Вашингтонська конференція

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Міністерство освіти й науки України

Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка

Кафедра історії

Реферат на тему:

«Вашингтонська конференція»

Підготувала

студентка групи 201 - ЕФ

Деркаченко А.В.

Перевірив

Сажко В.В.

Полтава

2015



Зміст

Вступ

1. Створення Вашингтонської системи договорів (1918-1922)

2. Основні етапи проведення Вашингтонської конференції

2.1 Вашингтонська конференція 1921-1922 рр. та її рішення

2.2 Зміст і значення договорів 4-х, 5-ти, 9-х держав

2.3 Проблема скорочення важких морських озброєнь і встановлення нового співвідношення морських сил

3. Версальсько-вашингтонська система: позитивне значення і недоліки

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

вашингтонська конференція морський держава



Вступ

вашингтонська конференція морський

Суперечності, що загострилися між провідними країнами світу щодо розмежування сфер впливу на Тихому океані, на Далекому Сході та морських озброєнь стали передумовами проведення Вашингтонської конференції.

Вашингтонська конференція відбувалася 12 листопада 1921 року -- 6 лютого 1922 року. У роботі конференції брали участь представники США, Англії, Китаю, Японії, Франції, Італії, Нідерландів, Бельгії і Португалії, а також британські домініони та Індія. Ініціаторами дипломатичної зустрічі у Вашингтоні виступили США, що відчутно втративши у політичному і територіальному плані на Паризькій мирній конференції, прагнули здобути реванш з питань, які не здобули остаточного рішення у дискусіях країн-переможниць у попередні роки.

Основними питаннями, що викликали протиріччя між указаними державами, були:

контроль над Китаєм;

недоторканність колоніальних володінь;

баланс морських озброєнь.

Так, під час Першої світової війни Японія, яка не брала активної участі у війні, скориставшись тим, що європейські держави і США були зайняті на Європейському театрі бойових дій, посилила свої позиції на Далекому Сході, Тихому океані, а надто в Китаї. Зросла й морська могутність Японії, яка спиралася на англо-японську угоду 1902 р.

Основним противником Японії були США. Вони виступили проти поділу Китаю на зони впливу і вимагали проведення політики стосовно Китаю під гаслами "відкритих дверей" і "рівних можливостей". Також Сполучені Штати непокоїло зростання морської могутності Японії. У Вашингтоні й Токіо не виключали можливості воєнного зіткнення.

Великобританія, своєю чергою, наполягала на збереженні принципу поділу Китаю на сфери впливу. Така позиція Великобританії, а також вимога США сплатити всі борги загострили і англо-американські стосунки..

Хоча в центрі уваги конференції були проблеми, що стосувалися, головним чином, Далекого Сходу і Тихого океану, на конференцію не були допущені делегації РСФСР і Далекосхідної республіки.

У результаті між США, Британією, Францією, Бельгією, Італією, Голландією, Португалією, Японією та Китаєм було підписано низку багатосторонніх та двосторонніх договорів.

На конференції були прийняті домовленості, основні з яких: Договір «чотирьох», «п'яти», «дев'яти »

1. Створення Вашингтонської системи договорів (1918-1922)

Для США Перша світова війна означала кардинальну зміну її становища у світі. Із боржника США перетворились у кредитора. Економічна могутність в роки війни зросла (національне багатство у 1914 р. складало - 192 млрд. дол., а в 1920 р. - 489 млрд. дол.), країна обзавелась могутньою армією і флотом. Але в середині країни точилась гостра дискусія стосовно мети американської зовнішньої політики між прихильниками ізоляціонізму і прихильниками активної зовнішньої політики.

Президент країни Вільсон вважав, що зміна ролі США в світі дає їм шанс стати рятівниками світу і принести у міждержавні стосунки нові принципи. Своє бачення цих принципів він висловив у "14 пунктах", які були оприлюднені 8 січня 1918 р. Ними передбачалося:

1) відкриті мирні договори;

2) свобода судноплавства;

3) усунення економічних бар'єрів у торгівлі;

4) встановлення гарантій, що могли б забезпечити скорочення озброєнь;

5) справедливе врегулювання колоніальних питань;

6) визволення від німецької окупації російських територій, а також надання Росії безперешкодної можливості визначати свій політичний розвиток і національну політику, вступ у "співтовариство вільних націй";

7) визволення і відновлення Бельгії;

8) повернення Франції Ельзасу й Лотарингії, відновлення окупованих районів ;

9) уточнення кордонів Італії у відповідності з національними ознаками;

10) надання автономії народам Австро-Угорщини;

11) визволення від німецької окупації території Румунії, Сербії та Чорногорії, надання Сербії виходу до моря;

12) самостійне існування турецьких і автономія інонаціональних частин Османської імперії;

13) створення польської держави;

14) утворення Ліги націй.

Азіатсько-Тихоокеанський регіон був серйозним центром міждержавних протиріч. Основними суперниками в цьому регіоні виступали США, Великобританія та Японія.

Основними питаннями, які викликали протиріччя між вказаними державами, були:

- контроль над Китаєм;

- недоторканість колоніальних володінь;

- баланс морських озброєнь.

Так, під час Першої світової війни Японія, яка не брала активної участі у війні, скористалась тим, що європейські держави і США були зайняті на європейському театрі бойових дій, посилила свої позиції на Далекому Сході, Тихому океані, а особливо в Китаї. Також зросла і морська могутність Японії, яка спиралась на англо-японську угоду 1902 р.

Загострення протиріч між США та Англією. Особливо гострими були протиріччя між Сполученими Штатами й Англією, недавніми близькими союзниками в роки світової війни. Вони посилювались на ґрунті боротьби за ринки збуту, сфери залучення капіталів, сфери отримання сировини.

Також боротьба за сфери впливу в Китаї. У центрі їхнього суперництва була боротьба за сфери впливу в Китаї. Американці, домагаючи спанування на всій території країни під гаслом впровадження своєї політики «відкритих дверей», вимагали обмеження одностороннього впливу інших держав і, перш за все, Англії.

Фундаментом такої політики було усвідомлення своєї безсумнівної економічної переваги в післявоєнному світі. Зокрема, американський капітал намагався проникнути в басейн ріки Янцзи та Південний Китай, де панували англійці. Інтереси Англії та США зіштовхувались також в інших країнах Південно-Східної Азії.

Найгострішими політичними проблемами англо-американських відносин були в цей час питання про морські озброєння та англо-японський союз.

Питання про морські озброєння. У 1919р. Конгрес США підтвердив прийняту ще в роки війни програму військово-морського будівництва, згідно з якою американський флот на 1924 р. мав стати найбільшим у світі. Це означало прямий виклик англійській першостіна морі. Вести суперництво в умовах тривалої гонки морських озброєнь Англія через відносну слабкість своєї економіки вже не могла. До того ж, ускладнення у внутрішній і зовнішній політиці не дозволяли їй загострювати відносини із Сполученими Штатами.

Проблеми англо-японських відносин та США. Англії довелось піти назустріч американським вимогам і в питанні щодо англо-японського союзу. Маючи на початку сторіччя антиросійську, потім антинімецьку, і лише почасти антиамериканську спрямованість, цей союз після Першої світової війни був націлений переважно проти Сполучених Штатів

Дипломатія США уперто вимагала ліквідації англо-японського союзу. Цей союз викликав суперечності навіть у самій Британській імперії. Представники Канади та Південно-Африканського Союзу неодноразово заявляли, що добрі відносини з США - це основа їхньої зовнішньої політики, а союз із Японією псує ці відносини. Виступаючи на конференції країн Британської імперії в 1921 р., канадський прем'єр Майєн запропонував замість англо-японського союзу укласти договір чотирьох держав - США, Англії, Японії і Франції. У результаті імперська конференція ухвалила винести остаточне вирішення цього питання на обговорення спеціальної конференції за участю Сполучених Штатів. Фактично це означало, що англо-японський союз не буде відновлений .

Основними противниками Японії виступили США. Вони були проти поділу Китаю на зони впливу і вимагали проведення політики стосовно Китаю під гаслами "відкритих дверей" і "рівних можливостей". Сполучені Штати непокоїло зростання морської! могутності Японії. У Вашингтоні і Токіо не виключали можливої! сті воєнного зіткнення.

Великобританія у свою чергу наполягала на збереженні принципу поділу Китаю на "сфери впливу". Така позиція Великобританії, а також вимога США сплатити всі борги загострили і англо-американські стосунки.

Для вирішення цих питань було скликано Вашингтонську конференцію.

Вашингтонська конференція -- конференція по обмеженню озброєнь та вирішенню проблем Далекого Сходу та басейну Тихого океану, що склались після Першої світової війни. Відбувалась з 12 листопада 1921 р. по 6 лютого 1922 р. у конгрес-холі Constitution Hall, Вашингтон.

У роботі конференції взяли участь США, Великобританія, Китай, Японія, Франція, Італія, Нідерланди, Бельгія та Португалія. Також були присутні делегати від британських Домініон і делегат, що виступав від імені Індії (додаток 1).

Вашингтонська конференція була скликана за ініціативою США, які розраховували домогтися сприятливого для себе вирішення питання про морські озброєння та закріплення нового співвідношення сил в Китаї та в басейні Тихого океану. Конференція також була спрямована проти національно-визвольного руху народів колоніальних і залежних країн. Радянський уряд, який не одержав запрошення на конференцію, заявив 19 липня і 2 листопада 1921 р. протести проти усунення РСФСР -- однієї з головних тихоокеанських держав -- від участі в роботі конференції, а 8 грудня 1921 направив протест проти обговорення на ній питання про Китайсько-східну залізницю. У грудні 1921 до Вашингтона прибула делегація Далекосхідної республіки, але вона не була допущена на конференцію.

Вашингтонська конференція не внесла змін до існуючого на той час становища на Далекому Сході. Рішення, досягнуті на конференції, завершили переділ колоніальних володінь і сфер впливу, що відбувались після Першої світової війни імперіалістичних держав на Тихому океані та Далекому Сході. США ж домоглись ряду важливих поступок з боку Великобританії та Японії. Разом з тим рівновага була нестійкою. Вже в ході переговорів США заявили про недостатність японських поступок у Китаї, у свою чергу Японія відразу ж після конференції встала на шлях перегляду рішень конференції.

У 1921 р. президентом Сполучених Штатів став республіканець Воррен Дж.Гардінг, який призначив державним секретарем дуже цікаву людину -- колишнього суперника Вільсона з боку республіканців на виборах 1916 р. Чарльза Еванса Х'юза. 24 серпня 1921 р. США підписали сепаратний мирний договір з Німеччиною. На початку 1923 р. американські окупаційні війська почали виводитися з Німеччини.

За кілька днів до підписання договору, 11 серпня 1921 p., президент запросив до Вашінгтона представників Франції, Великобританії, Італії, Нідерландів, Бельгії, Португалії, Японії та Китаю.

Офіційно цілями конференції були:

1) роззброєння взагалі й, зокрема, розброєння військово-морських сил;

2) вирішення проблем Далекого Сходу й Тихоокеанського регіону.

Конференція відбувалась у Вашингтоні з 12 листопада 1921 р. по 6 лютого 1922 р. До 24 листопада Францію на ній представляв Бріан.

В тому, що стосувалось роззброєння, Бріан домігся відхилення англійської пропозиції про обговорення роззброєння не тільки морських, але й сухопутних сил. Франція вважала за необхідне мати великі сили, щоб підтримувати свою безпеку від Німеччини, загрозу з боку якої вона постійно відчувала. Одразу після відкриття конференції Х'юз запропонував широкий план, яким передбачалося, крім припинення спорудження деяких об'єктів, установлення «квоти» для головних морських держав. Насправді Англія вже згодилася з принципом військово-морського паритету. Всупереч своїм сподіванням Франція наштовхнулася на справжню англо-американську коаліцію. Вона розробила була велику програму збільшення свого флоту, аби надолужити втрати, заподіяні війною, -- як від знищення певного числа своїх кораблів, так і від скорочення будівництва нових. На відміну від Англії та Америки, Франція докладала фінансових і промислових зусиль переважно для ведення сухопутної війни. Щодо Сполучених Штатів, які на конференції представляли Х'юз, колишній державний секретар Еліху Рут, Генрі Кебот Лодж, що очолював сенатську комісію у закордонних справах аж до своєї смерті в 1924 p., і демократ Оскар В.Андервуд, то вони вважали, що головне -- це зупинити гонитву морських озброєнь, яка була занадто дорогою. Безперечно, вони були впевнені, що зможуть її виграти. Але японська загроза в Тихому океані могла стати серйозною, якби Японія виконала свою велику військово-морську програму. Англія ж, виходячи з обставин, була згодна відмовитися від правила «норми двох сил», якого вона завжди дотримувалася аж до самої війни 1914 p., а саме: мати флот, що принаймні дорівнював би двом іншим найсильнішим флотам світу, разом узятим. Це означало, що вона ладна була дозволити США взяти під свій морський контроль зони, над якими вона колись домінувала сама, наприклад, Мексиканську затоку й Карибське море, а також передасть їм частину відповідальності за захист Канади. Щодо Японії, яку представляв Като, то вона переживала особливо тяжко наслідки світової економічної кризи 1920--1921 pp. В країні проявлялися сильні настрої громадськості проти військових та морських витрат. У червні 1921 р. конгрес торговельних палат висловився за скорочення військових кредитів. Англія не захотіла відновлення англо-японського військового союзу 1902 p., термін якого закінчився в липні 1921 р. Вона бажала в такий спосіб задовольнити США й Канаду й зовсім не хотіла сприяти країні, яка ставала їхнім суперником на Далекому Сході .



2. Основні етапи проведення Вашингтонської конференції

2.1 Вашингтонська конференція 1921-1922 рр. та її рішення

Щодо проблем Далекого Сходу, Бріан насилу спромігся включити Францію до числа переговорників, які висували той привід, що французьким островам у Тихому океані ніщо не загрожувало. Опір чинила переважно Англія, яка прагнула замінити англо-японський договір ширшою угодою, що гарантувала б статус-кво в Тихому океані. З цією метою вона намагалася схилити Америку на приєднання до англо-японського альянсу. Саме цей план Бальфур переказав Х'юзові ще 11 листопада 1921 р. Х'юз відмовився, але 26 листопада Японія схвалила пропозицію Бальфура. 13 грудня підписано «договір чотирьох держав».

Термін дії договору було визначено в десять років. Ним ставилася крапка на англо-японському альянсі (ст. 4). Учасники домовилися «поважати їхні права, стосовні їхніх острівних володінь... у зоні Тихого океану». В разі суперечки між ними з цього приводу буде скликана нова конференція. Якщо виникне загроза цим володінням з боку третьої держави, четверо учасників договору консультуватимуться з метою вжиття необхідних заходів. Домініони Австралія та Нова Зеландія, а також Японський архіпелаг спочатку були віднесені до «острівних володінь». Пізніше (6 лютого) Японія домоглася того, що Японський архіпелаг як територію метрополії було виключено з цієї категорії. В цілому це був договір про ненапад для зони Тихого океану.

Не менш важливі були й дискусії з приводу Китаю. Китайська делегація складалася виключно з представників пекінського уряду -- Альфреда Це, посла Китаю в США, Веллінгтона Ку, посла в Лондоні, Чін Хуавана. Обраний 7 травня 1921 р. в Кантоні президентом Китайської Республіки, Сунь Ятсен відмовився прислати свого представника разом із пекінськими. Китайська делегація мала три головні мети: домогтися, щоб суверенітету Китаю не зачіпали ніякі нові обмеження; позбутися чужоземного проникнення, коли воно не спирається на відповідний договір; досягти перегляду вже наявних договорів. Цю позицію загалом підтримували Х'юз і американська делегація, які схвально ставилися до принципу «відкритих дверей» у Китаї і не хотіли розширення японського впливу після «договору 21 вимоги» 1915 р.1. Англія також приєдналася до принципу «відкритих дверей». Вона згодна була відмовитися від своїх прав екстериторіальності на Вейхай (Бальфур ясно заявив про це 3 лютого 1922 p.), але не згоджувалася на таке саме щодо орендної зони Цзюлуна та «нових територій», також орендних, які захищали Гонконг з боку континенту. Французи, зокрема колишній генерал-губернатор Індокитаю Альбер Сарро, який був заступником голови делегації Вівіані після від'їзду Бріана, згоджувалися не більш як на можливий вихід з орендної території Куангчеуван. Японія, бажаючи зберегти досягнуті переваги, готова була захищати кожен пункт своєї позиції. Але, незважаючи на те, що їх інколи підтримувала Франція, японці почувалися загалом в ізоляції. їхнім головним аргументом було безладдя, що панувало в Китаї, де пекінський уряд стояв на порозі краху. 17 грудня кабінет Су Чуцзена пішов у відставку після приходу до влади маньчжурського диктатора Чжан Цзоліня. Створений ним уряд одразу став непопулярним через те, що деяких міністрів підозрювали в запроданстві японцям. Голова кабінету Лянь Шіньї змушений був подати у відставку. На всій території Китаю точилася громадянська війна, буяв бандитизм .

Тому після запальних дискусій на пленарних засіданнях, а також у «комітеті по Далекому Сходу» китайці отримали лише часткове задоволення своїх вимог.

Повністю була прийнята єдина й перша з них: відмова від нових чужоземних зазіхань на Китай. Був прийнятий документ, запропонований 21 листопада 1921 р. членом американської делегації Еліху Рутом. Вісім держав, що брали участь у вашингтонських дебатах із Китаєм, зобов'язувалися «поважати суверенітет, незалежність і територіальну та адміністративну цілісність Китаю», сприяти створенню стабільного уряду в Китаї, додержуватися принципу відкритих дверей для торгівлі й підприємництва для всіх країн на всій китайській території, не використовувати ситуацію, що склалася в Китаї, для здобуття переваг на шкоду громадянам інших країн. Але цей документ, який мав бути включений у вигляді статей 1--4 до «договору дев'яти держав», підписаного 6 лютого 1922 р., не мав зворотної сили.

Щодо фактичних переваг, одержаних чужоземцями без будь-яких договорів, Китай задовольнили в обмеженій кількості пунктів: держави згоджувалися ліквідувати свої спеціальні поштові служби й використовувати їхні особисті радіо- й телеграфні служби тільки для урядових, некомерційних цілей. Держави відмовилися вивести свої війська. Американці хотіли замінити союзницький контроль, установлений 1921 р. над Китайською Східною залізницею в Маньчжурії, яка була під російським впливом до 1917 p., міжнародним фінансовим комітетом з такими самими повноваженнями. Безпека в зоні залізниці мала підтримуватись міжнародними поліційними силами, складеними з китайців. Китай домігся, що управління залізницею і право поліційного нагляду були передані правлінню, до складу якого входили 5 китайців і 5 «білих» росіян, що представляли Російсько-Азіатський банк. Відтак, радянська Росія була усунена від цієї справи.

Спеціальною конвенцією уніфіковано мито на сухопутних і морських кордонах, а його розмір установлено у 5% від вартості товару. Китай не зміг отримати митну незалежність і хоча б підвищення мита до 12,5%.

Ще однією домовленістю передбачалося скасування екстериторіальності, як тільки китайська судова система зможе надати достатні гарантії. Це означало нескінченну затримку з ліквідацією цього привілею, особливо нестерпного для китайських націоналістів. Китай зобов'язувався не чинити дискримінації щодо користування його залізницями.

Китай хотів, щоб конференція розглянула проблему статей Версальського договору, що віддавали Японії права Німеччини на Шаньдун, і вимагав, щоб Японія відмовилася від «договору 21 вимоги» від травня 1915 р. Японія погодилася розглянути ці питання на двосторонніх китайсько-японських переговорах. США вчинили тиск на Японію, щоб примусити її поступитися. Вони пригрозили, що відновлять гонку морських озброєнь, в якій Японія не мала шансів на виграш. Японія не згодилася відмовитись від «договору 21 вимоги», тому що, як указував її представник барон Сідехара, Китай підписав його як суверенна держава. Однак вона погодилася на фактичну відмову від більшості привілеїв, що були їй надані цим договором. За китайсько-японською угодою від 4 лютого 1922 р. Японія зобов'язувалася повернути Китаю в шестимісячний строк орендну територію К'яочеу, колишнє німецьке майно на цій території, а також колишню німецьку залізницю в Шаньдуні за 66 мільйонів франків золотом. Японський гарнізон мав бути виведений з Ціндао в тридцятиденний строк [18, c. 36-37].

Паралельно з Вашінгтонською конференцією під тиском Х'юза Японія сповістила про залишення морської провінції «найближчим часом». Після безрезультатних переговорів із «Далекосхідною республікою», яка відмовила їй у наданні торгових пільг, Японія вимушена була в серпні--жовтні 1922 р. вивести свої війська. Так, незважаючи на те, що далеко не всі вимоги Китаю були задоволені, Вашінгтонська конференція стала -- за словами П'єра Ренувена -- справжнім «стоп-сигналом» для Японії. Єдиними серйозними перевагами, яких вона домоглася, було обмеження американського флоту й зобов'язання США не укріпляти деякі свої острови в Тихому океані.

2.2 Зміст і значення договорів 4-х, 5-ти, 9-х держав

На Вашингтонській конференції були вироблені і підписані наступні основні документи:

Договір чотирьох держав (США, Великобританії, Франції та Японії) про спільний захист договірними державами їх територіальних «прав» у Тихому океані підписаний 13 грудня 1921. Договір мав на меті об'єднати сили союзників проти національно-визвольного руху народів басейну Тихого океану і Далекого Сходу. Договір передбачав також (під тиском американської дипломатії) ліквідацію Англо-японського союзу 1902 р., спрямованого в той період проти планів США на Далекому Сході та в басейні Тихого океану. Проти англо-японського союзу висловлювалися і деякі британські домініони (в першу чергу Канада), що побоювались посилення Японії за рахунок Китаю та інших країн Далекого Сходу.

Основні положення договору

Японсько-англійський союз 1902-1921 рр. про поділ сфер впливу на Тихому океані скасовувався.

Країни, що підписалися, зобов'язувалися взаємно поважати права одне одного щодо їхніх острівних територій у Тихому океані та спільно захищати їх у разі нападу іншої держави

Такі ж гарантії надавалися тихоокеанським володінням Португалії та Голландії

Взаємна повага прав на володіння в Тихоокеанському регіоні

Договір п'яти держав (США, Великобританії, Японії, Франції та Італії) про обмеження морських озброєнь, що змінили співвідношення останніх на користь США, був підписаний 6 лютого 1922 р.(додаток 2). Підписуючи цей договір, Великобританія підтверджувала свою вимушене згоду на відмову від безумовного переважання на морі. Договір встановлював певну пропорцію граничного тоннажу лінійного флоту його учасників: США -- 5, Великобританія -- 5, Японія -- 3, Франція -- 1,75, Італія -- 1,75. Загальний тоннаж лінкорів, що підлягають заміні, не повинен був перевищувати: для США і Великобританії з 525 тис. т, для Японії 315 тис. т, для Італії та Франції по 175 тис. т. Встановлювався також тоннаж авіаносців: 135 тис. т для США і Великобританії, 81 тис. т для Японії і по 60 тис. т для Італії та Франції. Однак загальний тоннаж військово-морського флоту держав не обмежувався, і фактична перевага флоту Великобританії, таким чином, зберігалася. Японія домоглася зобов'язання американського та англійського урядів не споруджувати нових баз на островах Тихого океану на схід від 110-го меридіана східної довготи (за винятком островів поблизу узбережжя США, Канади, Аляски, зони Панамського каналу, Австралії, Нової Зеландії та Гавайскіх островів). Таким чином, Японія забезпечила собі серйозні стратегічні переваги в цьому районі [19].

Основні положення договору

Водотоннажність суден не повинна перевищувати 35 тис. тонн

Корабельні гармати - максимум 16 дюймів

Угода про підводні човни

Морські бази ніким не будуватимуться ближче, ніж за 5 тис. км від Японії

Договір фактично скасовував право Британії мати такий флот, який би дорівнював флотам двох наступних за нею держав

Не бажаючи втрачати свою морську перевагу, Велика Британія погодилась лише на обмеження граничного тоннажу великих бойових кораблів - лінкорів та авіаносців, котрі з розвитком підводного флоту й авіації втратили своє вирішальне значення.

Це був перший в історії договір про обмеження гонки озброєнь. Вперше Великобританія формально визнала рівність флоту США зі своїм.

Отже, з гегемонією Великої Британії на океанах було покінчено назавжди.

Договір дев'яти держав (США, Великобританії, Франції, Японії, Італії, Бельгії, Нідерландів, Португалії та Китаю) був підписаний 6 лютого 1922 р.(додаток 3)

Основні положення

Потужні держави брали зобов'язання  розділяти Китай на сфери впливу і дотримуватися принципів "відкритих дверей" та "рівних можливостей".

Держави, що підписалися, визнавали суверенітет, територіальну цілісність і недоторканість Китаю.

Усім цим державам надавались рівні можливості в економічній діяльності в Китаї й торгівлі з ним.

Договір надавав країнам, які його підписали, «рівні можливості» у Китаї в області торговельної та підприємницької діяльності та зобов'язував не вдаватися до використання внутрішньої обстановки в Китаї з метою отримання спеціальних прав і привілеїв, які можуть завдати шкоди правам та інтересам інних держав -- учасників договору. Китай розглядався учасниками договору як загальний об'єкт експлуатації. Цей договір був спрямований проти домагань Японії на монопольне панування в Китаї. Ще раніше, 4 лютого 1922 р., Японія змушена була підписати так звану Вашингтонську угоду -- китайсько-японську угоду про евакуацію японських військ з китайської провінції Шаньдун, а також про повернення Китаю залізниці Циндао -- Цзинань і території Цзяочжоу. Глава японської делегації дав зобов'язання, що японський уряд не буде вимагати від китайського уряду виконання п'ятої групи «двадцяти однієї вимоги» Японії про призначення японських радників при китайському уряді та ін. Однак вимога Китаю про виведення японських військ з Південної Маньчжуріі Японія відхилила. Одночасно з Договором дев'яти держав 6 лютого 1922 було підписано Трактат про китайський митний тариф, де закріплювались митні нерівноправності Китаю.

Період після Вашингтонської конференції характеризується для Далекого Сходу тимчасовою відмовою Японії від претензій на Китай, поміркованою позицією японського міністра закордонних справ Сідехари, який займав цю посаду в 1924--1927 і 1929--1931 pp. Щодо Китаю, то він зазнавав великих труднощів у внутрішньому житті, про які ми згадуватимемо лише тією мірою, якою вони позначалися на міжнародній ситуації.

Китай у той час був поділений між Північним (Пекінським) і Південним (Кантон ським) урядами. Фактично вони правили лише кількома провінціями, в інших боролися за владу й чинили нескінченні перевороти численні феодали й генерали. В Маньчжурії, Шаньдуні, Порт-Ар -турі й Дайрені хазяйнували японці, в Тибеті й Вейхайвеї -- англійці. Китай був роздрібнений на окремі автономні провінції й «зони впливу» іноземних держав.

У Південному Китаї Сунь Ятсен, лідер Гоміньдану (націоналістичної партії), обраний у травні 1921 р. президентом Китайської Республіки, правив до своєї смерті в 1925 р. Він листувався з В. І. Леніним, приймав радянських представників. Сунь Ятсен відмовився посилати своїх представників на   Вашингтонську конференцію в склади пекінської делегації, не визнав рішень конференції.

Великі держави визнавали Пекінський уряд (ще загравали з багатьма генералами, правителями окремих провінцій). Пекінська делегація на конференції виступала у Вашингтоні від імені всього Китаю й прагнула досягти перегляду договорів на основі зміцнення суверенітету Китаю. Вона підтримувала американську пропозицію про «відкриті двері й рівні можливості» всіх держав, наполягала на відмові Японії від «21-ї вимоги», на поверненні Шаньдуну та інших китайських територій, де хазяйнували окремі іноземні держави.

Визнаючи прогрес китайської судової системи, головні зацікавлені держави -- США, Англія, Франція тощо -- висували різні умови й вимагали, зокрема, доповнення й удосконалення китайських кодексів. 28 грудня 1929 р. китайський уряд оприлюднив маніфест, у якому заявлялося: «Доти, доки не буде скасовано екстериторіальність, Китай не зможе здійснити повний суверенітет». Виходячи з цього, уряд постановив, що з 1 січня 1930 р. всі чужоземці, які перебувають на китайській території, підкорятимуться китайським законам. Цією односторонньою заявою китайський уряд сподівався присилувати держави. Проте очікуваного ефекту не було досягнуто.

Обговорення «китайського питання» було дуже гострим і напруженим. Китайська програма в цілому була відхилена, ряд її пунктів знайшов відображення в американському проекті договору. У своїй політиці щодо Китаю учасники «Договору 9-ти» зобов'язувалися «поважати суверенітет, незалежність і територіальну та адміністративну недоторканність Китаю» як нейтральної держави «з метою дійсного встановлення й підтримки принципу рівних можливостей для торгівлі та промисловості всіх націй на території Китаю» (стаття І). У цьому та ще в принципі «відкритих дверей» і ліквідації «зон впливу» (стаття ІІІ) полягав головний зміст «Договору 9-ти держав».

Договір був спрямований проти зазіхань Японії на монопольне хазяйнування в Китаї. Вважаючи таку спрямованість важливим досягненням дипломатії США, державний секретар Юз пізніше підкреслював, що «завдяки ньому договору «відкриті двері» в Китаї стали, нарешті, реальністю».

Під тиском Сполучених Штатів, які пригрозили відновити гонку морських озброєнь, Японія погодилася на фактичну відмову від більшості привілеїв за угодою «21-ї вимоги». 4 лютого 1922 р. (напередодні закінчення Вашингтонської конференції) вона змушена була підписати угоду з Китаєм про повернення йому Шаньдуну в шестимісячний строк з викупом колишнього німецького майна за 66 млн франків золотом і виведенням звідтіля японських військ.

У цілому «Договір 9-ти» означав створення єдиного фронту колоніальних держав на чолі з США щодо спільної експлуатації Китаю й певну політичну поражу Японії та Англії, не кажучи вже про явний реванш США перед французькою дипломатією. Проте Японія тоді так і не віддала орендовані Порт-Артур і Дайрен, Англія ж підписала угоду з Китаєм про «готовність» повернути йому орендовану територію Вейхайвею, але обіцянки цієї не виконала.



2.3 Проблема скорочення важких морських озброєнь і встановлення нового співвідношення морських сил

Договір про обмеження морських озброєнь, або «договір п'яти держав», підписано 6 лютого 1922 р. США, Великобританією, Японією, Францією та Італією строком на п'ятнадцять років. Договір визначав пропорційну кількість лінкорів, що їх могли мати п'ять держав, які підписали його: 5 для США, 5 для Англії, З для Японії, 1,75 для Франції та Італії. Крім того, було вирішено заморозити будівництво лінкорів на десять років. Англійський представник Бальфур досяг, відтак, реального успіху на шкоду Франції, якій було залишено флот на рівні італійського, в той час як їй треба було розподілити свої кораблі між Атлантикою й Середземним морем і вона мала захищати більшу імперію. Зате Бріан, а потім Сарро домоглися того, що не було встановлено обмежень на будівництво підводних човнів (хоча Бальфур і заперечував), а також малих та середніх кораблів. Щоб одержати згоду Японії, яка прагнула до паритету зі США й Англією, було визначено, що зберігатиметься статус-кво на укріплення острівних володінь США, Британської імперії та Японії в Тихому океані (крім власне Японського архіпелагу та сусідніх островів, Нової Зеландії та Гавайських островів). Ця умова була на користь Японії, яка щойно завершила укріплення островів Бонін, в той час як Сполученим Штатам заборонялося створювати військово-морські бази на острові Гуам чи в Тихому океані взагалі.

Це була перша стратегічна зустріч глав урядів країн Великобританії і США після того як Сполучені Штати приєдналися до Другої світової війни. Делегації очолили прем'єр-міністр Великобританії Вінстон Черчілль і американський президент Франклін Рузвельт.

Хоча Рузвельт мав певний внутрішній тиск із метою зосередити військові операцій США на Японії через напад на Перл-Харбор два тижні тому 7 грудня, уряд Сполучених Штатів погодився, що головною метою для виграшу війни була поразка нацистської Німеччини. Оголошенням Гітлером війни Сполученим Штатам 11 грудня 1941 зробило це рішення прийнятнішим для громадської думки в Сполучених Штатах.



3. Версальсько-вашингтонська система: позитивне значення і недоліки

Версальсько-Вашингтонська система являла собою визначену форму політичної організації міжнародних відносин після війни 1914 -- 1918 р. і була закріплена в договорах і угодах 1919 -- 1922р.

Конференція чітко показала зростання впливу США в міжнародній політиці і уже в ході конференції США заявили про недостатність поступок зі сторони Японії у Китаї.Японія також після завершення конференції захотіла переглянути рішення, прийняті у Вашингтоні, що само собою породжувало нову, небезпечну конфронтацію на Далекому Сході.

Домовленості прийняті на Паризькій і Вашингтонській конференціях заклали основу Версальсько-Вашингтонської системи   - формування післявоєнних міжнародних відносин. Її створення дало можливість зменшити післявоєнну напругу та заклало основу для більшої стабільності у міжнародних відносинах.   Нова система була недосконалою, так як її творці «загнали» багато держав і народів у таке невигідне становище, що ті не могли не боротися проти такої системи. Країни Антанти  виявились немилосердними переможцями і весь тягар післявоєнних змін  поклали на переможені народи. Не було враховано, що країни позбулися тоталітарних режимів, що розв'язали війну. 

Назначені для виплати репарації не враховували можливості країн. Таким чином, піднялася хвиля шовінізму і націоналізму, і її силу підсилювало почуття національного приниження. У результаті прийнятих переділів кордонів (додаток 4), виникло багато районів з щільним проживанням національних меншин, які були там не з своєї волі. Німці - в Чехословаччині, Франції, Бельгії та Польщі; угорці - в Чехословаччині, Югославії та Румунії; українці - у Польщі, Румунії, Чехословаччині і т.д. Народам не варто було розраховувати на підтримку новоствореної системи міжнародних відносин. Також поза Версальською системою залишилась Росія. Для держав-переможців Антанти, вона була зрадницею, яка окремо уклала мир з ворогом (мається на увазі Брестський мир 3 березня 1918 р.) Крім того більшовизм викликав у країнах Антанти неприязнь, що призвело до ізоляції Росії на міжнародній арені.

Версальсько-Вашингтонська система затвердила культ сили в міжнародних відносинах і багато в чому зумовила розв'язання нової світової війни. Недосконалість Версальської системи договорів полягала в тому, що вона не ліквідувала протиріччя між провідними країнами світу, які призвели до Першої світової війни. Вона лише констатувала нову розстановку сил на міжнародній арені після завершення війни.

Оформлення нового світового порядку в Європі після Першої світової війни було ускладнено революцією в Росії і хаосом у Східній Європі.

Врегулювання міжнародних відносин в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні проходило в більш спокійній обстановці. У ході конференції у Вашингтоні (12 листопада 1921 р. -- 6 лютого 1922 р.) було встановлено нове співвідношення сил на Далекому Сході, в основі якого лежало партнерство великих держав на базі к військово-морських проблемах, взаємних гарантій регіональних інтересів і загальних принципів політики в Китаї. Рівновага системи закріплювалася новою роллю Японії, що хоча і була змушена відмовитися від союзу з Англією й обмежити свої домагання в Китаї і Росії, але одержала гарантії військово-морської безпеки. Таким чином, Японія виявилася в ролі основного гаранта Вашингтонської системи міжнародних відносин. Рішення Паризької і Вашингтонської конференцій заклали основу Версальсько-Вашингтонської системи післявоєнних міжнародних відносин. її створення забезпечило вихід із війни, дало можливість розрядити післявоєнну напругу і заклало основу для відносної стабільності у міжнародних відносинах у двадцяті роки.

Ці рішення включали в себе низку положень, які засвідчували розуміння державами необхідності змін у системі міжнародних відносин, - визнання права на самовизначення народів, відмова від війни як засобу вирішення конфліктів і т.д. Важливим прецедентом стало створення Ліги націй. Було визнано незалежність ряду європейських держав, за що довго боролися їхні народи.

Незважаючи на ці досягнення, сама система виявилась нетривкою і її розпад привів у кінцевому результаті до нової світової війни.

Недоліки Версальсько-Вашингтонської системи. Слабкість системи була обумовлена тим, що її творці поставили занадто багато держав і народів у таке становище, що вони не могли не боротися проти такої системи. Країни Антанти не виявились милосердними переможцями. Весь тягар післявоєнних змін був покладений на переможені народи. Встановлені репарації не враховували реальні можливості переможених країн.

У рамках Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних відносин усі великі держави переслідували власні цілі, що коливаються в діапазоні від повної зміни світового порядку до його значної трансформації.

Говорячи про розвиток Версальсько-Вашингтонській системи в міжвоєнне двадцятиліття, слід зазначити наявність глобальних протиріч, що зробили першорядний вплив на політику великих держав. Формування післявоєнної системи міжнародних відносин проходило без врахування інтересів Німеччини і СРСР, що зробило їх її супротивниками, і в Європі склався політичний трикутник (Англія і Франція -- Німеччина - СРСР), учасники якого прагнули досягти своїх зовнішньополітичних цілей, граючи на протиріччях суперників.

У 30-і рр. зміна балансу сил великих держав привело до того, що ряд держав зробили відверту ставку на насильницьку трансформацію Версальсько-Вашингтонської системи, принципи якої перестали відповідати їх інтересам. Криза світової економіки збіглася з кризою Версальсько-Вашингтонської системи, і усі великі держави в тім чи іншому ступені стали на шлях гонки озброєнь, готуючись до нової боротьби за переділ світу. Просто одні робили ставку на грубу силу, а інші -- на використання ситуації у своїх інтересах. Таким чином, у 30-х рр. зовнішнє протиріччя (СРСР -- Версальсько-Вашингтонська система) було доповнено внутрісистемним, наслідком чого з'явилася криза і крах системи міжнародних відносин.



Висновки

Конференція, що зафіксувала нове співвідношення сил між великими державами на Далекому Сході, тривала у Вашингтоні з 12 листопада 1921 р. по 6 лютого 1922 р. У ній брали участь США, Велика Британія, Китай, Франція.

Ініціаторами дипломатичної зустрічі у Вашингтоні виступили США, які розраховували домогтися на конференції сприятливого для себе вирішення питання щодо морських озброєнь та закріплення нового співвідношення сил у Китаї і басейні Тихого океану. Делегації РРФСР і Далекосхідної республіки не були допущені на конференцію.

Провідна роль на конференції належала Сполученим Штатам. Своїм першочерговим завданням вони вважали ліквідацію англо-японського союзу. Переговори про це велись суворо таємно між главами американської, англійської та японської делегацій - Юзом, Бальфуром і Като.

Угода "дев'яти держав" (США, Великої Британії, Франції, Японії, Італії, Бельгії, Нідерландів, Португалії та Китаю) була присвячена дотриманню принципу відчинених дверей у Китаї та скерована проти домагань Японії на монопольне панування на морі, її було укладено 6 лютого 1922 р. Угода констатувала тимчасовий баланс американо-японського суперництва у Китаї. Напередодні Вашингтонської конференції та в період її діяльності японське керівництво зробило спробу зміцнити своє становище в Китаї; його агентура у Пекіні в грудні 1921 р. змусила піти у відставку китайський уряд, що перебував під англо-американським впливом. Новий уряд Китаю зайняв на конференції прояпонську позицію. Натомість китайська делегація відмовилася коритися інструкціям свого уряду. Японія була змушена евакуювати війська з кількох територій Китаю, однак у Токіо і далі наполягали на "спеціальних інтересах" у Китаї та відхилили вимоги Китаю про виведення японських військ з Південної Маньчжурії. "Угода дев'яти", крім того, проголошувала суверенітет та цілісність Китаю. Великі держави взяли на себе зобов'язання не домагатися поділу Китаю на сфери впливу й дотримуватись принципів "відчинених дверей" та "рівності можливостей".

Вашингтонська конференція продемонструвала зростання впливу США у міжнародних відносинах та у Тихоокеанському регіоні зокрема. Водночас рівновага,, що склалася внаслідок зустрічі у столиці США, була нестійкою. Вже в ході самої конференції США зробили заяву про недостатність японських поступок у Китаї. Японія відразу ж після закінчення конференції стала на шлях перегляду рішень, що створювало новий, небезпечний осередок майбутньої конфронтації на Далекому Сході.

Великі держави виявили зневагу до можливих економічних наслідків договорів, що обтяжували світове господарство непомірними репараційними сплатами та штучним припиненням міжнародних зв'язків, які складалися впродовж століть. Версальсько-Вашингтонська система заклала основи повоєнних міжнародних відносин. Її створення забезпечило вихід з війни, дало змогу зменшити повоєнну напруженість та закласти основу для відносно стабільних міжнародних відносин у 20-ті роки. Рішення Паризької та Вашингтонської конференцій містили принципово нові положення в міждержавних відносинах -- визнання права на самовизначення народів та відмову від війни як засобу вирішення конфліктів. Важливою подією стало створення Ліги Націй першої міжнародної організації для координації відносин між державами. Було прийнято позитивні рішення про Китай, що дозволили зберегти цілісність цієї країни. Деякі європейські країни отримали незалежність і суверенітет.

Разом з тим Версальсько-Вашингтонська система повоєнних відносин виявилася нестійкою та суперечливою.

Отже, Вашингтонська конференція закріпила панівну роль у світі США і мала надати світові, як і її попередниця - Паризька конференція, додаткові гарантії відвернення нового глобального конфлікту. На думку авторів Версальсько-Вашингтонської системи договорів, що утворилася у підсумку цих двох конференцій, вона мала стати ефективним інструментом у боротьбі за мир і процвітання народів. Але так не трапилося.



Список використаних джерел

Коппель О.А., Пархомчук О.С. Міжнародні відносини ХХ століття. - К.: Віта, 2005.

Мальський М. Теорія міжнародних відносин: Підручник/ Маркіян Мальський, Михайло Мацях,; М-во освіти і науки України, Львівський націон. ун-т ім. І.Франка . - 3-е вид., перероб. і доп.. - К.: Знання, 2007. - 461 с

Міжнародні відносини та зовнішня політика: Навчальний підручник/ Автори: В.АМанжола, М.М.Білоусов та ін.. - К.: Либідь, 1999. - 557 с.

Міжнародні економічні відносини : Історія міжнар. екон. відносин: Підручник для екон. вузів і фак./ А. С. Філіпенко, В. С. Будкін, О. В. Бутенко та ін.. -К.: Либідь, 1992. -190 с.

Передрій О. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник/ Олександр Передрій,; М-во освіти і науки України, Закарпатський держ. ун-т. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -273 с.

Цвєтков Г.М. Міжнародні відносини й зовнішня політика в 1917-1945 рр.: Навч. посібник для студ. вищ. закладів освіти. -- К. : Либідь, 1997. -- 232с.



Додаток 1



Додаток 2

Трактат між Сполученими Штатами Америки, Британською імперією, Францією, Італією та Японією щодо обмеження морських озброєнь („Договір п`яти”). Вашингтон, 6 лютого 1922 р. (Витяг)

Стаття 1. Держави, що домовляються, погоджуються обмежити свої озброєння на морі відповідно до обумовленого в цьому трактаті...

Стаття 4. Загальний тоннаж лінійних суден як такий,   що може підлягати заміні, не повинен перевищувати: для Сполучених Штатів -- 525 000 тонн, для Британської імперії -- 525 000, для Франції -- 175 000, для Італії -- 175 000, для Японії -- 315 000 тонн.

Стаття 5. Жодна з держав, що домовляються, не буде намагатися придбати, або збудувати, або доручати будувати й дозволяти у межах своєї території будівництво лінійних суден, що становлять більше ніж 35 000 тонн водотоннажності.

Стаття 6. Жодне лінійне судно будь-якої з держав, що домовляються, не буде озброєне гарматами калібру більшого ніж 16 дюймів (406 міліметрів)...

Стаття 12. За винятком лінійних суден, жоден військовий корабель держав, що домовляються, не матиме гармат калібру більшого ніж 8 дюймів (203 міліметри).



Додаток 3

Вашингтонська угода щодо Китаю („Договір дев`яти”). 6 лютого 1922 р.

(Витяг)

Стаття 1. Інші, окрім Китаю, держави, що домовляються, згодні:

1) Поважати суверенітет, незалежність, територіальну та адміністративну недоторканність Китаю...

Стаття 3. З метою найдієвішого застосування принципу "відкритих дверей", тобто рівних можливостей у Китаї для торгівлі й промисловості всіх націй, інші, крім Китаю, держави, що домовляються, згодилися в тому, що вони не шукатимуть, а також не підтримуватимуть своїх громадян у пошуках:

а) угод, що могли б сприяти встановленню на їхню користь будь-якої зверхності у правах щодо торговельного чи еконо-мічного розвитку в будь-якому певному районі Китаю;

б) таких монополій або переваг, що могли б позбавити громадян будь-якої іншої держави права здійснювати в Китаї законну торгівлю чи промисел або можливості брати участь спільно з китайським урядом чи з будь-якою місцевою владою у громадських підприємствах усякого роду чи підприємствах, що за своїми завданнями, діяльністю або географічним становищем були б розраховані на паралізацію практичної можливості застосування принципу "рівних можливостей".

Установлено,  що постанови,  які передують цій статті,  не повинні розумітися в значенні заборони придбання власності або прав, що необхідні для ведення особливого роду комерційного, промислового чи фінансового підприємництва або для заохочення досліджень та розробок.

Китай зобов'язується керуватися принципами, встановленими у викладених вище постановах цієї статті, під час розгляду заявок на економічні права й переваги з боку урядів або громадян усіх інших держав, незалежно від того, є вони учасниками нинішнього трактату чи ні.



Додаток 4

Размещено на Allbest.ru