Треба сказати, що поляки залишили помітний слід в Україні і в галузі гуманітарних наук. Насамперед слід виділити тих, хто служив музі історії Кліо. Серед них варто, на наш погляд, в першу чергу назвати Ю.-А.Роллє. Праці д-ра Антонія І., як він їх підписував, викликали значний інтерес. їх читали і по-польськи, і по-російськи, оскільки частину з них друкувала "Киевская старина".

Закоханий у Поділля, він почав збирати, записувати й публікувати старовинні перекази й легенди краю. Відвідуючи ярмарки й святкові народні гуляння, Ю.Роллє не тільки збирав матеріал з місцевої давнини, а й фотографував найхарактерніші типажі мешканців України: міщан і селян, дідів і молодиць, різного роду гультяїв і т.д. Альбоми цих чудово виконаних знімків він видав як додаток до своїх праць. З них ми можемо судити, як виглядало понад сто років тому покоління наших попередників.

Ю.Роллє спирався звичайно не лише на почуті від людей перекази і легенди. Він перечитав і всі, які тільки міг, старовинні хроніки, немало часу витратив, переглядаючи документи в архівах шляхетських дворів і т.д. У своїй творчості він не обмежувався опрацюванням і публікацією переказів і легенд, а взявся за написання ґрунтовних праць з історії як Поділля, так і всієї України, вміщуючи їх у періодичних виданнях Варшави, Кракова і Львова. В 1869 р. в одному з них він розпочав друкувати свою найважливішу працю „Замочки подільські на молдавських окраїнах", яка з часом вилилася в тритомне дослідження. Його перші два томи присвячені історії міста Кам'янця-Подільського, а останній -- Бара, Могилева-Дністровського, Шаргорода, Жванця і кількох інших подільських міст і містечок, які з козацьких часів пов'язані з відомими чи мало відомими подіями історії України. Праця ця викликала великий інтерес у читачів, а тому була негайно видана в Кракові (а в 1880 р. вийшла у Варшаві другим переробленим і доповненим виданням). Вона ще й досі є фактично єдиним ґрунтовним опрацюванням історії Кам'янця-Подільського, -- міста-фортеці, яке не раз відігравало важливу роль в історії України. Після її опублікування авторитет Ю.Роллє як історика значно зріс і в 1873 р. його запросили співпрацювати з львівським "Пшеводніком науковим". В наукових зошитах останнього з того часу часто стали з'являтися праці д-ра Антонія І. з історії України. Перші п'ять томів його „Розмов про минуле", а потім „Історичних повістей" вийшло у Львові в 1878-1880 рр., де загалом було надруковано 25 праць на цю тематику: „Козача помста", „Тульчинський двір" та інші А потім майже щороку аж до самої смерті Ю.Роллє виходили все нові і нові томи його „Історичних повістей" з історії як Поділля, так і всієї України. Ю.Роллє -- автор також кількох праць з історії медицини на Волині й Поділлі у XV -- XIX ст.

Окремі праці польського історика присвячені біографіям козацьких ватажків С.Наливайка. Підкови, С.Чалого, І.Богуна. За працю про останнього він взявся, прочитавши відомий роман Г.Сенкевича „Вогнем і мечем", одним з героїв якого є І.Богун. На відміну від тенденційно виведеного образу письменником, Ю.Роллє старався подати читачам більш правдиву біографію знаменитого козацького полковника.

Об'єктивну характеристику подільський історик дав і коронному гетьману С.Чарнецькому, якого всіляко прославляла польська історіографія. Роллє ж написав, що він зруйнував Україну дужче, ніж Батий і всі Гіреї разом узяті. Така об'єктивність д-ра Антонія І. викликала схвальну оцінку І.Франка, який завжди пильно стежив за всім, що друкувалось з історії й культури України. Всього Ю.Роллє написав за своє життя близько 80 монографій, які він називав "історичними повістями". Однак це не є монографії в сучасному розумінні цього терміну. Його „Історичні повісті" стоять на межі між науковою роботою і літературною белетристикою. З одного боку, це було безперечним достоїнством, бо його праці написані гарною літературною мовою і дуже легко читаються. З іншого боку, нерідко белетрист у Ю.Роллє переважував історика, на що звертали увагу ще його сучасники.

Серед польських істориків, які творили в Україні, безумовно, найбільшою постаттю був А.Яблоновський. Це прізвище, на жаль, теперішньому читачеві мало що говорить (якщо він взагалі його чув).

А.Яблоновський встиг написати багато. Тут і праці із славістики, з історії Передньої Азії й Арабського Сходу. Цьому сприяли його численні подорожі по країнах Європи, Азії й Африки, знання багатьох європейських і східних мов, робота в бібліотеках і музеях цих країн. Однак найбільше він відомий як історик України. Праці на цю тему склали більшу частину семитомного видання його творів, виданих у Варшаві на початку XX ст. (перед тим на зламі XIX -- XX ст. вийшли чотиритомним виданням у Кракові), Сюди ввійшли монографія „Волинська земля в половині XV ст.", „Українські староства", „Українська земля від лихоліття до Руїни", „Поділля наприкінці XV ст.", „Заселення України в литовську епоху", „Стародавнє Поділля перед його прилученням до колишньої Речі Посполитої", „Колонізація України за останніх Ягеллонів" та ін. Одне з останніх великих досліджень А.Яблоновського -- „Історія Південної Русі до падіння Речі Посполитої Польщі" (1912 р.). Праці його видавалися, як правило, у Варшаві, часом у Кракові, але одна з них --про колонізацію (заселення) України, видана в 1907 р. у Києві стараннями Історичного товариства Нестора - літописця. У працях А.Яблоновського зібрано багатий фактичний матеріал, однак основна концепція історії України, якої дотримується автор, ущербна. Так, він писав, що на долю Польщі випала висока історична, місія -- підняти Русь, заселити, навести в ній лад і залучити до європейської цивілізації, оскільки таке завдання було не під силу Литві. Це він вважав своєрідним моральним виправданням для Польщі за оволодіння українськими землями.

Вчений твердив, що до татарського нашестя взагалі вся Україна (під якою поляки розуміли Київщину і Брацлавщину, а також землі, що безпосередньо до них прилягають з півдня) була зайнята кочівниками турецької крові, і лише зі смертю кримського хана Менглі - Гірея в 1515 р, коли зменшилася інтенсивність татарських набігів, тут почало складатись степове населення шляхом руської і польської колонізації та з тюркських кочівників, які тут поселялися. Гуцулів він помилково вважав обрусілим волоським племенем. Безпідставно заперечував наявність в українців власних національно-політичних традицій. Все це, звичайно, знижує наукову вартість його праць. А.Яблоновський - автор загалом цікавої, багатої своїм фактичним матеріалом, великої за обсягом монографії „Києво-Могилянська академія. Історичний нарис на фоні загального розвитку західної цивілізації на Русі." У ній він знову ж таки не уникнув помилкових оцінок. Так, А.Яблоновський писав, що Академія, не мала в собі нічого самостійного, нічого оригінального, а була лише посередницею між Заходом і Сходом, між західною і східною культурою і розсадницею латино-польської культури на Русі Безперечно, що Академія справді виступала такою посередницею. Однак водночас вона була опорою українства, захисницею православ'я на берегах Дніпра, для чого, власне кажучи, її й створено.

Польський дослідник писав далі, що Академія справляла незначний вплив на розвиток української народної окремішності. Це його-твердження також не відповідає дійсності. До того ж, далі він суперечить самому собі. Так, наголошуючи, що через вивчення польської мови й літератури в Академії поширювалася західна культура, А.Яблоновський пише, що остання „хоч і посереднім чином, але дуже впливала на зміцнення цієї окремішності перед загрозою російської асиміляції, яка з часом дедалі посилювалася".

А.Яблоновський, безумовно, мав рацію, відзначаючи вплив польської культури на розвиток громадських і культурницьких процесів в Україні Про це ж писали, й провідні українські історики, в тому числі М.Грушевський.

Незважаючи на названі вище помилкові чи дискусійні погляди А.Яблоновського з окремих питань історії України, його праці були добре відомі серед українських наукових кіл й належно ними оцінені Так, полемізуючи з Б.Грінченком, який у „Листах з Наддніпрянської України" стверджував, що кожний, хто дасть українцеві неукраїнську книжку, робить йому шкоду, М.Драгоманов у своїх знаменитих „Листах на Наддніпрянську Україну" писав, що в такому разі „ми перестанемо читати московські (тобто написані по-російськи) й польські книги Антоновича і Яблоновського про українську історію", а це, на його думку, було б абсурдом. Як бачимо, М. Драгоманов поставив праці В. Антоновича і А.Яблоновського на один рівень.

Треба сказати, що польські етнографи другої половини XIX ст., зробили великий внесок у вивчення народної пісні і народних обрядів в Україні. Згадаємо лише деякі з праць, написаних поляками з України. Тоді в Кракові виходило періодично багатотомне видання: „Зібрання відомостей до крайової антропології". Польські дослідники-любителі надсилали туди (і там друкували) з України багато цікавих матеріалів, які сьогодні є безцінним джерелом ознайомлення з тодішньою народною піснею і обрядами. Одним з них був Т.Стецький, автор, до речі, солідної двотомної праці „Волинь із статистичного, історичного і археологічного погляду", виданої в 1864-1872 рр. у Львові. Безумовно, професіоналом високого класу був І.Коперницький, чия наукова спадщина, за оцінкою З.Болтарович, „збагатила й українську етнографію". Людина революційно-демократичних поглядів і невтомної енергії, І.Коперницький входив до керівних органів польського підпілля, яке готувало повстання в Україні, а також був одним з організаторів „Товариства таємних польських шкіл". Найбільшим предметом етнографічних зацікавлень самого І.Коперницького стали українські Карпати. Його перу належить фундаментальна праця „Про руських горців у Галичині" (1888 р.), яку І. Франко назвав „першим систематичним дослідженням українців Карпат".

Усі ці та інші видання українських народних пісень та обрядів, зроблені польськими дослідниками в той період, важко переоцінити. Такий визнаний авторитет, як академік О.Білецький, писав, що „величезний вклад в українську фольклористику зробили польські збирачі, починаючи збіркою Вацлава з Одеська і продовжуючи монументальним виданням Краківської Академії". Додамо до цього, що такий же вклад, як свідчить наведений, тут фактичний матеріал, польські вчені внесли і в багато інших галузей науки в Україні. Таким чином на загал культурне життя польської шляхти на рубежі XIX - початку XX ст. помітно активізувалось і набуло більш демократичних рис.

Висновок

Отже підсумовуючи все вищезазначене, ми прийшли до висновку, що польська шляхта на рубежі двох століть відігравала певну роль як у економічному, політичному так і культурному розвитку. Будучи розділеною країнами - загарбницями, зокрема Росією, Австро-Угорщиною, Прусією вона намагалася зберігати власну самобутність, чинила опір примусовій асиміляції, русифікації, германізації.

Але тим не менш, на нашу думку, вона на протязі певного проміжку історичного часу зробила кілька помилок, які стали фатальними як для країни - Польщі, так і для неї як прошарку. Справа в тому, як нам здалося польська шляхта являла собою такий собі симбіоз власних понять, культурних цінностей, і недовірливо ставилася до нововведень. Свого роду це була каста, яка намагалася ізолюватися від інших прошарків і не допускала проникненню нових ідей, досягнень. Можна сказати, що вона варилася у власній каші, відкидаючи все зовнішнє Але як показує історичний досвід, рани чи пізно така справа речей призводить до значної кризи суспільного характеру, коли начебто шляхта ще досить численна, має, як їй здається, силу, але, що головне, ця сила не здатна впливати на суспільно-політичні й економічні рухи. Все це і призвело до того, що час був втрачений і з карти тогочасної Європи зникла держава, яка ще кілька десятків років тому сама диктувала правила гри у зовнішньополітичній діяльності.

Не будучи прибічником а ні Росії, а ні Прусії, а ні Австро-Угорщини, тим не менш аналізуючи політику цих держав відносно польської шляхти, ми вважаємо, що вони проводили її досить розумно. Спробуємо пояснити. Справа в тому, що для того щоб тримати у покорі завойовані народи, необхідно залучитися підтримкою правлячої верхівки - тобто польських магнатів, аристократів. Що було і зроблено. В результаті польська шляхта була штучно розділена на два антагоністичних прошарки. І як наслідок заможна її частина, яка знайшла спільну мову з урядами країн-загарбниць, зберігла свої права і маєтки, а середня та дрібна, розуміючи, що їй спиратися ні на кого, проголосила себе носієм національної культури і традицій. Цим вона винесла собі вирок, який полягав у поступовому знищенні шляхти як такої. І результатом стало те, як же неодноразово ми згадували, шляхта втратила станові привілеї і змушена була брати участь у громадському житті й економічних стосунках. Значні залишки станових привілеїв зберегла лише польська аристократія, яка найшвидше знайшла спільну мову з правлячими колами Росії та Австро-Угорщини. Натомість більша частина шляхти булла змушена шукати засобів для виживання у військових та адміністративних структурах держав-загарбниць, у т. зв. вільних професіях і різного роду службах. Можна стверджувати, що шляхта значною мірою причинилася до виникнення польської інтелігенції, внісши до її лав частку традиційних станових забобонів. Особливо велика кількість польської шляхти творила адміністративний апарат, науку і культуру в Галичині. Чимало шляхтичів брала участь громадському і господарському житті Познанщини і Королівства Польського. Упродовж ХІХ ст. чисельність осіб, пов'язаних із розумовою працею зросла у всіх країнах-загарбницях майже в десять разів. Наприкінці ХІХ ст. шляхетська приналежність перестала бути основним критерієм відбору для навчання і праці. Представників шляхти майже не трапляється серед підприємців іторговців.

Загалом необхідно визнати, що роль польської шляхти як для власної держави, так і для України є досить важливою. На нашу думку це полягає в тому, що знаходячись під іноземною владою, вона не втрачала надії на визволення, відновлення незалежності власної держави і прикладала максимум зусиль аби досягти поставленої мети. Не зайвими будуть слова дяки з боку української спільноти польській технічній і науковій інтелігенції за привнесені досягнення в галузі науки і техніки періоду середини XIX - першої половини ХХ ст.

Список використаної літератури

1. Бардах Ю. История государства и права Польши. - М., 1980

2. Бобржинский М.О. Очерки истории Польши //Боевое содружество советского и польского народов. - М., 1973

3. Боханов А.Н. Крупная буржуазия России (конец XIX - 1914 гг.). - М., 1992. - С. 201

4. Восток, Запад и Польша. - М., 1989

5. Всемирная история. - М., 2002

6. Всесвітня історія. Навчальний посібник. - К., 2001. - С 367

7. Голобуцький В.О. Економічна історія Української РСР. - К., 1970

8. Горчаков Р.С. История народного хозяйства зарубежных стран. - Л., 1962

9. Дебидур А. Дипломатическая история Европы. - М., 1995.

10. Деревянкін Т.І. Мануфактура на Україні. - К., 1960

11. Дыбковска А. История Польши с древнейших времен. - 1986

12. Зайончковский П.А. Российское самодержавие в конце ХІХ в. - М., 1970.

13. Зашкильняк Л.А. Формирование и развитие исторической науки в Польше. - Львов, 1986.

14. Зашкільняк Л.О. Крикун М.Г. Історія Польщі. - Львів, 2002

15. История польской литературы. - М., 1969. - Т. 2.

16. История Польши. - М., 1953. - Т. 1

17. История южных и западных славян. - М., 1998. - Т. 2.

18. Історія південних і західних слов'ян. - К., 2001.

19. Історія сучасного світу і соціально-політина історія XV-XX ст. - К., 200

20. Історія Ценрально - Східної Європи. - Львів, 2001.

21. Карелин А.П. Дворянство в пореформенной России. - М., 1979

22. Костюшко И.И. Крестьянская реформа 1864 г. в Царстве Польском. - М., 1962

23. Краткая история Польши: с древнейших времен до нашего времени. - М., 1993

24. Культурные и общественные связи Украины со странами Европы. - К., 1990

25. Лаверичев В.Я. Крупная буржуазия в пореформенной России 1861-1900. - М., 1974.

26. Лісевич І.І. Родом з України. - К., 1995

27. Лісевич І.Т. У затінку двоглавого орла. - К., 1993

28. Манусевич О.Я. Нариси з історії Польщі. - К., 1954.

29. Маркина В.А. Магнатское поместье Правобережной Украины второй половины XVIII в. - К., 1961.

30. Маркина В.А. Крестьяне Правобережной Украины к. XVII-60-е гг. 18 в. К.,1976

31. Миллер А.И. Очерк польской истории (Х в. - 1918 г.) // Преподавание истории в школе. - 1990. - № 1. - С. 35

32. Очерки истории народной Польши. - М., 1965

33. Покровский М.Н. Дипломатия и войны царской России. - Лондон, 1991

34. Польша на путях развития и утверждения капитализма. - М., 1984

35. Польша на путях развития и утверждения капитализма: конец XVIII - 60 - е годы ХІХ в. - М., 1984

36. Полянский Ф.Я. Экономическая история зарубежных стран. - М., 1961

37. Разумовская Л.В. Очерки по истории польских крестьян. - М., 1968

38. Рутковский Я. Экономическая история Польши. - М., 1953

39. Свербигуз В. Старосвітське панство. - Варшава, 1999

40. Свєжинський П.В. Аграрні відносини на Західній Україні в кінці XIX - першій половині ХХ ст. - Львів, 1966.

41. Субтельний О. Історія України. - К., 1993