Митрополит Полікарп (Сікорський) тимчасовий адміністратор Української Автокефальної Православної Церкви під час Другої Світової війни (1941-1944 рр.)

З наближенням фронту митрополит Полікарп (Сікорський) та єпископат УАПЦ виїхали на Захід. Безсумнівно, як зазначає А. Воронин, ієрархи УАПЦ покидали Україну з тяжким серцем..., але евакуюватися вони мусили, бо німці не залишили в цьому вибору. Крім того було ясно, що після повернення більшовицької влади усіх єпископів відродженої Церкви чекала б звинувачення і переслідування [6, с. 102].

Залишаючи Україну митрополит Полікарп і єпископи УАПЦ звернулися до українського народу з архіпастирським посланням, виклавши багатостраждальну історію українського народу й Української Церкви, закликаючи вірних і духовенство: «міцно згуртуватися навколо своєї Української церкви, яка цементом духовної єдності злучила б в одно весь український народ. чудо станеться й прийде Воскресіння воскресне Україна» [9, с. 533].

В 1944 владика Полікарп евакуювався до Варшави, потім через Словаччину до Німеччини. 13 вересня 1946 року голова священного синоду УАПЦ на еміграції митрополит Полікарп надіслав до ООН у Лондоні меморандум у справі становища української еміграції на окупованих німецьких землях, де пояснювалось, що православна церква в Україні зазнала жорстоких переслідувань як під радянською, так і під німецькою окупаційною владою. Рішуче заперечувалася будь-яка співпраця українських православних ієрархів з гітлерівськими окупантами.

В 1950 р. митрополит Полікарп (Сікорський) переїхав у Францію, жив і служив поблизу Парижа. На церковному

Соборі УАПЦ в Парижі 15-16 вересня 1952 р. за його великі заслуги перед УАПЦ було надано титул «Його Блаженство, Блаженніший Митрополит Полікарп». Помер владика Полікарп 22 жовтня 1953 в Ольне-су-Буа біля Парижа і похований на паризькому кладовищі Пер-Лашез [16].

Розглянувши життя та діяльність тимчасового адміністратора Української Автокефальної Православної Церкви Блаженнійшого митрополита Полікарпа (Сікорського) ми бачимо, що перед нами великий українець, борець за волю і незалежність Української держави та інституалізацію українського Православ'я.

Сформувавшись серед патріотичних кіл української молоді та Київської духовної академії, Петро Сікорський працює державним службовцем в уряді УНР. Продовжує службу під час перебування уряду в екзилі. З цього моменту яскраво простежується характерна якість особистості майбутнього митрополита, це вірність. Вірність Україні, українському народу, вірність Господу. Маючи духовну освіту Петро Сікорський не зраджує пастирському покликанню приймає чернечий постриг і священичий сан. Виконуючи послух архімандрита монастирів, а згодом вікарного єпископа Польської Православної Церкви владика Полікарп вболіває за українізацію парафіяльного життя, богослужіння, працює над перекладами богослужбової літератури. Потрапивши в сферу впливу Московської Патріархії під час першої радянізації західноукраїнських земель, не дивлячись на шалений тиск, він не зраджує Предстоятеля Польської Православної Церкви митрополита Діонісія (Велединського), залишаючись тим самим вірним українській пастві, яка на той час складала понад 70% віруючих цієї Церкви. Наявність таких архієреїв як Полікарп (Сікорський) і Олександр (Іноземцев) дало надію українському національно-церковному руху. Створення самоврядної Тимчасової адміністратури Православної Церкви на українських землях і рукоположення українського єпископату започаткували процес інституалізації українського Православ'я шляхом апостольського переємства. Така діяльність митрополита Полікарпа дратувала Московську Патріархію очільникам якої нічого не залишалося як в традиціях російського імперіалізму застосувати церковні заборони до людини яка цього не заслуговує та ще й ієрарха іншої Помісної Церкви. Не витримують критики звинувачення в колабраціонізмі. Митрополит Полікарп (Сікорський) спілкувався з німецькою адміністрацією лише з метою збереження і об'єднання Української Православної Церкви. Цими ж аргументами представники Російської Православної Церкви виправдовували свою співпрацю з більшовиками. Німці не підтримували УАПЦ за проукраїнський курс і у 1943 р. ними було знищено понад 100 священнослужителів, спалено храми разом з віруючими. Адміністратор і єпископат УАПЦ емігрували до Західної Європи для продовження діяльності, знаючи, що неминуче зазнають гонінь від радянської влади. Показовим є те, що навіть представники промосковської Автономної Православної Церкви не наважилися очікувати на «милості» атеїстичної більшовицької партії і вирушили на Захід. На еміграції митрополит Полікарп (Сікорський) продовжує духовно опікуватися українською діаспорою в Німеччині і Франції.

Підсумовуючи вищевикладене слід зазначити, що найбільшою заслугою митрополита Полікарпа (Сікорського) є ієрархічне та інституційне відродження Української Автокефальної Православної Церкви.

Література

1. Альошина О. Національно-церковний рух на Волині // Наукові записки. Серія «Історичне релігієзнавство». Острог : Вид-во Національного університету «Острозька академія», 2009. Вип. 1. С. 3 12.

2. Витяг із протоколу про візит митрополита Полікарпа до генерал-комісара Волині-Поділля Гайнріха Шене від 8 травня 1943 р. // Польща та Україна у тридцятих-сорокових роках XX століття. Невідомі документи з архівів спеціальних служб. Варшава-Київ, 2005. Т.4 Ч.І. С. 474-480.

3. Вишиванюк А. В. Межконфесиональная ситуация на Западной Украине в 1939-1941 гг. (После «первого» присоединения к УССР) // Вестник ПСТГУ II: История. История Русской Православной Церкви.2011. Вып. 5 (42) С. 48-65

4. Вишиванюк А. В. Особености религиозной политики советских властей в западних областях УССР в 1939-1941 гг. // Вестник ПСТГУ II: История. История Русской Православной Церкви. 2012. Вып. 2 (45) С. 56-71.

5. Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. Репринтне видання: У 4 т. К.: Видання Київської Патріархії Української Православної Церкви Київського Патріархату, 1998. Т. 4. Кн. 1 392 с.

6. Воронин О. Історичний шлях УАПЦ. Кенсінгтон: «Воскресіння». 1992. 136 с.

7. Гордієнко В. Убивство митрополита Олексія Громадського // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія.

8. 2007. Вип. 91-93 С. 82-84.

9. Горе матери-Церкви. Послание митрополита Николая (Ярушевича) клиру и верующим Украины от 28 марта 1942 г. [Електронний ресурс] / Портал Кредою Ру. : http://www.portal-credo.ru/ site/?act=news&id=102431

10. Історія релігій в Україні : [навч. посібник / А. М. Колодний, П. Л. Яроцький, Б. О. Ломовик та ін. ; за ред. А. М. Колодного, П. Л. Яроць кого]. К. : Т-во „Знання", КОО, 1999. 735 с.

11. Курляндский И. Сталин, власть, религия / И. Курляндский. М. : Кучково поле, 2011. 701 с.

12. Матвєєв Г. Акція навернення українського населення Волині до католицтва 1937-1939 рр. / Г. Матвєєв, К. Федевич // Вісник Львівського університету. Львів. Вип. ЗЗ. С. 169 177.

13. Мартирологія Українських Церков: В 4 т. Торонто; Балтимор : Смолоскип, 1987. Т. 1: Українська Православна Церква. 1207 с.

14. Міненко Т., о. Православна Церква в Україні під час Другої світової війни 1939-1945 (Волинський період). Вінніпег ; Львів : Логос, 2000. Т.1. 392 с.

15. Одинцов М. Русская православная церковь накануне и в эпоху сталинского социализма. 1917-1953 гг. М.: РОССПЕН, 2014. 424 с.

16. Пастирський лист митрополита УАПЦ Полікарпа Сікорського [Електронний ресурс] / КПБА .: http://www.kda.org.ua/statti/625-novyny.html

17. Полікарп (Сікорський) [Електронний ресурс] / Вікіпедія .: http:// uk.wikipedia.org/wiki/Полікарп_(Сікорський)

18. Преловська І. Історія Української Православної Церкви кінець XVII XX сторіччя Навчальний посібник для духовних навчальних закладів. К.: КПБА, 2007. 318 с.

19. Скорупський М. У наступах і відступах (спогади). Чікаго, 1961. 256 с.

20. Смирнов А. І. Єпископ Мстислав (Скрипник) і процес інституалізації Української Автокефальної Православної Церкви формації 1942 року // Наукові записки. Серія «Історичне релігієзнавство». Острог : Вид-во Національного університету «Острозька академія», 2009. Вип. 1. С. 215-227.

21. Смирнов А. І. Інституційні трансформації православ'я на Волині в 19391941 роках // Наукові записки Національного університету «Острозька академія»: Історичні науки. Острог, 2013. Вип. 20. С. 116-121.

22. Смирнов А. І. Між Києвом і Варшавою: український автокефальний рух у 1941-1942 роках // Українська Автокефальна Православна Церква під час Другої світової війни. Митрополит Феофіл Булдовський [упоряд. І авт. перед. слова. О. Різніченко]. Х.: Фавор, 2011. С. 23-30.

23. Смирнов А. І. Неопублікований декрет митрополита Діонісія (Валединського) від 24 грудня 1941 року важливе джерело з історії УАПЦ // Український археографічний щорічник. -- К., 2007. -- Вип. 12. -- С. 717-722.

24. Смирнов А. Український автокефальний рух в роки німецької окупації: міфи та реалії [Електронний ресурс] / Релігія в Україні. : http:// www.reHgion.m.ua/main/history/12608-ukraymskrj-avtokefalmj-mx-vroki-nimeckoyi-okupaciyi-mifi-ta-realiyi.html

25. Стоколос Н. Г. Конфесійна політика окупаційної адміністрації рейхскомісаріату «Україна» в 1941 1942 рр. // Український історичний журнал . 05/2004 . №3. С. 91-112.

26. Рожко В. Є. Митрополит Полікарп видатний ієрарх Української Православної Церкви // Волинський Православний Вісник. Луцьк: Наукове Товариство ім. Полікарпа. 1998. Ч. 1(2). 224 с. С. 14-17.

27. Рожко В. Відродження Української Православної Церкви на Волині 1917-2006 рр. Луцьк: Волинська книга, 2007. 348 с.

28. Шкаровский М.В. Политика третьего рейха по отношению к Русской Православной Церкви в свете архивных материалов 1935-1945 гг. М.: Издательство Крутицкого Патриаршего Подворья, 2003. 364 с.

Размещено на Allbest.ru