Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

генріх релігійний реформа історія

Актуальність теми курсової роботи визначається тим, що історія Західної Європи раннього Нового часу не може бути осмислена без звернення до великого комплексу проблем, пов'язаних з Реформацією - ідеологічного і соціально-політичного руху, який в тій чи іншій мірі і формі охопив більшість європейських країн.

У розумінні реформаторів перевлаштування католицької церкви включало в себе значний комплекс заходів, спрямований на зміну віровчення і богослужіння, церковної практики і життя парафіян, відносин церкви і держави.

У пізнє середньовіччя і ранній Новий час церква продовжувала зберігати важливу роль у житті суспільства. Церковні інститути функціонували на основі канонічного права, церковні суди регулювали найбільш важливі аспекти повсякденного життя людей (шлюбно-сімейне право, затвердження заповітів тощо), тому дослідження специфічної сфери релігії дозволяє глибше і детальніше осмислити процес реформування церкви.

У кожній країні Реформація мала місцеві умови і особливості, зумовлені ходом попереднього історичного розвитку. В Англії такою особливістю стало домінування урядової ініціативи в ході реформ, що істотним чином вплинуло на їх хід.

Актуальність теми пов'язана також з тим, що незважаючи на безліч робіт в зарубіжної історіографії, у вітчизняній історичній науці досліджено далеко не всі аспекти англійської Реформації.

Таким чином, метою курсової роботи є дослідження релігійної реформи Генріха VIII в Англії.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити наступні завдання:

1) дослідити особистість Генріха VIII як політичного діяча;

2) з'ясувати передумови релігійної реформи;

3) розглянути початок релігійної реформи та її перебіг;

4) з'ясувати причини зміни поглядів Генріха;

5) визначити підсумки релігійної реформи.

Об'єктом даного дослідження є Англія під час реформації. Події в Англії були одним з найбільш оригінальних моментів загальноєвропейської Реформації. Їх своєрідність визначилося попереднім ходом історичного розвитку країни і було пов'язана із домінуючою роллю королівської влади. Зміна відносин церкви і держави неминуче вела до перебудови старої католицької системи і змінювало вплив реформованої церкви на життя суспільства.

Предметом дослідження є процес релігійної реформи.

Методи дослідження. В процесі дослідження використано діалектичний, біографічний, історико-порівняльний методи, а також метод історичного аналізу.

Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури.

1. Генріх VIII як політичний діяч

Генріх VIII народився 28 червня 1491 р. в королівському палаці в Грінвічі. Він був третьою дитиною в сім'ї і лише другим з чотирьох синів Генріха VII і Елізабет Йоркської. Як повідомляє Едвард Херберт, лорд Шербери, Генріх VII нібито мав оригінальний намір щодо свого другого сина: той ніби повинен був увійти в церкву і зайняти відповідну йому посаду в Кентербері. Зі смертю його старшого брата Артура 2 квітня 1502 р. можливість такої кар'єри для Генріха була похована. У жовтні Генріх успадкував від свого брата титул герцога Корнуолла, який міг належати тільки первістку, а 4 місяці потому, 18 лютого 1503 р. був зроблений принцом Уельським.

Подробиці про його освіту розкидані. Поет Скелтон, відомий своїми злими сатирами на двір Тюдорів, здається, був його першим учителем (з 1494 по 1502/04 рр.). Один факт ми можемо констатувати з більшою чи меншою очевидністю, незважаючи на те, що про дитячі роки Генріха відомо надзвичайно мало: Генріху не надавалося ніяких можливостей, навіть обмежених, для участі в державних справах під час життя його батька, як і ніякої незалежності. Артур вже у віці 5 років був відправлений в Уельс, переважно тому, що його батько хотів з ранніх років привчити його до обов'язків принца і дати йому політичний досвід в суворому світі прикордонних графств. Генріх VIII зійшов на трон Англії - принаймні, таке складається уявлення - абсолютно непідготовленим в мистецтві управління державою. Головна роль в управлінні державою в цей період належить радникам. Молодий король, як у свій час і його батько, оточений гідними людьми, хоча не йому належить ініціатива обрання добрих помічників. Це - заслуга його бабки, леді Маргарет Бофор, «жінки надзвичайно мудрої і доброчесної» [13, с. 44].

Посол Себастьян Глустиніан повідомляв: «Природа не змогла б зробити для нього більше. Він набагато красивіше, ніж будь-який інший суверен у Християнському світі. Він дуже освічений у всьому; хороший музикант, добре знає композицію, чудовий наїзник; прекрасний боєць на турнірах; добре говорить французькою, латинською та іспанською, дуже релігійний; слухає 3 меси щодня… Він дуже любить верхове полювання… Він надзвичайно любить грати в теніс».

Він займався математикою, астрономією, геометрією, його пізнання в генеалогії та геральдики були прекрасні. Його здібності до теології могли бути на справді справі трохи менше, ніж припускав він сам, але все ж були дивні для короля. Влітку 1521 р., наприклад, з'явилася книга Генріха «Assertio Septem Sacramentorum» («Захист семи таїнств»), написана у відповідь на лютеровську «De Captivitate Babylonica» (1520 р.) і стала бестселером.

Книга отримала високу оцінку з боку Святого Престолу. Протягом XVI століття вона витримала 20 видань і перекладів, крім інших місць у Парижі, Антверпені, Римі, Франкфурті [12, с. 45].

Крім того він був обдарованим музикантом, майстерно грав на флейті, лютні, спинеті. Генріх володів сильним і красивим голосом. Генріх VIII був автором приблизно 20 вокальних п'єс для 3-х, 4-голосів, 13 інструментальних композицій. Також Генріх VIII дивував знанням технічних проблем виготовлення інструментів, він вважається творцем Королівської Капели.

Не позбавлений він був і знань, хоч і поступався в цьому відношенні своєму братові Артуру. У нього ніколи не було ні найменших розбіжностей, образ і заздрості по відношенню до його батька, королю, які могли б дати привід до змін при дворі або у раді при сходженні на престол нового государя; все сталося в повному спокої. Він був першим спадкоємцем Червоної і Білої Троянди; так що в королівстві не залишилося тепер незадоволених партій…. До того ж не було королеви-матері, яка могла б якось втручатися в справи правління або стикатися з радниками в боротьбі за владу… Не було воєн, не було голоду, не припинялася торгівля; корона, правда, висмоктувала надто багато… Нарешті, він успадкував репутацію батька, яка високо стояла в усьому світі.

Засновник династії Тюдорів Генріх VII залишив своєму синові Генріху VIIІ вельми сприятливу спадщину. Генріх став правити державою, керованим і забезпеченим, мабуть, краще, ніж всі інші королівства в християнському світі. Батько залишив йому і міністрів, багато з яких продовжували служити новому королю. Після вступу на престол Генріх VIII прибув у Тауер 23 квітня і наказав ув'язнити двох з радників, надзвичайно старанно прослужили у його батька, першого Тюдора - Річарда Емпсона і Едмунда Дадлі, які були страчені через 16 місяців як державні злочинці [9, с. 132].

Так чи інакше, перший Парламент Генріха VIII, який зібрався у січні 1510 р. схвалив це рішення. На думку Дж.Р. Елтона, їх страта вказує на те, що новий король почав свою діяльність як самостійний правитель.

Генріх VII за час свого правління з 1485 по 1509 р. скликав 7 парламентів, а за останні 12 років правління - лише один. Вперше парламент, як законодавча асамблея, на думку Георга Сейлса, був використаний для проведення революційних змін в церкві і державі тільки за часів Генріха VIII, починаючи з 1529.

Мабуть, тільки одній людині вдалося за привабливим фасадом розгледіти і вірно оцінити характер нового монарха - Томасу Мору, котрий не хотів ставати придворним, однак заманенному на королівську службу наполегливо-медоточивими проханнями Генріха… «якщо б за мою голову йому пообіцяли замок у Франції, вона б тут же покотилася з плечей».

Генріх VIII був значною, чарівною, пленяючою людиною, однак весь його шарм міг з холеричною легкістю звернутися в гнів і крики. Навіть такий апологет Генріх VIII, як Полідор Вергілій, не шкодує райдужних фарб для його зображення, змушений був визнати той факт, що король іноді впадає в гнів, причому лють його може бути абсолютно несправедливою». Генріх був дуже нервовим і напруженим, хоча, безумовно, мав багато якостей природженого лідера. Д. Старки дає йому таку характеристику: «Він був інтелігентом, його пам'ять була чудова, а погляд гострим в деталях. Він був проникливим суддею над людьми і мав здатність до самоаналізу… Крім того він був безжалісний і егоїстичний, а гнучкість його поняття справедливості робила його невразливим проти сумнівів» [18, с. 142].

Він насолоджувався, займаючись музикою, полюванням, розробляючи військові плани, обговорюючи деталі спорудження палаців і кораблів, але одночасно, терпів повну невдачу в роботі, яка вимагала старанності і рутинної уваги, покладаючи її повністю на численних радників і секретарів. Генріх терпіти не міг переглядати звіти, бухгалтерія була йому ненависна.

Генріх довіряв справи своїм чиновникам, а його виняткове вміння підбирати собі відданих слуг виразилося в підвищенні Уолси, який будучи прекрасним адміністратором і державного розуму людиною, став мозком, напрямних діяльність чиновників і здійснюють суворий контроль над ними.

Король був надзвичайно схильний до спалахів ентузіазму - як щодо людей, його навколишніх, так і державних справ, Томас Уолси був улюбленим вчителем Генріха, Томас Мор - його кращим другом, однак Уолси був затравленим до смерті, Мор і Анна Болейн - страчені.

Генріх VIII не мав працьовитості і талантів свого батька. На початку правління Генріха VIII ослабла особиста влада монарха, і встановилися пріоритети державних інтересів над інтересами особисто короля. Відновлення всемогутності державної машини виразилося в підвищенні кардинала Томасом Уолси. Постраждалим, таким чином виявився тільки Генріх VIII: в перші роки правління не сприйнявши традиції свого батька, він виявився «викинутим» за межі політичного життя; так як він був змушений рахуватися з інтересами держави, які були представлені Уолси. Така ситуація зробила неминучим друге народження Таємної Палати, заснованої ще батьком Генріха VIII [18, с. 143].

У перші роки царювання Генріха VIII Таємна Палата була заповнена людьми, які були друзями короля і, одночасно, були його компаньйонами з подорожей і розваг, вони всі виконували службові функції. Генріх VIII хоча і оточив себе людьми досвідченими і розважливими, у нього з'являється друга група фаворитів з свого колишнього штату, який він мав будучи принцом Уельським. Ця група ще не мала офіційного статусу при дворі, а її члени не мали навіть ще лицарського звання.

Таким чином, для перших років царювання Генріха VIII ми можемо констатувати наявність як би 2 таємних палат, точніше 2 груп всередині Таємної Палати, одна з яких складалася з офіційних фаворитів короля, займали придворні посади, а інша - просто з друзів і компаньйонів. Діяльність нових «друзів» Генріха VIII, не обмежувалася прислуговуванням королю і участю в спільних забавах. Ситуація незабаром помітно посилилася як безпосередній результат укладення миру з Францією і відновлення контактів між двома дворами, нові фаворити часто використовувалися як посли. За прикладом свого французького побратима Генріх VIII в 1518 р. засновує посаду «джентльменів Таємнної Палати», тим самим інституювавши групу своїх компаньйонів. Більш того, на французький манер Генріх перекрив до себе практично всі шляхи доступу, обмеживши коло свого спілкування тільки фаворитами, які відтепер представляли його інтереси в державних структурах, на війні і в дипломатії, через них же Генріх підтримував зв'язок з Уолси [9, с. 132].

Таким чином, ці придворні як би монополізували всю сферу впливу на короля, обмеживши тим самим інтереси, мабуть, найбільш впливового і могутньої людини в Англії на той момент - кардинала Уолси, який змушений був зайнятися врегулюванням цієї невизначеної ситуації.

Перша чистка двору від «джентльменів» від занадто загордилися про себе молодих було проведено Уолси в 1519 р. Наслідком вільної поведінки молодих «послів» при французькому дворі в 1518 р. стало те, що з подачі Уолси, деякі радники звернулися до короля з заявою, що в його оточенні є невідповідні для нього компаньйони. Дюжина придворних з постійного оточення Генріха була вигнана.

Викорінити інститут фаворитизму абсолютно Уолси не зміг, проте, як і раніше активно намагався впливати на цей процес, користуючись своїми повноваженнями головного адміністратора королівства, намагався вижити фаворитів з двору, різавши їм зарплату.

У 1525 р., стурбований непомірним роздуванням штату Таємною Палати з 15 до 22 осіб - і це незважаючи на явно недостатнє фінансування, - він знову був змушений повернутися до вирішення цієї проблеми, за допомогою видання «Ордонанса». Цим документом проектувалося створення штату Таємної Палати у складі 14 осіб. Всі вони повинні були перебувати на жалуванні і ця обставина дозволяло кардиналу провести чергову чистку фаворитів.

Елтемський ордонанс 1526 р. представляв собою останню масштабну спробу Уолси навести нарешті порядок в хаусхолді короля. Акцент робився на дисципліні: на точно визначені права і обов'язки, суворо підрахований бюджет і жорсткому контролі. Однак, після падіння в 1529 р. самого Уолси, встановлені ним кордони були зметені і, ніщо не заважало королю Генріху VIII тримати у себе скільки завгодно джентльменів [12, с. 48].

У 30-ті роки XVI ст. були пов'язані з черговим витком посилення королівської влади в Англії. Корона стала активно втручатися в різні сфери суспільного життя, збільшуючи ступінь свого контролю ними. В першу чергу ці зміни зачепили систему місцевого самоврядування, одну з головних проблем для монархії Тюдорів. Сучасники і нащадки пов'язують цей процес з діяльністю Томаса Кромвеля.

Кромвель активно бере участь в Реформації, займаючись зокрема, розпуском монастирів. Крім того, Кромвель допомагає Генріху укласти шлюб з Анною Болейн, а потім робить всю брудну роботу по її усуненні. Протягом другої половини 1530-х рр. саме завдяки Кромвелю реформуються системи місцевого і центрального управління.

В області місцевого управління Томас Кромвель діяв у тому ж напрямку, що і кардинал Уолси. Метою його, як і пише Д. Лоудз, було проведення в життя законів шляхом постійного тиску на громади і джентрі, щоб використовувати канали спілкування і судових процесів, відкриті для них. Своєрідним маніфестом політики Генріха VIII і Кромвеля по відношенню до місцевого самоврядування можна вважати прокламацію «Наказ місцевим чиновникам виконувати статути від 1532 р.» [13, с. 50].

2. Здійснення релігійної реформи

2.1 Передумови релігійної реформи

Англія перебувала в самому вигідному становищі; на континенті відбувалася сильна боротьба між Францією та Іспанією, і сторони, що борються повинні були підлещуватися приязнь англійського короля. Вигідне становище Англії все видніше було в положенні державного канцлера при Генріху VIII, кардинала Уолси, який отримував гроші від французького короля, імператора і папи. У Німеччині активізувався релігійний рух, Лютер став проти папи: як поставиться Англія до цієї події? Англія з самого розвитку свого політичного життя не могла терпляче підкорятися папській владі, задовольняти вимогам церковного государя; якщо англійський народ так дбайливо охороняв своє майно, не дозволяв своїм королям накладати податки без згоди парламенту, то зрозуміло, що він не міг дозволити папі годуватися і годувати своїх італійців на рахунок Англії. Ще в XIV столітті парламент постановив, що папа не може розпоряджатися церковними місцями в Англії, тому що роздає їх звичайно іноземцям, «тоді як Церква заснована в Англії королями і вельможами для себе і для свого народу».

Папа не звернув уваги на постанову і віддав одне прибуткове місце італійському кардиналові, тоді як король вже представив свого кандидата; англійські єпископи вирішили на користь королівського кандидата; папа відлучив їх від Церкви. Тоді палата громад оголосила, що при вигляді такого порушення прав королівських всі громади стануть за короля і готові покласти за нього свої голови; лорди оголосили, що вони будуть підтримувати корону; єпископи - що вони не будуть входити в розгляд, мав папа право відлучати їх від Церкви чи ні, тільки ясно, що це відлучення огидно правам англійської корони і вони, єпископи, будуть стояти за корону як вірні піддані. Папа поступився [20, с. 172].

Зрозуміло також, що в Англії менш ніж де-небудь могли байдуже дивитися на негідну поведінку, яку дозволяли собі духовенство, ченці; викривачі з'явилися з середовища самого духовенства, саме з його членів; в 1486 році собор єпископів знайшов, що духовенство взагалі веде себе погано; було розіслано умовляння виправитися, але при цьому було подано і викривачам, щоб вони обережніше викривали своїх побратимів перед світськими людьми, «які завжди ворожі духовенству». Лондонський єпископ зізнавався кардиналу, що присяжні неодмінно звинуватять духовну людину, хоча б вона була безневинна, як Авель. Така ворожість світських людей переважно підтримувалася безнаказанністю духовенства: духовна особа, яка була визнана винною у важливому злочині, каралася легкою спитим'єю і малою грошовою пенею. Парламент, скликаний у 1529 році, почав свою діяльність тим, що палата громад представила королю обвинувальний акт проти духовенства, скаржилася, що духовні замість виконання своїх обов'язків віддані мирських турбот, ходять по судах, займаються різними промислами, одна особа має іноді вісім або дев'ять місць; парламент видав закон проти заміщення багатьох місць однією особою [22, с. 142].

Між тим протестантизм почав поширюватися в Англії. Студенти всіх націй стікалися в це час у Віттенберг слухати Лютера і Меланхтона, туди ж з'явився і англієць Тіндаль, колишній домашній учитель у вітчизні; він познайомився з Лютером і під його безпосереднім наглядом переклав Євангеліє і апостольські послання. Після цього Тіндаль оселився в Антверпені; тут приєдналися до нього інші вчені англійці і завели друкарню для поширення в Англії переведеного Нового Завіту і протестантських творів. Число людей, що прийняли нове вчення, збільшилася в Англії, і уряд почав переслідувати єретиків. Генріх VIII мав огиду до єресі; в 1521 році він написав книгу проти Лютера на захист семи таїнств і отримав за це від папи титул «захисника віри»; Лютер відповів на цю книгу за своїм звичаєм запально і грубо, не пощадив для Генріха самих образливих виразів; сильно дісталося і кардиналу. Зрозуміло, що після такої відповіді Генріх не міг з особливістю благосклонністю дивитися на послідовників Лютера в Англії. Але, з іншого боку, і Генріх, і Уолси добре знали, як негідна поведінка ченців сприяє поширенню єресі; король тільки побоювався прийняти рішучі заходи, щоб не похитнути всього будинку церковного. Одного разу, прочитавши книгу, де описувалася поведінка ченців, король задумався і потім сказав: «Якщо людина захоче зруйнувати стару кам'яну стіну і почне знизу, то верхня частина може впасти йому на голову». В Уолси була думка очистити Англійську Церкву, перетворити монастирі, зробити з них міцні стіни Церкви, наповнивши їх людьми благочестивими і вченими. Але цей план міністра не виповнився, тому що король зрадив своїй обережній політиці, захисник віри відкинувся від папи [2, с. 194].

Генріха VIII з політичних розрахунків одружили з дуже молодих літ удовою його старшого брата Артура, Катерині, принцесі Арагонській, дочці Фердинанда Католика; дружина була шістьма роками старше чоловіка. 18 років Генріх прожив в світі з Єкатериною, але тут закохався в фрейліну королеви, Анну Болейн. Ця пристрасть, порушивши відразу до старої дружини, змусила Генріха думати про розлучення: він пригадав, як неохоче тато дав дозвіл на шлюб його з вдовою брата, як несприятливо дивилися на цей шлюб в Англії, вважаючи його неприпустимим, і справді, здавалося, що Бог не благословив шлюбу: з п'ятьох дітей у живих залишилася одна дочка Марія, хлопчики або народилися мертвими, або вмирали незабаром після народження. До нещастя Катерини, бажання Генріха розлучитися з нею викликало сильне співчуття у народі англійському, який, відпочивши від усобиці, з жахом думав про можливості її відновлення, якщо король помре, не залишивши спадкоємця чоловічої статі. Генріх VIII звернувся до папи з проханням ліквідувати шлюб з Катериною як незаконний і дозволити шлюб на Ганні Болейн [4, с. 148].

Папа був поставлений саме скрутне становище: йому хотілося виконати бажання захисника віри, і в той же час він боявся образити імператора Карла V, племінника королеви Катерини. Папо став ухилятися від вирішення делікатної справи, затягувати його; Генріх втрачав терпіння і зірвав своє серце на Уолси, який перебував у ворожих відносинах до Анни Болейн: Уолси був віддалений від справ в 1529 році. Потім Генріх ухвалив рішення - запитати думки про розлучення у всіх університетів і ученійших богословів Європи в надії, що папа повинен буде погодитися з цією думкою. Щоб отримати думку італійських учених на користь розлучення, англійський уряд визнав за потрібне використати для цього гроші, а іспанський уряд вважав за потрібне залякувати людей, які за англійські гроші приймали рішення на користь Генріха; таким чином, в Італії гроші, з однієї сторони, і загрози - з іншого, не дали вченим можливості висловитися; у Німеччині також боялися образити імператора; Лютер був проти розлучення, але погоджувався на те, щоб Генріх, не розлучаючись з Катериною, одружився на Ганні Болейн і мав дві дружини за прикладом патріархів.

Французький король, бажаючи посварити Генріха VIII з Карлом V, зажадав від Паризького університету, щоб той висловився на користь розлучення; більшість вчених і хотіло висловитися в цьому сенсі, але один лікар оголосив, що університет не може приступити до обговорення справи без дозволу папи, і був підтриманий іспанською та італійською партіями в університеті. Довідавшись про це, французький король велів сказати сміливому доктору, що якщо він відновить опір, то буде жорстоко покараний, і після цього навіювання опору не виявилося. Це явище, незважаючи на свої темні сторони, ясно показує нам, яким спільним життям жила тогочасна Європа: справу про розлучення англійського короля вирішували та обговорювали всюди, це питання займало освічених людей усіх країн; якщо у Віттенберзі до колиски протестантизму стікалася з усіх країн Європи молодь, яка прагла новизни і приваблювалася боротьбою з владою, яка так довго владарювала в моральному світі, з владою папи, то в Паризький університет суворо тримався старовини, туди також стікалися студенти з різних країн, і в столиці запеклого ворога Іспанії між вченими існувала іспанська партія [5, с. 107].

2.2 Початок релігійної реформи та її перебіг

Між тим в Англії відбувався сильний рух: в духовенстві знайшлися противники розлучення, які різко висловлювалися проти нього в проповідях; за Катерину озброїлася знаменита кентська черниця, Єлизавета Бартон, вважалася святою, пророчицею і чудотворицею; Єлизавета проголосила, що якщо король розлучиться зі своєю жінкою, то не проваладарює і місяця, і помре дурною смертю. Король звернувся до парламенту, протестуючи, що затіяв справу про розлучення не для власного задоволення, але для очищення своєї совісті і забезпечення держави на рахунок престолонаслідування. Лорди і депутати громад відправили послання до папи з проханням виконати бажання короля Генріха. «Якщо ви цього не зробите, - писали вони, - якщо ви, наш папа, зважилися залишити нас як сиріт і обходитися з нами, як з людьми втраченими, то ми повинні будемо подбати самі про себе і пошукати інших засобів, бо ми бачимо купу лих, які нависли над нами, передбачаємо відновлення старих суперечок про престолонаслідування, які припинилися після страшного кровопролиття». Відповіді не було; Генріх видалив Катерину з палацу і одружився на Ганні Болейн; противники розлучення посилили свої жорстокі витівки проти незаконного шлюбу, а з іншого боку, парламент постановив, щоб по справах про заповіти, шлюби і ні з яким іншим не було міграції (апеляції) в Рим, останню інстанцію для них складав призначений суд архієпископа кентерберійського; за цією постановою і справа короля вирішилася в Англії [7, с. 9].

Кранмер, ревний прихильник реформи, був тоді архиєпископом кентерберійським; на його питання духовний собор (конвокація) відповідав, що папа, дозволивши шлюб Генріха з Катериною, перевищив свою владу, і тому шлюб цей не може вважатися законним, дійсним. Кранмер присудив розлучення (1533), і Анна Болейн була коронована. Тато (Климент VII) знищив вирок Кранмера проти Катерини і погрожував Генріху відлученням, якщо він не розлучиться з Анною Болейн і не з'єднається знову з Катериною; Генріх зажадав перед Європою, щоб його справу було перенесено на собор, а парламент 1534 року оголосив, що всяка висилка грошей в Рим забороняється і всі права римського єпископа всередині Англії знищені, переносяться до корони; але це значить, додано в постанові, що король, його дворянство і піддані мають намір відступити від Христової Церкви в тому, що чим-небудь стосується догматів католицької віри або постанов Священного Писання, необхідних для порятунку [10, с. 32].

Противники розлучення поплатилися життям за свою поведінку, в тому числі і кентська черниця, викрита невиконанням її пророцтва і яка визнала, що люди розумні і вчені для своїх вигод звеличили її і вселили переконання, що в ній діє Дух Святий. Так як явна боротьба між королем і папою розгоралася і погрожувала Англії великими небезпеками, в Ірландії спалахнуло обурення, причому чекали висадки імператорських військ і нападу з боку шотландського короля, який підбурювався папою, то уряд визнав за необхідне взяти зі всіх підданих нову присягу у вірності і послуху тільки королю, а не якої-небудь іншій владі або государю. Конвокація проголосила, що папа має таку ж владу в Англії, як і всякий інший єпископ.

Англійська Церква відокремилася від Римської; але, відокремившись від Римської Церкви, відрікшись від папи, вона не приєднувалася до Вселенської Церкви, яка не визнавала для себе видимого глави; давнє відділення Західної Церкви від Вселенської, яка для Західної Європи була тільки у вигляді Церкви Грецької, розкольницької (схизматичної), і тяжке політичне становище Сходу змусили забути на Заході про Вселенську Церкву; під Вселенскою розуміли Римську; Римська Церква мала видимого главу в папі, і тому не могли собі уявити Церкви без видимого глави; Англійська Церква в національному прагненні звільнитися від папи як іноземного государя, що діяв в Англії на національне почуття, порушував права національного уряду, хотіла при цьому залишитися православною, не хотіла йти протестантським, єретичним шляхом, утримувала ієрархію, - але де ж буде верховний авторитет, який дасть фортецю церковному вченню, оберігатиме Церкву від єресі? Про верховний авторитет Вселенської православної Церкви, про Вселенському соборі забули на Заході, а якщо і згадували, то вважали його неможливим, звикли вважати верховний авторитет за папою і, відрікшись від папи внаслідок національного прагнення, перенесли його значення на короля як представника англійської національності в боротьбі з домаганнями чужої папської влади [14, с. 224].

З королівської прокламації червня 1534 року кожен єпископ англійський повинен був присягнути в послухові королю як верховному главі Церкви. Це нове значення короля, як спадок від Західної Церкви, яка вимагала неодмінно видимого главу, не сповільнило принести свої плоди: люди, які боялися революційного, протестантського руху в Церкві, зміцнилися в своєму бажанні залишитися вірними папі, тому що не могли ніяк погодитися на ендаумент світської влади верховним авторитетам влади церковної; король, ставши главою Англійської Церкви, папою, повинен був переслідувати людей бунтівників, що присягали йому як главі держави і ніяк не хотіли присягати йому як главі Церкви; звідси гоніння на католиків, яке спонукало їх до збурень, відчайдушних заходів. З іншого боку, Генріх VIII хотів оберегти Англійську Церкву від єресей і переслідував протестантів; але протестантизм вигравав тим самим, що король відкинувся від Римської Церкви, переслідував папістів, наказав проповідникам здійснювати промови проти Римської Церкви, її зловживань, проти людських вигадок і установ у справах божественних; але те ж саме робили і протестанти, постійно проповідували проти зловживань Римської Церкви, прагнули знищити все те, що, за їх словами, було людською вигадкою і установою. За яким же правом вони вважали те або інше людською вигадкою та установою? Абсолютно довільно; а в новій Англійській, або так званої Англіканській Церкві хто вирішить спірні питання, хто встановить вчення? У неї є Папа, глава Церкви, король. Але, по-перше, люди з протестантським напрямком бажали звільнитися від духовного авторитету глави Церкви зовсім не для того, щоб підкорятися авторитету світського папи; по-друге, на якій підставі король вирішить спірні питання, встановить вчення? На підставі власного свавілля!

У запалі боротьби з папою, з своїми папістами, переважно монахами, Генріх VIII не втримався, підпав під вплив осіб, відданих протестантизму, і ступив на слизьку дорогу заперечення так званих протестантами людських установ. Це викликало незадоволення людей, які боялися єресі, і багато з яких воліли краще залишитися при папі, ніж йти за світським главою Церкви до протестантизму; інші, бажали йти швидко по дорозі, прокладеній німецькими реформаторами, були незадоволені боязкими кроками Генріха і не хотіли визнавати за ним папської влади, права встановлювати вчення Церкви [16, с. 121].

Таким чином, Генріх, встановлюючи свою національну Церкву, знайшовся між двома вогнями, між католиками і протестантами; ті й інші, опираючись волі короля як глави Церкви, були бунтівниками і піддавалися переслідуванню; почалася сильна боротьба. Але в боротьбі між двома крайнощами Англіканська Церква, відірвана від Церкви Вселенської, надана самої собі, сваволі свого голови, носилася хвилями випадковостей то туди, то сюди, то прагнула за протестантської дороги, то раптом зупинялася, відбувалася реакція, то знову починалося протестантський рух. Так пройшло весь час, коли в Англії царювала династія Тюдорів. Явища, що представляються цим часом, цікаві і повчальні: тут ми бачимо не особисту справу однієї людини, ми бачимо, як сильний, практичний, розсудливий народ веде боротьбу для уникнення двох крайнощів, шукає твердого грунту і, зрозуміло, знайти її у себе не може. Звідси зрозумілим видається прагнення англійців до з'єднання з Вселенською православною Церквою.

В якому скрутному становищі перебував глава Англіканської Церкви, видно з його розпоряджень щодо змісту проповіді: проповідник повинен був говорити проти папи, виправдовувати короля, повинен був утримуватися від богословської полеміки, повинен був проповідувати Святе Писання і слова Христові, не змішуючи їх з людськими установами, не змушуючи вірити, що сила закону Божого і людського закону, однакові; проповідник повинен мовчати цілий рік про чистилище, шанування святих мощів, шлюб духовенства, виправдання через віру, ходіння на прощу, про чудеса. Глава Церкви давав собі рік часу для рішення, яке вчення прийняти щодо названих предметів; духовенство повинно було в цей час мовчати, чекати; але могли мовчати світські люди, між якими ці предмети служили постійним вмістом спорів, які ділили людей на два ворожі табори? [17, с. 248]

Рочестерський єпископ Фішер не хотів визнати короля главою Церкви: папа зробив його кардиналом, король стратив його як зрадника. Другою, найбільш видною жертвою був Томас Мор. Мор був один з передових людей епохи Відродження, друг Еразма Роттердамського; невдоволення існуючим порядком, прагнення до кращого майбутнього висловив він у своєму знаменитому творі «Утопія», де представив ідеальне суспільство. Але, коли Лютер швидко повів реформу, Мор, подібно Еразм, стривожився крайністю напрямку і став ревним охоронцем старовини, ревним захисником Римської Церкви. Ставши канцлером після Уолси, Мор переслідував протестантів сильніше, ніж попередній кардинал, який дивився на єресь як на оману, Мор - як на злочин; але Мор не довго пробув канцлером: бачачи, що справа про розлучення королівське прямо хилиться до розірвання зв'язки з Римом, Мор склав з себе канцлерство і пішов на самоту, але потім, не погодившись визнати короля главою Церкви, був страчений.

Кара Фішера і Мора справила сильне враження в Європі: до цих пір думали, що справа ще владнається між Англією і Римом, але тепер побачили, що справа йде серйозна, що реформаційний прагнення сильне в Англії, що Генріх не відмовиться від свого верховенства. Папа відповідав на виклик Генріха, зроблений стратою Фішера і Мора: він зрадив англійського короля прокльону; коли він помре, тіло його позбавляється поховання, а душа падає прямо в пекло навіки, піддані не повинні визнавати його королем під страхом відлучення, лорди і громади повинні вигнати його з своєї землі і християнські государі Європи повинні показати свою вірність св. престолу, допомагаючи англійської народу привести у виконання вирок папський.

Після цього зрозуміло, як Генріх повинен був дивитися на тих англійців, які хотіли залишитись вірними св. престолу. При відкритій війні з папою він сильніше всього озброївся проти ченців як проти війська папського, монастирі були знищені. Генріху в запеклій боротьбі з католицизмом важко було не повернути на протестантську дорогу, тим більше що найбільш довірений чоловік при ньому сильно бажав, щоб король йшов по цій дорозі: той був Фома Кромвель. Кромвель, прозваний бичем ченців, людина бідна і незнатного походження, був виведений в люди Уолси і заслужив почесну популярність, залишившись вірним своєму благодійнику після його падіння, майстерно захистивши його в парламенті проти звинувачень. Ці відносини до занепалого міністру не нашкодили Кромвелю у відношенні до нього короля, який шукав людину здатну і разом співчуваючу відторгненню Англії від Римської Церкви. Скоро Кромвель став найбільш наближеною людиною до короля; він разом з Кранмером затягував Генріха на протестантську дорогу [19, с. 225].

Обставини були сприятливі, тому що католики все більше і більше дратували короля. Сильно роздратувала Генріха поведінка Регінальда Поля, що походив від однієї з найбільш знатних прізвищ і користувався особливим розташуванням короля. Він отримав чудову освіту в Парижі і Падуї, готуючись до духовного звання; не співчуваючи реформі, яка здійснювалася Генріхом, він залишився за границею і став ревним слугою папи, ревним учасником у ворожих Генріхові задумах. В боротьбі з королем Поль різко висловив католицькі погляди на світську владу, домішуючи сюди і початки того вчення, яке розвинулося особливо потім внаслідок політичних рухів в тій же Англії. У своєму знаменитому посланні до Генріха Поль запитує: «Що таке король?» - і відповідає: «Король існує для народу, для захисту його матеріальних і тимчасових інтересів. Але так як існують інтереси вище тимчасових, то і є влада вище влади королівської. Слава короля полягає в добробуті народу, і якщо він усвідомлює обов'язки свого звання, то повинен класти свою корону на стопи священства; священикам сказано: «Ви-боги і сини Вишнього». Хто після цього може сумніватися, що священики вище королів. В суспільстві людському три ступені: народ, духовенство і король, який є дитя і слуга обох перших». З цих положень Поль виводить, що Генріх є зрадник, бунтівник. Потім Поль звертається до Англії: «Згадай, моя батьківщина, про свої давні права і вольності! Згадай той час, коли несправедливі королі твої призивалися до звіту владою твоїх законів. Тобі тлумачать, що все належить королю; я тобі кажу, що все належить республіці. Ти, моя батьківщина, - все, а король - тільки твій слуга».

У цьому ж посланні Поль прямо оголошує, що буде просити французького короля, щоб той скинув Генріха з престолу; буде просити імператора Карла V, щоб той залишив воювати з турками і звернув свою зброю проти англійського короля, який набагато небезпечніше турків. Імператор воює з турками для визволення християнських невільників з турецької кайданів, але набагато важливіше звільнити від вічної погибелі багато тисяч душ, відторгнутих від Церкви. Поль закінчує своє послання погрозами. «Чи ти можеш сумніватися, - каже він Генріху, - що король французький не послухається папи, не з'єднається з імператором і не озброїтися проти тебе? І коли вони тебе переможуть, то християнство возрадується цього більш, ніж вигнання турків з Константинополя. Як ти будеш боротися проти цілої Європи? Що станеться з твоїми рабами, коли гавані всього континенту будуть для них замкнені?» За таку ревність папа зробив Поля кардиналом [21, с. 150].

Католики погрожували підняти всю Європу проти Генріха; англійське духовенство, запевняючи у своїй відданості королю, відмову від папи, гірко скаржився, однак, що єресь, користуючись нерішучим положенням, сильно поширюється. Новому главі Церкви не можна було довше відмовчуватися щодо спірних пунктів, і в 1536 році він ухвалив:

1) все, що полягає в Біблії і Символі Віри, незаперечно істинно;

2) обряди три: хрещення, покаяння і причастя;

3) причащающийся вкушає істинне тіло і кров Христові під видом хліба і вина;

4) всі церковні церемонії та обряди зберігаються для нагадування про духовні речі, що ними подаються;

5) Утримується виклик святих і молитви за покійних, але відкидають чистилище. При цьому було постановлено, що в кожній церкві повинна бути Біблія латинською та англійською мовою для загального користування [24, с. 110].

2.3 Зміна поглядів Генріха

Жодна партія не була задоволена цими артикулами: протестанти скаржилися, що зберігаються колишні забобони; бажали зберегти в чистоті колишнє церковне вчення були незадоволені темрявою пункту про таїнства; скаржилися, що тут проглядає єресь. Аристократія була особливо незадоволена новизнами, вбачаючи в головному поборника їх, Кромвеля, вискочку, людину низького походження, яка, між тим, піднявся так високо. У 1536 і 1537 роках відбувалися сильні повстання, насилу припинені урядом: повсталі вимагали, між іншим, відновлення монастирів, видалення підлої крові (Кромвеля) з таємної королівської ради, повалення і покарання єпископів-єретиків, Кранмера та інших. Заколот був пригнічений, заводчики загинули на ешафоті; але якщо прихильники старовини переставали тривожити короля, то починали турбувати його прихильники нового.

Селянські богослови в корчмах за пивом тлумачили про те, як людина може врятуватися, і від словесного спору переходили до кулаків; біблії, які лежали відкритими в кожній церкві, давали багату поживу фанатикам-самоучкам; суперечки, крики піднімалися під час самої церковної служби до спокусі прихильників старовини.

Ці рухи змусили короля знову податися назад: він викликав голову охоронців старовини, єпископа вінчестерського Гардінера, і доручив йому скласти нові визначення; Гардінер написав так звані шість артикулів:

1) у таїнстві Євхаристії хліб і вино дійсно пресуществляются в тіло і кров Христові;

2) залучення під двома видами не необхідно для порятунку;

3) священикам не дозволяється одружуватися після посвяти;

4) обітницю дівоцтва повинні зберігатися;

5) замовні служби божої утримуються;

6) утримується сповідь перед священиком.

Парламент прийняв артикули. Але зрозуміло, що Кромвель не міг бути задоволений охоронним напрямком, котрий заслужив значні обсяги шести артикулах. Він хотів за допомогою шлюбу затягнути Генріха в тісний зв'язок з німецьким протестантизмом і дати останньому більше простору в Англії.

Рясне наслідками для країни розлучення Генріха VIII з першою жінкою не доставив королю сімейного щастя: Анна Болейн була звинувачена в порушенні подружньої вірності і страчена, залишивши дочку, знамениту згодом Єлизавету. Генріх вступив у третій шлюб з Жанною Сеймур, але Жанна померла в 1537 році, залишивши сина Едуарда. Кромвель став клопотати, щоб Генріх одружився на Ганні, дочки герцога Клевского, родичці курфюрста Саксонського. Генріху розхвалили зовнішність принцеси, він погодився на шлюб; Ганну привезли до Англії, але Генріх при першому погляді на наречену прийшов у відчай: так вона була неприваблива. Для дотримання пристойності Генріх наважився обвінчатися з нею, але шлюб тільки збільшив огиду, яке король не міг подолати, і розлучився. Кромвель поплатився за невдачу справи, їм влаштованої; вороги, яких було дуже багато в «покровителя єресі», скористалися невдоволенням короля: Кромвель був страчений, звинувачений у різних незаконних і свавільних вчинках, особливо в тому, що розповсюдив по королівству єретичні книги; відкрито стверджував, що всякий християнин може здійснювати таїнства; під його заступництвом єретики відкрито проповідували, і багато з них звільнялися від покарання; а люди, які доносили на них, піддавалися гонінню; незаконними засобами він зібрав велике багатство і, розбагатівши, ні в що ставив знатних людей [23, с. 247].

Розлучившись з Анною Клевською, король одружився вп'яте на Катерині Говард; але з новою королевою повторилася та ж історія, що і з Анною Болейн: вона була викрита в порушенні подружньої вірності; Генріх був у відчаї; коли таємна королівська рада зібралася у цій справі, то король довго не міг вимовити слова від сліз; іншого разу він відчував такий страшний сором. Катерина Говард була страчена, Генріх одружився вже вшосте, на Катерині Парен, яка пережила його: Генріх VIII помер у січні 1547 року, залишивши престол малолітнього сина свого, Едуарда VI [21, с. 152].

3. Підсумки релігійної реформи

Історія церковної реформи в Англії представляє для нас важливий приклад реформ з тим забарвленням, яку дала їй англійська національність. Північно-Західна Європа без боротьби швидко стала протестантською, Південно-Західна залишилася вірна католицизму, в Середній після довгої боротьби католицизм отримав перевагу; в Англії Генріх VIII як справжній англієць, спираючись на більшість, хоче угоди між старим і новим; відкидає противне національного почуття римське папство; але разом з тим хоче утримати старі часи, боїться протестантських єресей, хоче зупинитися на середині, коливається між Кромвелем і Гардінером; при відкиданні крайнощів король переслідує обидві крайності - переслідує і католиків, і протестантів, підкоряючись духу часу, часу релігійної боротьби, релігійних переслідувань [20, с. 187].

Щодо інших сторін діяльності Генріха VIII треба зауважити, що Англія при ньому більшою здебільшого насолоджувалася миром, у той час як на континенті відбувалися постійні і жорстокі війни; світ сприяв посиленню народного добробуту, розвитку промисловості і торгівлі. У царювання Генріха VIII посилилося значення палати громад: до нього ця палата обмежувалася визначенням грошових допомог на урядові потреби і проводила без обговорення заходи таємного ради: Генріх, задумавши церковну реформу і не знаходячи для себе підтримки в цій справі в палаті лордів, звернувся до палати громад; спираючись на неї, провів реформу і, таким чином, підняв значення цієї палати у збиток значенню палати лордів; колишні королі у скрутних обставинах скликали «великі поради», складені з лордів, прелатів і інших осіб, призначених королем; Генріх в подібних обставинах завжди звертався до народного представництва.

З відносин Англії до іншими державами у царювання Генріха VIII найважливішими були відносини до сусідньої Шотландії. Ця країна в ті часи далеко відставала від Англії щодо свого розвитку.

Шотландія, країна гориста, рано зазнала спустошливих навал скандинавських піратів, що зупинили її розвиток; коли навали з моря припинилися, починаються навали з півдня, з Англії, яка була набагато сильніше Шотландії. Королі - Едуарди I, II і III - хотіли підкорити Шотландію; це їм не вдалося, тим не менш південна частина Шотландії, найбільш родюча, зазнала страшного спустошення; не маючи можливості зброєю відбиватися від англійців, шотландців іноді самі спустошували південну околицю та йшли в гори, землеробські роботи припинялися на довгий час. Якщо у проміжок між нашестям жителі спускалися з гір у колишні свої помешкання, то повинні були витримувати облогу від вовків і потім боротися з більш небезпечним ворогом - голодом, який доводив до людоїдства [19, с. 226].

У XV столітті спустошення з Англії стали рідкісні; жителі Південної Шотландії могли зітхнути вільно, але колишнє сумне становище країни вже зробило свій вплив: народонаселення відрізнялося бідністю і грубістю звичаїв; внаслідок незначного руху промислового і торгового міста були нікчемні; найнеобхідніші предмети привозилися з Фландрії; аж до XVII століття скло і мило не вироблялися в Шотландії, і навіть вищий стан не знав вікон у своїх оселях. Всі повноваження були в руках вельмож і духовенства, королі у своїй боротьбі з майже незалежними вельможами не могли спиратися на міста і повинні були спиратися виключно на духовенство, яке тісно з'єднало свої інтереси з інтересами корони, щоб протидіяти насильствам могутніх вельмож, які не боялися переслідування між горами, озерами і болотами своїми. При грубості вдач боротьба королів з вельможами носила самий запеклий характер, противники не жаліли один одного в разі торжества і не розбирали засобів для доставляння собі цього торжества.

Особливо знаменита остання шотландська династія Стюартів. Король Яків I кілька років з успіхом винищував непокірних вельмож, але в 1436 році вельможі взяли верх і стратили короля. У 1452 році Яків II зрадницьки вбив могутнього вельможу, графа Дугласа. У 1482 році вельможі озброїлися проти короля Якова III, схопили його і заточили в Едимбургському замку; за звільнення короля боротьба поновилася, вельможі розбили королівське військо, взяли Якова III в полон і стратили. При Якові IV та Якові V боротьба тривала з тим же характером: на одній стороні - вельможі, на іншій - король і духовенство. Яків V, звільнившись з рук вельмож, які володіли всім під час його малоліття, віддав всі найважливіші посади духовним особам, які сильно діяли проти вельмож. По навіюванню архієпископа глазговського король відняв у баронів право суду, для якого заснував колегію юстиції [12, с. 62].

Жорстокість вельмож проти духовенства досягло вищого ступеня, і вони завели таємні зносини з Генріхом VIII, сприяючи в той же час поширенню в Шотландії протестантизму, тоді як відданість католицької Церкви, яка була єдиною і могутньою підпорою шотландських королів, увійшла в плоть і кров Стюартів. Яків V був присутній при спалюванні єретиків і прийняв від папи титул «захисника віри», втрачений Генріхом VIII. Яків V був рідний племінник англійського короля по матері (Маргариті, дочки Генріха VII), але був істиним шотландцем за характером: хоробрий, славолюбивий, з лицарськими прагненнями, він керувався переважно почуттям, рідко розумом. Генріх VIII пропонував йому особисте побачення з метою переконати його ввести і в Шотландії ті ж церковні зміни, які були введені в Англії, пропонував зробити його герцогом Йоркським і дати парламентським актом право на спадщину англійського престолу; Яків ухилився від побачення з дядею, якого шотландське духовенство не інакше називало, як архиеретиком. Віддаляючись від єретичної Англії, Яків природно зближувався з католицькою Францією і два рази одружився на французьких принцесам (в перший раз на Магдалині Валуа, у другій - на Марії Гіз, вдові герцога Лонгвіля.). З іншого боку, гнані вельможі і протестанти втекли до Англії.

Розрив між дядею і племінником був неминучий; Яків оголосив похід, але багато хто з можновладців відмовилися від участі у війні, успіх якої був би для них поганим; шотландське військо було розбите. Яків V помер з відчаю, залишивши на престолі щойно народжену доньку Марію, а правителем в її малолітство призначив кардинала Бетюня, архиєпископа-примаса Шотландії. Але вельможі, користуючись смертю короля і війною з Англією, взяли верх; ті з них, які раніше ховалися в Англії, повернулися; Бетюнь втратив регентство, а потім був убитий в 1546 році незадовго до смерті Генріха VIII англійського.

В Шотландії була малолітня королева, в Англії - малолітній король; внаслідок цього тут і там боролися вельможі за владу, боролися релігійні партії.

Висновки

Підводячи підсумки, можна зробити наступні висновки.

Англійська Реформація проводилася «зверху», тобто з ініціативи і під прямим контролем корони, відповідаючи політичним інтересам тюдорівського абсолютизму, соціальним і духовним потребам суспільства, яке, ступивши на шлях капіталістичного розвитку, відчувало нагальну потребу інтелектуально-релігійного самовираження та національного самоствердження.

Реформа церкви в Англії була розпочата Генріхом VIІІ (роки правління 1509-1547) з метою зміцнення позицій абсолютизму та скасування залежності Англії від Риму в питаннях віри. Запровадження англіканства цілком відповідало інтересам корони і схвально сприймалося правлячими класами, які отримали змогу розширювати власні земельні володіння за рахунок конфіскованого монастирського майна. Звичайно, у тогочасній Англії, як і в Європі взагалі, ставлення до зловживань римської курії та кліру було доволі критичним. Боротьба за звільнення свідомості від контролю священиків була розпочата в Англії ще за два століття Вікліфом і, незважаючи на переслідування духу лолардів, продовжувалася до часів правління Генріха VІІІ. Дух цей, зміцнений прикладом реформаторів Німеччини й Швеції, надавав моральної підтримки політичній сепарації Генріха від Риму в 1534 році.

Втім, зміни, які встигли запровадити в релігійній сфері Генріх VIII (1509-1547) та Едвард VI (1547-1553), за часів панування католицької реакції (1553-1558) були майже цілком зведені нанівець, а активні поборники протестантизму були піддані жорстоким переслідуванням та репресіям.

Північно-Західна Європа без боротьби швидко стала протестантською, Південно-Західна залишилася вірна католицизму, в Середній після довгої боротьби католицизм отримав перевагу; в Англії Генріх VIII як справжній англієць, спираючись на більшість, хоче угоди між старим і новим; відкидає противне національного почуття римське папство; але разом з тим хоче утримати старі часи, боїться протестантських єресей, хоче зупинитися на середині, коливається між Кромвелем і Гардінером; при відкиданні крайнощів король переслідує обидві крайності - переслідує і католиків, і протестантів, підкоряючись духу часу, часу релігійної боротьби, релігійних переслідувань.