Освіта і наукові знання в Київській Русі

Поширення писемності та створення освітніх закладів в Київській державі. Історико-географічні відомості та їх відображення в тодішніх літописах. Знання з математики, хімії, астрономії та медицини в Київській Русі, напрямки та особливості їх розвитку.

Рубрика История и исторические личности
Вид реферат
Язык украинский
Дата добавления 30.11.2011
Размер файла 25,6 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Р Е Ф Е Р А Т

на тему:

«ОСВІТА І НАУКОВІ ЗНАННЯ В КИЇВСЬКІЙ РУСІ»

Вступ

Для культури Русі були притаманними поєднання елементів минулого та нових надбань, які висувались новопоширюваними географічними, економічними та політичними обставинами. Треба сказати, що за своїм характером культура Русі була європейського спрямування, але із значним східним впливом. Русичі підтримували різносторонні зв'язки з багатьма державами, засвоюючи передусім більш розвинену культуру Візантії і через неї - надбання європейської і східної культур, виявляючи при цьому свою самобутність. Новим витком у поширенні наукових знань та освіти стало прийняття християнства. Адже після цього відбуваються значні зміни, в першу чергу, в побуті і світогляді населення, по-друге, в поширенні освітньої культури, історико-географічних, медичних знань, з'являються школи, збільшується кількість освічених людей, поширюються книжки. Яскравим свідченням цього є берестяні грамоти, написи на предметах домашнього ужитку, на стінах культових будівель, перекладна література, записи подорожників, тексти релігійного та історичного змісту тощо.

1. Поширення писемності та створення освітніх закладів

Появу східнослов'янської писемності науковці датують першою половиною ІХ ст. «Житіє» слов'янського просвітника Кирила зберігає відомості про його життя та переказ, що він бачив у 860 р. в кримському Херсонесі (Корсуні) книги, написані т. зв. «руськими письменами». Ці ж письмена згадуються арабськими письменниками Х ст. В історичних джерелах можна зустріти повідомлення про те, що руська писемність, нарівні зі староєврейською, була поширена в Хазарії. Ще одним свідченням того, що писемність була відома в Київській Русі ще до хрещення, стала знайдена в 1949 р. в одному зі смоленських курганів глиняна посудина середини Х ст. з давньоруським написом «гороухща» (гірчиця).

Під час археологічних досліджень виявлено значну кількість ремісничих виробів: пряслиць, посудин-корчаг, ливарних формочок, цеглин, металевих чаш, на яких, ймовірно, власниками було зроблено написи. На пряслицях, наприклад, написано: «Невесточ», «Молодило», «Янка вдала пряслень Жирці» та ін. Крім визначення власника, написи на корчагах сповіщають про вміст посудини. «Ярополче вино», «Горохоуща», а також цифрове позначення ваги або місткості посудини у вигляді окремо поставлених літер. На металевих виробах, зокрема чашах, трапляються написи їхніх власників, що свідчать про належність речі церкві або князеві. Найбільш відома чара з написом чернігівського князя Володимира Давидовича XII ст. Сучасною українською мовою напис читається так: «А се чара княжа Володимирова Давидовича. Хто з неї п'є, тому на здоров'я, хвалячи Бога і свого великого князя».

Дуже важливим епіграфічним матеріалом є написи на бересті, вперше знайдені у Новгороді під час археологічних розкопок. Новгородські грамоти - це переписка городян, що стосується різних господарських та побутових справ. Вони є свідченням проникнення писемності до економічної сфери життя.

Берестяні грамоти знайдені на території України під час розкопок стародавнього м. Звенигород. В Києві берестяні грамоти не було знайдено, що дослідники пояснюють особливостями київського ґрунту, в якому погано зберігається деревина.

Введення християнства значно прискорило розвиток писемності і літератури на Русі. Ще в 60-70-х роках IX ст. візантійський імператор Михайло III відправив до слов'ян двох братів-священиків з Фесалонік - Костянтина (в чернецтві його ім'я Кирило) і Мефодія. Незважаючи на переслідування німецького духовенства, зацікавленого в поширенні латинської мови серед слов'ян, брати проповідували християнство в Моравії та інших слов'янських землях старослов'янською мовою. Вони упорядкували слов'янський алфавіт і переклали церковнослов'янською (староболгарською) мовою Євангеліє. На початок ХI ст. на Русі використовувалися дві системи письма - кирилиця, що базувалася на грецькому алфавіті, і глаголиця - розроблена Кирилом фонетична система.

Ще одним свідченням про поширення писемності на Русі, й в Києві зокрема, є значна кількість написів-графіті, які залишили відвідувачі на архітектурних спорудах, їх знайдено в Софії Київській та Новгородській, на руїнах Успенського собору, печерах Києво-Печерської лаври, на стінах церкви Михаїла Видубицького монастиря, церкви Спаса на Берестові, Кирилівській церкві. Найбільше графіті відкрито в Софійському соборі - понад 400. Серед написів собору найбільше звернень до Бога про допомогу, написані за стандартною формулою «Господи, поможи рабу твоєму…», далі - ім'я автора. Поминальні написи зроблено за іншим зразком «Місяця… дня приставився раб Божий…». Деякі відвідувачі собору зверталися в написах до святих, які були зображені на фресках, з проханням допомоги або просто писали свої імена: «Писав Іван», «Писав Матей». Ще один з написів повідомляє про грім або блискавку, що влучила в Софійський собор 3 березня 1054 р. Багато інших написів схожі з літописними повідомленнями, місять інформацію про події на Русі рубежу XI-XII ст. Серед інших знахідок такого типу варто назвати графіті з ближніх печер Києво-Печерської лаври.

Написи-графіті важливі не тільки своїми літописними даними та як свідчення певного рівня освіченості населення, а й особливостями виконання. Хоч вони написані кириличним уставним письмом, але вже значно відрізняються від урочистого книжного уставу. Манера написання вказує, що в надрах київської писемної школи на рубежі XI-XII ст, сформувалася ділова писемність, якою користувалися, мабуть, літописці та ділові люди: купці, збирачі податків, дрібні чиновники тощо. Написи, зроблені таким почерком, що є й серед інших графіті. Головна мета цього вдосконалення полягала в прискоренні самого процесу письма.

Як особливість писемної культури Русі треба назвати утворення двох типів літературної мови: церковнослов'янської і близької до простонародної давньоруської. Першою писалася церковно-повчальна і житійна література, близькою до розмовної велося ділове листування, складалися юридичні акти («Руська правда»), літописи, пам'ятники світської літератури («Слово о полку Ігоревім»).

Про освіту у дохристиянські часи відомостей не збереглося. Проте, враховуючи потреби державних інститутів, науковці роблять припущення, що навчання грамоти певною мірою існувало і до Володимирової реформи 988 р. Адже, згідно договорів Русі з греками, хтось мав читати і писати князівські грамоти, складати заповіти вояків, які вирушали на службу до Візантії, вести записи податків тощо. У середині X ст. у Києві вже функціонувала церковна община, яка мала свої церкви: Св. Іллі та Св. Миколая на Аскольдовій могилі, в яких зберігались церковні книги й служили люди, що вміли їх читати під час служб. При храмах, вірогідно, існувало й індивідуальне навчання грамоти.

Після церковної реформи Володимира виникла потреба у навчанні та вихованні грамотних людей, для чого почали створювались державні школи. Літопис містить повідомлення про відкриття шкіл у Києві, Новгороді. До школи у Києві приймали дітей заможних верств населення, а у Новгороді брали дітей старост та попів. Можливо, це свідчить про існування шкіл двох ступенів: для виховання вищих та нижчих служителів церкви. В школі навчали насамперед читання, а потім вже писання та рахування. У початкових школах елементарною наукою було читання. Навчання починалося з вивчення абетки та складів, читання по книгах Апостола та Псалтиря, які виконували роль підручників. Подібне навчання по складах підтверджується археологічними знахідками, зокрема шкільними вправами хлопчика Онфима, знайденими серед новгородських берестяних грамот. Більшість вихованців парафіяльних початкових шкіл навчалися лише читати, а подальші знання вони (попи, дяки) набували в процесі практики, що передувала висвяченню.

Щодо наявності/відсутності вищої освіти, то з цього приводу тривалий час точилися дискусії, хоч у літопису й згадується «книжне навчання». Так, М.С. Грушевський твердить про існування вищої освіти. Вищу освіту в XI ст. можна було отримати у київській писемній школі при Софійському соборі, а у XII ст. при Печерському або Видубицькому монастирях, в Чернігові, Переяславі, Галичі - у школах при єпископіях. Особливого значення у вищих школах надавалося вивченню іноземних мов. Серед них на першому місці, безсумнівно, була грецька мова, якою написані канонічні книги православної релігії і нерідко велися церковні відправи. Саме тому володіння грецькою мовою було вкрай необхідним для вищих ієрархів церкви. Крім того, київські митрополити були переважно греками, більшість яких мали вищу візантійську освіту. В оточенні київського митрополита чимало людей мали добру освіту. Очевидно, що вища освіта на Русі все ж таки існувала, оскільки її отримали такі видатні діячі тих часів, як Іларіон, Феодосій Печерський, Нестор, Климент Смолятич, Кирило Туровський, Мойсей Видубицький; Ярослав Мудрий, його сини - Ізяслав, Святослав, Всеволод, онуки - Святополк та Володимир Мономах, Володимир Василькович та ін. Високоосвіченими були й жінки князівського роду: княгиня Ольга, Анна Ярославна, Анна Всеволодівна, Євпраксія-Зоя та інші.

Друге місце за значенням, найімовірніше, посідала латинська мова. Вивчення іноземних мов було необхідне не тільки духовним особам, а й світським.

Крім початкових шкіл, утворених з ініціативи держави, існувало й приватне, індивідуальне, навчання. Ним займалися, головним чином, дяки при церквах та, можливо, ченці монастирів, при яких могли існувати школи для дітей. Підтвердженням цього є вже згадувані графіті на стінах Софійського собору.

2. Історико-географічні відомості

освітній русь знання літопис

Основні географічні знання на Русі були зосереджені в творах мандрівників і літописців. Певну роль у накопиченні знань про інші країни відігравали завойовницькі походи представників європейських народів (наприклад, вікінгів), подорожі монахів, які проповідували християнські ідеї серед «варварських» народів, поїздки купців за товарами і послів - до правителів інших країн.

Так, «Повість минулих літ», відкривається відступом, присвяченим опису ойкумени - випискою з «Хроніки» Георгія Амартола (IX ст.) і містив реєстр країн та народів, відомих тогочасним європейським авторам. В цьому реєстрі відсутнє населення Північної, Центральної та Західної Європи, в тому числі й слов'яни. Звичайно, літописець, який робив ту виписку, не міг обійти увагою самого себе і своїх родичів, і був змушений шукати імовірних слов'ян серед згаданих етнонімів, яких і знайшов в Наддунайському регіоні. До тексту Амартола додали спеціальний вступ, в якому згадувались русь, чудь, меря, мурома, весь, летьгола, перм, печера, ям, угри, литва та ін., а окремим додатком - варяги, свеї, нормани, готи, англи, волохи, римляни, німці, фряги та ін. Античним авторам вони були невідомі на відміну від давньоруських літописців.

Більш докладні свідчення, які містять давньоруські тексти, в ряді епізодів присвячені конкретним проблемам. Наприклад, дніпровський водний шлях не зовсім точно названий «шляхом з варяг в греки» (від Скандинавії до Чорного й Середземного морів, який на значній протяжності проходив Дніпром), а також інші важливі водні шляхи, спрямовані на захід (через річище Прип'яті), на схід (річище Волги) та на північ (через верхів'я Дніпра).

У літописах знаходимо назви історичних земель, річок тощо. Географічний термін «Україна» вперше згадується в Київському літописі під 1187 р. Проте найчастіше землі, які заселяли східнослов'янські народи, йменували «Руссю». Терміном «Україна» позначали відокремлену частину території Русі. Відомості географічного характеру трапляються в «Повісті минулих літ», його продовженням є Київський літопис (охоплює 1118-1198 рр.), та Галицько-Волинський літопис (охоплює 1209-1292 рр.).

Важливу роль у висвітленні реальної картини світу відігравало безпосереднє, живе знайомство русичів з далекими країнами. Нам відомі імена прочан, які ходили до Палестини і прилеглих земель. Деякі з них лишили описи мандрівок. Так, на початку XII ст. мандрівку до Палестини і прилеглих територій здійснив чернігівський ігумен Данило Паломник. Його твір, названий «Хожденіє» - є найдавнішим путівником по близькосхідних країнах. Біля 1200 р. подорож до Царгорода здійснив знатний новгородець Добриня Ядрейкович, яку він також описав. Хоче й обмежені, проте певні знання з географії отримували з «Топографії» Козьми Індикоплова - олександрійського купця VI ст., який здійснив подорож до Африки та Арабії. Він висував теорію, що Земля - чотирикутна площина, замкнена стінами (на той час Птолемей висунув теорію про форму Землі у вигляді кулі). Окремі відомості містяться у візантійських письменників, дані яких перейняли руські літописці.

З географією тісно пов'язана і етнографічна наука. Давньоруських книжників цікавили звичаї чужих народів, їхній спосіб життя, вірування, родинні стосунки, обряди тощо. У «Повісті минулих літ», крім географічних відомостей, наведені й етнографічні, де описується побут різних етнічних груп, в тому числі й племен, просторово віддалених від Русі: сирійців, вавилонян, халдеїв, бактріан, індійців, британців тощо. Як бачимо, територіальні межі, охоплені в літературі величезні - від Індії на південному сході до Англії на заході.

3. Знання з математики, хімії, астрономії та медицини в Київській Русі

Знання русичів з математики не були на високому рівні, їх освоєнню сприяли звичайні практичні потреби виробників та купців, вони базувались на основних чотирьох математичних діях - додавання, віднімання, множення та ділення. Також в системі лічби знали дроби, обчислення відсотків й площі. При вимірюваннях довжини русичі використовували «природні» мірила: долоня, п'ядь (відстань між витягнутими великим і середнім пальцями), лікоть, сажень (відстань між двома витягнутими руками).

Мірилом для обчислення проміжків часу стали астрономічні цикли, використовувались різні принципи хронологічних обчислень - сонячні та місячні роки, індикти (п'ятнадцятирічні періоди або Велике коло).

До сьогодні збереглась така пам'ятка, як математичний трактат, присвячений принципам обчислення часу. Його автор - філософ, математик та астроном Кирик Новгородець (жив у XII ст.), він брав безпосередню участь в тогочасних суспільних подіях. Твір складається з 27 розділів, присвячених хронологічним сюжетам: у вступі (розділи 1-5) автор підраховує кількість років, місяців, тижнів, днів та годин, що минули від створення світу (5508 р. до Р.Х.); 6 розділ присвячений проблемі індикта, який широко застосовувався у Візантії; 7 розділ містить питання про так зване сонячне коло (період у 28 років, після якого кожний рік Юліанського календаря припадає на той самий день тижня); 8 розділ присвячений місячному колу (період у 19 років з аналогічною повторюваністю); 9 розділ трактує «віки світу» (тисячоліття); наступні чотири розділи (10-13) присвячені так званим поновленням від початку літочислення; в 14 розділі говориться про високосність і визначається кількість високосних літ від початку світу до дня написання трактату; в 15 розділі мова йде про Велике коло (період у 532 роки), по завершенні якого місячні фази припадають на ті ж самі календарні дати і дні тижня; 16-20 розділи містять підрахунки звичайних («книжних») та місячних тижнів, днів, годин тощо; 21-27 розділи присвячені дробовим частинам години.

Високий рівень будівельної справи Русі свідчить про гарну обізнаність майстрів-будівельників з геометрією.

Знову ж таки саме виробничі потреби стали поштовхом до освоєння такої науки як хімія. Найбільшого розвитку отримала металургія та скловиробництво, оскільки ці види промисловості вимагали оволодіння знаннями про властивості речовин, які використовувались в процесі переробки.

Так наприклад чорна металургія виробляла предмети зі сталі різного ґатунку. А, отже, її виробники були дуже добре обізнаними на технічних прийомах перетворення речовин (руди на метал). Яскравим свідчення цього є мистецтво опанування бронзи.

На ще більш високий рівень можна поставити склоробну справу та дотичні до неї галузі. Тут можна говорити про виготовлення кольорового скла та скляних мас, що були застосовані в інших сферах виробництва (виготовлення скляних намистин, скляних браслетів, посуду) та у будівництві (виготовлення полив'яних плиток для оздоблення храмів і палаців). Особливо високого рівня набуло мистецтво емалі та черні. Ще більшою складністю відзначалось виготовлення смальти для декоративних мозаїк в давньоруських храмах. Русичі мали спеціальні майстерні де займались цією справою. В Києві така майстерня знаходилась на території Печерського монастиря, її майстри виготовляли смальту дуже широкого кольорового діапазону.

Наприклад, мозаїки Михайлівського Золотоверхого собору налічують 150 відтінків основних кольорів: понад 20 синього і жовтого, 15 зеленого, 10 рожевого. Складнішою була справа з червоними барвниками, оскільки вони були набагато дорожчими і складнішими у процесі виготовлення. Тому червоні кольори отримувались в основному за рахунок природних матеріалів - мінералів та цегляних камінців. Наприклад, для отримання зеленої смальти використовувався оксид міді. Він був головним барвником, оскільки при додаванні до нього глини, майстри отримували зелено синій відтінок. Сірка давала жовтий колір, оксид марганцю - бузковий. Окрім цих головних барвників існували набагато складніші «рецепти»: до складу черні входили срібло, олово, мідь, сірка, поташ, бура, сіль.

І, як видно, для успішного виготовлення такої широкої палітри кольорів, потрібні були гарні барвники та непроста технологія, яку на належному рівні опанували руські майстри.

Знання з хімії використовували і у військові справі. Це стосується не лише виготовлення холодної зброї. На Русі знали так званий «грецький вогонь» - легкозаймисту речовину, яку кидали у спеціальних сфероконічних посудинах, вони виступали як самозапалювальні бомби. Порох та його властивості русичі отримали від половців, проте він використовувався із залякувальною метою.

Іншою стороною освоєння хімічних властивостей різних матеріалів є виготовлення різноманітних отрут, про що знаходимо відомості у письмових джерелах (1157 р. київськими боярами отруєно було Юрія Довгорукого, в 1171 р. його сина Гліба).

Дуже важливу роль в житті Русі відігравала астрономія, проте її тогочасний зміст вкладається у сучасне поняття астрології.

«Ізборник» 1073 р. містить спеціальний астрономічний трактат. Це є оригінальна інтерпретація системи Птолемея. За цим трактатом в центрі Всесвіту знаходиться земля, довкола якої обертаються кілька небес. Перші з них - планетні, тобто пов'язані з рухомими тілами, які пересуваються кожне за своєю орбітою відносно нерухомого неба. Давньоруською мовою планети звалися «заблудницями» (від дієслів «блудити», «блукати»), це точний переклад грецького терміна. Крім Сонця та Місяця (які теж вважалися «заблудницями»), було відомо ще п'ять планет (решту було відкрито після винайдення телескопа).

Відомостей про давньоруську карту зоряного неба у дослідників немає, тому що не збереглося жодного опису. Є згадки про окремі сузір'я розкидані по різних текстах, в тому числі й таких, що не мали прямого відношення до астрономії. Найпопулярнішими були Плеяди (Власожельці, Волосині або Баби), Оріон (Кружиліє або Кружилиця), обидві Ведмедиці, а також Молочний Шлях (Чумацький Шлях). Птолемей, який використав матеріали своїх попередників (Гіпарха), нарахував у своєму атласі понад тисячу зірок. Скільки їх знали давньоруські вчені, невідомо.

Особливу увагу привертали комети із шлейфом, що в давньоруських текстах називали «хвостатими зірками» або «зорями-списами» («копіями»), їх неодноразово згадують джерела.

Іншою категорією астрономічних реалій, що ретельно фіксувалися давньоруськими книжниками, були сонячні та місячні затемнення, їх природа була добре знана. Так, в «Християнській топографії» Козьми Індикоплова зазначено, що сонячні затемнення бувають тоді, коли Місяць стає поміж Землею і Сонцем, а місячні - коли Земля стає між Сонцем і Місяцем. Саме явище затемнення серед широкого загалу набувало значення прикмети лиха, що насувається. В цьому контексті варто згадати про «Слово о полку Ігоревім», але там воно виходило за межі наукових уявлень і виступало радше як чисто літературний, навіть белетристичний прийом.

Необхідність боротьби з хворобами і травматизмом викликало зародження лікувальної медицини, хірургії, анатомії, фізіології. Першими медиками на Русі були відуни, знахарі, волхви, чарівники. Після введення християнства активної протидії вони отримали з боку духовенства. З ХІ-ХІІ ст. поряд із знахарями з'являються льчці або лікарі. Льчці існували в усіх великих містах і мали свою фахову практику. Про деяких з них є свідчення у письмових джерелах. Так, маємо згадку про лікаря при дворі чернігівського князя Святослава Давидовича. Свої лікарі були у князів Володимира Мономаха, Юрія Довгорукого та ін., напевно, своїх власних медиків мали і представники духовенства. Однак переважна більшість лікарів обслуговували широкий людський загал, незалежно від їхнього соціального статусу.

Найдавнішими розділами медицини були акушерство та хірургія. Народження дитини є дуже складним, важким і небезпечним процесом, тому з'явилися баби-повитухи. Існували і своєрідні хірурги, які лікували травми, якими нерідко супроводжувалися лови, а ще більше - збройні сутички. Набагато складніше було лікувати внутрішні хвороби, особливо - інфекційні. Численні пошесті чуми, холери, віспи час від часу викошували цілі країни. Нездатність усвідомити справжню природу тієї чи іншої хвороби внутрішніх органів, недоступних для безпосереднього сприймання, породжувала містичні уявлення про вплив потойбічних сил. Саме цим значною мірою можна пояснити тісний зв'язок стародавньої медицини з чернечим життям.

На Русі практикували лікарі-чужинці: греки і вірмени, а також існувала й свого роду перепідготовка кадрів. Серед іноземців знаємо, наприклад, лікаря-вірменина (його ім'я не згадується в джерелах), що діяв у першій половині XII ст. А ось князь Володимир посилав свого лікаря (Івана Смеру) в Грецію для вдосконалення медичних знань.

Монастирі також мали серед ченців медиків. Серед них - лаврський ченець Даміана та найвидатніший медик Русі Агапіт (жив наприкінці XI - в першій половині XII ст.), який прийняв постриг в Печерському монастирі і діяв там до кінця життя, здобувши неабияку народну славу і популярність. Широке визнання лікарською практикою за часів Київської держави здобули також ченці Антоній, Пимен, лікарі Іоан Смера, Петро Сіріанин, Февронія.

На той час монастирі були своєрідними академіями, де концентрувалися основні кадри інтелігенції, в тому числі й медичної. Це було передбачено Студійським статутом, запровадженим на Русі Феодосієм Печерським. Статут зобов'язував чернечі осередки засновувати лікувальні заклади, богодільні та інші доброчинні установи. Зокрема, при Печерській лаврі було створено шпитальний монастир св. Миколи. Процвітала й аптечна справа. За «Церковним уставом» князя Володимира церкви і монастирі отримували доручення створювати різні доброчинні установи (шпиталі, притулки для старих, сліпих, калік), а для їх утримання було встановлено податок.

Головними в арсеналі лікувальних методів були настої і відвари з лікувальних трав, зокрема привезених з Єгипту, а також молитви і взагалі вплив словом на хворого - те, що сьогодні належить до психотерапії. Агапіт був прекрасним діагностом. Консультуючи князя Володимира Мономаха, який перебував у Чернігові, через систему кур'єрської пошти він зумів поставити правильний діагноз на відстані і дав рекомендації щодо лікування. Джерела згадують, що Агапіт зціляв своїх хворих молитвою та «зелієм».

Медична справа на Русі базувалася переважно на таких трьох моментах: психотерапії, фітотерапії, фізіотерапії. Застосування перших двох засобів засвідчено джерелами. Творячи над хворим молитву, лікар приводив психічний стан хворого до оптимальної стану, який найкраще сприяв протидії організму хворобам. Ця традиція йде з дуже давніх часів, можливо, з кам'яного віку; її практикували жерці, волхви, шамани, чаклуни, відьми, шептухи та ін. Вони мали найбільший вплив на свідомість хворого, що й було запорукою покращання його психологічного стану. З утвердженням християнство давні заклинання, заговори та інші ритуальні дії були замінені молитвами та церковними обрядами, що виконували ті ж функції. Однак залишився віковий досвід, який так чи інакше застосовувався на практиці. Давній традиції відповідає й сучасне знахарство: знахар починає роботу з молитви, зі звернення до певного святого, далі йдуть замовляння власне хвороби. Дуже часто «призначається» певна дія: випити спеціальний відвар або намолену (заговорену) воду, поставити свічки у певних храмах, дотримуватись певної дієти.

Лікування зіллям або ліками рослинного походження, теж було поширене в Київській Русі. Тогочасні лікарі володіли знаннями, нагромадженими протягом століть. Вони знали лікувальні властивості численних рослин і вміли успішно оперувати своїми знаннями.

Наступний широко використовуваний момент - фізіотерапія, коли застосовувались різного роду процедури з тими або іншими наслідками. Це - різноманітні компреси й пов'язки, масаж, мастила й протирання, клістири, кровопускання, лазня тощо, які широко застосовувалися середньовічними лікарями.

У письмових джерелах можна знайти згадки про клінічні випадки, а подекуди й докладний опис, що дозволяє сучасним дослідникам поставити точний діагноз (видалення пухлини, лікування прокази, рак).

За історичними джерелами велику роль у лікувальній справі належить жінкам вищих станів. Так, дочка чернігівського князя Єфросинія гарно знала медичну літературу того часу, а княгиня Анна Всеволодівна (засновниця першої світської жіночої школи) сприяла викладанню медицини в школі.

Першим відомим вченим-медиком була княгиня Євпраксія (Зоя) Мстиславівна. Онучка Володимира Мономаха отримала гарну освіту і цікавилась народною медициною. З юного віку вона вдало лікувала хворих, за що в народі її прозвали «Добродією». У 1122 р. вона вийшла заміж за візантійського імператора Іоана Комнена (тоді ж і прийняла ім'я Зоя). Переїзд до Візантії відкрив широкі можливості для подальших вдосконалень знань з медицини, оскільки саме у Візантії: працювали відомі лікарі, закладені перші лікарні при монастирях і запроваджена систематична медична наука в школах, де викладались анатомія, фармація, токсикологія, загальна патологія, терапія, акушерство і гінекологія.

Поєднавши набуті знання з власним досвідом лікування, Євпраксія-Зоя уклала грецькою мовою трактат «Алімма» («Мазі»). Він зберігається у флорентійській бібліотеці Лоренцо Медичі. Ця праця складається з 5 частин і 29 розділів. Перші три частини присвячені питанням загальної патології, загальної діагностики, загальної гігієни, гігієни жінки і дитини, четвертий і п'ятий розділи - питання лікування різних хвороб.

Треба сказати, що медичні знання в Київській державі були адекватні тогочасним знанням в цій галузі.

Висновки

Основним джерелом знань, які згодом оформились науково, був погляд народу на оточуючий світ. Так, розвиток сільського господарства вимагав знань з ґрунтознавства, ботаніки та метрології. Розвиток тваринництва передбачав оволодіння знаннями з зоології; мисливство і розвиток промислів знайомили з дикою флорою і фауною Східної Європи. Геометрія і механіка розвивались разом із поширенням будівельного мистецтва. Розвиток металургії та склообробної справи проходив в процесі осолодіння знань з хімії та фізики. Необхідність боротьби з хворобами та травматизмом викликало зародження лікувальної медицини, хірургії, анатомії та фізіології. Розширенню географічного поля зору русичів сприяли далекі мандрівки.

Варто наприкінці виділити такі риси, які характерні для тогочасної освіти і науки: активне запозичення і використання набутків інших народів (вживання грецької та латинської мов, широка перекладацька діяльність освітніх центрів), європейська орієнтація (прив'язка до християнських цінностей), домінування в освіті двох компонентів - церковного і не менш слабкого світського, не достатній рівень розвитку природничих наук.

Список використаної літератури

освітній русь знання літопис

1. Бокань В.А., Польовий Л.П. Історія культури України: Навч. посіб. - К., 1998.

2. Брайчевський М. Наукові знання // Історія української культури. - Т. 1, р. 9. - К., 2009.

3. Грушевський М. Історія української літератури. - Т. ІІ. - К., 1993.

4. Історія і теорія світової культури: Європейський контекст. - К., 1995.

5. Історія української та зарубіжної культури: Навч. посіб. / С.М. Клапчук, Б.І. Білик, Ю.А. Горбань та ін. - К., 2007.

6. Культура українського народу. - К., 1994.

7. Свєшніков І. Звенигородські грамоти на бересті // Дзвін. - 1990. - №6.

8. Україна крізь віки: У 15 томах - Т. 4: Київська Русь / О.П. Толочко, П.П. Толочко. - К., 1998.

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Характеристика писемної культури Київської Русі. Археологічні розкопки та знахідки виробів з написами. Феномен берестяних грамот. Аналіз церковних графіті. Стан розвитку освіти в Київській Русі. Науково-природні знання та література Київської Русі.

    реферат [36,8 K], добавлен 10.08.2010

  • Внутрішньо та зовнішньополітічне, економічне й соціальне становище Київської Русі до впровадження християнства. Причини, що привели до охрещення русичив. Процес християнізації. Наслідки та значення запровадження християнства у Київській Русі.

    реферат [26,9 K], добавлен 17.11.2007

  • Історія виникнення писемності на Русі. Створення першої абетки для слов'янської мови солунськими братами Кирилом та Мефодієм. Переклад філософами церковних книг з грецької мови. Дослідження впливу християнства на культурний розвиток Київської Русі.

    реферат [32,6 K], добавлен 21.09.2015

  • Передумови прийняття християнства в Київській Русі. Історичний нарис з історії формування давньоруської державності. Розгляд язичництва як системи світогляду. Особливості історичного вибору князя Володимира. Ствердження християнства як панівної релігії.

    курсовая работа [38,3 K], добавлен 27.09.2011

  • Функції найвищих органів влади Київської Русі: великий князь, княжна рада, феодальні з’їзди. Елементи механізму політичної влади в Давньоруській державі. Місцеві органи управління Київської Русі. Суд, військо, церковна організація в Київській Русі.

    курсовая работа [52,5 K], добавлен 20.01.2011

  • Найдавніші зачатки науки з математики та астрономії. Основи математичних знань стародавніх народів Месопотамії. Досягнення вавилонців у галузі природничо-наукових знань. Створення єдиної системи мір і ваги. Знання в галузі медицини та ветеринарії.

    реферат [22,9 K], добавлен 02.02.2011

  • Виникнення і розвиток міст у Київській Русі, їх роль в розвитку економіки. Причини і наслідки розвитку одних типів міст і занепад інших. Грошова система Київської Русі, її зв'язок з торгівлею і виробництвом. Внутрішня і зовнішня торгівля, торгові шляхи.

    курсовая работа [59,8 K], добавлен 05.07.2012

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.