Господарство України в досліджуваний період стало невід'ємною частиною економіки Росії. Перша половина XIX ст. і для Росії, і для України характеризується розпадом феодально-кріпосницького устрою і формуванням капіталістичних відносин. Ці процеси визначилися вже наприкінці XVIII ст., і у першій половині XIX ст. розвиваються більш інтенсивно. У середині XIX ст. феодальну систему Росії охопила глибока криза.

Однією з характерних рис аграрного ладу Правобережної України першої половини XIX ст. було тривале збереження в структурі землеволодіння церковних маєтків. Тому без врахування господарської діяльності церкви неможливо не лише дати всебічну оцінку її соціальної функції, а й вичерпно схарактеризувати соціально-економічний розвиток суспільства, передусім форми власності на засоби виробництва, організацію виробничого процесу та суспільного розподілу. Це цілком стосується і соціально-економічної історії Правобережної України, де церковне господарство хоча і поступалося за своїми масштабами поміщицькому, проте відігравало важливу роль в аграрному, промисловому й торгово-лихварському розвиткові регіону.

В першій половині XIX ст. сільське господарство залишалося головною галуззю економіки України. Розвиток сільськогосподарського виробництва відбувався в основному екстенсивним шляхом, за рахунок збільшення оброблюваних земель, перш за все південних (степових) районів. Проте і у феодальних володіннях, які продовжували існувати за рахунок жорстокої експлуатації селян, відбувалися певні зміни. Поміщики були змушені пристосовуватися до потреб ринку: спеціалізувати власне господарство, удосконалювати технічні засоби виробництва. Поміщицьке господарство все більше набувало товарного характеру. У середині XIX ст. поміщицькі господарства давали близько 90% товарного хліба, основна частина якого йшла на внутрішній ринок. В товарному виробництві хліба велику роль відігравала пшениця (3/4 посівів, наприклад, в Катеринославській губернії).

В експорті хліба велику роль відіграють також чорноморські й азовські порти - вивіз продукції через них зріс від 1815 р. до 50-х років XIX ст. майже втричі, найбільшою мірою через Одесу.

Проблема експорту ставить питання про удосконалення шляхів сполучення. У 1820 р. засновується “Російська південно-західна компанія” для організації судноплавства на річкових системах Дніпра, Німану, Березини й сполучення їх з системами Західної Двіни, Південного Бугу й Дону. У 1852 р. за ініціативою українських магнатів Кочубея. Лівена, Кушельова-Безбородька та інших засновано “Товариство Південної залізниці”.

Між експортом через морські й сухопутні кордони була істотна відмінність. Якщо з морських портів вивозилося в основному зерно, то з п'яти митниць Радзивіллівського митного округу у Подільській і Волинській губерніях, лише на Волочиській воно становило приблизно 50% вартості всього експорту, на інших - значно менше (Дод.1). Якщо в Одесу, Гданськ і Клайпеду переважно возили пшеницю, то через сухопутні кордони - багато жита, ячменю, вівса й гречки.

Оцінюючи вивіз збіжжя з чорноморських портів, можна визначити основні міжнародні шляхи доставки хліба за кордон. Третина усього експорту зернових припадала на італійські порти, 24% - на Туреччину і Грецію, 17% їх доставлялося в Англію, 14% - у Францію, решта 15% - у Голландію, Данію, Пруссію, Австрію й інші країни (Дод.3).

Розширюються поставки технічних культур - тютюну, коноплі, льону. З 20-х років з'являються й швидко поширюються на всьому Правобережжі. Лівобережжі й Слобожанщині плантації цукрових буряків.

Зростання попиту на коней, худобу й продукти скотарства на внутрішньому й зовнішньому ринках стимулювало також розвиток поміщицького тваринництва, в тому числі конярства (більшою мірою в Степовій Україні - у 1830 р. тільки на одній Катеринославшині налічувалося 287 кінних заводів, де розводили від 10-50 до 200-300 коней). Помітного поширення набуло тонкорунне вівчарство (у 1850 р. в Україні налічувалося близько 10 млн. голів овець, з них майже половину складали тонкорунні. Більшого значення, порівняно з XVIII ст., набуло поміщицьке промислове підприємництво - поміщики поступово перетворювалися на промисловців і торговців (найбільшу частику доходів давало ґуральництво, з 20-х років поміщики почали будувати цукрові заводи, які становили їх монополію, важливе місце займала суконна промисловість) [30, 402].

У Херсонській губернії з ряду економічних причин ґуральництво почало розвиватися значно пізніше, ніж в інших правобережних губерніях. Тут виробництво горілки у 1853 р. становило, порівняно з іншими виробництвами, 12,5 %, а в 1859 р. - 32,2 % [10, 63].

Продукція ґуральництва, вироблена на власному підприємстві, збувалась у своїх шинках або перепродувалась відкупщикам. На території Правобережної України було 17 984 шинки (в Київській губернії - 5062, у Волинській - 4907, Подільській - 4683, Херсонській - 3332). Горілку продавали не тільки у власних шинках та відкупщикам, а й вивозили в інші губернії. В 30-х роках подільські поміщики щорічно збували в Бессарабію до 100 000 відер спирту та горілки. Продукцію, вироблену на ґуральнях Київської губернії, вивозили в Білорусію, а особливо багато - в південні губернії (Катеринославську, Херсонську, Таврійську). Протягом 40-х років з Київської губернії було вивезено близько 1 600 000 відер) горілки [10,63].

Херсонська губернія мала порівняно слабо розвинуту горілчану промисловість, тому була ринком збуту продукції через посередників (скупщиків) або, що було значно рідше, безпосередньо поміщиками. Тільки з Правобережної України в Херсонську губернію протягом 1856 та І857 рр. було завезено значну кількість горілки та спирту (Дод.4).

Суконна промисловість розвивалася досить повільно, а в 40-х і особливо в 50-х роках виробництво сук на поміщицькими підприємствами помітно скорочується. Причину цього слід шукати в розвитку купецьких суконних підприємств, які відрізняли ся від поміщицьких використанням вільнонайманої робочої сили, вищим рівнем техніки, застосуванням передових на той час технологій, зв'язком з ринком. Усіх цих факторів було достатньо для поступового витіснення поміщицьких заводів з ринку. Деякі статистичні дані стосовно кількості поміщицьких та купецьких заводів на Правобережній Україні за 1814 та 1832 рр. (Дод.5).

українська австрійська російська імперія

Крім того, у Київській та Херсонській губерніях існувало по одному казеному суконному підприємству, а у Волинській - купці орендували 2 поміщицькі суконні фабрики. Зовсім інші цифри бачимо в 1832 р. (Дод.6).

Отже, на початку 30-х років поміщицькі суконні підприємства займали домінуюче становище у Київській та Херсонській губерніях. Переважання купецьких підприємств над поміщицькими у Волинській губернії стало помітним ще в 1814 р.

Для Подільської губернії характерним було поступове скорочення числа поміщицьких підприємств (з 11 в 1814 р. до 7 в 1832 р.) [10, 64].

Другорядне і третьорядне значення, порівняно з ґуральництвом, цукроварінням і суконкою промисловістю, в поміщицькому господарстві України мали залізоробна, порцелянова, скляна, паперова, шкіряна, кам'яновугільна промисловості, а також броварництво, медоваріння, млинарство та інші галузі, пов'язані з переробкою власної сировини.

Грошова рента, яка змінює натуральну, вже є свідченням певного ступеня розвитку торгівлі, промисловості, грошового обігу взагалі. Вона була важливим стимулятором товаризації господарства. Зростаюча роль грошей в соціально-економічному житті змушувала виробників перетворювати частину продуктів у товар, розширювати своє підприємство, шукати нові форми діяльності для задоволення зростаючих потреб у коштах. Пристосовуючись до умов товарного господарства, поміщики прагнули збільшувати виробництво хліба на продаж. Це відбувалося за рахунок скорочення надільної землі.

Аналогічні процеси товаризації сільськогосподарського виробництва спостерігалися у садівництві, городництві та тваринництві. Вони були яскравим проявом пристосування виробників до нових потреб внутрішнього ринку країни.

Промисловість періоду розкладу феодально-кріпосницької системи була представлена розгалуженою мережею кустарних закладів (дрібні селянські промисли та ремесла в містах), вотчинними і капіталістичними мануфактурами, першими фабрично-заводськими підприємствами [7, 66].

Протягом першої половини XIX ст. йшло кількісне зростання промислових підприємств. Значну перевагу мала обробна промисловість, що було зумовлене сільськогосподарською спеціалізацією України в загальноросійському масштабі, але розвивалися й галузі з видобутку корисних копалин, засновувалися перші машинобудівні заводи, механічні та металообробні підприємства.

Провідного значення у промисловості України набули дві галузі: харчова і обробка тваринницької сировини. До їх розвитку залучалися різні соціальні стани: поміщики, купці, заможні селяни та міщани. Засновником промислових закладів виступала також і казна. Монополію у ґуральництві та цукроварінні захопили поміщицькі капітали.

Починаючи з 30-40-х років XIX ст. у промисловому розвитку відбуваються якісні зміни. Вони насамперед були пов'язані з початком технічного перевороту у промисловості, переростанням мануфактури в фабрично-заводське виробництво. Капіталістичні мануфактури і перші фабрики, що ґрунтувалися на вільнонайманій праці, починають витісняти посесійні, казенні та вотчинні. Переважно це були підприємства, засновані на купецькі капітали. Купці-підприємці виборюють позиції в обробній галузі, поступово проникають в скляну, паперову, металообробну, полотняну. В їхніх руках зосередилися підприємства по обробці тютюну і виготовленню канатів, значна частина вовномиєнь, олійниць, здійснюються перші спроби по оволодінню цукровою промисловістю.

Занепад кріпосної мануфактури був значною мірою спричинений непродуктивністю праці підневільних селян. Переваги по використанню вільнонайманої робочої сили на купецьких, селянських та міщанських підприємствах були незаперечними. В деяких галузях промисловості продуктивність вільнонайманої праці була майже в чотири рази вищою за кріпосну. Це починали розуміти навіть поміщики.

На час реформи 1861 р. капіталістичні підприємства одержали повну перемогу над поміщицькими. Якщо у 1828 р. на Україні було 53,8% поміщицьких і 46,2% купецьких підприємств, то на початку 1861 р. поміщицькі становили 5,8%, а купецькі - 94,2%. Отже, на кінець дореформеної доби поміщицьке підприємство занепадає, і це з усією ясністю відображає кризу феодальної системи [29, 72].

Протягом останніх передреформних десятиліть виросла питома вага вільнонайманої праці у промисловості: якщо у 1825 р. вона становила 25%, то на 1861 р. - вже майже 74% [29, 72].

Вже у 30-50-х роках у ряді галузей промисловості спостерігається використання удосконаленої техніки і технології виробництва. У текстильній промисловості, яка була дуже розвиненою у Росії, впроваджувалися нові моделі прядильних, ткацьких, шовкомотальних машин, у паперовій - машинне устаткування, в гірничозаводській - гаряче дуття. Відчутні зрушення відбулися в суконній та цукровій промисловості, зокрема в останній утверджується паровий спосіб виробництва замість менш продуктивного вогневого. Зростання потреби в машинах прискорили розвиток машинобудівної промисловості. До 1853 р. на Україні з'явилося до двох десятків механічних заводів, які щорічно виготовляли машини, знаряддя праці (переважно сільськогосподарські) та промислове устаткування загалом на суму близько 930 тис. крб.

Машинобудування, для якого були потрібні метали, спричинило розвиток металургійної промисловості. На зміну дрібним рудням кустарного типу приходять чавунно-ливарні та залізоробні підприємства на Чернігівщині, Луганщині, Київщині, Одещині. Активізувався видобуток вугілля. До 1860 р. на Донбасі він набрав промислового характеру і становив 6 млн. пудів. За кількістю видобутого вугілля Донбас вийшов на друге місце в країні.

Таким чином, із заснуванням базових галузей промисловості - машинобудівної, металургійної і вугільної - закладалися основи майбутнього індустріального розвитку. Важливим кроком на цьому шляху було запровадження машин і парових двигунів, що дало могутній поштовх зростанню продуктивності праці. Особливо помітним був прогрес у промисловості Півдня України, де торговельна буржуазія, маючи достатні кошти, займала сильні позиції в економіці.

Одночасно з мануфактурним та фабрично-заводським виробництвом продовжувала діяти значна кількість ремісничих закладів, що зосереджувались у містах і містечках. Протягом першої половини XIX ст. ремісники витіснялися більш крупними формами виробництва, але продовжували зберігати провідне місце в ряді галузей - кравецькій, шевській, ткацькій, фарбувальній тощо. Крім того, промисловою діяльністю займалася значна частина селян, господарства яких втягувалися в товарне виробництво.

Збільшення кількості сільськогосподарської та промислової продукції на ринках збуту сприяло пожвавленню торгівлі на Україні. І хоча внутрішня торгівля початку XIX ст. не змінилась порівняно з XVIII ст. ні за структурою, ні за змістом, та вже ближче до середини XIX ст. частка виробів великих промислових підприємств в товарообороті значно збільшилась. Збут і купівля товарів здійснювались через мережу ярмарків, торгів та базарів. За умови відсутності постійних шляхів сполучення, при наявності примітивних транспортних засобів, ярмарки відігравали виняткову роль в економічному зв'язку різних районів країни. Великих ярмарків з оборотом капіталу більше 1 млн. крб. в Росії було 64. Це, зокрема, Нижньоновгородський, Корінний (під Курськом), Ірбітський (Сибір), три Харківських ярмарки, Іллінський (у Ромнах, а з 1852 р. у Полтаві), Введенський (Суми), Масляний (Ромни) і т.д. Всі ці ярмарки, 10 з яких знаходились в Україні, мали всеросійське значення. Крім того, існувала велика кількість місцевих ярмарків, базарів і торгів, яких в Україні наприкінці 50-х років налічувалось понад 12 тис.

Найбільші ярмарки ставали серцевиною загальноросійського підприємництва. В середині XIX ст. при участі великої кількості іноземних оптових торговців тут укладались великі міжнародні угоди. На ярмарках, крім самого процесу торгівлі, демонструвались технічні новинки, встановлювались ділові контакти, створювались акціонерні товариства. Ярмарки були чуттєвими барометрами економічного життя країни, на них відбувалось стихійне регулювання балансу попиту і пропозицій, координації господарського механізму.

На середину XIX ст. торгівля вже перестала бути привілеєм гільдійського купецтва. В 1842 р. відмінені закони, за якими промисловцям заборонялось займатись роздрібною торгівлею, в результаті чого гільдійські купці втратили монопольне становище на ринку. Поряд з промисловцями на міських ринках і ярмарках з'явились селяни.

Розвиток товарного виробництва втягував Російську державу та її складову частину - Україну в систему світового ринку. Зовнішня торгівля Росії будувалась в основному з орієнтацією на західно-європейський ринок, на долю якого приходилось до 20% всього зовнішньоторгового обороту. Головним торговим партнером продовжувала залишатись Англія - більше 30% товарообороту Росії. Помітну роль в торговому обороті займали Франція і Німеччина. Західні країни купували в Росії хліб, сільськогосподарську сировину, а сюди відправляли машини, бавовну-сирець, фарби і таке інше. Але якщо для західних країн Росія була споживачем сировини і напівфабрикатів, то у відносинах з країнами Сходу, і перш за все Середньої Азії, Росія виступала як експортер промислової продукції, в основному тканин і продукції металообробної промисловості.

Зовнішня торгівля України здійснювалася через чорноморсько-азовські порти. Основною статтею експорту були товари сільськогосподарського виробництва, зокрема пшениця, яка становила 81% загальної кількості продуктів, що експортувалися. Протягом першої половини століття загальний обсяг вивозу через ці порти зріс з 6,7 млн. до 57,3 млн. крб.

Обсяг імпорту через чорноморсько-азовські порти був набагато скромнішим. Так, через Одесу надходило товарів на суму 8-10 млн. крб. В основному вони йшли на задоволення запитів дворянського класу. Щоправда, в першій половині XIX ст. у зв'язку з потребами промисловості та сільського господарства зростає ввіз із-за кордону машин.

Говорячи про фінансову систему Росії, слід підкреслити, що на її стан великий вплив здійснила Вітчизняна війна 1812 року, яка спричинила величезні матеріальні і людські втрати. До того ж, Наполеон буквально завалив Росію фальшивими грошима.

В 1839 році проведено грошову реформу, за якою срібний карбованець знову оголошувався основною грошовою одиницею. Було встановлено, що 350 крб. паперових грошей дорівнюють 100 крб. сріблом, а це значило девальвацію асигнацій. До 1843 р. вони були вилучені із обороту і замінені кредитними білетами, що вільно обмінювались на срібло. Але в ході Кримської війни і після поразки в ній уряд неодноразово вдавався до грошової емісії. В результаті такої політики курс кредитного карбованця поступово знижувався в порівнянні з курсом срібного карбованця, тому вільний обмін було заборонено. Країні фактично загрожував фінансовий розпад.

Державні фінанси першої половини XIX ст. постійно знаходились у великій скруті. Дефіцит державного бюджету зростав із року в рік, оскільки основним джерелом державних надходжень залишались податки, в основному із селянства. В той же час дворянство і духовенство майже не сплачували ніяких податей, купецтво ж сплачувало лише невеликі збори. Але ці надходження не могли покрити потреби держави.

Кредитно-банківська система Росії не змінилась з часів Катерини II і продовжувала залишатись в руках держави. В країні практично не було комерційних кредитних закладів. Основна частина банківських субсидій направлялась на пільгове кредитування дворянських господарств, і ці субсидії дуже повільно повертались в банки. Великих обсягів набули внутрішні позики держави у банків для покриття бюджетного дефіциту, а для кредитування торгівлі і промисловості виділялись незначні суми.

Специфічною особливістю Росії, а значить і України, на відміну від Західної Європи було те, що первісне накопичення капіталу відбувалось в умовах посилення феодально-кріпосницьких відносин. Важливим джерелом накопичення виступала феодальна рента, яку землевласники отримували в натуральній і грошовій формі. Але в основному процес накопичення завершився уже після відміни кріпосного права, оскільки дворянство отримало величезні викупні суми, які частково були направлені у виробничу сферу.

Купецький капітал в значній мірі створювався за рахунок надзвичайно вигідних казенних підрядів і відкупів, особливо на винокуріння. В середині століття до 40% всіх надходжень до бюджету складав так званий “питійний прибуток” - від торгівлі вином.

Отже, зростання торгового землеробства й тваринництва в поміщицькому господарстві, розвиток промислового підприємництва поміщиків, раціоналізаторські експерименти, поширення найманої праці й, нарешті, спроби впровадити машинну техніку (носилки, віялки, молотарки та ін.) - яскраве свідчення того, що феодально-кріпосницька система своє віджила.

Розділ ІІ. Соціально-економічний розвиток українських земель під владою австрійської імперії

2.1 Суспільний лад на українських землях під владою Австрійської імперії