Особливості ринку позичкового капіталу Латинської Америки

46

• Зміст
• ВСТУП 3
• 1. СТРУКТУРА ТА ЗНАЧЕННЯ СВІТОВОГО РИНКУ ПОЗИЧКОВИХ КАПІТАЛІВ 5
• 1.1. Поняття міжнародного ринку позикових капіталів 5
• 1.2. Передумови формування та розвитку ринку позикового капіталу 17
• 2. ОСОБЛИВОСТІ РИНКУ ПОЗИЧКОВОГО КАПІТАЛУ ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ 23
• 2.1. Сучасні тенденції розвитку ринку позикових капіталів в країнах Латинської Америки 23
• 2.2. Розвиток ринку лізингу в країнах Латинської Америки 28
• 2.3. Становлення та розвиток іпотечного ринку в країнах Латинської Америки 31
• 3. ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ПОЗИКОВОГО КАПІТАЛУ В КРАЇНАХ ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ 37
• 3.1. Причини, що перешкоджають розвитку ринку позикових капіталів в країнах Латинської Америки 37
• 3.2. Шляхи стимулювання розвитку ринку позикового капіталу в країнах Латинської Америки 39
• ВИСНОВКИ 42
• СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 44
• ВСТУП
• Ринок капіталів пройшов еволюцію від зародження на ринку простого товарного виробництва у формі обігу лихварського капіталу до широкого розвитку ринку позикових капіталів на загальному ринку (об'єкт угоди -- наданий у позику грошовий капітал на основі співвідношення попиту і пропозиції на цей товар і ставки позикового (кредитного) відсотка). Найрозвиненішим можна вважати ринок капіталів США. Він вирізняється розгалуженістю, наявністю могутньої кредитної системи і розвиненого ринку цінних паперів, високим рівнем нагромадження грошового капіталу, широкою інтернаціоналізацією.
• Актуальність даної теми зумовлена динамічним розвитком ринку позикового капіталу, в тому числі в країнах Латинської Америки.
• Метою дослідження є встановлення основних тенденцій розвитку ринку позикового капіталу в країнах Латинської Америки. Об'єктом дослідження є відносини, що опосередковують рух позикового капіталу та особливості побудови ринку позикового капіталу. Предметом дослідження є світові тенденції становлення та розвитку ринку позикового капіталу в країнах Латинської Америки.
• Для реалізації поставленої мети необхідно вирішити наступні завдання:
• · визначити поняття ринку позикового капіталу та особливостей його побудови;
• · розглянути основні тенденції розвитку світового ринку позикового капіталу;
• · визнавити передумови розвитку ринку позикового капіталу в країнах Латинської Америки;
• · розглянути сучасний стан ринку позикового капіталу в країнах Латинської Америки;
• · визначити тенденції розвитку ринку позикового капіталу в країнах Латинської Америки;
• · розглянути можливі шляхи удосконалення функціонування ринку позикового капіталу в країнах Латинської Америки.
• Дане дослідження проводилось із застосуванням діалектичного підходу до вивчення сучасного стану ринку позикового капіталу. В процесі дослідження функціонування ринку позикового капіталу в країнах Латинської Америки були  використані загальнонаукові методи пізнання: поєднання абстрактного й конкретного, індукція, дедукція, аналіз і синтез, групування й порівняння, конкретизація. Для обробки даних, наведених у дослідженні застосовувались такі методичні прийоми: огляд, документальна перевірка, техніко-економічні розрахунки, аналітичні групування, структурний аналіз, узагальнення, підрахунок.
• Зокрема, проблемам і напрямкам розвитку ринку позикового капіталу в країнах Латинської Америки як Бровков С. М., Долженкова Л., Киреев А. П., Козак Ю. Г., Лук'яненко Д. Г., Макогон Ю. В., Козик В. В., Панкова Л. А., Даниленко Н. Б., Минц В., Рокоча В. В., Румянцев А. П., Руденко Л. В., Трифонов С. В., Філіпенко А. С., Будкін В. С., Гальчинський А. С. та інші.
• Інформаційною базою дослідження є праці вітчизняних і зарубіжних вчених з функціонування ринку позикового капіталу в країнах Латинської Америки, методичні матеріали та рекомендації міністерств і відомств, матеріали органів статистики, періодичні видання.
• 1. СТРУКТУРА ТА ЗНАЧЕННЯ СВІТОВОГО РИНКУ ПОЗИЧКОВИХ КАПІТАЛІВ

1.1. Поняття міжнародного ринку позикових капіталів

Ринок капіталів -- це частина фінансового ринку, де формуються попит і пропозиція в основному на середньо- і довгостроковий позиковий капітал, специфічна сфера ринкових відносин, де об'єктом угоди є наданий у позику грошовий капітал і де формуються попит і пропозиція на нього.

Позиковий капітал -- це кошти, віддані в позику під певний відсоток за умови повернення. Формою руху позикового капіталу є кредит. Основним його джерелом служать кошти, що вивільняються в процесі відтворення: амортизаційні фонди підприємств, частина оборотного капіталу в грошовій формі, прибуток, що йде на відновлення і розширення виробництва, грошові доходи і заощадження всіх верств населення. На ринку капіталів кредити надаються на термін понад рік. Ринок капіталів сприяє зростанню виробництва і збільшенню товарообігу, руху капіталів усередині країни, трансформації грошових заощаджень у капіталовкладення, відновленню основного капіталу.

Економічна роль цього ринку полягає в його спроможності об'єднати дрібні, розрізнені кошти й у такий спосіб активно впливати на концентрацію і централізацію виробництва та капіталу. З функціональної точки зору ринок капіталів -- це система ринкових відносин, що забезпечує акумуляцію і перерозподіл грошових капіталів з метою забезпечення процесу відтворення: з інституційної -- сукупність кредитно-фінансових установ, фондових бірж, через які рухається позиковий капітал.

Таким чином, ринок капіталів -- це складова частина фінансового ринку, що розпадається на ринок цінних паперів і ринок середньо- і довгострокових банківських кредитів. Це також найважливіше джерело довгострокових інвестиційних ресурсів для уряду, корпорацій і банків. Якщо грошовий ринок надає високоліквідні кошти в основному для задоволення короткострокових потреб, то ринок капіталів забезпечує довгострокові потреби у фінансових ресурсах. Він охоплює оборот позикового і банківського капіталів, комерційного і банківського кредитів, а також функціонування кредитних аукціонів.

Міжнародний ринок позикових капіталів -- сукупність фінансово-кредитних інституцій міжнародного характеру -- банків і банківських систем, міжнародних та регіональних валютно-кредитних організацій, через які здійснюється нагромадження та рух позичкових капіталів у сфері міжнародних економічних відносин -- представлення одними та одержання іншими суб'єктами міжнародного економічного співробітництва позичок, різних форм кредитів (інвестиції, лізинг, факторинг, кредити за компенсаційними угодами) на засадах повернення. Панівними на цьому ринку є транснаціональні банки (ТНБ) -- гігантські кредитно-фінансові комплекси універсального типу з розгалуженою мережею філіалів у різних країнах світу, що здійснюють банківські і міжбанківські операції у різних валютах і різних сферах, а також різні інституціональні інвестори -- пенсійні фонди, фінансові, страхові та інвестиційні компанії, міжнароднії міжрегіональні банки, кредитно-валютні фонди.

За кредитами на міжнародному ринку позикових капіталів застосовуються плаваючі процентні ставки, які базуються на ставці банків США для першокласних позичальників -- "прайм рейт" і на середній ставці, за якою банки Лондона надають позички подібним позичальникам -- лібор. Зараз існує більше десяти світових фінансових центрів (Нью-Йорк, Лондон, Цюрих, Люксембург, Франкфурт-на-Майні, Токіо, Багамські острови, Панама та ін.), у яких сконцентровано понад 800 філій та відділень банків. За регіональними міждержавними ознаками світовий ринок позичкових капіталів поділяється на континентальні і міжконтинентальні сектори. Набуває великого розвитку ринок капіталів Європейського Співтовариства. Однак тут інтеграція ринку капіталу відстає від інтеграції в галузі транспорту, промисловості, сільського господарства, зовнішньої торгівлі [16, 139].

Однією з головних тенденцій розвитку сучасних світогосподарських зв'язків є значне поширення міжнародних розрахунків у кредит. Причому зазначена тенденція значно посилилась останніми десятиріччями. Так, якщо в 1937 р. на умовах розрахунків у кредит експортувалося лише 1,5 відсотка машинно-технічних товарів, на початку 60-х -- 50 відсотків, то тепер -- понад 75 відсотків експорту цієї продукції. Надання кредитів імпортерам є досить значним засобом реалізації продукції на Світовому ринку, однією з найпоширеніших форм сучасних світогосподарських зв'язків. Тому не випадково на Світовому ринку експортні кредити є часто дієвішим засобом боротьби за ринки збуту, ніж ціна, якість товару чи строки поставок.

Міжнародний кредит -- це надання грошово-матеріальних ресурсів одних країн іншим у тимчасове користування у сфері світових господарських зв'язків. На практиці він здійснюється наданням валютних і товарних ресурсів на умовах зворотності та виплати відсотків, переважно у вигляді позик. Залежно від об'єктів кредитування міжнародні кредити поділяють на комерційні та фінансові.

Комерційний кредит -- це первинна форма кредиту, в тому числі у зовнішній торгівлі, де він має назву фірмового кредиту, або кредиту постачального, де позикова операція поєднана з купівлею-продажем товару, а рух позикового капіталу -- з рухом товарного капіталу. Саме тому комерційний кредит, який є найбільш «зв'язаною» формою кредиту, все ше досить широко використовується у міжнародній торгівлі. Проте через обмеження фінансових можливостей ця форма кредитування практично не використовується при взаємних поставках інвестиційних товарів, які призначені переважно для модернізації й реконструкції виробництва, оновлення його технологічної структури [7, 161].

Фінансовий кредит -- це надання коштів у грошово-валютній формі: облігаційні позики, що розміщуються на міжнародному та національному ринках позикового капіталу за допомогою банків, можуть надаватися у валютах країни-кредитора і країни-боржника, а також у третіх валютах. Однією з важливих характеристик сучасних світогосподарських зв'язків є швидке розбухання міжнародного кредиту, перетворення міжнародного ринку позикових капіталів на центральний елемент міжнародних економічних відносин. Адже інтернаціоналізація виробництва і капіталу, розширення сфери діяльності транснаціональних корпорацій потребують не тільки вільного обміну однієї валюти на іншу, а й міцних джерел безперебійного міжнародного фінансування відносно незалежних від національних систем. Саме тому досить значного розвитку набув міжнародний ринок позикових капіталів як система відносин з приводу акумуляції та перерозподілу позикового капіталу між країнами, що є сукупністю кредитно-фінансових закладів і фондових бірж, які надають позики і кредити іноземним контрагентам. Міжнародний ринок позикових капіталів не лише продовжує зростати абсолютно, а й характеризується постійною зміною структури і вдосконаленням механізму. Так, ще в 70-х роках у зв'язку з енергетичною кризою різко зросла роль деяких країн, що розвиваються, на світових ринках позикового капіталу. Однак невдовзі їх значення тут помітно послабло. А криза платоспроможності переважної більшості країн, що розвиваються, призвела до їх практичного витіснення з міжнародного ринку позикових капіталів, де, як і раніше, переважають представники розвинених країн. Це і зумовило появу тенденції до «сек'юритизації» -- переважання на ринку позикових капіталів емісії цінних паперів над банківськими кредитами, оскільки останні є менш привабливими для представників промислово розвинених країн [13, 87].

Залежно від того, хто виступає кредитором, розрізняють кредити приватні, урядові та кредити міжнародних і регіональних організацій. Приватні кредити надаються приватними фірмами та банками і, в свою чергу, поділяються на фірмові та банківські. Урядові кредити (міжурядові, державні позики) надаються урядовими кредитними установами. Кредити міжнародних організацій надаються переважно через Міжнародний валютний фонд, Міжнародний банк реконструкції і розвитку. Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР), Європейський інвестиційний банк (Є1Б), регіональні банки розвитку країн «третього світу», інші кредитно-фінансові інституції. Причому МВФ та МБРР виступають не лише як великі кредитори, а й як координатори міжнародного кредиту [18, 238].

Відповідно до строків розрізняють кредити коротко- (до 1 року), середньо- (від 1 до 5 років) і довготермінові (понад 5 років). У ряді випадків середньотерміновими вважають кредити до 7--8 років, а довготерміновими -- понад 10. Зовнішня заборгованість -- це сума фінансових зобов'язань країни іноземним кредиторам, що підлягають погашенню в обумовлені строки. Найгостріше проблема зовнішньої заборгованості стоїть перед країнами, що розвиваються, і переросла в проблему кризи заборгованості.

Криза заборгованості на поверхні виступає як породження руху позикового капіталу, кредитних коштів, що видавалися промислово розвиненими країнами молодим державам. Насправді, її причини значно глибші. Вони охоплюють весь комплекс відносин господарського спілкування між партнерами з приводу руху капіталів, товарів і послуг. У зв'язку з цим за своєю політико-економічною природою криза заборгованості має трактуватися не просто як криза фінансово-кредитних відносин розвинених країн а молодими державами, а як найузагальненіший вияв кризи всієї системи світогосподарських відносин між ними. І якщо це так, то і вихід з неї в межах існуючої системи нерівноправних відносин неможливий. Отже, для ліквідації кризи необхідна докорінна зміна цих відносин, перебудова їх на справедливих демократичних засадах, встановлення нового міжнародного економічного порядку.

Під міжнародним кредитом розуміють рух позичкового капіталу у сфері міжнародних економічних відносин, пов'язаний з наданням валютних і товарних ресурсів на умовах платності, строковості повернення та забезпеченості. Беручи участь у кругообігу капіталу на всіх стадіях, міжнародний кредит опосередковує його перехід з однієї форми в іншу: з грошової у виробничу, виробничої у товарну і товарної у грошову [6, 115].

Важливо зрозуміти загальноекономічну природу міжнародного кредиту як особливого виду міжнародної торгівлі, сутність якого полягає у тому, що, коли країна-кредитор надає позику, то вона продає нинішнє споживання за споживання в майбутньому. Країна-позичальник, беручи позику, отримує можливість витратити сьогодні більше, ніж зароблено, в обмін на зобов'язання виплатити компенсацію в майбутньому за теперішнє споживання.

Закріплення за різними країнами статусу позичальників чи кредиторів визначається, з одного боку, наявними виробничими потужностями та дефіцитом внутрішніх фінансових ресурсів, а з другого -- відносним їх надлишком та відсутністю сфер найприбутковішого вкладення.

Визначити роль і місце міжнародного кредиту в розвитку сучасних світогосподарських процесів можна через розкриття його функцій, всебічно та детально проаналізувавши кожну з них. До основних функцій, які виконує міжнародний кредит у світовому господарстві, належать:

забезпечення перерозподілу фінансових і матеріальних ресурсів між країнами, що сприяє їх ефективному використанню;

прискорення нагромадження капіталу в межах світового господарства за рахунок використання тимчасово вільних грошових коштів одних країн для фінансування капіталовкладень в інші держави;

прискорення реалізації стабілізаційних програм і трансформаційних перетворень в національних економіках;

фінансування науково-дослідних та інноваційних проектів тощо [3, 63].

У контексті загальної динамізації усіх форм економічного співробітництва між суб'єктами різних держав значного поширення в міжнародній сфері отримали і кредитні відносини. Це викликано такими факторами, як: інтернаціоналізація виробництва і капіталу, активізація і поглиблення міжнародних економічних зв'язків, зміцнення позицій ТНК, наслідки науково-технічних здобутків, досягнення у сфері комунікаційних технологій тощо.

З погляду класичних схем розрізняють дві основні форми міжнародного кредиту за його цільовим призначенням: зв'язані кредити (вони надаються на конкретні цілі, визначені кредитною угодою, і поділяються на комерційні (для закупівлі певних видів товарів і послуг), інвестиційні (для будівництва певних об'єктів, погашення заборгованості, придбання цінних паперів та ін.), проміжкові (для змішаних форм вивозу капіталу) та фінансові кредити (вони не мають цільового призначення і можуть використовуватися позичальниками на будь-які цілі) [8].

Що ж стосується джерел і умов міжнародного кредиту, то класифікація його форм набагато ширша. За джерелами виділяють внутрішні, зовнішні (іноземні) та змішані кредити. За кредиторами розрізняють приватні, урядові та кредити міжнародних фінансово-кредитних організацій [2, 120].

Щодо форми кредитування, то існують:

· товарні;

· валютні кредити;

щодо забезпеченості:

· забезпечені;

· бланкові;

за строками

· надстрокові;

· коротко-;

· середньо-;

· довгострокові.

Виникнення й поширення таких новітніх форм міжнародного кредитування як фірмовий та банківський кредити, а також факторинг, форфейтинг та лізинг, зумовлене, передусім, динамічним розвитком міждержавних торговельних операцій, що потребує їхнього фінансування та обслуговування, враховуючи, в основному, кредитний характер поставок товарів і послуг у сфері міжнародної торгівлі.

На рис. 1.1 наведено структурно-функціональну схему руху позикового капіталу в рамках міжнародних економічних відносин.

Рис. 1.1. Структурно-функціональна схема руху позикового капіталу в рамках міжнародних економічних відносин

Кожен, хто вивчає проблематику міжнародного кредитування, повинен усвідомити не лише механізм надання позикових коштів, характерний для вищеназваних форм, але й давати їм порівняльну характеристику з погляду суб'єктів, умов, переваг, забезпечення, форми надання кредиту, оформлення кредитної угоди тощо.

Під фірмовим кредитом розуміють позику, яка надається експортером однієї країни імпортеру іншої країни у вигляді відстрочки платежу при реалізації товару чи послуг. Вона має пов'язаний характер, тобто має цільове призначення, закріплене в угоді, а також оформлюється векселем або надається за відкритим рахунком. У разі банківського кредиту позика надається банком у грошовій формі під заставу товарів, товарних документів, векселів тощо та має пов'язаний характер. Хоча банківський кредит номінально не пов'язаний з товаропоставками, проте в окремих випадках може використовувати для кредитування зовнішньоторговельної операції у формі акцептного або акцептно-рамбурсного кредиту.

Під факторингом розуміють купівлю фінансовою компанією грошових вимог експортера до імпортера та їхню інкасацію. У такому разі експортер поступається факторинговій компанії правом отримання платежів від імпортера за поставлені товари. Авансуючи рахунок експортера до настання терміну розрахунку, факторингова компанія кредитує його, при цьому аванс досягає 70-90 % суми фактури залежно від кредитоспроможності клієнта, а решта 10-30 % зараховуються на заблокований рахунок клієнта після вирахування відсотка за кредитом і комісії за послуги [26, 57].

Щодо форфейтингу, то це купівля на повний термін на встановлених умовах векселів та інших платіжних і боргових документів, коли в обмін на придбані цінні папери банк виплачує експортеру еквівалент їхньої вартості готівкою з вирахуванням фіксованої облікової ставки, премії за ризик несплати зобов'язань та разового збору за зобов'язання купити векселі експортера.

Під лізингом розуміють різновид орендних операцій, що являє собою довготермінову оренду машин, обладнання, споруд виробничого призначення. При розкритті особливостей лізингу слід охарактеризувати такі їхні різновиди, як фінансовий та оперативний.

Оскільки акумуляція і перерозподіл позичкового капіталу у світовому масштабі здійснюється через світовий ринок позичкових капіталів, то у цьому блоці теми доцільно, насамперед, дати визначення даному поняттю, охарактеризувати функції ринку та з'ясувати його структуру.

Під світовим ринком позичкових капіталів розуміють грошові відносини, які складаються в процесі купівлі-продажу фінансових активів під впливом попиту і пропозиції на позичковий капітал з боку різних країн. В методологічному аспекті дуже важливо зрозуміти економічну природу світового ринку позичкових капіталів [19, 164]. З одного боку, він може розглядатися як частина світового ринку, котрий обслуговує рух факторів виробництва (мова, передусім, про капітал, який є об'єктом купівлі-продажу між окремими країнами з метою фінансування розширеного відтворення і отримання доходів), а з другого -- світовий ринок позичкових капіталів віддзеркалює відносини, представлені механізмом залучення заощаджень і перетворення їх в інвестиції, та процес акумуляції вільних грошових ресурсів.

Світовий ринок позичкових капіталів -- комплексне й багатофункціональне утворення, що охоплює різноманітні ринки і складається з багатьох інститутів. А зрозуміти закономірності та фактори його розвитку, а також особливості функціонування можна через детальний розгляд структури сучасного ринку позичкових капіталів, яка складається з функціональної, інституціональної, географічної та валютної можливостей [1, 66].

З погляду функціональної структури виділяють грошовий ринок (сукупність попиту і пропозиції на короткостроковий позичковий капітал) та ринок капіталів (забезпечує здійснення довгострокових інвестицій домогосподарств, фірм та урядів). У свою чергу ринок капіталів поділяється на кредитний ринок та ринок цінних паперів -- із диференціацією останнього щодо домінування певного фінансового інструменту (ринок акцій, облігацій та ін.). Географічна структура світового ринку позичкових капіталів відображає рух капіталів між країнами, групами країн, регіонами світу переважно через міжнародні фінансові центри. В аспекті географічної структури виокремлюють традиційні фінансові центри (Нью-Йорк, Лондон, Цюрих, Франкфурт-на-Майні та ін.) та нові фінансові центри (Гонконг, Бахрейн, Панама, Багамські, Кайманові острови тощо).

Що стосується інституціональної структури світового ринку позичкових капіталів, то, характеризуючи її, слід акцентувати на виокремленні таких особливостей, як вкладники (суб'єкти ринку, чиї кошти акумулюються: населення, приватні фірми, банки, страхові компанії, пенсійні фонди та ін.), позичальники (споживачі капіталу: ТНК, державні установи, приватні фірми, міжнародні та регіональні організації) та посередники (акумулятори й постачальники капіталу: транснаціональні банки, фінансові компанії, фондові біржі, центральні та зовнішньоекономічні банки країн, міжнародні та національні фінансово-кредитні установи тощо).

В ході аналіза валютної структури світового ринку позичкових капіталів, що відтворює частку різних валют, в яких здійснюються фінансові операції на ньому, доцільно зосередитися на таких її сегментах, як національний, міжнародний та євроринок кредитних ресурсів. Усебічний аналіз процесів, пов'язаних з інтернаціоналізацією фінансово-кредитної сфери та формуванням світового ринку позичкових капіталів, зумовлює з'ясування особливостей функціонування та розвитку євроринку. Масштаби операцій, що здійснюються на ньому, зумовлюються зростаючою роллю даного сегмента ринку позичкових капіталів, який є вільним від регламентації, що уможливлює надавання користувачам кредитного капіталу на вигідніших, порівняно з національними ринками, умовах. В даному блоці вивчення теми після розкриття сутності євроринку як ринку, на якому здійснюються депозитно-позикові операції у валютах, що вийшли за межі країни-емітента, доцільно з'ясувати найважливіші його механізми, визначити суб'єктів, а також прокоментувати такі основні його риси, як:

відсутність чітких географічних та часових меж;

універсальність ринку зі здійсненням валютних, депозитних, кредитних операцій і операцій з купівлі-продажу акцій і прав на них;

специфіка відсотків ставок, яка полягає в тому, що за депозитами вони вищі, а за кредитами -- нижчі від національних через те, що на операції в євровалюті не поширюються системи обов'язкового резервування та податків на відсотки за депозитами. Відсоткові ставки євроринку як змінного елемента включають ставки ЛІБОР (СІБОР, ПІБОР та ін.), а як постійного елемента -- премію за банківські послуги -- спред;

високі бар'єри входження на євроринок внаслідок його монополізації, коли основні позичальники -- центральні банки та уряди країн, а також великі ТНК, тоді, як доступ приватних установ та інвесторів забезпечується міжнародними фінансово-кредитними організаціями, котрі надають їм пільговий доступ на ринок єврокапіталів;

спрощена процедура здійснення угод: телефоном, телексом тощо [5, 160].

Засвоївши сутність процесів, які супроводжують міжнародний рух позичкового капіталу, необхідно перейти до з'ясування існуючих у міжнародній практиці проблем із зовнішньою заборгованістю країн. Логіка такої послідовності вивчення змісту даної теми викликана тим, що проблеми, які виникають у зв'язку з неможливістю обслуговувати та повернути зовнішній борг, є наслідком надмірного і неврегульованого залучення в країну кредитного капіталу, у тому числі позик міжнародних валютно-фінансових організацій (МВФ, групи Світового банку тощо).

У даному блоці питань доцільно дати визначення поняття «зовнішній борг», засвоїти показники, якими можна оцінити його кількісну та якісну структуру, рівень небезпеки для національної економіки, а також усвідомити фактори, що викликали типове для країн третього світу явище -- зростання зовнішнього боргу.

Стосовно зовнішнього боргу, то рівень кваліфікують як суму зобов'язань держави перед зовнішніми кредиторами. Для його оцінки поряд із такими показниками, як абсолютна сума боргу, темпи його зростання і приросту, використовують так індикатори, як: відношення зовнішнього боргу до ВВП країни, зовнішній борг на душу населення, норма обслуговування боргу (відношення суми платежів, яку країна повинна виплатити іноземним кредиторам за певний період часу до суми іноземної валюти, отриманої країною від експорту товарів і послуг) та ін.

1.2. Передумови формування та розвитку ринку позикового

капіталу

Загальний обсяг зовнішньої заборгованості країн, що розвиваються, на кінець 90-х років був на рівні 2 трлн дол. Проте тягар заборгованості визначається навіть не стільки абсолютним обсягом боргу, скільки сумою платежів для його погашення. їхнім відношенням до валового національного продукту й експорту. Погіршення умов кредитування держав, що розвиваються, останнім десятиріччям супроводжувалося більш швидкими темпами збільшення виплат з обслуговування боргу, особливо відсотків, ніж зростання самого боргу. Саме ця обставина в поєднанні з різким скороченням експорту, погіршенням умов торгівлі, зростанням масштабів нееквівалентності в обміні та посиленням протекціоністських дій транснаціональних компаній не дала можливості країнам, що розвиваються, своєчасно сплачувати заборгованість, призвела до переростання проблеми зовнішнього боргу у кризу заборгованості. З кожним роком ці держави змушені витрачати дедалі більшу частину своїх експортних надходжень на відшкодування боргу і оплату відсотків, що істотно обмежує можливості імпорту ними виробничого устаткування і технологій та негативно позначається на перспективах їхнього економічного розвитку. Так, якщо в 1975 р. країни, що розвиваються, витрачали на відшкодування боргів і сплату відсотків 13 відсотків своїх експортних надходжень, то з 1986 р. -- понад 30 відсотків, що значно перевищує критичну межу -- 25 відсотків. У Латинській Америці та Африці на південь від Сахари відношення платежів з боргу до суми експорту становить відповідно 41 і 25 відсотків. У деяких країнах, що розвиваються, платежі з боргу навіть перевищують експортні надходження. Тягар платежів з боргу настільки значний, що не лише стримує їх економічний розвиток держав, а й практично не дає можливості підтримувати навіть той злиденний рівень споживання у багатьох з них, який було досягнуто в 70-ті роки. Усе це гальмує і навіть паралізує економічний прогрес країн, що розвиваються, блокує підвищення життєвого рівня населення, відкидаючи його нерідко на багато років і навіть десятиріччя назад.

Країни, що розвиваються, економічно не спроможні сплатити величезні борги і відсотки за них. Вони опинилися у своєрідній пастці. Водночас ситуація, що склалася, реально загрожує і кредиторам, може зумовити ланцюгову реакцію банкрутств, розвал усієї існуючої міжнародної фінансово-кредитної системи, а тому змушує уряди і керівників міжнародних фінансових кіл здійснювати певні заходи щодо лібералізації фінансово-кредитних відносин з країнами, що розвиваються. Остаточно подолати кризу заборгованості не можна без прийняття глобальних і водночас кардинальних політичних рішень, які враховували б інтереси молодих держав і не підривали функціонування всесвітнього господарства, всієї системи світогосподарських зв'язків. Термін «криза заборгованості» цілком придатний для характеристики сучасного стану зовнішньої заборгованості деяких країн Східної Європи, і передусім Польщі в недалекому минулому. Так, протягом 1971-1987 pp. ця країна, отримавши кредити на загальну суму 47 млрд. дол., виплатила за них у рахунок погашення своєї заборгованості 50 млрд. дол. і залишалася ще винною близько 40 млрд. Щоправда, кредитори Польщі за останні роки «подарували» їй значні суми боргу, що призвело до суттєвого зниження загальної зовнішньої заборгованості. Досить неоднозначна ситуація з зовнішньою заборгованістю склалася в Україні, державний борг якої іноземним кредиторам на кінець 90-х років становив 12,5 млрд. дол. США.

Зовнішня заборгованість країн з розвиненою ринковою економікою, хоча і продовжує залишатися значною для деяких держав, усе ж завдяки їхній відносній економічній стабільності не набула тієї гостроти, що для країн, які розвиваються, та держав Східної Європи [23, 35].

Досить сказати, що, за даними МВФ, валовий (внутрішній і зовнішній) борг усіх разом узятих індустріально розвинених країн світу зріс з 40 відсотків розміру сумарного валового внутрішнього продукту (ВВП) в 1978 р. до майже 70 відсотків у 1994 р. США, наприклад, маючи найбільший у світі розмір ВВП, найзначніші розміри закордонних інвестицій, найбільшу масу своєї валюти за межами країни є водночас найбільшим у світі боржником. За офіційною статистикою державний борг США в 1996 р. перевищив 5 трлн дол. Однак у жодній з розвинених країн проблема заборгованості не стояла і не стоїть на першому плані, оскільки державний борг, якщо він за своїми розмірами не виходить за прийняті параметри макроекономіки, не є чимось загрозливим. Крім того, у розвинених країнах, як правило, більшому чи меншому державному боргу протистоїть більший чи менший борг інших країн-дебіторів.

При оцінці платоспроможності деяких країн використовують показник норми обслуговування державного боргу СНОБ), який визначається відношенням суми платежів, яку країна мас виплатити іноземним державам за певний період СП, до суми іноземної валюти, отриманої від експорту товарів і послуг СВ: НОБ = СП- СВ- 100%.

У міжнародній практиці прийнято вважати, якщо НОБ перевищує 20 відсотків, країна є неплатоспроможною. Показником оцінки загального стану сукупної платоспроможності країн світу або окремого регіону с показник міжнародної валютної ліквідності (МВЛ), який визначається відношенням золотовалютних резервів центральних банків країн світового співтовариства ВР до загальної суми річного імпорту товарів та послуг IP:
МВЛ = ВР * IP * 100 %.

Аналізуючи процеси, пов'язані з виникненням проблеми зовнішньої заборгіваності, важливо засвоїти чинники, які її зумовили. Серед них найвагомішими є невеликі обсяги внутрішніх заощаджень; від'ємне сальдо за торговельними операціями; значний імпорт капіталу за відсутності власних ресурсів та ін.

До початку 1970-х років сума боргу слаборозвинених країн вважалася відносно невеликою і в основному була представлена кредитами іноземних держав та міжнародних фінансових інститутів (МВФ, групи Світового банку й регіональних банків розвитку). Більшість таких позик надавалися за пільговими умовами, тобто з низькою відсотковою ставкою, і використовувалися на реалізацію конкретних проектів розвитку та оплату імпорту інвестиційних товарів.

Проте вже наприкінці 1970-х та на початку 1980-х рр. становище кардинально змінилося: до процесу кредитування слабкорозвинених країн підключилися і комерційні банки, які, скориставшись надлишками нафтодоларів країн-членів ОПЕК, надавали кредити країнам третього світу для покриття дефіциту платіжних балансів і підтримки експортних галузей [12, 167].

Незважаючи на те що залучення іноземного капіталу збільшує ресурси економічного розвитку національних економік, за отримані ресурси необхідно розплачуватися. За останні роки їх ціна настільки зросла, що витрати перевищують очікуваний ефект.

Зовнішній борг породжує проблему його обслуговування, яка включає:

амортизацію (виплату основної суми);

виплату відсотків.

Зобов'язання з обслуговування зовнішнього боргу виконуються або за рахунок експортної виручки і скорочення імпорту, або через нові запозичення. За період з 1970 р. до 2002 р. зовнішній борг країн, що розвиваються, зріс з 68,4 млрд дол. до 2,6 трлн дол., тобто більше, ніж на 2000 %. Тільки на обслуговування цього боргу витрати становили на початку 90-х років 169 млрд дол.

За даними Світового банку, на сьогодні налічується близько
16 країн із високим рівнем зовнішньої заборгованості, серед яких особливо виділяються Бразилія, Мексика, Аргентина, Венесуела, Польща. Більша частина боргу країн, що розвиваються, припадає на комерційні банки.

Злет міжнародного кредитування припадає на 1974--1979 рр., який і викликав проблему зовнішньої заборгованості. Оскільки кредитні ресурси використовувалися вкрай неефективно, то неухильно зростали труднощі з виплатою боргів. Для погашення старих боргів і виплати відсотків за них країни-боржники вимагали відстрочки платежів і надання нових позик, проте змушені були продовжувати переказувати значні фінансові ресурси своїм кредиторам. За період акумуляції боргу проявилася тенденція до відтоку приватного капіталу з країн-боржників. За період з 1976 до 1985 рр. ці країни втратили 200 млрд дол. (або 50 % позикових коштів), що призвело до практичного призупинення економічного зростання, скорочення доходів і споживання на душу населення в даних країнах.

Вийти із такого становища можна двома способами:

скорочення імпорту, проведення жорсткої податкової та монетарної політики, що гальмує темпи заборгованості;

фінансування дефіцитів рахунків за поточними операціями завдяки залученню нових зовнішніх позик.

Протягом 1980-х р. країни-боржники пішли іншим шляхом, продовжуючи брати нові великі кредити. Внаслідок цього на початок 90-х рр. у деяких з них були від'ємні показники економічного зростання. Відсотки по кредитах досягли 100 млрд дол. на рік.

На сучасному етапі ці країни опинилися перед необхідністю звернутися по допомогу до стабілізаційної програми МВФ, умови якої включають 4 компоненти:

Скасування або лібералізацію валютного та імпортного контролю;

Зниження обмінного курсу місцевої валюти;

Жорстка внутрішня антиінфляційна програма (контроль за кредитами банків, державний контроль за дефіцитом державного бюджету, контроль за зростанням заробітної плати, зняття контролю за цінами);

Стимулювання іноземних інвестицій і відкритість економіки країни світовому господарству.

Характеризуючи існуючі у світовій практиці механізми розв'язання проблеми зовнішньої заборгованості країн, слід акцентувати увагу і на діяльності Паризького і Лондонського клубів кредиторів. Паризький клуб кредиторів об'єднує 19 країн-кредиторів, а членами Лондонського клубу стали понад 600 комерційних банків-кредиторів. Звичайною для даних неурядових організацій практикою стала реструктуризація зовнішніх боргів країн (пролонгація боргу, подовження пільгового періоду, зменшення відсоткових ставок обслуговування та ін.) а в окремих випадках -- їх повне чи часткове списання.

Міжнародні та регіональні валютно-кредитні організації -- це установи, які створені на базі багатосторонніх угод між державами. Найважливішу роль серед них у сучасний період відіграють Міжнародний валютний фонд (МВФ) і Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР). Останній сьогодні є головною установою Групи Світового банку.

2. ОСОБЛИВОСТІ РИНКУ ПОЗИЧКОВОГО КАПІТАЛУ

ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ

2.1. Сучасні тенденції розвитку ринку позикових капіталів в

країнах Латинської Америки

Враховуючи передумови розвитку ринку позикового капіталу в країнах Латинської Америки можна визначити сучасний стан розвитку ринку позикового капіталу в країнах Латинської Америки та перспективи його розвитку.

Сучасному господарству латиноамериканських країн притаманні деякі найбільш загальні риси, що історично склалися й продовжують визначати економічне обличчя регіону. Одна з них - багатоукладність економіки. У сільському господарстві ця особливість проявляється у збереженні латифундизму та пов'язаних з ним різних форм докапіталістичних аграрних відносин. Лише в Чилі, Панамі та на Кубі, частково у Мексиці латифундизм ліквідовано. Крім того, у сільському господарстві багатьох країн активно розвиваються капіталістичні виробничі відносини з притаманною їм найманою працею, діють великі монополії. У деяких країнах створено кооперативні та державні господарства.

Певна багатоукладність спостерігається і в промисловості. Майже половину робочої сили регіону становлять ремісники, робітники кустарних підприємств або невеликих фабрик, які всі разом виробляють менше 8% вартості промислової продукції. Поряд з цим існують великі промислові підприємства, що належать місцевому капіталові, державі та іноземним монополіям [22, 386]. Ще одна із загальних і, по суті, негативних рис сучасного господарства латиноамериканських країн, якої багатьом із них не вдається подолати, полягає у монопродуктовості спеціалізації. Монополія на землю та інші природні ресурси, що зберігається за привілейованими верствами суспільства, обмежений внутрішній ринок і часто недостатній розвиток сучасної обробної промисловості - все це істотні фактори, що спричиняють традиційну орієнтацію національних господарств на ринки розвинутих країн. Політика іноземних монополій гіпертрофує цю орієнтацію, в переважній більшості країн зберігаються монокультурність у сільському господарстві та монопродуктивність у видобувній промисловості.

Так станом на 1960 p. сума лише приватних капіталовкладень США у Латинській Америці сягала 9 млрд дол. порівняно з 2,7 млрд дол. у 1940 р. Причому чверть цієї суми припадала на обробну промисловість, що працювала в основному на заповнення внутрішнього ринку. Зміна тактики й активізація діяльності іноземного капіталу відбувається на тлі розвитку і зміцнення державного сектора економіки в деяких латиноамериканських країнах. Як правило, підприємства державного сектора, насамперед нафтопереробні, металургійні, енергетичні, створюються при подоланні опору іноземного капіталу та національної торговельно-поміщицької олігархії. Особливо широкого розмаху процес створення й розвитку державного сектора набрав у Болівії, Гватемалі, Колумбії, Венесуелі, Бразилії, Аргентині та в деяких інших країнах, де він часто супроводжувався націоналізацією іноземних підприємств, плантацій, а також схваленням законів, відповідно до яких обмежувались і підлягали суворому контролеві іноземні інвестиції. Згодом цей процес набув найбільш виразної форми в об'єднаних діях країн Андської групи.

Зарубіжних інвесторів не влаштовують умови реструктуризації облігацій Аргентини. Влада Аргентини підготувала умови реструктуризації облігацій, щодо яких було оголошено дефолт у грудні 2001 року. Однак пропозицію про відстрочку виплати боргу інвестори сприйняли без захвату.

Як заявив міністр економіки Аргентини Роберто Лаванья, уряд направив документи з пропозицією про обмін у Комісію з цінних паперів і бірж США. Тепер вона, а потім і регулюючі органи інших країн мають зареєструвати ці документи, щоб Аргентина змогла зробити офіційну пропозицію держателям облігацій 29 листопада. Обмін проводитиметься до 17 січня 2005 року. На рис. 2.1. наведені частки країн регіону на ринку позикового капіталу.

Рис. 2.1. Країни регіону на ринку позикового капіталу

Реструктуризація більш як $100 млрд боргу має розпочатися через три роки після того, як Аргентина оголосила найбільший у світі суверенний дефолт. Передбачається обміняти 152 типи облігацій, випущених у шести валютах і восьми країнах, держателями яких є понад 500 000 інвесторів, на дев'ять типів нових облігацій у чотирьох валютах. Якщо в обміні погодяться взяти участь понад 70% інвесторів, буде запропоновано нові облігації номінальною вартістю $41,8 млрд, якщо менш як 70% -- $38,5 млрд. Таким чином влада намагається залучити якнайбільше інвесторів, багато з яких досі виступали проти пропонованих урядом умов.

Лаванья також оголосив, що датою випуску нових облігацій буде 31 грудня 2004 року, в результаті чого інвесторам, які їх отримали, негайно буде виплачено $475 млн у вигляді відсоткових платежів. Крім того, за словами міністра, обсяг обмінюваних бондів містить $2,1 млрд несплачених відсотків за період до дефолту в грудні 2001 року. Однак близько $23 млрд відсотків, що набігли після дефолту, влада визнавати відмовляється. У загальному вигляді пропозиції щодо обміну аргентинська влада сформулювала ще в червні; тоді, за їхніми розрахунками, інвестори мали отримати 25 центів на кожен вкладений долар. Зараз Лаванья не оприлюднив розрахунків уряду. За оцінкою Кероли Сенді, аналітика CSFB, нова пропозиція дасть можливість отримати 29-31 цент.

Венесуела пропонує створити латиноамериканський міжнародний валютний фонд, який був би вільним від політики. "Латиноамериканський міжнародний валютний фонд буде займатися питаннями термінового погашення зовнішньої заборгованості країн Латинської Америки розвинутим країнам поза політичною конюнктурою. Для цього Венесуєла володіє технічними можливостями, у тому числі підготовленим персоналом",- повідомив міністр фінансів Венесуели Нельсон Мер'єнтес. За словами міністра Венесуела має досвід роботи в цьому напрямку після викупу частини зовнішнього боргу Аргентини і Еквадору, та розміщення його в венесуельських банках. Міністр нагадав, що в період з травня 2005 року по лютий поточного року уряд Венесуели викупив частину цінних паперів зовнішнього боргу Аргентини на суму $2 млрд. 289 млн. За словами міністра, після розміщення аргентинського боргу в 29 венесуельських банках країна отримала прибуток в $119 млн.

В Уругваї назріває фінансова криза, схожа на аргентинську. У цій латиноамериканській державі було оголошено перерву в роботі банків, щоб припинити відтік валюти. Протягом останніх двох тижнів із провідних банків Уругваю було вилучено сотні мільйонів доларів.

Латиноамериканський приватний інвестиційний фонд GP Investments Ltd. купує контрольний пакет акцій бразильської Magnesita SA за 650 млн дол. Згідно з умовами операції, GP Investments придбає 70,7% голосуючого капіталу компанії і 38,6% від загального капіталу Magnesita. Керівництво фонду не уточнювало, чи включається в суму операції борг компанії. Як відзначає в опублікованому прес-релізі керівництво GP Investments, операція укріпить потенціал зростання компанії на бразильському і міжнародному ринках і дозволить зайняти упевнену позицію серед інших ринкових гравців.

Бразильська компанія Magnesita виготовляє широкий ряд продуктів, що використовуються у виробництві скла, цементу і сталі. Виручка компанії в 2006 р. склала 578 млн дол. Виробничі потужності Magnesita включають 6 заводів в Бразилії і один в Аргентині.

Приватний інвестиційний фонд GP Investments був утворений в 1993 р. колишніми власниками інвестиційного банку Banco Garantia. Компанія володіє часткою в бразильському телефоном операторові Telemar. Також фонду належить частина акцій компанії America Latina Logistica, що спеціалізується на перевезеннях і логістиці, і онлайн-рітейлера Submarino. У 2006 р. GP Investments став першим в Бразилії інвестиційним фондом, що котирується на фондовій біржі, після того, як компанія розмістила на фондовому ринку акції на суму 307 млн дол.

Основу фінансово-кредитної системи регіону складає Міжамериканський банк розвитку. Міжамериканський банк розвитку був заснований у 1960 р. як інвестиційна інституція для фінансування країн Латинської Америки. Членами його є 27 країн американського регіону та 17 нерегіональних країн-членів.

Більшість голосів у Міжамериканському банку розвитку належить США та іншим західним країнам. Штаб-квартира банку міститься у Вашингтоні. Найвищим органом є рада керуючих, в яку кожна країна направляє свого представника [4, 50].

Ресурси банку формуються з внесків країн-членів та позичених коштів, що мобілізовані на ринках позичкових капіталів. Міжамериканський банк розвитку надає кредити урядам та під їх гарантію приватним підприємствам на звичайних і пільгових умовах, а також гарантії по урядових кредитах.

Найбільший обсяг кредитів банк надав країнам «великої трійки» -- Аргентині, Бразилії та Мексиці. Ці країни посідають три перші місця за обсягом паїв, а їх середній дохід на душу населення на 20% вищий від загального показника по континенту. Але голосування відбувається відповідно до участі у статутному капіталі. Сума голосів представника кожної країни дорівнює 135 + 1 голос за кожну акцію вартістю 10 тис. дол. Згідно зі статутом, рада може приймати рішення лише у тому разі, якщо присутні представники мають не менше ніж 75% загальної суми голосів.

США мають у цьому банку понад 25% голосів, тому без їх представника рада взагалі не може приймати рішень. Частка західних держав становить майже 45% суми голосів, що дає змогу їм фактично користуватися правом вето, бо за статутом для прийняття важливих рішень необхідно 2/3 мандатів. Тому можна вважати, що Міжамериканський банк розвитку практично перебуває під контролем промислово розвинутих країн.

Міжамериканський банк розвитку організований у формі акціонерного товариства з капіталом 850 млн дол. Поряд із акціонерним капіталом він має у своєму розпорядженні групу фондів, що входять до нього. Ці установи перебувають під технічним керівництвом банку.

Кредити, що надає Міжамериканський банк розвитку, поділяються на звичайні та пільгові. Звичайні кредити надають для фінансування рентабельних проектів, тому їх умови більш жорсткі, ніж у пільгових позик. Строк погашення звичайних позик -- від 7 до 20 років [15, 14]. Джерелом пільгових кредитів є спецфонди, за рахунок яких фінансуються проекти, що є особливо важливими з соціальної точки зору, але нерентабельні або малорентабельні з фінансового погляду. За цими позиками беруться знижені відсотки (2-4% річних). Строк погашення позик -- 15-40 років.

2.2. Розвиток ринку лізингу в країнах Латинської Америки

Однією з найбільш динамічно розвинених форм руху позикового капіталу в країнах Латинської Америки є лізинг. Передумовами розвитку ринку лізингу в країнах Латинської Америки є потреба в нових, сучасних об'єктах основних засобів. В табл. 2.1 наведений рейтинг країн за часткою лізингу в ВВП.

Таблиця 2.1

Рейтинг країн за часткою лізингу в ВВП

Місце в порядку зменшення	Країна	Частка лізинга в ВВП (%)
1	Естонія	5,17
2	Чехія	4,74
3	Угорщина	4,66
20	Колумбія	1,78
30	Коста-Ріка	1,30
36	Чілі	1,00
38	Бразілія	0,88
39	Перу	0,88
43	Аргентина	0,36
44	Мексика	0,36

На ринках лізингу Латинської Америки традиційно лідуючі позиції займають американські компанії. Бразилія з обємом ринку 4,37 млрд. дол. США та темпом приросту 117% за 2004 рік може скласти конкуренцію іншим країнам. Вцілому ринок лізингу Латинської Америки є найбільш динамічним, в тому числі приріст ринку лізингу Мексики в 2004 році складав 27%, Колумбії - 64%.

Основними тенденціями розвитку ринку лізингу в країнах Латинської Америки є незначна частка лізингу в загальному обсязі ВВП країни. Зокрема, в ВВП Колумбії на лізингові відносини припадає 1,78% ВВП, Коста-Ріки - 1,30%, Бразилії - 0,88%, решти країн - менше 0,88%, в той час як даний показник в Естонії становить 5,17%, Чехії - 4,74%, Угорщині - 4,66%.

Латинська Америка і в наш час продовжує приваблювати "великий капітал" в особі ТНК своїми невичерпними можливостями та джерелами надприбутків. У середині 80-х років із загальної суми приватних капіталовкладень розвинутих країн в економіку країн, що розвиваються, в 150 млрд дол., на Латинську Америку припадало 80,5 млрд дол., або понад 50%. За загальним обсягом іноземних інвестицій в розрахунку на душу населення Латинська Америка випереджає країни, що розвиваються, інших регіонів світу. Іноземний капітал справляє значний вплив на формування структури економіки регіону в цілому і його окремих країн та територій. Досить згадати приклад Мексики, або такого субрегіону, як Карибський бассейн [25, 39].

Традиційно іноземний капітал прагне проникнути у галузі, котрі забезпечують найбільш високі прибутки, насамперед у ті країни, де такі галузі сформувалися. Раніше це були переважно нафтові, гірничодобувні розробки та плантаційне господарство. В останні десятиліття іноземні корпорації спрямовують свої капітали в оборонну промисловість та у виробництва, основані на новітніх досягненнях НТР. І знову ж таки перевага надається країнам, де такі галузі промисловості досягли високого рівня розвитку. Саме на їхню частку припадає майже половина прямих приватних інвестицій, спрямованих на континент. Те саме простежується й на світовому рівні. Серед восьми країн, що розвиваються, на частку яких припадає майже половина всіх прямих приватних інвестицій, перше місце належить Бразилії - 17%, друге Мексиці - 10%. До цієї вісімки входять також Аргентина - 4% та Венесуела - 3% [21, 86]. В табл. 2.2. наведений рейтинг країн за річним об'ємом ринку лізингу, його динамікою та часткою.

Таблиця 2.2

Рейтинг країн за річним об'ємом ринку лізингу, його динамікою та часткою станом на 01.01.2004 р.

Місце в порядку зменшення	Країна	Річний об'єм ринку лізингу, млрд. дол. США	Приріст, %	Частка на ринку, %
1	США	220,00	13,4	29,9
2	Японія	74,41	3,4	8,7
3	Немеччина	55,18	10,7	15,7
18	Бразилія	4,37	117,5	7,7
27	Мексика	2,30	27,0	3,9
34	Колумбія	1,32	64,0	Не визначено
37	Чилі	0,72	38,8	10,5
42	Перу	0,55	11,3	5,0
43	Аргентина	0,50	575,0	2,2
50	Коста-Ріка	0,24	45,0	Не визначено

2.3. Становлення та розвиток іпотечного ринку в країнах