Особливості дисидентства в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДИСИДЕНТСТВО (від лат. dissidens - незгідний, від dissidere - не погоджуватись, розходитись) - виступ проти існуючого державного (політичного) ладу чи загальноприйнятих норм певної країни, протистояння офіційної ідеології й політиці; відступництво від учення панівної церкви. Термін «дисидентство» увійшов у сучасну політичну лексику з історії релігії; У середні віки дисидентом у Західній. Європі називали будь-якого віровідступника, єретика. Після Реформації дисидентами вважали людей, які не сповідували панівної віри в даній країні. Уже в той час питання дисидентства пов'язували з проблемами прав громадянства і віри. У політиці дисидентства виявляється як інакомислення і полягає в тому, що та чи ін. точка зору, ідейна позиція не збігається з офіційною. Інакомислення відіграє важливу роль у розвитку суспільства: продукує оригінальні ідеї, виробляє нестандартні підходи до вирішення назрілих проблем, зумовлює проведення суспільних новацій. Ступінь розвитку інакомислення в суспільстві насамперед залежить від характеру політ, режиму. У тоталітарних суспільствах, розвиток яких жорстко регламентується офіційну ідеологією, засуджується, забороняється і суворо карається будь-яке інакомислення й кваліфікується як дисидентство. У авторитарних суспільствах дозволяється лиш до тієї межі, поки воно не зачіпає інтереси правлячої групи. Демократичним суспільствам, які ґрунтуються на політичному, економічному та ідеологічному плюралізмі, притаманне толерантне ставлення до інакомислення: повага до іншій точок зору, намагання довести правоту своїх ідейних позицій засобами логічної аргументації, здатність до визнання ідейних помилок. Інакомислення в межах політ, партій знаходить свій прояв в утворенні та діяльності парт, фракцій - груп усередині партії, які самоорганізуються на підставі особливої позиції частини членів партії з політичних, ідеологічних, або організаційних питань її діяльності.

У середині 70-х pp. поняття дисидентства вкоренилось у політичному лексиконі колишнього СРСР стосовно «правозахисників», «інакодумців», котрих за термінологією радян. ідеології найчастіше називали брутальними словами «відщепенець», «відступник» і та ін. Не маючи змоги скласти цілісної опозиції радянсько-тоталітарному режимові, дисиденти дотримувалися різних політ, поглядів (від марксистських до православно-націоналістичних). Дисиденти вбачали основи свого руху в утвердженні людини як особистості, в захисті її прав, у протистоянні конформізму. Правозахисна діяльність була основою дисидентства. Саме вона об'єднувала політичну, національну, релігійну та ін. течії. У цій сфері діяльності були створені найвідоміші дисидентські організації - «ініціативна група захисту прав людини в СРСР» (1969), «Комітет прав людини в СРСР» (1970), «Радянське відділення Міжнародної амністії» (1974), Московська та республіканські Гельсінські групи (1976) та ін. Серед традиційних гасел дисидентства були: демократизація суспільного життя, відкрите суспільство, радикальні економічні реформи тощо. Основними формами дисидентської діяльності були: збір та поширення забороненої владою інформації (самвидав), які починалися з передруку та поширення окремих заборонених художніх і публіцистичних творів. Пізніше з'явилися стенограми судових процесів, журнали. Найбільшою популярністю користувалися інформаційні бюлетені «Хроніка поточних подій», підготовка та поширення «відкритих листів» на захист незаконно засуджених або присвячених актуальним проблемам повсякденного буття; демонстрації, мітинги, збори. В Україні починаючи з 60-х pp. діяла ціла плеяда дисидентів, основною метою діяльності яких було утвердженню гуманістичних цінностей, прагнення демократичних перетворень у суспільстві, вимоги соціально-політичної і національної свободи. Загальна чисельність дисидентів у колишньому СРСР не перевищувала 2 тис. чоловік. Однак їх роль у громад, житті країни завдяки громадянської мужності, моральній чистоті та інтелекту, переважала їх кількість. Вони до певної міри своєю позицією, своїми оцінками та власним світорозумінням сприяли падінню тоталітаризму та утворенню незалежних, самостійних держав.

ЗМІНИ В РУСІ ОПОРУ

Хрущовська "відлига" породила надії й водночас принесла розчарування. Процес оновлення суспільства розвивався надзвичайно непослідовно. Тим часом молодь, що відчула смак свободи, прагнула рішучого поступу до демократії. Те, що реформи М.Хрущова носили поверховий характер; що вони не торкалися підвалин тоталітаризму; що права, компетенції, реальне становище республіки істотно не змінилося, - все це примушувало шукати інших шляхів досягнення національного суверенітету.

В кінці 50-х - на початку 60-х pp. зародився дисидентський рух в Україні. Один із тих, хто започатковував українське дисидентство, Л.Лук'яненко, згодом розповідав: "Є люди, які дивляться на історію сьогоднішнім днем. І є люди, котрі оцінюють, як ми дійшли до цього, виходячи з відстані не десяти, а п'ятисот і більше років. Як у статистиці закономірність виявляється тільки у великому числі, так і в історії випадкові, здавалось би, події стають у логічний ряд, коли починаєш їх оцінювати з погляду ряду хронологічного. І я вже тоді усвідомлював, що двадцятий з'їзд - це критика у межах тієї самої системи. Системи, що прихильнішою до України не стала".

Л.Лук'яненко народився в 1927 р. в с. Хрипівці Городнянського району на Чернігівщині. Виріс у селянській родині, рано спізнавши нужду й голод. У 1944 р. пішов до армії, відслуживши дев'ять років. У 1953 р. вступив на юридичний факультет Московського університету імені М.Ломоносова. На той час він уже мав життєву програму - програму боротьби за самостійність України.

За направленням Л.Лук'яненко поїхав у західний регіон України, ставши пропагандистом Радехівського райкому партії, що на Львівщині. "То була дуже вигідна посада, - згадував він. - Я їздив по селах, вивчав становище, знайомився з людьми, заходив у хати, в школи. Переді мною оживали сліди недавньої боротьби. Швидко знайшов своїх прихильників, зазнайомився з Віруном, Луцьким. А що мав уже тут своїх прихильників, вирішив іти далі. Наступним районом став для мене Глинянський. Отже, в Глинянах переходжу в адвокатуру, тут - нові знайомства: з Кандибою й іншими. Оскільки тут осередок уже є, Кандиба іде в Перемишляни. Вірун - він закінчив партшколу - налагоджує по Україні контакти з колишніми однокурсниками. А я закінчую програму партії - Української робітничо-селянської спілки..."

Ця організація ставила за мету вихід України зі складу СРСР, причому вперше в повоєнній історії передбачала мирні методи боротьби. Планувалося, що спілка вестиме пропаганду за здійснення статті 17 Конституції СРСР та статті 14 Конституції УРСР, що потім питання розглядатиметься Верховною Радою УРСР або вирішуватиметься шляхом всенародного референдуму. Однак далі наміру й програми справа не пішла, спілка не утворилася: в січні 1961р. Л.Лук'яненка, І.Кандибу, С.Віруна, О.Лібовича, В.Луцького, И.Боровницького та І.Кіпиша було заарештовано.

У травні, після чотирьох місяців слідства, у Львові відбувся судовий процес. Члени групи були звинувачені в зраді Батьківщини й на підставі статті 56 ч.б4 Карного Кодексу УРСР засуджені: Л.Лук'яненко - на розстріл, 1.Кандиба - на 15, С.Вірун - на 11, а інші - на 10 років позбавлення волі. Такий суворий вирок мав кілька причин, які сам Л.Лук'яненко згодом пояснював так: "По-перше, ми були групою інтелігентів: три юристи, агроном, міліціонер, партпрацівник, завклубом. Досі національно-визвольний рух мав збройний характер і формувався з простих селянських хлопців... Друге: міжнародна обстановка загострювалась - і це також вплинуло".

Крім того, на думку Л.Лук'яненка, зіграв свою роль і третій фактор: "Не встигли ще закінчити нашу справу, як розкрили дві підпільні організації: "Український національний комітет, у якому арештували п'ятдесят чоловік (судили двадцять), і ходорівську групу (судили дев'ять чоловік)".

У липні 1961 р. Судова колегія в карних справах Верховного Суду УРСР розглянула справу в касаційному порядку, замінивши Д.Лук'яненкові смертну кару на 15 років ув'язнення, а І.Кіпишу та И.Боровницькому призначивши по 7 років позбавлення волі. П'ятнадцятирічний термін Л.Лук'яненка закінчився в 1976 p., однак останнім у його житті не став.

На початку 60-х pp. кількість так званих антирадянських проявів істотно зросла, особливо після прийняття урядом рішення про підвищення цін на м'ясо-молочну продукцію. Значно збільшилася кількість анонімних документів, виявлених на території Радянського Союзу, зокрема і в Україні. Лише за перше півріччя 1961 р. в СРСР було розповсюджено 7,7 тис. листівок і листів, виготовлених 2,5 тис. авторів, що вдвоє перевищило аналогічні показники за той же період попереднього року.

У доповідній записці, надісланій КДБ СРСР в ЦК КПРС, зазначалось: "У листівках і анонімних листах містяться заклики до активної боротьби проти існуючого в СРСР ладу, злісні наклепницькі вигадки щодо окремих керівників Радянської держави, націоналістичні настрої, невіра в побудову комуністичного суспільства в нашій країні, наклепи на радянську демократію. В ряді анонімних документів висловлюється ненависть до КПРС і комуністів, погрози на адресу місцевого партійного і радянського активу". Найбільша кількість антирадянських документів була виявлена в Україні, Азербайджані, Грузії, Латвії, а також в окремих районах РРФСР.

У 1964 р. в західних областях УРСР виникла ще одна підпільна організація - Український національний фронт (УНФ). Він налічував понад 150 осіб в основній ланці й мав досить розгалужену мережу осередків в інших регіонах України. Була вироблена низка політичних документів, зокрема, "Програма", "Статут", "Тактика", протягом кількох років видавався теоретичний журнал "Воля і Батьківщина" (вийшло 16 чисел часопису). Члени цієї організації складали присягу та сплачували членські внески, дотримувалися суворої конспірації й досить довго уникали стеження з боку органів КДБ.

УНФ стояв на засадах націоналізму, прагнув спиратися на всі прошарки суспільства - селян, робітників, інтелігенцію. Головною метою організації була агітація за вихід України зі складу СРСР, а в підсумку - утвердження самостійної держави. УНФ не заперечував можливості вимушених насильницьких дій, але головну ставку робив на легальні методи боротьби, вважаючи формою здобуття незалежності всенародний референдум. Серед найбільш активних учасників організації були Д.Квецко, З.Красівський, М.Мелень, І.Губка, М.Дяк, М.Федів, І.Могитич та ін.

УТВЕРДЖЕННЯ ДИСИДЕНТСТВА

Процес реформ, який почався за М.Хрущова, сприяв зростанню громадянської активності. Люди повірили в себе, у можливість перемін, в оновлення країни. Поволі повертались із забуття твори репресованих і замовчуваних українських письменників. Міцніли інтерес до рідної мови, історії, культури, почуття національної гордості й самосвідомості... Але цей процес зустрічав щораз сильніший, дедалі відвертіший опір. Кожний крок уперед розглядався частиною керівництва як загроза системі, викликав занепокоєння та побоювання.

У середині 60-х pp. по Україні прокотилася хвиля арештів - перша після приходу до влади нового керівництва. У кінці серпня й на початку вересня 1965 р. заарештовано кілька десятків представників молодої творчої та наукової інтелігенції, зокрема, літературного критика І.Світличного, мистецтвознавця Б.Гориня, художника О.Заливаху, літературознавця М.Косіва та інших. Не було зроблено повідомлень про причини арештів, не було висунуто звинувачень. Натомість поширювалися чутки про те, начебто викрито націоналістичне підпілля, антирадянську організацію тощо. Із запитом про долю заарештованих, характер проведених арештів до ЦК Компартії України зверталися депутат Верховної Ради СРСР Стельмах, депутати Верховної Ради УРСР А.Малишко та Г.Майборода, група інтелігенції Києва, зокрема, авіаконструктор О.Антонов, кінорежисер С.Параджанов, композитори В.Кирейко та П.Майборода, письменники Л.Серпілін, Ліна Костенко, І.Драч. Однак ніхто з них відповіді не одержав.

Восени 1965 р. в новому столичному кінотеатрі "Україна" відбулася прем'єра фільму С.Параджанова "Тіні забутих предків". Перед початком сеансу виступили режисер із розповіддю про створення картини та кілька кінокритиків, котрі високо оцінили роботу творчого колективу. Звернемося до спогадів М.Роженка: "І раптом на сцену піднялася худорлява людина. Оголосили, що слово надається Івану Дзюбі. Зал ледь помітно хитнувся... Приєднавшись до попередніх виступів щодо оцінки фільму, Дзюба несподівано для присутніх, зокрема для мене, повідомив, що, на жаль, свято від фільму потьмарюється арештами серед української інтелігенції у Львові та інших містах України. Це повідомлення викликало шок. Принишкли актори, заціпенів зал.

Хтось із адміністраторів підбіг до Дзюби, почав забирати мікрофон, підштовхуючи Дзюбу до краю сцени. "Це провокація!' - почулися вигуки, а Дзюба на краю сцени, мало не падаючи з неї в зал, продовжував щось говорити, зал захвилювався.

І туги залунав новий голос, я глянув разом з усіма праворуч від сцени й побачив Василя Стуса. Це говорив він. Закликав глядачів на знак протесту проти арештів піднятися зі своїх місць. Очі Василя горіли. Під його поглядом люди почали спочатку несміливо, а потім сміливіше вставати, відтак сідати, коли він звертався до інших, і знову вставати...

Промайнула думка, що сеанс зірвано, але в цей час мікрофонний голос попросив почати перегляд фільму. Світло в залі погасло. З темряви востаннє долинуло Василеве "Я вам розповім про Леніна", перекрите голосом гучномовця, - сеанс розпочався".

Відразу після цієї події В.Стус подав пояснювальну записку до дирекції Інституту літератури ім. Т.Шевченка АН УРСР. Він писав, що не міг терпіти, не міг мовчати, дізнавшись про арешти серед інтелігенції. Він хотів сказати глядачам, що Сталін і Хрущов прикривалися ім'ям Леніна, що сталінські розстріли та деякі хрущовські заходи робилися всупереч ленінізмові...

В.Стус народився в січні 1938 р. в с.Рахнівка Гайсинського району Вінницької області в селянській родині. Дитинство та юність його минули в Донбасі, перші уроки поезії одержав від мами. Закінчив філологічний факультет Донецького педінституту, вчителював на Кіровоградщині, поблизу Гайворона. Служив в армії, тоді ж вийшли його перші друковані вірші, там захопився поезією М.Бажана. Час після армії став часом поезії; особливо цінував юнак творчість М.Рильського, Е.Верхарна, В.Свідзинського, Б.Пастернака. У1961-1963 pp. учителював у Горлівці, працював літературним редактором газети "Соціалістичний Донбас. У 1963 р. вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР, з якої був відрахований через тиждень після виступу в кінотеатрі "Україна"- за "систематичне порушення норм поведінки аспірантів і працівників наукового закладу..." (із наказу директора інституту М.Шамоти).

З цього моменту почалися важкі роки поневірянь, коли В.Стус брався за будь-яку роботу, коли не міг друкуватися (його збірка "Зимові дерева" одержала схвальну рецензію І.Драча, але так і не вийшла). Про цей період життя поета читаємо в одному з його віршів:

Сидять по шпарах всі мужі хоробрі,

всі правдолюби, чорт би вас побрав!

Чи людська добрість - тільки доти добрість

поки без сил, без мужності, без прав

запомогти, зарадити, вступитись,

стражденного в нещасті прихистить

і зважитись боротися, щоб жити,

і зважитись померти, аби жить?..

У вересні-грудні 1965 р. І.Дзюба написав працю "Інтернаціоналізм чи русифікація?, яка поширювалася через самвидав. Праця адресувалася насамперед тодішньому керівництву УРСР і СРСР: автор прагнув переконати лідерів країни в тому, що вони провадили згубну національну політику, по-фарисейському клялися іменем Леніна, а насправді відходили від ленінських принципів у національному питанні. Спираючись на фактичний матеріал, І.Дзюба викрив політику придушення національно-культурних інтересів українського народу, показав ущемлення його в економічній, політичній, культурній, мовній та інших сферах. Він розкрив правду про становище України - правду, яку одні не хотіли помічати, а інші старанно приховували за бравурними маршами та гучними реляціями.

У грудні 1965 р. І.Дзюба надіслав лист на ім'я першого секретаря UK Компартії України П.Шелеста та Голови Ради Міністрів УРСР В.Щербицького, долучивши до нього названу працю. У листі підкреслювалося, що фактичне національно-політичне становище України не відповідає її формально-конституційному державному статусові, що стан української культури й мови викликає глибоку тривогу, що не можна вдаватися до репресій стосовно людей, які відкрито й принципово висловлювали свої погляди, перебуваючи цілком на радянських і соціалістичних позиціях. Автор листа наводив приклади того, як карали зняттям із роботи, виключали з партії десятки людей за участь чи причетність до тих чи інших справ, що довільно кваліфікувалися як "націоналізм" (фактично це було прагнення до національної справедливості, до реальної рівності або й просто інтерес до національних проблем, історії тощо).

Через чверть віку автор так сказав про свою працю, точніше, про окремі її положення: "Зрештою, мій тодішній заклик - повернутися до ленінських принципів, до національної політики 20-х pp. - звучить сьогодні наївно. Хоча б тому, що такі "повернення" до перейдених етапів в історії неможливі. Правда, я й не мав на увазі "повернення" в буквальному значенні, а лише відновлення самого принципового підходу. Але й його сьогодні недостатньо - зовсім інша історична ситуація, інший стан народу, інші завдання й можливості.

Щодо мого опертя на Леніна". Для начальства, яке вважало себе єдиним розпорядником ленінської спадщини, навіть якщо знало Леніна з двох-трьох цитат, послужливо піднесених референтами, все було ясно: Дзюба фальсифікує Леніна, "маскується" Леніним тощо. З другого ж боку, деякі "націонали" казали: от вдалу форму знайшов Дзюба - б'є комуністів їхньою ж зброєю.

Мушу сказати, що і ті, і ті помилялися щодо мого суб'єктивного настановлення. Я справді тоді був під глибоким враженням від ленінського підходу (особливо в останні роки його життя) до національного питання і вірив у те, що, керуючись цим підходом, можна вийти з кризи і знайти шлях до національної справедливості.

Сьогодні, звісно, вже ніхто не ідеалізує Леніна. Щодо мене, то на мене приголомшливе враження справили деякі нові документи і публікації про добу революції, Леніна та його оточення, а особливо солженіцинський "Архіпелаг ГУЛАГ", недавно прочитаний. І все ж таки я вважаю, що і до Леніна треба ставитися об'єктивно. І треба бачити його розвиток, зміну підходів до будівництва соціалізму і його характеру, до міжнаціональних відносин, до будівництва багатонаціонального Союзу. Багато з цих його ідей ще не усвідомлені і не вичерпані, навіть не випробувані".

Одним із тих, хто на знак протесту проти арештів встав у кінотеатрі "Україна", був Ю.Бадзьо. Він народився на Закарпатті в багатодітній сім'ї. Закінчив філологічний факультет Ужгородського університету. Працював директором школи в рідному Мукачівському районі. У 1961 р. вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР, став членом ради Клубу творчої молоді, публікував статті в журналах "Дніпро", "Вітчизна", "Радянське літературознавство". Наприкінці 1966 р. Ю.Бадзьо виключили з партії й відразу після цього звільнили з видавництва, де він працював редактором. Ще не раз Ю.Бадзьо змушений був змінювати роботу: працював у журналі для сліпих, в Інституті загальної комунальної гігієни, а потім - понад п'ять років - вантажником.

У листопаді 1967 р. у Львові відбувся судовий процес над журналістом В.Чорноволом, який зібрав і передав до офіційних органів матеріали, що розкривали неправомірність політичних процесів, проведених в Україні в 1965-1966 pp. Хоча проти В.Чорновола не вдалося виставити жодного свідка, суд задовольнив вимоги обвинувачення й засудив молодого журналіста на три роки позбавлення волі. Документальний збірник "Лихо з розуму", підготовлений В.Чорноволом, став широко відомий за кордоном. Так починався в Україні рух, який згодом одержав назву "правозахисного" й охопив переважно інтелігенцію.

Протягом 1965-1967 pp. проведено низку арештів у Москві. Брежнєвське керівництво вирішило "угамувати" інтелігенцію, яка за роки хрущовської "відлиги" стала піднімати голову. В лютому 1966 р. відбувся судовий процес над А.Синявським і Ю.Даніелем, засудженими відповідно на сім і п'ять років таборів суворого режиму (за "крамольні" твори, за "антирадянську агітацію і пропаганду). Влітку 1967 р. пройшов суд над В.Буковським, В.Делоне, Е.Кушевим, наступного року - над А.Гінзбургом, Ю.Галансковим, В.Лашковою та А.Добровольським. У цей час зародилася так звана петиційна кампанія, яка стала однією з форм правозахисного руху, зокрема в Україні. Листи на захист А.Синявського та Ю.Даніеля підписали 80 чоловік, поміж них - 60 членів Спілки письменників; листи з приводу "суду чотирьох" - 700 чоловік, з яких 45,0% - вчені, 23,0% - діячі мистецтва, 13,0% - інженери й техніки, 9,0% - видавничі працівники, вчителі, лікарі, юристи, 6,0% - робітники, 5,0% - студенти. В кінці 1968 р. вийшов перший випуск машинописної "Хроніки поточних подій", який розповідав про становище з правами людини в СРСР. Цей позацензурний інформаційний бюлетень виходив до 1983 р., в ньому вміщувалося чимало відомостей і про правозахисний рух в Україні.

Навесні 1968 р. велика група діячів науки, літератури й мистецтва, робітників та студентів звернулася з листом на ім'я Генерального секретаря ЦК КПРС Л.Брежнєва, Голови Ради Міністрів СРСР О.Косигіна, Голови Президії Верховної Ради СРСР М.Підгорного. У ньому вказувалося, що судові процеси над представниками творчої та наукової інтелігенції провадилися в закритому порядку - всупереч тому, що гарантовано Конституцією СРСР, конституціями союзних республік та їх карними кодексами. У листі відзначалося, що в ряді випадків сталося грубе порушення процесуальних норм, наприклад, під час судового процесу над В.Чорноволом.

Автори листа підкреслювали, що політичні процеси - це форма придушення інакодумців, громадянської активності й соціальної критики, конче необхідних для здоров'я будь-якого суспільства. Вони вбачали в цих процесах виразні симптоми реставрації сталінізму в Україні, висловлюючи глибоку тривогу з приводу такого розвитку подій. Лист підписали 14 членів Спілки письменників України, зокрема, І.Дзюба, Валерій Шевчук, Ліна Костенко, В.Коломієць, І.Драч, М.Вінграновський, В.Некрасов та інші; літератори І.Світличний, Є.Сверстюк, В.Стус; члени Спілки художників України Алла Горська, Л.Семикіна, В.Зарецький, І.Литовченко; режисер С.Параджанов; члени Спілки композиторів України Л.Ященко та Спілки журналістів України Б.Гопник; члени-кореспонденти Академії наук УРСР А.Скороход, Ю.Соколов, Ю.Березанський, А.Ситенко, К.Толпиго; лауреат Ленінської премії А.Лубченко; 21 кандидат наук; робітники, студенти, лікарі, інженери, артисти - всього 139 чоловік. Завдяки широким громадським протестам першу хвилю арештів української творчої, наукової інтелігенції та судів над нею вдалося загальмувати.

Тиск на тих, хто став "підписантом", поступово посилювався. Кількість учасників правозахисного або дисидентського руху була незначною. Вони мали різні погляди, перебували на різних позиціях, але діяли легально і в рамках закону. Проте інакодумання розцінювалось як державний злочин; розповсюдження, зберігання й навіть читання забороненої літератури розглядалося як підривна діяльність. Самий тільки факт зустрічей з П.Якіром і П.Григоренком, знайомство з працями Л.Сахарова та іншим самвидавом стали причиною виключення з партії та звільнення зі служби інженер-майора Г.Алтуняна. Влітку 1969 р. його було заарештовано: доказами вини служили вилучені твори, а також підписання листів: на захист заарештованого в Ташкенті генерала П.Григоренка; до газета "Известия" - про переслідування інакодумців; до президії Наради комуністичних і робітничих партій, де висловлювалося побоювання щодо можливої реабілітації Сталіна.

Крім того, харків'янин Г.Алтунян та киянин Л.Плющ увійшли до Ініціативної групи захисту прав людини в СРСР і звернулися з листом в Організацію Об'єднаних Націй (ця група стала першою в СРСР легальною громадською організацією, не контрольованою зверху). Л.Плюща, який працював в Інституті кібернетики АН УРСР, в лабораторії математичних методів у біології й медицині, також позбавили роботи, і він жив із тимчасових заробітків. На початку 70-х pp. його заарештували й відправили до Дніпропетровської психіатричної лікарні.

Без сумніву, значний інтерес становить відкритий лист А. Коваля до депутатів Верховної Ради УРСР, датований квітнем 1969 р. Це був не просто критичний аналіз економічного, політичного та культурного розвитку республіки, а спроба конструктивної позитивної програми, реалізація якої могла б, на думку автора, забезпечити державний суверенітет України. А.Коваль вказував на необхідність підпорядкування урядові УРСР усіх підприємств народного господарства України, здійснення цим урядом розподілу національного прибутку республіки, запровадження виробничого самоврядування на фабриках і заводах, підвищення зарплати робітників та основної частини інтелігенції, оприлюднення розмірів окладів високих державних посадових осіб, значного зменшення розриву між найвищими та найнижчими розмірами зарплати.

Автор писав про те, що потрібно ухвалити нову Конституцію Республіки, яка гарантувала б Україні становище суверенної національної держави, зокрема, підвищити значення договірних відносин між республіками СРСР, передати теперішні компетенції союзних міністерств освіти, культури, внутрішніх справ відповідним республіканським органам. У Конституції слід чітко визначити механізми, які забезпечили б народне представництво шляхом демократизації виборів (висунення кількох кандидатур на одне місце, широке обговорення їх під час передвиборчої кампанії), захистили ради від узурпації їхньої влади бюрократією.

Не менш важливим було положення про те, що існування різних рівноправних партій не суперечить соціалізмові, що це один із шляхів реалізації свободи політичних організацій. У новій конституції А.Коваль пропонував ухвалити створення Міністерства оборони УРСР, якому підпорядкувати військові з'єднання Збройних сил СРСР, що формувались із населення республіки; право добровільного виходу селянина із сільськогосподарської артілі з орендою землі; створення Конституційного суду, який розглядав би справи з питань відповідності законів Конституції УРСР, скарги громадян щодо порушення їхніх прав і свобод; закони й постанови всім радам ухвалювати шляхом таємного голосування тощо.

Крім того, автор листа наполягав на ліквідації цензури та встановленні відповідальності лише за розголошення військової чи державної таємниці, за порнографію й таке інше; на звільненні з таборів і в'язниць усіх осіб, засуджених за висловлення та поширення своїх політичних, філософських і релігійних переконань; позбавленні працівників державних органів і політичних організацій "узаконених" пільг та привілеїв і та ін. В окремому розділі листа порушувалися питання в галузі культури: українізація навчальних закладів республіки, забезпечення на практиці діловодства в державних установах українською мовою (на території національних меншин - мовою цих меншин), скасування дискримінаційних заходів щодо культурної спадщини українського народу тощо.

Наприкінці 60-х pp. на різних зборах і засіданнях неодноразово "пророблявся" І.Дзюба. Від нього вимагали відмови од написаного й самоосудження, самозречення. У 1969 р. правління Київської письменницької організації ухвалило виключити І.Дзюбу зі Спілки письменників України. Це питання розглядалося на засіданні президії правління Спілки письменників республіки, що відбулося під головуванням Ю.Збанацького. Як видно з матеріалу, поданого "Літературною Україною", інформував на засіданні голова правління Київської письменницької організації В.Козаченко. Він говорив про те, що І.Дзюба не виправдав надій, які на нього покладалися, що його "ідейно хибні статті та промови взяли на озброєння українські буржуазні націоналісти в ідеологічній боротьбі проти нас".

На засіданні із заявою “до президії СПУ" виступив І.Дзюба, відмежувавшись од своїх закордонних інтерпретаторів. Пізніше він розповідав: "Суб'єктивно для мене була дуже неприємною та обставина, що зі мною "солідаризувалися" і мене підтримували на Заході люди, чиї політичні позиції були для мене чужими або незрозумілими... Такої заяви дуже домагалися від мене і деякі друзі, і ті люди в керівництві Спілки письменників, які хотіли мене "зберегти" і, як могли, боронили, але потребували для цього якогось "аргументу". Після обговорення та критики творчої практики І.Дзюби на засіданні ухвалено постанову, в якій визнавалося правильним рішення Київської письменницької організації в цій справі. Однак, зважаючи на заяву, президія визнала за можливе залишити І.Дзюбу членом Спілки письменників (щоправда, навесні 1972 р. його таки виключили з неї).

За даними Б.Кравченка, загальна кількість дисидентів в Україні протягом 1960-1972 pp. сягла близько 1 тис. осіб (до їх числа зараховувались особи, котрі хоча б раз підписували якісь петиції чи листи протесту). Але очевидно, що коло прихильних до руху та людей, котрі допомагали йому, було ширшим. Про соціальне походження інакодумців можна судити з досліджень, проведених Я.Білоцерковичем: за його підрахунками, 58,9% дисидентів були вихідцями із селянства, 30,4% - з інтелігенції, 10,7% - з робітників. Більшість провідних учасників українського руху опору належала до першого покоління міської інтелігенції.

НА НОВОМУ ЕТАПІ

дисидентство авторитарний антирадянський арешт

У 1972-1973 pp. пройшла друга хвиля арештів. У ці роки заарештували І.Світличного, В.Стуса, Є.Сверстюка, В.Чорновола, І.Калинця, Ірину Калинець, Л.Плюща, Надію Світличну, І.Дзюбу, С.Параджанова, Є.Пронюка, В.Лісового, С.Глузмана, М.Плахотнюка та інших представників української інтелігенції. Вражало не число в'язнів - на відкритий протест зважувалося відносно небагато сміливців, - шокував характер звинувачень, за якими люди опинялися за ґратами з клеймом особливо небезпечного злочинця. Хоча насправді йшлося про написання статей і книжок, правозахисник листів і петицій, зберігання та розповсюдження літератури, нарешті, видання позацензурного "Українського вісника" (виходив з 1970 p.), який подавав хроніку подій в Україні. Траплялися випадки, коли в провину ставилось авторство незакінченої статті або й просто розмови, що кваліфікувалися як поширення наклепницьких вигадок, які очорнюють радянський державний і суспільний лад.

Під час цього наступу на самвидав у багатьох свідків у справах заарештованих проведено обшуки й вилучено відповідну літературу. На відомого київського письменника В.Некрасова заведено третю персональну справу, цього разу за старі "гріхи" - підпис під колективним листом у зв'язку з процесом В.Чорновола та виступ у день 25-річчя розстрілу євреїв у Бабиному Яру. Через тридцять років після вступу в партію - це сталося в розпал боїв у Сталінграді - В.Некрасова виключили з КПРС, записавши в рішенні: "... за те, що дозволив собі мати власну думку, яка не збігалася з лінією партії".

У 1972 р. на знак протесту проти арештів співробітник Інституту філософії АН УРСР М.Роженко звернувся з листом до керівників республіки. Він писав про те, що неправомірно кваліфікувати літературну діяльність заарештованих як "антирадянську пропаганду", "ворожу радянському ладові". Невдовзі автора листа звільнили з роботи, як і ще кількох працівників інституту, запідозрених у "націоналізмі". Така ж доля спіткала В.Жмира, С.Кудрю, В.Бишевця, С.Кириченка, В.Цимбала, Ф.Канака, що також працювали в Інституті філософії АН УРСР.

В інтерв'ю журналові "Україна" Голова КДБ Української РСР М.Голушко згодом говорив: "У карних кодексах до минулого року було передбачено відповідальність за антирадянську агітацію та пропаганду, наклепи на існуючий лад (ст.62, 187 КК УРСР), застосування яких асоціюється із переслідуванням за інакомислення. Диспозиції цих статей були нечіткими, що давало змогу віднести до "антирадянських" і "наклепницьких" найрізноманітніші дії та судження. Був досить широкий простір для суб'єктивізму в оцінці, в тому числі й для судових рішень". За словами І.Дзюби, після його арешту все "робилося з найскрупульознішим дотриманням законів, тільки ж закони служили беззаконню".

Ще один із когорти в'язнів сімдесятих - Г.Снєгірьов. Він народився в жовтні 1927 р. в Харкові у письменницькій родині. Закінчив Харківський театральний інститут, працював у драматичному театрі, в редакції газети Літературна Україна", на Київській студії хронікально-документальних фільмів. З 1954 р. став друкуватися, видав збірку оповідань "Літо вернеться", повісті "Чи мав я право?", оповідання "Народи мені три сини", повість-памфлет "Золотий бутс" (у співавторстві).

За словами В.Скуратівського, десь у 1974 р. письменницький пошук привів Г.Снєгірьова до давньої вже події, так званої справи СВУ - сфабрикованого політичного процесу над 45 діячами української науки та культури. Г.Снєгірьов не мав доступу до матеріалів слідства, до закритих архівних документів, тому джерелами його розвідки служили офіційні публікації та розповіді небагатьох свідків. Книжку він написав на одному подихові, показавши всю фальш і лицемірство політичного "спектаклю", розіграного сталінськими підручними. Звісно, подати працю до видавництва письменник не міг, але й мовчати, приховувати написане не хотів - тому "Набої для розстрілу (Ненько моя, ненько...)" вийшли за кордоном. Незабаром Г.Снєгірьова виключили з партії, зі Спілки письменників, а восени 1977 p., за кілька тижнів до його п'ятдесятиріччя, заарештували. Він прожив після цього недовго, позаяк мав слабке здоров'я, ще більше підірване у в'язниці. Навесні 1978 р. письменника звільнили з-під варти, а наприкінці року Г.Снєгірьов помер.

Навесні 1976 р. в Москві виникла Група сприяння виконанню Гельсінкських угод в СРСР, створена фізиком Ю.Орловим. У листопаді того ж року з'явилася Українська група сприяння виконанню Гельсінкських угод, керована письменником М.Руденком. До неї ввійшли О.Бердник, І.Кандиба, Л.Лук'яненко, О.Мешко, М.Матусевич, М.Маринович, Н.Строката, О.Тихий; представником групи в Москві став П.Григоренко. Свої цілі члени групи визначили в кількох документах, зокрема в "Меморандумі" та "Декларації Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод", написаних М.Руденком. Ці документи він обговорював з іншими членами групи, зокрема з Л.Лук'яненком та О.Тихим у кінці листопада в Чернігові, на квартирі Л.Лук'яненка.

Група повинна була сприяти ознайомленню широких кіл української громадськості з Декларацією прав людини й вимагати, щоб цей міжнародний правовий документ став основним у відносинах поміж Особою і Державою, стежити за виконанням гуманітарних статей Прикінцевого акта Наради з питань безпеки і співпраці в Європі; домагатися, щоб на всіх міжнародних нарадах, де мали обговорюватися підсумки виконання Гельсінкських угод, Україна як суверенна європейська держава та член ООН була представлена окремою делегацією; наполягати на акредитуванні в Україні представників зарубіжної преси, створенні незалежних прес-агентств тощо. Своїм головним завданням група вважала ознайомлення урядів країн-учасниць і світової громадськості з фактами порушень на терені України Декларації прав людини та гуманітарних статей, ухвалених Гельсінкською нарадою.

Однак уже в 1977-1978 pp. кількох членів групи - М.Руденка,,. О.Тихого, М.Мариновича, М.Матусевича - було заарештовані Водночас до групи вступили нові члени, про свою приналежність до неї заявили деякі ув'язнені правозахисники. Згодом були заарештовані Л.Лук'яненко, О.Бердник, емігрували з СРСР П.Григоренко, Н.Світлична, Н.Строката та інші. В цілому протягом 70-х pp. кількість учасників правозахисного руху зросла, що стало реакцією насамперед інтелігенції на посилення консерватизму владних структур.

На початку 80-х pp. відбулися чергові судові процеси, які прирекли на нові терміни ув'язнення В.Стуса, Ю.Литвина, О.Тихого, В.Марченка. Усі вони померли, не витримавши тяжких табірних умов, не дочекавшись звільнення та реабілітації: навесні 1984 р. в таборі на Уралі - О.Тихий; восени 1984 р. в Ленінградській тюремній лікарні - В.Марченко. Восени 1984 р. покінчив життя самогубством у таборі суворого режиму в Пермі Ю.Литвин, а через рік там же помер В.Стус, похований у безіменній могилі, в яку вбили кілок із табличкою за номером дев'ять. У листі до Президії Верховної Ради СРСР від 1 серпня 1976 р. В.Стус писав: "Я боровся за демократизацію, а це оцінили як спробу звести наклеп на радянський лад, мою любов до рідного народу, занепокоєння кризовим станом української культури кваліфікували як націоналізм, моє невизнання практики, на ґрунті якої виросли сталінізм, беріївщина та інші подібні явища, визнали як особливо злобний наклеп. Мої вірші, літературно-критичні статті, офіційні звернення до ЦК КП України, Спілки письменників і до інших офіційних органів сприйняли як доказ пропаганди та агітації.

Враження поета від перебування у в'язниці відбилися в багатьох його поезіях.

Вже цілий місяць обживаю хату,

що, мабуть, і навикнути пора.

Стілець і ліжко, вільних три квадрати,

в віконці грати, а в кутку - пара...

і щохвилини в вічко зазирає

і скрадлива, як кицька, сатана,

мов дірочку під серцем назначає...

Напевне, приписали до майна

тюремного уже й тебе самого -

всі сни твої, всі мрії, всі думки,

завівши до реєстру потайного

і зачинивши на міцні замки.

У листопаді 1989 р. відбулося перепоховання останків В.Стуса, Ю.Литвина та О.Тихого. Прах борців за суверенну Україну було перевезено на Батьківщину й поховано на Байковому кладовищі в Києві.

Народе мій, до тебе я ще верну,

як в смерті обернуся до життя

своїм стражденним і незлим обличчям.

Як син, тобі доземно уклонюсь

і чесно гляну в чесні твої вічі

і в смерті з рідним краєм поріднюсь.

Ці рядки В.Стуса, сповнені непідробної любові до рідної землі, народу, завжди нагадуватимуть нам про трагічну долю його самого та інших дисидентів - справжніх патріотів України.

АНТИРЕЛІГІЙНА КАМПАНІЯ 50-60-Х РОКІВ НА УКРАЇНІ

В цій публікації йдеться про непрості відносини між церквою та державою у 50-х - 60-х роках, офіційну політику щодо віруючих та їхніх організацій.

Становлення відносин між церквою і соціалістичною державою - складний, багатогранний процес. У науковій літературі виділяється кілька етапів у цих стосунках: конфронтації, нейтралітету та лояльності і, нарешті, співробітництва, закріпленого рішенням Помісного собору 1971 р.

Така періодизація дещо нівелює, спрощує конкретно-історичну ситуацію, оскільки ці відносини мали свої особливості. Один з періодів охолодження взаємин між державою і церквою припадає на той час, коли біля державного керма стояв М. С. Хрущов. Дане питання привертає нашу увагу остільки, оскільки це відбилося на долі культових споруд республіки, в тому числі пам'яток архітектури.

Період, що розглядається, був одним з найбільш кризових для останніх за Радянської влади. Такі явища у середовищі церковних організацій, на перший погляд, виявляли себе тільки у відступі перед тиском атеїстичної пропаганди, масовому добровільному відході віруючих від релігії та церкви, поширенні переконань, що релігія в недалекому майбутньому зникне й доживає останні дні. Поза увагою лишилися погіршення відносин між державою і релігійними організаціями та критичний стан культових споруд, в якому вони опинилися внаслідок цього. По суті, вирішувалося питання існування десь 8,5 тис, таких споруд на Україні.

Той час характеризувався також посиленням уваги партії та держави до проблем релігії і церкви, а також синхронністю процесів загальних перетворень у країні й змін щодо останньої. Позиція нового керівництва проявилася вже в 1954 р. 24 липня у «Правді» з'являється передова стаття «Ширше розгорнути науково-атеїстичну пропаганду», в якій відзначалося, що «...деякі партійні, профспілкові, комсомольські та інші організації, покликані вести виховну роботу в масах, під свободою совісті чомусь розуміють тільки свободу поширення релігійних поглядів. У багатьох випадках ця пропаганда не має войовничого наступального характеру, відірвана від життя»².

Зрозуміло, що на це звернення адекватно відреагували всі агітаційно-пропагандистські структури. Бажаних результатів це не принесло але з'явилася войовничість. Не обійшлося й без образ почуттів віруючих. 10 листопада 1954 р. ЦК КПРС приймає постанову «Про помили у проведенні науково-атеїстичної пропаганди», в якій партійні орган» зобов'язалися надалі не допускати ображання почуттів віруючих ті церковників, а також адміністративно не втручатися в діяльність церкви. Це був не відхід від позиції, а її коригування. У середині 50-і політика стосовно культових споруд обмежувалася порівняно нечисленними вилученнями та твердою відмовою передати релігійним об'єднанням будинки, які були раніше в них забрані.

Наприкінці 50-х років ситуація докорінно змінилася. В партії та державі почав утверджуватись політичний та ідеологічний волюнтаризм - країна готувалася зробити рішучий стрибок до комунізму. Зрозуміло, що релігійному фактору місця в суспільстві не залишилося і в хід пішов адміністративний тиск. Наприкінці 50-х - на початку 60-х років під будь-яким приводом чи навіть без нього закривалися церкви, молитовні будинки тощо. В рамках загального обмеження діяльності церковних організацій було розпочато кампанію масового вилучення культових споруд. Більшість з них була розташована на території УРСР. У 1958 р. в цілому по Україні церква втратила 64 споруди. Це торкнулося майже всіх областей (порівняйте: у 1957 р. у 6-ти областях в неї забрали тільки 10).

В той же час, у 1958 p., здоровий розум ще перемагав і спроби зазіхання на культові пам'ятки архітектури присікалися. Так, Рада Міністрів УРСР відхилила клопотання Путивльського РК КПУ і райвиконкому про виключення із списків пам'яток архітектури та перебудову під господарські приміщення Миколаївської церкви Путивля - визначної пам'ятки XVIII ст. Причому в акті районної комісії відмічено аварійний стан споруди та неможливість її відбудови як пам'ятки. Однак повторна перевірка показала, що вона потребує лише часткового ремонту покрівлі, дверей та штукатурки фасадів. Даний випадок свідчить про те, що місцеві комісії могли суб'єктивно оцінювати архітектурні якості та технічний стан культових споруд. Якщо в 1958 р. цей прийом іноді не спрацьовував, то надалі його будуть застосовувати не тільки місцеві органи, а й уряд республіки.

В тому ж році планувалося здійснити ряд широких заходів щодо ліквідації монастирів. Виконуючи рішення директивних органів, Рада в справах руської православної церкви при Раді Міністрів СРСР та уряд УРСР розробили пропозиції щодо радикального скорочення їх кількості. На той час на території республіки діяли 40 монастирів і скитів, в тому числі 10 чоловічих, ЗО жіночих (2364 насельники). У 1957 р. їхні прибутки становили 13,5 млн. крб.⁷ Щоб нейтралізувати «шкідливий вплив монастирів на місцеве населення», передбачалося в 2 етапи закрити 19 монастирів і скитів, насамперед жіночий монастир в Овручі Житомирської області та у с. Успенське Ровенської області, чоловічий скит Почаївської Лаври Тернопільської області, жіночі монастирі у Полтаві, Кременці Тернопільської, с. Густинь Чернігівської, с Горбки Закарпатської, жіночий скит у с. Копашневе Закарпатської областей. Згодом мали зачинити жіночий Введенський монастир у Києві, чоловічий монастир у с. Крещатин Чернівецької, жіночий монастир у с. Домбоки Закарпатської областей тощо. Найбільш ґрунтовна «чистка» відбулася у Закарпатській області, де з 13 монастирів та скитів вирішили залишити 4. Культове майно мали передати діючим монастирям та церквам, пам'ятки архітектури - у відання архітектурних управлінь, а церкви - релігійним общинам. Молодих монахів планували працевлаштувати, а решту - відправити в монастирі, що діяли.

Кампанія по закриттю цих споруд розтяглася на кілька років і велася організовано та досить обережно. Існувало деяке побоювання, що ці вольові рішення викличуть невдоволення з боку насельників і місцевих жителів. Відселення намагалися проводити дуже швидко, як, наприклад, у випадку із жіночим Овруцьким монастирем. Монастирські будови перепрофільовувалися: під школи, лікарні, будинки престарілих тощо. Навряд чи це сприяло вирішенню питань, пов'язаних з нестачею шкільних чи лікарняних приміщень. Але не важко побачити, що були зруйновані архітектурно-історико-духовні комплекси, що формувалися століттями. Забули геть усе, особливо те, чим були монастирі протягом століть, коли ще не було розгалуженої системи світської освіти, друкарства та професійних істориків. Говорячи сучасною мовою, вони готували кадри національної інтелігенції, протистояли національному закріпаченню народу. Тривалий час багатьом з них доводилося виконувати роль фортець. А консерватизм вони придбали тоді, коли крок за кроком втрачали монополізм у багатьох сферах суспільного життя.

Розпочате в 1958 р. масове вилучення культових споруд та їх закриття у 1959 р. набуло дедалі більшого розмаху. їхня кількість зросла до 262, тобто в 4 рази більше, ніж за попередній рік¹⁰. Найбільшою мірою це торкнулося релігійних організацій Київської, Запорізької, Вінницької та Дніпропетровської областей. На заході республіки, де концентрувалося значне число церков, а рівень релігійності населення був вищий, в 1959 р. вилучити вдалося небагато.

В той же час був зроблений ще один крок на шляху обмеження релігійної діяльності. Це стосувалося невеликої групи культових споруд - каплиць у «святих» місцях. У лютому 1959 р. ЦК КПРС зажадав від відповідних установ здійснити ряд заходів з метою припинення «культової діяльності за межами храмів». У реальності це вилилося у засипання криниць і джерел, біля яких відбувалися церковні ходи, у руйнування каплиць. Так, у м. Новопавлівка Червонолуцького району Луганської області на горі на висоті 50 м знаходилась каплиця з криницею. Там були розвішані ікони, горіла лампадка. Сесія Новопавлівської Ради депутатів трудящих прийняв дисидентства а рішення про ліквідацію «святого місця». Каплицю було знесено, а криницю - забетоновано".

В 1960 р. процес вилучення культових споруд набрав лавиноподібної форми. У Полтавській, Дніпропетровській, Чернігівській та Черкаській областях їх було вилучено більш як 50 (у кожній). У Київській, Львівській, Хмельницькій, Вінницькій, Одеській - майже стільки ж. Загальна ж кількість по УРСР становила 747, що в 3 рази більше, ніж за попередній рік¹². Таке значне число не могло виникнути внаслідок масової добровільної відмови відвідувати церкву. Часто місцеві органи влади видавали бажане за реальне, а республіканський та обласні уповноважені в справах РПЦ не бачили в цьому криміналу, хоч інколи висловлювалися проти «захоплення адмініструванням».

У багатьох випадках незадоволені віруючі надсилали скарги до всіх інстанцій з приводу цих неправомірних рішень. Місцевим комісіям доводилось виявляти неабияку спритність, щоб складати акти про поганий технічний стан культових споруд. (Це при тому, що церква вела великі ремонтні й реставраційні роботи.) У 1959 р. з цією метою тільки у- Київській єпархії РПЦ (Київська та Черкаська області) було використано 1 млн. 870 тис. крб., не рахуючи витрат на монастирі. З річного звіту єпархії також видно, що, за даними на 1.01.60 p., 505 молитовних споруд були у задовільному стані або вимагали поточного ремонту, а 25 - капітального. Церковні видання розповідали про реставрацію найбільш визначних з них.

Але головне, що заважало вилучати церкви - це «недосконале» радянське законодавство про культи, не пристосоване до таких темпів «занепаду релігії». Напружена законодавча робота дозволила виробити комплекс відповідних документів, які серйозно змінювали відносини між державою і церквою. Священний Синод Руської православної церкви за пропозицією уряду країни ухвалив спеціальне рішення, що підтверджувало зміни, запропоновані державою.

На початку 1961 р. уже було відомо, що в жовтні XXII з'їзд КПРС прийме програму побудови комунізму. Уявлення про лад майбутнього не припускали і саму можливість існування в ньому релігійних пережитків. А оскільки темпи просування до цього суспільства мали бути досить швидкими, то й у сфері культів вироблялися відповідні радикальні рішення. У квітні 1961 р. відбулася Всесоюзна нарада уповноважених у справах Руської православної церкви при РМ СРСР, на якій було роз'яснено сутність законодавчих змін. За новим законодавством, процес відкриття церкви значно ускладнювався. Зате закрити її було значно легше, оскільки тепер це питання вирішувала не Рада Міністрів республіки, а облвиконкоми. Згідно з новим положенням, культова споруда могла бути зачинена, якщо вона підлягала знесенню внаслідок реконструкції населеного пункту або через її поганий стан - за наявністю акту технічної комісії та відповідного заключення уповноваженого.

Священики втратили контроль над фінансами релігійних громад, не мали права втручатися в їх управління. Община могла наймати служителя культу за умови, що він отримав реєстраційне посвідчення в обласного уповноваженого. Податок на їхні прибутки сягав 81% - за прогресивною шкалою. Держава тепер могла контролювати всю фінансово-господарську діяльність церкви. Остання ж втрачала обмежене право юридичної особи. Уповноваженим було рекомендовано не знайомити духовенство із законодавчими нововведеннями передусім тому, щоб не дати церковним діячам можливість тлумачити це, як якийсь новий курс радянської держави щодо церкви.

Звітуючись про виконану роботу, Голова Ради в справах Руської православної церкви при РМ СРСР В. А. Куроедов, на одній з нарад зазначив: «...За минулий 1960 та перший квартал цього року Радою, за поданням місцевих організацій, знято з реєстрації 1775 релігійних общин, в тому числі: в Українській РСР - 1015, в Російській Федерації - 330, в БРСР - 250, в Молдавській РСР - 169 та ін. За цей же період було ліквідовано 13 монастирів і скитів.., в тому числі: в УРСР - 9 монастирів і серед них Києво-Печерська лавра, в Молдавській РСР - 2 монастирі і по одному монастирю в Білоруській і Литовській РСР». Було також відмічено, що «...загальна кількість культових установ в нашій країні ще залишається високою. На 1-ше квітня 1961 р. в СРСР налічувалося 11 тис. 237 церков і молитовних будинків, в тому числі: в РРФСР - 25t2, в УРСР - 7192, БРСР - 698, Молдавській РСР - 372...».