Організація влади та нормативна регуляція поведінки в умовах первісного ладу

Розвиток приватновласницьких відносин проник і у велику сім'ю, руйнуючи властиві їй колективістичні порядки, її глава прагнув стати одноособовим розпорядником сімейного господарства і власником сімейного майна, посилити свою владу, стати необмеженим володарем дому. Це викликало опір інших дорослих чоловіків, які прагнули відокремити своє майно й утворити зі своїми жінками та дітьми самостійні сім'ї. У зв'язку з цим частішими стали виділи й поділи -- великі сім'ї ділилися на порівняно менші сім'ї. Але й вони були нетривкими: суперечності, що гостро виявлялися всередині них, зумовлювали нові й нові поділи. Великосімейна община неухильно поступалася місцем новій, або нуклеарній, сім'ї, яка складалася лише з родичів та їхніх дітей і втілювала приватновласницькі начала, що розвивалися.

Отже, якщо порівняти процес становлення приватної власності з розвитком сім'ї, то в ньому можна вирізнити три етапи:

перший -- виділення в роді власності великих сімей, приватної щодо зовнішнього світу, але колективної щодо самої сімейної общини;

другий -- виділення так званої окремої власності глав великих сімей, яка відособлювалася вже й щодо великосімейного колективу;

третій -- виділення в роді власності малих сімей, які на довгий час стають основними носіями приватновласницьких відносин.

4.2 Розвиток грабіжницьких воєн і військова демократія

Поява додаткового продукту сприяла розвиткові воєн. Міжплемінні сутички існували, звичайно, і раніше, виникаючи через порушення племінних меж, через убивство або образу, заподіяні одноплемінникові, і з інших приводів. Проте вони бували відносно рідко. Люди класичного родового суспільства не були заінтересовані у війнах і вдавалися до них лише як до крайнього засобу, звичайно намагаючись обмежитися «малою кров'ю», наприклад вирішивши конфлікт поєдинком однієї чи кількох пар супротивників або зрівнянням кількості поранень чи вбивств. Тепер, з появою багатств і жадобою наживи становище змінилося: військовий грабіж давав змогу швидко й легко збагатитися. Війну тепер почали провадити лише заради грабежу, вона стала постійним промислом. Переможці забирали з собою все, що становило цінність,-- скарби, зброю, рабів, а потім, у зв'язку із зростанням населення, почали також загарбувати сусідні землі -- ниви, кращі пасовища та промислові вгіддя. Почала змінюватися сама психологія людей первісного суспільства: грабіж стали вважати почесним заняттям, мирну працю -- ганьбою для чоловіка-воїна.

Перетворення воєн на постійний промисел сприяло розвиткові військової техніки й військової організації. Саме в цей час з'явилося високоспеціалізоване, відмінне од мисливського, наступальне й оборонне озброєння -- бойові списи та палиці, мечі, щити, шоломи, панцери. Навколо селищ скрізь виникали оборонні споруди: земляні вали, рови, палісади. До початку залізного віку в багатьох країнах Європи і Азії дуже поширилися спеціальні укріплення -- фортеці, бойові вежі тощо, де «зселення рятувало своє життя і майно під час ворожих наскоків. Ускладнилися способи ведення бою, вдосконалилася тактика нападу і оборони, потрібним стало впорядкування провадження спільних воєнних дій. Племінна організація мала значну перевагу над родовою й почала перетворюватися на своєрідну військово-племшну організацію. Для війни і оборони племена скрізь почали об'єднуватися в союзи й конфедерації почасти споріднених, почасти неспоріднених між собою племен.

За цих умов великого значення набув військовий проводир, від уміння якого великою мірою залежала доля одноплемінників. Спочатку це був звичайний ватажок, але далі, як правило, з'являвся особливий військовий вождь племені або союзу племен, який відтісняв, принаймні у воєнний час, на задній план Інших старійшин. Військову силу племені або союзу племен становили всі боєздатні чоловіки, весь озброєний народ, але й серед них почали виділятися сильні й хоробрі воїни, які постійно брали участь у грабіжницьких походах і поступово групувалися навколо вождя як його дружина. Виникла специфічна організація влади, що її назвали військовою демократією. Це була ще демократія, бо ще збереглися всі первісні демократичні установи: народні збори, рада старійшин, племінний вождь. Але, з другого боку, це була вже інша, військова демократія, тому що народні збори були зборами лише озброєних воїнів, а військовий ватажок, оточений і підтримуваний своєю дружиною, здобував дедалі більше впливу І влади порівняно з іншими вождями. Система військової демократії ще передбачала рівність усіх воїнів: кожний учасник грабіжницького походу мав право на свою частку здобичі. Та водночас вона вже не знала фактичної рівності. Не лише військовий ватажок, а й його близькі та дружинники забирали собі більшу й кращу частину награбованого. Так, в алеутів, у яких в середині XVIII ст. почала створюватися система військової демократії, під час поділу здобичі вождь і привілейовані воїни забирали собі всіх полонених, тоді як інші мусили задовольнятися своєю часткою захопленої зброї та ужиткових речей. У племенах арабських кочовиків військові ватажки та їхні помічники забирали собі після наскоку всіх захоплених кобил або всіх бігових верблюдів тощо.

Більш або менш виявлена система військової демократії була властива більшості народів світу на стадії переходу від родового ладу до класового суспільства. Як свідчать історичні, археологічні й фольклорні джерела, військову демократію знали суспільства давніх греків, етрусків, римлян, скіфів, сарматів, кельтів, германців, норманів, доісламських арабів, героїв кавказького нартського епосу та ін. Етнографічно військова демократія добре відома в племен банту в Африці, а її початкові етапи -- в ряду племен Північної Америки і Сибіру.

Грабіжницькі війни і вся система військової демократії, зумовлені появою багатств, у свою чергу стали важливим фактором розвитку приватної власності, зародження класів і держави.

4.3 Зародження експлуатації і суспільних класів

Неминучим наслідком появи регулярного додаткового продукту й приватної власності була соціально-економічна диференціація. Тоді як у родоплемінних старійшин, жерців і особливо військових ватажків з їхніми дружинниками скупчувалися багатства, інші общинники мали тільки незначні лишки або не мали їх зовсім. Та й рядові общинники з різних причин (умови господарської діяльності, чисельність і статево-віковий склад сімей) були в неоднакових умовах. Ця нерівність поглиблювалася тим, що престижні економічні відносини, в минулому в основному міжобщинні, почали дедалі ширше проникати в общину. У зв'язку з цим тут почав поширюватися й принцип еквівалентності дачі і віддачі, який витісняв попередній принцип безоплатного, зрівняльного розподілу. За одержану матеріальну допомогу однородцеві або однообщинникові тепер доводилося розплачуватися -- спершу в тому самому, а потім і в більшому розмірі.

Фактором, який значною мірою посилив і прискорив майнове розшарування, стало рабство. В непорушеній родовій общині, що не мала надлишкового продукту, рабство було неможливе. Тому полонених чоловіків тут звичайно вбивали, а жінок та дітей усиновляли, вони ставали повноправними членами племені переможця. Іноді, особливо в тому разі, коли треба було компенсувати втрату вбитих у бою, усиновляли й чоловіків. Так, за одним з повідомлень XVII ст., в деяких племен північноамериканських індіанців військовополонених передавали тим сім'ям, які втратили близьких родичів. «Якщо полонених приймали, наставав край їхнім злигодням: їх одягали якнайкраще, вони були цілком вільні, хоч і не могли повернутися до своєї країни, й користуватися всіма правами того, Іна чиє місце їх прийняли. Але частіше ними нехтували, й вони гинули в муках».

Поява регулярного додаткового продукту відразу ж уможливила використання праці військовополонених, яких тепер почали обертати на рабів. Існує думка, що спочатку раби ставали власністю всієї общини. Рабський стан став спадкоємним. Становище рабів різко погіршало. Раби не володіли ніякою власністю й не могли одружуватися на свій розсуд. Шлюб їх не мав громадського значення і вважався простим співжиттям. Щоб відрізнятися од вільних, вони повинні були коротко стригти волосся. З рабами поводилися жорстоко; як і в стародавній Спарті, періодично вчинялися масові напади на їхні оселі, щоб викликати в них жах і запобігти повстанням. Широко практикувалося ритуальне умертвіння рабів -- під час побудови нових жител і човнів, під час ініціацій і похорону. Це був пережиток більш архаїчного звичаю вбивати полонених, але й він набув нового змісту -- допомагав тероризувати рабів. Отже, домашнє рабство поступово ставало рабством виробничим. З молодших домочадців раби перетворювалися на позбавлену засобів виробництва безправну групу населення, яка починала займати особливе місце в суспільному виробництві.

Проте виникнення рабства мало й інші наслідки: вже патріархальне рабоволодіння прискорило розшарування серед вільних общинників. Раби, як і інша військова здобич, ставали власністю насамперед племінної верхівки -- вождів, дружинників, їхніх найближчих родичів. Експлуатуючи рабів, ті примножували свої багатства й збільшували свій громадський престиж. В умовах розвитку інституту приватної власності та обміну це спричинювалося до того, що в руках племінної верхівки опинялися більші й кращі стада худоби, орні землі, промислові вгіддя, запаси ремісничої продукції. Природно, що одночасно інша частина общинників бідніла, часто, цілком зубожівши, втрачала можливість вести самостійне господарство. Вдаючись до позичок, деякі з них потрапляли в боргову кабалу і їх продавали або вони самі себе продавали в рабство. У багатьох народів становище боргових рабів-одноплемінників спочатку відрізнялося від становища інших рабів: рабський стан їх був обмежений у часі, поводження з ними було лагідніше, їхні особисті права -- ширші. Але так чи інакше попередні джерела рабства -- захоплення на війні, народження в неволі, работоргівля -- поповнилися принципово новим джерелом -- борговим, або кабальним, рабством одноплемінників.

Інша частина зубожілих общинників зберігала своє невелике господарство, мала особисту свободу, але мусила час від часу вдаватися до натуральних або грошових позичок у багатих одноплемінників. На цій основі виникли такі форми експлуатації, як відробляння в господарстві позикодавця, лихварство і особливо здольна оренда засобів та знарядь виробництва, коли незаможний общинник, позичивши в багатія, приміром, зерно для посіву, тягловий запряг або кілька голів молочної" худоби, розплачувався з ним частиною-виробленого продукту. Здольщина в одних випадках теж кінець кінцем приводила до боргового рабства, в інших, навпаки, на довгий час консервувалася архаїчними традиціями, що надавало експлуатації вигляду родової або-сусідської взаємодопомоги. Такий порядок дістав, зокрема, універсальне поширення в пастуших і кочових скотарських суспільствах, де великі власники, наділяючи бідноту худобою «на доїння», «для стриження», «під з'їзд» тощо, одночасно забезпечувала собі й одержання додаткового продукту, і залежність «обдарованих ласкою» родичів та сусідів. Деякі радянські історики «ззивають цю форму експлуатації" кабальництвом і вважають її особливим способом виробництва, що характеризується злиттям економічної і особистої залежності в становищі людини, яка фактично працює не у власне щинне, або колективне, рабство). Але етнографією така форма ніде чітко не зафіксована; отже, коли общинне рабоволодіння й існувало, то його дуже швидко витісняло приватне рабоволодіння. Спершу рабів використовували переважно в домашньому господарстві. В юкагирів перші раби виконували всі жіночі роботи, у нівхів -- носили воду, заготовляли дрова, готували їжу, годували собак. Раби жили разом із господарями, спали з ними в одній домівці, їли за одним столом. Подекуди вони могли оселятися в окремих хатинах і мати невелике господарство, допомагаючи своїм володарям. Поводилися з ними порівняно лагідно й здебільшого раб мав певні майнові та особисті права. Звичаї, що існували в різних народів, дозволяли рабові бути спадкоємцем свого господаря, одружуватися з вільними, брати участь у громадському й релігійному житті, часто забороняли продаж, убивство раба й навіть жорстоке поводження з ним; якщо раб був невдоволений господарем, він міг поскаржитися вождю, перейти до іншого володаря тощо. Особливого нагляду за рабами не було, бо, живучи в досить стерпних умовах, раби звичайно не намагалися тікати. Рабство спочатку не було довічним: у багатьох народів раб, відпрацювавши кілька років, ставав повноправним членом племені. Так, у ассамських лушіїв раб вождя працював на нього від трьох до шести років, відтак діставав свободу, в алеутів звільнення раба вважалося гідним схвалення вчинком. Ставши довічним, рабство спочатку не було спадкоємним: залежно від ступеня розвитку рабоволодіння діти, онуки або правнуки раба вважалися вільними. Ця примітивна форма рабства, коли раби ще не займають особливого місця у виробництві й виступають ніби як молодші домочадці, молодші члени сім'ї, дістала назву домашнього, або патріархального, рабства. Термін «патріархальне» тут слід розуміти умовно, в значенні «примітивне», бо домашнє рабство однаковою мірою існувало і в патріархальних, і в пізньоматріархальних суспільствах.

Поступово кількість рабів зростала, їхня праця починала набувати більшого значення й виходити за межі домашнього господарства. В північно-західних індіанців рабів використовували вже не тільки для домашньої роботи, а й при створенні рибальських загат, побудові жител і човнів, виготовленні різного начиння, вилові й заготівлі про запас риби, збиранні корисних рослин, як веслярів тощо. Порівняно мало застосовували працю рабів лише на роботах, які вважалися почесними, наприклад під час полювання і в китобійному промислі. Відповідно до такого широкого використання праці рабів кількість їх у північно-західних індіанців досягала 15--20, а в деяких племен навіть 30% населення. До початкового джерела рабства--захоплення військовополонених, тут уже додаму господарстві, а в господарстві експлуататора. Проте це положення дуже спірне: кабальництво, що сполучає в нерозчленованому вигляді різні зародкові форми експлуатації, ледве чи можна вважати самостійним способом виробництва.

Об'єктом визиску поступово ставали й цілком економічно самостійні общинники. Раніше вже зазначалося, що до того ще, як вожді почали привласнювати собі багатства общини, право розпоряджатися ними давало їм змогу примножувати своє майно і зміцнювати свій вплив. З посиленням влади старійшин, військових ватажків, жерців посилювався контроль їх над господарським життям колективу, а разом з тим зростали і їхні можливості одержувати відносно більшу частку в сукупному продукті общини, племені, союзу племен. Витрати суспільства на утримання осіб, що провадили організаторську діяльність, дедалі більше перевищували безпосередні потреби їх і з форми поділу праці між працівниками й організаторами перетворювалися на форму експлуатації перших другими. Зарубіжні і багато радянських дослідників застосовують для цього перерозподілу продукту по вертикалі термін «редистрибуція». Така експлуатація могла бути більш або менш завуальованою -- від традиційних відрахувань на потреби общини або племені до дарунків безпосередньо вождям. Але в кожному разі відчуження керівною верхівкою, яка уособлювала владу общини над землею і людьми, додаткового продукту в економічно самостійних общинників, що мали всі засоби виробництва, по суті було вже прафеодальною, або примітивно-феодальною, експлуатацією. Звідси починався розвиток до власне феодальних форм, пов'язаний з привласненням вождями безпосередніх прав на землю і людей на ній. Увесь цей процес порівняно добре видно, наприклад, на океанійському етнографічному матеріалі, який відображає послідовні етапи визрівання прафеодальних відносин і феодалізації. В меланезійців вожді, як правило, не діставали ніяких дарунків, але, відаючи багатствами общини, широко використовували їх для власного збагачення. У маорі Нової Зеландії вожді одержували від рядових общинників посильні дари, земельні наділи їх були більші від наділів інших общинників,, однак вони ще не зазіхали на общинні землі. На Фіджі вожді вже намагалися претендувати на земельну власність общин. На островах Тонга всю землю розглядали як власність вождів,, а прості общинники під загрозою смерті не могли змінювати своїх вождів-землевласників і виконували на їхню користь обов'язкові, хоч і не зафіксовані точно, повинності. На Таїті цей процес пішов ще далі: податі було зафіксовано. Деякі дослідники розглядають такі прафеодальні форми як особливий, так званий азіатський спосіб виробництва.

Ще один вид експлуатації породжували грабіжницькі війни. Щоб запобігти грабежам, слабші общини й племена нерідко погоджувалися сплачувати своїм сильнішим сусідам, фактична їхнім вождям, спочатку одноразову контрибуцію, а потім і більш або менш постійну данину. Так виникло данництво -- форма експлуатації, що полягала в регулярному відчужуванні переможцями додаткового продукту в колективів, яких було переможено, але які не втратили своєї попередньої економічної і соціально-потестарної структури. Данники мали власні засоби виробництва, що не належали одержувачам данини, і експлуатувалися за допомогою позаекономічного примусу, який поширювався не на окремих осіб, а на весь колектив. Як і грабіжницькі війни або контрибуції, данництво було особливим примітивним способом експлуатації, але не являло собою самостійного способу виробництва. Водночас по суті (виробництво додаткового продукту у власному господарстві працівників, позаекономічний примус) воно найближче до феодалізму, в який здебільшого й переростало під час свого дальшого розвитку. Так стояла справа, наприклад, у ранньосередньовічних слов'ян, кельтів, германців, норманнів, арабів, японців, у яких одним з джерел феодалізації було данництво. В інших випадках данництво було одним з джерел формування рабоволодіння, проте в таких його своєрідних напіврабовласницьких -- напівкріпосницьких формах, які найкраще відомі на прикладі спартанської ілотії.

Примітивне рабоволодіння, зародки феодалізму, кабальництво, данництво виникли дуже рано. Етнографія зафіксувала їх у приблизно однакових рівнем свого соціально-економічного розвитку суспільствах Меланезії, Тропічної Африки, Південної і Північної Америки, які стояли на початкових ступенях розкладу первіснообщинного ладу. Тому питання про історичний пріоритет різних форм експлуатації лишається спірним: одні дослідники вважають початковою формою рабство (С.П. толстое, Ю.І. Семенов), інші -- експлуатацію рядових общинників (І.М. Дьяконов, В.Р. Кабо), деякі -- данництво (С.О. Токарев). Це питання ще потребує додаткового вивчення, проте наявні факти дають підставу для висновку, що, хоч у різних суспільствах могли спочатку утворюватися різні форми експлуатації, вони визрівали часто паралельно й розвивалися поряд доти, доки одна з них не ставала панівною.

Важливіше інше -- різні форми експлуатації мали різні потенційні можливості. Примітивні данництво й кабальництво, хоч би як поширювалися вони під час розпаду первісного суспільства, не становили історично самостійних способів виробництва і згодом завжди перетворювалися на побічні й другорядні методи відчуження додаткового продукту. Навпаки, зародки рабоволодіння і феодалізму в своєму розвитку переростали в класичні рабовласницький і феодальний способи виробництва антагоністичного класового суспільства.

Із зростанням соціально-економічної нерівності й розвитком форм експлуатації в суспільстві почалася поляризація груп, що різнилися своїм місцем у системі виробництва й відношенням до засобів виробництва, тобто суспільних класів. Поява класів була тією межею, яка відокремлювала первіснообщинну формацію від рабовласницької або феодальної, але зароджувалися вони ще під час розпаду первісного суспільства, коли суспільство поступово розколювалося на рабовласників і рабів або феодалів і феодально залежних селян. Водночас класова диференціація поступово набувала суспільного й ідеологічного оформлення, входила в традицію, інституціювалася. Наприкінці доби розкладу первісного суспільства свобода і рабство часто вже такою мірою протистояли одне одному, що в принципі непорівнянними вважалися статуси не лише вільного і раба, а й вільнонародженого і невільнонародженого. Подібна протилежність виникала і серед вільних. Багата й впливова верхівка відособлювалася в спадкоємну знать, що претендувала на незмінну зверхність, благородство походження, особливо почесне становище, специфічні відзнаки та інші привілеї. Біднота, рядові общинники протистояли їй як безрідні, простолюд, чернь. Виникали й складніші системи, генетично пов'язані з підпорядкуванням старших і молодших ліній споріднення, родів, племен, замкнених професійних груп -- каст, але кінець кінцем усі вони зводилися до протилежності між багатою спадкоємною знаттю і більш або менш залежною від неї простою біднотою.

4.4 Становлення держави

Соціальне розшарування породжувало соціальні суперечності. Багатства й привілеї знаті потребували охорони від замахів бідняків і рабів. Традиційні родоплемінні органи, пройняті дулом первісного народовладдя, були для цього непридатні. Вони мали поступитися місцем новим формам організації влади.

Першими зародками такої організації були таємні спілки. В багатьох племен таємні спілки перетворювалися в своєму розвитку на спілки переважно багатих людей, бо для вступу до них потрібно було робити великі натуральні або грошові внески, влаштовувати учти тощо. За гроші купували й громадські ранги в спілці, а іноді, як, наприклад, подекуди в Меланезії, навіть посаду її глави. Зате таємні спілки виривали своїх членів з-під влади родової общини, захищали їхню власність ї впливове становище, тероризували всіх невдоволених. Подекуди, наприклад у країнах Західної Африки, таємні спілки майже цілком узурпували прерогативи родоплемінних органів і перетворилися на могутні міжродові й міжплемінні організації, взявши на себе функції охорони громадського порядку, суду, вирішення питань війни і миру. Значення їх тут було таке велике, що вони збереглися навіть "у ранньокласових суспільствах, становлячи один з найважливіших елементів політичної організації, яка постала вже в цих суспільствах.

Розвиток грабіжницьких воєн, що вимагав згуртування племен для наскоків і оборони, знову посилив значення племінних органів влади, але в уже відомій нам специфічній формі військової демократії, яка містить у собі зародок класової диктатури. В характері влади військового вождя на перший план виступав не освячений традиціями особистий авторитет, а реальна могутність, багатство, панування над рабами, бідняками, залежними общинниками, сила військової дружини. Його дружина, до якої поряд з однородцями й одноплемінниками могли входити особисто віддані йому чужинці, навіть дібрані раби, була приватним об'єднанням, згуртованим не родоплемінними зв'язками, а лише спільністю військово-грабіжницьких інтересів і вірністю своєму ватажкові. Спираючись на неї, вождь мав можливість порушувати звичаї племені й накидати йому свою волю. Поволі родоплемінній верхівці доводилося поступатися місцем найближчим родичам і старшим дружинникам вождя. Заінтересована в надійному захисті своєї власності, вона чинила не дуже рішучий опір новим тенденціям.

В міру переходу верховної влади від зборів озброєних воїнів до зборів воєначальників і від зборів воєначальників до верховного військового вождя з його найближчими родичами та прибічниками військова демократія переростала у військово-ієрархічне правління, позбавлене останніх залишків первісного народовладдя.

У деяких суспільствах, наприклад на багатьох островах Полінезії, військова демократія і військова ієрархія, що виросла з неї, не набули помітного розвитку. Тут давня родоплемінна знать зберегла своє панівне становище й сама зосередила в своїх руках усю владу, поступово відібравши її у народу. В інших суспільствах, наприклад подекуди в Мезоамериці, влада могла зосередитися в руках жрецької верхівки, набути теократичних рис. Отже, конкретні механізми становлення державності могли бути різні, але за будь-яких конкретних умов суть цього процесу полягала в тому, що органи влади дедалі більше відривалися од родоплемінної організації і ставали самостійними органами панування і гноблення, спрямованими проти власного народу.

З виникненням відкритої класової диктатури завершилося становлення державного, або політичного, устрою. Його важливою ознакою була поява особливої, що не збігається безпосередньо з населенням, відокремленої від нього суспільної, або публічної, влади, яка має апарат примусу. Найчастіше це були докорінно трансформовані органи військової олігархії. Вождь, військовий ватажок або жрець великого союзу племен перетворювався на правителя -- князя, короля, царя тощо, його близькі ставали радниками й намісниками. Дружина перетворювалася на військо, з допомогою якого держава здійснювала свої основні функції: придушення опору експлуатованих мас і ведення воєн. Особливим органом державної влади ставав суд з його неминучим придатком -- в'язницями; судочинство провадили і сам правитель, і його помічники та намісники. Ще одну підойму державної влади, призначену для ідеологічного впливу на маси, становили органи класове трансформованого релігійного культу.

Іншою важливою ознакою державного устрою був поділ населення не за родоплемінним, а за територіальним принципом. Виникли округи, волості і т. д., які не збігалися з колишніми родоплемінними одиницями, хоча ще іноді й зберігали їхні назви. Це було кінцевим результатом і оформленням давнього процесу переходу від кровноспоріднених зв'язків до сусідських. Разом з тим запровадження територіального поділу ослабляло залишки родоплемінної солідарності і впливу родоплемінної знаті. Щоправда, спершу поділ населення за територіальною ознакою був неповний і непослідовний: так, згідно з ранньосередньовічними «варварськими» узаконеннями, кожну людину судили за її племінним правом. У деяких суспільствах, переважно в Тропічній Африці, і після появи держави в основному зберігся родоплемінний поділ підданих. Та в цілому політичний і територіальний устрій такою мірою взаємопов'язані, що багато дослідників розглядають територіальний поділ як критерій виникнення державності.

Висновки

Виникнення держави було результатом непримиренних класових суперечностей і кінцевим актом становлення класового суспільства.

Виникнення держави було й тією межею, яка відокремлювала первісну сусідську, або протоселянську, общину від власне сусідської, або селянської. Перша, хоч і входила в плем'я або в союз племен, але ще тією чи іншою мірою лишалася соціальним організмом, тобто відносно самостійною одиницею соціального розвитку. З виникненням держави таким соціальним організмом стала сама держава, а община перетворилася на суборганізм, що мав самоврядування під егідою верховної політичної влади. Первісна сусідська і сусідська общини відрізнялися й економічно: для однієї характерна групова, для другої -- приватна власність домогосподарства. Проте переростання однієї форми власності в іншу зовні було менш помітне, ніж перетворення потестарної організації на політичну, і це збільшує значення виникнення держави як критерію суспільного розвитку.

У процесі становлення держави йшло розщеплення первісної мононорматики на право, тобто сукупність норм, які виражають волю панівного класу й забезпечені примусовою силою держави, і мораль, тобто сукупність норм, забезпечених лише силою громадської думки. Право, навіть і в процесі становлення, в кожному суспільстві єдине; мораль різна в різних суспільних верствах або класах.

У процесі поділу суспільства на класи панівна верхівка відібрала найвигідніші для неї норми і, видозмінивши ці норми відповідно до своїх потреб, забезпечила їх силою державного примусу. Це були насамперед норми, що захищали власність та привілеї знаті.

Так, якщо раніше в разі крадіжки велике значення надавалося тому, хто вчинив злочин -- однородець чи чужинець, і однородця звичайно лише примушували повернути вкрадене, то тепер будь-який замах на власність тягнув за собою покарання, а замах на власність знаті карали особливо жорстоко. За нього брали багаторазове відшкодування, калічили, вбивали, обертали в рабство. Найтяжчий у минулому злочин -- порушення екзогамних заборон -- перестав бути злочином, натомість порушення станово-кастових шлюбних заборон тепер іноді суворо каралося. У разі побиття, скалічення, вбивства першорядного значення тепер набувало питання не про родоплемінну, а про соціальну належність сторін.

Початкове право складалося переважно з санкціонованих державою мононорм, або звичаїв епохи розпаду первісного суспільства. Тому воно дістало назву звичаєвого права. Іноді звичаєвим правом називають і самі звичаї цієї епохи або навіть ще ширше -- соціальні норми первісного суспільства взагалі, але це неточно, бо права в точному розумінні цього слова не могло бути там, де ще не було держави. В інших випадках звичаєвим правом називають уже санкціоноване державою, але ще не записане, не кодифіковане, так зване неписане право. Це також не зовсім точно, бо визначальною ознакою є не форма існування, а класове зумовлений і державно-примусовий характер права.

Література

1. Енгельс Ф. Походження сім'ї, приватної власності і держави.-- Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 21.

2. Аверкиева Ю.П. Разложение родовой общины и формирование раннеклассовых отношений - М., 1961.

3. Возникновение человеческого общества.Л., 1977.

4. Ефименко П.П. Первобытное общество. К. 1973.

5. Маркарян Э.С. О генезисе человеческой деятельности и культуры. Ереван, 1973.

6. Массон В.М. Экономика и социальный строй древних обществ. Л., 1976.

7. Морган Л.Г. Древнее общество. Пер. с англ. Л., 1974.

8. Первобытная периферия классовых обществ до начала Великих географических открытий. Проблемы исторических контактов. М., 1978.

9. Первобытное общество. Основные проблемы развития. М., 1974.

10. Становление классов и государства. М., 1976.

11. Толстое С.Я. Военная демократия и проблема «генетической революции».-М.1975

12. Чайлд Г.У истоков европейской цивилизации. Перс англ. М., 1972.

Размещено на http://www.allbest.ru/