти років, звичайно, не маючи сім'ї, не знав страху і прив'язаності. Мамлюк майже ніколи не потрапляв у полон: він або перемагав, або гинув, або зникав з тією ж блискавичною швидкістю, з котрою атакував…» .

Французький генерал не випадково звернув увагу на те, що мамлюки воювали за козацьким звичаєм. Нагадаємо, що в той час завдяки старанням сина Пилипа Орлика, котрий став маршалом Франції і організовував так звану Рейнську Січ, та інших українських емігрантів, у Європі, і Особливо у Франції, була мода на козацтво. У ті часи козак у Європі, як тепер самурай у західному світі, був символом ідеального воїна. Описуючи зустріч Наполеона та Олександра І в Тільзіті, французький історик пише, що після зустрічі «Наполеон сів на коня і з місця помчав в кар'єр «по-козацьки» . Щоправда, історик не знав, що у козаків був свій термін позначення їзди в кар'єр - «навзаводи». Слід також сказати, що в мамлюки, як і в яничари, набиралися діти, захоплені в чужих краях, в тому числі й з України. Але найголовніше те, що комплекс бойових мистецтв, якому навчали мамлюків мав назву фурусія. Цей термін означав мистецтво воїна. Він включав мистецтво верхової їзди, володіння списом, метання дротиків, стрільбу з лука, боротьбу і фехтування. А також знання порід коней і догляд за ними, уміння їх самостійно об'їжджати, лікувати, мистецтво виготовлення лука, стріл тощо. Крім того, фурусія - це і кодекс лицарського благородства. Це мистецтво вивчалося мамлюками з дитинства у спеціальних воєнних школах - тібаках, а демонстрації цього мистецтва відбувалися на спеціальних іподромах, котрі мали знайому кожному українцю назву «майдан». Ось як проходило навчання воїна мистецтву фехтування: спочатку майстер виносив чотири види шабель: їхня маса коливалась від двох до п'яти фунтів. Вправи починалися з легкими шаблями і закінчувалися з важкими. Для збільшення сили і витривалості мамлюк рубав глину: першого дня завдавав по ній 25 ударів, другого - 50, третього - 75, продовжував тренуватися, доки не доводив кількість ударів до 1000. Після цього на глину клали шар повсті, котру він мусив рубати. Кількість шарів повсті збільшувалася з п'яти у перший день, до більш як сотні шарів до кінця навчання. Крім того, мамлюкові давали свинцевий брусок, котрий він мав навчитися розрубувати з першого ж удару. Таким чином, вершиною початкового етапу тренування фехтувальника було вміння одним ударом розрубати або сто шарів повсті, або свинцевий брусок. Щоб навчити мамлюка вмінню оцінювати та контролювати глибину рани у відповідності з тим, чи хотів він вбити свого суперника, чи лише поранити його, учитель змушував мамлюка рубати листи паперу, які він клав на подушку, наповнену бавовною. Двадцять стосів паперу клалися на подушку і від мамлюка вимагалося розрізати певну кількість стосів за один удар. Під ці стоси клали лист заліза, щоб полегшити рубку. Вправа виконувалася доти, поки мамлюк не міг розрубати замовлену кількість стосів з одної купи без використання листа заліза.

Тренування ударів продовжувалося верхи. У землю встромляли зелену тростину, висотою у людський зріст. Вершник повинен був зрубати її на повному скаку. Згодом він мусив зрубати почергово п'ять тростин з одного боку, а насамкінець - по п'ять тростин, встромлених справа і зліва від вершника. Лише після такої ретельної постановки удару майстер починав вчити мамлюка усьому багатющому арсеналу фехтувальних прийомів. Кульмінацією навчання було оволодіння учнем технікою фехтування двома шаблями одночасно .

Однак, ні арабські, ні європейські історики чомусь не зупиняються на походженні самого терміна. Араби, турки і татари називали урусами українських козаків. Згадаймо, що знаменитого кошового отамана Івана Сірка вони називали Урус-шайтаном. Подібно, великі прямі мечі, на Кавказі з давніх-давен мають назву русуя, тобто руський меч. Якщо ж з згадати, що руські воїни часто наймалися на службу до візантійських імператорів, арабських халіфів та єгипетських султанів, то пояснення цього терміна виглядає цілком логічним і обґрунтованим. До речі, М. Канигін, посилаючись на єгипетські джерела, твердить, що рідною мовою мамлюків була руська . Усі ці факти ретельно приховувалися окупаційними істориками, щоб, як цинічно пояснив один з них, «дабы хохлы не зазнавались». Але шила в мішку не втаїш, правда про наших воїнів гримить світами, і наше завдання вивчити її.

Щодо тренувань, то на Січі випробування мають давні корені і були значно вищого рівня складності. Чорноморці, називали козака, здатного заарканити молодого необ'їждженого коня, вихопити його з табуна і приборкати під сідло, «комонником» . Уже сам термін «коммонник» є дуже давнім і засвідчує, що козацьке мистецтво гарцювання сягає своїми коренями ще часів Київської Русі, тобто саме тоді, коли фурусія і козаки-мамлюки з'явилися в Єгипті'.

У книзі «Таємниці бойових мистецтв України» я висвітлив основні моменти бойового вишколу запорожців, тому додам лише деякі факти. Особливу увагу козаки приділяли виїждженню

коней, навчанню їх у бою не боятися криків і пострілів, вмінню виконувати різні команди. Була і специфічна козацька термінологія; наприклад, вольтижування: «гвинтування», джигітовка, гарцювання тощо. Сучасники згадували, що козаки з кіньми по кілька разів перепливали туди й назад через Дніпро «щоб коні уміли добре плавати» .

Справжній козак у бою повинен був вільно орудувати двома шаблями на коні, який в розпалі бою мчав, несамовито кидаючись в різні боки. Про такий вишкіл розповів нащадок запорізьких козаків Василь Ірклієвський:»… тягнеться живопліт завдовжки три-чотири кілометри, з гінною доріжкою, приблизно два-три метри завширшки. По цій доріжці пускають здебільшого дикого коня, голого, без вуздечки, сідла. Поза живоплотом позасідають старшини з батогами, козака-ученика посадять десь на закруті живоплоту в потайках теж. Кінь летить скочака щосили; старшини спідтишка потьохкують батогами, що надає коню ще більшого духу. Козак-ученик, коли кінь добігає до нього, повинен вискочити зі своєї засідки, ухватитися за гриву коня й злетіти на нього.

Якщо зробить три рази так, то тоді вважається «шаблюків - цем». Звичайно, це було до опанування найтяжче, але - найлегше до життя. В «шаблюківця» була найбільша нагода вискочити «незамоченим ноги» з бійні-різні-січі. На бійню-січу вони їхали, як на весілля…

Хто не міг виконати вправ «шаблюківця», того зараховували до звичайних верхівців. Коли ж якийсь козак не надавася ніяк на верхівця, звичайно таких мало було, то тоді зараховували його на «меченосця». Вправи «меченосця» не такі вже тяжкі були, але «меченосець», порівнюючи з верхівцем, не говорячи вже за «шаблюківця», мав дуже - дуже мало нагоди пережити будь-яку січу. Слабіших, ніяковілих, плохих і т. п. зараховували на господарчі справи: випасати коні, худобу, заготовляти пашу, дрова, ловити та сушити рибу, на кухню і взагалі по господарству» .

Особливістю техніки козацького фехтування було також застосування під час бою елементів перекидання шаблі з однієї руки в іншу і навпаки. Тому, на відміну від турків чи москвинів, не набув поширення в українських козаків темляк - ремінна петля на руків'ї шаблі, котру одягали на руку . Зневажлива запорозька назва темляка - «дармовис» - достатньо красномовна.

Гостювавши в першого почесного гетьмана Українського козацтва Володимира Савовича Муляви, я почув про цікавий випадок. Його рідне село Жовнине Полтавської області розташоване в тому місці, де Сула впадає в Дніпро, і здавна належало до так званих козацьких сіл. Козаки, котрі жили в селі під час визвольних змагань на початку XX ст. активно боролися проти червоних орд зі Сходу. Після захоплення більшовиками України, козаки не змирилися і продовжували партизанити в Дніпровських плавнях, у котрі червоні окупанти боялися потикатися аж до початку Другої світової війни. Зі свого дитинства він пригадує розповідь матері Тетяни Бородай, яка одного разу була свідком цікавого поєдинку. Було це десь на початку 30-х рр. XX ст. Один з козаків з відомої в селі родини Василенків, котрий вертав із села до плавнів, був за атакованою групою вершників-червоноармійців. Козак ішов пішки, був неозброєним, тому червоноармійці не стали стріляти, а вислали одного зі своїх, щоб той шашкою «изрубил врага народа». Тричі червоноармієць на повному скаку пробував рубонути козака, але жодного разу не вдалося йому це зробити. Козак, навідліг долонею, відбивав лезо шашки і біг далі. З останнім ударом козак зміг не лише відбити удар, а й вибити шашку з руки червоно - армійця і, поки той знімав рушницю, зник у плавнях. Можливо, червоноармієць і не володів добре клинком, але сам факт відбивання зброї голими руками свідчить про високий рівень майстерності нащадків запорожців. А що говорити про давні часи, коли це мистецтво було у розквіті. Недаремно літописець, описуючи українських козаків, зазначає:»… Зброю мають: самопали, шаблі, обухи і списи, і до них такі майстерні, що найкращий польський гусарин і німецький рейтарин, прирівняний до них бути не може» .Запорізькі козаки часто вправлялися у перепливанні ріки проти течії. Саме тому відзначилися на Січі сини Тараса Бульби, що перепливли проти течії Дніпро. У січовій школі великого значення надавали фізичним навантаженням, різним вправам та іграм, про що є багато згадок сучасників . Взимку тренувалися в полюванні на лижах. Адже лижі в Україні були відомі здавна, про це ще у XIII ст. згадували іноземні мандрівники .

Тренуючись, козаки билися наповненими соломою мішками, стоячи чи сидячи на колоді. Щоб «поставити» удар, шаблею рубали лозу. Згадки про рубання лози збереглися навіть в стародавніх українських замовляннях при пораненнях для зупинки крові: «Ішли ліки через три ріки і лозу рубали і рожу саджали, і рожа не прийнялась і кров унялась…» . Для перевірки правильності удару існувала і така вправа: козак мусив зрубати лозину чи тичку так, щоб шапка, насаджена на тичку, знову висіла там. Практикувалось і фехтування із зав'язаними очима: треба було зробити певну кількість кроків і розрубати шаблею глиняне горнятко, насаджене на тичку. Особлива увага приділялась орієнтуванню в темряві - вночі та у сутінках. Про це красномовно свідчать народні ігри, котрі дозволяють розвивати т. зв. «шосте відчуття», підтверджують спомини колишнього запорожця Микити Коржа, котрий згадував, що на Січі козаком не вважався той, хто не вмів добре орієнтуватися вночі . Особливими секретами тренування в умовах ночі володіли козацькі пластуни. Адже вночі людина не лише має обмежене сприйняття реальності, а й повинна подолати сон. Над вирішенням цієї проблеми працюють наукові інститути багатьох країн світу, винаходять препарати, котрі дозволили б воякові бути активним вночі. Козаки мали свої секрети психофізичного тренінгу, велику роль в якому відігравав місяць. «Місяць - козацьке сонце», «На що в Бога день, як в козака Місяць» - ці давні українські прислів'я підтверджують культ нічного світила у січових козаків. З Місяцем пов'язаний і образ святого Юрія, покровителя козацтва. За давньою козацькою легендою св. Юрій відсік голову вогнедишному дракону, що хотів поселитися на Місяці і забрати місячне світло від людей. Шабля ця освячена була Святим Духом . Наш народ з давніх-давен шанував нічне світило. Ясен Місяць згадується *у стародавніх колядках, казках, легендах, замовляннях, навіть славнозвісні вареники - стародавня обрядова їжа на честь Місяця - своєю формою нагадують молодик. Коли з'являється повний місяць, селяни звертаються до нього обличчям, кланяються і моляться, просячи в Бога щастя і здоров'я. Володимир Гнатюк записав давнє прислів'я, котре побутувало серед українців ще в кінці XIX ст.: «Місяць наш божок, а хто ж нам буде богувати, як його не стане?» .

У Давній Русі божеством місяця був Хоре . Від бога Хорса походять слов'янські слова хоробрий, хорт, хоругва, а також назва слов'янського племені - хорвати. Відомий дослідник військових звичаїв та обрядів Олексій Мандзяк, розповідав, як він їздив вивчати до одного чоловіка у Вінницьку область техніку голдовництва, котра називалася «хорсування». Той, хто оволодівав нею, ставав, за визначенням того чоловіка, «хорсовою людиною», тобто вовкулакою. Виконувалася вона о першій годині ночі і починалася саме з молитви до Місяця, а закінчувалася на сході сонця молитвою «Життєдайному Сонцю». Зі «Слова о полку Ігоревім» дізнаємося, що саме Хорсу-Місяцю до третіх півнів, тобто вночі, перебігав дорогу вовком князь-волхв Всеслав.

Видатний український історик Омелян Партацький виводив ім'я грецького героя Геракла від Хор-клес - слава Хорсу. До речі, офіційна радянська історіографія, аналізуючи «Слово…», ігнорувала таку очевидну річ, що вночі сонце не світить і доводила, що Хорс - це божество сонця, ототожнюючи його то з іранським Хварзом, а то й з семітським сонячним божеством Херешом. 1 недаремно вони відволікали нашу увагу від місяця. Адже Місяць з давніх-давен відомий своїм впливом не лише на магнітне поле планети , а й на людську психіку. Батьки вчили: дітям не можна дивитися вночі на місяць - не будуть спати. Згідно з певними фазами місяця наші предки розпочинали роботу на полях, у садах, городах. З місячними фазами пов'язане і збирання лікарських рослин в народній медицині, котре повністю підтверджується тепер сучасною наукою. У науці дотепер відоме таке явище як лунатизм або сомнамбулізм, коли людина під впливом Місяця вночі встає, ходить із закритими очима. Відомо, що під час повного Місяця магнітні хвилі впливають на стан людей і тварин не лише вночі, а й вдень. Козацькі характерники знали таємниці цих явищ і вміли користуватися місячними фазами як для входження в змінений стан свідомості, наприклад: поранених козаків лікували, вводячи їх в гіпнотичний транс і співаючи певні пісні; це дозволяло робити складні операції: витягати кулю з тіла чи складати переламані кістки, не використовуючи при цьому знеболення; так і для введення в цей стан інших, наприклад, ворогів. Саме ці знання давали їм змогу «напустити ману», навіяти сон на ворогів, а то й так їх загіпнотизувати, що вони, мов вівці, покірно йшли за козаками. Для цього існували спеціальні замовляння, використовувалися виття по-вовчому, крик пугача тощо. Існують свідчення з часів Першої світової війни про те, що пластунів щоночі кидали в атаки і штурми, а вдень вони робили виснажливі переходи, а з ніг ніхто не падав. Отже, могли вони якимось чином обходитись без сну.

Особливо важливо було правильно діяти в критичних ситуаціях. Найважливішим для воїна в бою є вміння блискавично приймати рішення, виходити з найнесподіваніших ситуацій, адже будь-яка несподіванка - це надзвичайний стрес для людського організму, і наші пращури чудово усвідомлювали це. Українська народна казка «Про хлопця, що не знав страху» розповідає про парубка, який просив людей навчити його боятися. Він перемагав чортів та різних страховиськ, ночував коло мерців, але нічого не боявся. А загинув, нахилившись до криниці попити води, коли звідти несподівано вискочила жаба - у хлопця від страху розірвалося серце .

В іншому варіанті цієї казки один чоловік перелякав хлопця тим, що вилив на нього відро холодної води, коли той спав. У цих казках відбита основна суть підготовки воїна: навчити його правильно реагувати на несподіванку, адже війна - це, насамперед, несподіванка. Тому система тренувань козаків була жорстка і максимально наближена до реальності. Саме вона дозволяла їм бути практично невразливими для ворогів. Свою ефективність вона продемонструвала під час несподіваного нападу турецько-татарської армії на Січ 1675 року. Ця знаменита битва не має аналогів у світовій історії. На Різдвяні свята турки з татарами під командуванням кримського хана несподівано підійшли під Запорізьку Січ, плануючи влаштувати запорожцям «варфоломіївську ніч». Опівночі ординці оточили Січ, де мирно спали, нічого не підозрюючи, козаки, а п'ятнадцять тисяч яничар таємно проникли, оточивши всі курені. Дотепер історики сперечаються, яким чином вдалося козакам серед ночі пробудитися, миттєво зорієнтуватися і зорганізувати оборону. Можливо, дійсно було тут заступництво Боже. Але факт залишається фактом: з п'ятнадцяти тисяч засланих на Січ яничар врятувалося втечею лише півтора тисячі, решта були знищені козаками. Серед козаків в цій нічній завірюсі загинуло лише п'ятдесят чоловік, і близько вісьмох десятків було поранено . Звичайно, що після таких битв на козаків дивилися, як на щось надприродне.

У козаків було прийнято усі несподівані і неприємні звістки пом'якшувати, додаючи здавен усталені, освячені традиціями слова і звороти. Наприклад, вартовий козак, побачивши ворога, не повинен піднімати товаришів диким криком - «Черкеси!». Він обов'язково спокійно повинен сказати - «Черкеси! Бог з вами!». Упущення таких висловів вважалося великою грубістю, вивіскою рекрутської неотесаності . Тобто, застосування певних висловів виробляло такий спосіб мислення, при якому він за будь-якої небезпеки міг зберігати спокій і незворушність. «Не той сильний, що камінь верже, а той, що серце в собі держе», - вчить старе козацьке прислів'я.

Цікаві деталі козацького виховання подає у своїх мемуарах знаменитий козацький отаман Михайло Чайківський: «Мати моя, крім любові та турботи, котрі вона відчувала до свого єдиного сина, усіма силами намагалася зробити з мене козака і духом, і тілом. Гончих, коней, соколів - всього було у мене доволі. Першим моїм учителем був пан А., пристрасний українець-козак, і більшу частину своїх уроків я брав, сидячи на коні. Крім цього вчителя, у мене був старий дядько, на ім'я Левко, котрий розповідав мені казки про знахарів і чародіїв, передавав козацькі перекази, показував в околицях урочища, де проходили різні битви і співав козацькі думки. Мати мені завжди повторювала: «Не рухай чужого майна і не втручайся в чужі справи, але не дозволяй втручатися і в твої; поради слухай, але май свою думку, а якщо щось почав робити, то роби, не дозволяй собі кинути початої справи ні через важкість, ні зі страху; нікому не нав'язуйся зі своєю думкою, але нікому не дозволяй зневажати її; у своєму житті будь не лозиною, що гнеться в той чи інший бік; перед нижчими не задирай голови, а перед вищими не гнись дугою; на людські діяння не дивись, а за свої відповідай перед Богом і самим собою. Живи по Божому» . Навіть сьогодні вражають нас ці заповіді матері Михайла , в котрих сконцентровано моральний кодекс честі українських козаків, знаменита «Лицарська Регула», - котру згадує у своїх працях Олекса Стороженко.

Окрім школи військового мистецтва, Січ була скарбницею військового духу, що зберігала найдавніші, архаїчні військові традиції нашого народу. Традиції побратимства, характерництво, військові змаги сягають своїми коріннями сивої давнини. Взяти, наприклад, хоча б інститут добровольців-смергників, котрим козаки завжди вражали ворогів. Його корені сягають часів розселення давніх арійців. У давніх арійських племенах військові вожді брали на утримання малих хлопців, чиї батьки загинули або пропали безвісті. Згодом з них виростали відважні воїни, котрі супроводжували і охороняли вождя та були готові віддати за нього своє життя не вагаючись, деякі з них після смерті вождя помирали, щоб супроводжувати його і після смерті. З давніх-давен відомі в індійській міфології марути - Сини бога Рудри, божества грози і вітру, котрі супроводжують в походах громовержця Індру. Ці марути, як свідчать дослідники, є міфологізацією т. зв. «марья» загонів професійних воїнів, котрі відіграли велику роль в експансії аріїв. Цікаво, що марути носили зачіску, подібну до козацької чуприни, а озброєні були золотими сокирами. Про існування інституту смертників на наших землях свідчить Геродот, описуючи скіфів, котрі йшли на смерть після смерті царя. Арабський вчений Ахмед Ібн-Фадлан, розповідаючи про царя русів, пише: «Із звичаїв руського царя є те, що в палаці з ним знаходиться чотириста чоловік з числа хоробрих сподвижників його і вірних йому людей, вони вмирають при його смерті і йдуть на смерть за нього». У дохристиянський період історії Київської Русі такі воїни-смертники були відомі під назвою «смердів» - які спільно вмирають . У часи християнізації Русі інститут смердів - смертників був ліквідований, саме слово «смерд» стало загадковим анахронізмом, а пізніше назвою бідних селян. Щодо етимології цього слова, то воно має спільні корені і з прізвищем знаменитого «старого козака» Іллі Моровця, і зі слов'янською богинею смерті Марою, і з давньослов'янським словом «мор», котре означає бій, битву . До речі, бойовий клич індійських раджпутів - «Мар!», «Мар!», буквально «Смерть!», «Убий!» .

У битві під Берестечком відступ козацького війська прикривав цілий загін із 300 козаків-смертників, завданням якого було ціною власного життя забезпечити відхід основних сил української армії через болота. І з цим завданням козаки впоралися блискуче, про що свідчать захоплені відгуки їхніх ворогів:»… в одному місті серед болота скупчилося триста козаків і хоробро оборонялися проти великого числа атакуючих, які натискали на них звідусюди; щоб довести своє зневажливе ставлення до життя, яке обіцяли їм дарувати, та до всього, що є найціннішого, крім життя, вони витягали із своїх кишень та чересів усі свої гроші і кидали їх у воду. Нарешті повністю оточені, вони майже всі загинули один за одним, довелося з кожним з них вести бій» .

Про подвиг ще однієї групи таких козаків - смертників, котрі переламали хід всієї українсько-московської військової кампанії під Конотопом, деякі наші історики і зараз воліють не згадувати. А розповів про нього Дмитро Бантиш-Каменський в «Історії Малої Росії». Коли 1659 року московський князь Трубець - кий зі стотисячним військом розпочав облогу українського міста Конотопа, котре навіть не було оточене валами, його захисники, на чолі з полковником Григорієм Гуляницьким, вирішили використати військову хитрість. Під час чергової вилазки до московського табору кілька козаків-добровольців «випадково» потрапили в полон, «не витримавши тортур», розказали князю Трубецькому, що, мовляв, у Конотопі мало військ і вони до оборони не готові. Повіривши їм, Трубецький зі своєю стотисячною армадою вирішив негайно розпочати штурм міста. Пополудні 28 квітня після шаленої артпідготовки відбірні московські полки вдерлися в Конотоп, як на парад, «з барабанним боєм і піднятими прапорами». Там їх чекала така засідка Ніжинського, Прилуцького і Чернігівського полків , з якої мало хто зумів втекти. Як скромно написав історик, москвини «були відкинуті і відступили в безладді» . Саме з цього часу приказка «хохлацкий цеп на все сторони бьет». Після тієї поразки Трубецький, навіть маючи більш як п'ятикратну чисельну перевагу, вже більше не наважувався штурмувати Конотоп, а обмежувався пасивною облогою. Подвиг кількох козаків-смертників врятував місто і значною мірою сприяв блискучій перемозі українського війська у знаменитій Конотопській битві .

Візантійський історик Гірокопій Кесарійський в «Історії війн з готами» із захопленням і зачудуванням пише про подвиги одного з таких воїнів честі, що походив з наших країв, з племені гунів-масагетів і мав ім'я Хорсамант - «людина Хорса». Хорсамант був особистим охоронцем візантійського воєначальника Велізарія і був одним з кращих воїнів. Він виходив один на поєдинок з великою кількістю ворогів, легко перемагав їх і змушував тікати: «Через деякий час після битви на Нероновому полі, коли невеликими кінними загонами римляни переслідували ворогів у різних напрямках, Хорсамант, один з най - славніших охоронців Велізарія, массагет родом, з іншими сімдесятьма воїнами також переслідував їх. Коли вони виїхали далеко на рівнину, решта римлян повернули назад, але Хорсамант один продовжував ш переслідування. Побачивши це, готи, повернули коней і рушили на нього. Він же, увірвавшись між них, убив списом одного з кращих воїнів та накинувся на інших; тоді вони, повернувши тил, знову кинулися тікати. Соромлячись тих, котрі були в таборі, знову вирішили повернутися проти нього. Але повторилось те саме, і вони, втративши одного з кращих своїх воїнів, все-таки кинулись навтіки і зупинились не раніше, ніж Хорсамант загнав їх в укріплення і не повернув, залишившись один,

Коли ж через деякий час в одному з боїв він був серйозно поранений стрілою в ногу, то, не бажаючи залишатися калікою, виїхав з табору шукати собі лицарської смерті в бою. Римляни із свого табору із захопленням і здивуванням дивилися, як Хорсамант один бився проти багатьох: «Побачивши його, вороги спочатку подумали, що до них їде якийсь перебіжчик; коли ж він був близько від них і пустив в хід свій лук, не знаючи, хто він такий, вони виступили проти нього в кількості двадцяти чоловік. Легко відбивши їх, він повільно поїхав далі, і коли проти нього виступила ще більша кількість готів, він не став тікати. Оточений з усіх сторін величезним натовпом, він вважав для себе обов'язком честі з ними стятися; римляни, котрі дивилися на нього з веж, стали підозрювати, що цей чоловік з'їхав з глузду, але вони зовсім не думали, що це Хорсамант. Здійснивши багато подвигів, котрі заслуговують великих похвал, але потрапивши в кільце ворожого війська, він був покараний за свою бездумну сміливість». Звичайно, римлянам тих часів смерть Хорсаманта здалася безглуздою і непотрібною. Саме тому вони з колишніх володарів світу перетворилися на рабів готів і лангобардів, гунів і вандалів, котрі хазяйнували на землях колись могутньої Римської імперії і ганяли нікчемних нащадків, V колись хоробрих римлян, як зайців, так, що визволяв їх прибулий з-за моря візантійський полководець Велізарій з військом, яке також складалося з гунів, готів та інших варварів.

Для Хорсаманта ж така смерть у чесному бою була гідним завершенням шляху воїна, і навпаки, ганьбою для себе він вважав померти в ліжку калікою. Таке ставлення до лицарської смерті зберігалося у нашому народі століттями . Так само і козаки на Січі смерть у ліжку вважали карою Божою за гріхи, а справжньою, лицарською, була для них смерть у бою. До смерті козаки ставились по-філософськи: завжди були готові померти і говорили про це спокійно або з гумором.

Іди ж козак, світ за очима, Неси свою смерть за плечима. Не бійсь смерті: поки живеш - її нема, А як умреш - тебе чортма .

Змістом їхнього життя було вмерти «за Правду», тобто в обороні свого народу. Козаки вірили, що немає страшнішої сили від праведного гніву. Він додає вдесятеро сили, робить людину нечутливою до болю, ран. Але стан праведного гніву може бути лише у людини праведної, чесної, тому січовики і дотримувалися праведного життя. «Яким мечем махає, такою путтю і погибне», - у цьому українському прислів'ї акумульоване розуміння шляху воїна - шляху меча. Цей шлях передбачав, у першу чергу, жертовність, самоконтроль над своїми пристрастями, цілеспрямованість і високу моральну чистоту, суворий аналіз своїх вчинків і дій. Давньогрецький історик Філарх ще у III ст. до н. е. писав:»… скіфи перед сном беруть сагайдак і, якщо, провели даний день безтужно, опускають у сагайдак білий камінчик, а якщо невдало - чорний. По смерті кожної особи виносили сагайдак і рахували камінчики: якщо білих виявлялось більше, то небіжчика уславляли як щасливця» . Скіфський царевич і мудрець Анахарсіс так повчав греків: «Заздрість і пристрасть - певні ознаки негідної душі. Заздрість змушує гірко переживати, коли друзі і співгромадяни благоденствують, а пристрасть викликає надію, що спирається лише на порожні слова. Скіфи не люблять подібних людей і радіють, коли іншим добре, і прагнуть лише того, що здається їм розумним. Ненависть, злість і будь-яку пристрасть, яка викликає невдоволення, вони завжди рішуче відкидають, як такі, що шкодять душі» .

Меч можна було брати в руки лише в обороні праведної справи. У давніх законах арійців були чітко визначені такі випадки: «Двічі народжені повинні братися за зброю, коли зустрічається перепона до виконання ними дхарми, і тоді, коли для двічі народжених вари наступає час біди . Той, хто вбиває, захищаючи самого себе, при охороні жертовних дарів, при захисті жінок і брахманів за законом не робить гріха. Можна вбивати, не вагаючись, вбивцю, що нападає, - гуру , дитину, старого або брахмана, що добре знає Веді. Вбивство вбивці - відкрите або таємне - ніколи не є гріхом; у даному випадку оскаженіння нападає на оскаженіння. У цьому випадку воїн не буде мати гріха. Адже у Ведах стверджується: той, хто своїми злочинними діями робить доброчесну людину своїм ворогом, бере на себе всі його гріхи . І навпаки, коли воїн не виконує свій обов'язок із захисту суспільного ладу, він чинить гріх:»… того кшатрія, котрий, бажаючи зберегти життя, не проявляє свою приховану міць в міру сил своїх і відваги, вважають злочинцем…» .

Устами старого запорожця охарактеризував почуття праведного гніву Олекса Стороженко - мірилом у нього виступає «козача сльоза»: «Текли ті сльози і в мене, а козача сльоза важка: як викотиться, то неначе могилою тебе придавить; а глянеш на неї, то ні одна мова того тобі гак не розкаже, як у неї побачиш… Молять Бога, щоб він оборонив люд од огню, меча, потопу, голоду, трусу і хвороби: зложи докупи усе те лихо, і вийде з нього одна тільки козача сльоза. Глибоко вона криється в серці, важка вона, не латво її зворушить; а як же видавлюють її з ока, то горе і людові, і краю, і годині!. Викочувалась вона не раз на Україні за Наливайка, Острянипі, Полуруса, Богдана і за моєї вже пам'яті при Залізняку. Може чув, синку, що вона діяла!. Після уманської тризни, хто б упізнав наше горе, глянувши, як ми бенкетували не день, не тиждень. То гуляла скажена наша недоля: то вихопиться вона полум'ям і спалить кілька городів, сіл і містечок; то хлине кривавою і затопить тисячі людей; то розстелиться по краю пекельним чадом, і на десятки літ не опам'ятається на - рол од того диявольського курива… Від - кіль же береться те полум'я, та кров, той пекельний чад?… Із козачої сльози! Прийде час і вона знов наробить великого лиха, коли розворушать її необачно: задасть вона знов такий бенкет, що аж небу буде душно, аж пекло засміється і гайвороння злякається того трупу, що йому на долю достанеться. Та буде же той проклят од Бога і людей, хто розворушить ту сльозу і видавить її з ока!.» .