Успіху боротьби опришків з експлуататорськими класами сприяли добра організація загону та міцний зв'язок із селянами, які всебічно підтримували повстанців. Потоцький був змушений визнати, що знищити загін Довбуша важко, оскільки він із «опришками своїми по різних селах має сховища і притулки». Легендарний герой зібрав у свій загін найбільш убогих, відданих справі боротьби селян з різних околиць України, а також з Угорщини та Молдавії. Сила його була не в кількісному складі, а в бойовому дусі загону, в умілому оперативному керівництві. Запоруку успіху становили партизанська тактика боротьби: несподіваність, конспіративність, блискавичність наступів і відступів, а також міцна підтримка селян. Опришківська тактика в гірських умовах неподалік кордонів робила Довбуша невловимим і грізним. Раптово з'являючись у різних місцях, його загін створював враження неймовірної сили. В очах народу як сам Довбуш, так і його опришки були легендарними і непереможними героями-велетнями.

Налякана успішними виступами повстанців, шляхта вдавалась до різних заходів самооборони. Проти невеличкого загону діяли каральні експедиції, смоляки організовані з місцевої шляхти на чолі з полковником Пшелуським, а в період найширшого розмаху діяльності ватажка, гетьман Потоцький надіслав на Прикарпаття 2500 чоловік королівського війська та звернувся до шляхти із спеціальним універсалом і особисто очолив боротьбу. Деякі побратими Довбуша були спіймані і жорстоко покарані в Станіславській кріпості - маєтку Потоцького, проте спіймати ватажка не вдалося [5, c. 100].

Навесні 1743 р. Довбуш знову збирає загін на горі Стіг та починає походи. Коли в попередніх роках він розгортав діяльність на Коломийщині, в її південно-західній частині, і найдальше доходив до Перегінська і Голоскова, то в 1743 р. починає діяти на Східному Поділлі. Так, у 1743 р. в актах галицького суду зустрічаємо звістки про перебування Довбуша в околицях Виноградова і Підгайчиків. У них згадується про «спустошення вчинене Довбушем» у цих околицях.

Перехід Довбуша з гірських районів у підгірські й низовинні - надзвичайно цікаве явище. Воно свідчить, що Олекса бореться не лише в горах, а й сходить «в доли», щоб і там наносити панам удари. Діяльність Олекси Довбуша на Підгір'ї не могла проходити успішно без попередньої розвідки і вивчення місцевості. На нашу думку, відомості про нові райони дій готували учасники загону. Вони на зимівку відходили далеко від рідних осель, наймалися слугами, приховуючи, хто вони такі [11, c. 74].

1744-1745 рр. були періодом найактивнішої діяльності О. Довбуша. Ще в 1743 р. рух галицьких опришків був причиною пожвавлення всіх селянських виступів. Вже на Галицькому сеймику у вересні 1743 р. шляхта дякувала Потоцькому за те, що він допомагав «всіма силами і стараннями не допускати ширитись сміливості свавільного хлопства і опришків». Це повідомлення переконує, що опришківський рух, керований Довбушем, робив вплив на селян Покуття, як це було раніше в 1733-1734 рр. [4, c. 118].

У 1743-1744 рр. двічі через Балинці переходив загін Олекси Довбуша. Мешканці села охоче постачали опришкам продовольство, створювали їм умови для перепочинку, повідомляли про засідки ворога і розташування каральних загонів [29, c. 69].

Небезпека потрапити до рук карателів, які наводнили Покуття, була досить реальною. Тому Олекса Довбуш вирішує залишити Покуття, переходить Карпати і зупиняється на Закарпатті. Своїм новим опорним пунктом він обирає гори навколо с. Ясіня. Вибір цього місця був не випадковим: саме в цих місцях було велике коло знайомих селян-трударів, які могли завжди надати необхідну допомогу, налагодити розвідку, піднятись на спільну боротьбу. Звідси ватажок весною і влітку 1744 р. розгортає свої найбільші і найвіддаленіші походи. Історичні дані і, зокрема, нові архівні матеріали вказують на широку територію діяльності в 1744-1745 рр. народний герой зі своїми загонами з'являється у далеких місцях Поділля і Перемишльської землі. Його виступи в цей період мають яскраво виражений класовий, антифеодальний характер [11, c. 119].

Десь наприкінці квітня 1744 р. Довбуш із загоном подався на Поділля і перейшов річку Дністер. На початку травня він напав на маєток шляхтича К. Золотницького у Борщеві. Яка причина могла спонукати ватажка подолати таку відстань від Закарпаття до Борщева? Цей вчинок легко пояснити, адже недавно виявлені джерела чітко характеризують Золотницького як жорстокого гнобителя селян. На південний захід від с. Княгиничі біля Кам'янця знаходилось урочище, де була печера Вівтар. Увагу привертають двері, штучно вибиті у камені. Печера засипана камінням, а колись, за переказами, у ній могло поміститися понад десяток людей. Місцеві жителі переказували наприкінці XIX ст., що в печері жив розбійник Волос або Волох, а за іншими даними - Олекса Довбущак. Сюди збиралися побратими на нараду і молилися, від чого нібито пішла назва Вівтар. Влітку 1744 р. Довбуш готував наступ на Богородчани. Тоді це була велика шляхетська фортеця-замок, де знаходились заховані шляхтою скарби, різні економічні документи, скрині з грішми, зброєю та інші дорогоцінні речі [4, c. 120].

Під час нападу на Богородчани було убито двох шляхетських жовнірів, а третього застрілив Довбуш на дзвіниці, коли той хотів дзвонити на тривогу. Як видно, шляхетський замок охороняли не селяни, частитну багатства опришки забрали, а решту знищили разом із замком.

Після цього на скаргу богородчанського економа Й. Шидловського «дня 25 серпня 1744 р. до Богородчанського замку враз зі шляхтою» прибув на обстеження возний з Галицького гроду. З його письмового повідомлення, яке він склав на основі особистого спостереження, бачимо: шкода, завдана шляхті у Богородчанському замку, становила тисячі злотих. У замку знаходилась скарбниця каштеляна Подлянського, пана Косаківського, а також панів Романовських. Опришки розтрощили шляхетську скарбницю, порубали дерев'яні скрині з дорогоцінними речами, інші контуші з багатої матерії, оздоблені соболями і золотими прикрасами, знищили коштовні речі, привезені з Гданська, забрали зброю, паризькі пістолі, шаблі. В одній із скринь з покоїв, повідомляв возний «взято монети самими тинерами, менш більш на дві тисячі злотих». Як бачимо Олекса Довбуш пішов у Богородчани не заради здобичі, грошей чи інших дорогоцінних речей, а щоб знищити коштовне майно, закуплене награбованими у селян грішми [5, c. 108].

Особливу увагу привертає той факт, що в цій фортеці знаходились великі скрині з різними паперами, якимись економічними книгами, захованими в залізних скринях, які народний месник захопив і спалив. Знищення економічних паперів, де були записані селянські тягарі, - це своєрідна форма антифеодальної боротьби загону Олекси Довбуша. Все це переконливо свідчить, що опришки не лише фізично карали панів, захоплювали їх майно, але й нищили все, що було зв'язане з феодально-кріпосницьким тягарем.

На початку вересня 1744 р. Олекса Довбуш і сім його товаришів серед яких був і Василь Баюрак, вийшли на Чорногору. В цей час на Угорщині їх почали переслідувати угорські війська. До цього спричинилися або наступи опришків на угорському шляху, або просто домовленість польського уряду з угорським про спільність дій проти народних месників. Під тиском угорських військ Олекса знов переходить Карпати і робить далекі походи на захід Галицького Прикарпаття. Невідомо тільки, чому Баюрак на суді промовчав про ці походи восени 1744 р., заявивши, що після переходу в Чорногору під натиском угорського війська загін «не ходив вже того року на розбій». Мабуть, це було викликане особистими міркуваннями підсудного.

Проте інші документи переконують, що восени 1744 р. Олекса Довбуш продовжував походи. В жовтні цього року з повідомлення якогось шляхтича Гаєвського з Корнича довідуємось, що «Довбущук після пограбування в Богородчанах перейшов у Перемишльські гори» і підступив під Турку - міцну шляхетську фортецю. Він вночі «виставив на кию перед брамою картку», на якій написав, щоб шляхтич Калиновський від себе і міських лихварів дав грошовий викуп у визначеному місці і часі. «Бо коли б не зробив тієї ласки, - попереджував Довбуш шляхтича, - то буде тобі, як пану Золотницькому». Письмове попередження наштовхує нас на думку, що або сам Довбуш, або хтось із його побратимів був письменний [2, c. 123].

Діяльність Олекси Довбуша в Угорщині й Закарпатті зокрема досі не вивчена. Без сумніву, Довбуш, перебуваючи там, боровся з угорськими феодалами, тим паче, що в 30-40-х р. у Трансільванії розгорнувся антифеодальний рух селян. Як повідомляють джерела, у загоні Довбуша в 1744-1745 рр. знаходилося чимало селян з Угорщини, яких ватажок завербував. Вони добре знали місцевість і допомагали в той час коли на Польській стороні активізували дії каральні експедиції шляхетських військ.

Опришок Баюрак розповідав на суді, що Олекса ще до 1744 р. підтримував зв'язки з якимось речником із с. Будищі, наймит якого Федько діяв у загоні Довбуша. У цього речника ватажок збував захоплені у шляхти речі й від нього отримував харчі. В 1745 р. подібний зв'язок був налагоджений з Сігетським євреєм Давидом, який склав угоду з Довбушем на постачання опришківського загону продуктами. Є повідомлення, що побратими Довбуша були засуджені угорським урядом.

На початку зими 1744 р. Олекса знову повернувся на Закарпаття, але через загрозу переслідування з боку угорського уряду не міг зупинитися в с. Ясені. Обережний ватажок у супроводі найближчих соратників перейшов у Чорногору і там у безпечному кутку Джерджя біля потоку, серед нікому невідомої глухої полонини збудував хату-зимівку і оселився з дружиною та групою найближчих побратимів-соратників.

Настала весна 1745 р. Остання Олексина весна. Він накреслював плани літніх походів, радився з товаришами. Перед Великодніми святами перейшов на польський бік Карпат, і в селі Криворівня зустрівся з побратимами. Домовились зійтися після свят і остаточно обговорити свої плани. Рада відбулася в хаті Василя Процюка і Тимка Хоцюка. Звідси опришки перейшли в Угорщину і розділилися. Довбуш повернувся з двома побратимами на Чорногору, інші залишилися в Угорщині. Олекса вирішив організувати нові далекі походи [11, c. 111].

Вже 13 травня 1745 р., як свідчать нові архівні матеріали, «поширилась звістка про Довбуша» на Поділлі в районі Рогатина. Його загони появлялися в Шумлянських, Стратинських та інших лісах Рогатинщини. Шляхтичі навіть бачили 12 опришків біля с. Янушова. Туди негайно були вислані шляхетські розвідники. Однак і це не заспокоїло місцеву шляхту. Інакше кажучи, переполохана шляхта Рогатинщини в страху перед Довбушем масово залишала свої маєтки і скривалася за мурами Рогатина. В кінці травня 1745 р. cеред шляхти в околицях Надвірної вчинився переполох. 23 травня стало відомо, що в с. Зелене побував Олекса Довбуш з 10 побратимами. Можливо, що цим шляхом йшов Довбуш, повертаючись з Рогатинщини. Для уточнення цього шляхта негайно викликала до Надвірної громаду с. Зелене на чолі з сільським отаманом. Громада ствердила, що Довбуш справді перебував у селі Зелене, але дуже коротко, причому «з обережності» не вступав до жодної селянської хати. Ми вважаємо, що Довбуш міг мати розмову з побратимами, але селяни, щоб не викликати переслідувань від шляхти, це, напевно, приховали.

Ім'я Довбуша викликало серед панів велику паніку. Недарма 13 жовтня 1759 р. вже після смерті народного героя, новий коронний гетьман Браницький у спеціальному універсалі з приводу нападів опришків у Галицькій землі і здобуття ними міста Болехова, наказував шляхті готувати якнайактивнішу відсіч, щоб «не повторилися за прикладом керівника Довбуша більш у тому краї напади». Видно і після смерті Олекса був страшним для шляхти. Для народу ж він став символом мужньої боротьби проти несправедливості, насильства, кріпосницького гніту [4, c. 127].

Про останні походи Довбуша виявлено мало документів. Тільки із зізнання Василя Баюрака відомо, що влітку 1745 р. приблизно в червні-липні ватажок перебував деякий час у Закарпатському с. Ясині з двома побратимами: Павлом Орфенюком і Василем Баюраком. Тут знаходилася і його дружина. У корчмі зібрав ватажок останню нараду, де були присутні два побратими, корчмар Давид і сільський побратим Федір Вощук. Про розмову на цій нараді відомо тільки те, що Довбуш збирався переходити «на польський бік». Ватажок навіть домовився з Давидом про зустріч у Сігеті восени, на свято Покрови. На другий день Довбуш назавжди покинув Закарпаття і перейшов на Покуття в с. Ямне, де відвідав сестру. Звідси пішли до Микуличина, напали на Мочернюка і вбили його. На нашу думку, розправа була викликана тим, що Мочернюк готував, очевидно, вбивство ватажка. Це припущення підтверджує такий факт: згодом убивця Довбуша Дзвінчук заявив, що це вбивство вчинив Довбуш, оскільки Мочернюк «мусив зрадою іти на нього», тобто готував замах на ватажка [3, c. 113].

З Микуличина Олекса Довбуш ввечері 23 серпня пішов до Космача розправитися із Степаном Дзвінчуком. Надзвичайно важливо з'ясувати, чому Довбуш пішов у Космач. Це дає можливість розв'язати спірне питання про загибель Олекси Довбуша. У народній творчості говориться, що Довбуш пішов у Космач до Дзвінчука задля кохання до його жінки Ксені. Зате в історичних матеріалах на це немає жодного натяку. Уважно аналізуючи тогочасні джерела, приходимо до остаточного переконання, що цей похід мав за мету знищити ворога, який готувався до підступного вбивства. Бажаючи розправитись з надзвичайно мужнім ватажком, галицька шляхта вдалася до останнього заходу: за допомогою зради знищити небезпечного ворога. Шляхта оголосила по всіх селах: хто спіймає, або знищить Довбуша, той буде звільнений від феодальних повинностей. Цей заклик став спокусою для нестійких елементів пригнобленого села [4, c. 131].

Серед історичних документів знаходимо цікаві дані про підготовку Дзвінчука до вбивства Довбуша. Після загибелі ватажка між шляхтою виникла суперечка: кожен хотів похвалитися перед гетьманом Потоцьким і коронною княжною Яблоновською, що саме з його допомогою Дзвінчук виявив «вірність і хвалебний вчинок», убивши відомого опришка. Проте не важливо, хто підготував убивство, важливий сам факт - шляхта це зробила.

Про поранення, останні хвилини і смерть Довбуша відомо з трьох документів. Перший - це судовий протокол, записаний зі слів убивці за наказом Й. Потоцького 27 серпня 1745 р. у Станіславському суді. Слова Дзвінчука майже співпадали з розповідями В. Баюрака на суді через десять років:»… Вибрались ми до Космача до Степана Дзвінчука і підійшли під його хату вночі, а тому що Дзвінчук не хотів відчинити дверей, то Довбуш ухопив на дворі якесь дерево, вдарив ним у двері і став їх підважувати. Ватажок відважив трохи двері і почав тиснутися до дверей. Але саме тоді вистрілив до нього Дзвінчук і вцілив у плече. Підстрелений ватажок втікав з нами до лісу, але тому що не міг далі йти, то ми оба занесли його в село в корчму, прикинули ще живого хворостом, а самі пішли в ліс» [3, c. 115].

Із зізнання вбивці довідуємося також, що Дзвінчук, боячись відплати за свій злочин, зразу ж після того, як опришки пішли, вибіг з хати і почав шукати в селі допомоги.

На світанку 24 серпня 1745 р. на заклик Дзвінчука і панського двору зібралася Космацька громада і орендар. Вони спочатку почали шукати пораненого по селі, але не знайшли. І тільки на голос собаки відшукали в хащі під смерековим деревом ще живого Олексу Довбуша [1, c. 133].

Особливе зацікавлення викликає той факт, що «після того, як Довбущука було підстрелено і громада прийшла його взяти біля нього знайшли коновку з молоком». З історичних документів не відомо, хто саме приніс це молоко. Зрозуміло, що сам Довбуш, будучи смертельно поранений, не міг цього зробити. Цілком можливо, що хтось із жителів Космача чи близьких хуторів з прихильності і любові до опришків, зокрема до Довбуша, вночі або над ранком, побачивши пораненого ватажка, приніс йому молоко. Не виключена можливість, що це хтось з опришків, які були при пораненні [16, c. 133].

Священики запропонували Довбушеві висповідатися, але він відповів: «Уже я висповідався і причащався в той час, коли став на цей шлях». Запитали, «де знаходяться його скарби», і почули відповідь: «У полонині, у Чорногорі, Бог знає, я знаю, земля тим буде користуватися - не люди».

Наприкінці запитали пораненого Довбуша, які опришки були з ним. Олекса відповів: «Один Василь Баюрак, а другий - Павло Орфенюк». Це були останні слова ватажка. Він помирав. Це сталося зранку 24 серпня 1745 року. Картина смерті ватажка, яка постає перед нами з документів і свідчень сучасників показує: і в останні хвилини Довбуш виявив залізну силу волі.

«Тіло після смерті взято на віз, везено по селах, оголошувано і публіковано цілому поспільству». Цим актом галицька шляхта намагалася переконати людей у загибелі опришка, якого селяни вважали невловимим. Через деякий час тіло героя завезли до Коломиї і «помістили в міській ратуші», мабуть, для проведення посмертних судових церемоній [12, c. 118].

В документі недавно виявленому серед матеріалів Бурштинського архіву (а саме: в листі яблунівського губернатора Яна Колендовського від 7 вересня 1745 року) повніше висвітлюється поранення, останні хвилини життя народного героя, подаються нові деталі про загибель Олекси Довбуша. Досі з зізнання Степана Дзвінчука було відомо тільки те, що мертве тіло Довбуша поклали в Коломийській ратуші. Лист свідчить про те, що шляхта, якій не вдалося розправитися з живим Довбушем, вирішила поглумитися над його мертвим тілом, яке було рубане на дванадцять частин і розвішане на палях в одинадцяти селах і містах Коломийського повіту. Такої жорстокої розправи не було вчинено досі ні над одним опришківським ватажком [6, c. 68].

На думку В. Грабовецького, можна лише припустити, що хрести і камені народ міг пізніше встановлювати на тих місцях, де висіли на палях розрублені частини Довбушевого тіла. Не виключена можливість, що хрест на скалі під Косовом (який зберігся до сьогодні) був поставлений народом саме на тому місці, де була виставлена на видовище частина тіла Довбуша.

Шматки тіла опришка були виставлені на палях у Кутах, Косові, Криворівні, Космачі, Лючках, Микуличині, Чорному Потоці, Зеленій, Вербіжі, Коломиї і Виткові. Видно ці місця були найбільш важливими центрами діяльності народного ватажка [4, c. 136].

Отже, слід сказати, що внаслідок діяльності Довбуша його ім'я стало символом боротьби і перемог над шляхтою. Пригноблений народ в особі Олекси бачив свого визволителя й охоронця. Не випадково, всюди, де з'являвся Довбуш з опришками, селяни допомагали йому чим могли, вказували, яких панів карати. Про цей взаємозв'язок Довбуша і селян не могли не знати урядові шляхетські кола. Шляхта погрожувала селянам різними карами, а вони несли опришкам харчі і зброю. В окремих селах Довбуш підтримував зв'язки не з одним - двома, а з групою селян, навіть з усією громадою.

Протягом 7 років Довбуш здійснив 30 походів. Караючи панів, забираючи у них майно і повертаючи його знедоленим, славетний ватажок, ще за життя став улюбленцем народних мас, легендарним і нескореним героєм. Про нього складалися пісні, легенди, перекази. Загинув Довбуш в с. Космачі. Його підступно вбив сільський глитай Степан Дзвінчук.

Хоч рух опришків під керівництвом Довбуша мав і слабкі сторони, які неминуче вели до поразки, він відіграв свою прогресивну роль в анти шляхетській опозиції на західноукраїнських землях. Історична заслуга Довбуша в тому, що йому вдалося організувати групу селян на партизанську боротьбу проти експлуататорської верхівки Прикарпаття, Закарпаття і Буковини. Високу і заслужену оцінку Довбушу дали кращі представники українського народу, прогресивні діячі Росії, Польщі, Чехословаччини, Австрії.

3. Послідовники та побратими Олекси Довбуша - Павло Орфенюк, Василь Баюрак, Іван Бойчук

опришківський антифеодальний довбуш рух

Прикарпатська шляхта сподівалась, що після загибелі О. Довбуша опришківський рух занепаде. Проте, її надії не справдились. Антифеодальну боротьбу продовжували найближчі соратники і побратими Олекси: Павло Орфенюк, Василь Баюрак, Іван Бойчук.

Павло Орфенюк був сестринцем Довбуша, сином сестри. Орфенюк вже влітку 1744 р. брав участь у наступі на Богородчани і з того часу не розлучався з Довбушем до самого поранення. Вмираючи Довбуш, передав Павлу свою бойову рушницю, заповідаючи цим самим продовжувати антифеодальну боротьбу. Про діяльність Павла відомо небагато. Відомо, що він зібрав загін із кільканадцяти чоловік, убив якогось шляхтича. За ним кинулась погоня і «оточили його» в с. Довгополі. Опришки під проводом Орфенюка завзято боронились і мужньо загинули в нерівному бою. Сталося це десь у першій половині грудня 1745 р. Отже, Орфенюк не зміг розгорнути своєї діяльності, діяв лише декілька місяців після загибелі Довбуша [4, c. 143].

Антифеодальна діяльність другого наступника Довбуша Василя Баюрака триває десять років (1744-1754). Активний учасник опришківського загону Довбуша, після його смерті Василь обирає стоянку в с. Довгопіллі на Буковині, організовує загін і робить напади на феодалів і орендарів у Коломийському повіті. Він, як і його попередник підбирає в загін розорених і покривджених селян Прикарпаття, Молдавії, налагоджує тісні зв'язки з довіреними жителями в селах. У 1749-1751 рр. виступи Баюрака носили яскраво виражений антифеодальний характер, ватажок мстився за гніт над селянами, за замучених шляхтою спійманих опришків. Баюрак карав панів, лихварів, палив боргові книги орендарів, погрожував гнобителям, створював нестерпне становище для шляхти в горах. Шляхта відкрито заявляла, що не може перебувати в горах, лякаючись Баюрака і його помсти. Загін Василя напав на м. Косів, погрожував наступом на м. Яблунів, розправився з орендарем в с. Рожневі, постійно «стрясав» панів [5, c. 102].

У 1751 р. смоляцький загін Пшелуського перестрів на р. Черемоші загін Баюрака при переправі і розгромив його. Вдруге атакували загін в Довгопіллі. З Буковини ватажок переходить на Покуття, та в с. Ясенові його було підступно спіймано і видано шляхті. З 20 по 24 квітня 1754 р. у Станіславській фортеці відбувався судовий процес над Баюраком. Його піддавали тортурам, а потім засудили до жорстокої смерті. Польський поет Ф. Карпінський, очевидець цієї страти, записав у своїх мемуарах, що перед смертю ватажок Баюрак попросив гірську сопілку, на якій заграв востаннє сумні верховинські думки. Після цього його порубали і частини тіла розвішали на палях [7, c. 167].

Після Баюрака антифеодальний рух опришків продовжував Іван Бойчук. У 1755-1758 рр. він на чолі новоорганізованого загону «стрясав» багатіїв на Гуцульщині. Найбільше піднесення опришківського руху під проводом Івана Бойчука припадає на 1759 р. Ватажок робить деякі походи на Прикарпаття і Наддніпрянщину. Відповідно його діяльність ділиться на два періоди - прикарпатський і наддніпрянський.

Влітку 1759 р. Іван зі своїми побратимами - опришками з Покуття пішов на м. Болехів - великий центр зосередження прикарпатських лихварів, орендарів прикарпатських солеварень - знищив багато шляхтичів, захопив їхнє майно. Здобуття Болехова належало до найбільш сміливих дій галицьких опришків у 50-х р. XVIII ст. і дуже налякало шляхту. Щоб підняти феодалів на боротьбу, коронний гетьман Ян Браніцький видав 2 жовтня 1759 року спеціальний універсал проти опришків Бойчука [10, c. 182].

Вдалі наступи на Болехів та інші міста - Яблунів, Долину, Косів, Пістинь, Баню, Рунгури, Нетелучі, сприяли активізації селянського руху. Шляхта Галицької землі відкрито заявила, що в 1759 р. «опришки стали особливо активними, бо не тільки робили сміливі наступи на шляхту в містах і селах, знімали у них контрибуцію, але почали піднімати гірське селянство до звичайного повстання». У червні - липні 1759 р. Галицька шляхта почала активізувати свої каральні заходи проти опришків Бойчука. В народі поширилася чутка, що воскрес Довбуш і знову зійшов бити панів. Наростання селянсько-опришківського руху під проводом досвідченого ватажка не обіцяло для галицької шляхти нічого доброго. Ось чому опришківське питання стало в центрі нарад Галицького сеймику. Прикарпатська шляхта не розраховувала на свої власні можливості, тому вона просить у гетьмана «для утихомирення опришків і збунтованого селянства» військової сили. Центральний уряд Речі Посполитої, зваживши на обстановку на Прикарпатті, розробляє заходи по придушенню селянсько-опришківського руху. Великий коронний гетьман Ян Браніцький, який замінив Й. Потоцького, знімає з королівської армії частину війська і надсилає її на Прикарпаття. На чолі цих загонів гетьман ставить галицького хорунжого Дідущицького. Загони розходяться по селах і горах в пошуках опришків. Хорунжому вдалося завдати загону Бойчука деякої поразки [4, c. 164].

Як показують зізнання опришків на суді, успіхи Бойчука ґрунтувалися на добрій організації його загону, випробуваній тактиці партизанської боротьби та міцних зв'язках з населенням. Гірське с. Ясенів стало головною стоянкою загону, як колись закарпатське с. Ясиня було свого роду столицею Довбуша, а буковинське Довгопілля - Баюрака. Звідси комплектувалися опришки, тут загін відпочивав. У загоні були свої писарі, які видавали «атестації» для вільного переходу опришків через міста і села, відозви з погрозами до панів.

Влітку 1759 р. перед загальним наступом шляхетських військ Бойчук переходить з Покуття на Україну, в Запорізьку Січ. До його загону приєдналися козаки. Прибувши на місце Бойчук зупинився у Переяславському курені отамана Кочубея. Звідси «Іван Бойчук з гір» та «Ігнат Марущак із-за Дніпра» спільними силами перейшли на Правобережжя, допомагаючи гайдамакам у боротьбі зі шляхтою [11, c. 129].

Активна діяльність загону Бойчука піднесла галицьке опришківство в другій половині XVIII ст. до вищого рівня організації і військової могутності. В цьому самого заслуга самого Бойчука, який «підніс опришківство до значення якоїсь військової інституції», зосереджував у руках більшу владу, як попередник ватаги він мав штаб «із добірних, найвидатніших легінів». Вивчаючи кілька віковий рух карпатських опришків, не можна не звернути уваги на його помітне значення в історії західноукраїнського селянства.

Виникнення і розвиток карпатського опришківства, активної форми збройної боротьби поневолених мас проти нестерпного феодально-кріпосницького гніту - стало рішучою силою у відкритій боротьбі трудящих західноукраїнських земель, мало вирішальний вплив на розгортання селянських виступів Галичини, Буковини і Закарпаття, зокрема в період найбільших піднесень [4, c. 178].

Великому піднесенню селянського руху на західноукраїнських землях в період народно-визвольної війни в 1648-1654 рр., яке переросло у відкрите повстання, сприяла саме успішна боротьба карпатських опришків XVI - першої половини XVII ст. Отже, особливістю селянського руху на західноукраїнських землях була участь у ньому найбільш рішучих елементів поневолених мас - опришків, які діяли у найтіснішому зв'язку і за безпосередньою підтримкою всього селянства.

Карпатські опришки поступово ставали авангардною силою, яка спроможна була підняти народні маси на відкриту народно-визвольну боротьбу. Це змушена була визнати тодішня шляхта. Так у грудні 1648 р. майже весь західноукраїнський народ піднявся на боротьбу з шляхтою.

Після визвольної війни 1648-1654 рр., в період посилення феодально-кріпосницького гніту, галицьке опришківство залишалось домінуючою антифеодальною силою на західноукраїнських землях, впливало на розмах селянського руху, а інколи - і загрожувало пануванню шляхти. Сила і міць карпатського опришківства настільки зросла, що з його середовища були висунуті найбільші народні проводирі - Бордюк, Пискливий, Пиття, Довбуш та його наступники Баюрак, Бойчук, Орфенюк, які, ведучи яскраво виражену антифеодальну боротьбу, сприяли створенню в Галичині такого становища, яким було гайдамацтво на Правобережжі. Безперервні виступи опришківських загонів у різних місцях не лише завдали панічного страху експлуататорам, але й стримували надмірне збільшення феодальних повинностей, спричинювали зменшення доходів магнато-шляхетської верхівки в гірських околицях, змушували орендарсько-лихварські елементи залишати орендовані маєтки. Урядові власті змушені були збільшувати витрати на організацію заходів боротьби з селянсько-опришківськими загонами [15, c. 54].

Опришки спрямовували свої удари проти всієї монархічної феодально-кріпосницької системи. У XVII-XVIII ст. Карпати фактично були у розпорядженні опришків. Шляхта боялася проживати у гірських місцевостях. Поодинці шляхтичі, що жили в Карпатах, перебували у вічному страху перед нападами месників. Уряд і шляхта витрачали величезні кошти на охорону своїх маєтків.

Роль галицького опришківства досить помітна і щодо територіального розмаху. Якщо на початку опришки, в основному, діяли в гірських околицях, то поступово вони поширюють радіус своїх походів, сходять униз і роблять далекі походи на Поділля і в Молдавію та Угорщину. Опришківським рухом були охоплені не тільки Карпати, а й Прикарпаття та Закарпаття [4, c. 239].

Спільна антифеодальна боротьба українських, польських, словацьких, угорських і молдавських опришків не визначалась лише національно-релігійними мотивами, як це намагались твердити буржуазні історики, а диктувалось, в першу чергу, соціальними умовами.

Антифеодальна боротьба опришків відіграла важливу і прогресивну роль у розвитку класової боротьби селян західноукраїнських земель в епоху феодалізму. Рух опришків був складовою частиною всієї антифеодальної боротьби трудящих України проти соціального і національного гноблення.

Весь рух опришків мав антифеодальний характер. Вони боролися насамперед проти жорстокого соціального та національного гніту.

Крім соціального характеру, боротьба карпатських опришків, набирала національно-визвольного спрямування. Адже влада у містах і селах перебувала в руках панівної іноземної верхівки. Вони намагалися не лише економічно пригноблювати українське населення, але робили спроби його насильно окатоличити, переслідували православні обряди. Карпатські опришки, борючись проти феодально-кріпосницького гніту, ставали в очах поневоленого селянства найбільш активними їх захисниками, борцями за волю і визволення з-під шляхетського ярма [21, c. 141].

Опришківська тема простежується чи не у всіх жанрах уснопоетичної творчості. У народі існує безліч загадок про зброю. «Маленьке, кругленьке, хоч якого пана з коня зсадить», «Маленьке, кривеньке плюне пану в очі, пан із коня скочить», «Ніс із заліза, а рука дерев'яна, кому він поклониться, той відразу в'яне» - це опришківські куля, пістоль та топірець. «Ой чи пан, чи пропав, раз мати родила» - крилатий вислів полонинських відчайдухів. Відомі казкові сюжети осучаснювалися приуроченням їх до конкретної особи народного месника («Ватаг Білоголовий і турки», «Як Пиття дістав силу і як її втратив», «Дзвони Довбуша», «Хто мене переверне - не пожаліє»). Реальне і легендарне тісно переплелося у народних переказах про опришків. Смерть народних заступників оплакують численні співанки хроніки. Опришківська епоха виплекала опришківський фольклор.

Збирання опришківського фольклору почалося в першій половині XIX ст. Спершу було звернуто увагу на пісні. У «Русалці Дністровій» (1837) вперше обнародувано пісню «Ой попід гай зелененький ходить Довбуш молоденький». Чотирма роками раніше Зеленський опублікував співанку про опришка Пилипка. У чотиритомному зібранні «Народные песни Галицкой и Угорской Руси» (1878) Я. Головацький такі твори подав окремою групою як «гайдамацькі» - і про Довбуша, і про Пилипка, і про Мару сяка, Штолюка, Пелеха та інших відомих і маловідомих народних месників. Публікування народної прози про опришків почав Іван Франко. У журналі «Житє і слово» (т. 4, 1898) він видрукував чотири перекази про Довбуша. В «Етнографічному збірнику» (т. 5, 1898) І. Франко опублікував не тільки пісню про Штолу, але й перекази про нього. На той час про цього опришка не було ніяких історичних документальних відомостей. В. Шухевич до п'ятитомного фольклорно-етнографічного дослідження Гуцульщини включив і народні перекази про опришків - Довбуша, Оженюка, Оршана, Марусяка, Бойчука, Кричука, Штолу. Але найбільше в цій справі зробив В. Гнатюк. Опубліковані ним у 1910 р. «Народні оповідання про опришків» є до цього часу найбільшою збіркою фольклорних творів із згаданої тематики, 258 фольклорних текстів - такий обсяг збірки [25, c. 218].

З народними піснями, переказами, казками про опришків зустрічаємося в усьому регіоні Карпат. Фольклорні твори допомагають у відтворенні історії опришківського руху в різнобічних його проявах, побутових деталях, заповнюють прогалини там, де відсутні історичні документи. Не треба докопуватися, який переказ дає точнішу відповідь, чому Олекса Довбуш став опришком - всі вони правдиві у головному: причиною опришківства називають соціальну нерівність і несправедливість.

Усна традиція постійно підкреслює зв'язок і спадкоємність між видатними опришками. Ідучи за діамантами в Золоту Баню, Довбуш зустрічається зі своїм попередником Іваном Бойчуком, який дає поради молодому Олексі, як краще здійснити напад на місто. А Довбуш своєю барткою колисав у колисці малого Пігула-Попецуна і той, як виріс, став опришком. Микола Шугай напився води з Довбушевої криниці - і відчув у собі вільний опришківський дух, пройнявся співчуттям до народу [25, c. 225].

Фольклорний образ Олекси Довбуша став мірилом справжнього опришка. Не кожен підходив під той образ. Один заслабий: на міг витягнути бартку, зарубану Довбушем у залізний хрест, інший забув опришківське правило: у багатих узяв - роздай бідним.

Усно-поетична традиція змальовує опришків надприродно сильними. Яремич орав плугом не гірше вола. Бойчук вбивав стовпи у землю, як звичайнісінькі кілочки. Пинтя одним ударом кулака убивав бика. Салей і Добош як зустрілися і поручкалися - обом із-під нігтів кров закапала. Худан як дубнув ногою - підлогу в'язниці проломив. Та розрізали очкур на штанях Пинті, висмикнули срібний волосок із Довбушевої голови - і пропала сила. Ще народна фантазія зробила опришків невразливими. Пинтя вимастився кров'ю убитого чорта - тому його куля не брала. Довбуш носив куленепробивну опанчу. Шугай відганяв кулі смерековою гілкою… Даючи їм право на безсмертя, народ враховував логіку життя і залишав лазівку до їх смерті: Пинтя не змастив тіло під лопатками, у Довбушевої опанчі була дірка, а галузку Шугая можна було вкрасти. А які вони кмітливі! Їм приписуються винаходи ручного млинка, годинника, сірників…І ким тільки не переодягалися, щоб їх не впізнали: відданицями і бабусями, священиками і жандармами. До того ж вони були неперевершеними співаками, танцюристами. Ще треба було вміти добре володіти зброєю. Шугай влучним пострілом запалив жандармові цигарку. Пинтя одним пострілом із дерев'яної гармати розрушив Хустський замок. Здебільшого це зброя незвичайна. Довбушів топірець був викуваний з одних голок. Карабін Шугая - заворожений: у приклад «було заверчено траву стрільчик». Та й цього було замало. Потрібно було головне - ненависть до панів. Малого Пинтю пан ні з того ні з сього огрів нагайкою. Сестру Пилипка силою забрали у панський двір за покоївку, а його самого віддали у рекрути.

Найменша несправедливість пана ставала поштовхом до рішучих дій скривдженого, адже ненависть до експлуататорів нагромаджувалася століттями. Обманом запроваджено панщину. Насильно від селян захоплювалися землі, на яких пани поселяли своїх приспішників. Стіни панських палаців, замків щедро зрошувалися не тільки потом кріпаків, але й сльозами. Від панщини селяни змушені тікати високо в гори [23, c. 64].

Народ наділяє Олексу надзвичайною красою, блискучим розумом. Він одчайдушний, але водночас обережний, сміливий, винахідливий, щирий, простий з товаришами. Місце народження Довбуша - с. Печеніжин - не згадує жодний народний переказ, але вказуються інші села Покуття: Микуличин, Космач, Заріччя. Адже більшість творців народних переказів про Довбуша, написаних у певній місцевості, вважали Олексу земляком і мали за велику честь називати рідне село батьківщиною героя [11, c. 137].

Окрему групу становлять народні оповідання де йдеться про те, як Олекса карав орендарів, лихварів, корчмарів. Часто зустрічаємо оповідання де докладно розказується, що робив Довбуш із забраними у панів грошима. «Якраз в наше село Ослави, - розповідають жителі Чорних Ослав, - прийшов Довбуш та таку з пів-хлопа скриню грошей узяв у пана. А потім ідуть усі селом, він та й 30 хлопців, як військо яке, та всі гроші між челядь сіють». Інший переказ стверджує: одного разу люди пішли до церкви, а Довбуш взяв решето, насипав туди грошей і розсіяв по дорозі, аби люди потім позбирали їх собі. У фольклорі про Довбуша і його подвиги чимало анахронізму і навіть містицизму, що деколи заслоняє справжні історичні факти [8, c. 139].

Привертає до себе увагу і поетична народна творчість, яку почали записувати й публікувати фольклористи та письменники в XIX ст. В. Залеський перші зібрані ним народні пісні про опришків опублікував 1833 р. у збірнику галицьких пісень про опришків. У збірнику вперше була опублікована пісня про Довбуша «Ой попід гай зелененький». Ці публікації опришківських пісень, в тому числі й про Довбуша, складені в романтичному плані, загалом правильно відбивають нелегкі будні опришків, повністю відповідають тим історичним фактам, про які ми довідуємося з судових протоколів. Коли в судових актах шляхта не записувала вислови опришків, де йшлося про справедливу боротьбу, то в пісні це чітко відбито [11, c. 141].

Пісні про Довбуша, про його вірних побратимів - опришків співають при ватрі на полонинах пастухи, робітники на лісорозробках, молоді хлопці і поважні газди на весіллях. Можна сказати, що жодне весілля на Прикарпатті не обходиться без балади про «Довбуша молодого, що на ніжку налягає, топірцем ся підпирає…» Незважаючи на те, що за своїм складом це трагічна балада, є в ній героїчне, ліро-епічне начало. Водночас є в ній і осторога, і докір за легку довіру ватажка до улюбленої жінки. Пісня донесла до наших днів далекий відгомін історичних подій, розкрила особисту трагедію героя.

Коли виникли перші пісні, легенди, перекази про Довбуша, точно важко сказати. Вони побутували в усному виконанні. Згодом почали потрапляти до фольклорних збірників. 1965 р. вийшов упорядкований В. Тищенком збірник пісень, легенд, переказів «Народ про Довбуша», що охоплює зразки уснопоетичної творчості про народного ватажка. Значним поштовхом до народження багатьох пісень про Довбуша стала його підступна смерть, яка сумною звісткою сколихнула серця верховинців до глибини душі [9, c. 96].

Неперевершеним переспівом по праву вважається поема «Довбуш» Ю. Федьковича, для якого народна поезія була джерелом творчого натхнення, мірилом естетичної цінності власних творів. У поемі Федьковича, як і в народній баладі, відчувається могутній дух Карпат, велич природи [11, c. 146].

У другій половині XIX ст. історики почали працювати над виданням окремого збірника, присвяченого Довбушеві. Юліан Целевич одним із перших закликав дослідників вивчати народну творчість про опришків і Довбуша та публікувати в збірнику. Передбачливий дослідник звертав увагу на те, що «при оцінці тих традицій треба бути обережним» і точно проаналізувати Довбушеву фольклористику, оскільки народ, що складав оповідання, легенди, пісні про нього, підміняв його іншими ватажками, вводив надумані особи, пригоди [8, c. 159].

Найбільш плідну роботу у збиранні та публікуванні народної творчості про опришків виконали наприкінці XIX - початку XX ст. видатні діячі галицької культури І. Франко, В. Шухевич, В. Гнатюк.

Франко, вивчаючи історію опришківства, звертався до багатющих джерел народної творчості і на їх основі будував деякі свої твори, а частину зібраного матеріалу публікував. Галицький етнограф В. Шухевич у своєму відомому п'ятитомному виданні «Гуцульщина» опублікував сім оповідань, записаних ним у селах Коломийського повіту про опришків і Довбуша. Але найбільше народних творів про опришків виявив відомий галицький етнограф В. Гнатюк. Він опублікував окремою книгою 258 пісень та оповідань про опришків. Український філолог В. Тищенко видав два збірники фольклорних творів у 1959 та 1965 рр. Особливу цінність має пісня «Послухайте, люди добрі, що хочу сказати». У 1983 р. Ужгородське видавництво «Карпати» видало новий збірник «Ходили опришки». Його упорядник - закарпатський фольклорист І. Сенько. Він зібрав 358 оповідань, серед яких 198 текстів подається вперше [11, c. 163].

Опришківська тематика знайшла своє відображення також в літературі, музиці, образотворчому мистецтві, кіно. Іменем Довбуша названо пам'ятні місця: гори у Карпатах, печера на горі Говерлі, скеля поблизу Яремчі. Образ народного героя відтворений у романі В. Гужицького «Опришки», в балеті А. Кос-Анатольського «Хустка Довбуша», в гравюрі О. Кульчицької «Довбуш», у кінофільмі «Олекса Довбуш» за сценарієм Л. Дмитренка.

Отже, можна зробити такі висновки. Із смертю Олекси Довбуша опришківський рух продовжував розвиватися. Його наступниками стали П. Орфенюк, що героїчно загинув біля Довгопілля. В. Баюрак - його діяльність тривала десять років на Буковині та в Коломийському повіті, був підступно спійманий і засуджений до жорстокої смерті. І. Бойчук робив далекі походи на Прикарпаття і Наддніпрянщину, мав добре організований загін, у 1759 р. перейшов в Запорізьку Січ і допомагав гайдамакам.

Опришки залишили глибокий слід в історії боротьби трудящих проти соціального гніту. Опришківська тема продовжує хвилювати прозаїків та поетів. Опришківський фольклор, наче та життєдайна криниця, не маліє від того, що з неї напилися В. Залеський, В. Тищенко, Ю. Федькович, І. Франко, Ю. Целевич, В. Шухевич, В. Гнатюк. Опришківський фольклор - частка багатої усної народної творчості українського народу - підтверджує невмирущість доброї слави про тих, хто розхитував кріпосницькі устої, боровся за соціальну справедливість.

Опришківський рух мав антифеодальний, національно-визвольний та побутовий характер. Опришки боролися проти шляхти котра водночас була і панівною верхівкою і іноземною експлуататорською силою, котра постійно знущалася над українським народом, забороняла віру, мову, традиції, звичаї, обряди, бажаючи викорінити з народної пам'яті навіть згадку про славне минуле українців.

Висновки

Отже, у період феодально-кріпосницького гніту українські землі стали ареною гострої класової боротьби. На посилення соціального та національного гніту селянство відповідало антифеодальними виступами. На західноукраїнських землях єдиними захисниками селян були опришки. Опришківський рух мав соціально-економічний та антифеодальний характер, це пов'язано з тим, що після розпаду Галицько-Волинського князівства, західноукраїнські землі було розділено між трьома феодальними державами - Польщею, Угорщиною і Молдавією. Отож поряд з соціальною селянство вело і національно-визвольну боротьбу.

У ХVI ст. опришківство зароджується в трьох центрах: Коломийщині (Покутті), Сяноччині і Поділлі. Тут з'являються партизанські загони повстанців. Найбільш яскраво виявили себе опришки в 1648 р. коли взяли активну участь у народно-визвольній боротьбі. Навіть шляхта змушена була визнати, що народна боротьба в Галичині набула великого розмаху.

Друга половина XVII - середина XVIII ст. - це період найбільшого піднесення карпатського опришківства. Причинами такого піднесення стало посилення феодально-кріпосницького гніту, захоплення селянських наділів, збільшення панщини, позбавлення селян будь-яких прав. Все частіше виникають загони опришків, які ведуть успішні бої із шляхтою на всьому Прикарпатті. Селяни були основною рушійною силою антикріпосницької боротьби. Найбільш цікавою сторінкою співпраці молдавських гайдуків і галицьких опришків є похід молдавського ватажка Бордюка в 1673 р. на Покуття. Значної шкоди шляхті завдав, також загін опришків під ватагуванням Нестора, що діяв поблизу Делятина.

Новим етапом у розвитку опришківського руху на Галицькій землі став початок XVIII ст. У цей час декілька вдалих походів проти феодалів Коломийського повіту здійснив загін опришків Галицької землі, Угорщини і Молдавії, під керівництвом Івана Пискливого. Що у 1704 р. об'єднався із закарпатським ватажком Пинтею, особливу увагу притягував Косів.

У 30-х роках XVIII ст. у Делятинському старостві діяв опришок Петро Сабат. В цей час виступає і ватажок Григорій Дранка. Шляхті вдалося розгромити загін, деякі опришки повтікали, а інші потрапили до Станіславської фортеці.

Рух галицьких опришків у 1700-1738 рр. був продовженням попереднього опришківського руху. Він мав антифеодальний народно-визвольний характер і значно сприяв виступу відомого народного героя Олекси Довбуша. Він сім років (1738-1745) боровся з кріпосниками. Караючи панів та захищаючи селян він здійснив тридцять походів.

Історична заслуга Довбуша в тому, що йому вдалося організувати групи селян на партизанську боротьбу проти експлуататорів Прикарпаття, Закарпаття і Буковини, що набула найбільш рішучого і небезпечного для шляхти характеру в 30-50-х роках XVIII століття.

Із смертю Олекси Довбуша опришківський рух не припинявся його продовжили найближчі соратники і побратими. Павло Орфенюк діяв в Довгопіллі. Другим наступником Довбуша був Василь Баюрак, його стоянкою було с. Довгопілля на Буковині. Після Баюрака опришківську справу продовжував Іван Бойчук.

Основним опорним центром опришків були Карпати, особливо хребет Чорногорки на сході і Лиса гора на заході. Це - своєрідне опришківське Запоріжжя. Опришки були виразниками стихійних прагнень народу до волі, соціальної рівності. Адже, основу опришківського руху становили убогі селяни, які мстили феодалам за кривди.

Доказом того, що карпатське опришківство - справді народний рух, є багатюща народна творчість. Пам'ять про своїх героїв народ любовно оспівує та зберігає в численних легендах, оповіданнях, переказах, піснях.

Збирачами опришківського фольклору є відомі прозаїки, поети В. Залеський, В. Тищенко, Ю. Федькович, І. Франко, Ю. Целевич, В. Шухевич, В. Гнатюк та багато інших.

Список літератури

1. Білоус М. Опришки. Історичні дослідження. Книга Олекса Довбуш, славний ватажок опришків. Коломия.: 1990. - 217 c.

2. Гнатюк В. Народні оповідання про опришків. Етнографічний збірник. Т. 26. Л.: 1910. - 539 c.

3. Герасименко М.П. Класи і соціальні групи в Галичині в кінці XVII ст. - К.: 1957. - 221 c.

4. Грабовецький В.В. Антифеодальна боротьба карпатського опришківства XVI-XIX ст. - Л.: 1966. - 252 с.

5. Грабовецький В.В. Гуцульщина XIII-XIX ст. - Л.: Вища школа, 1982. - 153 с.

6. Грабовецький В.В. Гуцульщина в історії України. - Коломия.: 1993. - 149 c.

7. Грабовецький В.В. Ілюстрована історія Прикарпаття. Друге доповнене видання. Т.2. - Івано - Франківськ.: Нова Зоря, 2002. - 344 с.

8. Грабовецький В.В. Нариси історії Прикарпаття. Т. 2. Івано - франківськ.: 1993. - 210c.

9. Грабовецький В.В. Нариси історії Прикарпаття. Т. 3. Івано - Франківськ.: 1993. - 170 c.

10. Грабовецький В.В. Нариси історії Прикарпаття. Т. 4. - Івано - Франківськ.: 1994. - 188 с.

11. Грабовецький В.В. Олекса Довбуш. - Л.: Світ, 1994. - 272 с.

12. Грабовецький В.В. Селянський рух на Прикарпатті в другій половині XVI - першій половиніXVIII ст. - К.: 1962. - 196 c.

13. Дорошенко Д.І. Нарис історії України в 2-х томах. Т. 2. - К.: Глобус, 1991. - 349 с.

14. Крип'якевич І. Наш рідний край. Т. 4. - Л.: 1928. - 453 c.

15. Мельник В.М. Селянський рух в Східній Словаччині і Закарпатті в XVII ст. - Пряшів.: 1957. - 107 c.

16. Назарук О. Про карпатських опришків. Ілюстрована країна. - Л.: 1920. - 327 c.

17. Наш край. Методичні рекомендації./ За ред. Скоморовського Б.Г. - Івано-Франківськ.: 1994. - 104 с.

18. Наш край Прикарпаття. Методичні рекомендації./ За ред. Карпенко О.Ю. Івано-Франківськ, 1989, - 104 с.

19. Погребенник Ф.П. Наша дума, наша пісня: Нариси дослідження. - К.: Муз. Україна, 1991. - 208 с.

20. Прикарпаття спадщина віків. Історико-культурне видання./ За ред. Кугутяк М. - Л.: Манускрипт-Львів, 2006. - 568 с.

21. Рідний край - Прикарпаття./ За ред. Кононенко В.І. - Івано-Франківськ.: Плай, 2000. - 376 c.

22. Романюк Я.І. Романюк Л.Я. Залуччя над Черемошем: Історико-публіцистична розповідь. - К.: Веселка, 2004. - 262 с.

23. Рубін О.А. Треф`як Я.І. Історія та розвиток української державності. - Івано-Франківськ.: 1993. - 80 c.

24. Селянський рух на Україні 1569-1647 рр. Збірник документів і матеріалів./ За ред. Крикун М.Г. - К.: Наукова думка, 1993. - 536 с.

25. Сенько І. Ходили опришки. - Ужгород.: Карпати, 1983. - 384 с.

26. Таємниці віків. Українські народні думи, легенди, перекази, пісні, казки…/ За ред. Мукомела О.Г. - К.: Грамота, 2005. - 512 с.

27. Франко І. Твори: У 20 т. Т. 20. К.: 1959. - 169 c.

28. Харитон В.Я. З історії суспільно-політичного руху в Галичині і на Покутті. - Снятин.: Прут-Принт, 2007. - 120 c.

29. Харитон В.Я. Тимофійчук М.М. Снятин над Прутом: Частина перша. Нариси історії міста та околиць від найдавніших часів до початку XX століття. - Снятин.: Прут-Принт, 2003. - 224 с. + 36 вкл.

Размещено на Allbest.ru