4) повітряні судна й інші літальні апарати, що перетнули державний кордон України без відповідного дозволу компетентних органів України або вчинили інші порушення правил перельоту через державний кордон України. Порушенням державного кордону України є також перетинання його будь-якими іншими технічними або іншими засобами без відповідного на це дозволу або з порушенням встановленого порядку.

Таким чином, було проаналізовано теоретичні аспекти регулювання відносин з приводу державного кордону, його визначення та встановлення. Зокрема, визначено, що під державним кордоном слід розуміти лінію і уявну вертикальну поверхню, що проходить через цю лінію, яка визначає межі державної території, -- суходолу, вод, надр, повітряного простору -- тобто межі розповсюдження державного суверенітету. Важливим аспектом в межах регулювання відносин з приводу державного кордону є питання делімітації кордонів, тобто визначення загального положення і напрямів державного кордону між суміжними державами шляхом переговорів та його демаркації - проведення лінії державного кордону на місцевості з позначенням його спеціальними прикордонними знаками.

3. Правові засади регулювання питань кордону між Україною та Росією

3.1 Характеристика Договору між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон

Роки існування СНД засвідчили, що за наявності доброї волі та визнання життєво важливих інтересів партнерів досягти взаєморозуміння у розв'язанні спірних питань, якими складними б вони не були, не становить проблем. До таких проблем належить і питання врегулювання кордонів між країнами-учасницями СНД. Кордони - невід'ємна ознака будь-якої держави. Вони є обов'язковим елементом, що сприяє формуванню державно-територіального організму. Без чітко визначених і добре захищених кордонів держава не може забезпечити своє суверенне право на організацію власної соціально-економічної системи».

Україна почала робити висновки з уроків історії. Достатньо зазначити, що в 20-80-х років XX ст. довільне перекроювання кордонів відбувалось майже 100 разів. Для України ситуація була оригінальною, адже протяжність неврегульованих кордонів на душу населення тут переважала загальносвітові показники.

У Мінській угоді щодо утворення СНД було закріплене положення про взаємне визнання і поважання територіальної цілісності країн-учасниць Співдружності, недоторканості їх кордонів. У заяві Верховної Ради України 20 грудня 1991 р. з приводу Угоди про Співдружність незалежних держав зазначалося: "Кордон між Україною - з одного боку, та Росією і Білоруссю - з іншого, є державним кордоном України, який є недоторканим. Лінія його проходження визначена Договором між Україною і Росією 1990 p., лишається незмінною незалежно від того, чи є Україна стороною Угоди, чи ні".

Проте російська сторона, зокрема глава МЗС Є. Примаков, висловив тезу про те, що кордони держав, які утворились після розпаду СРСР, не фіксуються і не гарантуються Гельсінськими домовленостями. Цю тезу не можна було розуміти інакше, як закладання ідеологічного підґрунтя до майбутніх територіальних переділів на пострадянському просторі, нового перекроювання кордонів. Саме таку оцінку дали глави низки делегацій під час Лісабонського саміту ОБСЄ.

За таких умов назріла необхідність надання державному кордону України правового статусу. В правовому сенсі кордон України не був оформлений не лише з Росією, а й з Білоруссю і Молдовою, хоча ці країни і не висували територіальних претензій. Добрі перспективи у правовому оформленні кордонів, здавалось, відкривав Меморандум про співробітництво в охороні державних кордонів республіки Білорусь, Російської Федерації й України, підписаний главами держав у Москві 15 квітня 1994 р. Спільна заява підтверджувала готовність продовжити роботу з договірно-правового оформлення своїх державних кордонів.

Але таку готовність виявили лише Білорусь і Україна, які створили спільну делімітаційно-демаркаційну комісію, що вже завершила необхідні делімітаційні роботи. У 1997 р. був підписаний Договір про державний кордон між Україною і Республікою Білорусь. Укладена в листопаді 1994 р. Угода між урядами України і Молдови про співпрацю з прикордонних питань дала змогу започаткувати делімітацію українсько-молдовського державного кордону.

На листопад 1996 р. Україна з цими державами вже мала напрацьованих 40 договірних документів із прикордонних питань. У Кишиневі 21-22 травня 1998 р. відбулось спільне засідання українсько-молдовської комісії з делімітації державного кордону, було узгоджено 98,2% або 1180,4 км спільного кордону.

Складніше вирішувалось питання про делімітацію українсько-російського кордону. Україна не погоджувалась на пропозиції росіян "щодо внутрішнього і зовнішнього кордонів", і тричі у 1992 р. МЗС України надсилало до МЗС Російської Федерації ноти з проектом Угоди про делімітацію українсько-російського кордону, а також пропозиції стосовно початку його правового оформлення. Російська сторона від усіх цих пропозицій ухилялась. Влітку 1992 р. російський міністр А.Козирєв попередив, що цілісність української території не може бути незаперечним фактом.

Російський парламент 9 липня 1993 р. прийняв Постанову "Про статус міста Севастополя", в якій наголошувалось, що місто має перебувати у російському підпорядкуванні, оскільки при передачі Кримської області в 1954 р. зі складу Росії до складу України Указ Президії Верховної Ради РРФСР 1948 р. про безпосереднє підпорядкування Севастополя Російській республіці не визнано таким, що втратив чинність.

Це рішення було однозначно оцінено як агресивний політичний акт, який суперечить нормам міжнародного права, спрямований на порушення кордонів і територіальної цілісності України. Позицію України підтримала світова спільнота, передусім Рада безпеки ООН. Вона визнала такий крок несумісним із взаємними зобов'язаннями РФ та України про непорушність кордонів, такий, що суперечить цілям і принципам Статуту ООН, а відтак не має юридичної сили.

Спекуляції навколо Севастополя є не лише втручанням у внутрішні справи України, а й суперечать рішенням Будапештського Меморандуму від 5 грудня 1994 p., де Росія разом із США, Великобританією, КНР і Францією є гарантом територіальної цілісності та недоторканості кордонів України.

Ще в травні 1995 р. МЗС України надіслало до МЗС РФ ноту з проектом Угоди про правове оформлення державного кордону. Лише в серпні 1996 р. міністр ЗС РФ Є. Примаков погодився на це, але справа рухалась повільно. Позиція Росії була зрозумілою, адже згідно зі "Стратегічним курсом Росії з державами-учасницями СНД" необхідно було дотримуватись того, що "національним інтересам Росії і спільним інтересам держав СНД відповідає надійна охорона по периметру СНД, яка має здійснюватись спільними зусиллями,... слід прагнути до створення єдиної охорони їх кордонів".

Росія запропонувала країнам-учасницям СНД укласти Концепцію і Договір про співробітництво в охороні кордонів держав-учасниць СНД з державами, що не входять до Співдружності. Ці документи підписали Вірменія, Білорусь, Грузія, Росія, Киргизія та Таджикистан. Разом з Україною їх не підписали Азербайджан, Молдова, Туркменістан і Узбекистан.

Україна і надалі відстоює механізм двосторонніх угод. Щодо кордонів, то вони мають бути уніфіковані: не можуть у незалежних державах існувати зовнішні та внутрішні кордони, вони рівноцінні і вимагають посиленої охорони. Достатньо нагадати, що на так званому внутрішньому кордоні України лише за 1991-1996 pp. було затримано 73 тис. порушників кордону, десятки тисяч одиниць зброї, тони наркотичної речовини тощо.

Наприкінці січня 1996 р. у Сочі відбулась зустріч делегацій прикордонних відомств України та РФ, які очолювали голова Держкомкордону - командувач Прикордонними військами України В. Банних і директор Федеральної прикордонної служби Росії А. Ніколаєв. За підсумками зустрічі було підписано протоколи про спільний прикордонний і митний контроль між Україною і Російською Федерацією.

Довжина українсько-російського кордону - 2484 км. На середину 1996 р. тут функціонувало 60 пунктів пропуску, з них залізничних - 15, автомобільних - 44 і одна паромна переправа. Планувалось після належного облаштування відкрити ще сім автомобільних і два залізничних пункти пропуску.

На літо 1998 р. обидві сторони домовились про оформлення правового статусу акваторії Азовського моря і Керчинської протоки і завершення делімітації державного кордону на 1999 р. На січень 2002 р. Україна повністю делімітувала сухопутний кордон з Росією.

На початку 2003 р. президенти Росії та України підписали договір про сухопутний кордон. Проблема морського кордону вирішувалась з величезними труднощами. В Керчі 24 грудня 2003 р. після нетривкого, чітко спланованого "конфлікту" навколо о. Тузли, Л.Кучма та В.Путін підписали договір про співпрацю у використанні Азовського моря та Керчинської протоки і визнання Азовського моря як внутрішніх вод обох країн. Третього березня 2004 р. парламенти Росії та України вступили в ратифікаційний процес стосовно спільних кордонів.

Таким чином, Договір між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон було ратифіковано Верховною Радою України Законом N 1681-IV ( 1681-15 ) від 20.04.2004 ). В цьому договорі зокрема зазначено, що Україна і Російська Федерація, керуючись цілями і принципами Статуту Організації Об'єднаних Націй, а також положеннями Гельсінського Заключного акта, ґрунтуючись на положеннях Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією від 31 травня 1997 року, виходячи з необхідності врегулювання питань проходження українсько-російського державного кордону з метою подальшого зміцнення дружніх, добросусідських відносин між народами України і Росії, домовилися про засади регулювання недоторканності кордону між Україною та Росією та режиму його використання.

У зазначеному Договорі вводиться поняття державного кордону, тобто під терміном "українсько-російський державний кордон", "державний кордон" чи "кордон", розуміється лінія та вертикальна поверхня, яка проходить по цій лінії, що розділяють державні території (сушу, води, надра і повітряний простір) Договірних Сторін від точки стику державних кордонів України, Російської Федерації та Республіки Білорусь до точки, розташованої на березі Таганрозької затоки.

Українсько-російський державний кордон проходить так, як це зазначено в Описі проходження державного кордону між Україною та Російською Федерацією і зображено суцільною лінією червоного кольору на картах державного кордону між Україною та Російською Федерацією. Опис і карти державного кордону, які додаються до цього Договору, становлять його невід'ємну частину.

Будь-які природні зміни, що можуть відбуватися на місцевості, не змінюють положення українсько-російського державного кордону, визначеного цим Договором, якщо не буде досягнуто домовленості про інше.

Особливе місце посідає врегулювання питань території, ня якій стикаються кордони України Росії та Білорусії, так стик державних кордонів України, Російської Федерації і Республіки Білорусь визначається відповідним міжнародним договором.

Також в Договорі між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон зазначено, що врегулювання питань, які відносяться до суміжних морських просторів, здійснюється за угодою між Договірними Сторонами відповідно до міжнародного права. При цьому ніщо в цьому Договорі не завдає шкоди позиціям України і Російської Федерації щодо статусу Азовського моря і Керченської протоки, як внутрішніх вод двох держав.

Таким чином, проблема делімітації кордону, хоч і є скрупульозною, але порівняно недорогою. Демаркація кордону вимагає значних коштів. Так, на облаштування 1 км витрачається 40 тис. доларів. Україні потрібно для демаркації 183 млн доларів. Це, безумовно, немалі кошти, які зумовлюють велику демагогію всередині країни стосовно доцільності цих заходів. Але "прозорість кордонів" призводить до ще більших збитків для української економіки і йдеться не про створення "залізної завіси", а наведення елементарного порядку на державних рубежах країни.

3.2 Проблемні питання із демаркації українсько-російського державного кордону

В україно-російських взаєминах намітилася тенденція до стабілізації політичних відносин, посилення взаємної економічної залежності, що в середньостроковій та довгостроковій перспективі може привести до поглиблення й розширення дії російського фактора в Україні. Зміни складових характеристик відносин наших країн чітко вкладаються в оновлену зовнішньополітичну концепцію російської політики, спрямовану на формування російської держави як світового центру сили.

Стрижневою ланкою політики Росії є силова складова щодо навколишнього простору, який віднесено до стратегічних інтересів Росії, - тобто простору СНД, і насамперед України. З огляду на геополітичні завдання Російської Федерації формується й український вектор російської зовнішньої політики. Особливе місце тут посідають російські інтереси в Україні, що породжують російський вплив на політичні процеси, залучення економічних і гуманітарних чинників.

Утім Москва шукає можливості впливу на Україну ще й для того, щоб розв'язати проблеми, які й досі існують в україно-російських відносинах. Однією з проблем, що стоять на заваді розвитку двосторонніх відносин, є, зокрема, проблема кордону. Питання делімітації й демаркації кордону між Україною та Російською Федерацією залишається актуальним уже понад десять років і набуває особливої гостроти у період виборчих парламентських і президентських кампаній. Нагадаємо, що в результаті спроби Державної Думи у 1992 і 1993 рр. висунути претензії на те, що Крим і Севастопольбуцімто належать Росії, змусили Україну звернутися за підтримкою до Ради Безпеки ООН, яка прийняла відповідну постанову, засуджуючи подібні зазіхання.

Хоча Договір про дружбу і співробітництво між Україною і Росією було підписано 31 травня 1997 р. (ратифікований Україною у 1998 р., а Росією - у 1999 р.), вирішення питання кордонів відбувається досить складно і повільно. Лише в червні 2003 р. президенти двох країн підписали

Договір про україно-російський державний кордон, а російсько-українська комісія зі співробітництва, яка заявила, що процес делімітації сухопутної ділянки російсько-українського кордону завершений, розглянула 16 липня того ж року в Москві хід підготовки необхідних документів для внесення на ратифікацію в парламенти двох країн відповідного Договору, однак із вилученням статей щодо морської лінії. І цьому є відповідні пояснення.

Активізацію Росії щодо вирішення питань Азовського моря і Керченської протоки, імовірно, прискорив посилений рух України до Північноатлантичного блоку, а саме - прийняття Верховною Радою України Закону від 17 липня 2003 р. (у першому першому читанні) про Меморандум про співробітництво України з НАТО, підписаний українським урядом 9 липня 2002 р. (Проект Закону про ратифікацію Меморандуму про взаєморозуміння між Кабінетом Міністрів України і штабом Верховного головнокомандувача об'єднаних збройних сил НАТО на Атлантиці та штабом Верховного головнокомандувача об'єднаних збройних сил НАТО в Європі щодо забезпечення підтримки операцій НАТО з боку України).

Російська Федерація прагне розв'язати питання морських кордонів, а саме в Азовському морі й у Керченській протоці, на власну користь. Обґрунтовуючисвою позицію, російська сторона висуває нові й нові варіанти прокладання лінії кордону, посилаючись на положення міжнародного права. При цьому як аргументи на користь своєї позиції російська сторона називає:

– гарантування безпеки своїх кордонів від потенційної й імовірної загрози - просування військ НАТО до кордонів РФ;

– транзитний простір України для російських енергоносіїв, які постачають у Європу;

– український ринок збуту для російської промисловості;

– ринок продовольства, тобто інтереси російського капіталу, присутнього в Україні.

Якими ж є перспективи розв'язання спірних питань україно-російських відносин, зокрема щодо Азовського моря? Якщо Україна погодиться з вимогою Росії надати Азовському морю статус внутрішнього моря, це спричинить низку потенційних загроз. Передусім у міжнародному праві внутрішнє море або внутрішні води визначаються як продовження території суші, що може належати лише одній державі. У міжнародному праві визначено, що внутрішні морські води перебувають під виключним суверенітетом прибережної держави.

Відповідно до норм міжнародного права держави мають право оголошувати певні затоки, ширина входу в які перевищує 24 морські милі, історичними. Так, Федеральний закон Російської Федерації «О внутренних морских водах, территориальном море и прилежащей зоне Российской Федерации» 1998 р. передбачає, що внутрішні води становлять води «заток, бухт, губ, лиманів, морів і проток із шириною входу в них не більше 24 морських миль, які історично належать Російській Федерації». При цьому залишається незрозумілим, що означає термін «історично», який рік чи століття слід вважати початком історичності. Звідси можна припустити, що Росія і надалі розглядатиме Азовську акваторію виключно російським простором для створення відповідної інфраструктури, рибного промислу, розвідки і розробки покладів енергоносіїв тощо. Для збереження позитивного міжнародного іміджу російська сторона вже запропонувала Україні поділ Азовського моря по дну. У разі незгоди Росія, імовірно, наполягатиме на поділі по серединній лінії (за прикладом поділу Каспію).

Положення міжнародного права визначають: морські кордони держави проходять по зовнішніх лініях її територіальних вод, які відповідно до Конвенції ООН з морського права 1982 р. становлять ширину не більше 12 морських миль від лінії найбільшого відпливу або прямих похідних ліній.

Між протилежними та суміжними державами такі кордони на морі вважаються встановленими по серединній лінії, якщо тільки між такими державами не укладено угоду про інше або не діють інші спеціальні норми.

Проблему україно-російських відносин становить і питання визначення кордону між державами в районі Керченської протоки. Режим державного кордону Росії визначено Законом «Про Державний кордон Російської Федерації» від 1993 р. та змінами і доповненнями до нього від 1996 р. У ньому стверджується, що Державний кордон встановлюється:

– на суші - за характерними точками, лініями рельєфу або ясно видимими орієнтирами;

– на морі - за зовнішнім завершенням територіального моря, до якого належать прибережні морські води шириною 12 морських миль, що рахується від лінії найбільшого відпливу як на материку, так і на островах, що належать Росії;

– на судноплавних річках - посередині головного фарватеру;

– на несудноплавних річках - по їх середині.

Держава-правонаступник зобов'язана дотримуватися договорів про кордони (ст. 11 Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів 1978 р.). За міжнародно-правовими положеннями існують три засади щодо зміни кордонів. Усі вони пов'язані зі зміною приналежності території і полягають у такому:

1) здійснення народами і націями права на самовизначення, результатом чого є виділення нової державної території у складі попередньої, поділ існуючої території або возз'єднання (приєднання) різних територій;

2) обмін ділянками території між державами або поступка на основі міжнародного договору. що підлягає ратифікації;

3) редемаркація кордону на основі двостороннього протоколу.

Ще одним гострим питанням прикордонних відносин України та Росії є острів Коса Тузла. Ця проблема особливо загострилася внаслідок дій Росії на початку 2003 р., які містили загрозу анексії частини української території. Росія пропонувала Україні різні варіанти розв'язання цієї територіальної проблеми. Одним із них було впровадження кондомініуму - міжнародно-правового співволодіння, спільного і неподільного здійснення верховної влади на території двома державами.

Узагалі кондомініум встановлюють, аби задовольнити претензії двох або декількох держав на ту саму територію. Так, саме на засадах кондомініуму Франція й Іспанія свого часу володіли декількома прикордонними островами на річці Бідасса, Австрія та Пруссія - Шлезвіг-Гольштейном і Лауенбургом, Англія та Франція - островами Нові Гебриди.

Другий варіант запропонованого Росією розв'язання проблеми острова Коса Тузла полягав у тому, що Україна передає острів Росії у тривалу оренду подібно до військової бази в Севастополі.

Зрештою, не виключався й такий варіант, як придбання острова Росією. При цьому як компенсація пропонувалося погашення українського боргу, передача нерухомості за кордоном українській стороні та інші обіцянки.

Судячи з усього, «питання Тузли» розглядалося як своєрідний виклик, що мав розставити крапки над «і» в україно-російських відносинах, створити критичну масу російського невдоволення щодо України.

Імовірно, український варіант проведення кордону по адміністративній лінії розмежування між Тузлою і Таманським півостровом міг би бути втілений, якби президентом Росії був Б. Єльцин. У випадку з нинішнім російським главою держави це виключено: він не поступиться інтересами Росії в цьому регіоні. Україна у виробленні своєї позиції щодо острова Коса Тузла діяла так:

– у переговорах із російською стороною за основу брала адміністративний поділ цього регіону: адміністративні кордони стають державними кордонами;

– відправною точкою в переговорному процесі стало не тільки адміністративне підпорядкування острова Коса Тузла Україні, а також його фінансування: острів Тузла постійно перебував на міському балансі міста Керчі.

Висновки, які Росія зробила з «питання Тузли», для України були застережливими. З одного боку, зондування російською стороною позицій нашої держави продемонструвало чіткість і непоступливість українського уряду на першому етапі конфлікту, що було виражено у заяві, відповідно до якої острів Коса Тузла є українською територією. З другого боку, продемонстрована Україною спроможність захищати свої інтереси виявилася не на користь українській стороні. Це вочевидь продемонстрували розгубленість представників владних структур, неадекватність дій різних гілок влади, розчарування населення як поведінкою влади, так і самим фактом зазіхання іншої сторони на вітчизняну землю. Усе це доповнювалось негативною реакцією в світі на загострення територіальних претензій двох країн. Зазначимо, що ставлення світової спільноти до подібних конфліктів є взагалі негативним.

До цього слід додати позицію українських західних союзників, офіційні представники яких або відсторонилися від конфлікту, або закликали до дотримання засад міжнародного права і залучення міжнародних арбітрів. Важко назвати країну, яка б на офіційному рівні чітко заявила, що острів є українським, і при цьому закликала б світову спільноту підтримати українську позицію. Неофіційні заяви у міжнародному праві не враховуються. Фактично так звані «стратегічні» партнери України, серед яких найгучніше про партнерство заявляли США, ФРН та інші, відсторонилися від України, і весь тягар розв'язання територіальних претензій ліг на український істеблішмент.

Складні питання стратегічного партнерства і проблема кордонів були в центрі уваги спільного засідання колегій Міністерств закордонних справ України і Росії (19 травня 2003 р.). У результаті парафовано важливий для обох сторін документ - декларацію про стратегічне партнерство, ратифікація якої передбачається парламентами України і Росії. Було підписано Атлас карт україно-російського сухопутного кордону. Отже, процес делімітації сухопутної ділянки кордону завершений.

У липні 2003 р. в Москві російсько-українська комісія зі співробітництва розглянула хід підготовки для внесення на ратифікацію до парламентів двох країн Договору про українсько-російський державний кордон.

Подальші події продемонстрували, що Росія не поступилася своїми інтересами на Азовському морі та в Керченській протоці, закріпивши свої вимоги до України в текстах договорів і угод (про Азовське і Чорне моря, про Керченську протоку), що передані на ратифікацію до російського парламенту. При цьому Росія наполягає на ратифікації всіх угод, плюс на створенні Єдиного економічного простору (ЄЕП) - єдиним пакетом синхронно обома парламентами.

Висновки, які зробила Україна з територіального протистояння з Росією, є невтішними. У подальшому Росія тиснула на Україну щодо проведення кордону по Керч-Єнікальській протоці (фарватеру). У такій ситуації звертатися до міжнародного арбітражу (за Статутом ООН - це засіб превентивної дипломатії, розгляду спірних питань конфліктуючих сторін із залученням кожною стороною своїх суддів) було б справою наперед програшною: в Україні не вистачить відповідних потужностей (членство в Раді Безпеки тощо) і грошей, щоб це здійснити (міжнародне судочинство є справою досить дорогою). Тим більше, якщо звернути увагу на тлумачення міжнародними експертами україно-російських суперечок щодо належності острова Тузла, слід підкреслити, що цю проблему не прийняло розглядати як зазіхання на суверенітет України. Це питання вважають спірним з огляду на те, що не існує угоди про морський кордон між державами. Україна в такій ситуації не мала впевненості, що Рада Безпеки ООН виступить на захист її позиції.

Суперечності щодо україно-російських спірних територіальних питань були спричинені посиленням внутрішніх і зовнішніх позицій Росії. Серед внутрішніх - видиме розв'язання проблеми Чечні (обрання легітимного президента республіки), зростання ВВП у зв'язку з високими світовими цінами на нафту.

Ознаками зміцнення зовнішніх позицій Росії є посилення її присутності в СНД (військова база в Киргизії), розв'язання питання Каспію з вигодою для Росії, стабілізація відносин з НАТО і ЄС (великою мірою під впливом залежності Європи від російських енергоносіїв), просування в азійський (членство в АТЕС) і світовий (членство в СОТ) простори.

До цього слід додати й закріплення російського капіталу на українському ринку, питома частка якого у приватизації ключових підприємств і банків у деяких випадках перевищує 70%. Росія також залишається головним торговим партнером України. За оцінками, обсяг товарообігу в 2010 р. становив майже 25 млрд доларів США, що майже на 50 % перевищує показники 2005 р. Зазначена тенденція має всі шанси на закріплення і зростання внаслідок переорієнтації країн - нових учасників Євросоюзу (Польщі, Чехії, Угорщини, країн Балтії та ін.), які переглядають торговельні угоди з Україною. Таким чином, можна вже сьогодні стверджувати, що загальний обсяг україно-російського товарообігу збільшиться, за деякими підрахунками, на 10-12%.

Виходячи зі сказаного, можна припустити, що Російська Федерація (внаслідок своїх стратегічних інтересів) зробить усе можливе, аби Україна не просувалась у напрямі європейської інтеграції.

У реакції Росії на «втрату» країн Балтії, висловлюваннях провідних російських політологів, а такожпредставників владного істеблішменту чітко виражено думку про те, що «подібний варіант з Україною не пройде». Аргументами на користь такоїпозиції російської сторони називають необхідність забезпечити:

– безпеку своїх кордонів від потенційної й імовірної загрози - просування військ НАТО до кордонів Російської Федерації;

– український транзитний маршрут для російських енергоносіїв, які транспортують у Європу;

– український ринок збуту для російської промисловості;

– український ринок постачання продовольства;

– інтереси російського капіталу, присутнього в Україні.

Показовими в цьому відношенні є кроки російського керівництва щодо зміцнення представництва Росії в ЄС. Про це опосередковано свідчить призначення в березні 2003 р. колишнього політичного представника Російської Федерації при Євросоюзі в ранзі міністра Михайла Франкова головою російського уряду, а також указ президента Російської Федерації «Про додаткові заходи щодо забезпечення взаємодії Російської Федерації з Європейськими співтовариствами» (лютий 2004 р.). Глава російської держави з метою розвитку взаємодії Росії з ЄС і забезпечення діяльності Постійного представника РФ при ЄС у Брюсселі збільшив постійну чисельність працівників цієї установи. Представництву Росії передано приміщення у бельгійській столиці. До цього додамо й намагання Росії «замкнути» інтереси Євросоюзу саме на російські спроможності. Це не тільки квоти, а й енергопостачання.

Фактично з моменту проголошення незалежності Україна наполягала на делімітації кордону в Азово-Чорноморській акваторії відповідно до положень ООН із морського права 1982 р. Проте цей варіант не вигідний Росії. Позиція української сторони полягає в тому, щоб Азовське море отримало статус територіального моря і для Росії, і для України. Має відбутися чітке розмежування водної поверхні та дна й визначення виключних економічних зон, а статус Керченської протоки потребував окремого впорядкування. Україна під час переговорів стояла на позиціях поділу акваторії і континентального шельфу Азовського моря на основі положень міжнародного права за принципом еквідистанційності, тобто рівновіддаленості лінії морського кордону від берегів обох держав, який є найбільш поширеним у вирішенні міждержавних морських суперечок. Прийнятним також є поділ моря за географічною конфігурацією берегів із урахуванням пропорційного розрахунку за довжиною берегової лінії. Тоді під юрисдицію України відійде до 70 % акваторії, що також не влаштовує Росію.

Очевидним є те, що якби кордон був визначений згідно з нормами міжнародного права, тобто проведення державного кордону по прямій лінії між крайніми точками з обох берегів Азовського моря, то 2/3 його акваторії відійшло б до України, що не сприймається Росією. Іншим варіантом досягнення консенсусу міг би стати поділ акваторії моря навпіл, але тоді морський кордон матиме ламану лінію, що певним чином суперечить міжнародній практиці.

Компромісним вирішенням проблеми може слугувати надання Азовському морю статусу міжнародного, що дає підстави встановити 12-мильну зону територіальних вод. Такий варіант невигідний для України, оскільки виключна економічна зона зводиться до мінімуму й територіальні претензії сусідніх держав заважатимуть розробці відкритих на шельфі Азовського моря перспективних родовищ природного газу. З іншого боку, після узгодження підходів і оголошення акваторії Азовського моря внутрішнім морем двох держав зміна його статусу виглядає як відмова від попередніх домовленостей і непослідовність у зовнішньополітичних справах. Це призведе до того, що море стане зовнішнім, а значить доступним для міжнародного судноплавання. Відповідно тут ключовою проблемою постає статус Керченської протоки, оскільки вона набула б статусу протоки, яка використовується для міжнародного судноплавства згідно з положеннями Конвенції ООН із морського права 1982 р. Потенційно Україна в такому випадку мала б право у будь-який час на свій розсуд закрити прохід по протоці. Такий варіант є неприйнятним для Росії, тому вона стоїть на позиціях спільного використання Керч-Єнікальського суднохідного каналу й розмежування протоки саме по середині його фарватера. Такий статус протоки повинен запобігти вільному доступу в Азовське море іноземних військових кораблів. Він також є невигідним і для України. Визнавши за Азовським морем статус внутрішніх вод, Україна і Росія зробили прогресивний крок уперед, а Керченська протока за своїми географічними ознаками не може бути віднесена до проток, які використовуються для міжнародного судноплавства, а значить до неї не можуть застосовуватися положення Частини ІІІ Конвенції ООН із морського права 1982 р. Такий підхід України є досить правомірним і виваженим, що відповідає національним інтересам обох країн.

2.3 Перетин спільного кордону між Україною та Росією

Спрощення митних процедур на кордоні України та Росії сприятиме зниженню корупції, саме тому постає необхідність уніфікації документів під час виконання прикордонних і митних процедур, а також про необхідність переходу до системи «єдиного вікна».

Україна і Росія працюють над спрощенням процедури перетину спільного кордону. Відпрацьована в цілому системна ідеологія про спрощення формальностей при перетині українсько-російського кордону.

За словами голови Державної прикордонної служби України М. Литвина, на сьогодні готується низка ініціатив, які будуть вноситися в українсько-російські угоди. Ці зміни стосуються того, щоб поширити преференції, які мають жителі прикордонних районів, на всі області нашої та російської сторони.

Крім того, вивчається питання впровадження принципу єдиної зупинки автотранспорту, під час якої свою роботу будуть виконувати всі контрольні служби на кордоні одночасно.

Що стосується перетину україно-російського кордону, то громадяни на умовах Митного кодексу України й інших законодавчих актів України можуть переміщати через митний кордон України будь-які особисті речі й товари, крім тих, які заборонені для ввозу в Україну, а також тих, у відношенні яких законодавством України встановлені обмеження.

Особисті речі, які безпосередньо ввозяться громадянами в з багажі будь-якими видами транспорту на митну територію України або пересилаються в несупроводжуваному багажі, усно або письмово декларуються за бажанням власника таких речей або на вимогу посадової особи митного органа й не обкладаються податками.

До особистих речей громадян ставляться:

– особисті прикраси, у тому числі з дорогоцінних металів і камені, що мають ознаки, що були в користуванні;

– предмети, такі як одяг, білизна, взуття, які мають сугубо особистий характер, призначені винятково для власного користування й мають, як правило, ознаки таких, що були в користуванні, або нові, що ввозяться, як правило, в одному екземплярі (комплекті);

– предмети особистої гігієни і індивідуальні косметичні засоби в кількості, які забезпечують потреби однієї особи на період поїздки;

– індивідуальна письмова й канцелярська приналежність;

– фотоапарат, кіно- і відеокамера, приналежності до них;

– бінокль;

– переносний музичний інструмент;

– переносний звуковідтворюючий пристрій (магнітофон, диктофон і т.п.) із плівками, пластинками й дисками;

– переносний радіоприймач;

– переносний телевізор;

– переносний персональний комп'ютер і приналежність до нього;

– калькулятор, електронна записна книжка,

– спортивне спорядження - велосипед, вудка рибальська, комплект альпіністського спорядження, комплект спорядження для підводного плавання, комплект лиж, комплект тенісних ракеток, дошка для серфінгу й віндсерфінга, комплект спорядження для гольфа, інше аналогічне спорядження, призначене для використання одною особою;

– лікарські засоби, які переміщаються через митний кордон України в порядку й обсягах, які визначаються МОЗ тощо.

Митне оформлення товарів, які ввозяться на митну територію України в режимі тимчасового ввозу в обсягах, що підлягають оподатковуванню, проводиться шляхом письмового декларування в порядку, певним Державною митною службою України, і надання митному органу зобов'язання про зворотний вивіз таких товарів за митну територію України.

Пропуск у зазначеному режимі товарів, сумарна митна вартість яких не перевищує 1000 євро й загальна вага яких не перевищує 100 кг, або одного неподільного товару незалежно від митної вартості й ваги, дозволяється за умови письмового декларування в порядку, передбаченому для громадян, і внесення такими громадянами на рахунок митного органа, що здійснює пропуск таких товарів на митну територію України, грошової застави в сумі податків, які підлягають оплаті при ввозі на митну територію з метою вільного використання. Тимчасовий ввіз громадянами транспортних засобів на митну територію України.

Тимчасовий ввіз транспортних засобів на митну територію України дозволяється громадянам-нерезидентам для власних потреб строком до одного року. Цей строк може бути продовжений Державною митною службою України або уповноваженими митними органами з обліком гуманітарного, наукового, господарського й іншого видів діяльності громадян, які ввезли такі транспортні засоби.

Транспортні засоби, тимчасово завезені під письмове зобов'язання про зворотний вивіз, не можуть бути передані у власність або користування іншим особам.

Тимчасовий ввіз транспортних засобів дозволяється при наявності документа, що підтверджує їхню реєстрацію за межами України.

Транспортні засоби, тимчасово завезені громадянами- нерезидентами на митну територію України для власного користування на строк понад два місяці, підлягають реєстрації в органах ДАІ МВС України.

Заслуговує на увагу характеристика порядку перетинання українсько-російського державного кордону жителями прикордонних районів України та Російської Федерації, який міститься у відповідній угоді між Кабінетом Міністрів України та Урядом Російської Федерації, затвердженій постановою Кабінету Міністрів України № 1031 ( 1031-2006-п ) від 26.07.2006.

Зокрема саме в цій угоді міститься визначення прикордонного району. Так, "прикордонні райони" визначаються як території в межах адміністративно-територіальних одиниць України та адміністративно-територіальних утворень Російської Федерації, які безпосередньо прилягають до кордону. В свою чергу "жителі прикордонних районів" - громадяни України та громадяни Російської Федерації, які постійно проживають у прикордонних районах.

Також ця постанова закріплює статус "місцевих пунктів пропуску (місць перетину кордону)" - це місця на кордоні, які можуть бути спеціально обладнані і через які здійснюється перетинання кордону жителями прикордонних районів на умовах цієї Угоди.

Отже, жителі прикордонних районів можуть перетинати кордон у місцевих пунктах пропуску (місцях перетинання кордону), у будь-який час доби, а також у пунктах пропуску, передбачених Угодою між Урядом України та Урядом Російської Федерації про пункти пропуску через державний кордон між Україною та Російською Федерацією від 8 лютого 1995 р. Жителі прикордонних районів, в тому числі мешканці тих населених пунктів, які безпосередньо прилягають до кордону, перетинають його у будь-який час доби в місцевих пунктах пропуску (місцях перетинання кордону) в цих населених пунктах.

Установлення нових місцевих пунктів пропуску (місць перетинання кордону), їх відкриття та закриття здійснюється за домовленістю Кабінету Міністрів України та Уряду Російської Федерації.

Прикордонні власті України та Росії за письмовою домовленістю можуть у винятковому порядку дозволяти тимчасове перетинання кордону в інших місцях, а також встановлювати в цих місцях режим пропуску жителів прикордонних районів.

Жителі прикордонних районів можуть перетинати кордон пішки, на велосипедах і гужовому транспорті, що їм належать.

Жителі прикордонних районів можуть переміщувати через кордон легкові транспортні засоби, що їм належать, без реєстрації їх на території прикордонних районів упродовж строку, визначеного законодавством держави перебування. У разі необхідності прикордонні власті держав за письмовою домовленістю та за погодженням із місцевими органами влади можуть змінювати режим роботи місцевих пунктів пропуску (місць перетинання кордону).

Жителі прикордонних районів можуть переміщувати через кордон у місцевих пунктах пропуску (місцях перетинання кордону) товари, не призначені для виробничої або іншої комерційної діяльності, у кількості, що не перевищує передбачені законодавством держав норми ввозу (вивозу) товарів без сплати митних зборів та податків.

Прикордонні власті україни та Росії у міру необхідності обмінюються між собою переліками товарів, ввіз (вивіз) яких заборонений або вимагає наявності дозвільних документів відповідних органів держав, для завчасного інформування жителів прикордонних районів.

Жителі прикордонних районів перетинають кордон на умовах означеної вище Угоди на підставі документів, що посвідчують особу і громадянство України або Російської Федерації та підтверджують постійне проживання в прикордонних районах, і мають право знаходитися на території держави іншої країни лише в межах прикордонних районів.

Жителі прикордонних районів України - діти віком до 16 років перетинають кордон у супроводі батьків (усиновлювачів), опікунів, піклувальників або осіб, уповноважених на це батьками (усиновлювачами), опікунами, піклувальниками. Жителі прикордонних районів Російської Федерації - неповнолітні діти перетинають кордон у супроводі одного з батьків (усиновлювачів), опікунів або піклувальників. Якщо неповнолітні діти перетинають кордон без супроводу, вони повинні мати при собі, крім документів, нотаріально засвідчену згоду цих осіб на перетинання дітьми кордону. Жителі прикордонних районів, які перетинають кордон на, можуть знаходитися на території прикордонних районів держави іншої країни без реєстрації.

Під час епідемій, епізоотій, стихійних лих або інших надзвичайних ситуацій Україна та Росія можуть запроваджувати тимчасові обмеження для жителів прикордонних районів на перетинання кордону.

Жителі прикордонних районів, які перетинають кордон, зобов'язані дотримуватися законодавства держави перебування.

Прикордонні власті держав вживають заходів із організації приймання (передачі) жителів прикордонних районів, затриманих за вчинення адміністративних правопорушень у прикордонних районах держав або тих, які порушили правила перетинання кордону. При цьому збір та оформлення доказів правопорушень здійснюються відповідно до законодавства держави, на території якої вчинено правопорушення.

У разі виявлення порушень жителями прикордонних районів вимог митного законодавства держав у частині переміщення товарів через кордон прикордонні власті держав негайно інформують про це митні органи держави, на території якої вчинено правопорушення. При цьому особа, що вчинила правопорушення, несе відповідальність відповідно до законодавства тієї держави, на території якої вчинено правопорушення.

Таким чином, можна стверджувати що відносини між Україною та Російською Федерацією з приводу регулювання державного кордону є достатньо напруженими, а каналізація та їх загострення, яке відбулося останнім часом в аспекті врегулювання кордонів на Азовському та Чорному морях демонструє діаметрально протилежні точки зору МЗС обох держав з цього питання. Не дивлячись на достатньо розгалужену систему міжнародних договорів та численні комісії з узгодження проблем регулювання кордонів це питання залишається наріжним каменем в формуванні добросусідських відносин між Україною та Росією.

4. Шляхи вдосконалення регулювання відносин з питань державного кордону між Україною та Росією

Проблема делімітації й демаркації кордонів дійсно є гострою для пострадянських країн, особливо якщо це були зовнішні кордони колишньої єдиної держави СРСР. Крім того, делімітація потребує певного часу й розуміння змін в адміністративному поділі, що мали місце у колишньому Радянському Союзі.

Щодо зовнішніх кордонів, то вони повинні залишатись такими, якими вони були успадковані від СРСР. Нехтування цим принципом порушує систему безпеки і добросусідства.

Саме з цієї причини відносини України і Румунії, Молдови, Росії після розпаду Радянського Союзу розвивалися достатньо складно.

Протягом тривалого часу не має позитивних зрушень з питань делімітації морської ділянки українсько-російського державного кордону, який має протяжність 321 кілометр. Делімітацію морської ділянки україно-російського кордону не проведено. Положеннями статті 5 Договору між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон визначено: «…врегулювання питань, що стосуються спільних морських просторів, здійснюється за домовленістю між Договірними сторонами відповідно до норм міжнародного права. При цьому ніщо в цьому Договорі не завдає шкоди позиціям України і Російської Федерації щодо статусу Азовського моря і Керченської протоки, як внутрішніх вод двох держав». Черговий, 35 раунд переговорів делегацій України і Російської Федерації відбувся 20-21 грудня 2010 р. у м. Москві. Він лише підтвердив декларативні прагнення Сторін до питань Азово-Керченського врегулювання.

Динаміка переговорного процесу свідчить, що найбільші розбіжності делегацій виникають у питанні визнання адміністративного кордону між колишніми УРСР та РФСР державним кордоном між Україною і Російською Федерацією. Тривалий час російська сторона намагається блокувати переговорний процес з встановлення лінії державного кордону у Керченській протоці. Цілком ймовірно, що така позиція російської сторони викликана необхідністю максимально забезпечити свої економічні та політичні інтереси у цьому регіоні. Оскільки міжнародно-правовими механізмами реалізувати свої інтереси досить проблематично, Російська Сторона прикладає максимум зусиль до затягування переговорного процесу з питань Азово-Керченського врегулювання. Українська делегація під час переговорного процесу намагається визнання російською стороною міжреспубліканського (адміністративного) кордону між колишніми УРСР та РРФСР як державний кордон між Україною та Росією в Керченській протоці.

Мотивація української сторони ґрунтується на положеннях таких нормативно-правових актів:

1) Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19.02.54 «О передаче Крымской области в состав УССР» Кримську область було передано Українській РСР.

2) Статтею 78 Конституції СРСР від 07.10.77 територію союзної республіки не могло бути змінено без її згоди. Кордони між союзними республіками могли змінюватися тільки за взаємною угодою відповідних республік, що підлягала затвердженню Союзом РСР.

3) відповідно до статті 6 Договору про основи відносин між Російською Радянською Соціалістичною Республікою та Українською Радянською Соціалістичною Республікою від 19.11.90 обидві Сторони визнають та поважають територіальну цілісність Російської РФСР та Української РСР «в ныне существующих в рамках СССР границах».

4) Договором про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією від 31.05.97 визначено, що Договірні Сторони поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів.

Тривалий переговорний процес свідчить, що російська сторона послідовно намагається спростувати наявність за часів СРСР адміністративного кордону між колишніми РРФСР та УРСР на морі. На думку російської делегації, зазначений кордон за часів СРСР не встановлювався, відтак немає жодних легітимних документів союзного і республіканського рівня, які встановлювали лінію кордону в Керченській протоці. У свою чергу, російська сторона запропонувала три варіанти врегулювання питання розмежування Керченської протоки:

Перший, найбільш прийнятний для російської сторони - це спільне використання Керченської протоки без її делімітації, при тому що державні кордони Сторін пройдуть по їх береговим лініям.

Другим варіантом пропонується встановлення в Керченській протоці морських прибережних зон, в межах яких здійснювався б суверенітет України та Російської Федерації, решту частину водного простору використовувати спільно на спеціально узгоджених умовах.

Третій варіант передбачає розмежування Керченської протоки по осі Керч-Єнікальського каналу.

Неврегульованість питань розмежування Керченської протоки призводить до серйозної загрози безпеки судноплавства у акваторії. Як відомо, протяжність Керченської протоки складає 49 кілометрів, а її ширина близько 4 кілометрів. Протока є єдиним природним виходом з Азовського моря. В акваторії існує велика кількість природних відмілин та інших навігаційних небезпек, які роблять протоку в окремих місцях дуже вузькою та мілководною та створюють небезпеку судноплавства. Особливо це стосується районів мисів Такіль і Панагія, острову Коса Тузла та акваторії південно-західніше мису Єнікале. Велика кількість небезпек судноплавства знаходиться також у Керч-Єнікальському каналі.

Рух суден в Керченській протоці в даний час здійснюється двома маршрутами: Керч-Єнікальському каналу, який проходить поблизу Кримського узбережжя та знаходиться повністю під управлінням України та по фарватерам № 50 і № 52. Керч-Єнікальський канал є самим глибоководним, що дозволяє здійснювати прохідну осадку суден до 8 метрів.

Вартість проходу по каналу розраховується українською стороною та майже вдвічі перевищує вартість проходження суден по мілководних 50 і 52 фарватерах, в яких прохідна осадка складає до 3 метрів. Для забезпечення безпеки судноплавства у Керченській протоці, відповідно до міжнародних норм, було створено Центр регулювання руху суден, який встановлює єдині правила судноплавства в акваторії. Центр знаходиться у Керченському морському торговельному порту та керує ним українське державне підприємство «Дельта-лоцман». Водночас, російська сторона з 1997 року встановила свої правила судноплавства в акваторії, а фарватери № 50 і № 52 визнала територіальними водами Російської Федерації. На сьогодні російською стороною в односторонньому порядку здійснюється регулювання руху суден морською адміністрацією російських портів Темрюк і Кавказ у зазначених фарватерах. Це призводить до виникнення ситуацій, коли судна, що рухаються по Керченській протоці під керуванням морської адміністрація портів Темрюк і Кавказ не дотримуються правил плавання у Керченській протоці. Ситуація є доволі небезпечною. Вона призводить до виникнення зустрічних потоків суден, що неодноразово складало небезпеку судноплавства та навігаційних подій.

Розглядаючи екологічний аспект державного врегулювання зазначимо, що Керченська протока має велике рибопромислове значення в Азово-Чорноморському басейні для багатьох масових видів риб, які здійснюють міграцію з Азовського в Чорне море. Спорудження російською стороною восени 2003 року дамби від Таманського півострову вбік острову Коса Тузла призводить до порушення екологічного режиму в протоці, ізоляції та поступового замулювання Таманської затоки, яка являється місцем нагулу молодої чорноморської кефалі, пеленгасу, судака, керченського оселедця. На нашу думку, вищезазначені дії російської сторони можуть привести найближчим часом до серозної екологічної катастрофи в Азово-Керченській акваторії.

Довготривалий переговорний та неузгодженістю позицій делегацій України і Російської Федерації з питань визначення кордону у Керченській протоці спонукав Сторони зосередити зусилля на розмежуванні акваторії Азовського та Чорного морів. Переговорний процес з розмежування акваторії Азовського моря також триває з 1996 року під керівництвом зовнішньополітичних відомств України і Російської Федерації.

У форматі переговорів:

1) позиція української сторони ґрунтується на тому, що акваторія Азовського моря за радянських часів не була делімітована і, згідно з нормами міжнародного права, підлягає розмежуванню лінією державного кордону на внутрішні води України та внутрішні води Росії. Враховуючи світовий досвід делімітації морських просторів, українська делегація запропонувала здійснити розмежування акваторії Азовського моря на підставі методу серединної лінії.