Міжнародне становище України в часи української революції

Характеристика України й держав Четверного союзу. Історичні особливості підписання Брестського миру. Міжнародна діяльність Української держави гетьмана П. Скоропадського. Причини і наслідки окупації Румунією Північної Буковини. Проголошення ЗУНР.

Рубрика История и исторические личности
Вид реферат
Язык украинский
Дата добавления 24.10.2011
Размер файла 83,6 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

149

Міжнародне становище України в часи української революції

План

Україна й держави Четверного союзу. Брестський мир

«Українське питання» на Паризькій мирній конференції 1919-1920 років

Міжнародна діяльність Української держави гетьмана П.Скоропадського

Проголошення ЗУНР/ЗОУНР та її міжнародна діяльність. Українсько-польська війна

Окупація Румунією Північної Буковини

Література

Україна й держави Четверного союзу. Брестський мир

У ході сепаратних переговорів Росії з Четверним блоком новий фактор - український. Сталося так, що з перших днів свого існування Українська і Народна Республіка (УНР) потрапила в епіцентр світової політики. Підвищений інтерес до України виявляли не лише країни Антанти, а й Четверного союзу. Розпочавши в Брест-Литовську переговори з Радянською Росією, Німеччина та Австро-Угорщина пильно стежили за розвитком подій у національних регіонах свого партнера. Протистояння, яке складалось між колишніми національними окраїнами Російської імперії та петроградським урядом, слугувало підставою для того, щоб спробу вати обмежити прерогативи російської делегації, змусити її по годитися представляти не всю державу в колишніх імперських рамках, а «виключивши» з неї Польщу, Україну, Білорусію та Прибалтику. Однак представники Радянської Росії на переговорах, рахуючись із реальним фактом відроджуваної польської державності, згоджувались на вилучення з-під свого впливу тільки однієї Польщі.

Тоді країни Центрального блоку звернулись безпосередньо до керівництва нових національно-державних і територіально-адміністративних утворень на теренах Росії, у тому числі й УНР, з пропозицією надіслати своїх представників для участі у Брестській конференції.

Незважаючи на схвальне ставлення до пропозиції німецько-австро-угорського блоку, Центральна Рада та Генеральний Секретаріат усвідомлювали, що для повноцінної участі в пере говорах треба мати не лише формальну, а й юридичну державну самостійність.

Проте віра вищих українських очільників, у тому числі голови Центральної Ради М.Грушевського та голови Генерального Секретаріату В.Винниченка, у федералістичні та соціалістичні ідеали не давали змоги зважитись на рішучий крок. Нагадаємо, що майже до кінця 1917 року Україна фактично не провадила міжнародної діяльності й навіть не мала зовнішньополітичного відомства (лише 13 (26) грудня було створено Генеральний секретаріат міжнародних справ). Дипломатичні зусилля Центральної Ради були майже цілковито зосереджені на досягненні поро зуміння спочатку з російським Тимчасовим урядом, а пізніше з Радою Народних Комісарів на чолі з В.Леніним. Як відомо, 1-й та ІІ-й Універсали, хоча і проголошували автономію України, але у складі майбутньої демократичної федеративної Росії. Прихід до влади у Росії більшовиків суттєво ускладнив українсько-російські відносини. Комуністична доктрина з її гаслами пролетарської єдності та класової боротьби, не кажучи вже про економічне, політичне й стратегічне значення України для Росії, не передбачала існування самостійної української держави. Більшовики вважали Україну складовою частиною Росії, а на український національний рух дивилися як на перешкоду на шляху до перемоги світової революції. Конфлікт між Центральною Радою та більшовиками був неминучим.

Український уряд відмовився визнавати нову більшовицьку владу у Росії і вдався до рішучіших кроків щодо власного самовизначення й подальшого дистанціювання від імперського центру. 7 (20) листопада 1917 року вийшов Ш-й Універсал Центральної Ради, в якому було заявлено про утворення Української Народної Республіки (УНР), тобто про відновлення української державності, але «не одділяючись від Республіки Російської і зберігаючи єдність її».

Утім, конфлікт між українською владою та більшовиками набирав обертів, а українсько-російські відносини ставали відверто ворожими. Вже у грудні 1917 року за наказом В.Лені на частини Червоної гвардії під командуванням В.Антонова-Овсієнка перейшли у наступ проти УНР.

Проросійська орієнтація українських провідників та боротьба між ними щодо пріоритетності зовнішньополітичного вибору (Росія, Антанта чи Четверний союз) завадила налагодженню зв'язків з країнами Антанти, яка, у свою чергу, всіляко ухилялася від визнання незалежності України. Серед при чин такого антантівського зволікання щодо України вкажемо: зайнятість справами на Західному фронті, прагнення зберегти єдність Росії як союзника у війні проти Четверного блоку, не довіра до самостійності українського національного руху, який вважали німецько-австрійським витвором та пробільшовицьким. Щоправда, після фактичного виходу Росії з війни країни Антанти прагнули, щоб Україна продовжувала війну проти Німеччини. Франція та Великобританія відрядили своїх представників до УНР, тобто визнали її de facto. Вони також обіцяли фінансову та технічну допомогу в обмін на продовження Україною війни. Проте очікувана Києвом допомога від Антанти не надходила. З іншого боку, Центральна Рада через економічні негаразди, брак боєздатної армії та вплив більшовицької пропаганди на втомлені війною широкі верстви населення була не в змозі виправдати сподівання Антанти і протистояти Централь ним державам. Намагаючись знайти вихід із ситуації, Центральна Рада вирішила взяти участь у мирних переговорах з краї нами Четверного союзу, що, зрештою, призвело до повного розриву з Антантою.

Центральноєвропейські держави також добре розуміли складність ситуації і з перших же контактів почали тиснути на Київ з тим, щоб він офіційно проголосив самостійність УНР. Щоправда, необхідно врахувати досить неоднозначну позицію Австро-Угорщини щодо Центральної Ради, адже усамостійнення Великої України могло стати небажаним сигналом для захід них українців, які перебували під суверенітетом Австро-Угорської монархії.

Голова більшовицької делегації у Брест-Литовську одразу заявив, що його делегація представляє всі народи колишньої Росії. У відповідь Центральна Рада виступила з нотою протесту, наголосивши, що тільки вона уповноважена захищати інтереси українського народу. Держави Четверного союзу одразу відреагували, запросивши представників Центральної Ради до участі у переговорах.

6 січня 1918 року делегація Центральної Ради приєдналася до переговорів у Бресті. Неважко було передбачити, що можливостей для маневрів на переговорах делегація УНР матиме не багато. До того ж відповідних кандидатів до делегації в силу різних причин (цілковитої відсутності дипломатів бодай з якимось фаховим досвідом, необхідною освітою) знайти було неможливо. Тому на переговори було відправлено доволі молодих людей: В.Голубовичу (голова делегації) було 32 роки, М.Левицькому - 37, М.Любинському - 26, М.Полозу (Полозову) - 27, Є.Севрюку- 24. Незважаючи на їхні потенційні можливості, ці люди не були готові до жорсткого протиборства з грандами європейської дипломатії.

Того часу в Києві - столиці УНР - перебували офіційні представники Франції й Англії, а також воєнні місії Італії, Японії, Румунії, Сербії та Бельгії. Однак коли УНР почала переговори в Бресті з Німеччиною, країни Антанти розірвали з нею відносини. З тієї ж причини СІНА так і не визнали Центральну Раду й уряд УНР.

З першого ж дня участі посланців УНР у Брестських пере говорах виникли ускладнення. Якщо Троцький відразу ж, 28 грудня 1917 року, заявив, що «не бачить жодної перешкоди до участі української делегації», то західні дипломати розпочали дискусію щодо статусу репрезентантів Києва - чи є їхня делегація самостійною, чи прибула у складі радянської. Країни Четверного союзу, прагматично дбаючи про свої власні інтереси, не погоджувались укладати договір з делегацією УНР, яка мала розмитий і невизначений статус. Так, німецький генерал Гофман «казав українським делегатам, що коли вони хочуть мати формальне право заключати мир незалежно від того, чи заключить його Совітська Росія, то український уряд мусить формально проголосити повну самостійність Української республіки».

До того ж у грудні 1917 року в Україна встановилось двовладдя: у Харкові, було створено ще один уряд - маріонетковий і пробільшовицький Народний секретаріат так званої Радянської України, який також направив делегацію до Бреста (Ю.Медведєв, В.Затонський, В.Шахрай) і яка мала представляти на переговорах Україну, але у складі єдиної російської делегації.

У критичній ситуації Центральна Рада наважилась на повний розрив з Росією. 25 січня 1918 року було ухвалено ЦР ІУ-й Універсал, за яким УНР проголошувалась незалежною і суверенною республікою та заявлялося, що «зо всіма сусідами, як то: Росія, Польща, Австрія, Румунія, Туреччина та інші, ми хочемо жити в згоді й приязні, але ні одна з них не може втручатись в життя самостійної Української Республіки». Цим же Універсалом було створене і зовнішньополітичне відомство - Міністерство закордонних справ, яке очолив В.Голубович (він одночасно очолював уряд - Раду народних міністрів). Проголошення незалежності забезпечило необхідну правову базу міжнародної діяльності УНР і укладення міжнародно-правових актів.

Однак закріплення у найвищому акті нового статусу УНР відбулося у той момент, коли вона у буквальному розумінні слова була за крок від загибелі. На підступах Києва перебували війська Радянської України і Радянської Росії Чинити ефективний опір об'єднаним радянським силам просто не було кому.

Природно, що з відновленням роботи конференції у Бресті Л.Троцький, А.Іоффе, Ю.Медведєв та інші цілеспрямовано, хоч і з застосуванням дипломатичних методів, прагнули усунути українську делегацію від переговорів. Вони доводили західним дипломатам, що підписувати мир з Центральною Радою -- все одно що мати справу з «учорашнім днем», оскільки урядової влади в Україні не існує.

Проте бажання німецької та австро-угорської делегацій укласти з Україною мир зумовлювалось не тільки неможливістю далі вести війну (практично всі можливі ресурси на той час було вичерпано), а й нагальною потребою отримати хліб, продовольство, без яких вибухонебезпечна ситуація, що склалася в цих державах, могла трансформуватись у революції, що, власне, згодом і станеться.

В цих умовах країни Четверного блоку спеціальною заявою підтвердили повноваження делегації Центральної Ради і офіційно визнали УНР незалежною державою, що має право самостійно укладати міжнародні договори.

Для М.Грушевського - єдиного державного діяча, що інструктував мирну делегацію, було зрозуміло, що за таких обставин вправні дипломати центральноєвропейських країн шукатимуть можливості досягти таких угод, за яких відверто слабку у військово-політичному відношення УНР можна буде змусити «заплатити» своїми сировинно-продовольчими» ресурсами. Однак і українці мали скористатися зі скрути, в які потрапили уряди Німеччини й особливо Австро-Угорщини, для здійснення давніх українських територіальних домагань: возз'єднати з Великою Україною її західні терени (Закарпаття, Галичину, Північну Буковину).

Та з перших же контактів (як офіційних, так і приватних) австро-німецька сторона відкидала українські пропозиції, гордовито заявляючи, що не допустить втручання у свої внутрішні справи, нізащо не згодиться на «територіальні аспекти», зокрема жодних розмов про Карпатську Русь (Закарпаття). Категорично заперечувалися пропозиції провести референдум у Га личині та Буковині для з'ясування настроїв населення щодо самовизначення. Визнання незалежної України ставилося в пряму залежність від згоди України на кордон, який існував між Росією та Австро-Угорщиною на початок світової війни. Однак берлінський та віденський уряди дедалі настійніше вимагали від своїх дипломатів не повертатись без хліба.

Міністр закордонних справ Австро-Угорщини О.Чернін на сепаратній нараді з українськими представниками здійснив на них безпрецедентний тиск. Від імені двох держав він наголосив, що уряд УНР перебуває у безнадійному стані, а тому слід негайно підписати підготовлений проект договору. У ньому містилося лише три позиції: загальна констатація завершення стану війни; намір встановити дипломатичні і консульські відносини між центральними державами та УНР; зобов'язання УНР поставити центральним державам 1 млн. тонн збіжжя та інших харчових продуктів. Усі інші питання відкладалися до спеціального їх погодження урядами.

Наступного дня українські дипломати запропонували свій законопроект. У ньому було теж три пункти: кордон у Холмщині пролягає за етнографічним принципом; зобов'язання УНР на дати центральним державам збіжжя і сировину має бути зафіксоване окремою додатковою угодою; зобов'язання Австро-Угорщини провести кордон на підставі етнографічного поділу Гали чини на Західну і Східну і утворити зі Східної Галичини і Буковини коронний край.

Керівники австро-німецької делегації після консультацій зі своїми урядами отримали розпорядження «за всяку ціну заключити з Україною мир і дати їй оружну допомогу, якщо вона попросить».

Українська ж делегація ще до полудня 26 січня (8 лютого) через спеціально кур'єра отримала відомості, що Центральна Рада напередодні залишила Київ і переїхала до Житомира, однак утаємничила інформацію до підписання договору 27 січня (9 лютого).

Отже, договір між Центральною Радою й представниками Четверного союзу був підписаний у Бресті 9 лютого 1918 року. Йдеться про Основний договір і низку додаткових таємних протоколів, значення яких аж ніяк не було другорядним.

Основний текст договору, який складався з 10 статей, завершення стану війни між Українською Народною, з одного боку, і Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією, Османською імперією - з другого, а також їхнє бажання жити в мирі і дружбі. Сторони відмовлялись від взаємних територіальних та матеріальних претензій, обмінювалися військовополоненими, зобов'язувалися налагодити економічні відносини. Кордон між Австро-Угорщиною і Україною залишався таким самим, яким він був до 1914 року між Австро-Угорщиною і Росією. Що ж до кордону УНР з Польщею, то його мала пізніше встановити змішана комісія «згідно з етнографічними відносинами і з огляду на бажання населення».

Що стосується додаткових таємних протоколів, то УНР і Австро-Угорщина підписали таємний додаток про поділ Гали чини та об'єднання українських частин Галичини й Буковини у коронний край до 20 липня 1918 року. 18 лютого між УНР і Центральними державами було укладено військову конвенцію, яка підвела правову базу під вступ німецької армії на територію України. Згідно з конвенцією країни Четверного союзу обіцяли Україні збройну допомогу проти більшовиків та позику в 1 млрд. крб. в обмін на постачання до 1 липня 1918 р. близько 1 млн. тонн зерна (60 млн. пудів), 44 тис. тонн м'яса, 600 тис. тонн залізної руди, 400 млн. штук яєць, сало, крупи тощо. Кожний німецький солдат мав право щоденно надсилати поштою додому посилку вагою до 12 фунтів (близько 5 кг).

18 лютого розпочався наступ німецьких військ (за словами В.Винниченка, «військовий променад по Україні) чисельністю в 500 тис. вояків. Приблизно 25-тисячне більшовицьке військо не могло розраховувати на скільки-небудь серйозний опір блискуче організованим і озброєним арміям. 2 березня австро-німецькі частини ввійшли до Києва. Разом з ними повернулася до столиці Центральна Рада. До кінця лютого німецькі та австро-угорські війська захопили майже всю Україну і радянську владу на всій території України було знищено. 17 березня мала Рада ратифікувала Брестський мирний договір.

Окупувавши країну, німецькі війська згодом розігнали Центральну Раду і ліквідували УНР та передали 29 квітня 1918 року владу гетьману П.Скоропадському.

В українській історичній літературі ще й досі дискутується питання щодо доцільності укладення Центральною Радою сепаратного миру з країнами Четверного союзу. Висловлюють ся прямо протилежні погляди. Одні оцінюють укладений мир як «найкращий вихід з поганої ситуації» або навіть як «велике дипломатичне досягнення Центральної Ради». Підставою для таких оцінок став той факт, що за Брестським миром країни Четверного союзу визнали de jure незалежність і кордони УНР. Молода українська держава вперше у XX столітті виступила суб'єктом міжнародного права.

Інші, натомість, вважають, що сепаратним миром українські політики посилили антиукраїнські настрої в державах Антанти й США, а це завдало непоправного удару українській справі на міжнародній арені, зокрема на Паризькій мирній конференції.

брестський мир скоропатський

«Українське питання» на Паризькій мирній конференції 1919-1920 років

Зовнішньополітичні пріоритети Української Народної Республіки, як відомо, не були сталими: від початкової орієнтації на Антанту, а потім підписання з Четверним блоком Брест-Литовських угод з наступною окупацією українських земель німецькими та австро-угорськими військами до союзу з Польщею. Після повалення гетьманату УНР була проголошена демократичною, нейтральною республікою, готовою до спів праці з іншими державами на основі «14-и пунктів» В.Вільсона.

На українську дипломатичну місію з представників УНР та ЗУНР, що виїхала до Парижу, покладалось завдання: домогтися дипломатичного визнання УНР як самостійної держави та допомоги з боку західних країн. Делегацію УНР було віднесено до групи країн, не ворожих Антанті, але яких воднораз не визнавали самостійними. Такими були переважно держави, що виникли на теренах колишньої Російської імперії. Такий статус не дозволив українській делегації взяти офіційну участь у міжнародних переговорах. Документи свідчать, що керівництву західних держав дуже бракувало достовірної інформації про українські справи, воно перебувало в полоні політичних на клепів та інсинуацій стосовно міцності державницьких ідей і самостійності України. Через це вважало український національно-визвольний рух пробільшовицьким, а УНР витвором Німеччини та її опорою на Сході.

Загалом Захід розглядав проблему УНР не як самостійне питання, а лише у контексті вирішення двох інших проблем - російської та формування східних кордонів Польщі. Британія, що правда, займала більш помірковану позицію і засуджувала експансіоністську політику Польщі проти ЗУНР, тобто війну, яку Варшава розпочала у листопаді 1918 року проти неї, і не хотіла сильної Польщі, яка підсилила б гегемонію Франції у Європі. Водночас Д. Ллойд Джордж вважав український національний рух більшовицьким, а С.Петлюру - авантюристом і більшовиком.

Франція, у свою чергу, займала відкриту пропольську полі тику. Втративши Росію, вона шукала нових союзників на випадок нової війни з Німеччиною і тому зробила ставку на сильну Польщу, яка б могла також виконувати роль «санітарного кордону» проти більшовизму.

Належному сприйняттю українських проблем у Парижі шкодила відсутність єдності між представниками УНР й ЗУНР, постійні суперечки між ними, сепаратні дії тощо. До того ж поляки провадили на Заході потужну антиукраїнську пропаганду: звинувачували українців у більшовизмі та бандитизмі, у зв'язках з німцями і австрійцями, у жорстокому поводженні з польським населенням, у нездатності управляти своєю державою тощо.

Схвально поставився до «українського питання» президент США В.Вільсон, за пропозицією якого його було розглянуто на Раді 4-х. США підписали з українською делегацією також угоду про надання УНР допомоги в розмірі 11 млн. доларів.

Проте перемогла позиція європейських держав. Паризька мирна конференція так і не вирішила, ким вважати українців - друзями, ворогами чи нейтральними і прийняла антиукраїнські рішення, за якими Українську Народну Республіку не було визнано самостійною й незалежною державою; її територія мала ввійти до складу майбутньої демократичної федеративної Росії. Більше того, саме західні держави санкціонували в Парижі загарбання Румунією Північної Буковини і Бессарабії, Чехословаччиною - Закарпатської України, Польщею - Східної Галичини і Західної Волині. Антанта не змогла вибачити керівництву УНР договору з Четверним блоком, вважаючи його зрадою національних інтересів.

Складається враження, що «українське питання» стало розмінною монетою у політичній грі світових держав під час територіального розмежування.

Міжнародна діяльність Української держави гетьмана П.Скоропадського

Німецько-австрійська окупація України спричинила падіння авторитету Центральної Ради. Чимала частина українського населення уже не сприймала демократичні форми правління і прагнула утверження сильної виконавчої влади. Головним виразником цих ідей і центром опозиції стала Українська Народна Громада (УНГ), яка об'єднала у своїх лавах землевласників і військових, зокрема козаків вільного козацтва і офіцерів 1-го Українського корпусу. її очолив досвідчений генерал П.Скоропадський.

29 квітня 1918року на хліборобському конгресі, який зібрав ся у Києві, та за підтримки німіцько-австрійських окупаційних сил гетьманом України було оголошено П.Скоропадського.

Гетьманат встановив дипломатичні відносини, крім Німеччини та Австрії, з Швейцарією, Болгарією, Польщею, Фінляндією, Туреччиною і навіть з Російською Федерацією. Особливо активно П.Скоропадський намагався повернути територіальні втрати попередніх часів згідно з етнічними розселенням українців. Отож, виключно дипломатичними зусиллями до Української держави було прилучено: Гомельськтий повіт Могилівської губернії, Путивльський і Рильський повіти Курської губернії - до Чернігівщини, інші чотири українські повіти Курщини та один Воронезької губернії - до Харківської губернії України. Річицький, Пінський і Мозирський повіти Мінської губернії було з'єднано в окремий округ (староство) в складі Української держави. Вперше за сотню років інтегрувались в українську державно-політичну систему Холмщина, Підляшшя, 12 повітів Берестейщини.

Конструктивно розв'язався територіальний спір з Донським урядом -- до України відійшов Маріуполь з околицями. За в'язався багатообіцяючий українсько-румунський діалог щодо вирішення проблем українських земель Бессарабії (Акерманщини і Хотинщини), окупованих Румунією. Розроблялись і проекти федеративного входження етнічно української Кубані до складу Української держави. Отже, за часів Гетьманства Україна стала не тільки об'єктом, а й повноцінним суб'єктом міжнародних відносин.

Восени 1918 року зовнішньополітичні орієнтири гетьмана круто змінилися - революції в Австро-Угорщингта Німеччині спричинили крах його міжнародних партнерів. Цим скористалися внутрішні опозиційні сили, які підняли антигетьманське повстання. Водночас держави-переможниці світової війни Англія, Франція, США та Італія пообіцяли підтримку Гетьманату тільки за умови встановлення федеративних зв'язків з «білою» Росією. Відтак в умовах наростання державно-політичної кри зи 14 листопада 1918 року П.Скоропадський оголосив грамоту про ліквідацію самостійності України та її федерацію з майбутньою небільшовицькою Росією. Тоді ж було призначено новий уряд, сформований з російських монархістів.

Ці дії спричинили антигетьманське повстання, яке привело до того, що 14 грудня гетьман зрікся влади і виїхав за кордон. Влада перейшла до Директорії, яка відновила Українську Народну Республіку.

14 грудня 1918 року війська Директорії переможно ввійшли до Києва. Того самого дня було відновлено Українську Народну Республіку. Тепер, після капітуляції Німеччини та її союзників, міжнародне становище УНР суттєво змінилося. Якщо рік тому УНР безуспішно намагалася утриматися поміж Росією, Німеччиною та Антантою, то тепер на сході Європи зали шилося тільки два центри сили - Росія і Антанта, причому обидва не відзначалися прихильністю до української самостійності.

Після виведення німецько-австрійських військ УНР опинилася зусібіч оточеною чужоземними, здебільшого ворожими військами: на півночі - більшовицька Червона армія, на південному сході - Добровольча армія генерала А. Денікіна, на заході

- поляки, на південному заході - румуни. Всі вони або претендували на частину українських земель, або взагалі відмовляли в існуванні незалежній Українській державі.

Прийшовши до влади Директорія не зуміла адекватно оці нити тогочасну непросту міжнародну ситуацію й чітко визначити свої зовнішньополітичні пріоритети в умовах конфлікту між Радянською Росією та західними демократіями, які перемогли у Першій світовій війні. Двозначність і нерішучість зовнішньої політики Директорії лише ускладнила її стосунки з обома цент рами сили, не домігшись ані запобігти агресії Радянської Росії, ані забезпечити підтримку Антанти й США. У 1919 році Українській Народній Республіці так і не вдалося здобути міжнародного визнання. Неспроможність уряду УНР сконсолідувати свою владу й установити триваліший контроль над державною територією; міжпартійна ворожнеча в керівництві УНР, яка ча сто переходила на дипломатичні представництва за кордоном; брак незалежної координації й постійного зв'язку з центром і, як наслідок, інколи неузгоджені дипломатичні кроки; нестача компетентних і професіональних дипломатів - все це суттєво шкодило дипломатичним зусиллям Директорії та уряду УНР і роботі українських представництв за кордоном.

Попри чималі дипломатичні зусилля протягом 1919 року, включно з направленням українських місій до всіх ключових країн і спеціальної дипломатичної делегації на Паризьку мирну конференцію, незалежній Україні так і не вдалося здобути міжнародне визнання й заручитися підтримкою хоча б однієї великої держави. 1920 року добитися підтримки західних країн стало ще складніше. По-перше, це пояснювалось неспроможністю урядів УНР контролювати більш-менш значну частину території України. Внаслідок відчутних поразок від Червоної армії війська УНР припинили регулярні воєнні дії, частина їх перейшла до партизанської боротьби, а рештки були інтерновані на території Польщі. Директорія фактично припинила своє існування, а її голова С.Петлюра на початку грудня 1919 року був змушений виїхати до Варшави.

Усвідомивши безперспективність надій на західне визнання й перебуваючи в стані війни на три фронти (проти червоної та білої армій і проти Польщі), Петлюра й уряд УНР спрямували зусилля на пошук інших союзників. їхні погляди звернули ся на сусідні Румунію та Польщу.

Румунія і Польща також були не проти порозумітися з УНР, яка слугувала буфером проти радянської і білої Росії. Проте на перешкоді зближення стояли територіальні суперечки: Румунія окупувала південну Бессарабію й північну Буковину, а Польща вела війну проти ЗУНР за Східну Галичину та окупувала частину УНР - Західну Волинь. Протягом усього 1919 року поляки наполегливо переконували керівництво УНР зректися Східної Галичини й у такий спосіб позбутися головної перешкоди для налагодження двосторонніх відносин.

Декілька українських місій, які відвідали Варшаву, позитивних результатів щодо налагодження співпраці з Польщею не досягли. Лише в травні 1919 року нова українська місія підписала угоду, за якою в обмін на польську військову допомогу та визнання незалежності УНР Польщі обіцялися широкі територіальні поступки: українсько-польський кордон мав проходити по річках Збруч і Стир, передаючи Східну Галичину Польщі. Ці домовленості викликали протести та обурення ЗОУНР і Рада народних міністрів УНР поспішила дезавуювати їх. Тим часом по ляки успішно використали текст підписаної угоди на мирній конференції в Парижі, домагаючись від великих держав визнання приналежності Східної Галичини до Польщі.

Наприкінці травня 1919 року наддніпрянські настрої на по розуміння з Ю.Пілсудським посилися, тим більше, що майже вся Східна Галичина була вже окупована поляками. У середині червня військова делегація УНР на чолі з генералом С. Дельвігом (до її складу також входили представники ЗОУНР) підписала у Львові тимчасове преремир'я з поляками. Узгоджена демаркаційна лінія, так звана «лінія Дельвіга», залишала майже всю Східну Галичину Польщі, окрім невеличкої території між річка ми Золотою Липою, Дністром і Збручем. Однак Є.Петрушевич не погодився затвердити цю домовленість. Змінивши командування, УГА перейшла в наступ, здійснивши останню спробу переломити хід подій на українсько-польському фронті.

У своїй польській політиці С.Петлюра тривалий час мусив рахуватися з позицією Є.Петрушевича та уряду ЗОУНР, адже був зацікавлений у допомозі добре зорганізованої 40-тисячної Української галицької армії, яка в середині липня перейшла на територію УНР і приєдналася до боротьби Директорії проти більшовиків і білих. Лише з поразками УГА й ослабленням уряду ЗОУНР С.Петлюра отримав більше свободи у пошуках компромісу з Ю.Пілсудським.

22 вересня в умовах погіршення становища українських військ на фронтах на спільному засіданні Директорії, уряду УНР і керівництва ЗОУНР було ухвалено рішення вислати спільну дипломатичну місію до Варшави на чолі з міністром закордон них справ А.Лівицьким без права підписувати статті, які б змінювали існуючі кордони. Поляки ж на переговорах жорстко наполягали на приналежності Східної Галичини Польщі. Тим часом після переходу УГА на бік А. Денікіна становище УНР стало катастрофічним. Своєю чергою, поляки використали цей факт для посилення тиску на українську делегацію у Варшаві. Як наслідок, 15 листопада на останньому засіданні Директорії за участю членів уряду перед евакуацією з Кам'янець-Подільського було вирішено дати згоду на встановлення лінії кордону між УНР і Польщею по лінії Бертелемі, а у випадку необхідності - по р. Стир, що вважалося максимально можливою поступкою. 2 груд ня А.Лівицький передав польській стороні декларацію, в якій визнавалася приналежність Східної Галичини до Польщі. Кордон мав проходити по р. Збруч, а «політичне становище Східної Галичини розв'язується польським урядом в порозумінні з представниками українського народу, мешкаючого в тій провінції». В обмін на це українська декларація вимагала, щоб Польща визнала незалежність УНР, уклала з нею військову та торгівельну конвенції й надала Україні допомогу зброєю. Прибувши до Варшави 7 грудня, С.Петлюра підтвердив правочинність декларації від 2 грудня. Переговори продовжувались.

Для керівника Директорії союз із Варшавою лишався єдиною надією на продовження боротьби за незалежну Українську державу. Крім того, з допомогою такого альянсу С.Петлюра сподівався дістати підтримку й визнання Антанти. Для Ю.Пілсудського саме Росія становила головну небезпеку польській державності, тож її послаблення і союз з С.Петлюрою відповідали національним інтересам Польщі.

22 квітня 1920 року міністри закордонних справ А.Лівиць кий і Я. Домбський підписали в Бельведері українсько-польську політичну угоду, яка складалася з 9 пунктів. За нею Польща визнавала незалежність УНР і Директорію «з головним отаманом С.Петлюрою на чолі як верховну владу УНР». Кордон між УНР і Польщею встановлювався, як того й бажали поляки, по Збручу та Горині. Східна Галичина, значна частина Волині й кілька повітів Поділля відходили до Польщі. Обидві сторони зобов'язувалися не укладати жодних міжнародних угод, які були б спрямовані на шкоду УНР чи Польщі. Взаємно забезпечувалися культурно-національні права меншин. Передбачало ся укладення торгівельно-економічної угоди; суперечливе аграрне питання мало бути вирішене після скликання в Україні Установчих зборів (парламенту).

24 квітня політична угода була доповнена військовою конвенцією, що складалася з 17 статей. Згідно з нею Польща зобов'язувалася надати Директорії військову допомогу. За взаємною домовленістю мав розпочатися спільний наступ, але під загальним польським командуванням. Для цього до штабу армії УНР призначалися польські офіцери. Конвенція встановлювала деякі інші невигідні для України умови: контроль польських військо вихнад українськими залізницями протягом воєнної кампанії, участь польських офіцерів в організації й становленні українських владних структур тощо. Уряд С.Петлюри мав забезпечити польські війська в Україні продуктами харчування та гужовим транспортом; у разі невиконання цієї умови польська армія могла провадити реквізиції у цивільного населення.

Варшавський договір або, як його ще називали, «договір Пілсудського-Петлюри» став практичною спробою реалізації «федераційної» концепції Ю.Пісудського. Обидві конвенції були таємні й тому не друкувалися та не ратифікувалися.

Різко проти договору виступила більшість українських політичних партій. Одні вважали варшавські домовленості зрадою інтересів соборної України, інші нарікали, що як союзник Польщі слабка Україна стане залежним від Варшави сателітом. Так само критично поставилися до договору і в Польщі. З таки ми суспільними настроями Ю.Пілсудський і Петлюра розпочали війну проти радянської Росії.

Проголошення ЗУНР/ЗОУНР та її міжнародна діяльність. Українсько-польська війна

Державне відродження на західних українських землях -у Галичині, Буковині й на Закарпатті, які входили до складу Австро-Угорщини, відбувалося відокремлено, але під сильним впливом подій на Наддніпрянщині. Делегація УНР в Бресті (9 лютого 1918 року) домоглася окремого таємного договору з Австро-Угорщиною, згідно з яким та мала створити з Галичини і Північної Буковини окремий український автономний край, але згодом Австрія відмовилася від цього наміру.

Від вересня 1918 року, відчуваючи близький розпад Австро-Угорщини через поразку у війні, українці в Галичині почали готуватися до перебрання влади в краї.

жовтня 1918 року Українська Парламентарна Репрезентація скликала у Львові збори всіх українських послів австрійської Державної Ради і членів Палати Панів, українських членів галицького і буковинського сеймів. Було також запрошено по три делегати від політичних партій Галичини і Буковини. Ці збори ініціювали створення Української Національної Ради (УНРада) - політичне представництво українського народу в Австро-Угорщині. Рада, спираючись на право само визначення народів, проголосила Українську Державу на території Галичини, Північної Буковини й Закарпаття.

жовтня було обрано голову УН Ради. Ним став Євген Петрушевич, адвокат за професією. До неї увійшли адвокат Кость Левицький, публіцист Льонгин Цегельський, письменник Осип Назарук, журналіст Василь Панейко та інші. Також було обрано виконавчу структуру під проводом Костя Левицького. У своєму першому маніфесті Українська Національна Рада проголосила на українських етнічних землях імперії Українську державу, закликавши до її творення всі національні меншини краю.

У тісному контакті з Радою діяв Український Генеральний Військовий Комітет під керівництвом поручника Івана Рудницького, створений ще у вересні. Крім частини львівського гарнізону, де служило немало галичан, Комітет підтримував зв'язки з українськими підрозділами у Перемишлі, Станіславі,

Тернополі, Коломиї, Чорткові, Золочеві, Бродах і особливо тісні - з легіоном Українських січових стрільців у Чернівцях.

Після відмови австрійського уряду передати владу в краї УНРаді вона ініціювала силовий варіант перебрання влади. 1 листопада влада перейшла до рук УНРади. Після цього німецькі й угорські військові частини залишили Галичину. Нова українська держава на західноукраїнських теренах отримала назву - Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР). На першопочатках ЗУНР включала Галичину, Північну Буковину й Закарпаття. Однак невдовзі Буковину захопила Румунія, а Закарпаття залишилось далі у складі Угорщини, а західну части ну окупувала Польща. Таким чином, лише Східна Галичина була підпорядкована ЗУНР. Польська спільнота, яка тут про живала, вороже поставилась до проголошення ЗУНР і вела за допомоги Польської Республіки збройну боротьбу проти ЗУНР. Так розпочалася польсько-українська війна, метою якої з боку поляків було приєднання Львова і Східної Галичини до Польщі. 21 листопада 1918 року Українська Галицька армія (УГА) була змушена залишити Львів. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, наприкінці грудня - до Станіслава (нині Івано-Франківськ). Війна з українцями за Львів увійшла до польської національної традиції як символ патріотизму і посвяти, зокрема юнаків і молоді («львівські орлята»), які добровільно брали участь у вуличних боях.

1 грудня 1918 року було підписано у Фастові угоду про об'єднання ЗУНР і УНР. 22 січня 1919 року у Києві відбулося урочисте проголошення злуки ЗУНР (Галичина, Буковина, Закарпаття) з УНР (Наддніпрянська Україна). Після об'єднання на зву ЗУНР змінено на Західну Область Української Народної Республіки (ЗО УНР).

Керівництво ЗУНР у справі підтримки української державності на західноукраїнських теренах покладало великі надії на Паризьку мирну конференцію. Наприкінці лютого 1919 року Паризька конференція спрямувала до Галичини військову місію на чолі з французьким генералом С.Бертелемі, який по ставив перед обома воюючими сторонами вимогу негайно укласти перемир'я і запропонував демаркаційну лінію, за якою третина Східної Галичини зі Львовом і Бориславом (Дрогобицький басейн) залишалася за Польщею. Уряд ЗУНР не прийняв цієї пропозиції і подав скаргу до конференції. Нова військова місія під головуванням бурського генерала Ф.Боти запропонувала нову, більш прийнятну для українців демаркаційну лінію (Дрогобицький басейн мав залишитися за ЗУНР), на яку уряд ЗУНР погодився. Проте польський уряд відхилив цю пропозицію і лише відтягував час для підготовки нового наступу в Галичині. У квітні 1919 року на галицький фронт було скеровано частини «блакитної армії» Ю. Галлєра, яка призначалася тільки для боротьби з більшовиками. У травні поляки розпочали наступ, який завершився зайняттям майже всієї Галичини, за винятком три кутника між Дністром і Збручем. У цей критичний для ЗУНР момент владу повністю в ній перебрав Є.Петрушевич, повноваження якого були фактично диктаторськими. Ці зміни піднесли дух населення і війська. У червні УГА розпочала так звану Чортківську офензиву (7-28 червня 1919 року), яка завершилася здобуттям Східної Галичини.

Між тим 25 червня 1919 року Верховна рада Паризької конференції ухвалила рішення передати Східну Галичину під тим часове управління Польщі за умови надання їй автономії й про ведення плебісциту. 21 листопада цього ж року Верховна рада затвердила Статут для Східної Галичини. Вона оголошувалася підмандатною територією Ліги Націй, а Польща отримувала мандат на управління нею упродовж 25 років за умови запровадження автономії з окремим сеймом, судівництвом, військом.

Польща продовжила свої військові дії. Міжнародний тиск, а також недостача зброї змусила УГА і уряд ЗУНР відступити протягом 16-18 липня 1919 року за річку Збруч. Польща окупувала Галичину.

Тимчасовим місцем перебування Є.Петрушевича та уряду ЗУНР/ЗОУНР та УГА, що нараховувла 45 тис. вояків, з липня по листопад 1919 року став Кам'янець-Подільський. Між очільниками ЗУНР/ЗОУНР та УНР відбувалися дебати щодо подальшої зовнішньополітичної орієнтації: галичани готові були під тримати А. Денікіна, а наддніпрянці - Польщу для спільної боротьби з більшовиками.

2 грудня 1919 року Верховна рада прийняла ще одне рішення, яке встановлювало кордон етнічного розмежування між по ляками, українцями та білорусами. Він проходив по лінії Буг-Пінськ-Німан. Пізніше її назвали лінією Керзона (Д.Керзон, міністр закордонних справ Великобританії). Ухвала заборонила полякам творити адміністрацію на схід від цієї лінії.

Доля Галичини була обумовлена Варшавським договором і Ризьким договором, яким завершилася польсько-радянська війна. Ризький договір став підставою для клопотання Польщі перед міжнародними організаціями щодо визнання прав Польщі на Східну Галичину і Волинь. Українці Галичини заперечували польські претензії; уряд ЗУНР на чолі з Е.Петрушевичем, перебуваючи у Відні, домагався скасування прав Польщі на тимчасове управління Галичиною і Волинню. Він відстоював ідею створення буферної Галицької Республіки. Але вона не знаходила розуміння у лідерів західних держав. Всередині краю зберігався напружений стан, тривали акти саботажу і диверсій українського населення проти польської адміністрації. Щоб переконати міжнародну громадськість у добрих намірах, польський сейм влітку 1922 року ухвалив рішення про запровадження воєводського самоврядування в східногалицьких воєводствах і в цілій Польщі, а також утворення українського університету. Ці ухвали так і не були зреалізовані. Попри це 14 березня 1923 року Рада Ліги Націй ухвалила рішення про визнання східного кордону Польщі, погодившись, тим самим з приналежністю Східної Га личини, Волині, Західної Білорусі і Віленщини до Польської держави. У ті ж дні уряд ЗУНР самоліквідувався.

Окупація Румунією Північної Буковини

Визначаючись із кордонами відновленої Чехословацької Республіки та повоєнної Румунії, Паризька мирна конференція санкціонувала політичне майбутнє трьох інших українських земель: Закарпаття, Буковини й Бессарабії. ЧСР і Румунія були запрошені на конференцію як дружні та союзні Антанті країни, й тому великі держави дуже прихильно ставилися до задоволення територіальних вимог Праги та Бухареста. Зміцнення ЧСР і Румунії відповідало інтересам Антанти, особливо Франції, адже, поряд з Польщею, обидві країни мали стати важливими ланками антибільшовицького санітарного кордону.

На початок Першої світової війни Буковина вже 140 років перебувала під скіпетром Габсбургів. В Австро-Угорській імперії вона мала статус коронного краю, що створювало сприятливі умови для розвитку місцевого самоврядування і вирішення регіональних проблем. Перебування в австрійській частин двоєдиної монархії надавало Буковині всі переваги відносно ліберального законодавства щодо розвитку освіти мовами місцевого населення, тут також зароджувалися елементи громадянського суспільства. У порівнянні з сусідніми самодержавною Росією та королівською Румунією політичні права буковинців виглядали ширшими й краще захищеними. Тому в середовищі буковинських українців переважали лоялістські настрої щодо Відня, хоча певні позиції тут мали і зорієнтовані на Санкт-Петербург місцеві москвофіли.

У планах воюючих країн Буковина не посідала першорядного місця: територія краю невелика і не займала надто важливого геостратегічного положення. Все ж у роки війни боротьба за неї набула запеклого характеру. Головними дійовими особами цієї боротьби були Російська і Австро-Угорська імперії та Румунія.

Подальша доля краю з точки зору Антанти повинна була визначатися міжнародною угодою, що її підписали Росія, Франція та Італія, з одного боку, і Румунія - з другого. Згідно з цим документом, датованим 17 серпня 1916 року, територія Буковини підлягала розділу між Росією та Румунією згідно з етнографічним принципом. Кожна зі сторін, які претендували на Буковину, використовували як аргументи свої «історичні права» на буковинський край.

Поразка Четверного союзу у війні та вихід з війни Росії надали проблемі державної приналежності Буковини цілком іншого виміру. Австро-Угорщина та Росія вибувають зі складу гравців, натомість з'явився той претендент, на інтереси якого раніше не зважали сили, що вели боротьбу за Буковину. Цей претендент - український народ, який висловився за свою державну незалежність.

Українська визвольна боротьба на Буковині тривала короткий час. Великим недоліком буковинських та галицьких полі тиків був їхній провінціалізм, невміння передбачити хід подій і заздалегідь підготуватися до нових обставин. Навіть оприлюднення 16 жовтня 1918 року маніфесту імператора Карла І про перетворення імперії у федеративну державу був для них значною мірою несподіваним. Якби українці Габсбурзької імперії мали висококваліфікованих політичних діячів, то на жовтень 1918 року було би вже чимало зроблено для реалізації таємної угоди між Австро-Угорщиною та Центральною Радою від 27 січня (9 лютого) 1918 року про об'єднання Східної Галичини та північної частини Буковини в єдиний коронний край. Наявність такого вогнища державності значно полегшило би подальший розвиток подій для українського населення Галичини та Буковини. Але українські політичні кола з самого початку втратили ініціативу, чим одразу скористалися провідники румунського населення. Вже 19 жовтня депутати від румунського населення краю висловили претензії на володіння Чернівцями, і в цьому їх підтримали депутати від німецькомовного населення Буковини. Необхідні були рішучі і негайні дії з українського боку, але вони не проводилися.

Як зазначалось вище, делегати Буковини взяли участь 18-19 жовтня 1918 року у створенні у Львові УНРади. Лише 25 жовтня українські політичні представники створили на зборах в Чернівцях Український Крайовий Комітет у кількості понад ЗО осіб, своєрідний парламент, що вважався за буковинську делегатуру УНРади. На першому засіданні 25 жовтня його головою було обрано відомого українського педагогічного й громадського діяча Омеляна Поповича.

Тим часом лідери румунської громади Буковини на чолі з великим землевласником із Сторожинця Янку Флондором про вели 2 7 жовтня в Чернівцях збори Румунської національної ради, оголосили її «конституантою», а усю територію Буковини -- «румунською землею», яка повинна об'єднатися з Банатом і Трансільванією в одну румунську область. Звичайно, це викликало протест буковинських українців, але час гаявся на дискусії, тоді як справу могли врятувати лише рішучі дії. Тільки 3 листопада було скликано у Чернівцях Буковинське Народне Віче за участю 10 тис. осіб від усіх міст, містечок і сіл української частини Буковини, яке висловило бажання прилучити західноукраїнські землі до України і запропонувало поділити територію краю між українцями і румунами за етнографічною ознакою. Нагадаємо, що віче відбулося вже після того, як розпалась Австро-Угорщина і про свій вихід з імперії оголосили чехи, а також словенці, хор вати і серби, коли у Львові йшли бої між українцями та поляка ми за контроль над головним містом Галичини.

Навіть після того, як віче дало українським політикам всі підстави для рішучих дій, зволікання продовжувалися. Хоча домовленість з частиною румунських буковинців у них існувала, і Аурел Ончул разом із Омеляном Поповичем вступили в управління краєм, все ж нічого не було зроблено для нейтралізації тих румунських політиків Буковини, які виступали за однобічне вирішення державної приналежності Буковини без врахування інтересів її українського населення.

Головна помилка нової української влади в Чернівцях - це недостатня увага до оборони краю. З виїздом переважної більшості Січових стрільців до Львова українська частина Буковини лишилася беззахисною, чим і скористалася королівська Румунія. Маючи хоч і послаблену військовими поразками, але все-таки боєздатну армію, вона відправила на Буковину свою 8-му дивізію. 11 листопада 1918 року вона зайняла Чернівці, а згодом, незважаючи на опір населення, і решту Північної Буковини. Після цього спішно скликаний румунами «Генеральний Конгрес Буковини» проголосив 28 листопада 1918 року злуку Буковини з Румунією. На Паризькій мирній конференції за Сен-Жерменським та Севрським договорами визнано анексію Румунією всієї Буковини, включно з Чернівцями та північними землями з переважно українським населенням.

Зрештою, все вирішила військова сила. Наприкінці січня чехословацькі війська, спираючись на угоду Жатковича-Ма-сарика, захопили більшу частину Закарпаття. А наприкінці лютого Паризька мирна конференція затвердила цей факт, ухваливши рішення про приєднання Закарпаття до ЧСР. Прага підтвердила зобов'язання надати Закарпаттю політичну й куль турну автономію. Протягом лютого в складі чехословацької делегації участь у роботі конференції в Парижі брала карпаторуська делегація. Так Закарпаття, єдине серед українських земель, було офіційно представлене на Паризькій мирній конференції. 8 травня була скликана в Ужгороді Центральна руська народна рада, яка визнала рішення американських «угорських русинів» і також висловилася за утворення закарпатської автономії у складі ЧСР. Внаслідок перемоги чехословацьких і румунських військ над армією революційної Угорщини влітку 1919 року все Закарпаття перейшло під контроль ЧСР. Цей факт був зафіксований у Сен-Жерменському мирному договорі з Австрією від 10 вересня 1919 року, а також у Тріанонському мирному договорі з Угорщиною від 4 червня 1920 року.

брестський мир скоропатський українська революція

Література

1.Солдатенко В.Ф. «Українська революція. Історичний нарис» -- Київ, 1999

2.Верстюк В.Ф. «Українська Центральна Рада» -- Київ, 1997

3.Солдатенко В.Ф. «Українська революція: концепція та історіографія» -- Київ, 1997

4.Нагаєвський І. «Історія Української держави двадцятого століття» -- Київ, 1993

5.Мазепа І. «Україна в огні й бурі революції 1917--1921» -- Прага, 1942

6.Махно Н. «Воспоминания» -- Париж, 1929, 1936

7.Шаповал М. «Велика революція і українська визвольна програма» -- Прага, 1928

8.Липинський В. «Листи до братів хліборобів. Про ідею і організацію українскього монархізму» (1926)

9.Христюк П. «Замітки і матеріали до історії Української революції 1917--1920 рр.» в 4-х томах -- Відень, 1921

10.Деникин А.И. «Очерки русской смуты» -- Париж, 1921

11.Винниченко В. «Відродження нації (Історія української революції: марець 1917 р. -- грудень 1919 р.)» -- Київ--Відень, 1920

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Діяльність Павла Скоропадського. Міжнародне становище гетьманської України. Підпорядкованість мирових судів. Проголошення Української Національної Ради. Миколаївщина в період правління гетьмана Павла Скоропадського. Становлення державності в Україні.

    реферат [44,9 K], добавлен 06.04.2012

  • Становлення Павла Скоропадського як особистості та майбутнього діяча Української держави у дитячі та юнацькі роки. Характеристика життя, діяльності та внеску гетьмана П. Скоропадського у розвиток української державності, науки та культури України.

    реферат [36,7 K], добавлен 22.01.2014

  • Розпад Російської імперії та відродження української держави: історичні передумови. Проголошення України незалежною демократичною державою, розвиток конституціоналізму. Четвертий універсал, українська держава за Гетьмана П. Скоропадського та Директорії.

    курсовая работа [46,4 K], добавлен 27.09.2010

  • Вивчення біографії українського гетьмана П. Скоропадського. Причини популярності генерал-лейтенанта Скоропадського в армійських і цивільних колах. Зміцнення позиції Української Держави на міжнародній арені. Помилка гетьмана у повільності аграрної реформи.

    реферат [25,8 K], добавлен 27.05.2010

  • Позитивні наслідки підписання Брестського миру для України. Вплив Нової економічної політики на діяльність українських автокефальної та православної церков. Розгляд процесу встановлення міжнародно-правового статуту Східної Галичини у 1919-1923 роках.

    контрольная работа [27,5 K], добавлен 13.06.2010

  • Проголошення гетьманату П. Скоропадського. Причини і суть гетьманського перевороту. Внутрішня та зовнішня політика П. Скоропадського. Національно-культурна політика гетьмана. Підсумки перебування у влади Скоропадського. Основні причини падіння гетьманату.

    реферат [13,2 K], добавлен 22.12.2010

  • Поняття та значення в історія України гетьманської держави, її міжнародне визнання та зовнішньоекономічні напрямки діяльності. Обставини придбання гетьманської булави Павлом Скоропадським, його внесок в зовнішньоекономічний розвиток Української держави.

    контрольная работа [33,6 K], добавлен 13.06.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.