Етносоціальний склад українських поселень у складі Польщі до 1569 р.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Етносоціальний склад українських поселень у складі Польщі до 1569 р.

На формування і розвиток поселень впливають фактори природно-географічного середовища, господарської спеціалізації мешканців, соціально-економічної ситуації й етносоціального складу населення. З огляду на це, актуальним є дослідження особливостей соціальної та національної структур поселень українських земель у складі різних державних утворень. Так, ще історик права М. Владимирський-Буданов вивчав питання чисельності поселень українських земель у складі Литви і Польщі, напрями колонізації й етнографічний склад їх населення [1]. Історію колонізації українських земель, еволюцію, чисельність, соціальну та національну структури поселень у складі Речі Посполитої реконструювали відомі історики минулого й сучасності, зокрема М. Грушевський [2], Н. Яковенко [3] та ін.

Разом із тим, вивчення соціальних, етнічних особливостей та їхнього впливу на розвиток поселень окресленого періоду в межах Польщі поки не було предметом окремого дослідження. Відтак, метою цієї статті є аналіз соціальних і етнічних особливостей українських поселень частини Волині, Галичини та Поділля, які ще з XIV ст. опинилися у складі Королівства Польського. соціальний етнічний люблінський унія

Тоді як основна частина українських земель перебувала у складі Великого князівства Литовського, Галицька Русь, Західне Поділля, а також частина Волині розвивались у межах Польщі. Соціальний склад населення українських поселень загалом відображав соціальну структуру суспільства Польщі. Верхній щабель соціальної ієрархії посідала шляхта. З кінця XIV ст. на руських землях постійно зростала кількість польської шляхти. Головною причиною була спустошеність територій внаслідок набігів Кримської і Заволзької Орд. Відіграючи для Польщі роль порубіжного щита, Русь потребувала потужних збройних сил, здатних відбити напади ззовні. Саме тому, з ініціативи королівського двору ці родючі землі починають роздаватись у ленне землеволодіння (з умовою виконання спадкової військової служби) дрібній шляхті з Мазовії, Малої Польщі, Сілезії. Водночас на ленних маєтках осідали вояки-ветерани найманих королівських загонів - німці, чехи, угорці, румуни. Оскільки селян-підданих не вистачало, разом зі шляхтою на Русь приїжджали представники інших етносів, заохочені поселенськими пільгами. Слідом за цією, згідно Н. Яковенко, «військовою колонізацією», що мусила забезпечити самооборону краю, просувався ремісничий люд - поляки, німці, євреї. Відтак, уже в першій чверті XV ст. серед міських жителів Сянока було близько 30 % німців, а у Львові їх було понад 70 %. За даними 1500 р., євреї мешкали у 18 містах Руського воєводства, а відповідні назви вулиць і майданів свідчать, що єврейські громади були чималими. Проте, найбільшу групу прибулих становили поляки [3, 115].

Наступну категорію шляхетського стану в українських землях становила галицько-руська боярська спільнота, яка протягом XV ст. активно піддавалася полонізації. Прискоренню колонізаційних процесів серед руського боярства сприяв збіг його життєвих інтересів з цілями прийшлого рицарства, яке прагнуло поширити на Русь права та привілеї, здобуті польською шляхтою. Наслідком, організованої русинами і поляками 1436-1437 рр. першої спільної конфедерації шляхти Львівської, Г алицької, Перемиської та інших земель, стало звільнення місцевого боярства від повинностей, різноманітних служб і отримання ними прерогатив, властивих шляхті польській. Відтепер бояри, як і польська шляхта, не підлягали жодним обов'язкам щодо королівського трону, окрім сплати двох грошів щорічно від лану селянина-підданого.

В результаті цих та інших перемін, колишнього руського галицько-волинського боярства практично не лишилося: одні вигасли фізично, інші - емігрували на Волинь, а менш впливові та заможні вступили в родинні зв'язки із заможним місцевим панством нерусь- кого походження, посівши з «руки короля» важливі адміністративні уряди на руських теренах. У наступному поколінні це потягло за собою зміну віровизнання на католицьке і поступове спольщення. На відміну від знаті, дрібний збройний люд, якому пощастило підтвердити свої майнові права й вибороти шляхетський статус, як правило, зберігав віру предків.

У середовищі селян розпочалася соціальна диференціація. Зростав прошарок заможного селянства, яке різними заходами збільшувало майно. Заможні селяни займалися, іноді в значних розмірах, торгівлею продуктами сільського господарства і промислів, нагромаджуючи чималі суми грошей. Вони скуповували ґрунти у бідних, відкупалися від панщини, а іноді й могли викупитися на волю. До заможної верстви селянства належали кмети - спадкові власники одноланових наділів, які загалом гарантували їм економічну самодостатність. Вони, окрім грошового чиншу, сплачували продуктову ренту та виконували відробітки, розмір яких у днях був різний і залежав від регіонів, місцевих умов і часу. У XV ст. помітно збільшилася кількість півланових кметів. Верхівку сільського населення становили також млинарі та корчмарі. Перші, крім млина, мали також власне земельне господарство, за розміром наділу наближене або ідентичне кметському господарству.

Нижче від кметів у селянській ієрархії знаходилися загородники. Їхній земельний наділ, як правило, не перевищував чверть лану. Далеко не всі вони могли жити тільки зі своїх господарств, тож змушені були найматися на роботу до солтисів, млинарів, кметів і панів. Феодальні повинності загородників не були чітко визначені, з огляду на розмаїття їхніх господарських можливостей. Натомість халупники мали тільки хату (халупу) та городи. З огляду на це, їхнє існування було можливе тільки завдяки тому, що вони наймалися на роботу Вони виконували деякі феодальні повинності: відробляли, давали ренту натурою та частково грішми. Розвинулася й така категорія сільського (в містах також) населення, як комірники. Це були особи, які тимчасово або постійно не мали свого житла й наймали його в односельців, за домовлену платню або за працю на них [4, 77].

Близько середини XVI ст. ці категорії селян вже зустрічалися в українських селах. У Саноцькому старостві, наприклад, загородники і підсусідки становили 11 %, у Галицькому - 28,1 %, у Перемишльському - 28,5 %, від загального числа селянських господарств. На Волині в 1560-х рр. загородники та комірники налічували 23 %, а на Поділлі - 20 % [5, 76]. Зростання кількості загородників і комірників сприяло їх еміграції на схід і південь.

Зростання фільваркового господарювання призводило до посилення експлуатації селян і зменшення їхніх наділів. Збільшення повинностей викликало посилення опору селян. Для придушення селянських виступів уряд щоразу видавав нові закони, які звели нанівець як «свободу переходу», так і громадянські права селян. Пьотрковський сейм 1496 р. заборонив приймати на роботи в містах найманців-вихідців з села на більший строк, ніж тиждень, особливо тих, хто не мав свідоцтва від свого пана, яке дозволяло залишати село. Той же сейм зобов'язав контролювати різного роду волоцюг (люзних), виокремлювати з них працездатних. Нарешті, сейм заборонив вихід з села більше одного селянського господаря на рік і обмежив до однієї молодої особи чоловічої статі вихід з села протягом року до міста для навчання ремеслу, шкільного навчання і служби, запровадивши обов'язок забезпечувати таких людей відповідними писемними свідоцтвами від панів [4, 78]. Постановами Сейму (1510, 1519, 1520) заборонено також перехід від одного пана до іншого, введено штраф за вивіз шляхтичем чужих підданих тощо [5, 79].

Стан і початки відродження руського міського населения в першій половині XVI ст. можна простежити на прикладі Львова. Від середині XV ст. у ньому діяли біля 20 ремісничих цехів, які об'єднували ремісників близько 40 професій. Про становище ремісників говорить той факт, що в Краківському університеті, за даними університетської метрики 1400-1500 рр., майже 80 % студентів - вихідців з Русі - були синами горо- дян-ремісників - кушнірів, кравців, пекарів [3, 132].

Руське міщанство Львова, попри деяку відокремленість, перебувало в певних стосунках з представниками інших етносів. Скажімо, з євреями русини мали матеріальні стосунки у вигляді кредитів. Досить близько до русинів стояли спочатку православні, а згодом окатоличені вірмени. Русини розросталися в місті за рахунок вірмен, відкуповуючи в них доми й крамниці. Натомість німці та поляки тримали себе досить зверхньо відносно українських мешканців Львова, хоч у біднішому загалі це не було помітно. В бідніших цехах - грабарському, шевському й пекарському - русини користувалися правами без обмежень, а ось у кушнірському, на рівні нехристиянських народів, - не могли бути цехмайстрами.

З XV ст., внаслідок іноземної колонізації, в найбільших містах Русі - Львові та Перемишлі - руське населення стало меншістю, хоча в дрібних містах основною масою населення й надалі були українці. Найбільш впливовими серед колоністів були німці. Втім, упродовж XV ст. чисельність німецької колонії у Львові, відносно загальної кількості населення, зменшилася з 70 до 30 %, а на середину XVI ст. - до 8 %. Причиною цього було швидке зростання руського і польського населення, асиміляція німців, завдяки спільним шлюбам із християнами-католиками [3, 124125; 6, 159]. Німецька колонізація, підтримувана привілеями та правами, відтісняла й утискувала місцеву українську спільноту. Особливо це було помітним від середини XV ст. у містах. Русинам (українцям) відмовляли в праві доступу до міських урядів, зневажали їх релігійні обряди, обмежували участь у цехах, ремеслах і торгівлі. Вони не могли вільно успадковувати майно, платили незвичні плати в судах, а магістрати не визнавали їхніх свідчень.

До середини XVI ст. у Львові проживали 790 вірмен, які заселяли окремий квартал. Як знані ювеліри, вони відігравали важливу роль у роботі Львівського монетного двору. На вірменську купецьку групу припадала також основна питома вага торгівлі зі Сходом, оскільки вірмени знали східні мови, звичаї та мали відповідних знайомих. Більш чисельною була вірменська колонія в Кам'янці-Подільському (біля 300 родин), самоврядні права якої юридично закріплювалися королівським привілеєм 1496 р. Їм належала третина міста з власною ратушею, ринком, храмами, крамницями. При вірменських храмах діяли приходські школи. Менші вірменські осередки були в Г аличі, Сня- тині, Ялівці, Бродах, Ярославі, Белзі, Жовкві [3, 126].

На цей момент 8 % львівських мешканців становили євреї, але їхня кількість продовжувала активно зростати. Як нехристияни вони не могли бути прийнятими до «міського права». У Кам'яці-Подільському їм дозволили селитися лише на околицях міста. Євреї становили етнічну групу населення, вилучену з відання магістрату і підпорядковану королівським намісникам. Кожна з таких спільнот створювала власну самоврядну одиницю - кагал, очолюваний виборними старшинами. Конкретними справами в кагалі відали спеціальні комісії: контрольна - для перевірки рахунків на сплату податків, судова - для розгляду спорів між євреями, шкільна - для інспектування шкіл, благодійницька - для опіки над бідними та хворими, санітарна - для нагляду за дотриманням чистоти в єврейській дільниці міста. Духовним провідником єврейської громади був рабин. У місті була добре розвинута мережа єврейського шкільництва, а поряд з початковими школами грамоти, існували 2-3 вищі школи на утриманні єврейської громади. Оскільки євреям заборонялися ремісництво, а подекуди й торгівлею, вони займалися лихварством і накопиченням капіталів, що збільшувало грошовий обіг [3, 126-127].

На відміну від німецької, вірменська й єврейська общини не розчинялися у слов'янській масі, навпаки, з пожвавленням духовного та культурно-освітнього життя, виокремлювалися ще істотніше, надаючи українським містам розмаїтості. Загалом, тогочасне українське місто втратило руський характер, а до кінця XV ст. за готичними мурами виросло, відчужене від довкілля, нове місто. Поряд із цим, українське селянство, примушене до панщини, швидко втрачало землю та волю, а нащадки руських бояр, які втрималися при давніх правах і навіть здобули нові, прийняли польські герби та все більше ополячуватися Лише на переломі Х^ХУІ ст. спостерігалося піднесення, утисненого польсь-ким правлінням, національного українського життя. Так, на Галичині вибухнув ряд малих селянських бунтів і більш значиме повстання під керівництвом Мухи. В Перемишлі русини посилали депутації до короля, з вимогами зрівняння їх з католиками в магістраті й суді. У Кам'янці руський міщанський рух змусив католицького львівського єпископа просити короля заборонити побудову православної церкви. Подібно боронили свої права Красностав і Буськ. Повстали навіть малі містечка. Коли 1497 р. король Ян Ольбрахт спробував заборонити руським міщанам Львова торгувати нарівні з вірменами й євреями, то проти цього виступили тринадцять галицьких містечок, які заявили, що в них вільно торгувати й православним [7, 1-4].

Етнічний склад руського населення Поділля також поступово змінювався під польським впливом, переважно серед землевласників і міщан. Зокрема у Барсь- кому старостві на 1565 р. м. Бар складалося з трьохчастин: польської, руської і чемериської (татарської). З них руське місто було найбільшим, хоч кожна з частин була заселена не лише одним етносом. Так, у польській частині була окрема Жидівська вулиця, на якій було розташовано 20 єврейських будинків. У че- мериській частині, поміж татарськими, стояли 45 будинків русинів і поляків. Руська частина міста спочатку була заселена сільським населенням і згодом отримала магдебурзьке право, дароване польським міщанам. Прикметно, що в цій частині ні євреї, ні поляки не проживали, тому більшість населення Бару становили українці. З-поміж селян Барського староства інородців було ще менше. За перепису сільських жителів їх виділяли приставками до імен, як-то Василь Серби- нович (або Сербин), Станіслав Лях, Янко Мазур, Федір Москвич (або Москаль), Яцко Волошин та ін. Загалом, серед 648 сімей замкових і приватних сіл староства українці складали 600 родин (або 92 %) [1, 194].