Інтриги і конфлікти в історії укладення Берестейської унії у світлі документальних джерел та полемічної літератури

Дослідження проблеми фальшування документів Берестейської унії (Справа сфальшованих мамрамів), а також спроби православних дискредитувати Берестейський унійний собор 1596 року через обвинувачення в чудодійстві і богоневгодності проголошеної унії.

Рубрика История и исторические личности
Вид статья
Язык украинский
Дата добавления 07.08.2017
Размер файла 42,4 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інтриги і конфлікти в історії укладення Берестейської унії у світлі документальних джерел та полемічної літератури

Леонід Тимошенко

Конфліктне тло історії Берестейської унії становить невід'ємну складову уніє- знавства. Властиво, сама подія породила один із найбільших конфліктів ран- ньомодерної Східної Європи, відомий під загальником «боротьба Русі з Руссю» (апофеозом стала, вочевидь, вітебська трагедія 1623 р., яка позначилася убивством православними полоцького уніатського архієпископа Йосафата Кунцевича, незабаром беатифікованого Римом). Зрозуміло, що згаданий конфлікт почався задовго до Берестейських соборів 1596 р., які розкололи церкву та суспільство, перетворивши православну й унійну «партії» на дві паралельні (спочатку дуже непропорційні щодо спільнот вірних) Київські митрополії. Тож, за логікою розгортання та протистояння, протиборство обіцяло бути (і було !) досить жорстким, із застосуванням легальних (наприклад, парламентарних, судових) і будь-яких інших методів, включаючи літературно-публіцистичну полеміку.

Стара православна історіографія, підкоряючись політичним чи конфесійним завданням, трактувала православно-уніатський конфлікт гіперкритично, абсолю- тизуючи так званий зовнішній чинник у ґенезі унії (виокремлювалась, зокрема, «підступна» роль єзуїтів) та звівши його до ідеї польсько-католицької змови. Проте станом на сьогодні історична наука успішно подолала метафізичний синдром змови в ґенезі унії, остаточно погодившись із тим, що ієрархія Київської митрополії прийшла до унії без вирішального (зовнішнього чи якогось іншого) тиску на прийняття вікопомного рішення . Однак, на мою думку, сучасна історіографія досі не в змозі аргументовано витлумачити «алгоритм» переконаності тогочасної православної спільноти в тому, що змова таки відбулася .

Інший значний конфлікт, який мав неабиякі наслідки, стосується передумов визрівання унійної ідеї (чи, радше прискорення унійного процесу). В уніє- знавстві майже однозначно стверджується, що він знаходився в сфері стосунків між церковними братствами і єпископатом. Розглядаючи проблему згаданого протистояння (чи радше, непорозуміння) на широкому тлі розгортання мирян- ського руху, дослідники в той чи інший спосіб витлумачують роль та ступінь впливу конфлікту на ґенезу події .

У будь-який період розвитку унієзнавства майже беззаперечно визнавалося, що ґенеза унійної ідеї в середовищі руської ієрархії, а також її реалізація на відтинку від Берестя до Риму, проходили в форматі конспіративних заходів, що й давало підставу православним говорити про змову. На згаданому тлі, за невеликими винятками, дослідниками майже не увиразнені питання про внутрішні конфлікти в середовищі ієрархії . Більше того, зовсім не згадуються інтриги та провокації, які також становлять собою тло генези та укладення (проголошення) унії, без чого унійний процес часто потрактовується як майже безальтернативний та безконфліктний.

Варто також зауважити, що епоха Берестейської унії (передовсім у межах Речі Посполитої) була переповнена голосними інтригами, переважно конфесійного кшталту. Вочевидь, найбільш винахідливими були під ту пору все ж протестанти, що широко послуговувалися різного роду фальсифікатами, при допомозі яких досягалася мета дискредитації домінуючого католицизму. Так, саме протестанти поширювали повість про Йоанну Папесу, заперечували автентичність так званої «донації» Костянтина Великого, а також кидали тінь на Володимирове хрещення Русі, ввівши у вжиток явний фальсифікат «Лист Половця Івана Смери до Великого Князя Володимира» . берестейський унія православний собор

В межах цієї статті буде розглянуто дві проблеми: маловідому (головне - недостатньо досліджену) справу про фальшування документів Берестейської унії, а також майже ніким досі не зауважену інтригу - спробу православних дискредитувати Берестейський унійний собор 1596 р. через обвинувачення в чудодійстві, яке там сталося, і, відповідно, богоневгодності проголошеної унії. Цим дослідженням маю намір подолати окреслену лакуну в унієзнавстві.

До малодосліджених проблем передісторії Берестейської унії належить справа про фальшування «мамрам» з підписами і печатками єпископів - учасників унійного процесу першої половини 90-х рр. XVI ст. Ще І. Франко, який звернув увагу на цю проблему, дуже влучно називав її «таємничим і досі не з'ясованим питанням» . Назагал річ полягала в тому, що нібито двічі, в 1590 і 1594 рр., луцько-острозький єпископ Кирило Терлецький, один із перших і чільних ініціаторів унії, сфальшував документи унії, самочинно вписавши до наданих йому мамрамів чи бланкетів унійні вимоги. Натомість інші «актори» унійного процесу твердили, що бланкети передбачалися для запису вимог до польського короля щодо поправи становища церкви. Тож навколо цієї події і розгорнувся досить резонансний під ту пору конфлікт. Ініціатором же справи (фактично, викривачем підробки) офіційно став львівсько-кам'янецький єпископ Гедеон Балабан, який 1 липня 1595 р. вніс до володимирських ґродських кних протестацію з відповідним звинуваченням Кирила Терлецького.

Справа сфальшованих мамрамів найбільш активно розроблялася в межах історіографії XIX ст. Ґрунтуючись переважно на свідченнях тогочасних хронік і полемічної літератури, дослідники православної орієнтації вирішували її на користь православних, не сумніваючись у тому, що унія була спричинена польсько-єзуїтськими інтригами . М. Коялович, автор першої великої монографії з історії унії, вважав протестацію Гедеона Балабана небезпідставною. Водночас він заперечував інтригу Кирила Терлецького як особистий «проект» однієї людини, який нібито не міг бути реалізований без згоди єпископів. Отже, йшлося вже про цілу змову єпископату, який складав унійну партію . Заслугою автора, який користувався порівняно обмеженим колом джерел, є те, що він (можливо, інтуїтивно) відніс конфлікт до категорії взаємних (православних і уніатських) інтриг. На його думку, Г. Балабан запозичив зброю «підступу і ошуканства» в уніатів, повернувши її проти них самих .

Наприкінці ХІХ ст. конфліктну історію з бланкетами крізь призму свідчень «Перестороги» досліджували І. Франко та К. Студинський, які в підсумку вирішили її на користь уніатів, віднісши справу до категорії пліток православних . Так само не вірив у реальність версії про підробку унійних документів і митрополит Макарій (Булгаков), який вже мав у своєму розпорядженні джерела з архіву уніатських митрополитів (наприклад, він вперше повідомив про наявність чистих мамрамів) . П. Жукович, згадавши протестацію Діонісія Збируйського, який розпочав виправдальну кампанію уніатів, все ж не звернув серйозної уваги на суть проблеми . Підсумував сумніви скептиків М. Грушевський, який вважав справу «не вартою довір'я» .

Цікаві аргументи висунув наприкінці ХІХ ст. львівський історик А. Прохаска. Опублікувавши протестацію Михайла Копистенського, яка підтримувала обвинувачення у фальсифікації, автор небезпідставно доводив неправдивість думки про зловживання Кирилом Терлецьким довірою владик. Водночас історик перебільшував, стверджуючи, що перемишльський владика М. Копистенський, заляканий В.-К. Острозьким, виявив «неотесаність і нечувану грубість» .

Оскільки згадана протестація Гедеона Балабана знаходилась у річищі розгортання спротиву православних проти конспіративно зініційованого унійного процесу, дослідники цілком справедливо пов'язували справу бланкетів із діяльністю князя В.-К. Острозького. Е. Ліковський висловив цікаве, але неперевірене припущення, що В.-К. Острозький не вірив у вірогідність декларації Г. Балабана, яка була, щоправда, йому на руку . Згаданий зв'язок антиунійого конфлікту з позицією В.-К. Острозького чітко простежений у праці К. Левицького, проте автор у поясненні справи бланкет не пішов далі І. Франка . На тому ж зв'язку наголошував і К. Ходиніцький, який бачив у спільних діях Г. Балабана і В.-К. Острозького прагнення приборкати непокірне єпископові львівське братство .

У повоєнний час історики унії практично не торкалися справи бланкетів (О. Галецький, А. Великий та ін.). З українських дослідників звернув увагу на цю проблему літературознавець П. Яременко, який висловив кілька цікавих спостережень щодо гіберполізації «Пересторогою» історичних фактів, однак оцінка акції К. Терлецького як «афери» не дозволила авторові досконаліше з ясувати її ґенезу та суть .

Т. Кемпа наголосив лише на тому, що саме В.-К. Острозький схилив Г. Балабана до порозуміння з львівською ставропігією . Видавці твору Іпатія Потія «Ап1;ігге8І8» Я. Билінський і Ю. Длугош дещо несподівано взялися доводити безпідставність «того закиду» . Найновіші праці з генези унії авторства Б. Гудзяка і М. Дмитрієва проблеми не торкаються взагалі, що виглядає досить дивним, адже, наприклад, М. Дмитрієв докладно зупиняється на конфліктному тлі підготовки унії.

Завершуючи історіографічний огляд, зауважу, що все ж у дослідженні проблеми помітний певний прогрес. По-перше, в історіографії ліквідовано сумніви щодо існування чистих («голих») бланкет (про що піде мова нижче), які таки надавалися К. Терлецькому. По-друге, незаперечною є участь у справі В.-К. Острозького. Були в минулому і спроби суто джерелознавчого підходу до з'ясування проблеми. Однак, головно через відсутність чи недоступність оригіналів низки джерел, її дослідження призупинилось. До того ж ніхто з авторів не зробив спроби вирішити проблему за допомогою аналізу всієї сукупності конкретних документальних та полемічних джерел, яких зі справи бланкетів збереглось не так уже й мало.

З огляду на сказане, вирішення проблеми бачиться в кількох площинах. На мою думку, варто окремо проаналізувати події 1590 і 1594 рр., коли, власне, надавались повноваження К. Терлецькому. Крім того, важливо ретельніше розглянути аргументи обох сторін, які протестували (чи відповідали) по ходу справи, а також полемізували після укладення унії в 1596 р. Не слід, звичайно, відкидати і можливість інтриг (підступів) обох сторін, які, як відомо, не вибирали методів боротьби. Не виключена й постановка питання: це була інтрига православних чи уніатів? У кожному разі, лише ретельний джерелознавчий аналіз проблеми у всіх її аспектах зможе дати певні результати.

Почну з того, що в протестації Г. Балабана чітко окреслено обставини справи. Так, чотири єпископи - учасники собору 1590 р., скликаного митрополитом, обрали з-поміж себе К. Терлецького, «поверивши ему чотырохъ мам- рамовъ, подъ печатми и подписми рукъ нашихъ, ему дали». Делегований ними єпископ отримав санкцію звернутися до короля та духовних і сенаторів римської віри від імені всього руського духовенства у справах «закону нашого Греческого стародавного» (тобто зі скаргою про чинення кривд, заборону обрядів, необхідність захисту прав і вольностей та ін.) . Далі називається Сокальський з'їзд 1594 р., в якому брали участь К. Терлецький, М. Копистенський та Д. Зби- руйський (митрополит згадується як такий, що від нього єпископат мав «обтяжливість»). Названа трійка єпископів через того ж таки К. Терлецького письмово просила благословення митрополита, для чого знову надала йому чотири мамрами з печатками і підписами, аби на них подати королю і сенаторам скаргу про кривди, які чинилися грецькій церкві. Аж тепер до Г. Балабана дійшла відомість, що К. Терлецький на тих мамрамах написав інше: «якоесь постановлене надъ законъ, право и волности наши», на що його ніколи не упов- новажували . Прикметно, що в протестації жодним словом не згадано про унію, обвинувачення в підміні доручення уміщувало досить розпливчату фразу: «ся стало надъ порядок и звичай закону релии Греческое и надъ право волности наши, кромъ позволеня и ведомости старших нашихъ духовныхъ, патриарховъ, и синоду духовенства всего, и иншихъ становъ свецкихъ посполитыхъ людей [...], преложоныхъ старожитныхъ домов», без дозволу яких чинити ніхто не має права . Роз'яснення суті підміни, як буде зрозуміло далі, знайшло обґрунтування в полемічних джерелах.

«Membrana» (лат.) - квитанція чи розписка, «мамрама» (зіпс. калька руськ.) у ранньомодерному справочинстві - це бланк, виданий писарем гродської або земської канцелярії, ним продатований та скріплений власноручним підписом і печаткою суду-канцелярії. Особа, яка одержувала бланк, записувала в нього свій позов чи боргові зобов'язання . У недержавних структурах, зокрема церковних, мамрами (бланки, бланкети) давалися дещо з іншою метою. Назагал, вони використовувалися як звичайне доручення. Доручитель на чистому аркуші пергамену чи паперу ставив свій підпис та печатку і передавав суб'єктові своїх справ. Останній мав вписати до мамраму текст, який довірявся за попередньою угодою. Якщо ж вписувалося щось інше - доручитель протестував у ґродському суді . В обох згаданих випадках мамрама була необхідністю, зумовленою станом пізньосередньовічних засобів комунікації.

Ще в ХІХ ст. з'явилися спроби, як уже згадувалося, суто джерелознавчого з'ясування справи мамрамів. Так, митрополит Макарій (Булгаков) вказував на те, що в архіві уніатських митрополитів зберігаються чотири мамрами: одна за підписами і печатками п' ятьох владик, друга - чотирьох, решта мала лише печатки. На одній із них, припустив автор, і була написана грамота унії . При цьому дослідник не задавався питанням про те, які саме унійні документи були сфальсифіковані.

1897 року у першому томі опису архіву уніатських митрополитів, виданому С. Рункевичем, під номером 155 міститься документ, датований 27 червня 1594 р., з назвою «Собственноручные подписи, с приложением печатей, на белом листе, пяти православных западнорусских епископов. - 2 л.» . До речі, І. Франко, познайомившись із описом С. Рункевича, дещо змінив свою оцінку справи, заявивши, що тепер існування бланкет «не підлягає ніякому сумніву» .

У Російському державному історичному архіві (СПб.), збереглася мамрама, описана С. Рункевичем. Вона має п' ять печаток і підписів єпископів: Мелетія Хребтовича, Кирила Терлецього, Арсенія Брилинського, Гедеона Балабана і Діонісія Збируйського . Бланк недатований, проте у зв'язку з наявністю підпису перемишльського єпископа А. Брилинського, який помер на початку 1591 р., можна припустити, що він підписаний до вказаного часу. Очевидно, це все-таки не одна з тих мамрам, які згадуються в протестації Г. Балабана (аргументи викладу нижче). Однак, автентичність документа не викликає жодних сумнівів .

Виникає закономірне питання, чи всі згадані печатки належать тим, хто поставив підписи? Перша печатка згори чітка, чотиридільна, містить зображення чотирьох шляхетських гербів, вочевидь належить М. Хребтовичу; друга - зображення і легенда, які погано читаються, подібні до печатки К. Терлецького, для якої характерний сюжет, що трактується як багатофігурна агіографічна композиція (така ж печатка є на грамоті чотирьох єпископів); третя - печатка М. Копистенського із зображенням лика святого (гіпотетично - Ісуса Христа); четверта - зображення та легенда майже не читаються (папір на печатці розтрісканий), однак за фрагментом легенди можна твердити, що ідеться про печатку Г. Балабана, на якій традиційно зображувався лик святого у поєднанні з гербом Корчак; п'ята - Д. Збируйського з гербом «Костеша», над яким домінує митра, жезл та хрест .

Таким чином, підписи і печатки, за одним винятком, збігаються. Незбіг пов' язаний з наявністю печатки Михайла Копистенського, підпис якого відсутній. Навпаки, є підпис без печатки Арсенія Брилинського.

Надання єпископами К. Терлецькому, патріаршому екзархові митрополії, чистих мамрам підтверджується також описом його майна 1596 р., в якому зауважені шість бланків: три з підписами і печатками К. Терлецького, Л. Пел- чицького, Г. Балабана і Д. Збируйського; інші три - з підписами і печатками К. Терлецького, М. Копистенського, Г. Балабана і Д. Збируйського (останні четверо були якраз учасниками Сокальського з'їзду 1594 р.). Перші три документи названі в описі недвозначно: «Мемраны духовные на унию и зъедночение с Костелом Римским, запечатанные и подписанные, три» .

Цікаво, що і львівському єпископові Г. Балабану, офіційному викривальникові підробки, також надавалися мамрами (всього 5), зокрема й від митрополита Михайла Рагози . Відтак, побутування мамрам в комунікативному просторі Київської митрополії напередодні укладення Берестейської унії не викликає жодного сумніву.

Певні рефлексії викликає і аналіз звинувачень Г. Балабана про фальшування конкретних документів. Як уже згадувалося, справа розпочиналася обвинуваченням у фальшуванні грамоти єпископів, підписаної 24 червня 1590 р. Згадана грамота, видана таємно чотирма учасниками Берестейського собору 1590 р., вважається першою унійною декларацією єпископату руської церкви (інший ініціатор справи - М. Копистенський - не скаржився на підробку саме цієї грамоти, оскільки не був на той час єпископом).

У літературі з історії досліджуваного питання аналіз грамоти як об'єкта підробки практично не провадився, оскільки оригіналу грамоти дослідники ніколи не бачили. Проте спроби її джерелознавчого дослідження таки робилися, але вони пов'язані з датуванням документа. Отже, текст грамоти чотирьох єпископів давно відомий дослідникам, адже він був опублікований ще 1600 р. в уніатському полемічному творі «Антиризис». Цікаво, що в першому руськомов- ному виданні (1599 р.) джерело взагалі відсутнє, воно з'явилося через рік у виданні польською мовою. Перед текстом зазначено, що це копія грамоти («listu»), записана «слово до слова» (той «автентичний» лист із підписами і печатками мав К. Терлецький). Закінчується документ фразою: «Pisan w Brze- sciu, roku 1591, m^si^ca czerwca 24 dnia» . Наприкінці XVII ст. джерело передрукував К. Жоховський, також польською мовою, але з іншою датою - 1590 р. М. Коялович уважав датування К. Жоховського помилкою, довіряючи першій публікації в «Антиризисі» . Митрополит Макарій, який переклав документ російською мовою, датував його 1591 р., використавши помилкову вказівку з «Антиризиса» .

Таким чином, у літературі чітко визначились дві точки зору щодо датування джерела. Перемогла, зрештою, версія К. Жоховського, який, можливо, бачив оригінал грамоти. П. Жукович, розглянувши обидві версії, дійшов остаточного висновку і заявив, що датою грамоти є таки 1590 р. Підставами для цього твердження були свідчення Г. Балабана і Д. Збируйського, учасників собору 1590 р. . У передоостанній (за часом) публікації документа поставлена саме ця дата - 24 червня 1590 р. Цікаво, що А. Великий, видавець джерела, вперше вказав на вимушені друкарські помилки тексту, опублікованого К. Жоховським і М. Гарасевичем . Цим, власне, вичерпуються деталі дискусії з приводу датування грамоти. Повторюю, що згадані версії були лише версіями, оскільки автори, не знаючи оригіналу документа, висловлювалися гіпотетично.

Оригінал грамоти зберігається нині в Російському державному історичному архіві, у фонді рукописів Синоду . Це одноаркушева кирилична грамота півуставного письма, написана чорним чорнилом на папері сірого кольору формату 32,5/32 х 21 см.; аркуш має два поперечні згини, з дірками на них зліва.

У зв'язку з тим, що під час реставрації документ наклеєно на папір, філігрань не проглядається. Внизу під текстом знаходяться чотири печатки зі слідами воску на звороті (їх розміщення цілком відмінне від описаного чистого бланку), під ними - підписи. Жодних сумнівів щодо автентичності документа не виникає. Документ закінчується датою: року 1590 місяця червня 24. Дата літерна, а не цифрова (датування від Різдва Христового), як це стверджувалося в усіх попередніх публікаціях. У цьому - найбільша формальна відмінність тексту оригіналу від опублікованих його списків-перекладів, крім, звичайно, самого кириличного тексту .

Інша особливість полягає у відмінностях поміж самим текстом і підписами: текст чіткий, підписи - вдвічі блідіші, колір чорнила підписів взагалі визначити важко. Немає сумніву, що текст уписали після того, як були проставлені підписи, можливо, через рік, 1591 р., як стверджував М. Коялович. Загалом аналіз джерела підтверджує попередні висновки В. Ульяновського, який уперше висловив припущення про різночасовість тексту і підписів . Отже, не викликає жодних сумнівів той факт, що єпископи надали К. Терлецькому чисті мамрами, в які пізніше був уписаний текст унійної декларації, датованої 1590 р. Водночас це ще не є прямим і остаточним доказом фальшування унійного документа.

Другий документ, який фігурує в справі про підробку, стосується Сокаль- ського з'їзду у червні 1594 р. Цікаво, що Д. Збируйський у протестації-відповіді, внесеній до люблінських ґродських актів, фактично не заперечував згадане надання мамрам. Проте він уточнює, що одні з них призначалися для підготовки скарги на митрополита з приводу кривд, які він чинив (малося на увазі, передовсім, відлучення Гедеона Балабана на червневому Берестейському соборі 1594 р.), інші ж були надані для укладення тексту згоди щодо об'єднання з Римською церквою . Таким чином, саме у відповіді на протестацію православних Д. Збируйський розтлумачив, що йшлося про підготовку унійних документів. Наголошую, що відповідач ужив фразу, яка підтверджує надання мам- рам: «Tho prawda, zeszmi iedno na tho dali, alie drugie membrani daliszmi». Як засвідчує те ж джерело, умови єдності («artikuli niektore») були записані на окремому аркуші, але владики їх не підписали з огляду на необхідність узгодження умов із королем («czego by nam potrzeba belo domawi^c sziз u iego krolewskiej mosci przed tym ziednoczeniem»).

На жаль, джерелознавчий аналіз ухвали Сокальського з'їзду, датованої 27 червня 1594 р., неможливо провести за аналогією до грамоти чотирьох єпископів, оскільки вона не збереглася. При цьому помилкою слід вважати вказівку видавців протестації Г. Балабана, що нібито йдеться про грамоту від 12 червня 1595 р. Гадаю, що мається на увазі радше документ, відомий як торчинська декларація ініціаторів унії, підписана 2 грудня 1594 р. (авторами торчинського декрету були І. Потій, К. Терлецький і римо-католицький єпископ Б. Мацейовський). До неї були, вірогідно, прилучені артикули, які М. Грушев- ський ототожнював із сокальськими . На це вказує, зокрема, приписка луцького римо-католицького єпископа Б. Мацейовського до однієї з копій торчинського декрету: «Копія зроблена власною рукою Отця Владики Володимирського з оригіналу в Торчині 2 грудня 1594 року» .

Аналіз аргументів обвинуваченої сторони обмежується згаданими репротес- таціями К. Терлецького і Д. Збируйського. Однак задовго до обміну протестаціями в другій половині 1595 р. на обвинувачення православних (вочевидь, у вигляді чуток) відповідав І. Потій. Так, у відомому листі до князя В.-К. Острозького, відправленому 25 березня 1595 р. з Володимира, володимирсько- берестейський єпископ, заперечуючи свою участь в унійному процесі, заявив: «О мамрамехъ ни якихъ не ведаю, бо-мъ ихъ никому ни на што не давалъ». Наступна частина відповіді має майже сенсаційний характер, оскільки несподівано І. Потій говорить, що він знає про якісь «певнейшие» речі, але йому годилося б «папирови зверить», на підставі чого він довів би В.-К. Острозькому неправдивість останніх новин .

На жаль, згадана репротестація К. Терлецького (як і сліди його листування) досі не знайдена, хоча згадки про неї в джерелах відомі. Так, ще М. Іванішев свого часу писав, що К. Терлецький подав скаргу на Г. Балабана, якому 1 вересня 1595 р. було вручено позов на суд від імені короля, але про дальший хід справи актові джерела не подають жодної інформації . Протестація Д. Збируйського, датована 7 липня 1595 р., за винятком перерахованого, начебто дезавуює скаргу православних, насправді ж риторично заперечує підміну змісту грамоти 1590 р., і відтак, не подає серйозних контраргументів у відповідь . Однак згадані та інші джерела таки доводять участь в унійній акції Г. Балабана і М. Копистенського, від чого вони пізніше відмежувалися.

Митрополит М. Рагоза, приступивши до унійного процесу найпізніше, не був причетний до справи фальшування документів і не брав у ній участі на боці жодної зі сторін. Проте в 1596 р. він несподівано захвилювався, згадавши, що надавав Г. Балабанові дві мамрами «для певныхъ справъ церковныхъ». Позаяк одну із них вже було використано, то митрополит заявив, що його на той час у

Бересті не було . 16 жовтня 1596 р., по закінченні собору, М. Рагоза скаржився на Г. Балабана та його племінника Григорія з приводу утримування ними бланкових листів з невідомою метою .

Відразу після Берестейського собору відреагував на справу і король, причому вже першою грамотою, якою визнавалася правочинність берестейських ухвал уніатів. Характеризуючи православну «опозицію», Сигізмунд ІІІ закидає їй, що вона чинила якісь протестації, «до голыхъ мембрамовъ печати свои прикладали и руки подписывали [...], и на тыхъ голыхъ мембрамъх потомъ штось къ воли собі написавши, снать, то по панствахъ нашихъ розсылати важили ся» . Складається враження, що король хотів захистити несправедливо звинувачених уніатів, зокрема, К. Терлецького, однак вийшло так, що він, не розібравшись у суті справи, звинуватив у тому самому й православних.

Нарешті, варто з'ясувати проблему ініціатора справи мамрам. Офіційним є, безсумнівно, львівський єпископ Г. Балабан. Насправді ж, очевидно, ініціював її князь В.-К. Острозький, лідер православної партії. Чутки про фальшування мамрам поширювалися ще на початку 1595 р.; про це писав до князя 25 березня Іпатій Потій (очевидно, князь запитував його перед тим про це). 9 червня 1595 р. острозький пресвітер Ігнатій написав листа до львівського братства, з якого видно, що відбулася зустріч Г. Балабана з князем В.-К. Острозьким, на якій останній переконав єпископа помиритися з львівським братством і об'єднатися на ґрунті захисту православ'я. Відбулась отже, тристороння згода (Г. Балабана, львівського братства і протектора православних князя В.-К. Острозького). Найважливіше, що Ігнатій повідомляє про намір Г. Балабана протестувати до ґродського уряду: оскаржувати «тиє мамрами, коториє не на то дал але на што иншеє» .

Розгляд питання про можливість інтриги, передусім, з боку Г. Балабана, наштовхується на те, що не всі аргументи львівського владики у даній справі відомі. Так, наприклад, у життєписі єпископа акцентується неприхильність владики до уніатів. Потому загадково звучить фраза, що владика «мав свої певні документи, якими пробував [довести], що бланкет був даний на щось інше, але не на унію» .

У той же час варто згадати, що в літературі неодноразово висловлювались думки про схильність Г. Балабана до різноманітних інтриг. Так, наприклад, добре відомо, що владика спричинився до фальсифікації грамот, зокрема, доведеною вважається фальсифікація грамоти патріарха Єремії ІІ (Траноса) 1589 р. на підтвердження ставропігії (сфальсифікована грамота датується 1592 р.), якою скасовувалася незалежність місцевого братства від єпископа . Дуже серйозним аргументом на користь думки про нещирість Г. Балабана є те, що, склавши протест 1 липня 1595 р. у справі фальшування мамрам, владика 27 серпня підписав грамоту про прийняття унії. Це був, очевидно, останній його крок до унії, який, щоправда, важко пояснити з позицій логіки розвитку подій .

Водночас не виключена можливість того, що й уніатська партія, яка сформувалася, в основному, наприкінці 1594 - у першій половні 1595 р., вдавалася до інтриг, оскільки добре відомо, що їй довго не вдавалося зібрати підписи під унійними документами. Історики вже давно помітили, що остаточні артикули унії, підписані 1 червня 1595 р., вирізняються досить дивним порядком підписів, а деякі з них відсутні взагалі . Лише 12 червня декларацію унії підписали вже всі майбутні владики-уніати.

Схильним до інтриг був, передовсім, безсумнівний лідер унійної партії К. Терлецький - особа доволі скандальної репутації . В умовах, коли в першій половині 1595 р. вже чітко визначилась православна «опозиція», яка не йшла на жодні поступки і не вибирала засобів боротьби , уніатська партія цілком могла використати інтриги з метою прискорення унійного процесу. Сказане підсилює той факт, що відома в історіографії проунійна декларація Львівського собору (січень 1595 р.) виявилася звичайним фальсифікатом . Автор підробки невідомий, хоча зрозуміло, що вона була вигідною унійній партії.

Головним доказом перемоги уніатської партії над православною є те, що основні документи унії таки були підписані єпископами та митрополитом і представлені королю та папі римському. Тому, очевидно, справа мамрам не порушувалася на Берестейському православному соборі 1596 р. Зате під ту пору була зініційована інша інтрига (на цей раз католицько-уніатським табором) - про шпигунство протосингела Никифора, головуючого на православному «антисоборі».

Після Берестейських соборів 1596 р. справа мамрам стала предметом полеміки. Логічним було б, щоб її поширювали і докладніше аргументовували православні, яким питання фальсифікації було неймовірно вигідним для демонстрації нелегітимності укладеної без їх згоди унії. Однак, насправді, їх дії в цьому плані не можна назвати енергійними. Так, один із найраніших антиу- нійних творів з умовною назвою «Проти латино-уніатів» (1597), який залишився неопублікованим, згадуючи Берестейський собор 1594 р., підкреслює вчинене на ньому «відщепенство». Звинувачення у потаємності і зраді підсилено вказівкою, що саме на соборі 1594 р. таємно підписано «мемрамъ», а саме лист до папи, вручений І. Потієві і К. Терлецькому («на которомъ томъ соборе своемъ зломъ у Берестю року 94 мемрамъ свой потай справили на листь до папежа»). Делеговані єпископи спочатку відправилися до короля зі своїми вимогами щодо поправи становища церкви і в результаті отримали привілей 18 березня 1595 р. Тож бачимо, що автор твору явно не був знайомий з деталями протестації Г. Балабана, однак він був твердо переконаний - у зв'язку з підписанням таємничої «мемрами» відбулася зрада .

Виразніше про справу фальсифікації говорить Христофор Філалет, який спочатку прагнув переконати громадськість у тому, що в Римі лідери унії представили документи за підписами М. Копистенського і Г. Балабана, які насправді їх не підписували, що знайшло відображення в буллах Климентія VIII. Тут бачимо вже обвинувачення папи, який вдавав (фактично, лукавив), що йому невідомо про відсутність єдності в середовищі руської ієрархії. Відтак, Х. Фі- лалет хронологічно завершує справу фальсифікації подіями в Римі, повертаючись після цього до попередніх кроків, які цьому передували: «А теж незнаючому ихь руки - латве чужіи за ихь власныи підписи было удавати. И если то правда, же власные ихь подписы на томь листі были, тогды такь розумію, же то на мамраміхь, на што иншого собі даныхъ, о коториихь нижей ся припомянеть, Володимерскій и Луцкій владыкове віру собі фалшиве были написали». Далі автор ставить під сумнів місце підписання документа, який мав з'явитися в результаті декількох «сполныхъ намовь отправованья» і відправлення посольства, маючи на увазі те, що одні й ті ж люди не могли бути одночасно в різних містах Польщі і Литви . У такий спосіб Х. Філалет виявив фальш, яку він характеризував як зраду: «Такь зрада - бы ей хто найболшей таиль, яко шило вь міху не затаится, але ся выволываеть и показуеть» .

Повернувшись до справи в кінці твору, Х. Філалет називає «щирою фальшю» підписи Г. Балабана і М. Копистенського під унійним документом, вбачаючи підступ і зраду в діях К. Терлецького («до чого суптельне и штучне овъ жовтобрухъ Луцкій владыка дорогу слалъ») . Владики, виявляється, жодного послуху папі не чинили, лише поставили підписи і приклали печатки «на голый мамрамъ», не сподіваючися зради. «Буркуючи» тими підписами, король прийняв згоду, яка представлялась як «хутливая». Х. Філалет твердить, що далі мамрам підписала ще низка осіб, однак К. Терлецький на ній сфальшував лист від себе і володимирського єпископа до папи, долучивши М. Копистенського і Г. Балабана, про що ті й гадки не мали. Автор припускає, що підписи на мамрамі все ж оригінальні (їх могли поставити «неуважно»), однак твердить, що краще було б у цій ситуації зректися підпису, ніж зрадити присягу, надану при хіротонії патріархові, а також «синівство» Східної Церкви .

Зазначимо, що Х. Філалет фактично свідомо препарував факти, адже в протестаціях йшлося про фальшування мамрам у 1594 р., до яких могли бути вписані умови унії. Як відомо, вони мали проміжний характер, до Риму ж відвезли остаточні артикули унії, підписані 1 червня 1595 р. Тому наведена аргументація не могла внести чогось принципово нового в «розкрутку» справи. Однак «викривальний» опис подій вкупі з нищівною характеристикою Кирила Терлецького, на якого поїздка до Риму начебто не справила благотворного впливу , могли зміцнити антиунійні переконання православних.

Подальше нагромадження міфів довкола фальшування мамрам простежується в «Пересторозі», створеній вже на початку XVII ст. Невідомий автор (вірогідно, з середовища львівських братчиків) кілька разів згадує цю справу. Спочатку в сюжеті про майже насильницьке збирання уніатами сил, коли К. Терлецький, маючи «мамрани», почав намовляти солодкими словами володимирського владику . Пізніше про це ідеться в описі подання умов унії католицькій стороні в Кракові після якогось чергового з'їзду перед поїздкою до Риму: «на оних мамранєх в той справі пописали собі листи так до його королівської милості, як і до отця папежа, подаючися йому всі» . Там «відступники» начебто представляли всіх без винятку владик. У порівнянні з попередніми конкретними звинуваченнями автор твору аж ніяк не був оригінальним.

Уніатсько-католицька сторона прагнула, зрозуміло, виправдатися. Однак П. Скарга, автор найранішого твору про Берестейський собор, звинувачує владик у відступництві, твердячи, що вони поставили підписи, тобто, пішли на унію, а потому відступилися. Таким чином, через спростування закидів про відступництво владик-уніатів формувалося уявлення про відступництво владик- православних.

Найбільше уваги справі «мембран» («membran6w») присвятив Іпатій Потій, автор «Антиризиса», який, розбираючи за главами і підрозділами твір Х. Філа- лета, не залишився осторонь цієї дражливої проблеми. Назагал відповідь І. Потія може вважатися сенсаційною, оскільки він посилається на репліку самого К. Терлецького, який говорив (щоправда, джерело тут не вказано, що в цілому не характерно для І. Потія), що ошукані владики мали б, за логікою справи, звертатися з позовами до самого короля, але чомусь уникли «суду і справи». Крім того, згадані православні владики на соборі 1596 р. навіть не захотіли про це говорити безпосередньо з тим же К. Терлецьким, і навіть не прагнули його там побачити. Надалі аргументи відповідача закінчилися і він у черговий раз звинуватив Х. Філалета в «замилюванні» ока, а його оповідь назвав «голою» (тобто, голослівною) повістю, оскільки він у черговий раз збрехав, стверджуючи, що мав на руках якісь «листи» (тобто М. Копистенського і Г. Балабана), а також знав писаря, який їх написав .

В іншому місці І. Потій доводить, посилаючись на відому інформацію львівського архієпископа Д. Соліковського, що Г. Балабан ще п'ять років тому «був за унію», а двоє владик, які вчинили «апостазію», таки ставили підписи «під єдністю», однак чомусь не апелювали «печатками і присяглими свідками» до тих, хто поставив підписи і не відвернувся від унії. Водночас К. Терлецький начебто позивав Г. Балабана перед від'їздом до Риму, але львівський владика невинності своєї не довів, і як кожний, хто прагне приховати вину, уникав «права і суду» .

І. Потій захищає владик-уніатів, які продовжили справу унії в Римі, вважаючи, що вони мали підписи «апостатів» на руках, але власну «апостазію» перед папою не вчинили. Він навіть визнав, що папа чотири рази згадав М. Копистенського та Г. Балабана, знаючи добре про їх «апостазію», але зробив це лише задля того, щоб вони одумалися . Далі І. Потій (вже вкотре) вдається до риторики: «апостати» обидва мають йти до суду, де К. Терлецький покаже їм «явні листи і свідоцтва», особливо Г. Балабана про унію п'ятирічної давності.

На закид щодо неточної дати і відсутньої вказівки місця підписаного уній- ного документа І. Потій відповідає за допомогою іншого риторичного прийому: «... така дата [встановлюється] не поглядом листів, але поглядом осіб митрополита і владик, які мешкають по різних місцях, одні в Короні, а інші на Литві. Узгодження листа відбувалося не на одному місці, однак єдність засвідчується іншими листами, датованими в Бересті 12 липня 1595 р.»; «А мова не про дату, де що ставалося, позаяк не один з' їзд з того приводу відбувся, але про справу». Ще один «аргумент»: жодний інший владика, який підписав унійний документ, не «пре» проти того, що стверджено Берестейським собором. «Апостати», які не відповіли на цьому світі перед судом за те, що «крутять» світом і людьми, складатимуть звіт на тому світі .

Тож, підсумовуючи аргументи Іпатія Потія, можна сказати, що він фактично не зміг заперечити використання заготовленої мамрами для підготовки унійного документа 1594 р. Водночас не вдалося заперечити й того, що до числа уніатів і в Римі свідомо було внесено двох єпископів, які не прийняли унію. Тому, вірогідно, аргументів для виправдання бракувало, а тому І. Потій у полемічному запалі все частіше вдавався до сумнівного риторичного інструментарію, підсилюючи критику емоціями.

Однак у підсумку навіть визнання того, що чисті мамрами таки були використані, не доводить підробки унійних документів, адже участь Г. Балабана і М. Копистенського в унійному процесі задокументована, вона тривала практично до 1595 р.

Виглядає так, що після «Перестороги» ця проблема більше спеціально не обговорювалася. На тлі інтриги з обвинуваченням, арештом і судом над про- тосингелом Никифором Парасхесом, головуючим на Берестейському православному соборі, який зрештою, помер у Мальборку , а також у зв'язку з резонансом від публікації І. Потієм рукописного пам'ятника «Послання Мисаїла до папи римського Сикста IV» , справа мамрам поступово затихла. Вочевидь, для реабілітації православних, які не змогли перешкодити проголошенню унії, вона вже зіграла свою роль, поступившись місцем іншим складнішим проблемам, передовсім - флорентійській (тобто, доказові православними несправжності флорентійської унії, ідея якої активно експлуатувалася уніатами і католиками), яка ще довго «збуджувала» голови .

Чутки про якісь не зовсім «чисті» справи, що відбувалися на Берестейському унійному соборі 1596 р., досить активно і в різний спосіб поширювали православні. Про поголос глухо згадували католицькі й уніатські публіцисти, однак ширша інформація про загадкові події на сторінки полемічної літератури потрапила не одразу. Першою фіксацією чуток виявився найвідоміший на той час твір Петра Скарги про Берестейський собор, датований 1597 р. Наприкінці тексту автор згадує «картелюші», в яких православні оповідають про якісь чуда в Бересті (начебто під час служби «одного єзуїта» в церкві Св. Миколая вино перетворилося на воду) .

П. Скарга спочатку на це відповідав, як і належало, риторично, заперечивши причетність будь-якого єзуїта чи навіть римського каплана до організації і проведення літургії. Однак потім він несподівано заявив, що таке могло статися з невідомим греком, який провадив службу, через неуважність - він міг помилково налити до келиха води замість вина. «... Трапляється таке і з пильними, і з побожними», - резюмував і заспокоював пропагандист і історик унії, додавши наприкінці, що чудом насправді є наклепи «розумних християн», а також віра в них інших .

Певні порушення «ладу» під час проголошення унії описуються і в неда- тованому творі православного походження «Справа берестейського синоду, людей грецької релігії 1596 року», опублікованому Й. Лукашевичем. Згідно з авторською версією, І. Потій з іншими «відступниками» ще напередодні собору перевів усі церкви і вівтарі на «папєжський лад», повикидавши антимінси і поклавши на їх місце камінь. Водночас тим же «звичаєм папєжським» було потаємно допущено до служби єзуїтів, а також допроваджено їх до влади (вочевидь, йшлося передовсім про церкву Св. Миколая, в якій і була проголошена унія). Однак православні християни, духовні та світські, довідавшись про зраду, не допустили своїх до тієї церкви.

Найдокладніша оповідь про чудо на соборі (зрозуміло, у трактуванні православних) викладена на початку XVII ст. у «Пересторозі», яка недвозначно вказує на спільне богослужіння католиків і уніатів у церкві Св. Миколая після укладення згоди церков. «При том служенію в келиху вино у воду ся перемінилося без приливання води», що змусило учасників події принести з дому вина. Однак літургія (фактично, обряд євхаристії) вже не мала потрібної святості, бо принесений келих не був «офірований» на жертовниці, відтак, служба мала «скверний» характер. Найважливіше те, що твір оголошував здійснене «чудо» знаком боговідступництва: «кгде зараз Бог показав, же отринув їх офіру» .

Надалі, заперечуючи вигадки уніатів про православних, автор «Перестороги» перейшов до зворотніх обвинувачень і ще раз нагадав про «чудо», а також «засвідчив» мученицьку смерть митрополита і уніатів-відступників. Цього разу до «чудодійства» на соборі в Бересті було додано сюжет про ще «страшніші» події в церкві в Грубешові, під час яких келих на престолі тріснув, вино вилилось на «обличеніє», люди повибігали, священик заволав і т.д. В інтерпретації православного публіциста, уніати вже почали служити в «папежських» костелах, що розглядалося як не менший гріх .

У вигляді коротких повідомлень інформація про берестейське чудо розійшлася по тогочасних хроніках, прикладом чого є відповідна згадка в Барку- лабівському літописі. Невідомий автор, який очевидно був учасником берестейських подій у жовтні 1596 р. (ця частина хроніки датується початком XVII ст.), оглядово описав процедуру прийняття унії в церкві Св. Миколая, повторивши свідчення про те, що службу правив єзуїт, а Петро Скарга виголосив казання. Автор додав до оповіді принципово нову інформацію про участь у богослужінні І. Потія, але не в головному вівтарі, а в бічному - Св. Ружанця («Рожейского олтаря») . «Головне» чудо відбулося таки при центральному «руському» вівтарі, де служив римлянин: «в келиху вино у кров барзо шпетную смродливую обернулося». У Потія ж на «римському» вівтарі воно перетворилося на просту гірку воду . Таким чином, первинна інформація про чудо поступово обростала додатковими деталями.

Невідомий автор «Науки о противной уніи», створеної близько 1626 р., поширив чутку про берестейське чудо, коли «келихъ засмердівся зъ сакра- ментомъ ихъ», на Володимир, додавши до опису страхітливі «подробиці»: там сакрамент з ложечкою вилетів з чаші через голову священика. Ці й інші наведені деталі свідчили, що «явне Господь Богъ чудо показалъ» .

М. Смотрицький також згадав берестейське чудо, коротко описавши його наприкінці «Верифікації невинності». Розширення контексту відбулося у творі за рахунок порівняння цього чуда з іншим під час прийняття Флорентійської унії . Так само розширив територію чудодійства Петро Могила: він згадує про аналогічну подію у Грубешові, а також підсилює його вірогідність чудом 1625 р., що сталося у віленському уніатському монастирі Св. Трійці під час панахиди по померлому протопопу Михайлові Котлубею. До опису самого «Берестейського чуда» автор не зміг додати нічого нового, зате він розширив тлумачення його Божої «знаковості»: це сам Бог «вино на воду в Безкровній Жертві перетворив», засудивши відступників .

На згадані обвинувачення та інвективи не могли не відповідати уніати, особливо ті, хто був безпосереднім учасником подій. Як з'ясувалося, найбільше уваги присвятив чудові Іпатій Потій у своєму маловідомому полемічному творі про Берестейський собор, який вийшов друком вже в 1597 р. . Спочатку автор узявся спростовувати різноманітні «баламутні» чутки, які поширювали православні («клямства»), стверджуючи, що на початку собору в Бересті митрополит М. Рагоза з розпачу хотів утекти до православних, але володимирський владика (тобто І. Потій) його зупинив. Відкинувши цю та інші плітки як сфальшовані автор вирішив зупинитися докладно на чутці про чудо. Саме з твору І. Потія довідуємося про цікаві деталі того, що насправді відбулося в Бересті (парадоксальним чином, православні їх не повторювали і не використали з викривальною метою).

Жанр полемічного твору вимагав від автора переказу думки противника, то ж І. Потій докладно на цьому зупинився. Йшлося про те, що начебто на унійному соборі у церкві Св. Миколая володимирський владика (тобто І. Потій) підмінив облачіння і вівтарне начиння («уберьі и охеньдозьства ольтаровьіе») на «па- пескии строи», скинув з престолу антимінс і замінив його на якийсь камінь, потім впустив до церкви єзуїтів і одному з них доручив відправляти літургію. У відповідь сталося «чудо Боже»: в келиху вино перетворилося на воду, єзуїт, злякавшись, відскочив від престолу, а всі присутні перелякалися на смерть .

Щодо звинувачення в підміні антимінсу і одягу, І. Потій одразу пригадав, що в Римі папа подарував «покров» для володимирської церкви, а для владики (знову ж таки, І. Потія) - саккос з архієпископським головним убором, що підтверджується папським листом, на пам'ять про перебування в Римі .

Як присутній під час події, яка викликала неадекватну реакцію православних, автор вирішив сказати правду про інші важливі деталі описаного «чуда». Що ж відбулося, за Потієм, насправді? Автор вдався до чергового «пригадування» про те, що папа римський, який приймав руську делегацію в Римі, вчинив кілька благодійних вчинків, а на прохання владик, для реалізації задумів, відправив на Русь грека-пресвітера Петра Аркудія («неякого Петра Арькудьіна»), викладача римського колегіуму Св. Атанасія. Тож на згаданій літургії під час Берестейського собору саме Петро Аркудій служив літургію («мель литургию светую»), готуючи для причастя агнець і просфору, а його невідомий товариш, також грек, який йому прислужував, при цьому припустився помилки. Потрібно було до двох однакових срібних посудин окремо влити вино і воду, які потім змішувалися, однак він замість вина до обох із них влив воду. На причасті з'ясувалося, що то вода, а не вино («коли пришло до причащенья принесеть до усть скошьтуеть ажьти щирая вода такь ижь ани паху ани смаку»). Владика, який відправляв службу на соборі (це був, власне, Іпатій Потій), швидко виправив помилку, взяв другу «коновочку» з вином, додав вина з неї до води і здійснив причастя вином .

На доказ того, що сталася звичайна помилка, а не «чудо», Іпатій Потій навів приклади таких псевдочудес, які «часто трапляються» в практиці руської церкви. Так, часом під час літургії перевертався келих, замість вина священик міг налити оцет або єлей. Навіть одному «зацному» кардиналові якийсь клірик налив замість вина каганцевої олії. Траплялося, що до келиха падав якийсь хробак чи павук, або миша крала агнець з дискоса. У жодному випадку такі пригоди не вважалися чудами. На практиці, продовжував І. Потій, траплялися й більші «чудеса». Так, у руських «посольських» церквах або малих містечках, звідки було далеко посилати за вином, руський піп задля економії зберігав цілий рік кварту вина, аж поки воно не пліснявіло та не перетворювалося на оцет, тому зазвичай доводилося користувалися підфарбованою водою з використанням квасного яблучного соку. Оце і є справжнє чудо, резюмував полеміст .

Невідомо, як вплинуло пояснення І. Потія на православних, бо це залежало від багатьох чинників і, передусім, від поширення його твору в руському соціумі (нагадаю, що твір зберігся лише в одному примірнику). Можу лише припустити, що публікація мала б отримати протилежний ефект, адже, по суті, факт «чуда» був підтверджений, і не мало значення, що йшлося про звичайну помилку. Тим більше, що православні публіцисти та богослови продовжували вірити в «знак Божий». Так, наприклад, І. Вишенський, який використав факт чуда для викриття єпископів-відступників, не додав до відомої інформації нічого нового, зате безапеляційно зреагував на виправдальні пасажі уніатів і католиків на кшталт того, що сталася помилка: «На тое вам, панове бискупи, так отповім: махлюйте як хочете, махлюйте и лжіте и тує ж лож другими подворами неправд бороніте, пред ся истинну премахлевати и превратити не зможете, и што ся стало, истиною те чудо ся стало»; «Истиною чудо и велие чудо!». Отже, розмови про помилку лише підсилювали підозру в нещирості уніатів, викриваючи їх «нечестие» .

Далі уніатські публіцисти, схоже, до виправдань не вдавалися. Здається, гострота полеміки довкола берестейського чуда поступилася місцем іншим, важливішим проблемам, пов'язаним із доказом чи запереченням легітимності (правочинності) соборів православних і уніатів у жовтні 1596 р. Завжди актуальними залишалися й дискусії про filioque. Утім, проблематика дискурсу православно-уніатської полеміки протягом XVII ст. вирізняється великим розмаїттям .

Зазначу також, що обидві сторони конфлікту в перші поберестейські десятиліття переживали кризові часи: перші через відсутність проводу і тиск королівської влади, другі - через не дуже ефективні і привабливі в середовищі православних заходи задля згуртування (фактично ж - перетягування на свій бік) вірних.

Конфлікти навколо Берестейської унії є важливою дослідницькою територією. Однак не вони вирішують «стратегічні» проблеми дослідження її історії. Натомість в осерді, скажімо, лежить питання про роль та значення кризи церкви як передумови Берестейської реформи; час від часу виринають нові контексти, пов'язані з порівнянням релігійних культур Східної Європи, формами діяльності церковних братств, зіставленням альтернативних програм релігійних реформ, варіантів «православної» конфесіоналізації тощо. Однак без контексту проаналізованих та інших інтриг і конфліктів, які формують «декоративне» тло події, її історія виглядала б збіднено і надто спрощено. Відтак, дослідницька палітра проблем довкола Берестейської унії досі не вичерпана.


Подобные документы

  • Передумови укладення Берестейської церковної унії, ставлення католиків до неї. Загострення протистоянь на релігійній основі в Україні. Розвиток полемічної літератури. Проведення церковних соборів у Бересті та утворення греко-католицької церкви в 1596 р.

    презентация [452,1 K], добавлен 15.10.2013

  • Проголошення Берестейської унії – одна з найважливіших подій в історії церковного життя в Україні. Передумови утворення Української греко-католицької церкви. Причини укладення унії для православних єпископів, католицьких священиків і польської шляхти.

    реферат [1,5 M], добавлен 28.11.2010

  • Берестейська унія: причини, хід, наслідки. Популярність ідей уніатства в Речі Посполитій після укладення Люблінської унії. Реформаційний рух у Західній Європі, який викликав негативну реакцію католицької Церкви. Вплив Реформації на українські землі.

    курсовая работа [46,6 K], добавлен 12.12.2013

  • Провал спроб створити політичний блок Польської держави з Угорщиною. Початок вимушеного процесу об’єднання двох держав польськими та литовськими феодалами наприкiнцi ХIV ст. Кревська унія 1385 року. Городельська унія 1413 року. Люблінська унія 1659 року.

    реферат [24,3 K], добавлен 02.02.2011

  • Загарбання етнічних українських земель Польщею, Угорщиною, Московією, Туреччиною та Кримським ханством. Посилення соціально-економічного, політичного та національно-релігійного гніту України. Люблінська та Берестейська унії та їх наслідки для України.

    контрольная работа [39,6 K], добавлен 07.03.2008

  • Політична та соціальна обстановка в Україні після смерті Богдана Хмельницького, підготовка та здійснення Конотопського походу, оцінка його наслідків. Зміна політичної обстановки у Європі після Конотопської битви та втілення в життя ухвали Гадяцької унії.

    дипломная работа [137,5 K], добавлен 13.06.2010

  • Аналіз особливостей соціальної й етнічної структури поселень частини українських земель, які перебували в складі Польщі до Люблінської унії 1569 р. Характеристика українського населення з незначною частиною іноетнічних мешканців в таких поселеннях.

    статья [21,7 K], добавлен 17.08.2017

  • Помірковане захоплення руських земель Великим князівством Литовським. Польська колонізація українських земель, духовний тиск на український народ. Вілененьська унія, покращення становища Литви. Польська й українська шляхта у період після Люблінської унії.

    реферат [166,3 K], добавлен 17.01.2013

  • Наукова реконструкція, осмислення й комплексний аналіз процесу становлення й особливостей розвитку архівної науки в Україні. Розгляд і вивчення різних технологій збереження документів. Характеристика основних методів зберігання документів і їх опис.

    курсовая работа [37,9 K], добавлен 03.05.2019

  • Загальна характеристика комплексу історичних джерел, за допомогою яких дослідникам вдалося вивчити історію народів Східного Середземномор’я. Особливості кумранських рукописів, біблійних текстів та апокрифічної літератури. Джерела з історії Угариту.

    контрольная работа [43,7 K], добавлен 19.07.2013

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.