Археологія України

Стоянки ашельської культури у Вірменії і Абхазії, Південній Осетії та в Україні. Ашель та мустьє на території України. Перехід від привласнюючих до відтворюючих форм господарства. Утворення Трипільської культури. Залізний вік, передскіфський період.

Рубрика История и исторические личности
Вид реферат
Язык украинский
Дата добавления 21.04.2015
Размер файла 3,1 M

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

За час розвитку археологічної науки зусиллями вчених багатьох країн вироблено загальну періодизацію пам'яток археології. У кожному великому районі Європи вона, однак, має деякі відмінності, особливо щодо пізніх археологічних періодів.

Археологічні знахідки на території України йдуть за своїм минулим в дуже давнє минуле. Завданням цього реферату-альбому є розказати та показати історію людства на території нашої держави з давніх часів до початку цивілізаційних процесів на Чорноморському узбережжі.

Для території України вже більш-менш усталеною є така загальна археологічна періодизація:

I. Кам'яний вік:

палеоліт -- від появи людини до 10 тис. років тому;

мезоліт -- IX-V тисячоліття до н.е.;

неоліт -- VI--ІV тисячоліття до н.е.

II. Мідно-бронзовий вік:

енеоліт (мідний вік) -- IV--III тисячоліття до н.е.;

бронзовий вік -- II -- початок І тисячоліття до н.е.

III. Ранній залізний вік -- скіфо-сарматська епоха й античність:

передскіфський період -- ІХ-УІІ ст. до н.е.;

скіфський період -- VII--III ст. до н.е.;

сарматський період -- III ст. до н.е. -- III ст. н.е.;

антична епоха у Причорномор'ї -- VII ст. до н.е. -- IV ст. н.е.

Палеоліт

Історія нашого народу невичерпна. Людина еволюціонувала безліч часів, від пітекантропа до хомосапіенса, пройшла величезний відрізок часу, щоб досягнути найвищого рівня розвитку. Та найзагадковішим, через малу кількість археологічних знахідок, вважається палеоліт.

Перші люди на території сучасної України з'явилися в епоху раннього палеоліту, так звану ашельську добу, понад 900--800 тисяч років тому.

Ашемльська культумра -- культура ранньої стадії палеоліту. Назва походить від Сент-Ашель, передмістя Ам'єна на р. Соммі у північній Франції, де були виявлені кам'яні рубила овальної, круглої та витягнутої форм, а також дрібні знаряддя з крем'яних відщепів. Носіями Ашельської культури були різні археоантропи (сінантроп, гейдельберзька людина та ін.). Вони жили первісним стадом у печерах та захищених місцях річкових долин, займались збиральництвом, полюванням, користувались вогнем. Ашельська культура поширена у Східній і Західній Європі, трапляються знахідки в Азії та Африці.

Стоянки ашельської культури виявлені у Вірменії і Абхазії, Південній Осетії та в Україні. В Україні найбільш відома печерна стоянка Кіїк-Коба.

Заселення відбувалося з заходу на схід, кількаразовими хвилями, і тривало до 100 тисяч років тому. У середньому палеоліті, у так звану мустьєрську добу, що тривала 100--35 тисяч років тому, територію Українизаймали неандертальці. Антропогенез проходив в умовах періодичних зледенінь: гюнцького, міндельського, ріського і вюрмського, які формували природні зони України: тундру,лісостеп і степ.

Люди сучасного типу -- Homo sapiens, або кроманьйонці, сформувалися у період верхнього палеоліту, понад 40--35 тисяч років тому. На теренах України мешкали представники європеоїдної раси, які витіснили неандертальців. Кроманьйонці мали примітивну родову організацію і були суспільством мисливців-збирачів. Археологи знайшли близько 800 пам'яток цих людей в Україні і виділяють їх у закарпатську, дністровську, волинську, середньодніпровську та степову групи. Серед них особливо виділяють природний останець Кам'яна Могила, який став культовим центром кроманьйонців степової зони.

Понад 10 тисяч років тому відбувся перехід від палеоліту до мезоліту, який збігся з таненням льодовика та початком нової геологічної доби -- голоцену. Загальне потепління сприяло збільшенню кількості населення. Проте криза привласнювального мезолітичного господарства поступово змусила людей приступити до відтворювальних форм: рільництва і скотарства. Це сприяло винаходу кераміки. Настала нова доба неоліту, яка тривала протягом 6--4 тисячоліть до н. е. Стабілізувався ландшафтний поділ України на лісову, лісостепову і степову зони, утворився гумусний покрив землі. Неолітичні культури України формувалися під впливом досягнень осередків Близького Сходу, які імпортувалися переважно через Балканський півострів і Подунав'я.

1. Ранній палеоліт припадає у часи від 1 млн. р. до н. е. до 150 тис .р. до н. е. Представники цієї доби були архантропами (інакше їх називають прадавні люди або пралюди). Вони з'явилися на території сучасної Європи близько 1 млн. років тому за гюнцького похолодання, коли теплий клімат змінився на помірний і прохолодний. Згодом пралюди перейшли до Східної Європи. Заселення України здійснювалося з півдня Центральної Європи через Балкани, а також можливо і через Кавказ та із Західної Європи. Поодинокі пам'ятники архантропів виявлено в Закарпатті, Наддністрянщині, Житомирщині, а також на Дніпрі, в Криму й Приазов'ї.

У селі Королеве (у Виноградівському районі на Закарпатті) було досліджено найдавнішу стоянку (стоянка - місце тимчасового проживання людей кам'яного віку) в Україні. Близько 800 тис. р. до н. е. тут проживали первісні люди. У глибині 12 метрів лежало 15 культурних пластів палеонтолічної доби біля річки Тіса (с. Королеве). Первісні люди проживали також на березі р. Дністра біля сучасного с.Лука-Врублівецька Кам'янець-Подільскогорайону Хмельницької області. До перших стоянок первісних людей на території України належать також стоянка біля сучасного міста Амвросіївка Донецької області, стоянка Кіїк-Коба в Південному Криму.

2. У 150 тис. до н. е. - 40 тис. до н. е. існував так званий середній палеоліт. Близько 150 тис. років тому еволюція призвела до поступового виникнення нового типу людини - неандертальця (ця умовна назва походить від назви місця, де вперше в 1856 р. знайшли рештки такої людини, - в долині річки Неандер у Німеччині). Неандертальці-чоловіки мали зріст в середньому 160 сантиметрів, були кремезними, з широкими грудьми, фізично дуже сильними. У них був більший ніж у попередників череп, більший об'єм мозку, у пізніх неандертальців на нижній щелепі намічався підборідний виступ.

Здебільше неандертальці жили в печерах. Величезну роль в їхньому житті відігравав вогонь. Неандертальці колективно полювали на бізонів, мамонтів, південних слонів, оленів, диких коней. Найпоширенішими знаряддями неандертальців були гостроконечники та скребла. На території України виявлено чимало стоянок неандертальців - до 200. Особливо багато їх досліджено. в печерах гірського Криму. Відомі неандертальські стоянки на Закарпатті, у Подністров'ї, на Житомирщині тощо.

3. 40 тис. до н. е. -Х тис. до н. е. - часи пізнього палеоліту. Близько 40 тис. років тому з'явився сучасний тип людини, який дістав назву «гомо сапієнс» («людина розумна»), або кроманьйонця (за назвою грота Кро-Маньйон у Франції, де вперше знайшли кістяки цього типу). За багатьма ознаками - випрямленому положенню тіла, будові рук і ніг, об'єму головного мозку, будові мовного апарату тощо - кроманьйонець був таким, як і сучасна людина. На основі кроманьйонців виникла європеоїдна раса.

Кроманьйонці вже об'єднувалися в племена, які успішно могли полювати на великих звірів. Саме в пізній палеоліт максимального розвитку досягають полювання і рибальство, того ж часу намітився поступовий перехід до одомашнення тварин. Люди навчилися робити до 80 видів знарядь праці. Зимові житла будувалися з кісток і бивнів мамонтів, шерстистих носорогів, оленячих рогів, дерев'яних брусків, покривалися шкурами.

На території України досліджено кількасот стоянок, віднесених до часів пізнього палеоліту. Найвідоміші з них розташовані в селах Мізін на Чернігівщині, Добраничівці на Київщині. Знаною є й Кирилівська стоянка в Києві.

Ашемльська культумра -- культура ранньої стадії палеоліту. Назва походить від Сент-Ашель, передмістя Ам'єна на р. Соммі у північній Франції, де були виявлені кам'яні рубила овальної, круглої та витягнутої форм, а також дрібні знаряддя з крем'яних відщепів. Носіями Ашельської культури були різні археоантропи (сінантроп, гейдельберзька людина та ін.). Вони жили первісним стадом у печерах та захищених місцях річкових долин, займались збиральництвом, полюванням, користувались вогнем. Ашельська культура поширена у Східній і Західній Європі, трапляються знахідки в Азії та Африці.

Стоянки ашельської культури виявлені у Вірменії і Абхазії, Південній Осетії та в Україні. В Україні найбільш відома печерна стоянка Кіїк-Коба.

Ашель та мустьє на території України

Ашельські рубила з Житомирської стоянки, виготовлені з вулканічної породи андезиту галькові знаряддя -- чопери, примітивні ручні рубила, скребла Королевська стоянка.

Мезоліт

Мезолімт (грец. мЭупт - середній і лЯипт - камінь), Середня кам'яна доба - епоха кам'яної доби (12,000-7,000 до РХ), що була перехідною між палеолітом і неолітом. Також, деколи вживається назва епіпалеоліт.

Були поширені лук і стріли. Суспільний лад - материнський рід. У мезолітичних стоянках Криму знайдено кістки собаки та свині, яких почали приручати. З'явилися перші навички у виготовленні глиняного посуду. Для поховань часів мезоліту характерним був обряд трупопокладення у стані випростаному на спині або в скорченому на боці. Виникла криза мисливського господарства, постала необхідність пошуку та впровадження відтворювальних форм господарства - скотарства та землеробства.

Мезоліт (X-VI тис. до н.е.) є яскравим доказом сильного впливу географічного середовища на життя й еволюцію людства. Закінчується льодовиковий період: тепліє клімат, оновлюється рослинність, міняється фауна. Стали непотрібними великі громадські об'єднання, їх зміняють невеликі колективи мисливців. До цього часу відноситься чудовий технічний винахід - лук і стріли. Велика кількість водних просторів після розтанення льодовиків привела до широкого поширення рибальства. Міняється і характер збиральнитства, його основою стає збір диких злаків. Як матеріал для виготовлення знарядь широко використовується кістка. З'являється нова, більш ефективна, так звана мікролітична техніка обробки каменю: виготовлення кременевих пластин-вкладишів невеликого розміру - мікролітів. Наприклад, основу серпа робили з кістки, а лезо складали мікроліти. Ймовірно, в мезоліті люди освоїли плавання на колодах і плотах. Починається приручення тварин: першою прирученою твариною була собака.

Загальний характер образотворчого мистецтва порівняно з попереднім етапом зберігається, однак на відміну від палеоліту в мезолітичних розписах очолюче положення починає займати людина, її дії. Тепер художник прагне передати не стільки зовнішню сторону, скільки внутрішнє значення що відбувається. Зображення менш реалістичне, що говорить про нові задачі, які вирішувало мистецтво. Головна увага тепер зосереджена на сюжеті, динаміці що відбувається (полювання, танець).

Неоліт

У кінці шостого тисячоліття до н.е. відбувався перехід до якісно нового етапу в розвитку суспільства -- неоліту (нового кам'яного віку).

Вдосконалення методів полювання, підвищення ефективності мисливської зброї; збільшення кількості населення і його густоти спричинили порушення екологічної рівноваги, що виявилося в нестачі дичини.

Первісне суспільство стало перед необхідністю переходу до принципово нових методів отримання продуктів харчування, а саме доземлеробства і скотарства, які є основою відтворювальної форми господарства. Саме в цьому і полягає історичний зміст неолітичної епохи.

Перші прояви нових форм господарства, зокрема при­ручення тварин, належать ще до мезолітичної епохи. Слідом за собакою були одомашнені вівця і коза, потім -- свиня, бик.

Перші приручені тварини з'явилися в Криму, Подністров'ї і Степовому Подніпров'ї ще у докерамічному періоді. У сьомому-шостому тисячоліттях до н.е. свиней і биків розводять уже племена бугодністровської, сурської і дніпродонецької неолітичних культур.

Процес переходу від привласнюючих (мисливства, ри­бальства, збиральництва) до відтворюючих (скотарства і землеробства) форм господарства названо неолітичною революцією.

Вивчення неолітичних пам'яток на території України (700 поселень і 20 могильників) дає змогу скласти уявлен­ня про розвиток неолітичних суспільств. їх можна поділи­ти на дві групи культур: прийшлих племен (Кріш, альфельдська, культура лінійно-стрічкової кераміки) і автох­тонного походження (буго-дністровська, сурська, дніпро-донецька та ямково-гребінцевої кераміки).

Землеробством в основному займалися племена, які з'явилися на території України в результаті міграцій з сусідніх земель. Вони проживали на Волині, Поділлі і Закарпатті. Вирощували кілька видів пшениці, ячмінь, просо, вику. Розводили овець, кіз, свиней, велику рогату худобу. Мисливство відігравало незначну роль. Землю обробляли мотиками. Зібране серпами зерно розтирали на борошно зернотерками. Племена автохтонного походження склалися в основному на пізньомезолітичній основі, тому їхнє господарське життя характеризувалося переважанням впродовж усієї епохи мисливсько-рибальського способу господарювання. Носії культури ямково-гребінцевої кераміки взагалі не знали землеробства і скотарства.

Так, багаті дичиною лісові райони України сприяли розвитку мисливства. Густа ракова мережа, багаті запаси риби сприяли рибальству. Неолітичні рибалки розташовували свої стоянки на низьких місцях по берегах річок, озер, морів та на піщаних дюнах і островах. Рибу ловили кістяними гачками, сітками, плетеними з лози вершами, вбивали гарпунами, влаштовували заколи і загорожі. У цей період люди навчилися будувати човни і використовували їх у рибальстві. Човни видовбували з колод кам'яними сокирами і долотами. Внутрішню частину човнів спочатку випалювали, а потім зачищали.

Неолітичні племена відзначалися антропологічними ознаками. Так, люди прийшлих племен були представниками середземноморської раси, мали низький зріст і вузьке обличчя, а носії культур автохтонного походження належали до пізньокроманьйської раси і були досить високи­ми на зріст, кремезними, широколицими.

Епоха неоліту характеризується значним вдосконаленням знарядь праці, техніки їх виготовлення. Поширюється шліфування знарядь з кристалічних і шаруватих порід каменю (граніт, діорит, сланець, гнейс тощо), а також деяких кремінних виробів. Спочатку виробляли заготовки, а потім обробляли їх на гранітних або пісковикових шліфувальних плитах, застосовуючи дрібний пісок і воду. Таким способом виготовляли сокири, молоти, долота, тесла та ін. Існували навіть своєрідні шліфувальні майстерні.

Виникли пиляння та свердління каменю. Пиляння застосовували під час виготовлення заготовок для знарядь з м'яких порід каменю, що не піддавалися оббиванню. Для пиляння використовували великі зазубрені кремінні пластини-пилки, кістяні інструменти і навіть міцну мотузку. У місце розпилювання підсипали дрібного мокрого піску. Свердлили отвори в сокирах і молотах для їх закріплен­ня на дерев'яних рукоятках. Для цього використовували дерев'яні стрижні (наприклад, з бузини), трубчасті кістки тварин. У місця свердління також підсипали дрібного мокрого піску.

В епоху неоліту широко використовували відтискну (плоску) ретуш, якою вкривали поверхню наконечників списів і стріл з обох боків. Багато знарядь праці, побутових і культових виробів та прикрас виготовляли з кісток і рогів тварин. Особливо це характерно для племен сурської культури. Це кинджа­ли, гачки, наконечники стріл, гарпуни. Інші племена виготовляли кістяні серпи з кремінними вкладишами-пластинками, мотики, шила, голки, підвіски, нашивні пластинки та одяг тощо.

Значним досягненням людей в епоху пізнього неоліту було винайдення примітивного ткацтва з рослинних волокон і вовни. До того мало місце ручне плетіння.

Одним з найважливіших технічних і загальнокультурних досягнень було виготовлення глиняного посуду. Як вважають дослідники, глиняний посуд виник з обмазування глиною посудин, сплетених з лози. Такий посуд міг потрапляти у вогонь. При цьому лоза згоряла, а глина об­палювалася і ставала дуже міцною. Згодом посуд стали виготовляти з самої глини. Його ліпили руками з глиняних качалок у джгутовий спосіб. Щоб глина не розстріскувалася під час висихання, до неї додавали траву, полову, пісок, товчені черепашки річкових молюсків. Глиняний по­суд виготовляли в основному жінки. Виліплені посудини обпалювали на відкритих вогнищах. Випал був нерівномірний, а колір стінок -- строкатий. Посуд різнився розмірами і призначенням.

У неоліті певного розвитку набули релігійні вірування, зокрема тотемізм і магія, особливо мисливська. Змінився поховальний обряд. Померлих клали у могильники у випростаному стані на спину, зверху густо посипали червоною вохрою, що свідчило про поклоніння давніх людей вогню, теплу, сонцю. Поховання супроводжували багатим інвентарем.

Господарська діяльність та релігійні вірування і уявлення (зокрема, магічні) людей епохи неоліту знаходили відображення у творах мистецтва. Люди зображали сцени полювання, рибальства і скотарства. Значну кількість зображень даної епохи виявлено на пісковикових плитах вже згадуваної Кам'яної Могили (зображення тварин і сцен полювання на них, рибальських сіток, верш, загородок, риб, проколотих гарпунами, тощо). Різноманітні зображення, переважно лінійні, зустрічаються на знаряддях праці -- кістяних гарпунах та наконечниках списів.

Енеоліт

Якісно новим періодом розвитку первісного суспільства став мідно-кам'яний вік (енеоліт), який у межах України датується IV-- III тис. до Н. X. У цей час з'являються перші металеві вироби -- мідні та золоті. Основними заняттями населення стають землеробство і скотарство. Зароджується орне землеробство з використанням тяглової сили бика. Було винайдено колесо, а відтак з'явився колісний транспорт.

Розвиток землеробства, скотарства, ремесла та обміну привів до значних змін у стародавньому суспільстві. Виконувати тяжкі фізичні роботи міг переважно чоловік. Тому головна роль у сім'ї переходить від матері до батька, родинні зв'язки почали вестися по батьківській лінії. Замість матріархату поступово утверджується патріархат. Родова організація змінюється сусідською общиною. Господарською основою стала патріархальна сім'я, що складалася з кількох поколінь родичів по батьківській лінії.

Серед енеолітичних племен на території сучасної України провідне місце посідали хліборобські племена Трипільської культури. Поширена на території від Верхньої Наддністрянщини і Південної Волині до Середньої Наддніпрянщини і Причорномор'я ця культура досягла найвищого розвитку впродовж IV--III тис. до Н. X. (відомий український дослідник М. Відейко, відповідно до даних радіовуглецевих аналізів, датує перший етап трипільської цивілізації 5400--4600pp. до Н. X.). Вона була вершиною розвою енеолітичних землеробських спільнот у Європі, мало чим поступаючись раннім цивілізаціям Стародавнього Сходу V--IV тис. до Н. X. Назву отримала від дослідженого наприкінці XIX ст. українським археологом В. Хвойкою поселення поблизу с. Трипілля на Київщині.

Утворилася Трипільська культура на основі давніших автохтонних (з грец. -- місцевих, корінних) культур та неолітичних культур Балкано-Дунайського регіону і несла в собі традиції перших землеробських протоцивілізації Близького Сходу та Південної Європи. В Україні виявлено понад тисячу пам'яток Трипільської культури. Вони згруповані у трьох районах: найбільше в Середній Наддністрянщині, Надпрутті та Надбужжі, менше у Наддніпрянщині.

Трипільська культура

Племена Трипільської культури жили у поселеннях, забудованих дерев'яно-глинобитними наземними спорудами, розташованими переважно одним чи кількома концентричними колами. В основному це були родові або племінні тривалі поселення, що нараховували кілька десятків садиб. Будівлі мали форму чотирикутника правильної форми. У землю вбивали дубові стовпи, між якими плели стіни з хмизу, котрий вимащували глиною, зверху накривали соломою чи очеретом. Дах був двосхилий, з отвором для диму, долівку мазали глиною, посеред хати стояла велика піч, біля якої розташовували лежанки з випаленої глини. Стіни і піч іноді розмальовували.

Відомі також поселення-гіганти площею від 150 до 450 га, які налічували понад 2 тис. жител. Тут уже існувала квартальна забудова, багато будинків споруджували дво- і навіть триповерховими. Фактично, це давні протоміста зі значною кількістю мешканців, яка подекуди сягала 16--20тис. осіб. У них зосереджувалося економічне життя, вони були адміністративними, військовими, ідеологічними осередками.

На думку дослідників, трипільські поселення існували лише 50--80 років, а потім їх спалювали у зв'язку з утратою родючості ґрунтів та вирубкою навколишніх лісів для потреб будівництва та надрова. Тому доводилося вишукувати іншу, ще ніким не зайняту, ділянку лісостепу й розпочинати все спочатку.

В основі суспільного устрою трипільських племен лежали матріархальні, а згодом і патріархальні родові відносини. Основною ланкою трипільського суспільства була невелика сім'я. Сім'ї об'єднувалися в роди, кілька родів складали плем'я, група племен утворювала міжплемінні об'єднання, що мали свої етнографічні особливості. За різними підрахунками, чисельність населення трипільської культури на території сучасної України впродовж IV тис. до Н. X. становила від 0,4 до 2 млн осіб.

Основним заняттям трипільців було землеробство. Сіяли ячмінь, просо, пшеницю, вирощували садово-городні культури. Ріллю спушували дерев'яною мотикою з кам'яним чи кістяним наконечником, пізніше -- ралом. Під час археологічних розкопок трипільських поселень знаходили дерев'яні і кістяні серпи із крем'яною вкладкою та кам'яні зернотертки, на яких терли зерно на борошно.

Певного рівня досягло тваринництво. Трипільці розводили переважно велику й дрібну рогату худобу, свиней та частково коней. Як тяглову силу використовували биків, якими орали поля, їх запрягали у візки, можливо сани.

Ямна Культура

Назва походить від поховань у ямах під курганними насипами, в яких були поховані члени одного роду. Померлих ховали в скорченому положенні на спині або на боці й посипали червоною вохрою; при померлих клали посуд з їжею (переважно горщики яйцевидної форми), кам'яне (рідше мідне) знаряддя і зброю. Поселення ямної культури бували деколи укріплені; житла переважно наземні, основним заняттям населення було скотарство, зачатки хліборобства, мисливство і рибальство. Знайдено залишки возів, до яких запрягали волів, як також скульптури зі схематичними зображеннями людських постатей.

Племена ямної культури мали високу як на той час суспільну організацію патріархального типу. Матеріали курганних могильників, де основним (центральним) було поховання чоловіка -- глави сім'ї, патріарха (над його похованням нерідко насипали курган), підтверджують провідне місце чоловіків у житті племен ямної культури. В той же час поховання ямної культури ще не дають достатніх матеріалів, які б засвідчили наявність майнової диференціації у цих племен. Тільки деякі знахідки, що можуть розглядатися як символ влади племінних вождів (булави, кинджали і особливо скіпетри), вказують на виділення з загальної племінної маси панівної верхівки.

В ідеології племен ямної культури помітне місце посідав культ предків. Померлих вони ховали під курганами, спорудження яких вимагало зусиль великого колективу. Деякі дослідники вважають, що кургани степової смуги України слід розглядати як складні архітектурні споруди. Курган -- це ще й священне місце. На вершинах деяких курганів споруджували святилища, що свідчить про ускладнення ідеологічних уявлень у степових скотарських племен. Для поховання викопували глибокі ями, на дно клали померлого у скорченому положенні й засипали вохрою. Червоний колір вохри -- колір сонця, вогню і крові -- символізував життя, світло, очищення. Поховальні ями здебільшого перекривали дерев'яним накатом та очеретом. Залежно від місцевих традицій спостерігаються особливості як у будівництві поховальних споруд, так і в поховальному ритуалі. Зокрема, у ямних племен, що жили на Сіверському Дінці, був поширений звичай обпалювати дерев'яні колоди, що пов'язано з культом очисної сили вогню. Племена Степового Подніпров'я, Приазов'я та Криму для будівництва поховальних споруд -- кромлехів і перекриття поховальних ям широко застосовували камінь. Під насипом кургану знаходилося кілька поховань, з яких основним було поховання чоловіка.

З племенами ямної культури пов'язують монументальну скульптуру -- антропоморфні стели, перші пам'ятники людині. Кам'яні стели мають велике значення для вивчення історії релігії і вірувань. Деякі дослідники вбачають у них надгробники, на яких у грубій формі зафіксовані риси померлих родичів, інші вважають, що це вожді або ідоли, і пов'язують їх появу зі зміцненням влади патріархального предка, якому надавали рис божества. Але в усіх випадках антропоморфні стели виражають ідею звеличення людини. Провідна роль скотарства в господарстві ямних племен зумовила виникнення відповідних культів. Зокрема, у них, як і в багатьох стародавніх народів світу, священною твариною вважався бик. Так, в одному з курганів поблизу Красноперекопська над перекриттям поховальної ями виявлено черепи 12 биків, а в похованні недалеко від Сімферополя -- кам'яне навершя у вигляді стилізованої голови бика. Крім того, у племен ямної культури існував культ сонця, вогню. Їх творчість відтворена в орнаментації посуду, а знахідки флейт розкривають одну із сторін духовного життя ямних племен -- світ музики.

Бронзовий вік

Бронзовий вік (28-10 ст. до н.е.) розпочався на території України, коли на ній проживали племена ямної, кеміобинської, пізньотрипільської культур, а також культури кулястих амфор на Волині і Поділлі. Ямні племена на початку епохи бронзи населяли степ і лісостеп від Дону до Дунаю і стали основою для формування населення катакомбної культури. Хронологічно катакомбна культура, що розвивається в першій половині ІІ тисячоліття до н.е., йде безпосередньо за ямною, хоча деякий час катакомбні племена співіснували з пізньоямним населенням.

Пізньотрипільські племена, що відносяться до ранньобронзового віку, проживали на Волині, де їхня матеріальна культура представлена пам'ятками, розкопаними в селі Городське (Житомирщина), у Причорномор'ї - на території сучасної Одеси (досліджені пам'ятки усатівського типу), у Подністров'ї і Київському Подніпров'ї. У Софіївці на Дніпрі (південніше Києва) розкопано великий могильник, де в глиняних урнах або в неглибоких ямках, викопаних у піску, було знайдено обпалені кістки, що свідчить про існування обряду трупоспалення. Могильники, подібні до Софіївського, розкопані на Червоному хуторі (нині територія Києва) та біля с.Чернин на Дніпрі (північніше Києва).

У бронзовому віці триває поглиблення суспільного поділу праці. У степових племен посилюється роль кочового скотарства. Первісні пастухи поступово освоюють усі пасовиська, у тому числі і на плато, які розміщені досить далеко від долин великих рік. Люди в цей час, мабуть, уже оволоділи технікою спорудження криниць-колодязів. А лісостепові племена займалися землеробством, яке набуло поширення орного в зв'язку з опануванням більш досконалих знарядь, виготовлених з бронзи. Поряд з кількома сортами пшениці, ячменю, культивувалися також льон, коноплі, горох, сочевиця. Розвивається садівництво. На розкопках виявлено кісточки вишні, сливи-угорки, насіння ріпи, цибулі, часнику та маку.

Зі зростанням продуктивності праці створилися умови для посилення майнової нерівності. Про це красномовно свідчать виявлені скарби дорогоцінностей і перші багаті поховання. Один такий скарб знайдено у 1912 р. поблизу с. Бородино Бессарабської губернії (тепер в Одеській області). Він містив 11 цілих і 6 фрагментованих предметів: два срібні вістря до списів, втулку від третього, срібний кинджал і чотири шпильки з ромбічною головкою, бронзові платівки від облямівки дерев'яної чаші, чотири кам'яних сокири-молоти і уламки п'ятої, три булави з нефриту, змійовика і алебастру. Частина срібних речей має позолоту. Кам'яні вироби гарної, досконалої форми, відполіровані до блиску. Такі речі в ті часи становили, безперечно, велику цінність. Цей скарб датується серединою II тисячоліття до н.е.

У бронзовому віці посилюється роль батьківського права в роді, що завершується встановленням патріархальних відносин. Доказами посилення влади чоловіка -- патріарха в сім'ї і роді -- є парні поховання чоловіка і жінки катакомбної культури, де засвідчено сліди насильницького умертвіння жінки. За бронзового віку почали частіше споруджувати малі за площею житла, де могла мешкати лише одна сім'я. Цей факт свідчить, напевно, про подальший процес виділення парної сім'ї в роді.

В бронзовому віці збільшується рухливість населення. Це час пересування і змішування племен, особливо в степових районах. Згадувана катакомбна культура змінила ямну в Північному Причорномор'ї, Приазов'ї та на значній території Лівобережної України, а на Сіверському Дінці і в Подніпров'ї в другій половині ІІ тис. до н.е її змінила так звана зрубна культура, яка поширилася на величезний степовий простір від річки Урал до Дністра.

Бронзовий вік характеризується також багатьма військовими походами, в яких вирішальну роль зіграли скотарські племена під проводом своєї військової аристократії, що воювала на бойових колісницях, винайдених, як доводять, арійськими племенами мідно-бронзового віку. Могили воїнів-колісничих вражають величчю поховальних споруд та багатством речового супроводу. Племена катакомбної культури і культури багатопружкової кераміки першими оволоділи мистецтвом ведення бою на запряжених кіньми легких колісницях.

Показником доби стають контакти аріських племен Північного Причорномор'я і Приазов'я з Крито-Мінойським світом, започатковані під час воєнних походів степовиків на Балкани. Цікаво, що науковці порівнюють рівень розвитку сабатинівської культури з рівнем Мікенської Греції, але не всі припускають існування в них одних витоків, а у населення - одних предків. Численні поселення сабатинівців доходили до узбережжя Чорного моря, а розвинута металургія бронзи і поширення в них зброї засвідчують войовничу вдачу носіїв цієї культури. В 15-13 ст. до н.е. вони разом з населенням культури Ноа взяли участь у походах так званих “народів моря” на Східне Середземномор'я та в Єгипет і, розселяючись, могли досягти сучасної Сардинії.

Бронзовий вік - це також час виникнення великих етнокультурних утворенень. Наприклад, племена тшинецької і комарівської культур, що прийшли на зміну культурам шнурової кераміки в середині ІІ тис. до н.е., є прямими предками слов'ян, а арійські племена зрубної культури Лівобережжя дали історії знаменитих кімерійців - етнос, який став першим на території України, що згадується в писемному джерелі -“Одісеї” Гомера.

Якщо кіммерійці населяли степові простори України, то чорноліська культура належала їхнім сучасникам - лісостеповим землеробським племенам Дністро-Дніпровського межиріччя.

розкопки м. Лісаковск Житло.

Поховання.

Ранній залізний вік

Ранній залізний вік - один із періодів розвитку людства за археологічною періодизацією. Відзначається розселенням індоєвропейців, технологічним переламом у виготовленні знарядь праці і зброї, виникненням перших державних утворень, періодом існування найяскравіших кочових утворень. На території України ця доба припадає на І тис. до н.е. - початок І тис. н.е. і хронологічно відповідає кіммерійському, скіфському та сарматському добам історії.

Залізна доба розпочалася в Україні в самому кінці ІІ або ж на початку І тисячоліття до нашої ери. Формально прийнятими хронологічними рамками раннього залізного віку у Східній Європі вважається поширення залізних виробів з початку І тисячоліття до нашої ери і до середньовіччя -- як правило, до 375 року. В цей рік гунами був розгромлений готський союз у Північному Причорномор'ї. Найбільш проблемними питаннями у вивченні “раннього залізного віку” залишаються саме поняття цього періоду і визначення його початку на різних територіях. На території України ознаки раннього залізного віку з'явилися з утвердженням нової економічної ситуації: коли приселищне тваринництво у Лісостепу та Поліссі перетворилося на придомне й виникло стійлове утримання худоби, а в Степу -- кочове скотарство. Домінуючою галуззю Лісостепу та Полісся стало орне землеробство, що базувалося на залізних знаряддях (сокира, рало). Саме тоді зросла продуктивність сільського господарства і з'явилися надлишки продуктів, відбувалося їх нагромадження. Утвердилися не лише соціальна, а й майнова нерівність. Відбувся новий суспільний поділ праці: громадське ремесло відокремилося від сільського господарства і стало самостійним видом господарської діяльності із власними галузями (насамперед, бронзоливарним та залізорудним виробництвом). Це було викликано необхідністю займатися цими видами ремесел протягом усього року, повністю звільнившись від сільськогосподарських робіт, масовим попитом на вироби із бронзи і заліза, підвищення їхньої якості.

Передскіфський період

ашельський культура трипільський україна

Якщо кіммерійці населяли степові простори України, то чорноліська культура належала їхнім сучасникам - лісостеповим землеробським племенам Дністро-Дніпровського межиріччя.

Хоча окрему групу чорноліської культури зафіксовано і на Лівобережжі, в басейні р. Ворскли. Чорноліська культура є проміжною ланкою між білогрудівською археологічною культурою та культурою скіфського часу у Правобережному Лісостепу і хронологічно поділяється на ранній (ХІ-ІХ ст. до н.е.) та пізній (IX -- перша половина VIII ст.) періоди.

Чорноліська культура отримала свою назву за виявленим О. І. Тереножкіним у 1949 р. Чорноліським городищем, що у верхів'ях Інгульця Кіровоградської області. Неукріплені поселення чорноліських племен займали перші надзаплавні та низинні тераси річок; наприклад, поселення Унбек, поблизу села Андрусівка, що в Черкаській області, було розташоване в болотистій низині р. Тясмин. Тут виявлено 10 наземних жител, розташованих вздовж русла ріки в один та в два ряди. Аналогічні чорноліські поселення зафіксовано в межах міст Умань та Київ, на Канівщині, а також на Поділлі й Волині.

В VII ст. до н.е. на території Правобережжя та в басейні Ворскли з'являються різні кіммерійські предмети озброєння і кінської зброї, а на Середньому Подніпров'ї - виробів давніх кавказьких майстрів, що свідчить про активізацію зовнішніх зв'язків населення лісостепового Правобережжя. У лісостеповій смузі трапляються речі західного походження: бронзова італійська фібула VIII ст. до н.е. (с. Гребені Київської області), “крилата” бронзова пронизка (Михалківський скарб на Західному Поділлі) та окремі лужицькі кельти.

Лужицька культура - наступниця тшинецької культури, розпочала своє поширення з XIV - XIII ст. до н.е. і охоплювала значну територію від Середньої Чехії і Моравії на півдні до Балтійського моря на півночі і від р. Ельба на заході до Білорусі і України на сході. Відома своїми скарбами бронзових виробів і тим, що стала базою для формування слов'янського, фракійського і германського етносів. На думку польського археолога Ю. Костжевського, носії лужицької культури були праслов'янами.

Племена лужицької культури займалися орним землеробством та приселищним скотарством. На території України лужицька культура була поширена на заході України - вздовж верхньої і середньої течії Західного Бугу: тут пам'ятки лужицької культури з'являються наприкінці II тис. до н.е. Поблизу с. Млинище досліджено могильник, в якому виявлено близько 30 поховань з трупоспаленнями і супровідний інвентар, що містив типово лужицький посуд. Подібний могильник досліджено поблизу с. Тяглів на Львівщині.

Відомо небагато зразків лужицьких бронзових та залізних виробів. Скарб з с. Чехи (нині Луговське) Львівської області складається з лужицьких прикрас. Окремі пам'ятки (кельти, браслети, шпильки) зустрічаються на сході аж до Дніпра. Деякі східні вироби проникають з Подніпров'я на захід, на територію лужицької культури. Це свідчить про економічні і культурні зв'язки лужицьких племен з населенням Середнього Подніпров'я.

Висоцька культура, яка сформувалась у контактному районі Східної Європи, поєднує в собі лужицькі та середньодніпровські етнокультурні елементи і представлена окремими селищами, могильниками (поблизу с. Бельзець, Висоцький, Чеський та Золочівський могильники) і скарбами. Пам'ятки висоцької культури локалізуються у східній частині Львівської і на заході Тернопільської областей, у верхів'ях Західного Бугу.

У похованнях висоцької культури переважав обряд трупопокладення. Зустрічаються також трупоспалення в урнах або в ямках. Поховання - групові і парні - супроводжуються невеликою кількістю речей (мініатюрні посудини, прикраси та зрідка знаряддя праці або предмети озброєння). У могилах виявлено кам'яні свердлені шліфовані сокири й молотки, залізні і бронзові ножі. Цікавими є бронзові ножі, які мають леко профільовану спинку і коротке руків'я з пазами для накладок з органічного матеріалу. На території висоцької культури було знайдено три бронзові бритви, а в с. Кремінна, що на Хмельниччині) - шолом протоетруського типу.

З прикрас переважають бронзові та залізні шпильки, звичайні гривни з бронзи, браслети у вигляді пружин, сережки. Серед столового посуду зустрічаються біконічні чарки, черпаки з дугоподібною ручкою та миски з увігнутим кінцем. Трапляються глиняні брязкальця, фігурки птахів, прясельця, а характерними є тюльпаноподібні горщики (як в тшинецько-комарівській та білогрудівській культурах), а також горщики банко- та дзвоноподібної форм.

Скіфський період

Надзвичайно важливою віхою в історії ювелірного мистецтва на території України був скіфський період (II-III ст. До н.е.). Завдяки розвиненому похоронному культу зі скіфських часів збереглася величезна кількість речей, багато з яких - справжні шедеври. В курганах скіфської знаті знайдені вироби, створені як самими скіфами, так і ремісниками з грецьких міст Північного Причорномор'я. Саме з ювелірним мистецтвом скіфів безпосередньо пов'язаний так званий "звіриний стиль".

Ареал його поширення був величезним - від Китаю на сході до придунайським землям на заході. Для звіриного стилю характерне зображення тварин, птахів і фантастичних істот - цілих фігур або окремих частин (голів, ніг, лап, кігтів, рогів, очей тощо). Складні композиції, наприклад, фігури тварин в геральдичних позах або сцени боротьби звірів, свідчать про високий професійний рівень скіфських художників. Серед скіфських художніх виробів особливо багато бронзових і золотих, менше - срібних і залізних. У ранній період були дуже поширені предмети, вирізані з кістки. Золоті, бронзові, срібні та залізні речі в більшості випадків ідентичні. Металеві вироби виготовлялися за допомогою лиття, штампування, карбування.

Звіриний стиль кожного регіону мав свою специфіку. Зокрема, для Сибіру характерним є зображення гірського козла і кабана, а скіфи Причорномор'я любили оленів, козлів, барсів, пантер, левів, левоголових і орлиноголова грифонів.

Вироби в звіриному стилі здебільшого служили для обрамлення одягу та військового спорядження, а також обладунків коней. Дискусійним питанням на сьогодні залишається їх зміст. Одні вчені бачать в образах звірів зображення богів, які мають звірине подобу, інші - символи богів, не пов'язані з уявленнями про їх зовнішній вигляд. На думку третє, образи тварин не мають безпосереднього відношення до богів скіфського пантеону і взагалі до скіфської міфології, семантику звіриного стилю вони пов'язують лише з магією. Зображення звірів повинні були дати їх власнику силу, пильність і спритність. Саме тому в зображенні підкреслювалося те, що вбивало жертву (лапи, кігті, роги, паща), і те, що допомагало відшукати її.

У IV-III ст. до н.е. відбувається видозміна скіфського звіриного стилю. Військова аристократія скіфського царства почала цікавитися зображеннями антропоморфних богів, релігійних сцен, епізодів з місцевих легенд і епічних творів і т.п. Створені, швидше за все, майстрами з грецьких міст Боспорського царства, вони, проте, були виконані в традиціях грецького мистецтва переделіністіческого часу.

Одним з найцікавіших творів, замовлених скіфами грецьким майстрам, вважають славну пектораль з кургану Товста Могила. Безсумнівна її приналежність до царської одязі, а також ритуальне призначення. Швидше за все, три яруси сцен на пекторалі пов'язані з космогонічними уявленнями скіфів про три рівні миротворения. Загальна концепція пекторалі, на думку більшості вчених, має відношення до культового весняного свята оновлення природи. На основі даних индоиранской міфології, зображену на поясі сцену шматування грифонами тварин можна трактувати як метафоричний образ дня весняного рівнодення, циклічної зміни явищ природи і його відродження через знищення; рослинний пояс - як образ дерева життя, яка втілювала життєдайні сили землі, її родючість.

Існує припущення, що в антропоморфних фрізе пекторалі зображено сцену підготовки до якого-небудь надзвичайно важливого дійства, зміст якого реконструюється досить гіпотетично. Дійство, до якого готуються скіфи, могло бути імітацією народження первогероя і його символічного шлюбу з богинею родючості, яке забезпечувало родючість землі і тварин протягом року і символізував сходження царя на престол, об'єднання його з вищою світом. Існує гіпотеза, що вказаний ритуал повинен був здійснюватися під час свята вшанування священних "золотих дарів" (плуга, ярма, чаші і сокири), які, за легендою, записаною Геродотом, упали скіфам з неба.

Звіриний стиль був характерним багатьом народам, які входили до складу Великої Скіфії, в тому числі і праслов'янським землеробським племенам. Проте мистецтво останніх має специфічні риси. Наприклад, саме в лісостеповій зоні зустрічаються маловідомі кочівникам зображення лосів. Набір рогових пластинок, які прикрашали обладунки з кургану VІІ-VI ст. до н.е. біля Жаботина, так звані Жаботинський пластини, гравіровані зображенням групи лосів, які ведуть боротьбу зі зграєю хижих птахів, які, на думку Б. Рибакова, є символічним відображенням перших скіфських набігів на праслов'янські землі (наліт степових хижих птахів) і боротьби з ними хліборобів-прасловян (лосів).

Сарматський період

З послабленням скіфської могутності у II ст. до н. е. роль основного історичного і культурного фактора на півдні Східної Європи перейшла від скіфів до сарматів. З їх іменем пов'язаний цілий період стародавньої історії Півдня нашої країни. Сармати були активними учасниками великого переселення народів на рубежі античної і ранньослов'янської епох. Вони протягом шести століть займали панівне становище в приазовських і причорноморських степах і внесли зміни в етнічний склад і культуру населення всього Північного Причорномор'я.

Сармати були східними сусідами скіфів. Ранні античні автори називали їх савроматами (від іранського слова «саоромант», що значить «оперезаний мечем»). Ім'я сармати з'являється в античних джерелах з III ст. до н. е. як збірна назва для різних племен, що, за повідомленням грецьких авторів, «утворювали одне плем'я, але розділене на кілька народів з різними назвами».

Щодо етнічної належності савроматів -- сарматів найвірогіднішою є думка про спорідненість їх зі скіфами. Геродот наводить легенду про амазонок, від шлюбу яких зі скіфами нібито і пішли сармати, що переселилися слідом за своїми дружинами на схід від Дону. За свідченням Геродота, «за рікою Танаїсом вже не скіфська земля і перша з тамошніх ділянок належить савроматам». З інших повідомлень Геродотової «Історії» можна дізнатися про давність їх перебування на вказаній території. Як відомо, савромати брали діяльну участь у боротьбі з Дарієм на боці скіфів.

Мова сарматів, як і мова скіфів, належала до північно-східної групи іранських мов. Відгомін цієї мови, на думку лінгвістів, можна знайти в сучасній осетинській мові. Що ж до дуже поширених у І--IV ст. н. е. «загадкових знаків Причорномор'я», які частково визнано за сарматські та аланські і в яких деякі вчені вбачали зачатки сарматської писемності, то вони, як уже зазначалося, мають різне значення.

Масового характеру рух сарматів на захід набув у II ст. до н. е. Грецькі письменники Діодор Сіцілійський та Лукіан Самосатський характеризують цей рух як спустошливі набіги, в результаті яких значна частина Скіфії перетворилася на пустелю. З цього часу назва «Скіфія» перестав існувати. Замість неї починає згадуватися Сарматія, західний кордон якої до І ст. н. е. (на карті Агріппи) проходив ще по лівому березі Дніпра, а пізніше (на карті Птолемея, II ст. н. е.) -- по Віслі. Птолемей перший поділив Сарматію на азіатську і європейську, кордон між якими проходив по Танаїсу. Назва «Сарматія» стала географічним визначенням великої території, зайнятої різними за етнічним походженням племенами. Почався третій період історії сарматських племен, який тривав з II ст. до н. е. по II ст. н. е. Він був тісно пов'язаний з історією Північного Причорномор'я, де частково відбувалися події заключного (четвертого) періоду історії сарматів (II--IV ст. н. е.).

З приходом сарматів помітно змінився етнічний склад місцевого населення Північного Причорномор'я. Воно поповнилося новими елементами, про що свідчить збільшення кількості «варварських» імен у написах чорноморських міст. Проникнення сарматів у чорноморські міста і входження їх до складу правлячих династій Боспору викликало подальшу сарматизацію античної культури і загальне нівелювання виробів міського ремесла. Сармати справили великий вплив як на економіку, так і на суспільне життя античних міст (особливо Боспору), сприяли зміні загального вигляду вбрання, поширенню нових типів озброєння і застосуванню нової воєнної тактики, впровадженню у виробництво художніх виробів, особливого різновиду поліхромного стилю, техніки псевдозерні й псевдоскані, яка набула подальшого розвитку в середньовічному мистецтві Візантії і Заходу.

Багатовікові зв'язки сарматів з землеробським населенням Українського Лісостепу позначилися і на його культурі: виникли нові типи поховальних споруд, дещо змінився поховальний ритуал, з'явилися нові форми деяких речей. Ряд художніх образів, таких як образ великої богині з кіньми, вершники в акті адорації, тамгоподібні знаки та інші зображення, що ввійшли до скарбниці українського мистецтва, мають свої прототипи у сарматській культурі.

Золото сарматов". Уникальные археологические предметы из золота и серебра, относящиеся к саврамато-сарматской культуре (VI в до н. э. - IV в. н. э.). Данные украшения принадлежали некогда сарматскому вождю и савроматской жрице

Антична епоха у Причорномор'ї

Поняття антична цивілізація використовується для визначення культурно-історичних ознак, притаманних розвиткові грецького і римського суспільств. До ареалу античної ойкумени входило й Північне Причорномор'я, де греками були засновані поліси, які згодом стали центрами значних територіальних державних утворень.

Історію та культуру цих центрів вивчає антична археологія, оскільки археологічні джерела є основними у висвітленні проблем, пов'язаних із соціально-економічним, політичним і культурним розвитком грецького населення. Значну інформацію, необхідну для вивчення епохи античності, містять також епіграфічні й нумізматичні пам'ятки та писемні джерела, де згадуються окремі епізоди, пов'язані з подіями, що відбувалися у Північному Причорномор'ї. Кореляція цих категорій джерел з даними археології дає можливість реконструювати політичний та соціально-економічний розвиток античних центрів Півдня сучасної України, отримати важливу інформацію щодо побуту та релігійних уявлень грецького населення, його стосунків з негрецьким населенням регіону, а також зі світовими державами того часу.

Вагомий внесок в археологічне дослідження й вивчення різних аспектів історії та культури Березані, Ольвії та Нижнього Побужжя зробили Б. В. Фармаковський, Л. М. Славін, О. М. Карасьов, О. І. Леві, В. В. Лапін, С. Д. Крижицький, Ю. Г. Виноградов, А. С. Русяєва та ін.; При, Ні копія та Нижнього Подністров'я -- Е. Р. Штерн, Л. Д. Дмитров, П.Н. Каришковський, А. I. Фурманська, І. Б. Клейман та ін.; Херсонеса та Північно-Західного Криму -- К. К. Косцюшко-Валюжиніч, К. Е. Гриневич, Г. Д. Белов, С. Ф. Стржелецький, Е.І. Соломонік, В. О. Анохін та ін.; Боспорської держави -- В. В. Шкорпіл, М. І. Ростовцев, С.О. Жебелев, В. Ф. Гайдукевич, В. Д. Блаватський, О. М. Зограф, І. Б. Зеест, М.І. Сокольський, Й. Б. Брашинський, Д. Б. Шелов та ін. Саме завдяки багаторічній самовідданій праці цих та багатьох інших вітчизняних дослідників кількох поколінь протягом XX-- початку XXI ст. стало можливим написання цього розділу навчального посібника.

Грецькі поселення, або, як їх іще називають, колонії, з'явилися на узбережжі Чорного моря на завершальній стадії Великої грецької колонізації (VIII--VI ст. до н. е.). Окрім Північного Причорномор'я, грецькі поселення були засновані також на Апеннінському півострові, берегах Сицилії, Середземного, Мармурового морів та на північному узбережжі Африки. Колонізація значно розширила кордони ойкумени. Вона була наслідком демографічного вибуху та інтенсивного зростання виробничих сил, розвитку сільського господарства, ремесла й торгівлі. Неабияке значення у прискоренні цього процесу мав воєнний тиск на грецькі міста Іонії персидських царів, унаслідок чого греки змушені були покидати облаштовані місця. Нові поселення формувалися як поліси і були незалежними від міст-метрополій, хоча й підтримували з ними різнобічні зв'язки. Міста-метрополії були заінтересовані в отриманні від колоній продовольчих ресурсів, насамперед зерна, та різної сировини. У грецькій колонізації Північного Причорномор'я значну роль відіграв Мілет, який був великим ремісничим і культурним центром грецького світу. На нових місцях, утому числі й у Північному Причорномор'ї, греки-колоністи вступали в контакти з місцевим населенням, чим зумовлювалася специфіка історичного розвитку грецьких центрів у конкретно-історичних умовах їхнього існування.

Колонізація Північного Причорномор'я поділяється на три етапи. На першому етапі (приблизно середина VII ст. до н. е.) на о. Березань було засновано грецьке поселення Борисфен. На другому етапі (перша половина -- середина VI ст. до н. е.) населення Борисфена освоює найближчі сільськогосподарські території і засновує Ольвію (с. Парутіно на Бузькому лимані). На початку другої чверті VI ст. до н. е. на сучасних Керченському і Таманському півостровах виникли Пантікапей (м. Керч), Німфей, Мірмекій, Тірітака, Феодосія, Гермонасса, Фанагорія, Кепи та інші поселення. На третьому етапі (друга половина VI -- початок V ст. до н. е.) відбувалася найбільш інтенсивна міграція греків, що було пов'язано з розгромом Іонії персами (545 р. до н. е.) та падінням Мілета (494 р. до н. е.). У цей час переважно вихідцями з Іонії освоюються землі у Нижньому Подністров'ї, де були засновані Ніконій (Роксоланівське городище) і Тіра (сучасний Білгород-Дністровський), а навколо Ольвії виникає густа мережа сільських поселень. У третій чверті VI ст. до н. е. було засновано Херсонес Таврійський (м. Севастополь) -- єдину дорійську колонію у Північному Причорномор'ї, а в останній чверті цього століття на Західному узбережжі Криму виникло невелике поселення, відоме під назвою Керкінітіда (м. Євпаторія). У період грецької колонізації в Північному Причорномор'ї, за винятком околиць Херсонеса, було відсутнє стабільне осіле населення. Тому на початковому етапі розвитку античні центри регіону розвивалися, не відчуваючи тиску з боку варварського оточення.


Подобные документы

  • Історія виникнення та еволюції у ранні етапи скотарства та землеробства на теренах України. Характерні риси культури лінійно-стрічкової кераміки на Волині та трипільської культури давніх хліборобів. Виділення скотарства в окрему галузь господарства.

    курсовая работа [90,1 K], добавлен 13.06.2010

  • Поява первісних людей на території України в часи раннього палеоліту. Вдосконалення виробництва і знарядь праці в епоху мезоліту. Формування трипільської спільноти на терені сучасної України. Особливості розвитку суспільства у період бронзового віку.

    реферат [21,9 K], добавлен 29.09.2010

  • Дослідження пам'яток духовного світу носіїв трипільської культури, як форпосту Балкано-дунайського ранньоземлеробського світу. Світогляд енеолітичного населення України, їх космологічні та міфологічні уявлення. Пантеон божеств трипільського населення.

    дипломная работа [1,5 M], добавлен 03.09.2014

  • Утворення СРСР. Взаємодія союзних та республіканських органів влади, їх правовий статус. Соціально–економічний лад, державний устрій України за Конституцією УРСР 1937 р. Західні регіони України у міжвоєнний період. Утворення національних організацій.

    реферат [29,1 K], добавлен 03.03.2009

  • Аналіз комплексу озброєння хліборобського населення території України, який представлений в матеріалах Трипільської культури. Типи укріплень міста й фортифікація споруд. Археологічні знахідки тогочасної зброї, історичний екскурс у військову справу.

    реферат [20,3 K], добавлен 16.05.2012

  • Концепції державності в українській історичній науці. Розвиток суспільних зв’язків в Україні в додержавний період. Велике переселення народів на території України, його вплив на суспільні зв’язки. Державний устрій Русі-України. Утворення Запорозької Січі.

    курсовая работа [42,1 K], добавлен 22.10.2010

  • Трипільська культура - культурний вияв Європи в IV-III тис. до н.е. Примітивно-хліборобські і скотарські племена - творці Трипільської культури, її роль у розвитку людства. Ремесла, релігія, трипільські культи. Довгочасні поселення, їх архітектура.

    реферат [21,8 K], добавлен 08.02.2014

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.