Проблема розширення Європейського Союзу на сучасному етапі розвитку міжнародних відносин

Природна геополітична унікальність європейського регіону, стала усвідомлена історична та культурна ідентичність, цивілізаційне самовизначення, наявні високі геоекономічні параметри й безумовні комунікаційні переваги обумовлюють геостратегічне спрямування європейського континенту та аргументовано визначають регіон як один з впливових світових політичних та економічних центрів.

Європейський досвід регіонального будівництва демонструє сьогодні майже безальтернативну ефективну модель розвитку, рушійними силами якoї виступає позитивний досвід еволюції інтеграційного процесу на засадах європейської ідентичності.

З іншого боку, в умовах зростання глобальної конкуренції та перетворення регіонів у територіальні корпорації, завдання ЄС ускладнюватимуться, оскільки європейський регіоналізм об'єктивно спрямовуватиметься не лише на вирішення внутрішніх європейських проблем, але й на посилення позицій європейського регіону на світовому рівні.

Процес розширення ЄС в нових геополітичних умовах визначається в термінах формування впливового світового центру сили на європейському континенті. Подальша еволюція даного політичного процесу залежатиме від двох основних факторів:

· успішного проведення економічних, політичних та соціальних реформ всередині самих країн-кандидатів;

· забезпечення дієздатності та функціонування європейських інституцій з огляду на перспективу сучасного безпрецедентного розширення.

Головними особливостями формування стратегії розширення ЄС є:

· політичні переваги розширення, що поділяються на чотири категорії: геостратегічні переваги, міжнародна безпека, внутрішня стабільність Євросоюзу, підтримка демократії та реформ в регіоні ЦСЄ;

· етапність та поступовість, що визначаються пошуком ефективного вирішення завдань, обумовлених дихотомією розширення - реформування: процес вступу нових країн-членів з ЦСЄ повинен позбутися наявних негативних впливів на автентичні європейські інтеграційні тенденції всередині Союзу;

· відповідність економічних преваг від розширення пріоритетним політичним цілям з метою формування єдиного європейського політичного простору, що вимагає узгодженості стратегій і позицій країн-членів ЄС;

· уніфікація критеріїв відповідності країн-кандидатів з ЦСЄ на вступ до ЄС та процедур контролю за дотриманням виконання вироблених критеріїв, що еволюціонували до відмови від пошуку уніфікованих групових рішень для всього регіону на користь пошуку індивідуалізованих моделей і відповідних політик, які мають реалізовуватися у контексті загального стратегічного бачення ролі і місця європейського регіону.

Характерною ознакою політичної стратегії Євросюзу щодо країн ЦСЄ є пошук уніфікованих процедур вступу до ЄС. Континентальна універсалізація засад внутрішнього життя дедалі тісніше приєднує можливості партнерства до моделі національного розвитку і стає основою розв'язання питань міжнародної стабільності та безпеки.

Формат та часові рамки розширення на Схід не є однаковими й визначаються, по-перше, політичним (рівнем політичної, соціальної та економічної відповідності) та економічним станом держави-заявника; по-друге, наслідками чергового розширення для держав-членів ЄС; по-третє, масштабом пристосувань, які має здійснити Союз для збереження ефективності функціонування ЄС.

Послідовне розширення географічних рамок ЄС закономірно супроводжується ускладненням механізму розширення у зв'язку з еволюцією інтеграційного співробітництва в напрямку поступового домінування принципів наднаціонального будівництва. У зв'язку з цим, можна виділити наступні радикальні кроки інтеграційних реформ, що супроводжували феномен розширення:

- розширення ЄС в 70-х роках співпало з формуванням спільної політики в нових сферах (регіональна політика, навколишнє середовище, технології), започаткуванням більш тісного співробітництва в політичній сфері (система ЄПС), проведенням інституціональної реформи (заснована Європейська Рада, проведені прямі вибори до Європарламенту);

- розширення 80-х років супроводжувалося подальшим розвитком Структурних Фондів, вдосконаленням механізму розподілу ресурсів на користь менш сприятливих регіонів країн-членів, прийняттям Єдиного Європейського Акту, який збільшив можливості прийняття рішень в Європейській Раді більшістю голосів та розширенням повноважень Європейського Парламенту;

- вступ Австрії, Швеції та Фінляндії до ЄС відбувся після ратифікації Маастрихтських Угод, які передбачали низку важливих кроків щодо поглиблення інтеграції, утворення Європейського Союзу, формування Валютного та Економічного союзу, розвиток Спільної зовнішньої політики та політики безпеки і чергове розширення повноважень Європейського Парламенту;

- останнє розширення в 2004р. стало можливим лише після впровадження в ЄС таких важливих реформ економічного, політичного та інституційного характеру як остаточне формування Економічного та валютного союзу і перехід до єдиної валюти, прийняття Конституції ЄС з відповідними реформами в механізмі прийняття рішень, представництві в основних інституціях та системі головування в ЄР та РМ.

Процес розширення ЄС базується на принципі політичної вибірковості. Протягом 90-х років залучення певної країни до європейських інтеграційних процесів було не стільки наслідком успіху її внутрішніх трансформації, скільки їх передумовою. Переконливим свідченням проведення політики вибіркового зближення та врахування політичної волі країн ЄС стало підписання угод про асоціацію на початку 90-х років та визначення групи держав, що увійшли до так званої першої хвилі розширення.

Виділяються наступні два вирішальні фактори, що стимулювали в зазначений період прийняття в ЄС рішень за принципом вибіркового зближення:

Перший, викликаний розпадом соціалістичного табору, стимулював останнє розширення за участю 8 колишніх соціалістичних країн.

Другий, пов'язаний з балканською кризою, яка стала поштовхом до прийняття системного рішення по підписанню Пактів Стабільності, які фактично є визнанням політичної відповідальності ЄС за безпеку та стабільність і подальшу інтеграцію країн балканського регіону до ЄС.

Таким чином, визнання сьогодні відповідальності ЄС стосовно певної держави чи групи держав є першим кроком до формування інтеграційного механізму, що дозволяє робити висновок про можливість подальшого розширення ЄС в найближчі 10 років за рахунок країн Балканського регіону та Туреччини.

Виходячи з проведеного аналізу, можна прогнозувати ускладнення вимог до кандидатів та трансформацію Копенгагенських критеріїв в напрямку їх адоптації до нових умов та особливостей розширення, що вже знайшло своє відображення в ключових положеннях Конституції ЄС.

Однією зі стратегій зближення ЄС з європейськими ННД є стратегія сусідства, яка хоча й буде носити довготривалий характер, не буде остаточною формою взаємовідносин ЄС з цими країнами. Визначальними аргументами такого твердження є:

- збереження неоднорідності та часткової невизначеності європейської периферії на сході ЄС;

- зростаюча, в умовах останнього розширення, диференціація в підходах ЄС щодо стратегії відносин з країнами-сусідами на сході;

- неминуче домінування плюралістичного підходу в східноєвропейській регіональній стратегії по завершенню адаптаційного періоду в ЄС. Згідно досвіду попередніх розширень цей період триває в середньому 10 років.

Підтвердженням такого висновку є нова форма взаємовідносин ЄС з Росією, яка будується не стільки на принципах сусідства, скільки на основі ідеї включення Росії в загальноєвропейський економічний та соціальний простір. Між ЄС та Росією фактично існує консенсус щодо поглибленого “стратегічного партнерства” та формування “Спільного європейського економічного простору”, що передбачає сприяння вступу Росії до СОТ, секторальний рух до вільної торгівлі, співпрацю в галузі енергетики та захисту довкілля, діалог щодо проблем безпеки.

Для України зазначена модель плюралістичного підходу щодо співробітництва з ЄС сьогодні є найбільш перспективною. Вона передбачає наявність декількох схем співробітництва, які різняться у залежності від об'єкта застосування. Навіть якщо членство України в ЄС виглядає сьогодні віддаленим, такий підхід має передбачати розширення кількості внутрішніх сфер співробітництва України з ЄС.

Найбільш перспективними в цьому контексті можуть бути питання безпеки, внутрішня політика, енергетика, транспорт, прикордонне співробітництво та регіональна кооперація, насамперед, в межах єврорегіонів.

Одночасно, слід враховувати, що у випадку формалізації відносин з ЄС цей шлях буде мати для України довготривалий характер. Це пояснюється як необхідністю поступового просування нашої держави на шляху євроінтеграції, так і вирішенням задач подальшого поглиблення інтеграції після завершення майбутніх розширень ЄС за рахунок вже визначених нових кандидатів.

Список використаної літератури